Великий муж дивився у вікно,
для неї ж увесь світ кінчався краєм
сукна його елладської туніки,
від складок безлічі подібній на
завмерле непорушно море.
                                               Він же
глядів у даль і зір його в цю мить
таким далеким звідси був, що губи
застигли, наче раковина, де
таїться гул, і горизонт у кубку
лежав нерушно.
                               А її любов
лиш рибою була, яка могла
пуститися за кораблем услід
і, хвилі розтинаючи всім тілом,
догнати його там… Ось тільки він –
він подумки уже зійшов на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Та, як завжди стається, саме в ту
мить відчаю і починає дути
попутній вітер - і великий муж
покинув Карфаген…
                                 Вона стояла
перед багаттям - тим, що запалили
її солдати за валами міста,
і бачила, як в мареві вогню,
тремтливо - поміж полум’ям і димом -
розвіювався німо Карфаген,

за цілу вічність до пророцтв Катона.