Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.10
12:13
Нехай гряде оновлення весни,
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.
Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.
Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
2026.09.10
08:41
«ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ: Коли Океан закрив Небо»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється
2026.09.10
08:04
Зарясніли відтінки
Жовтих крапель впритул,
Неупинних, як фіжми,
Що занурились в мул.
До глибин від жаскої,
Нетривкої води,
У спотворений сумнів,
Що чекає біди.
Жовтих крапель впритул,
Неупинних, як фіжми,
Що занурились в мул.
До глибин від жаскої,
Нетривкої води,
У спотворений сумнів,
Що чекає біди.
2026.09.10
06:52
Ніким непереконана
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
2026.09.09
21:29
віршики
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
2026.09.09
19:40
Ніч наблизилась тихенько.
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
2026.09.09
14:59
Де ж нам знайти королеву,
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
2026.09.09
13:21
Пробач, мій хороший, іще не готова
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
2026.09.09
12:53
«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
2026.09.09
12:31
Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
2026.09.09
12:01
Для меншої частки минулого серпня,
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
2026.09.09
08:50
Втікаємо — від поглядів байдужих круговерті,
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
2026.09.09
06:08
Ніжно і закохано дивлюся,
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
2026.09.09
01:17
Сопе і пише - все ніяк!
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
2026.09.09
00:44
Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про фрезію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про фрезію
- Сьогодні урок не звичайний у нас.
Минулого разу домовились з вами,
Що ви розпитаєте тата і маму,
В книжках пошукаєте, знайдете час
І кожен розкаже легенду про квіти,
Яку йому, врешті, удасться знайти.
А, щоб цікавіше дійти до мети
(Бо ж квітів й легенд так багато на світі),
Легенди ці мають цікавими буть
І квіти незвичні та маловідомі.
Не ті, що в садочках у кожного вдома,
А ті, що в краях у далеких ростуть,
Або про які інші діти не чули.
Так хто які квіти нам приготував?
- Тюльпани! Іри́с! – клас ураз загукав,-
Троянда! Конвалія!..І в тому гулі
Почулося: - Фрезія!.. Помах руки
І клас замовкає… - Цікаво, хто мовив
Про фрезію? Квітка, і справді, чудова…
По класу шумок прокотився легкий.
Устала Даринка: - Бабуся моя
Легенду про квітку оцю розказала.
Я й назви цієї ніколи не знала.
Тож можу тепер поділитися я.
- Ну, що ж, розкажи. Нам цікаво усім
Легенду про квітку цю дивну почути.
- Це сталось тоді, як Зима уже люта
Минула й Весна легким кроком своїм
Пішла по землі. Сніг з полів проганяла.
Під дзюркіт веселих грайливих струмків
І сон-трава, й пролісок перший розцвів
Отам, де нога її легка ступала.
На луках зелена трава піднялась…
Здавалось, Зимі вже дороги немає.
Нехай чимскоріше на північ втікає…
Втомилась весна, на травичці вляглась
Аби від роботи важкої спочити.
Й заснула… А Вітер Холодний, Мороз
Й Хурделиця Біла зібрались якось,
Надумали Ве́сну тихцем захопити
Й замкнути навік у палац льодяний,
Щоб любу їм Зиму назад повертати.
Тут Вітер узявся Весну колихати,
Ніколи аби не прокинутись їй.
Мороз свої пазурі в груди встромив
І льоду шматком її серце зробилось.
Хурделиця Біла тоді нагодилась,
Сніг швидко над Весну замета намів.
І все враз поснуло, завмерло кругом.
Всі проліски голови вниз посхиляли.
І сон-трава сонною-сонною стала.
І перші кульбабки, що встигли бігом
Розкрити свої пелюстки́ золотаві,
Закрилися злякано. От і Зима!
Здавалось, рятунку із того нема
І буде Зима на землі вічно править.
Лиш Фрезія не покорилась Зимі,
Дзвіночки її стали тихо дзвеніти,
Щоб сонну Весну чимскоріш розбудити.
І, навіть, крізь сніг, що замети намів,
Дістався тривожний той дзвін до Весни.
Прокинулась та. Лиш рукою махнула
І теплі вітри враз навколо гайнули
І сніг весь пропав у потоках рясних.
Махнула другою й весняне тепло
Льоди розтопило. Зраділи всі то́му.
Зими не хотілось на світі нікому.
Тож все забуяло навкруг, розцвіло.
Весна ж, коли Зиму прогнали-таки,
Свою рятівницю зовсім не забула,
Весняний яскравий їй одяг вдягнула
Й дала аромат ще - чудовий такий…
Скінчилась легенда… Клас мовчки сидів,
Немов уявити почуте хотілось.
Тут вчителька врешті-таки похопилась:
- Так, гарна легенда. – пройшла між рядів,
З думками зібралась.- Ця квітка яскрава
Була невідома в нас в давні роки.
У Африці квітла далекій, поки
Туди не дістались якось мореплави,
Що світ відкривали. Сподобавсь їм цвіт,
Якого в Європі не бачили досі.
Тож скоро й приве́зли ту квітку матроси
Аби підкорила вона увесь світ.
Чудовий, незнаний її аромат
Скорив дуже скоро Європу багату.
Садили в садах її аристократи,
Був кожен в дарунок отримати рад.
А назву німецький ботанік їй дав,
На прізвище Фріз. Тим відомий зостався.
Ще капська конвалія цвіт отой звався
І, начебто, сили цілющії мав,
Щоб молодість довго жінкам зберегти.
З його пелюсток різне зілля варили…
А ще у Європі тоді говорили:
Французький король наказав розвести
В садах своїх фрезію та прикрашати
Букетами замки й палаци свої.
Важливим гостя́м дарували її…
Миколко, ти, бачу, щось хочеш сказати?!
Миколка, соромлячись з місця піднявсь:
- Легенду про фрезію ще одну знаю…
- Ну, то розкажи. Ми усі тут чекаєм.
До речі, а звідки її ти дізнавсь?
- Дідусь розповів…Він багато читав…
Тож часто мені щось та й розповідає…
Було то, казав він, в далекому краї
Де правив Король. Парк великий він мав
І дуже любив у парку тім гуляти,
Дивитись, як квіти, дерева ростуть.
Так сили душевні він повнив, мабуть,
Вдихаючи ле́гкі, п’янкі аромати.
Та якось подався він парком пройтись
Й побачив, що, чо́мусь той став помирати.
Засохло гілля, лист почав опадати
І квіти зав’яли. Чи мало води?
Чи садівники геть роботу забули?
Взявсь він з’ясувати, чому́ воно так.
І виявив, врешті, що справа проста –
Лиш заздрість отою причиною бу́ла.
Дуб взявся вмирати, жалівся, що він
З Сосною не може у зрості змагатись.
Сосна - та на Яблуню хоче рівнятись,
Родити плоди шишкам всім навзамін.
А Яблуня – та на Троянду кива,
Бо квітнути хоче, неначе Троянда.
А тій би, як Дубу рости не завадить,
Щоб сильна й міцна була… Тільки жива
Одна була Фрезія. Квітла розкішно.
Здивований в неї Король запитав:
- Чому, мила Фрезія в тебе не так?
Чому ти не в’янеш, не сохнеш, як інші?
І мовила Фрезія мудрість одну:
- Можливо,тому, що я завжди вважала,
Що ви, як мене в своїм парку саджали,
Хотіли мене – не Троянду, Сосну.
Хотіли би їх – то й садили би їх.
А ви ж саме фрезію бачить хотіли.
Оце і дає мені квітнути сили,
Навіщо принад мені різних чужих?!
Я є – яка є…І такою лиш буду.
Як хочуть, хай інші позаздрять мені.
Але, як на мене, хто заздрить – дурні,
Бо заздрість в кінці не приводить нікуди.
Відтоді і радує квітка ота
Красою своєю, своїм ароматом…
Дзвінок…Та ніхто не спішив уставати,
Бо фрезія в їхніх серцях розцвіта.
Минулого разу домовились з вами,
Що ви розпитаєте тата і маму,
В книжках пошукаєте, знайдете час
І кожен розкаже легенду про квіти,
Яку йому, врешті, удасться знайти.
А, щоб цікавіше дійти до мети
(Бо ж квітів й легенд так багато на світі),
Легенди ці мають цікавими буть
І квіти незвичні та маловідомі.
Не ті, що в садочках у кожного вдома,
А ті, що в краях у далеких ростуть,
Або про які інші діти не чули.
Так хто які квіти нам приготував?
- Тюльпани! Іри́с! – клас ураз загукав,-
Троянда! Конвалія!..І в тому гулі
Почулося: - Фрезія!.. Помах руки
І клас замовкає… - Цікаво, хто мовив
Про фрезію? Квітка, і справді, чудова…
По класу шумок прокотився легкий.
Устала Даринка: - Бабуся моя
Легенду про квітку оцю розказала.
Я й назви цієї ніколи не знала.
Тож можу тепер поділитися я.
- Ну, що ж, розкажи. Нам цікаво усім
Легенду про квітку цю дивну почути.
- Це сталось тоді, як Зима уже люта
Минула й Весна легким кроком своїм
Пішла по землі. Сніг з полів проганяла.
Під дзюркіт веселих грайливих струмків
І сон-трава, й пролісок перший розцвів
Отам, де нога її легка ступала.
На луках зелена трава піднялась…
Здавалось, Зимі вже дороги немає.
Нехай чимскоріше на північ втікає…
Втомилась весна, на травичці вляглась
Аби від роботи важкої спочити.
Й заснула… А Вітер Холодний, Мороз
Й Хурделиця Біла зібрались якось,
Надумали Ве́сну тихцем захопити
Й замкнути навік у палац льодяний,
Щоб любу їм Зиму назад повертати.
Тут Вітер узявся Весну колихати,
Ніколи аби не прокинутись їй.
Мороз свої пазурі в груди встромив
І льоду шматком її серце зробилось.
Хурделиця Біла тоді нагодилась,
Сніг швидко над Весну замета намів.
І все враз поснуло, завмерло кругом.
Всі проліски голови вниз посхиляли.
І сон-трава сонною-сонною стала.
І перші кульбабки, що встигли бігом
Розкрити свої пелюстки́ золотаві,
Закрилися злякано. От і Зима!
Здавалось, рятунку із того нема
І буде Зима на землі вічно править.
Лиш Фрезія не покорилась Зимі,
Дзвіночки її стали тихо дзвеніти,
Щоб сонну Весну чимскоріш розбудити.
І, навіть, крізь сніг, що замети намів,
Дістався тривожний той дзвін до Весни.
Прокинулась та. Лиш рукою махнула
І теплі вітри враз навколо гайнули
І сніг весь пропав у потоках рясних.
Махнула другою й весняне тепло
Льоди розтопило. Зраділи всі то́му.
Зими не хотілось на світі нікому.
Тож все забуяло навкруг, розцвіло.
Весна ж, коли Зиму прогнали-таки,
Свою рятівницю зовсім не забула,
Весняний яскравий їй одяг вдягнула
Й дала аромат ще - чудовий такий…
Скінчилась легенда… Клас мовчки сидів,
Немов уявити почуте хотілось.
Тут вчителька врешті-таки похопилась:
- Так, гарна легенда. – пройшла між рядів,
З думками зібралась.- Ця квітка яскрава
Була невідома в нас в давні роки.
У Африці квітла далекій, поки
Туди не дістались якось мореплави,
Що світ відкривали. Сподобавсь їм цвіт,
Якого в Європі не бачили досі.
Тож скоро й приве́зли ту квітку матроси
Аби підкорила вона увесь світ.
Чудовий, незнаний її аромат
Скорив дуже скоро Європу багату.
Садили в садах її аристократи,
Був кожен в дарунок отримати рад.
А назву німецький ботанік їй дав,
На прізвище Фріз. Тим відомий зостався.
Ще капська конвалія цвіт отой звався
І, начебто, сили цілющії мав,
Щоб молодість довго жінкам зберегти.
З його пелюсток різне зілля варили…
А ще у Європі тоді говорили:
Французький король наказав розвести
В садах своїх фрезію та прикрашати
Букетами замки й палаци свої.
Важливим гостя́м дарували її…
Миколко, ти, бачу, щось хочеш сказати?!
Миколка, соромлячись з місця піднявсь:
- Легенду про фрезію ще одну знаю…
- Ну, то розкажи. Ми усі тут чекаєм.
До речі, а звідки її ти дізнавсь?
- Дідусь розповів…Він багато читав…
Тож часто мені щось та й розповідає…
Було то, казав він, в далекому краї
Де правив Король. Парк великий він мав
І дуже любив у парку тім гуляти,
Дивитись, як квіти, дерева ростуть.
Так сили душевні він повнив, мабуть,
Вдихаючи ле́гкі, п’янкі аромати.
Та якось подався він парком пройтись
Й побачив, що, чо́мусь той став помирати.
Засохло гілля, лист почав опадати
І квіти зав’яли. Чи мало води?
Чи садівники геть роботу забули?
Взявсь він з’ясувати, чому́ воно так.
І виявив, врешті, що справа проста –
Лиш заздрість отою причиною бу́ла.
Дуб взявся вмирати, жалівся, що він
З Сосною не може у зрості змагатись.
Сосна - та на Яблуню хоче рівнятись,
Родити плоди шишкам всім навзамін.
А Яблуня – та на Троянду кива,
Бо квітнути хоче, неначе Троянда.
А тій би, як Дубу рости не завадить,
Щоб сильна й міцна була… Тільки жива
Одна була Фрезія. Квітла розкішно.
Здивований в неї Король запитав:
- Чому, мила Фрезія в тебе не так?
Чому ти не в’янеш, не сохнеш, як інші?
І мовила Фрезія мудрість одну:
- Можливо,тому, що я завжди вважала,
Що ви, як мене в своїм парку саджали,
Хотіли мене – не Троянду, Сосну.
Хотіли би їх – то й садили би їх.
А ви ж саме фрезію бачить хотіли.
Оце і дає мені квітнути сили,
Навіщо принад мені різних чужих?!
Я є – яка є…І такою лиш буду.
Як хочуть, хай інші позаздрять мені.
Але, як на мене, хто заздрить – дурні,
Бо заздрість в кінці не приводить нікуди.
Відтоді і радує квітка ота
Красою своєю, своїм ароматом…
Дзвінок…Та ніхто не спішив уставати,
Бо фрезія в їхніх серцях розцвіта.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
