Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,
Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Заувага до прогнозів погоди
схожими на обрубані дерева.
Деяких пізнаю. Когось
бачу уперше. Вочевидь, це боги
місцевих рік, лісів, доглядачі тиші,
або – згустки чужих, невідомих мені споминів.
Щодо жіночих фігур – німф і т.і., – вони
бачаться незавершеними, ніби думка;
кожна намагається зберегти
навіть тут, в царині майбутнього, статус гості.
Ховрах не вигулькне і не перебіжить стежі.
Не чути ні птаха, ні принаймні автомобіля:
майбутнє і є панацея від
того, чому властиво повторюватись.
І по небу розкидані, як речі холостяка,
хмари, із їх вовною навиворіт
і випрасувані. Тхне хвоєю,
цією колькою субстанцією ледь знайомих місць.
Кілька статуй стовбичать у темряві, зчорнілі
від сусідства своїх подоб, від розмитости
навколишнього ландшафту.
Озовися яка із них, і ти
радше зітхнув би, аніж здригнувся,
чуючи знайомі голоси, чуючи
що-небудь на кшталт: "Дитина не від тебе",
або: "Я вказав на нього, але від страху,
не від ревнощів" – дрібні, двадцяти літ
витримки, таємниці сліпих сердець,
маній зі недолугою жагою влади
над собі подібними і нечулих її
тавтології. Кращі серед них
були і жертвами, і катами.
Добре, що чужі спомини
втручаються у твої. Добре, що
деякі з цих фігур тобі
видаються сторонніми. Їх присутність натякає
на инші події, на инший варіант долі –
цілком можливо, не ліпший, та неодмінно
тобою змарнований. Це і вивільнює –
і не так уяву, як пам’ять
– і надовго, якщо не назавжди. Знати,
що тебе обдурили, що остаточно
про тебе забули чи, навпаки,
що тебе досі ненавидять – украй
неприємно. Та уявляти себе
центром хай незугарної світобудови
непристойно й нестерпимо.
Рідкісний,
можливо єдиний відвідувач
цих місць, я гадаю, що маю
право оповісти без прикрас
побачене. Ось вона, наша малесенька Вальгалла,
наш украй занапащений маєток
у часі, зі жменькою ревізьких душ,
зі вгіддями, де вигостреному серпу,
мабуть, особливо не розгулятися,
і де сніжинки повільно кружляють, як приклад
поведінки у вакуумі.
-----------------------------
И. Бродский
Примечание к прогнозам погоды
Аллея со статуями из затвердевшей грязи,
похожими на срубленные деревья.
Многих я знал в лицо. Других
вижу впервые. Видимо, это – боги
местных рек и лесов, хранители тишины,
либо – сгустки чужих, мне невнятных воспоминаний.
Что до женских фигур – нимф и т. п. – они
выглядят незаконченными, точно мысли;
каждая пытается сохранить
даже здесь, в наступившем будущем, статус гостьи.
Суслик не выскочит и не перебежит тропы.
Не слышно ни птицы, ни тем более автомобиля:
будущее суть панацея от
того, чему свойственно повторяться.
И по небу разбросаны, как вещи холостяка,
тучи, вывернутые наизнанку
и разглаженные. Пахнет хвоей,
этой колкой субстанцией малознакомых мест.
Изваяния высятся в темноте, чернея
от соседства друг с дружкой, от безразличья
к ним окружающего ландшафта.
Заговори любое из них, и ты
скорей вздохнул бы, чем содрогнулся,
услышав знакомые голоса, услышав
что-нибудь вроде «Ребенок не от тебя»
или: «Я показал на него, но от страха,
а не из ревности» – мелкие, двадцатилетней
давности тайны слепых сердец,
одержимых нелепым стремлением к власти
над себе подобными и не замечавших
тавтологии. Лучшие среди них
были и жертвами и палачами.
Хорошо, что чужие воспоминанья
вмешиваются в твои. Хорошо, что
некоторые из этих фигур тебе
кажутся посторонними. Их присутствие намекает
на другие событья, на другой вариант судьбы –
возможно, не лучший, но безусловно
тобою упущенный. Это освобождает –
не столько воображение, сколько память
– и надолго, если не навсегда. Узнать,
что тебя обманули, что совершенно
о тебе позабыли или – наоборот –
что тебя до сих пор ненавидят – крайне
неприятно. Но воображать себя
центром даже невзрачного мирозданья
непристойно и невыносимо.
Редкий,
возможно, единственный посетитель
этих мест, я думаю, я имею
право описывать без прикрас
увиденное. Вот она, наша маленькая Валгалла,
наше сильно запущенное именье
во времени, с горсткой ревизских душ,
с угодьями, где отточенному серпу,
пожалуй, особенно не разгуляться,
и где снежинки медленно кружатся, как пример
поведения в вакууме.
1986
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Романс Дон-Кіхота. Романс торгівця. Коментар."Уже кватирку сіпає Борей..."(З поеми "Хода")"
