Від непорочного зачаття зливи – вістка,
росте і ділиться несамовито там,
де сіре тоншає. Під пензлем неба – місто.
За мідним стуком – на дахи прийшла вода.

Черпнули краплі свіжого для крил повітря,
так щиро й хтиво – ним черкнули вістря вух.
Влетіли, не зважаючи на опір вітру
і падали – неначе яблука в траву,

що у саду осіннім – на мої простори,
де блискавок стриножила давно гроза
і я виходжував – любов’ю серце хворе –
переливав із олов’яних куль назад

стійких солдат – мого дитинства зброєносців,
а з похоронок днів моїх, що відцвіли –
кораблик, опаперивши у підсвідомій млості,
сльозою відпускав, як усмішку – палив.

Себе ураз відчувши краєм непочатим –
ділився з вісткою, де стукіт – виникав,
до шиб віконних – пальці перестав привчати,
бо стала берегом для ласк – моя рука.

30 Вересня 2011