* * * (Омару Хаяму)
І нині плоть твоя, мабуть, живий оазис.
Не вірю, друже, що твого земного абрис:
“не гріх і тут втішатися небес дарами…”,
“присядемо ж удвох...”- лише для праху надпис!


* * *
П'яничка розуміє справи Божі,
Коли й хмільні діла його хороші.
Нелегко і тверезо їх робить,
А сп’яну здатні тільки душі гожі!


* * *
Благословенне будь, земне вино!
У глеки зваби вміщене воно!
І що не глек - то свій окремий смак!
Не кожен, ясно, мій, та все одно!


Прекрасність
Коли завершив Бог людиною земне,
не тим утішився, либонь, що промине,
а безконечною жагою чоловіка,
котрий із жінкою продовжать головне.


* * *
Коли красуня болісно вколола -
сама беззахисно чарівно гола,
зроби ковток вина аби зваблива
своїм єством в тобі не охолола.


* * *
Ні осінь пізня, ні вітри, ні хмурі далі
не оп'янять мене терпким вином печалі -
допоки в погляді твоєму жарке літо
ні мудрості в мені, ані моралі.


* * *
Що, друже, думати про завтрашнє сьогодні?
Нехай торкаються шляхи країв безодні,
та поміж нами й нею розпачу стіна,
здолати з милою й вином її не годні!


* * *
Я не останній, хто дійшов до дна
і, випірнувши на поверхню, на
біду натрапив меншу, ніж була,
коли єдиним світом зналась ти одна.


* * *
Говорить розум про подій кінцеві дати,
конечно все - не варто навіть починати.
А в серці Мила, серцю радісно кохати,
одне - вбирати, зовсім інше - віддавати.


* * *
І білий сніг моїх неходжених доріг,
і ти, що сліду не лишила в ньому ніг,
в хмільному келиху моїм - відлунням втіх,
гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг.


* * *
Повір мені - про гаманець не йдеться,
коли цілющий дощ із неба ллється,
чи як любов знаходить нас - бо в світі
не все купляється, чи продається.


* * *
Що з нами завтра станеться? Напевно,
життя продовжиться цілком буденно.
І з віку в вік живемо схожим чином -
лиш перед смертю мить для нас священна.


* * *
Піски пустелі, моя звабо, - це красуні,
що нами тут перебирали, тілом юні,
а потім вже перебирали тільки ними.
Моєю стань, а не пилиною Фортуні!


* * *
Я залицятимусь до вас у дні зимові,
я вигадаю вас, і хміль до крові
вливатиму любовний до тих пір,
доки весна нас не зведе в розмові.


* * *
Поглянь - негода за вікном і ллють дощі,
така нагода, наливай вина мерщій!
І ще обіймів хмелю, мила, - для душі!
Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі.


* * *
ось і закінчилось літо й очікувань тло
повнить і любку мою, і моє ремесло -
скоро ж у бочках нове зануртує вино,
осінь - початок, майбутнього першочисло.


* * *
І як повинен був я жити навесні?
Не знати спраги? в собі втримати пісні?!
Красуні сад щоночі не садити?
А осінь знову дорікатиме мені!


* * *
Довірся, панночко, незнаному на мить,
та й обійми мене, забудь про цноти кліть!
Не бійся, що не з птахоловів, - поверну,
раз найсолодше там твій голосок звучить.


* * *
Що виклик долі - слабосилому мені -
нагода озирнутись? в далині,
між скелями, узріти просинь моря?
я ж тільки відгомін його, чи ні?


* * *
Твоя загадка, мила, - в образі питання:
принишклий сад між хмурих стін складного вчення.
Дасть тільки доля відповідь - вогонь кохання,
та розсуд твій сухий – ще те єднання!


* * *
Ми тішимо себе ладами плоті,
Вважаємо, що головне у роті,
Невже не будемо, як всі, в покуті
аби не зжерли ті, що жнуть незрілі суті?


* * *
Не раз, порівнюючи вина і жінок,
я над безоднею здіймав стрімкий місток,
та зустрічав, здебільшого, світанок
на дні, один, серед потовчених пляшок.


Душа
У грудях пташка билася сумна до ранку -
що помах крил - у ту, чи іншу обіцянку.
Чому ж так легко покидають рідні люди,
і що затримує цю вільну "полонянку"?


* * *
Мене з покоїв проганяючи своїх
за флірт із іншою, ефірний суто гріх!
Чи розумієш, обдаровуєш як щедро? -
Супроти світу ці покої просто сміх.


* * *
Як молоде вино, туманиш хіттю,
і наповняєш жили щастя миттю, -
це потім, тверезіючи, вважаю
я сенс компанією довголіттю.


* * *
Не край, мій друже, серця: від печалі,
в яку тебе закули очі карі,
врятують інші очі - все минає,
і знову починається - там, далі.

...................................