Z. K.

В Святвечір звався я на пироги.
За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загоралась невпопад,
я голову тулив до вогких шиб:
на розі постовий немов заціп.

Торохкали трамваї в темноту,
вагони гуркотіли на мосту,
обстукувались кригою бики,
донісся шурхіт криги від ріки,
до перехрестя плівся чоловік,
пильніше до кватирки я приник.

Дув вітер, і почався снігопад,
тирчали у заметі шість лопат.
Блищали краплі талої води,
обтяжувала ожеледь дроти.
Рипів настил колодами навзнак.
На перехресті п'яний ніби вкляк.

Таким собі чотирибоким бра
гойдалась тінь тарілі ліхтаря
у головах п'яниці. Ще живий,
від будки відділився постовий
і здовж будівлі рушив оддалік,
а тінь попрямувала в инший бік.

Торохкали трамваї в темноту,
здригалися колоди на мосту,
крижаний шерех линув від ріки,
під гуркіт вантажівки, навтьоки
щодуху мчав кудись таксомотор,
мигав на перехресті світлофор.

Дув вітер, і щосили розвівав
шинелю синьополу від халяв.
П'яницю напад гикавки спіткав.
Ліхтар гойдався, тінь його шукав.
А тінь ховало біле помело.
Можливо, її зовсім не було.

Скрадався постовий біля стіни.
Свідома неминучої вини,
тікала пріч від нього тінь його,
він крався і боявся одного:
що кинеться п'яниця навтьоки.
І бозна-де були його думки.

Дув вітер, і розгойдувався кущ,
сніг сіявся під пеленами туч.
За пеленою білою суціль
щез постовий, біліш її білил.
І слід його зі віхолою щез,
немов і він навіявся з небес.

І годі запобігти, ясна річ,
було найнеминучішій зі стріч
їх тріїці наразі. Третій – страх.
Дув вітер, але млою неборак
окутувало білою навкидь.
Три кроки розділяли їх і мить.

І разом вітер дунув, як у ріг,
і тінь авта майнула поміж них,
майнуло біле віхоли крило.
І зір мені умить заволокло,
донісся з перехрестя вигук "ні",
на мить погасло світло у вікні.

І знов на перехресті – ні душі,
і півімла, і чорні в ній кущі,
і циферблат внизу. Їм напоказ
маячив безголовий двічі Спас.
Чорніли плями талої води.
Довкола плям щезали всі сліди.

І тої миті думалось, що ніч,
не гожа ані снігу стерти з віч,
ні збутись на третину або чверть
вологих тіней, повна ними вщерть –
спосібними метілі, крім білил
невíдомих мені додати сил.

Отож, темніло снігу толокно,
ще трішки я дивився у вікно,
торохкали трамваї на новім
колодянім настилі мостовім.
У сутіні кущ ніби не тремтів.
Я штору потихеньку опустив.

Від ліжка шелестіли сторінки.
Латала мати в одіжі дірки,
лагодив батько фотоапарат.
На ліжкові гортав журнали брат,
кіт вуркотів, його живіт бурчав.
Краватки я, німуючи, вивчав.

Довкіл стояла тиш і півімла,
пірнала голка в нитяні тіла,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі,
кіт з вуркотом кімнатою бродив,
а я вузлом краватки шарудів.

Лагодив батько фотоапарат,
з журналом у руках всміхався брат
різдвяним оповідкам про дива;
до них години бронзовий овал,
поблимуючи стеклами, буцав.
Краватці я примірку обіцяв.

Латала мати щось, і, як латки,
календаря горталися листки,
горіла лампа і рожевий блік
підлогу плямував неподалік,
з-під столу переймався, зиркав кіт:
краватка, а чи що там шарудить.

Стояла тиш, і тільки кіт вурчав,
я, в дзеркало потуплений, мовчав,
і вітер завивав, як у трубі.
Краваткою новою на собі
заскочений, собою вгору-вниз
поводив я очима, як Нарцис.

Зі спини світло падало, з-за пліч,
не бачив я ні рис лиця, ні віч,
біліла лиш рука на тлі лиця.
Від черевиків і до комірця
снував мій погляд, і було пора
цьому замилуванню класти край.

Та дзеркало тримало погляд ще:
виднілось в нім освітлене плече,
до себе крій сорочки зір привчав,
мій черевик начищений блищав,
(зі другим затінялася нога),
Їм личила краватка дорога.

Настоювалась тиш і півімла.
Латати одіж голка ще могла,
брат у журналі казна-що читав,
бозна-де батько думкою витав
із викруткою в пучці при столі.
Стояв я проти дзеркала в півмлі.

І нею розмивалися у склі
усі ми разом, канулі в півмлі,
у тиші цій, гнітючій від осмут
і вбогого освітлення, як тут,
де я – одне з зображень і нуди
самотньої опінія сюди.

Оббігла стрілка колом циферблат,
журналом шелестів у ліжку брат,
моєму черевику на долу
спадало світло, цмулячи півмлу,
на стіл, на руки батька. На стіні
темніли фотографії рідні.

Торкнувши штору, я зирнув за скло:
сніг кружеляв, а мли вже не було,
кружляв над кучугурами ліхтар,
неторканий маячив календар,
як Спас, обезголовлений здавна.
Внизу дзиґар казав на першу дня.

В рожевім світлі лампи на долу
стільці облюбували півімлу,
темнів переді мною власне мій
двійник, напіводягнений у ній.
Я погляд звів і мимохіть принишк:
всі четверо дивилися в мій бік.

Лагодив батько фотоапарат,
в півмлі неясно блимав циферблат,
брат кліпав горівіч у півімлу,
його журнал валявся на долу,
за вікнами казилася зима,
тремтіла абажура бахрома.

Дивилась півімла і тиш з вікна
на голчині стібки, коли вона
в шкарпеток вовну тикалася та
чіплялася до шурхоту з кута,
хоча, дарма кивати на кути,
мені у гості час було іти.

Я зір затримав на календарі,
радіючи, що січень у дворі,
за вікнами помовкував ліхтар,
мовчав переді мною календар.
Бентегою нечуваних речей
розчулений, я рушив до дверей.

І разом перемкнуло ніби всіх,
брат сіпнувся, а звестися не міг,
з-за столу мати якось, та звелась,
упала з пучок голка на палас,
татусь відклав свій фотоапарат,
кіт задкував і погляд взяв назад.

Дзиґар стінний перепросив за скрип,
і засув, замість клацнути, заціп,
я хутко обернувся і завмер:
усі в кімнаті, хто замкне тепер?
Осмикнув батько штору недарма,
довіри більше засуву нема.

Я задкував, а мла – мені услід.
У плямі світла опинився кіт.
Під стелею, де сліпувала мла,
тепер блищала голка чимала.
Від жаху я заледь не закричав,
серед журналів батько мій стирчав.

Кому із нас пороба завдалась!
запало в вічі ще комусь із нас
це деревце з пилюки та імли.
Ба, губи ворухнутись не могли,
поблідлі, як шпалери на стіні:
від жаху я увесь заціпенів.

Дерева простягались з віч людських!
сягали зі очей стволини їх
самої стелі, ніби залюбки
від пилу обмітаючи кутки,
корінячись в западинах, зі віч
меткі у центр кімнати зусебіч.

Оплів кімнату їхній живопліт,
мені усюди чувся шурхіт віт,
але без хвої-листя: недарма
своє слівце замовила зима,
була ялина навіть – без гілля,
блискучу голку в маківку стромля.

По дереву – із материних віч,
у кожного – так само, ясна річ.
Були, утім, різнимі в висоті
вершини їх, однаково пусті.
Голками прикрашались прикінці
два дерева на кожному лиці.

І враз пропало все, що почалось,
все утряслось ураз, усе вляглось.
Запанувала знову півімла,
мигнула голка межи ніг стола.
Заціп і я в півмлі біля вікна,
і коливалась тиша навісна.

Іще голок чекав моток ниток,
журналом брата тішився куток.
Іще не прояснився циферблат,
а лагодив вже батько апарат.
Вернувся засув в отвори дверні,
і штора коливнулась у вікні.

Скінчилося усе, усе вляглось,
Своє заняття кожному знайшлось.
Під лампою лежав похнюпо кіт,
на нього світло падало навкидь.
Я штору їв очима: далебіг,
гадав – хто ворухнути її міг.

Матуся щось з підлоги підняла,
знов голка у руках її була.
Ще гупало у скронях невпопад,
а вже дала шкарпетці голка лад,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі.

Дув вітер, і густіла темнота,
за вікнами гуділа пустота,
я витяг з-за вікна своє вино,
сніг бився у осліплене вікно
і осипав імлу сніжинок дзвін,
і телефон озвався наздогін.

І, разом переймаючи пітьму,
я кинувся з підмогою йому,
безпам'ятний, кого я відпустив,
безпам'ятний, кого не пригостив,
чиїх не чув зітхань, не обійняв,
чиїм впованням слухавку підняв:

– Не буде свят у вас або для вас
не буде вам ні чарок ані ваз

не буде вам щасливого кіна
не буде вам цілунків до рана

не буде іменинних пирогів
не буде вам розумних ворогів

не буде вам полюцій уві сни
не буде вам ні літа ні весни

не буде вам ні хліба ні пиття
не буде у вітчизні вам життя

не буде вам долоні на чолі
не буде вам жалю узагалі

не буде вам ні дерева із віч
не буде самоти у глупу ніч

не буде вам потали ані зла
не буде співчутливого тепла

не буде вам ні щастя ні біди
не буде вам ні хліба ні води

не буде вам любови ані сліз
не буде вам поблажливого "please"

не буде вам жаданого листа
не будуть словоблудними уста.

Урешті, ви потонете у тьмі,
сконаєте, сліпуючи, в тюрмі.

Минуле вам без вікон і дзеркал
одягне дійсність в пелену потал. –

Я слухавку поклав, в собі заледь,
а голос напосівся, буцім ґедзь.

Я пов’язав краватку й вийшов геть.

Глава друга

В Святвечір звався я на пироги.

За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загорались невпопад,
трамваї озивались; до ріки
юрбою тупотіли хлопчаки,
грозили чорні ворони весні,
карнизи утопали в білизні,
вітринами бентежились уми,
бентега, згідно приписів зими
охоплювала місто у півтьмі,
агукалась неспокоєм в умі,
і ліхтарі пірнали від воріт
у білений снігами небозвід.

Фургони від’їздили в темноту,
трамваї торохтіли на мосту,
ще голова від збудження гула,
ріка, не взята льодом, ще текла,
розгойдувався лист календаря,
розгойдувалась тінь від ліхтаря,
метались у півмороці стіннім
вікно і заметіль назирці з ним.
Гойдався над заметами забор,
розгойдувався в сутіні собор,
приділ його здригавсь і, поготів,
гойдався горі дзвін його й гудів,
годинні стрілки мірялись в басах,
розгойдувався Бог на небесах.

Розгойдувалась штора від плеча,
собору двоголового свіча
гойдалася, причетна торжества,
розгойдувався сутінок Різдва.
Хто знає, як розгойдують нудьгу,
аби до скроні дотиком, в кутку
розгойдувалась штора на вікні,
розгойдувались тіні на стіні,
щоб вихоплена лампочкою тінь
як маятник гойдалась в почутті
(піднесення – приниження – і мсти)
з різницею, що коливався ти,
з різницею нетями до пуття,
з різницею, що звик до почуття.

Щоб почуття всецілого єство
опівніч не двоїлось під Різдво,
щоб не кортіло ранити йому
свічами двоголовими пітьму,
щоб бійок в підворітті неборак
не списував на морок, позаяк
воді не слід перечити вогню.
Минущинам – теперішньому дню.
Всі смертні самотинні в почутті,
всі почуття безсилі в наготі
в передчутті убивчому вістей,
так, буцім мордобою у страстей
ніяких шансів збутися нема.
І світло ви не вимкнули дарма!

Сомнамбулою вуличних вогнів,
їх прихистком, що тіні відтінив,
обителлю їх протягів, про всяк
гойдався офіцерський особняк,
так, ніби біг услід йому кадет,
непізнаний у сяйві еполет,
покинутий у проймах анфілад
долонями, що стиснуть шоколад,
що обіймуть барокові сосці;
які це піхотинці, ці юнці,
до щік приллє хіба що їхня кров,
і лишаться їх дами, і любов,
їх яблука, що падають із ваз, –
у межах недосяжности для вас.

Хто не стрічався з вивіскою "вхід"
в передчутті своїх безмірних бід?
Хто стрічною поробою прирік
себе до коливань на цілий рік,
у кого на душі нема гріха,
чия душа не раз була глуха,
хто вчасно проголошував табу
на сором, завбачаючи ганьбу?
Осміювання, осуд, глум і срам:
рубіж їх необузданости – храм,
примір тамтій опірности – горіх,
примір у недторканости – гріх,
примір у непорушности – бокал
посеред нерозбиваних дзеркал.

Хто вийшов променадом до Неви,
обачніш і розважливіш, ніж ви,
і гоголем простує в цвіті літ,
хто вам не озиратиметься вслід,
усміхнений чарівно, поготів –
в чиєму серці вам ані слідів,
в чиєму зорі – порожньо ураз,
чиї чудесні миті – теж без вас,
в чиїх очах розпластана Нева,
чия пальтина чорна і блават
у потемках і сяєвах вогнів,
хто від відвідин ваших ціпенів?

Не чуючи ні часу ані дат,
у спільнім Solitude й Soledad,
рукою, помічною голові,
намацуючи болі світові,
намацуючи гулі їх про всяк
своєю головою в небесах,
устами і колінами зате
намацати усе, що нас веде –
у безмір усамітнености душ
удома, і куди дедалі – в глуш,
намацувати вузлики знегод?
В невірі – прости Господи, mein Gott,
собі не Рай і Пекло – де-не-де –
намацувати вихід у Ніде.

В безмовній усолоді немовлят
усе дитинство схильні до свічад,
до янгольського личика неправд,
чистішої води, ніж той смарагд
в обрамленні кривих смішків гостей –
урешті, досягнувши літ страстей,
чи визнаємо все-таки за скарб
той притаманний холодові карб,
довкіл і вколо нього кружкома
облич узагалі, і , зокрема,
своє – вам достеменно узнаки,
міняючись стократ, чи навпаки,
в личині незворушного цабе,
ви бачите у дзеркалі себе?

Долаючи відразу чималу,
сховавшись офіцером на балу,
апоплексичні риси спогляда,
яка в цім насолода і нуда:
на дюрерівськім верхи скакуні,
сахаючись від скронь у сивині,
впадати в гріх і кидатись в біги
на в’їзді в Апокаліпсис нудьги,
укотре озираючись назад –
зненацька поділяючи азарт
гонитви сонмів тіней наздогін,
і огнекрилих коней гупотінь
під помахи небесного меча,
що навпіл крає маятником час.

Я бачу свою душу серед скла,
душа моя нечувано мала,
паперу клапоть й слово суміща, –
нечувано чистіш моя душа,
чудесна в нім душа моя, Господь,
дедалі пречудовіша за плоть,
дедалі мимохіть до мрійних рис
дівчиська свою душу ти возніс, –
гарнюня, як вона, моя душа,
їй велич анічуть не заважа, –
як притаманний юнці оптимізм,
живе в душі моїй інфантилізм
нечіпаний, не те, що міражі.
За вікнами ні плоті, ні душі.

За вікнами мигають ліхтарі.
Душа моя німує на порі,
німує від сум'ятиці в умі,
душа моя німує у пітьмі,
німує, як причинний January
німує, як настінний календар,
як потемки німує снігопад,
як потемкам нечуваним у лад
німує біль потилиці і скронь,
німує і вікно, і телефон,
німує і душа моя, і рот,
німує невимовно мій народ,
нечувано німа моя зима,
серед життя і смерті без ума.

Німуючи, я чую голоси.
Німує тиш небесної краси,
вітаючи вітчизну зоддаля.
Юродствує, німуючи, земля.
І завдяки світилам угорі –
мого століття тьмаві ліхтарі
при апокаліпсичнім табуні –
хіба що жести тіней помічні,
блідих зап'ясть продовження і вен
бузкових кольорів, благословен
творець цієї музики без нот,
безногого оракула німот
єдино чинний всюди заповіт:
мовчання і невгасний горній світ.

Німуючи, я чую голоси.
Небесна тиш окутує ліси.
Безмовний легіт чую в пустоті
повітряній, де тіні почуттів
рояться і метаються не без
предивного умовчання небес,
де згадка за принесення тільця
стискає неприкаяні серця.
І годі сколихнути пустоту
молитвою, належною посту,
поверненням чудесним в отчий дім
чи маркою з конвертиком пустим,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.

І наче – це дурня, а онде – труд,
І наче – це життя, а онде – блуд.
І наче – онде бруд, а справді – кров,
не гріх – а неприкаяна любов.
Не диво, але мрія про дива,
не праведник, але бубниш слова
про себе, в сподіванні на сюрприз
листом у посполитий парадіз,
як зв'язковий причинної доби,
так, буцім, не копилячи губи,
твердиш собі: ось Бог, а ось – поріг,
мов, онде – ти, а Бог – неподалік,
онде – його долоня, і на ній
твоє життя, як Іо, в далині.

Щоб почуття, вподібнені дашку,
сховали сина блудного й дочку
прекрасну, щоб, адреси їх змінив,
собою не підживлювали міф,
даремно бо Святвечора цього
тікати зі помешкання свого,
боятися пітьми заздалегідь,
боятися усіх її жахіть,
либонь, і покладатися на бронь
душевну, уникаючи погонь
наздогін, бо ліміт на чудеса
дотримують прозорі небеса,
не слід було писати вам листи,
аби не душу – плоть свою спасти.

Та годі надвечір’ю під Різдво
пеняти тим, чого не йме єство,
чому тим паче запобігти – зась.
Чиє життя – корові білій в масть,
ужалений ти буцім і осліп –
за білою коровою услід,
дзумилкою небесною оса
освячує безмовні небеса,
і ти дарма уник, як те не жаль,
жахного, але кращого зі жал,
даремно ти уник, бо все одно:
страждань тобі однаково дано,
страждання й забуття – одна труха,
страждання не відрають від гріха.

Чи ти відчув, дедалі і чимдуж,
потугу обезсмертитися, душ,
потугу упродовж всього життя,
з тим зиском, що вціліє почуття,
коли обидві скроні віддають
столітньою поталою осмут,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.
Чи це передчував у снігопад
в під’їзді, петроградський телепат,
і розпростерті спомини смішні,
– шпагатом від війни і до війни,
він шепче, обігнувши Літній сад:
немислимий мій польский адресат.

Твоя любов – улюблениця фей,
возлюблений твій – вуличний Орфей,
а образ твій – фотографа момент,
твій голос – здаленілий диксиленд.
Гуляння в ботанічному саду,
двох арій у пекельному чаду,
з небесною гармонією лон –
співзвуччя двоголосе в унісон,
органний замираючий свинець,
вінчальні квіти, з терену вінець –
душа твоя нечулість відторга,
душа твоя не відає гріха, –
душа твоя, навпомацки йдучи,
любов’ю плоть від плоті стаючи.

Ніщо її потуг не сокрушить.
Душа твоя, нагадую, грішить!
Душа твоя нечувано слаба.
Ти знаєш, що слабуєте оба.
І почету весільному кінець
душі твоєї істинний вінець,
душі твоєї підвінечний квіт,
блискучі шпичаки тернових віт.
Душа твоя гріхи тобі простить,
душа тебе єдиного зростить,
душа твоя смоківницю зітне,
душа твоя обійме і штовхне,
душа твоя тебе і піднесе.
душа у Судний День тебе спасе!

Чий піснеспів з-за вікон не змовка?
Коханого осмута в нім щемка.
Душа його на тишу не зважа.
Від неї торопка його душа.
А ти отим нічуть не перейнявсь.
Ти, ніг своїх не чуючи, тинявсь.
Ти переймався лясами хотінь.
Душа твоя услід тобі, як тінь,
кімнатою витає, коли спиш,
закохана, куди мишві, – у тиш.
У висліді – у тиші ти плавець,
у висліді "невíдомий співець" –
душа твоя не вірує в абсурд, –
у висліді ти вештаєшся тут.

У тишині – куди отій мишві,
– любов твоя, від холоду душі
під чорними деревами тремка,
сторониться тебе і утіка.
На вулиці тобі не по собі,
там завше щось тікає, далебі,
ти бачиш, як іржавіє карниз,
ти дивишся не вгору, а униз,
ти дивишся на знівечене вщент,
ти бачиш сам себе – автопортрет,
ти бачиш небеса і сонми туч,
ти бачиш діабаз і чорний кущ,
ти бачиш, як чорніє живопліт,
в цій графіці панує мла і лід.

Хто плоті борониться решетом,
за власною душею, мов щитом,
душевно дослухається олжі
за випуклим щитом своїм душі.
Усе твоє життя майне, як сон:
два голоси, твоєму в унісон,
долає віт розлогих мірний шум,
прекрасними гризотами твій ум
наповнений, як зернами гранат,
у висліді – ти сам, як аргонавт,
у висліді – ти сам вожак умів,
у висліді – пануєш у пітьмі,
еге ж, твоя кохана на виду
з тобою пак, не в райському саду.

Бодай без тупака, ніж брехуна,
бодай без співака, аніж руна,
бодай у гріх, бодай під три чорти,
чи камнем тонути, чим сплисти.
Урешті, не плавця або співця
плекати, а покластись на гребця.
Твій погляд млою звіявся і зник,
ти чуєш піснеспіви Евридик,
пісні кохання і пекельний чад,
круг нього безголосиця розрад,
круг нього лиш заціплені уста,
круг нього тільки мла і пустота
пускає чорним деревом внизу
пісень її коханого сльозу.

Яка чудова тиша навісна
панує за обрамленням вікна,
коли у млі недвижимий весь вік,
як маятник, гойднеться чоловік,
і тої ж миті, певним у порі
засяє світлом, дивним для зорі,
і рівний дзвін над піками горож
спадатиме упоперек і здовж
місцини, де на тіні не зважа,
над плоттю височіючи, душа,
і обрій майоріє зовні, і
зорí проникні стекла у вікні,
і разом відкривається вікно,
і наче оживає полотно.

Так слідував Орфей, співав Христос.
Комусь податись в блазні довелось,
ніскільки не соромлячись чуток.
Уголос коливався їх зв'язок,
розгойдуючи й високо здійма
узяті ноти ними обома.
Так слідував Христос, співав Орфей,
твоя любов – улюблениця фей,
сахалась і тікала з криком в степ,
над нею в млі розгойдувався цеп,
як телефон і циферблати стін,
по ній у млі розгойдувався дзвін,
розгойдувався бронзовий овал,
розгойдувався смертний ідеал.
Розгойдувався маятник зі слів,
розгойдувався білостями млив,
розгойдувався юнкою в вікні,
розгойдувався хлопчиком вві сні,
розгойдувався в соромі густім,
розгойдувався в мешканні пустім,
розгойдувався деревом очам,
розгойдувався тут, внизу, і там,
розгойдувався з юнкою в руках,
розгойдувався криками в кутках,
розгойдувався тінню по стіні,
розгойдувався зовні і в мені,
розгойдувався, блимав і тускнів
у млі, чимдуж оглушливо дзвенів.

Ти маятник сумлінь і їх мета,
ти маятник від ясел до хреста,
як маятник, ти сам собі взнаки,
як маятник з банкнотою – руки,
ти маятник туди-сюди на п’ядь
від Лазаря у Гефсиманський сад,
ти маятник любови, злої впіл,
ти маятник кровобігових кіл.
Ти маятник, тобі все ніпочім,
ти маятник у мороці нічнім,
ти маятник і маятнику брат,
твоя душа чудовий циферблат,
ти маятник нашіптаних потал,
лице твоє, як маятник, овал.

Ти маятник, розумник і тупак,
ти маятник відтак і позаяк.
За вікнами, гріховне і святе, –
твоє зачаття раз у раз гряде.
Ти маятник від нього і по гріб,
ти маятник годин своїх і діб,
як маятник, прости мені, Господь,
як маятник душа твоя і плоть,
ти маятник у кожній голові,
ти маятник – дитиною в траві,
ти маятник внизу и наверху,
ти маятник стражданню і гріху,
ти верхівець в картині видатній
до коней апокаліпсиса в ній.

Крик:

Я маятник. Не сіпайте мене.
Я маятник усього, що мине.
За пристрасті майбутні і т.п.,
я сам попереджатиму себе.
Зізнатись бідоласі в співчутті,
саме себе в’являти на щиті,
завсідником шпиталів і пивниць –
божественна удатність одиниць.

Звитяга, нагорода і вінець,
удатність завбачати свій кінець,
чин лицарства, шляхетну іпостась,
удатність, що чуттєвості придасть,
удатність височіти невпопад,
як маятник – чудовий телепат.

Удатні до гойдань на волоску,
удатні будувати на піску,
удатні до свободи і узди,
удатні до опали і звізди,
удатні в кровозмішень впасти транс,
удатні до любови і зараз,
вам світло вимикати слід, – нічуть
знайомці таємниць не бережуть,
як не шкода, не кажучи – бажань:
за вами почуття уже біжать.
Не це дивує погляд ваш чимдуж,
стосовно почуттів, дотичних душ
у намірі до горла чимось там?
Тож раю стати маятником вам.


«квітень, 1962»

***


----------------------------------

И. Бродский. "Зофья"


Z. K.


Глава первая


В сочельник я был зван на пироги.

За окнами описывал круги
сырой ежевечерний снегопад,
рекламы загорались невпопад,
я к форточке прижался головой:
за окнами маячил постовой.

Трамваи дребезжали в темноту,
вагоны громыхали на мосту,
постукивали льдины о быки,
шуршанье доносилось от реки,
на перекрестке пьяница возник,
еще плотней я к форточке приник.

Дул ветер, развевался снегопад,
маячили в сугробе шесть лопат.
Блестела незамерзшая вода,
прекрасно индевели провода.
Поскрипывал бревенчатый настил.
На перекрестке пьяница застыл.

Все тени за окном учетверя,
качалось отраженье фонаря
у пьяницы как раз над головой.
От будки отделился постовой
и двинулся вдоль стенки до угла,
а тень в другую сторону пошла.

Трамваи дребезжали в темноту,
подрагивали бревна на мосту,
шуршанье доносилось от реки,
мелькали в полутьме грузовики,
такси неслось вдали во весь опор,
мерцал на перекрестке светофор.

Дул ветер, возникавшая метель
подхватывала синюю шинель.
На перекрестке пьяница икал.
Фонарь качался, тень его искал.
Но тень его запряталась в белье.
Возможно, вовсе не было ее.

Тот крался осторожно у стены,
ничто не нарушало тишины,
а тень его спешила от него,
он крался и боялся одного,
чтоб пьяница не бросился бегом.
Он думал в это время о другом.

Дул ветер, и раскачивался куст,
был снегопад медлителен и густ.
Под снежною завесою сплошной
стоял он, окруженный белизной.
Шел снегопад, и след его исчез,
как будто он явился из небес.

Нельзя было их встречу отвратить,
нельзя было его предупредить,
их трое оказалось. Третий – страх.
Над фонарем раскачивался мрак,
мне чудилось, что близится пурга.
Меж ними оставалось три шага.

Внезапно громко ветер протрубил,
меж ними промелькнул автомобиль,
метнулось белоснежное крыло.
Внезапно мне глаза заволокло,
на перекрестке кто-то крикнул «нет»,
на миг погас и снова вспыхнул свет.

Был перекресток снова тих и пуст,
маячил в полумраке черный куст.
Часы внизу показывали час.
Маячил вдалеке безглавый Спас.
Чернела незамерзшая вода.
Вокруг не видно было ни следа.

Я думаю порой о том, что ночь,
не в силах снегопада превозмочь
и даже ни на четверть, ни на треть,
не в силах сонм теней преодолеть,
который снегопад превозносил,
дает простор для неизвестных сил.

Итак, все было пусто и темно,
еще немного я глядел в окно,
во мраке куст переставал дрожать,
трамваи продолжали дребезжать,
вдали – слегка подрагивал настил.
Я штору потихоньку опустил.

Чуть шелохнулись белые листки.
Мать штопала багровые носки,
отец чинил свой фотоаппарат.
Листал журналы на кровати брат,
а кот на калорифере урчал.
Я галстуки безмолвно изучал.

Царили тишина и полумгла,
ныряла в шерсть блестящая игла,
над ней очки блестели в полумгле,
блестели объективы на столе,
во мраке кот с урчанием дышал,
у зеркала я галстуком шуршал.

Отец чинил свой фотоаппарат,
среди журналов улыбался брат, —
рождественский рассказ о чудесах;
поблескивал за стеклами в часах,
раскачиваясь, бронзовый овал.
У зеркала я галстук надевал.

Мать штопала багровые носки,
блестели календарные листки,
горела лампа в розовом углу,
пятно ее лежало на полу,
из-под стола кошачий взгляд блестел.
У зеркала мой галстук шелестел.

Царила тишина, и кот урчал,
я, в зеркало уставившись, молчал,
дул ветер, завывающий трубой.
И в зеркало внимательно собой,
скользя глазами вверх и вниз,
я молча любовался, как Нарцисс.

Я освещен был только со спины,
черты лица мне были не видны,
белела освещенная рука.
От башмаков и до воротника
глаза движенья стали учащать,
пора мне это было прекращать.

Я задержался в зеркале еще:
блестело освещенное плечо,
я шелковой рубашкой шелестел,
ботинок мой начищенный блестел,
в тени оставшись, чуть мерцал другой,
прекрасен был мой галстук дорогой.

Царили тишина и полумгла.
В каком-то мире двигалась игла,
Бог знает что в журнале брат читал,
отец Бог весть где мыслями витал,
зажав отвертки в розовой руке.
У зеркала стоял я вдалеке.

Я думаю, что в зеркале моем
когда-нибудь окажемся втроем
во тьме, среди гнетущей тишины,
откуда-то едва освещены,
я сам и отраженье и тоска —
единственная здесь без двойника.

Бежала стрелка через циферблат,
среди журналов улыбался брат,
издалека к ботинку моему
струился свет, переходя во тьму,
лицо отца маячило в тени,
темнели фотографии родни.

Я, штору отстранив, взглянул в окно:
кружился снег, но не было темно,
кружился над сугробами фонарь,
нетронутый маячил календарь,
маячил вдалеке безглавый Спас,
часы внизу показывали час.

Горела лампа в розовом углу,
и стулья отступали в полумглу,
передо мною мой двойник темнел,
он одевался, голову склоня.
Я поднял взгляд и вдруг остолбенел:
все четверо смотрели на меня.

Отец чинил свой фотоаппарат,
мерцал во тьме неясно циферблат,
брат, лежа на спине, смотрел во мглу,
журнал его валялся на полу,
за окнами творилась кутерьма,
дрожала в абажуре бахрома.

Царили полумрак и тишина,
была на расстоянии слышна
сквозь шерсть носка бегущая игла,
шуршанье доносилось из угла,
мне надоело об одном твердить,
пора мне было в гости уходить.

Я задержался на календаре,
итак, я оказался в январе,
за шторами безмолвствовал фонарь,
молчал передо мною календарь.
Боясь, что год окажется тяжел,
я к выходу из комнаты пошел.

Внезапно что-то стало нарастать,
брат с раскладушки попытался встать,
мать быстро поднялась из-за стола,
и вверх взвилась, упав из рук, игла,
отец схватил свой фотоаппарат,
из-под стола сверкнул кошачий взгляд.

И раздалось скрипение часов,
и лязгнул за спиной моей засов,
я быстро обернулся и застыл:
все в комнате, кому же запирать?
Отец бесшумно штору опустил,
нельзя теперь засовам доверять.

Я пятился, и пятилось окно.
Кот прыгнул в освещенное пятно.
Под потолком, где скапливалась мгла,
сверкала ослепленная игла.
От ужаса я чуть не закричал,
среди журналов мой отец торчал.

Появится ли кто-нибудь меж нас!
Протянется ли что-нибудь из глаз,
похожее на дерево в пыли.
Уста мои разжаться не могли,
в обоях на стене явился мел,
от ужаса я весь окостенел.

Деревья в нашей комнате росли!
ветвями доставая до земли
и также доставая потолка,
вытряхивая пыль из уголка,
но корни их в глазах у нас вились,
вершины в центре комнаты сплелись.

Деревья в нашей комнате росли!
ветвями доставая до земли
и также доставая потолка,
вытряхивая пыль из уголка,
но корни их в глазах у нас вились,
вершины в центре комнаты сплелись.

Я вглядывался в комнату трезвей,
все было лишь шуршание ветвей,
ни хвоя, ни листва их не видна,
зима для них была соблюдена,
но ель средь них, по-моему, была,
венчала их блестящая игла.

Два дерева у матери из глаз,
по стольку же у каждого из нас,
но все они различной высоты,
вершины одинаково пусты,
одно иглу имело на конце.
У каждого два дерева в лице.

Все кончилось впотьмах, как началось,
все кончилось, бесшумно улеглось,
и снова воцарилась полумгла,
мелькнула между стульями игла,
я замер в полумраке у окна,
и снова воцарилась тишина.

Игла еще лежала на полу,
брат вздрагивал с журналами в углу,
еще не прояснился циферблат,
отец уже чинил свой аппарат,
засов обратно прыгнул в тишине,
и штора развевалась на окне.

Все кончилось, все быстро улеглось,
вновь каждому занятие нашлось.
Кот сумрачно под лампою лежал,
и свет его прекрасно окружал.
Я штору все пытался разглядеть,
раздумывал: кто мог ее задеть.

Мать молча что-то с пола подняла,
в руках ее опять была игла.
Ладонями провел я по вискам,
игла уже ныряла по носкам,
над ней очки мерцали в полумгле,
блестели объективы на столе.



Дул ветер, и сгущалась темнота,
за окнами гудела пустота,
я вынул из-за форточки вино,
снег бился в ослепленное окно
и издавал какой-то легкий звон,
вдруг зазвонил в прихожей телефон.

И тотчас же, расталкивая тьму,
я бросился стремительно к нему,
забыв, что я кого-то отпустил,
забыв, что кто-то в комнате гостил,
что кто-то за спиной моей вздыхал.
Я трубку снял и тут же услыхал:

– Не будет больше праздников для вас
не будет собутыльников и ваз

не будет вам на родине жилья
не будет поцелуев и белья

не будет именинных пирогов
не будет вам житья от дураков
не будет вам поллюции во сны
не будет вам ни лета ни весны

не будет вам ни хлеба ни питья
не будет вам на родине житья

не будет вам ладони на виски
не будет очищающей тоски

не будет больше дерева из глаз
не будет одиночества для вас

не будет вам страдания и зла
не будет сострадания тепла

не будет вам ни счастья ни беды
не будет вам ни хлеба ни воды

не будет вам рыдания и слез
не будет вам ни памяти ни грез

не будет вам надежного письма
не будет больше прежнего ума.

Со временем утонете во тьме.
Ослепнете. Умрете вы в тюрьме.

Былое оборотится спиной,
подернется реальность пеленой. —

Я трубку опустил на телефон,
но говорил, разъединенный, он.

Я галстук завязал и вышел вон.

Глава вторая

В Сочельник я был зван на пироги.

За окнами описывал круги
сырой ежевечерний снегопад,
рекламы загорались невпопад,
трамваи дребезжали вдалеке,
сворачивали мальчики к реке,
подкатывали вороны к сыскной,
карнизы поражали белизной,
витрины будоражили умы,
волнение по правилам зимы
охватывало город в полутьме,
царило возбуждение в уме,
и лампочки ныряли у ворот
в закрытый снегопадом небосвод.

Фургоны отъезжали в темноту,
трамваи дребезжали на мосту,
царило возбужденье и тоска,
шуршала незамерзшая река,
раскачивался лист календаря,
качалось отраженье фонаря,
метались в полумраке на стене
окно и снегопад наедине.
Качался над сугробами забор,
раскачивался в сумраке собор,
внутри его подрагивал придел,
раскачивался колокол, гудел,
подрагивали стрелки на часах,
раскачивался Бог на небесах.

Раскачивалась штора у плеча,
за окнами двуглавая свеча
раскачивалась с чувством торжества,
раскачивался сумрак Рождества,
кто знает, как раскачивать тоску,
чтоб от прикосновения к виску
раскачивалась штора на окне,
раскачивались тени на стене,
чтоб выхваченный лампочками куст
раскачивался маятником чувств
(смятенье – унижение – и месть)
с той разницей, чтоб времени не счесть,
с той разницей, чтоб времени не ждать,
с той разницей, чтоб чувств не передать.
Я вижу свою душу в зеркала,
душа моя неслыханно мала,
не более бумажного листа, —
душа моя неслыханно чиста,
прекрасная душа моя, Господь,
прелестная не менее, чем плоть,
чем далее, тем более для грез
до девочки ты душу превознес, —
прекрасная, как девочка, душа,
ты так же велика, как хороша, —
как девочке присущий оптимизм,
души моей глухой инфантилизм
всегда со мной в полуночной тиши.
За окнами ни плоти, ни души.

За окнами мерцают фонари.
Душа моя безмолвствует внутри,
безмолвствует смятение в умах,
душа моя безмолвствует впотьмах,
безмолвствует за окнами январь,
безмолвствует на стенке календарь,
безмолвствует во мраке снегопад,
неслыханно безмолвствует распад,
в затылке нарастает перезвон,
безмолвствует окно и телефон,
безмолвствует душа моя, и рот
немотствует, безмолвствует народ,
неслыханно безмолвствует зима,
от жизни и от смерти без ума.

В молчании я слышу голоса.
Безмолвствуют святые небеса,
над родиной свисая свысока.
Юродствует земля без языка.
Лишь свету от небес благодаря
мой век от зарожденья фонаря
до апокалиптических коней
одна жестикуляция теней,
белесые запястия и вен
сиреневый узор, благословен
создавший эту музыку без нот,
безногого оракула немот,
дающего на все один ответ:
молчание и непрерывный свет.

В безмолвии я слышу голоса.
Безмолвствуют земля и небеса.
В безмолвии я слышу легкий гуд,
и тени чувств по воздуху бегут.
Вопросы устремленные, как лес,
в прекрасное молчание небес,
как греза о заколотых тельцах,
теснятся в неприкаянных сердцах.
Едва ли взбудоражишь пустоту
молитвой, приуроченной к посту,
прекрасным возвращеньем в отчий дом
и маркой на конвертике пустом,
чтоб чувства, промелькнувшие сквозь ночь,
оделись в серебро авиапочт.

Как будто это ложь, а это труд,
как будто это жизнь, а это блуд,
как будто это грязь, а это кровь,
не грех – но это странная любовь.
Не чудо, но мечта о чудесах,
не праведник, а все ж поторопись
мелькнуть и потеряться в небесах
открыткой в посполитый парадиз,
как будто это ниточка и связь,
как будто, над собою не смеясь,
твердишь себе: вот Бог, а вот порог,
как будто это ты, а это Бог,
как будто век жужжит в его руке,
а жизнь твоя, как Ио, вдалеке.

Чтоб чувства, промелькнувшие сквозь ночь,
укрыли блудных сыновей и дочь
прекрасную и, адрес изменив,
чтоб чувства не усиливали миф,
не следовало в ночь под Рождество
выскакивать из дома своего,
бояться поножовщины и драк,
выскакивать от ужаса во мрак,
не следовало в панике большой
спасаться от погони за душой,
не следовало верить в чудеса,
вопросам устремляться в небеса,
не следовало письма вам писать,
не следовало плоть свою спасать.

Но в ночь под Рождество не повторять
о том, что можно много потерять,
что этого нельзя предотвратить,
чтоб жизнь свою в корову обратить.
Как будто ты ужален и ослеп,
за белою коровой вьется вслед
жужжащая небесная оса,
безмолвствуют святые небеса,
напрасно ты, безмолвствуя, бежал
ужасного, но лучшего из жал,
напрасно ты не чувствуешь одно:
стрАДаний ОДинаково ДАно,
стрАДанье и забвение – труха,
стрАДание не стоило греха.
Почувствуешь ли в панике большой
бессмертную погоню за душой,
погоню, чтобы времени не ждать,
с той выгодой, чтоб чувства передать
в мгновение, схватившее виски,
в твой век по мановению тоски,
чтоб чувства, промелькнувшие сквозь ночь,
оделись в серебро авиапочт.
Предчувствуешь все это в снегопад
в подъезде, петроградский телепат,
и чувства распростертые смешны,
шпагатом от войны и до войны,
он шепчет, огибая Летний сад:
немыслимый мой польский адресат.

Любовь твоя – воспитанница фей,
возлюбленный твой – нынешний Орфей,
и образ твой – фотографа момент,
твой голос – отдаленный диксиленд.
Прогулки в ботаническом саду,
возлюбленного пение в аду,
возлюбленного пение сквозь сон, —
два голоса, звучащих в унисон,
органный замирающий свинец,
венчальные цветы, всему венец,
душа твоя прекрасна и тиха,
душа твоя не ведает греха,
душа твоя по-прежнему в пути,
по-прежнему с любовью во плоти.

Ничто твоей души не сокрушит.
Запомни, что душа твоя грешит!
Душа твоя неслыханно больна.
Запомни, что душа твоя одна.
От свадебного поезда конец
души твоей неслыханный венец,
души твоей венчальные цветы,
блестящие терновые кусты.
Душа твоя грехи тебе простит,
душа тебя до девочки взрастит,
душа твоя смоковницу сожжет,
душа твоя обнимет и солжет,
душа твоя тебя превознесет,
от Страшного Суда душа спасет!

Чье пение за окнами звучит?
Возлюбленный за окнами кричит.
Душа его вослед за ним парит.
Душа его обратно водворит.
Как странно ты впоследствии глядишь.
Действительно, ты странствуешь весь день,
душа твоя вослед тебе, как тень,
по комнате витает, если спишь,
душа твоя впоследствии как мышь.
Впоследствии ты сызнова пловец,
впоследствии «таинственный певец» —
душа твоя не верит в чепуху, —
впоследствии ты странник наверху.

Так, девочкой пожертвовать решась,
любовь твоя, души твоей страшась,
под черными деревьями дрожит,
совсем тебя впоследствии бежит.
На улице за окнами рябя,
там что-то убегает от тебя,
ты смотришь на заржавленный карниз,
ты смотришь не на улицу, а вниз,
ты смотришь из окна любви вослед,
ты видишь сам себя – автопортрет,
ты видишь небеса и тени чувств,
ты видишь диабаз и черный куст,
ты видишь это дерево и ад,
в сей графике никто не виноват.

Кто плотью защищен, как решетом,
за собственной душой как за щитом,
прекрасной задушевностью дыши
за выпуклым щитом своей души.
Вся жизнь твоя, минувшая как сон:
два голоса, звучавших в унисон,
деревьев развевающихся шум,
прекрасными страданьями твой ум
наполненный, как зернами гранат,
впоследствии прекрасный аргонавт,
впоследствии ты царствуешь в умах,
запомни, что ты царствуешь впотьмах,
однако же все время на виду,
запомни, что жена твоя в аду.

Уж лучше без глупца, чем без вруна,
уж лучше без певца, чем без руна,
уж лучше грешным быть, чем грешным слыть,
уж легче утонуть, чем дальше плыть.
Но участи пловца или певца
уж лучше – положиться на гребца.
Твой взор блуждает, сумрачен и дик,
доносится до слуха Эвридик
возлюбленного пение сквозь ад,
вокруг него безмолвие и смрад,
вокруг него одни его уста,
вокруг него во мраке пустота,
во мраке с черным деревом в глазу
возлюбленного пение внизу.

Какая наступает тишина
в прекрасном обрамлении окна,
когда впотьмах, недвижимый весь век,
как маятник, качнется человек,
и в тот же час, снаружи и внутри,
возникнет свет, внезапный для зари,
и ровный звон над копьями оград,
как будто это новый циферблат
вторгается, как будто не спеша
над плотью воцаряется душа,
и алый свет, явившийся извне,
внезапно воцаряется в окне,
внезапно растворяется окно,
как будто оживает полотно.

Так шествовал Орфей и пел Христос.
Так странно вам кощунствовать пришлось,
впоследствии нимало не стыдясь.
Прекрасная раскачивалась связь,
раскачивалась, истово гремя,
цепочка между этими двумя.
Так шествовал Христос и пел Орфей,
любовь твоя, воспитанница фей,
от ужаса крича, бежала в степь,
впотьмах над ней раскачивалась цепь,
как будто циферблат и телефон,
впотьмах над ней раскачивался звон,
раскачивался бронзовый овал,
раскачивался смертный идеал.
Раскачивался маятник в холмах,
раскачивался в полдень и впотьмах,
раскачивался девочкой в окне,
раскачивался мальчиком во сне,
раскачивался чувством и кустом,
раскачивался в городе пустом,
раскачивался деревом в глазу,
раскачивался здесь и там, внизу,
раскачивался с девочкой в руках,
раскачивался крик в обиняках,
раскачивался тенью на стене,
раскачивался в чреве и вовне,
раскачивался, вечером бледнел,
при этом оглушительно звенел.

Ты, маятник, душа твоя чиста,
ты маятник от яслей до креста,
как маятник, как маятник другой,
как маятник рука твоя с деньгой,
ты маятник, отсчитывая пядь
от Лазаря к смоковнице и вспять,
как маятник от злости и любви,
ты движешься как маятник в крови.
Ты маятник, страданья нипочем,
ты маятник во мраке ни при чем,
ты маятник и маятнику брат,
твоя душа прекрасный циферблат,
как маятник, чтоб ты не забывал,
лицо твое, как маятник, овал.

Как маятник, то умник, то дурак,
ты маятник от света и во мрак
за окнами, как маятник, рябя, —
зачатие, как маятник, тебя.
Ты маятник, как маятник я сам,
ты маятник по дням и по часам,
как маятник, прости меня, Господь,
как маятник душа твоя и плоть,
ты маятник по каждой голове,
ты маятник – от девочки в траве,
ты маятник внизу и наверху,
ты маятник страданью и греху,
ты маятник от уличных теней
до апокалиптических коней.

Крик:

Я маятник. Не трогайте меня.
Я маятник для завтрашнего дня.
За будущие страсти не дрожу,
я сам себя о них предупрежу.
Самих себя увидеть в нищете,
самих себя увидеть на щите,
заметить в завсегдатаях больниц
божественная участь единиц.

Признание, награда и венец,
способность предугадывать конец,
достоинство, дарующее власть,
способность, возвышающая страсть,
способность возвышаться невпопад,
как маятник – прекрасный телепат.

Способные висеть на волоске,
способные к обману и тоске,
способные к сношению везде,
способные к опале и звезде,
способные к смешению в крови,
способные к заразе и любви,
напрасно вы не выключили свет,
напрасно вы оставили свой след,
знакомцы ваших тайн не берегут,
за вами ваши чувства побегут.
Что будет поразительней для глаз,
чем чувства, настигающие нас
с намереньем до горла нам достать?
Советую вам маятником стать.

апрель 1962