М. Б.

I
Ніби денце стакана,
нагадуючи печать
на скатерці океану,
що годі перекричать,
світило рушає в другу
зі півкуль, де ссавці
зносять денну ядуху
гірше риби у цій.

II
Звечора, моя люба,
тепло. Запала тиш
папуже німа, сугуба,
доконана, як і ніч.
Повня в кущ чистотіла
зцідилася молоком:
недоторканність тіла
дотримується цілком.

ІII
Моя люба, що толку
затятися і товкти
воду у ступі. Голку
годі тепер знайти
в кипі людського сіна.
Ліпше гайнути за
тінню; чи, обопільно
посувати ферзя.

IV
Все осібне, що разом
берегли, далебі,
перетирає часом,
ніби гальку прибій,
то – защедрий на ласку,
то – з помоги різця –
оберта у цикладську
річ без ознак лиця.

V
О, що менша поверхня,
менше і обнадій
вірникам одкровення
слідувати по ній.
Може, і тіл пропажі
потурає тамта –
з боку дір у пейзажі –
за сліпуватість мста.

VI
Тільки простору користь
у вказівнім персті
впору. Як і проворність
світла – у пустоті.
Так і псуються вічі:
що ти далі проник;
що постарівши вдвічі,
що від читання книг.

VII
Ба, зацупка для ока
мла. І за млу цупку
у вертикалі плоске
нидіє у боргу.
І людина – лиш автор
стиснутих кулаків,
як сказав авіатор,
що осідлав хмарки.

VIII
Дати відчаю раду
легше, коли полегш
занавісу, антракту,
як замолоду, не ждеш.
Світло сцен у кулісах
меркне. І йтимеш пріч
в рукоплескання листя,
в американську ніч.

IX
Все це – товар на виніс:
торсів, пенісів, чіл.
Географії примісь
в часі – людський наділ.
Нехотя, зі-під палки,
владу цю, як ніде,
відчуваєш у Парки,
що невгавно пряде.

X
Жухла вже незабудка
мозку кривить мій рот.
Що тридцять третя буква,
я слідую сонмам чот.
Різноязиким, прецінь,
по кім голоси в журі –
жертвам законів речень,
ком і крапок наріч.

XI
Люба, нотацій млосних
годі! мерців, живих.
Учта лиш суголосних
буквиць, їх ніг кривих.
Добре грав достобіса
свою роль свинопас,
чий нечіпаний бісер
переживе всіх нас.

XII
Ба, що густіше розсип
чорного на листі,
легше в минуле доступ
бачиться пустоті
будучин. Що, до речі,
не віщує добра,
а прискорює втечі
по паперу пера.

XIII
Ти не почуєш звіту
на питання "куди":
сторони цього світу
сходяться у льоди.
Є і у мови полюс,
північ, де сніг побляк,
як Ельзевір, де голос
не зметнеться, як стяг.

XIV
От і рядкам цим нічим
крити потали сил,
кутатись. Це, як двічі
зась у одну постíль.
Навіть коли, як милість,
свіжу не подадуть.
Це – не Сатурн, і з кілець
в неї не плигнеш тут.

XV
Цю карусель без цілі
оспівував Гесіод:
зійдуть не там, де сіли,
безліку ніг заброд.
Кільки млою не колеш
віч – керункам благим
вторитиме одно лиш
слово, – другим вкруги.

XVI
Так барана на вертел
нижуть, разводять жар.
Я, як зміг, обезсмертив
те, що не удержав.
Ти, як могла, простила
все, що я натворив.
От і пісня сатира
вторить шелесту крил.

XVII
Люба моя, ми квити.
Більше: це тільки ми
віспу собі щепити
зволили від чуми.
І гримасі обличчя
ще обирати з лих
менше, і передпліччя
збавлене цих утіх.

XVIII
О, щедроти пророчі –
дням грядущим услід –
бичування за отчі
імена не болить.
Ми, що лелеки окіл
звитків незгойних кривд.
Ми і живі, допоки
є прощення і шрифт.

XIX
Ці дві речі зіллються
у подобі зіниць
подивованих з блюдця
поглядів долілиць.
І ні йоти неправди,
якщо нас там нема,
щоби зір астронавти
не трудили дарма.

XX
Вийми, друже, з кіота
лик Пречистий Жони.
Зі родинного фото
гурт малий озирни.
Приятель звів мордатий
кадр безцінний на пси:
вибрав миті моргати;
ба, і ніколи всім.

XXI
Недолугіш, чим ящір
в філармонії, вид
нас, відкладених в ящик.
Узнаки, вочевидь,
і криївки на завтра
рідкуватий заміс:
почуттів динозавра
і кирилиці мікст.

XXII
Все іде до докуки,
не гіркоти. І факт,
що сучасні науки
мало чим пособлять.
Стоїк, дастьбі, є стоїк
на третину, авжеж.
Пил сідає на столик
і його не зітреш.

XXII
Ці рядочки, по суті,
старчих літ маячня.
За повини їх судді
не накинуть і дня.
Іванову. Петрову.
Ні на кістку крихку.
Але вільному слову
не до квит і покут.

XXIII
Так ми гасимо лампу,
пнути щоб табурет.
Усьому дати ладу
часу, люба, ущерть.
Краще вже у пролозі
все звести до кінця,
темноті у помозі
мускулами лиця.

XXIV
Ось кінець перспективі
нашій. І поготів –
далі дивини дивні
часу і зайвих днів,
фінішних перегонів,
містечкових чуток;
зайвих слів і резонів,
і про тебе – мовчок.

XXV
Океану зітхання,
ніч улітку. Жара,
як рука чужака на
тім’ячку. Чи орандж
кірки зі апельсина,
жухлий. І на обряд,
як жреці Елевсина,
мухи усілись в ряд.

XXVI
Тім’я от-от попустить.
Я слухаю шелест лип.
Чуте гірше за гугіт
і знаменитий схлип.
Гірше, ба, аніж дітям
заподіяний біль.
Бо дедалі боліти
нічому, далебі.


1978

--------------------------

И. Бродский

М. Б.

I

Наподобье стакана,
оставившего печать
на скатерти океана,
которого не перекричать,
светило ушло в другое
полушарие, где
оставляют в покое
только рыбу в воде.

II

Вечером, дорогая,
здесь тепло. Тишина
молчанием попугая
буквально завершена.
Луна в кусты чистотела
льет свое молоко:
неприкосновенность тела,
зашедшая далеко.

III

Дорогая, что толку
пререкаться, вникать
в случившееся. Иголку
больше не отыскать
в человеческом сене.
Впору вскочить, разя
тень; либо -- вместе со всеми
передвигать ферзя.

IV

Все, что мы звали личным,
что копили, греша,
время, считая лишним,
как прибой с голыша,
стачивает -- то лаской,
то посредством резца --
чтобы кончить цикладской
вещью без черт лица.

V

Ах, чем меньше поверхность,
тем надежда скромней
на безупречную верность
по отношению к ней.
Может, вообще пропажа
тела из виду есть
со стороны пейзажа
дальнозоркости месть.

VI

Только пространство ко'рысть
в тычущем вдаль персте
может найти. И скорость
света есть в пустоте.
Так и портится зренье:
чем ты дальше проник;
больше, чем от старенья
или чтения книг.

VII

Так же действует плотность
тьмы. Ибо в смысле тьмы
у вертикали плоскость
сильно берет взаймы.
Человек -- только автор
сжатого кулака,
как сказал авиатор,
уходя в облака.

VIII

Чем безнадежней, тем как-то
проще. Уже не ждешь
занавеса, антракта,
как пылкая молодежь.
Свет на сцене, в кулисах
меркнет. Выходишь прочь
в рукоплесканье листьев,
в американскую ночь.

IX

Жизнь есть товар на вынос:
торса, пениса, лба.
И географии примесь
к времени есть судьба.
Нехотя, из-под палки
признаешь эту власть,
подчиняешься Парке,
обожающей прясть.

X

Жухлая незабудка
мозга кривит мой рот.
Как тридцать третья буква,
я пячусь всю жизнь вперед.
Знаешь, все, кто далече,
по ком голосит тоска --
жертвы законов речи,
запятых языка.

XI

Дорогая, несчастных
нет! нет мертвых, живых.
Все -- только пир согласных
на их ножках кривых.
Видно, сильно превысил
свою роль свинопас,
чей нетронутый бисер
переживет всех нас.

XII

Право, чем гуще россыпь
черного на листе,
тем безразличней особь
к прошлому, к пустоте
в будущем. Их соседство,
мало проча добра,
лишь ускоряет бегство
по бумаге пера.

XIII

Ты не услышишь ответа,
если спросишь "куда",
так как стороны света
сводятся к царству льда.
У языка есть полюс,
север, где снег сквозит
сквозь Эльзевир; где голос
флага не водрузит.

XIV

Бедность сих строк -- от жажды
что-то спрятать, сберечь;
обернуться. Но дважды
в ту же постель не лечь.
Даже если прислуга
там не сменит белье.
Здесь -- не Сатурн, и с круга
не соскочить в нее.

XV

С той дурной карусели,
что воспел Гесиод,
сходят не там, где сели,
но где ночь застает.
Сколько глаза ни колешь
тьмой -- расчетом благим
повторимо всего лишь
слово: словом другим.

XVI

Так барашка на вертел
нижут, разводят жар.
Я, как мог, обессмертил
то, что не удержал.
Ты, как могла, простила
все, что я натворил.
В общем, песня сатира
вторит шелесту крыл.

XVII

Дорогая, мы квиты.
Больше: друг к другу мы
точно оспа привиты
среди общей чумы.
Лишь объекту злоречья
вместе с шансом в пятно
уменьшаться, предплечье
в утешенье дано.

XVIII

Ах, за щедрость пророчеств --
дней грядущих шантаж --
как за бич наших отчеств,
память, много не дашь.
Им присуща, как аист
свертку, приторность кривд.
Но мы живы, покамест
есть прощенье и шрифт.

XIX

Эти вещи сольются
в свое время в глазу
у воззрившихся с блюдца
на пестроту внизу.
Полагаю, и вправду
хорошо, что мы врозь --
чтобы взгляд астронавту
напрягать не пришлось.

XX

Вынь, дружок, из кивота
лик Пречистой Жены.
Вставь семейное фото --
вид планеты с луны.
Снять нас вместе мордатый
не сподобился друг,
проморгал соглядатай;
в общем, всем недосуг.

XXI

Неуместней, чем ящер
в филармонии, вид
нас вдвоем в настоящем.
Тем верней удивит
обитателей завтра
разведенная смесь
сильных чувств динозавра
и кириллицы смесь.

XXII1

Все кончается скукой,
а не горечью. Но
это новой наукой
плохо освещено.
Знавший истину стоик --
стоик только на треть.
Пыль садится на столик,
и ее не стереть.

XXII

Эти строчки по сути
болтовня старика.
В нашем возрасте судьи
удлиняют срока.
Иванову. Петрову.
Своей хрупкой кости.
Но свободному слову
не с кем счеты свести.

XXIII

Так мы лампочку тушим,
чтоб сшибить табурет.
Разговор о грядущем --
тот же старческий бред.
Лучше все, дорогая,
доводить до конца,
темноте помогая
мускулами лица.

XXIV

Вот конец перспективы
нашей. Жаль, не длинней.
Дальше -- дивные дивы
времени, лишних дней,
скачек к финишу в шорах
городов, и т. п.;
лишних слов, из которых
ни одно о тебе.

XXV

Около океана,
летней ночью. Жара
как чужая рука на
темени. Кожура,
снятая с апельсина,
жухнет. И свой обряд,
как жрецы Элевсина,
мухи над ней творят.

XXVI

Облокотясь на локоть,
я слушаю шорох лип.
Это хуже, чем грохот
и знаменитый всхлип.
Это хуже, чем детям
сделанное "бо-бо".
Потому что за этим
не следует ничего.

1978

* Датировано по переводу в PS.