п_и_в_о_н_а_н_і_ч
Візьми мені пляшку, хай зціпить зуби,
і об груди – навпіл! – зламає подих.
я більш як з годину відвертим був би:
сидів би напроти –
городив городи.
Хвалив-би-ся римами,
на Раду гримав би,
а периметром кралося б щось хижацьке,
бо для периметру
щось окрім рими тре’ –
так би й згадалась діваха з Ґжатська.
Йо-ой!
Було нам весело:
махали веслами,
взаємоневільники галери ліжка!
А ще щохвилини сушило смішно,
бо двічі на дню
курили дурню.
О!
Тут я б замовк на ковток-плюс-видих.
Парувала б над Бугом зоряна нафта.
А які ж мальовничі із вікон види! –
ані гуманоїда, ні космонавта.
Тільки:
високо-висóко
по соски осока,
а у тій осоці – стриножені коні,
всі хто бачив – хрестяться, забобонні:
бо коштовні пута,
а у гриві рута.
Або:
в небесну вибоїну
йобнулись боїнги,
а за ними ТУ –
в Кат!Ман!!Ду!!!
А ще:
все на небі справно, порядно, путньо,
тільки от заплутався у траві супутник,
зачинений геть на усі дверцята,
лежить собі – крихітна срібна цятка:
думає, блимає,
враження – глиною.
Там би
ти довірив вітру
літер труту-смог,
в маківці макітри
тер би мак думок.
А я
клявся-би-божився Шевченком-Стусом,
розволік би клясиків на цитати,
потім би упився, як кулька, здувся,
і сидів би, либився – як це встати.
І все.
Сутінки стискалися б, як лещата,
крізь вікно, сфокусоване на „спросоння”,
і вакуум-думка вгинала б скроню:
з ким би оце літо
ще хоч раз
почати.



п_о_х_м_і_л_л_я
очікуваний третього дня тверезим
врешті-решт приплентався ранок-вітчим
вперся головою в живіт берези
пробував ділитись абстрактним відчаєм.
а ще дивувався що вкрали пергамент
в який загортають вологі тіні
матюкався сварився совав ногами
намагався прикрити sunshine-сплетіння.
а тоді заточився і впав на сливи
сто сніжинок цвіту злягло в долоні!
о-о-о! як же мені хотілося курити й пива
ліпше нефільтрованого
оболоні.