Тут, на землі,
де я і єресь ніс, і ставив свічі,
де грівся, яко миша, в попелищі
чужих жалів,
де, гірше миші
допавшись, гриз родимі словники,
чужі тобі, де тільки завдяки
тобі, себе і бачу з тої звиші,

і то – мельком;
де – ні душі, аби її глагогом
будити міг, або, ослаблий горлом,
бодай кивком,
у кашлі, кроплячи уста в одній,
кастальської натомість, слинній вільзі,
над аркушем уклінніш вежі в Пізі
у млі нічній,

тобі твій дар
вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
а повели душі явити профіль,
ти б угадав,
що і вона
є зліпком зі того гіркого дару,
що більше анічим не володала,
і з ним тобі обіцяне сповня.

Не обпечуть
тебе глагол, ні каяття, ні кипи
питань клятущих – отієї віспи,
ядучіш трут
густих наріч,
заражених – хто зна? – чи не тобою;
поважним, отже, чином ти від болю
себе хистиш.

Несила ждать
яси твоєї, Янголе. І клику
не владного отак уяві лику,
як твій, під стать
луна лящу –
мовчанкою навідліг: у відлунні
не вгомонять її ні сміх на кутні,
ні зойк: "Почуй!"

Ба, це мені
і бавить вухо, чуле різнобою,
і поміч перемові зі тобою
у вишині.
А що гонець
не вернеться в Ковчег, вістує доста,
що усіляка віра – ліпша пошта
в один кінець.

І небеса,
плачі сіром, як я, ані молебень
не понукають до палких взаємин.
Оце тобі – і доказ, і яса,
що в наготі
заручник днів не убоїться кражі,
що я кладу на речі в камуфляжі.
Там, на хресті

не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
Ні всеблагу мені не нести вість!
Оскільки біль не виняток зі правил:
страждання – хист
субтильних тіл,
і люди є випробувачі болю.
Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
то свій наділ.
___

Тут, на землі,
всі гори – у понятті суто людськім –
кінчаються не піками, а спуском
униз: у млі,
зціпив уста,
стигмати свої рядячи в дерюгу,
по другому речей ітимеш кругу,
після хреста.

Тут, на землі,
від ніжности до умобіснування
всі жизні форми є пристосування.
У тім числі
і нетерпець
жаги злиття зі Богом, як пейзажем,
де кожного вистежує, заважим,
меткий стрілець.

Усе висить
на гаках запитань, як булька з носа,
нехай ти злодій, бард або філософ –
у всі часи
тут, на землі
несе, як рибним духом, у обійми
з природою, і у обійми діви,
у зáмки слів!

О, дух-цілитель!
Я зі безодень мозерівських блюд
так наковтався варива секунд
і римських літер,
що пильний слух,
допіру ревний в помочі охочим,
ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
так я оглух.

Не поміч, вибач,
твою прохаю, неосяжна вись!
Немає стрілок, щоб не розплелись
самі опівніч.
Катма свічі,
коли, обійми нехтуючи пізні,
м’яких перин будильники залізні
гримлять вночі!

Ні, ти пристанищ
в онуці вавилонської – зі слів
недобудови вічної – нічліг
не обіцяєш!
Така бо тиш
там, угорі, доклалась до учину,
що, на горище деручись, летиш
в її пучину.

Там, наверху –
почуй одне: я дякую уклінно,
що ти відняв усе, чим на віку
владав я. Що доконане творіння,
вінець зусиль
є хліб злодюзі і прообраз Раю,
вірніше – часу добич: от і раю,
бодай відтіль,

із-за утрат
не смій гнівитись у розчаруванні,
коли безодень Часу инші грані
себе стократ
проявлять разом: і морщавість рис,
і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
їх не розгладиш, нетривких, як иній,
заледь торкнись.

Утім, якась,
остання, може, розуму крупиця,
цінує, що увесь не приліпився
до кущ отих, томів і словника,
що ти не в масть
моїм задаткам, комплексам і форам
зайшов із них – не лишив гиблим формам
на глум нещасть.
___

Ти за утрату
вбачати це і мстою блазня міг,
угодництвом стінному циферблату,
моєю грою з Часом – далебіг!
Куди мені!
А хай і так, то неумисним свідком –
отак мені зіяв за кожним диском
тунель в стіні.

Копай же, рий!
Рий глибше, і, як вирване зі м’ясом,
ший серцю жах глибокої пори
зі смертним часом.
Ший хлані мук,
ревнуй, перелицьовуй спересердя!
Та думка щодо – як його! – безсмертя
є голос усамітнення, мій друг.

Цю фразу впору
мені волати, гледячи заледь
попереду – раз в перспективі смерть
осяжна зору –
хто оддалік
зголоситься? І чи згукнеться ехо?
А чи і там з поміхами нелегко,
як на землі?

Опівніч. Тиш…
Чолом об стіл бодається заочник.
Пора пічної миші і всеношних
у млі підпіч.
І у вікні
товпа дерев у дерев’яній рамі,
що ті легені в шкíльній діаграмі,
як уві сні.

Все відкололось...
І час. І доля. І боги скупі…
Лишилась тільки пам'ять по собі,
спокійний голос.
Одна вона.
І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
листів якихось коштом, фотографій,
дзеркал, вікна –

і тиш така….
І гірко, що немає основного!
Шкода, нема у християнстві бога –
бодай божка –
спогадування, ключника речей
з кімнат забутих – ідолища з ликом
лахмітника – давати ради лишкам
глухих ночей.

Опівніч… Тиш.
Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
І диму клапті риються у схронах
піддаш, горищ.
Стенання, крик
безадресні у опівнічну пору –
чого я, небожителю мій, спору
нема, уник.

Страсна. І ніч.
І смак життя звів щелепу в судомі,
так, ніби наслідив в чужому домі
і вийшов пріч!
І – вдар, як струмом!
Зі тридев’ятих поверхів у млі
вікно горить. Втина узагалі –
навідліг – рубом,

об чім тобі
витійствував – одній із ляль, що суспіль
облюбували опівнічний купол.
Тепер відбій,
і маяття,
навіщо стільки чорного по білі?
Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
у ній – глевтяк

не слів, не сліз,
а подиву звитязі пізній снігу –
цій потолочі світла у відлигу,
що і колись,
у мезоліт.
А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
маля кричить, і у вікні лікарні
німує дід.

Страсна. Квітневі візії весни.
А світ не збувся льоду й білизнú.
І зір маляти,
не гожого і звестись, поготів
не припускає танення снігів.
І не уйняти
цього резону – спогадом вперед –
старому у лікарні на погоду:
він бачить сніг і знає, що помре
до танення його, до льодоходу.

------------------------


И. Бродский.

Разговор с небожителем.

Здесь, на земле,
где я впадал то в истовость, то в ересь,
где жил, в чужих воспоминаньях греясь,
как мышь в золе,
где хуже мыши
глодал петит родного словаря,
тебе чужого, где, благодаря
тебе, я на себя взираю свыше,

уже ни в ком
не видя места, коего глаголом
коснуться мог бы, не владея горлом,
давясь кивком
звонкоголосой падали, слюной
кропя уста взамен кастальской влаги,
кренясь Пизанской башнею к бумаге
во тьме ночной,

тебе твой дар
я возвращаю -- не зарыл, не пропил;
и, если бы душа имела профиль,
ты б увидал,
что и она
всего лишь слепок с горестного дара,
что более ничем не обладала,
что вместе с ним к тебе обращена.

Не стану жечь
тебя глаголом, исповедью, просьбой,
проклятыми вопросами -- той оспой,
которой речь
почти с пелен
заражена -- кто знает? -- не тобой ли;
надежным, то есть, образом от боли
ты удален.

Не стану ждать
твоих ответов, Ангел, поелику
столь плохо представляемому лику,
как твой, под стать,
должно быть, лишь
молчанье -- столь просторное, что эха
в нем не сподобятся ни всплески смеха,
ни вопль: "Услышь!"

Вот это мне
и блазнит слух, привыкший к разнобою,
и облегчает разговор с тобою
наедине.
В Ковчег птенец,
не возвратившись, доказует то, что
вся вера есть не более, чем почта
в один конец.

Смотри ж, как, наг
и сир, жлоблюсь о Господе, и это
одно тебя избавит от ответа.
Но это -- подтверждение и знак,
что в нищете
влачащий дни не устрашится кражи,
что я кладу на мысль о камуфляже.
Там, на кресте,

не возоплю: "Почто меня оставил?!"
Не превращу себя в благую весть!
Поскольку боль -- не нарушенье правил:
страданье есть
способность тел,
и человек есть испытатель боли.
Но то ли свой ему неведом, то ли
ее предел.

___

Здесь, на земле,
все горы -- но в значении их узком --
кончаются не пиками, но спуском
в кромешной мгле,
и, сжав уста,
стигматы завернув свои в дерюгу,
идешь на вещи по второму кругу,
сойдя с креста.

Здесь, на земле,
от нежности до умоисступленья
все формы жизни есть приспособленье.
И в том числе
взгляд в потолок
и жажда слиться с Богом, как с пейзажем,
в котором нас разыскивает, скажем,
один стрелок.

Как на сопле,
все виснет на крюках своих вопросов,
как вор трамвайный, бард или философ --
здесь, на земле,
из всех углов
несет, как рыбой, с одесной и с левой
слиянием с природой или с девой
и башней слов!

Дух-исцелитель!
Я из бездонных мозеровских блюд
так нахлебался варева минут
и римских литер,
что в жадный слух,
который прежде не был привередлив,
не входят щебет или шум деревьев --
я нынче глух.

О нет, не помощь
зову твою, означенная высь!
Тех нет объятий, чтоб не разошлись
как стрелки в полночь.
Не жгу свечи,
когда, разжав железные объятья,
будильники, завернутые в платья,
гремят в ночи!

И в этой башне,
в правнучке вавилонской, в башне слов,
все время недостроенной, ты кров
найти не дашь мне!
Такая тишь
там, наверху, встречает златоротца,
что, на чердак карабкаясь, летишь
на дно колодца.

Там, наверху --
услышь одно: благодарю за то, что
ты отнял все, чем на своем веку
владел я. Ибо созданное прочно,
продукт труда
есть пища вора и прообраз Рая,
верней -- добыча времени: теряя
(пусть навсегда)

что-либо, ты
не смей кричать о преданной надежде:
то Времени, невидимые прежде,
в вещах черты
вдруг проступают, и теснится грудь
от старческих морщин; но этих линий --
их не разгладишь, тающих как иней,
коснись их чуть.

Благодарю...
Верней, ума последняя крупица
благодарит, что не дал прилепиться
к тем кущам, корпусам и словарю,
что ты не в масть
моим задаткам, комплексам и форам
зашел -- и не предал их жалким формам
меня во власть.

___

Ты за утрату
горазд все это отомщеньем счесть,
моим приспособленьем к циферблату,
борьбой, слияньем с Временем -- Бог весть!
Да полно, мне ль!
А если так -- то с временем неблизким,
затем что чудится за каждым диском
в стене -- туннель.

Ну что же, рой!
Рой глубже и, как вырванное с мясом,
шей сердцу страх пред грустною порой,
пред смертным часом.
Шей бездну мук,
старайся, перебарщивай в усердьи!
Но даже мысль о -- как его! -- бессмертьи
есть мысль об одиночестве, мой друг.

Вот эту фразу
хочу я прокричать и посмотреть
вперед -- раз перспектива умереть
доступна глазу --
кто издали'
откликнется? Последует ли эхо?
Иль ей и там не встретится помеха,
как на земли?

Ночная тишь...
Стучит башкой об стол, заснув, заочник.
Кирпичный будоражит позвоночник
печная мышь.
И за окном
толпа деревьев в деревянной раме,
как легкие на школьной диаграмме,
объята сном.

Все откололось...
И время. И судьба. И о судьбе...
Осталась только память о себе,
негромкий голос.
Она одна.
И то -- как шлак перегоревший, гравий,
за счет каких-то писем, фотографий,
зеркал, окна, --

исподтишка...
и горько, что не вспомнить основного!
Как жаль, что нету в христианстве бога --
пускай божка --
воспоминаний, с пригоршней ключей
от старых комнат -- идолища с ликом
старьевщика -- для коротанья слишком
глухих ночей.

Ночная тишь.
Вороньи гнезда, как каверны в бронхах.
Отрепья дыма роются в обломках
больничных крыш.
Любая речь
безадресна, увы, об эту пору --
чем я сумел, друг-небожитель, спору
нет, пренебречь.

Страстная. Ночь.
И вкус во рту от жизни в этом мире,
как будто наследил в чужой квартире
и вышел прочь!
И мозг под током!
И там, на тридевятом этаже
горит окно. И, кажется, уже
не помню толком,

о чем с тобой
витийствовал -- верней, с одной из кукол,
пересекающих полночный купол.
Теперь отбой,
и невдомек,
зачем так много черного на белом?
Гортань исходит грифелем и мелом,
и в ней -- комок

не слов, не слез,
но странной мысли о победе снега --
отбросов света, падающих с неба, --
почти вопрос.
В мозгу горчит,
и за стеною в толщину страницы
вопит младенец, и в окне больницы
старик торчит.

Апрель. Страстная. Все идет к весне.
Но мир еще во льду и в белизне.
И взгляд младенца,
еще не начинавшего шагов,
не допускает таянья снегов.
Но и не деться
от той же мысли -- задом наперед --
в больнице старику в начале года:
он видит снег и знает, что умрет
до таянья его, до ледохода.

март -- апрель 1970