Я іду через дощ, він з моїми сплітається косами,
я уся дощова – тут немає моєї вини –
я приходжу туди, де тобою забута й непрошена,
залишаю на скронях сріблясті нитки сивини.

Ти мовчиш, але вікна лишаєш до ранку відкритими,
низка клавіш і квіти, а ще – запальничка і чай.
Між бетонних пустель завмираючим серцем ловитиму
вітряними гінцями передане в північ: прощай.

Ти придумав цей дощ, і, як бачиш, він майже збувається,
тиха флейта фуе затопила шляхи самоти.
Обертається світ – я до тебе завжди повертаюся,
і якби ти лиш знав, як я хочу нарешті прийти.