Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
кинув бузку у кватирку кімнати.
Кава гірка... на столі де-не-де
крихти сухі від пахучої м'яти.
Меблі старі, як божественний світ,
бра посивіло, мов бабчині скроні.
В рамці над ліжком увесь її рід,
Ген далеко під саме буття.
Разом з ним цілий світ завалився
В повний хаос без сліз каяття.
Заборонений плід надкусився
У найбільш несприятливу мить.
І потік навіжений полився
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Усиновилась до потреби.
Чомусь, за зверненням козла,
Прийшла і всілась позад себе…
Широка спина… обрій зник
Ну а про пастбище окремо…
Не про морське і чайок крик
І не проте, як вовчик-демон…
Домашня вправа з мови знов чомусь важка.
Надумався спитати в свого братика Іллі:
- Що означає «наступати на оті ж граблі?»
Та брат лиш посміявсь: - Учися сам. Нема дурних.
Дзвони до друзів. Хай тобі пояснюють в
На падалі готове жирувати.
Уже недовго москалям чекати,
Вже скоро стрілки Смути задзвенять
І встане над Московією дим,
І ріки крові потечуть до моря.
Уже ударить грім розплати скоро
Та стукатиме Смерть у кожен дім.
не на смерть, моя дитино.
Підірвався мій синочок
в міннім полі на машині.
Відірвало: руки, ноги,
під Покровськом гострим лезом.
Кров'ю син кропив дороги —
Опісля вибуху, - лежав
Безсилий вилізти з-під неї,
Через серйозність клятих травм.
Лише стогнав несамовито
І сам себе щомить жалів
За те, що мало зміг прожити
На щастям зрадженій землі...
О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.
Нема. Нема. Невже повимирали ви,
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.
Я поринув у первісні глиби,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.
Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя
приспів:
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.
Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.
Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
І д е н т и ф і к а ц і я
У віршах і в "пантеїстичній", літературознавчо висловлюючись, поемі Сергія Гупала «Маленька неказка на великому світі» оживає рідна автору Україна. Причому у творах проступає не просто тематична конкретика, пов'язана з Україною, а творчо втілена національна поетична традиція. Навіть той, хто читав поезії Сергія Гупала в російських перекладах, які пригасили стилістику, тональність, відчує, що ці поезії писав не російський поет, а український, тобто автор, який вчився більше в Т. Шевченка, ніж в О. Пушкіна, більше в М. Коцюбинського, ніж в В. Жуковського. Відразу відчувається, поезії Сергія Гупала – це твори сина іншого слов’янського народу. І це дуже важливо .
Ю.І. Мінералов, відомий російський літературознавець, доктор філологічних наук, професор Літературного інституту ім. О.М. Горького ( Із рецензії, зачитаної на засіданні державної комісії під час захисту дипломних робіт ) м. Москва, 30 березня 1990 року.
І для чого ідентифікація?
Бо ж удома я знову шпигун…
ЦРУ? ФСБ? Чи є рація?..
Де ж ту правду почути нагу?
Чом диплом так мій муляє декому –
Вилізає із часом. І ось
Парникове захвалене мекало
Патетично й собі завелось.
І немає інакшого напрямку.
Протоколи я їхні читав.
Провалилася "членськими" лапами
Не земля – пустобреньку слюда.
То куди ми тепер чимчикуємо?
Я ж не цап-відбувайло для тих,
Що постали тепер «вирахуями»
І забули про сором і гріх.
Прислужилися, щоб видаватися, –
Приспілчанська найвища мета.
А для мене вона -- винуватиця.
Це від неї моя самота.
Самотів я не вперше. І з досвідом
Українно на світі живу
І гуляю з Пегасом удосвіта,
І видибую тему нову.
Де «писателі» гострять ножі,
Не вишукую премій і посвідки,
Я ж – реальний. Вони – міражі.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
