за непрозорим садом літ,
розбитий слід, розлитий вітер
непомітні квіти митей,
тотемні імітації слів..

назвемо його Сувлехім....

Це він жне вітер золотим своїм серпом і вèршить у снопи словесні?
Це він вдягнув тонке жіноче сарі й на білому драконі часу віз Зорю?
Це він під бубони шаманів приймав пологи в надрах Джомолунгми?
Тоді йому дорога крізь шляхи небесні,
За Андромедою нехай здійме ріллю,
Там де туман – повісить хай святі хоругви,
І сіє правду.
А дощі – на ниву!
А ми – у поміч!

*


вільне серце належало вечорам
у маленькому аргентинському селі
після сезону дощів, нові зорі
ліхтарі золотим метеликам-дужкам

всіх нічних невідомо звідки тіней
він уміло запалював всі ліхтарі
і зникав за останнім темним плітнем
ступаючи в невагомий світ нічних фей

Хай світ гойдається болотом під ногами,
Пустельна спека спраглі випалить вуста,
Хай аргентинську душу замете снігами,
Лиш не статичність, не покій, не пустота.


Спою йому думку вином золотим загустілим,
Зберу його вітер і в амфору переллю,
На небо шовки, а на землю зірки постелю,
Корону і трон, і себе віддаю королю!...

…А він метеликом полетить легкокрилим.

І подих ночі принесе ім’я – Сувлехім…

.. сплетіння лиць і творців
садів каменю, дерев- самоцвітів
і довічно простої мелодії
пекучим півподихом особливої миті
прозора велична ноче, розкоші
всіх неможливих тебе, ніч імені....

*

ранкове лунке годування пляжних чайок
перекинув пару черевиків, зв'язаних шнурівками
на плече, нагрітий пісок під пальцями
колодязний звуковий ранок із запахом шнурівок
шлях зникає в невагомій імлі біля обрію

…в парчі та атласі, в шовковім шепоті,
вуста – щербет, слова – лукум,
і хвилі живота потоплять кораблі
пустель, морів, скарбів,
віків і вічності…
… володарі вогню впадуть до ніг,
керманичі вітрил заснуть в волоссі,
ніч своїм подихом зупинить сонця біг,
смола у венах – щастя розлилося…


у змоклі перпендикуляри вікон летять листи без підписів і дат,
зелена хусточка і парасолька, гірко-солона крапля забуття,
замерзла горобина,
останнє світло, останнє слово, остання мрія…
листи у вікна – поштарка осінь – кленові рими – невідомий адресат

"Пора вводить парусный флот" (с) БГ


червоним пунктиром з долоні долі
пустелями тижнів закладками снів
знову зустріти з тобою ранок
сірих карнавальних костюмних діб
коли ти скажеш, тобі повезло
ти знала його ім'я Сувлехім

*

прозорі кордони, важелі звичайного
події на подих, необов'язкове
починаєш впізнавати його чи себе
подумки легко вітаєшся з янголом
який запалює світлі світила десь
за вітрилами ночі, вранішнім сутінком

Він не злякається, коли у її мозку тиша?
…планета-немовля, метелики на світло,
на роздоріжжі континентів – тарантела,
чай разом з Зевсом і акація розквітла…
І до палеоліту – так яскраво, а далі – лиш розхристані уривки.
І звідки у руках її каміння, на плечах татуйовані тотеми,
В бухті вітрильний флот і легко так злетіти й запалити зорі?

Чи він наважиться і все почне спочатку,
А чи залишить тут її щасливу і пусту?
А сам піде у світ творить легенди…

Ім’я, ім’я згадала – Донкіхот…

*

Прозорі кордони? – Роблю крок у дзеркальну вітрину:
- скло на друзки, дзвін у лобі, всі регочуть, штраф за псування державного майна…;
- прозора веранда, столик на осонні, кульбаба – за обрій, малюю на папері індіанський профіль і заштриховую олівцем «Тайкондерога» густі насуплені чоловічі брови…
Не знаю… Доведеться спробувати.

і він зайшов в ближній бар,
і сказав, налий, брате
ти знаєш, скільки і як
у мене певно, втома
нема вертання назад
відповідь невідома..
немає минулого,
є тільки пам'ять, брате
я був у Едемі, знаєш,
я бачив Божі сади
ще я бачив пустелі
я знав таємні знаки
я бився і будував
я бідував і жебрав
молився до забуття
будував каравелли
кував мечі та ядра
ступав на інші землі
прокладав залізниці
марив хмарочосами
був на дні океанів
я повторювався і
я шукав вічні форми
я знаю, що це втома
я скоро піду, брате..

і ми живемо у пам'яті..

*

кіхотський набір інструментів
кінь з-під четвертого вершника
світла дама та кодекс честі
біль вітрил на очах маяка
і жодного вірного друга
час відчути каміння життя
час дізнатись відтінки світла

*

ти тут, світлий янголе?

«…И ушёл навсегда,
и расцвёл василёк на полу»

*

Щасливий, який же він щасливий… блукав пустелею…
І волосся його, випалене сонцем і висолене океанами, не сивіло,
І вірні друзі не кидали в нього каміння,
І повні гаманці не тягли до землі, хоча він і виплавив із сліз золото.
Своїм шляхом підтвердив істину прадавню, істину кожної звичайної людини – вічної форми не існує – жив не даремно.

*
Янгол…
Поруч…
Спостерігає…
Вчинки…
Крила…
Ріжуться…
Боляче…

янгол
був
дитиною
завжди
був

у дитячому
всесвіті днів
безкінечного
Сонця..
днів безкінечного
сміху
днів після похмурого
молочно-сивого
чекання
на будь-що інше
чекання було
янголом
було блідим
янголом

всі рази
однаково
іншим

час…, ми не діти…, вже ніколи не стати янголами…

метаморфози життя:
стану спілим, солодким і соковитим яблуком, мельбою, з чорненькими гіркими кісточками;
стану блискучим зеленим жуком, що летить втонути в задусі маслиновій;
стану змієм повітряним, що давно вже склав свої крила, боязко;
а ще стану попутником в вагоні потягу, мовчазним, уважним;
і піском гарячим, що між пальцями…
тільки роззуйтеся.

і був вечір, і була ніч, у день вічності

** ** *** *** ***
******** *
** С*

** *****
****
** ***********