Санітари-суки ламали руки,
годували пігулками, били в пах,
рахували на тілі свої ж зарубки,
таврували твій голос в моїх губах.
Діловито знущалися – за кохання! –
об підлогу розбили у кров лице.
Вкарбувалася ніжність…
і ще…
останнє…
заґратовані вікна… земля-яйце…

За болючі пухлини в суглобах вулиць,
за осмислення світла і страх пітьми,
за надрив, за припухлість озимих вилиць,
за наївність – що я вже не я, а – ми.
За тепло, що, приміром, у птахи-крихи,
у одному із пазлів клітини-скла,
імплантується в звичне чекання криги,
чи в мовчання, чи в пісеньку: blah-blah-blah.
За співзвуччя…

Над вимерлим пеклом двору
нависають вагітні черева хмар.

У замків і засовів достатній кворум,
щоб із осені в зиму ввійти ридма.

...Через мури із лісу нанесло хмизу,
шкаралупа планети взялась вапном.
Божий світ поділився на „зверху” й „знизу”,
і у кожної речі розверзлось дно.
І на самому споді забився вогник,
ніби крихітна свічка тремтить в руці...

На сусідньому ліжку Мазепа стогне,
бо йому ні до чого безодні ці.
І за це санітари шукали вени
і по черзі кололи мені-йому
що під руки попало…
зі зла на мене…
а з Мазепи глумились, що він Му-Му.

А тоді насміялись, що криха-птаха
залетіла до обрію – й він зотлів,
щоб мені розхотілось гуляти дахом,
роздивлятися звідти яйце землі.
Де в залисинах лісу каліка-стежка
шкутильгає до міста.
А в ньому – ти
забуваєш що я… ну, не те щоб мешкав,
а заходив… вірніше... хотів зайти.