ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
водила шикарно авто у надто тропічні зливи,
завжди намагалась тримати рівненько спинку.

та жінка завжди посміхалася, наче нема проблем,
вона любила фіалковий чай і шоколад бельгійський,
у неї у голові було стільки наплутано різних схем,
що, навіть, крутий бізнесмен міг би зламати мізки.

писала вірші у маленьку книжечку кольору шкіри,
любила декламувати і підглядала за собою у дзеркало,
а він ніколи не помічав, що у неї прозоро шкіра…
а він обожнював її суп із вокзальними чебуреками…

чи мали вони дітей? чи читала вона йому вірші?
можливо… але я упевнено можу про неї сказати,
що, навіть, коли наступила для них пора осінніх дощів,
ніколи не дозволяла собі жить на його мізерну зарплату.

одного вечора вона пішла сміливо, гучно і беззаперечно,
так дико, що штукатурка обсипалась в коридорі.
у неї тепер здригається жилка на лобі і схудли плечі…
а він так і не вивчив з якої цифри починається її номер…