З німою торбою стою під церквою і гавкаю,
Випереджаючи думки тих, кому вони
Прийшовши, набули б ознаки геніальності.
Шукаю правди. Чесно. Привиди з життя під лавкою
Не бачать в стражданні мо’му своєї вини
І спонукають позбутись провінціальності.

Прийшла молитись, довелося вмиватись відмовами:
Три неділі проспавши – ти не християнин.
Та лиш Бог може засвідчити, більше нікому,
Що щоденно мої молитви кувались підковами.
О, Господи! Не стань покарою цих хвилин –
Ти в церкві, а я край дороги в світі дикому.

Мене до Тебе чом не пускають неправди Іроди?
Вдягли сутану, як оману, розводять дим,
І все свою подобу до Тебе прирівнюють.
Не розумію. Прийшла ж сюди не заради вигоди,
Ніхто до торби мені не покладе калим,
Та тільки й відчуттів щомиті, я не рівня їм.

Отак стою під церквою, нещирістю розгублена,
А перехожий-блудник кине мені п’ятак,
Додавши інколи одиничку з крижалями
Опису милості. А душа, цим дріб’язком куплена,
Німими нотами незгоди подає знак,
Що спрагло хоче співу, не відзнак з медалями.

На свято отці пожалуюють тими же монетами,
Проте не завжди мої вуста цілують хрест –
Бо вважають мене сумнівно іновірною.
Я ж, підперезавши міць нерозуміння корсетами,
В собі задавлюю накопичений протест
Народитися засекундно неймовірною.

Чиню за законами писаними, забуваючи
Заповіді. Боже, дай-но напитись з джерел,
Не замуровуй єство моє у колодязі.
І простіть мені, люди, хто може. Себе питаю, чи
Долетить триголовою правдою орел
До тих, хто ще ховає свої душі в одязі?

Загавкую вашу свідомість мирославослів’ями,
Стукаю в церкву, як грішники Єва й Адам,
Зажадавші пізнати верховенство істини,
Щоб розширився приход покаяння поголів’ями...
З неба ж голос: „Мене нема там. Будуй свій храм.”
Німіє серце, говорить торба: „Воістину...”