Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.
Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас
І знову зайчик сонячний стрибає.
Думки летять лелеками біля хатини,
В якій співає мати : баю, баю...
А потім білу ризу одягне світанок,
Щасливі йдемо у пшеничне поле.
Радію я землі заквітчаній, коханій,
Шерхотіла у простір канва.
Неупинно тремтить
На обличчях життя бахрома
Білим сріблом завчасним,
Якого не в змозі спинить
Над рубіновим тлом
Злих думок відокремлена хіть…
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
1
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них?
щодня підростають,
осені квіти
ще зацвітають,
умиваються росами
і втираються травами,
стають вірші дорослими
вірою й правдою;
розбрелися сірі сни
не залишивши у чаші
неживої рідини
все на ліпше
все на краще
все кінець іще війни
й перемога наша завше
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
Ніч лежав у коридорі на підлозі голій.
Мав, сердешний, сподівання на власника Вову,
що той знайде і закине до портфеля знову.
Та не сталось, як гадалось, бо якісь дівчата
підняли його з підлоги і мерщій гортат
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!
несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.
Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
І д е н т и ф і к а ц і я
У віршах і в "пантеїстичній", літературознавчо висловлюючись, поемі Сергія Гупала «Маленька неказка на великому світі» оживає рідна автору Україна. Причому у творах проступає не просто тематична конкретика, пов'язана з Україною, а творчо втілена національна поетична традиція. Навіть той, хто читав поезії Сергія Гупала в російських перекладах, які пригасили стилістику, тональність, відчує, що ці поезії писав не російський поет, а український, тобто автор, який вчився більше в Т. Шевченка, ніж в О. Пушкіна, більше в М. Коцюбинського, ніж в В. Жуковського. Відразу відчувається, поезії Сергія Гупала – це твори сина іншого слов’янського народу. І це дуже важливо .
Ю.І. Мінералов, відомий російський літературознавець, доктор філологічних наук, професор Літературного інституту ім. О.М. Горького ( Із рецензії, зачитаної на засіданні державної комісії під час захисту дипломних робіт ) м. Москва, 30 березня 1990 року.
І для чого ідентифікація?
Бо ж удома я знову шпигун…
ЦРУ? ФСБ? Чи є рація?..
Де ж ту правду почути нагу?
Чом диплом так мій муляє декому –
Вилізає із часом. І ось
Парникове захвалене мекало
Патетично й собі завелось.
І немає інакшого напрямку.
Протоколи я їхні читав.
Провалилася "членськими" лапами
Не земля – пустобреньку слюда.
То куди ми тепер чимчикуємо?
Я ж не цап-відбувайло для тих,
Що постали тепер «вирахуями»
І забули про сором і гріх.
Прислужилися, щоб видаватися, –
Приспілчанська найвища мета.
А для мене вона -- винуватиця.
Це від неї моя самота.
Самотів я не вперше. І з досвідом
Українно на світі живу
І гуляю з Пегасом удосвіта,
І видибую тему нову.
Де «писателі» гострять ножі,
Не вишукую премій і посвідки,
Я ж – реальний. Вони – міражі.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
