1
Голубий саксонський ліс.
Порцелянна білизнá.
Світ побляк, світ обволіксь
ніби зависсю вапна.

Ти, в коричневім пальті,
я – розпродажу типаж,
Ти – ніхто, я – поготів.
Отакий собі пейзаж.

2
Білих схилів гладь і тиш.
Знизу чути молоток:
гір прихильність до підніж
навіч, – судячи з чуток.

Піки гір, догідні снам,
фотоплівці, чотам туч.
Схильність гір тирчати нам
суть підспудна їхніх круч.

3
На ніч дім окрай плато.
Цíвки з ґноту вихиляс.
Ти ніхто, і я ніхто:
диму мертвого петля.

Бог у оболоку зник,
нігтик місяцю обгриз.
Як пейзажеві – убік,
зась і нам – уверх, униз.

4
Голубий саксонський ліс.
Зір у дзеркало і даль
перевів у вись кудись
ока сірого кришталь.

Світ етеру, ніби скло
зі поваплених зітхань
ні об чім, циклон-ракло
розбиває без вагань.

5
Ми оба – ніщо й ніхто,
гір відлуння акурат
нам агукається: сто,
двісті, триста тисяч крат.

До ядух і хрипоти
у поробі на привій
наші ребра і хребти
гожі ламаній кривій.

6
Як обійми затісні –
краєвидів набакир,
схилів, бганок простині –
більше, часу в перекір.

От і маятника змах
у заобрії вести
нас не пріч, як битий шлях,
далі м’яса на кости.

7
Голубий саксонський ліс.
Гір зубцями світ звістив,
що матерій – у обріз.
Це місцевий лейтмотив.

Далі – кисень і азот:
в тіло вхожі, як кутя
через ніздрі, через рот.
Смак і колір небуття.

8
Чим ми дишем – те ми є,
в тім, що топчем – гниємо.
Вид гори не додає
опцій з огляду умов.

Це – закрай землі. Кінець
геології; уділ
наших, буцім під вінець
знизу витурених тіл.

9
Ми самі тут – узірець
висоті у міці уз.
Нижче – біс йому і грець.
Я і глянути боюсь.

Кріпше в лікоть мій вчепись,
попередь проваль улов,
мрійно гледячи у вись,
від тяжіння стрімголов.

10
Ліс саксонський до небес.
Світ, пильніший ока птиць
– Гуллівер і Геркулес –
щодо меншої з крупиць.

Сума їх потал, і ми
в нім навзаєм узнаки –
абажуром без тасьми,
як мостині – маслаки.

11
"Тук-тук-тук" узутих ніг
по долівці від маслів.
Гори кутають у сніг
сіль заціплих дієслів.

Тим і гожі кряжі гір
мандрівцю у наготі,
що бездушні на позір;
гола скеля – поготів.

12
До страшенних світу форм
наше діло – сторона.
Ми для них – подніжний корм,
і двокрап, і два зерна.

Двох безодень – менше з лих,
скорше м’яза і костей
нас відраює – своїх
перепрошених гостей.

13
Голубий саксонський ліс.
Пря зіниці і лиця.
Гладі щік пасує близь
лиць клітинного кінця.

Зір на часі бранець рис,
і затінених, і ні –
голубий саксонський ліс,
де кінчаються вони.

14
Не любови – сенсу скул,
дуг надбрів'їв, звуку "ах"
домагаються крізь гул
крови голосу в снігах.

Проти них і я, і ти,
чорні оба, далебі,
риси їх у самоті
ми рокуємо собі.

15
Нас не буде инших. Ні
тут, ні там, де рівні всі.
Тим хуткіше наші дні
добіжать у цій красі.

Що ясніш на тлі у гір
профіль, пористість, анфас,
то затятіше відбір
часу збавиться і нас.

16
Голубий саксонський ліс.
Мрій базальтових рідня.
Світ без пафосу і сліз,
себто – завтрашнього дня.

Ми – ніщо зі двох ніхто.
Сума лиць, мого з твоїм,
неповторна і на сто
тисяч літ оглядин в нім.

17
Нас не буде инших! Ніч,
цівка диму зі труби.
Ми ітимем ранком пріч,
дві закушені губи.

Сума двох потал, ядух,
нас остачі – я, і ти.
Міріади білих мух –
запорука чистоти.

18
Нам ціна – базарний гріш!
Битий козир – двійка треф!
Хто пізніш, а хто раніш.
В нас одна тече пся крев.

Хто на гріш цей, яко тать,
зуб точив і око клав?
Сон майне і не віддасть
ані решки, ні орла.

19
Голубий саксонський ліс.
Насту з місяцем наждак.
Колообіг без коліс
обліковує тік-так.

Ніч. Помешкання квадрат.
Укривало зі рядна.
Геометрія утрат,
декорація кіна.

20
То не янгол кинув тінь
у повині невпопад
на сіяння опостінь.
То жарини двох лампад

поніч, світу на краю,
розпалялись добіла –
моя доля на твою
надивитись не могла.

21
Збережи на чорний день
ліс і небо голубе
зі незв’язних одкровень
щодо мене і себе.

Миті вихопити із
течі часу – гибла річ,
як обвалом верх і низ
поміняти умлівіч.




--------------------

Иосиф Бродский окинув В горах

1
Голубой саксонский лес
Снега битого фарфор.
Мир бесцветен, мир белес,
точно извести раствор.

Ты, в коричневом пальто,
я, исчадье распродаж.
Ты — никто, и я — никто.
Вместе мы — почти пейзаж.

2
Белых склонов тишь да гладь.
Стук в долине молотка.
Склонность гор к подножью дать
может кровли городка.

Горный пик, доступный снам,
фотопленке, свалке туч.
Склонность гор к подножью, к нам,
суть изнанка ихних круч.

3
На ночь снятое плато.
Трепыханье фитиля.
Ты — никто, и я — никто:
дыма мертвая петля.

В туче прячась, бродит Бог,
ноготь месяца грызя.
Как пейзажу с места вбок,
нам с ума сойти нельзя.

4
Голубой саксонский лес.
К взгляду в зеркало и вдаль
потерявший интерес
глаза серого хрусталь.

Горный воздух, чье стекло
вздох неведомо о чем
разбивает, как ракло,
углекислым кирпичом.

5
Мы с тобой — никто, ничто.
Эти горы — наших фраз
эхо, выросшее в сто,
двести, триста тысяч раз.

Снизит речь до хрипоты,
уподобить не впервой
наши ребра и хребты
ихней ломаной кривой.

6
Чем объятие плотней,
тем пространства сзади — гор,
склонов, складок, простыней —
больше, времени в укор.

Но и маятника шаг
вне пространства завести
тоже в силах, как большак,
дальше мяса на кости.

7
Голубой саксонский лес.
Мир зазубрен, ощутив,
что материи в обрез.
Это — местный лейтмотив.

Дальше — только кислород:
в тело вхожая кутья
через ноздри, через рот.
Вкус и цвет — небытия.

8
Чем мы дышим — то мы есть,
что мы топчем — в том нам гнить.
Данный вид суть, в нашу честь,
их отказ соединить.

Это — край земли. Конец
геологии; предел.
Место точно под венец
в воздух вытолкнутых тел.

9
В этом смысле мы — чета,
в вышних слаженный союз.
Ниже — явно ни черта.
Я взглянуть туда боюсь.

Крепче в локоть мне вцепись,
побеждая страстью власть
тяготенья — шанса, ввысь
заглядевшись, вниз упасть.

10
Голубой саксонский лес.
Мир, следящий зорче птиц
— Гулливер и Геркулес —
за ужимками частиц.

Сумма двух распадов, мы
можем дать взамен числа
абажур без бахромы,
стук по комнате мосла.

11
«Тук-тук-тук» стучит нога
на ходу в сосновый пол.
Горы прячут, как снега,
в цвете собственный глагол.

Чем хорош отвесный склон,
что, раздевшись догола,
все же — неодушевлен;
то же самое — скала.

12
В этом мире страшных форм
наше дело — сторона.
Мы для них — подножный корм,
многоточье, два зерна.

Чья невзрачность, в свой черед,
лучше мышцы и костей
нас удерживает от
двух взаимных пропастей.

13
Голубой саксонский лес.
Близость зрения к лицу.
Гладь щеки — противовес
клеток ихнему концу.

Взгляд, прикованный к чертам,
освещенным и в тени, —
продолженье клеток там,
где кончаются они.

14
Не любви, но смысла скул,
дуг надбровных, звука «ах»
добиваются — сквозь гул
крови собственной — в горах.

Против них, что я, что ты,
оба будучи черны,
ихним снегом на черты
наших лиц обречены.

15
Нас других не будет! Ни
здесь, ни там, где все равны.
Оттого-то наши дни
в этом месте сочтены.

Чем отчетливей в упор
профиль, пористость, анфас,
тем естественней отбор
напрочь времени у нас.

16
Голубой саксонский лес.
Грез базальтовых родня.
Мир без будущего, без
— проще — завтрашнего дня.

Мы с тобой никто, ничто.
Сумма лиц, мое с твоим,
очерк чей и через сто
тысяч лет неповторим.

17
Нас других не будет! Ночь,
струйка дыма над трубой.
Утром нам отсюда прочь,
вниз, с закушенной губой.

Сумма двух распадов, с двух
жизней сдача — я и ты.
Миллиарды снежных мух
не спасут от нищеты.

18
Нам цена — базарный грош!
Козырная двойка треф!
Я умру, и ты умрешь.
В нас течет одна пся крев.

Кто на этот грош, как тать,
точит зуб из-за угла?
Сон, разжав нас, может дать
только решку и орла.

19
Голубой саксонский лес.
Наста лунного наждак.
Неподвижности прогресс,
то есть — ходиков тик-так.

Снятой комнаты квадрат.
Покрывало из холста.
Геометрия утрат,
как безумие, проста.

20
То не ангел пролетел,
прошептавши: «виноват».
То не бдение двух тел.
То две лампы в тыщу ватт

ночью, мира на краю,
раскаляясь добела —
жизнь моя на жизнь твою
насмотреться не могла.

21
Сохрани на черный день,
каждой свойственный судьбе,
этих мыслей дребедень
обо мне и о себе.

Вычесть временное из
постоянного нельзя,
как обвалом верх и низ
перепутать не грозя.

1984