Запалює світ і зворушує вигнані далі
поет – цей дратливий дивак, що постійно скандалить
і крутить довільно словами, мов сонцем циганським.
Він глушить рядки і римує "непанське" й "шампанське”,
підкидує образ – млинець із небесних метафор,
а ловить – що є – словомаз цей завзятий за фахом.

Йому не потрібно таємних дверей відчиняти,
бо тоншу за шпарку сонетну, мов місяць, сонату
змайструє із вітру надутого ранішнім сонцем,
розчулиться в ній, мов зима від рибин в ополонці,
і стане по букві себе і свій світ затягати
у серце глибоке, в його золоті каземати.

А змістом залиється, наче пробудження з крану,
у лоскотну душу – то легшим за пір’я він стане
і стане летіти просторами вільними думки,
замірявши звуком – де тісно йому, а де лунко.
Застигне, як очі на персах налитих жіночих,
та встигне згоріти і правдою дословоточить.

Наповнений щастям, пригублений згубленим часом,
на випас він гнатиме знов легкокрилих пегасів
далеко, ще далі – за обрії вправного ока,
де трави дичаві, а небо пошите – нівроку.
Молочно-зчумачена й море-невпинно-ігриста
поезія вітру народиться в зграбному листі.

У листі, що дихає блюзом і видутим джазом
із тіні гіллястої – із прохолоди оази,
у образах крутиться – в душу лісисту лягає.
Хай горнеться світло, а думка – прасонцем палає.
У дзвонах почута, в цитатах дослівно-роздерта,
вона ще не раз виринатиме з прірви безсмертя.

Байдужим – більмо, для цікавих – сочиста потрава –
слова – ті самі і читаються зліва направо,
послужать в молитві – одним, може іншим – за воду.
Отак собі йдуть, чи течуть і рядками заводять
чимшвидше, чимдужче, чим вміють, чим гріють, чимдалі…
…і зріє цей світ в перехрестях любові й печалі…

10 Травня, 2012