Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
душу продала за краплю насолоди.
Врешті-решт збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескид чорторию,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Романс Дон-Кіхота. Романс торгівця. Коментар."Уже кватирку сіпає Борей..."(З поеми "Хода")
моя єдина зброя і майно.
Уся моя могуть чаїться в нім,
мандрую я зі списом іменним,
як хороше мені сьогодні з ним.
Об чім це я. О, ці мені міста,
криві провулки їх, брудна вода,
нічого в них цікавого нема,
багатіїв стрічаю, зокрема,
але такого списа в них катма!
О, списе мій, мій списе, все моє
майно, моя могуть, яка не є,
завжди разом, куди не ідемо.
Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
мій списе, або відкоша дамо.
Бо що міста з пляшками їх вина,
до них велика близиться війна,
біда безлика, і чия вина,
що деяким із них не повезло,
й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
То що тепер, мій списе, чимале
майно моє, дитя моє мале,
настав, либонь, розлуці нашій час,
добігла, бачмо, оповідь про нас,
грими на голові, мій бідний таз!
віднині одному із нас кінець!
О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
бувайте всі, я вже – анітелень,
блищи мій таз, як янгельский вінець
моїм нещастям, бігма день у день.
***
Романс торгівця
« …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)
У світі доста є речей
пороблених на збут
і заохочених очей
купити що-небудь.
І ось життя – уже актив,
а у пасиві кров
і гумовий презерватив,
любов і нелюбов.
Та як би ти не зискував,
ощадив, як умів,
дивись, як мало ти продав,
як мало ти купив.
Твоя крамниця прогорить,
ти вистрибнеш з вікна,
але говорить Хтось згори,
що це не новина.
О, Він укоськував азарт
наїздом кілька ден
в борделі, схожім на базар,
і місті – на бордель.
Якби Він тут і не бував,
не навівав нам сни,
якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,
то хто поперед короля
умів їй дати лад,
і люд, щасливий опісля,
дивитись міг назад,
і хтось нетягу пожалів,
і хтось дзвонив затим
у вбогій цвинтаря імлі
на мого тліну дим.
І попіл звіяв! Як лупу
заціплих в млі погрудь!
Немов і не було. А БУВ,
та сам таким не будь.
Бувай, мій пасинок, мій син,
учись, як слід горіть,
і скісним поглядом окинь
вітчизну мимохіть.
І помовчить над нами час,
невидимий, як я,
і слава викрикне чиясь
німа, і не моя.
Зі віку міткою взнаки,
меткий не по літах,
ховай, мій пасинку, зівки
і усміх на вустах,
вдихай і сперму, і бензин,
і все, що надихне,
іди в великий магазин.
Не попрікай мене.
***
Коментар до балади й романсу короля(уривок)
...Кошмар століття – в ядернім грибі,
і ми обвиклі з тупотом чобіт,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
ми і без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
терплячі, тихі та веселуни,
жили ми від війни і до війни,
малої, ба, чи більшої – хутчій
у крові – у своїй, або чужій.
Це звично нам. І нас не похитне
ні вибухом, бодай і всеплане-
тним, ані неміччю – страхіть,
не те що усвідомити – в’явить.
Ба, мовкну, позаяк не ущуха
в лісах геополітики юга.
Життя і смерть, і до небес нудьга.
А далі – геж, яка не є – зима.
Пишу, а труб колінця недарма
заціплі – і прикручується кран,
і вата прокладається між рам,
тепер ти домосід, а ще звіздар,
і протяг зі кватирки календар
жовтневий сіпа, і зима в умах;
і бачу я, як за церковним садом
неоковирна бляха на дахах
подобатись жадає снігопадам…
***
34
Уже кватирку сіпає Борей.
Все рідше чути брякання дверей
в квартирі, мов обмерлій до обіду,
і пошта в скриньку падає сусіду,
і напади нудьги тим пак взнаки,
що телефон скупіший на дзвінки.
Тепер півроку жити в темноті,
долоні гріти лиш на животі,
Удень писати, сутіні на зло,
дивитися, як иній білить скло,
немов дитина, дням радіти тим,
коли не оминуть знайомці дім.
Настали дні прозорі, ніби свист
сопілки або флейти. Падолист
під инеєм заціп і околів,
а зі розбухлих тенісних столів
на березі, біля фінляндських дач
злітає вік, як пластиковий м’яч.
Так вийти в передмістя, і назад
приємно завітати в Ленінград,
у глиці пофутболивши шишок,
серед кашне і мокрих хусточок,
газет і пальт, їх стійма комірів,
і картузів, насунутих до брів
і барв затоки цинкової, ниць –
кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
Добігти і розмові на порі,
у достобіса виморочній грі,
де гасла і речівки – все не те,
де – прощавай моє мораліте
(і розум – білка в колесі подій).
Якого біса, друже дорогий!
Аби і книжний черв, і менестрель
кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
і реготнув, а дехто у юрбі
"куди воно" – поспівчував тобі.
То що там на затоці – цинк води
і вмерзлі в ріні берега сліди,
розбухлі дач покинутих столи,
вода, пісок і щоглові стволи,
і вітерець ялозить по корі.
І підсумок розмови на порі:
коту кохання – темний лантушок.
До ніг коханців падає сніжок.
***
------------------------------
Иосиф Бродский
Из поэмы "Шествие"
РОМАНС ДОН-КИХОТА
Копье мое, копье мое, копье
Оружие, имущество мое,
Могущество мое таится в нем,
Я странствую по-прежнему с копьем,
Как хорошо сегодня нам вдвоем.
О чем же я. Ах, эти города,
По переулкам грязная вода,
Там ничего особого, о да,
Немало богачей встречаю я,
Но нет ни у кого из них копья!
Копье мое, копье мое, копье,
Имущество, могущество мое,
Мы странствуем по-прежнему вдвоем.
Когда-нибудь, кого-нибудь убьем,
Я странствую, я странствую с копьем.
Что города с бутылками вина,
К ним близится великая война,
Безликая беда и чья вина,
Что городам так славно повезло,
Как тень людей - неуязвимо зло!
Так что же ты теперь, мое копье,
Имущество мое, дитя мое,
Неужто я гляжу в последний раз,
Кончается мой маленький рассказ,
Греми на голове, мой бедный таз!
Отныне одному из нас конец!
Прощай, прощай, о Санчо, мой мудрец,
Прощайте все, я больше не могу,
Блестит мой таз, как ангельский венец,
По улице с несчастьями бегу.
***
Романс торговца.
На свете можно все разбить,
возможно все создать,
на свете можно все купить
и столько же продать.
Как просто ставить жизнь в актив,
в пассив поставив кровь,
купив большой презерватив,
любовь и нелюбовь.
Но как бы долго не корпел,
но сколько б ни копил,
смотри как мало ты успел,
как мало ты купил.
Твой дом торговый прогорит,
ты выпрыгнешь в окно,
но Кто-то сверху говорит,
что это все равно.
Ох, сколько б Он не наезжал
по несколько недель
в бордель, похожий на базар,
и в город на бордель.
Когда бы Он здесь не бывал,
но приходил во сны,
когда б ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАЛ
СТРАНЕ МОЕЙ ЦЕНЫ,
то кто бы взглядывал вперед,
а кто по сторонам,
смотрел бы счастливый народ
назад по временам,
и кто-то думал обо мне,
и кто-нибудь звонил
когда бы смерть пришла - в огне
меня бы схоронил.
И - пепел по ветру! Как пыль,
не ладанку на грудь!
как будто не было. НО БЫЛ.
Но сам таким не будь.
Прощай, мой пасынок, мой сын,
смотри, как я горю,
и взором взглядывай косым
на родину свою.
Над нами время промолчит,
пройдет не говоря,
и чья-то слава закричит
немая, не моя.
В погонах века своего,
мой маленький простак,
вступай, мой пасынок, в него
с улыбкой на устах,
вдыхая сперму и бензин
посередине дня,
входи в великий магазин,
не вспоминай меня.
***
Коментарий к балладе и романсу короля (отривок).
...Кошмар столетья – ядерный грибок,
но мы привыкли к топоту сапог,
привыкли к ограниченной еде,
годами лишь на хлебе и воде,
иного ничего не бравши в рот,
мы умудрялись продолжать свой род,
твердили генералов имена,
и модно хаки в наши времена;
всегда и терпеливы и скромны,
мы жили от войны и до войны,
от маленькой войны и до большой,
мы все в крови – в своей или чужой.
Не привыкать. Вот взрыв издалека.
Еще планета слишком велика,
и нелегко все то, что нам грозит
не только осознать – вообразить.
Но оборву. Я далеко залез.
Политика. Какой-то темный лес.
И жизнь и смерть и скука до небес.
Что далее. А далее – зима.
Пока пишу, остывшие дома
на кухнях заворачивают кран,
прокладывают вату между рам,
теперь ты домосед и звездочет,
октябрьский воздух в форточку течет,
к зиме, к зиме все движется в умах,
и я гляжу, как за церковным садом
железо крыш на выцветших домах
волнуется, готовясь к снегопадам...
***
34
Все холоднее в комнате моей,
Все реже слышно хлопанье дверей
В квартире, засыпающей к обеду,
Все чаще письма сыплются соседу,
И у меня - сквозь приступы тоски -
Все реже телефонные звонки.
Теперь полгода жить при темноте,
Ладони согревать на животе,
Писать в обед, пока еще светло,
Смотреть в заиндевелое стекло
И, как ребенку, радоваться дням,
Когда знакомцы приезжают к нам.
Настали дни, прозрачные, как свист
Свирели или флейты: мертвый лист
Настойчиво желтеет меж стволов,
И с пересохших теннисных столов
На берегу, среди финляндских дач
Слетает век, как целулойдный мяч.
Так в пригород и сызнова назад.
Приятно возвращаться в Ленинград
Из путешествий получасовых
Среди кашне, платочков носовых,
Среди газет, пальто и пиджаков,
Приподнятых до глаз воротников
И с цинковым заливом в голове
Пройти у освещенного кафе.
Закончим нашу басню в ноябре.
В остчертевшей, тягостной игре
Не те заводки, выкрики не те,
Прощай-прощай, мое моралите
(Мысль моя, как белочка и круг)
Какого черта в самом деле, друг!
Ведь не затем же, чтоб любитель книги
Тебе вослед мигнул:
И хохотнул, а кто-нибудь с тоской
Сочувственно промолвил бы "На кой".
Так что там о заливе - цвет воды,
И по песку замерзшему следы,
Рассохшиеся дачные столы,
Вода, песок, сосновые стволы,
И ветер все слезит по коре.
Закончим нашу басню в ноябре,
Кота любви подтаскивай к мешку.
Любовников пропустим по снежку.
сентябрь - ноябрь 1961, Ленинград
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Зоф'я"
