Війна котилась, набирала обертів,
солдатські душі огортала льодом,
юнацькі душі – Паулів і Робертів,
що славились германським древнім родом.
І їх – матусі берегли молитвами.
І їм – любов загоювала рани.
Й вони – у хвилі тиші поміж битвами
складали серенади для коханих,
і всім єством – від погляду до подиху –
жадали щастя щиро та натхненно…
І кожен – доростав до предків «подвигу»**,
втопивши в горі спрагу невтоленну:
«Впиваймось не вином, а кров’ю ворога!»
Чи солодко пилась та чаша, Паулю?
За неї ти сплатив не надто дорого –
своїм життям, не проклятим коханою.
…Бадьорий тон в рядках листа солдатського
і бура пляма зліва від адреси.
Ця смерть прийшла як помста, не зненацька, бо
її не відвернула жодна меса.
Бо всі свічки, які палились Магдою,
слізьми гасились (Галі чи Людмили)…
Як ти жила, німецька жінко, з правдою:
що так по-людськи нелюда любила?

2002(2011)

*Йдеться про лист німецького солдата до коханої, вбитого в районі Сталінграда, уривок з якого дослівно подано у «Фронтових записах» Е. Капієва: «Я був п’яний. Побіг у хлів, вивів полоненого… і заколов, як барана. Він упав. Я підставив до грудей склянку, наповнив її, випив нахильці. Нудило, але я стримався, переконав усіх, що це навіть приємно. Так ми живемо…»

**Легенда говорить, що древні германці вважали за честь пити кров переможеного ворога.