Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
У білосніжній лютій хуртовині!
Душа занурюється в холоди,
А тіло, ніби в темній домовині.
Рубає навпіл ніч зимовий сон,
Кричить реальність бенефісом фальші.
Нав'язує світанок свій канон,
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Там є тепло, і світло, і вода.
А нам без цього лиш поумирати
Залишилось... Оце така біда.
Та скиглити не будем анітрохи,
А затанцюєм краще на золі.
Для нас це так, мов покусали блохи.
перезирається з небом
задивляється в його око
сміх його сиплеться крихтами як у дитини
небо дивиться
дивиться на його посмішку
дивиться сіро-блакитним уламком
У людях ненадійних і гнилих.
Розчарувань, немов піщинок, сотні,
І хочеться не думати про них.
Розчарування душать, і турбують,
І спати рівномірно не дають,
І б'ють розпачливо у грізний бубон,
тому, що радієш зі мною і плачеш.
Коли мої мізки гризе маячня,
усі ревні сумніви зносиш терпляче.
І знов обираю, якщо у багні
загруз по коліна, та вибратись тяжко.
Так відчай вишукує у вихідні
Поклон чеснотам вашим
від наших від чеснот,
хто звик вважатись старшим –
той дбає за народ.
Є благочестя сина,
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.
В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
Як музику чую чи полотно оглядаю,
Як клопоти дня, немов листя, спадають.
Тільки потому про Тебе згадаю,
Бо ж колір і звуки від Тебе зринають.
І чую у відповідь: «Благословляю й прощаю!»
І легше на серці одра
Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.
А всім, дивлюсь, байдуже зазвичай,
Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. "Коли вітер вщухає і тиша пастушу сумку..." Семенов
не шпетить ще за перешепти і неприм’ятий ряст
безтурботний ще – як подобає зелені –
і зір зосереджується на рисунку
шпалерів, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
чуєш в тиші вкруги, як перо шуршить,
у поміч зелу – пройнятись рацією доконаного.
***
Семенов
Владіміру Уфлянду
Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова.
Був тільки зелений луг і на нім корова.
І бігла сталева лента вагонів з тамтих теренів.
І в однім із них їхав у відпустку дехто Семенов.
Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би,
не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби.
І бодай Іванов, Петров, Сидоров ся б явили,
а Семенов би їхав мимо в автомобілі.
Задумаєшся помалу і, кинувши
погляд лугом,
глипнеш і тетерітимеш – буцім на глум полудам:
якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування,
то чом у них різні вирази існування?
І не тільки лиця, а й утілень їх, поєлику?
Схожість у них тільки в тім, що нема їм ліку,
допоки існує Семенов: допоки він, виплід глюку
часу, існує настільки, що їде ось у відпустку;
допоки мукає потяг, вагон зеленіє, зіллям
корова сита;
допоки час іде, а Семенов їде.
1993
***
Иосиф Бродский
Когда ветер стихает и листья пастушьей сумки
ещё шуршат по инерции или благодаря
безмятежности - этому свойству зелени -
и глаз задерживается на рисунке
обоев, на цифре календаря,
на облигации, траченной колизеями
ноликов, ты - если ты был прижит
под вопли вихря враждебного, яблочка, ругань кормчего -
различишь в тишине, как перо шуршит,
помогая зелёной траве произнести "всё кончено".
1993
----------------------------
СЕМЕНОВ
Владимиру Уфлянду
Не было ни Иванова, ни Сидорова, ни Петрова.
Был только зеленый луг и на нем корова.
Вдали по рельсам бежала цепочка стальных вагонов.
И в одном из них ехал в отпуск на юг Семенов.
Время шло все равно. Время, наверно, шло бы,
не будь ни коровы, ни луга: ни зелени, ни утробы.
И если бы Иванов, Петров и Сидоров были,
и Семенов бы ехал мимо в автомобиле.
Задумаешься над этим и, встретившись
взглядом с лугом,
вздрогнешь и отвернешься — скорее всего с испугом:
ежели неподвижность действительно мать движенья,
то отчего у них разные выраженья?
И не только лица, но — что важнее — тела?
Сходство у них только в том, что им нет предела,
пока существует Семенов: покуда он, дальний отпрыск
времени, существует настолько, что едет в отпуск;
покуда поезд мычит, вагон зеленеет, зелень
коровой бредит;
покуда время идет, а Семенов едет.
<1993>
------------------------
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Сонет (Я знову чую голос твій тужливий…)"
