Він мене сотворив із любові й дорожнього пороху,
дав добро на заселення храму – щоб віру прийняв,
для парафії дум та для совісті – кволого пароха
і для янгола в брамі, прочиненій майже щодня.

Прибивав образи та клякав на коліна до образів
і на серці образ не тримав – не було місця там,
а в душі вітражах розбивалися сонячні обручі
і світлів восковито та гаснув хвилинами храм.

Прибували невчасно, молились думки, часто каялись,
та й до сповіді йшли розпинаючи гордість свою,
як приймали причастя – то серце для кожної краялось,
та для кожної серця не стало, як місця в раю.

А коли непогода впивалась у бані та ранила,
виростали дзвіниці, мов крила, і дзвін відлітав.
А на хорах хорали впивались до хрипу осаннами.
Не секунди, а терцїї милості поміж октав.

Розривались легені від крику, гоїлися протягом –
вибігали думки, набиралася пустка вітрам.
Залишилась любов, що у пролежнях вічного пороху.
Він прийде, забере та розвіє дорогою храм.

29 Січня 2009