«Війна, Ваша Світлосте, марна гра.
Сьогодні – удача, а завтра – діра...»

Пісня про облогу Ла-Рошелі

Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
Північ, знаєте, десь у Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас,
і фронти, генерале, під хвіст папузі.
Чинник відстані з рації ваш наказ
в бугі-вугі спотворить у тому ж дусі.

Генерале! З логістикою – бардак.
Бездоріжжя не дасть підвести резерви
і змінити білизну: рушник – наждак;
це, ви знаєте, діє мені на нерви.
Нині й місце відхоже, гадаю, так
гидко не тхне, як олтар Мінерви.

Генерале! Ми тут у багні усі,
і червовий король наперед святкує,
і зозуля німує вже. Упаси,
втім, учути нам, що вона накукує.
Я гадаю, казати пора "мерсі",
що противник не атакує.

Наші дула обвисли й тирчать униз,
ядра розм’якли. Одні горністи,
сурми свої розчохливши, із
рвійністю тою, що й онаністи,
дрючать їх так, що, на дотик рук,
ті добувають звук.

Офіцери бродять, попри статут,
в галіфе і кітелях різномастих.
Рядові в кущах, де сухіший ґрунт,
потихеньку дають собі ради наспіх,
і шаріє, як спущений на ніч стяг,
наш сержант-холостяк.
-----------------

Генерале! Я бився за вас допір,
ані шансу не маючи від початку.
Я не повівся б на сяйва зір,
крім годящої вам на шапку.
А тепер, як у казці тій, сам примір,
в стіну голівкою вбитий, цв’яшку.

Генерале! Шкода, та життя мина.
Намість лишатися при остачах,
нам належить спити до дна
чаші свої в самосійних хащах,
ба, не та у життя довжина,
щоби гірше в нім класти у довгий ящик.

Генерале! Душа боронить тіла.
Душ не їдять черваки злорадства,
і сюди нас, думаю, завела
не стратегія навіть, а тяга братства;
краще встрявати в чужі діла,
ніже радіти своїм гараздам.

Генерале! У мене тепер – мандраж.
Не второпаю: стид це, чи просто ступор?
Чи нестача дам? Або просто – блаж?
Не зарадять цілителі, коли кухар,
я узагальнюю – без образ,
– не добирає, де сіль, де цукор.

Генерале! Боюсь, ми загнані в кут
простору мстою – як залишенці.
Наші піки іржаві й не подадуть
знаку, чи поблизу є мішені.
І не сіпнеться тінь наша далі нас
у рокований час.

-----------------

Генерале! Смерти я не боюсь.
Гляньте в досьє, погортайте папки.
Байдужі мені кулі. Плюс
я не боюсь ворогів і ставки.
Хай мені ліплять бубновий туз
межи лопаток – прошу відставки!

Я не бажаю вмирати з-за
двох або трьох королів, позору
віч моїх далі за небеса
(річ не у шорах, – валім на штору)
Доля жити за них мене
двічі хай омине.

Генерале! Годі з мене. Мені
бридне хрестовий похід від видив,
ніби укляклих в моїм вікні:
гір і лісів, річкових розливів.
Гірше, щойно світи земні
пізнані тим, хто охляв і знидів.

Генерале! Не думаю, що ряди
ваші кидаючи, послаблю.
Не убачаю у цім біди:
я не соліст, та чужий ансамблю.
Саме виймаю мундштук з дуди,
нищу мундир і ламаю шаблю.
-----------------

Птахів не видно, та чути свист.
Снайпер, що тексти які тантричні,
чи то наказ, чи дружини лист,
всівшись на гілку, читає двічі;
і на гармату маляр внівець
звів з нудьги олівець.

Генерале! Це час поцінує вас,
ваші Канни, флеші, каре, когорти.
Академії жде гуртовий екстаз;
ваші баталії та натюрморти
ширити будуть світогляд мас,
розрізи віч і дугу аорти.

Генерале! Я маю сказати – ви
леву крилатому брат при вході
в двері під’їзду. Такі, як вид,
нині не здибуються в природі.
Ні, не те, щоб ви неживі,
биті тим пак, – вас нема в колоді.

Генерале! Віддайте мене під суд!
Суть неуникна і під правилом:
сума страждання дає абсурд;
най же абсурд володіє тілом!
Хай і воно бовваніє тут
чимось чорним на чімось білім.

Генерале, зважте на ще одне:
Генерале! Місія рими слову
"умирали" – надить до вас мене;
нині сам Бог від зерна полову
в ній відділив, і тепер вона
виконана сповна.
-----------------

На пустирі, де вночі мигтять
два ліхтарі і гниють вагони,
наполовину з рамен шмаття
блазня стягнувши й рвучи погони,
я ціпенію, як відбиття
камери Лейц або віч Горгони.

Ніч. Я віддався б цілком одній
жінці божественній за увагу.
Те, що тут коїться у мені,
нижче небес, але вище даху.
Те, що хвилює мене в цей час,
не стосується вас.
-----------------

Генерале! Без вас і слова мої
звернені у посполиті, спільні
нам порожнечі, чиї краї
ген в широченній, глухій пустині,
щойно на картах, де ми її
бачити б мали, нема в помині.

Генерале! Щойно цього звання
гідні ви, значить, пустелі та ще
личить оаза, вона ж – мана
для верхівця; верхівець цей наче
я; я пришпорив свого коня;
кінь, генерале, туди не скаче.

Генерале! Я бився, як жаден лев,
я ж полотно і плямую стягу.
А картковій хатині без клею зле.
Я пишу вам рапорт, бовтаю флягу.
Не повестись на великий блеф
клапоть паперу дає наснагу.


----------------------------

И. Бродский.

Письмо генералу Z.

«Война, Ваша Светлость, пустая игра.
Сегодня – удача, а завтра – дыра...»

Песнь об осаде Ла-Рошели

Генерал! Наши карты – дерьмо. Я пас.
Север вовсе не здесь, но в Полярном Круге.
И Экватор шире, чем ваш лампас.
Потому что фронт, генерал, на Юге.
На таком расстояньи любой приказ
превращается рацией в буги-вуги.

Генерал! Ералаш перерос в бардак.
Бездорожье не даст подвести резервы
и сменить белье: простыня – наждак;
это, знаете, действует мне на нервы.
Никогда до сих пор, полагаю, так
не был загажен алтарь Минервы.

Генерал! Мы так долго сидим в грязи,
что король червей загодя ликует,
и кукушка безмолвствует. Упаси,
впрочем, нас услыхать, как она кукует.
Я считаю, надо сказать мерси,
что противник не атакует.

Наши пушки уткнулись стволами вниз,
ядра размякли. Одни горнисты,
трубы свои извлекая из
чехлов, как заядлые онанисты,
драют их сутками так, что вдруг
те исторгают звук.

Офицеры бродят, презрев устав,
в галифе и кителях разной масти.
Рядовые в кустах на сухих местах
предаются друг с другом постыдной страсти,
и краснеет, спуская пунцовый стяг,
наш сержант-холостяк.

___

Генерал! Я сражался всегда, везде,
как бы ни были шансы малы и шатки.
Я не нуждался в другой звезде,
кроме той, что у вас на шапке.
Но теперь я как в сказке о том гвозде:
вбитом в стену, лишенном шляпки.

Генерал! К сожалению, жизнь – одна.
Чтоб не искать доказательств вящих,
нам придется испить до дна
чашу свою в этих скромных чащах:
жизнь, вероятно, не так длинна,
чтоб откладывать худшее в долгий ящик.

Генерал! Только душам нужны тела.
Души ж, известно, чужды злорадства,
и сюда нас, думаю, завела
не стратегия даже, но жажда братства:
лучше в чужие встревать дела,
коли в своих нам не разобраться.

Генерал! И теперь у меня – мандраж.
Не пойму, отчего: от стыда ль, от страха ль?
От нехватки дам? Или просто – блажь?
Не помогает ни врач, ни знахарь.
Оттого, наверно, что повар ваш
не разбирает, где соль, где сахар.

Генерал! Я боюсь, мы зашли в тупик.
Это – месть пространства косой сажени.
Наши пики ржавеют. Наличье пик –
это еще не залог мишени.
И не двинется тень наша дальше нас
даже в закатный час.

___

Генерал! Вы знаете, я не трус.
Выньте досье, наведите справки.
К пуле я безразличен. Плюс
я не боюсь ни врага, ни ставки.
Пусть мне прилепят бубновый туз
между лопаток – прошу отставки!

Я не хочу умирать из-за
двух или трех королей, которых
я вообще не видал в глаза
(дело не в шорах, но в пыльных шторах).
Впрочем, и жить за них тоже мне
неохота. Вдвойне.

Генерал! Мне все надоело. Мне
скучен крестовый поход. Мне скучен
вид застывших в моем окне
гор, перелесков, речных излучин.
Плохо, ежели мир вовне
изучен тем, кто внутри измучен.

Генерал! Я не думаю, что ряды
ваши покинув, я их ослаблю.
В этом не будет большой беды:
я не солист, но я чужд ансамблю.
Вынув мундштук из своей дуды,
жгу свой мундир и ломаю саблю.

___

Птиц не видать, но они слышны.
Снайпер, томясь от духовной жажды,
то ли приказ, то ль письмо жены,
сидя на ветке, читает дважды,
и берет от скуки художник наш
пушку на карандаш.

Генерал! Только Время оценит вас,
ваши Канны, флеши, каре, когорты.
В академиях будут впадать в экстаз;
ваши баталии и натюрморты
будут служить расширенью глаз,
взглядов на мир и вообще аорты.

Генерал! Я вам должен сказать, что вы
вроде крылатого льва при входе
в некий подъезд. Ибо вас, увы,
не существует вообще в природе.
Нет, не то чтобы вы мертвы
или же биты – вас нет в колоде.

Генерал! Пусть меня отдадут под суд!
Я вас хочу ознакомить с делом:
сумма страданий дает абсурд;
пусть же абсурд обладает телом!
И да маячит его сосуд
чем-то черным на чем-то белом.

Генерал, скажу вам еще одно:
Генерал! Я взял вас для рифмы к слову
«умирал» – что было со мною, но
Бог до конца от зерна полову
не отделил, и сейчас ее
употреблять – вранье.

___

На пустыре, где в ночи горят
два фонаря и гниют вагоны,
наполовину с себя наряд
сняв шутовской и сорвав погоны,
я застываю, встречая взгляд
камеры Лейц или глаз Горгоны.

Ночь. Мои мысли полны одной
женщиной, чудной внутри и в профиль.
То, что творится сейчас со мной,
ниже небес, но превыше кровель.
То, что творится со мной сейчас,
не оскорбляет вас.

___

Генерал! Вас нету, и речь моя
обращена, как обычно, ныне
в ту пустоту, чьи края – края
некой обширной, глухой пустыни,
коей на картах, что вы и я
видеть могли, даже нет в помине.

Генерал! Если все-таки вы меня
слышите, значит, пустыня прячет
некий оазис в себе, маня
всадника этим; а всадник, значит,
я; я пришпориваю коня;
конь, генерал, никуда не скачет.

Генерал! Воевавший всегда как лев,
я оставляю пятно на флаге.
Генерал, даже карточный домик – хлев.
Я пишу вам рапорт, припадаю к фляге.
Для переживших великий блеф
жизнь оставляет клочок бумаги.

осень 1968