Ненадійно жили – не хотілося злота, розваг.
Не пекло, не таїлось остигле кохання у грудях.
Запеклася любов – відступили зневіра і страх,
Зажадалося тільки ще трохи повірити людям.

І нехай би тоді нахилився здивовано світ
Над моєю задумою, нібито над первоцвітом,
І означив мені як пошану – в непевності слід,
Хоч не вмів я лишати ні слави, ні міту,ні сліду.

Я – ішов до воріт, і повсюди рясніла роса,
Де ще з ночі сова зависала на сивому вітрі.
Не умів я іти на удачу – і вірші писав,
Сам себе забував, дивувався житейській палітрі.

Усміхався відверто, незручно було попервах.
Бо дивився ощадно друзяці у здивлені очі.
Це було щось велике, немов серіали розваг,
Де ніколи нізащо я побувати не хочу.

Зайвина і сумнівне – сховалися і відійшли.
Залишились думки, на всі боки невміло відкриті.
А за мною скрадався Гомер в освітлінні олив,
І були ми самі на одному незручному світі.