1.
ось знову ти
ну раз ти на хвилю прийшла
то сідай поговоримо
питаєш що в мене нового
зустрілася з вітром
хоч зустрілася гучно сказано
роздмухала серце як бульбашку
ти мене знаєш
ніколи не вміла себе зупинити
ніколи не вміла хотіти перестати у нього дмухати
дмухати усе дмухати
судинною трубкою дмухаю
навколо мене люди
мовчки
у них стислі очі
і сірі губи

ти бачиш
я прочинила всі вікна
у моєму односезонному календарі
вміщаються тільки я і кілька облич
і години немає задля очікування
це просто протяг
протяг принесений із розписаного чорнилами міста
де мене немає і буде не скоро

загалом за вікном в мене інший день
інший порядок денний та інша мова
навколо мене
інше море
інші руки
інші руки і жодних доторків
не хочу

а в мене десь на задвірках дозріло n-е бажання
щоб у якомусь сценарії
ми з ним опинилися на одній кафедрі
я була на останній лавці а він на першій
щоб мені було видно
його тонко обточену спину
і грітись від його сонячного волосся
на другій я безперечно
побоялась би
обпекти(ся)
хоча і не схоже я з деяких пір доросла
і доказ цьому
те що усі трафарети з магнітофону грають для мене мінором
ну і може
те що на мене вже десь чекає моя кандидатська

я знаю й без тебе зі мною один цирк на дроті
кажеш таке могло статися
тільки з такими як я –
коли він називає моє ім’я
воно б’ється
б’ється не розбивається
бо він його знає
і ім’я знає що він його знає
як знає він певно кожне
яке потрапляє на його покреслений рівними смугами аркуш
він знає і знатиме дуже багато

він дещо нагадує ті дерева
що мені бачились у метро й на роботі
тільки навіть з цього смішного вікна мені видно
він не зовсім
зовсім не
зовсім не схожий
занадто близько

він мені трохи вірить
шкода
я не трохи не вірю собі
а ще менше землі та небу

уявляєш
коли він розмовляє я посміхаюсь
посміхаюсь по-справжньому
занадто по-справжньому
занадто добре
від цього я знаю що від дуже світлий
для своїх

не знущайся що я прикриваюсь тобою
в нього така прозора посмішка
що коли вона напівсвітить на мене бачу себе
зі сторони

коли я йому про це розповім
засміюся перша
і буде легко
…
але знаєш про що я шкодую
що не знаю слова
яке могло б наказати ряду його доріг
і доріг біля нього
стати струнко
а може

нумо спробуємо
разом

три

два

один

абракадабра





2.

ну що тобі знову від мене треба
не бачиш я зайнята
завітай може пізніше
років через п’ять через десять
чесно можеш узагалі не приходити
ти така страшна
зійшла зі сторінок середньовічних гротесків
що смішно
так сірник захотів врешті вилізти з коробка
як побачив теплий вогник
дуже
невже ти забула
ми ж разом погодилися на це
смієшся
що я навіть не зважилась хоча б раз з ним на “т–”
адже так зрозуміло що тут не може бути ніякого “т–”
не будь як дитина
ти мені геть не підходиш

та все ж
годі й казати як хочу
щоби уздовж його волосся збиралися тільки з мирними намірами
щоб якщо в його молоко потрапить хоч крапля темряви
хтось обережно від нього її надпивав
щоб коли ніч серця своїх мешканців хоче розребрити
хтось заховав його глибоко під водою й не віддавав небу
якщо сам не захоче
щоб від нього ніхто не спромігся забрати книги
щоб до нього приходили зморшки з запізненням
і щоб зморшки приходили
щоб він обирав
й обирав лише правильні й несамотні дороги
щоб дитинство завжди було недалеко
ось за тим поворотом за тими кущами
аби можна було з нього взяти монетку
і щоб білі птахи на його підвіконня щорічно сідали
не до семи разів
а до семидесяти разів по сім
і щоб стіни у нього були тихі але не німі
щоб сонце торкаючись його було настільки ж серпневим
як і його ім’я
щоб у цьому наступному й позанаступному поза-n-у житті
в нього це неодмінно сталось а значить сталась не я
щоб вони читаючи це в один голос обидва могли сказати
що бл* за ****я і засміятись
амінь.




3.
я знаю
коли ранок його прокидає
він взуває свої білі кеди
й ступає ними на чорний асфальт
октави його обличчя низькі
і небо так само низьке над його головою
небо дихає
тягнеться залишити сині подихи на волоссі

він не говорить багато
про кам’яний ліс за його спиною
не говорить багато про найвидиміше
коли щось стається
він не говорить
не дозволяє торкатись
кам’яного лісу
кам’яний ліс належить тільки йому
я сподіваюсь
він не належить і не належатиме кам’яному лісу

коли прийде час
він заховає під подушку світло в кімнаті
і неважливо якого кольору його кеди
чи скільки їм буде років
вони будуть білі
він відчинить двері
безпитально
вийде і не обернеться
не обернеться
до себе

про його чітко відбиті білою фарбою кроки
асфальти би шепотом заговорили
і коли їм захочеться розв’язати в нього шнурки
щоб дістатися підгорілими пальцями його ніг
він їх вихопить
швидко зав’яже
зашнуровуючи туго крила
ось так просто
ви нічого не бачили і нічого не сталось
лише тут
поки ви себе прокидаєте і засинаєте власну тривогу
поки ваші думки обертаються вслід за сонцем
в мене за вікном виріс клен
виріс занадто швидко
став на декілька кіл вищий за мене
дивіться які у нього міцні тонкостінні гілки
ви не вірите
але подивіться який він
дивіться





4. Requiem, або ще один цирк на дроті

ця бабця ніяк не хотіла йти з цього світу
все казала шо ось вже жбираєччя
прощщщщщавайте вона шепотіла і на добранічщщщщ малята
а малята потім не спали всю ніч…
а я прокидався в білій гарячці
і бачив шо йой той на небі вже так розлінився
котрий сезон не виносить зі свого порепаного будинку мішок із кістками
а мішок бляха муха всміхається
хоч нема бляха чим

я за два кілометри міг упізнати її неоминну ауру
авжеж в неї весь дім був напічканий кішками
і в кожної з них було по дев’ять життів
як ви уявляєте
довго розстрілювати
щоразу коли вона їх та себе виводила прогулятись
вона чомусь промовляла якісь відомі лиш їй потойбічні слова
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

і як на неї чхало власне пожовкле життя
то вона зачинала співати пісеньки
такі поморочені що їх жодними словами не перекажеш
але десь приблизно так

май бразерс ар протонс
май сістерc ар нюронс
ай стір іт твааайс
ітс інстант фемелі

я їй сьогодні цукерки на цвинтар поніс
бо крейдяне коло тут хрін допоможе я пробував
вона на старості років згадала власне коріння
вкладалася спати біля гробків і тирила по могилах солодке
після того як всі шістнадцятирічні хлопчики
що вона обернувшись на фею запрошувала до себе
щось таки зрозуміли побачивши кісточки за дверима
вона завжди собі вибирала лише шоколадні цукерки
і викидала усі несмачні бджілки й іриски

на її надгробку було написано
в лотереї генів й облич вона звісно більше програла ніж виграла
тарганів у своєму диспетчерському центрі любила лише вона
зате серце ОООО
серце у неї було велике!
серце серцище !!!
таке велике що
могло би зжерти
хап!
гииии
її улюбленою звичкою було ламати від нього щедрий шматок
і казати
на во
але обережно
не подавись

бог поклав в мене серце
я спочатку його не помічала
мовчки носила червоний камінчик в оправі ребер
а як побачила стала тицяти в нього пальцями
воно мені говорило невдячна
серце мене карало серце мене не засинало
запитувало
навіщо я мені
бог нічого нікому ніколи не відповів
часами воно занадто велике для мене часами занадто тісне
а що найгірше то завжди погнуте
я інколи думаю його повернути
але таки вирішила поки шукатиму правильну відповідь
примірятиму варіанти
такі тут усюди шоуруми
шукаю шукаю
коли думаю що натрапила на підказку й от-от тримаю в руках
подивишся раптом
відповідь – бублик який закотився під позначку ділення
натягну його кілечком на палець та буду зубами кришити
і буду казати що серце потрібне принаймні для того
аби випікати ним бублики з власного тіста для себе та інших
раз один раптом дістанеш з кишені раз другий
підкладаєш усім кого бачиш свої крихкі малосолодкі бублики
але знаю ти все одно
їх любиш

бачиш яке маленьке життя
зібралось носити сорочку на декілька розмірів більше
його не важко знайти за цим посиланням
ось подивися
прямо перед тобою
послухай
сер-
це биття

занадто багато

як діти на гойдалці
сьогодні є
завтра немає

куди би в руках не віднесла цю горошину
усюди вона проростає
і проростає без коренів
така смішна вона
не забрати з жодних сторінок
не винести з жодних квартир
не випустити з вікна
дозволила задивитися
забилась у склі

не відібрати
від жодних екранів
жодних облич
усюди руки

занадто багато

де б не була
не належить нікуди

а інколи так потрібен
всього лише цей беззмістовний вірш

коли вдома
забагато уламків метеликів
глибоко крилами вклинились
я приходжу сюди але ненадовго
дивлюсь як вони вилітають з мене

а ні
це все ж твої

ну і що там засіло у бусинах за окулярними скельцями
ніякий це вам не злетілий з дитячої розмальовки веселий метелик
найкраще що в неї виходить
кількарічні запої книг запої дипломів
домотканних та імпортних
кандидатка наук
персонально вигаданих
пуританка з підозрою на філологію й філософію
ходячий троянський кінь
оце комусь пощастить
боїться чоловіків в особливості сорокарічних які задивляються на її ляльку
пішла прогуляти серце в онлайні
батьки цокають кажуть чорті што
ростили крихке та пухнасте
а виросло огого
гигигиазаза
свят
свят
свят
так закотилось що років за п’ять за десять і не побачиш
там
на іншоконтиненальній кафедрі
це чудо-юдо риба кит
в нього копійками поплакався кіт
вилізло таке окасте таке улибасте зі сторінок беовульфа
з області про чиє місто від першачків можна жарти почути
довжиною у одне слово
хер
сон
хер
сон
хер
сон
свято яке завжди з тобою

паяє анапести й амфібрахії
підкручує шарніри прикидається що не старіє
збирає як ягідки мови у черепний кошик
розганяється вкотре до марафону
і шле усім прощавайте пам’ятайте як звали
чи хоча б зробіть вигляд що вам це все не до …

і потім
вона надсилає усім кольорові листівки
в яких написано одне слово
про
бач
те

співає сама ж собі пісеньку
не плач моє серце не плач
не муч свою душу картонну
ми з тобою побачимось
з того боку кордону…

1.
знайома басейна місцина
де поки ми цупили з її стін хлібні цеглинки
в їдальні у менших за нас школярів
там трава борсалась під ногами
гралась в пісочниці намагаючись з неї визирнути
одним оком бодай
бодай одним
за бордюрне віконце

там де не ми

…двері
схожі на книги
губи зціпили у складки

там де не ми

…книги на полицях
дивляться
нічого нікому зарано не кажуть

там

…уроки англійської
створені саме для того
щоб розучити тебе говорити

там

…вікна
поклали під сонцем утомлені підвіконні лікті

там діти

ллють воду на спекотні блузки й футболки
занадто тісно
вода висихає
щойно вони відводять погляд

…на сцені
ця дівчинка?
ця дівчинка скраю?
ця якїїтам
віра
…чи віка
…чи варя
¿хто вона
не згадає
буде стояти в куточку біля куліси
гратиме роль деревця
це легко
можна не рухатись

…на бордюрі
сонце
спіймало тінь
тінь
заборсалась
зачепилася за прорізані з деревини паросткові гілки
¿чиєї

…надворі дітей відпустили
наче сніжинки з паперу
гратися на футбольному полі
голос кричить

…спогади
на мене знезброїлись

…чи тобі видно якого кольору
там зараз цеглинки
так правильно
зовсім не…

…але знаєш
я дійсно
нарешті вивчила роль деревця
у нього гілки
повітря видихнули квітнем
глибоко в небо


2.
з добрим ранком тебе з добрим
і подумаєш
теж мені тут нечувана ще ніким новина
чи це новина якщо вона не нова
для когось
лупи тепер черпаком у денце кастрюлі
співай під цю музику
ромашкові пісеньки назбирані нізвідки
надіслані в нікуди
і все ж
музика

і хто сказав що мені можна сідати
за кермо власного серця
як не видали прав
в особливості в нетверезому стані
не кажучи вже про те
що водій щось забув що таке ремінь
ні ці очі ніколи зблизька ще не бачили
як кермують такою автівкою
в неї аж чотири камери!
і дивися всі б’ються – огого…!!!
охохо
от тобі і приїхали
чи варто ще вірити
що одного дня я протру своє скло двірниками
і перестану в’їжджати у стовбури
коли вони самі виходять на мене поза паркани

та чи це достатня причина
ніколи нікуди не їхати

тому знаєте що
замість того щоб пересуватися автостопом
заводжу автівку в гараж
дістаю свій шкільний велосипед
ви не вірите але він досі мені під розмір
я би може ніколи із ним не розлучалась
він довіз мене навіть на західний континент
дзвоник дзижчить срібним крильцем
довкола показують пальцем
хі хі ха ха
ця квіточка досі за одягом ходить в дитячий відділ

і коли мене років за десять чи двадцять чи тридцять на кафедрі
дивлячись на мою пофарбовану як веселка макітру й блискучі фасади коронок
спитають як я добираюсь додому
я їм покажу свій пришпорений на задвірках велосипед
знайомтесь

і я неушкоджена
і вцілілі усі дерева

носиш історії немов кошенят у картонній коробці
вони нявкають притуляються до твого серця
кошенята шукають
де воно де

підкладаєш їх горстками під чужі двері
дивишся чи їх візьмуть
чекання
…
…
…
¿візьмеш?
…………………………………………………………………..

…смійся з мене ти хто слухаєш цей горошинний мявкіт
я не знаю її зморшки на вигляд
так у наші заборсані у екранах часи
можна не знати чиїсь зморшки на вигляд
я боюсь її зморшок
я навмисно не хочу дивитися на її зморшки
бо кожна як розламаний сірниковий місток
бо кожна
радіє що я не встигну

я лише знаю
раз на тиждень чи два її голос
мені посміхається
а може і не мені
потім дивуюсь що у волосся вплелися пасмами мальви

новий рік
не створений для зустрічання річниць трагедій
вона знає тому і не каже

де ділись твої помальовані олівцями поезії
метафори
не знаходяться
¡метафори
¡¡¡не знаходяться
тільки постріли в небо зойками знаків оклику
¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡¡

ти розливний лимонад колись пробувала
питає у мене тато
коло нього тиша сонцем посіченої трави
і тиша пожовклого голосу
звичайно
я пила живчик я пила фанту
я пила всі ці безглузді назви на упаковках
я пила колу та пепсі й давала емаль на поталу
і лимонад певно що теж пила

він купив мені у пластиковому стаканчику
переплавлене газоване сонце
і як варто було очікувати
нічого
солодке як все солодке навіть занадто
кладеш на язик і воно колючко світить
солодке як очиці цих дзвіночків розсипаних під ногами
як печивні крихти піску і як акацієві настоянки вітру
солодке та й все
а він на нього дивився
наче у пластику було розлито вино з кульбабок
дивився й всміхався
я бачила не мені
донька виросте й знатиме
який на смак справжній лимонний сік
навіть якщо його налили з пластикової пляшки
і про це турботливо не сказали

тепер донька-дочь не п’є ні живчик ні фанту
ні колу ні пепсі
жодну з цих назв що нагадують
розфарбованих підліткових дівчат у коротких спідницях
бо треба емаль
але що робити як з неба
прямо в очі
ллється з пластикової пляшки сонця вино
затоплює по саме горло

колеса перекочують яблука
перевалюють їх на гудронових спинах
несуть їх далі
і далі
і швидше
ніколи не зупиняються
над ними плинно
здіймаються в небо мости чайками
розмахують плечі з пілотною певністю
мости що фігурним катанням себе підіймають
невагомо сталевими махами
злітають високо
злітають над головою
розминають свої лискучі заасфальтовані шиї
ще ближче підносячи до подиху міста
міста зболеного
міста німотного
міста в чиїх виточених графітом вилицях
впізнаєш Прометея
здіймає очі
з-під вуглів попалених брів озирається
й так само повільно
кладе погляд під попільні вії
в міста скрині дихання надійно сховані в підземелля
в міста простягнуті над кожним яблуком міцелієм дротові віти
над моєю кислицею
над твоїм похиленими важкими гілками дахом
яблука наливаються
падають
місто водить студеними очима
все та всім бачить
місто впало над яблунями колючим смерековим лісом
яблука вклали сном голови під брамами кованими блискавками

тут кожен день обрамлений у вугільну дротову бахрому
вона підповзає до сонцезлитих стеблин твого волосся
викроює вихором своїх щелеп цей ліс по чимраз коротшому шву
цей ліс
травою беззбройності в кожній щілині щільно порослий
напнутий на тебе як море на рибу
водами течіями яких це життя тонко виплетене
водами що тримають його міцно в тенетах
а врешті море ні в чому не винно
можливо сховатися в гілки коралів
та більшість у цьому солодкому рифі сплять на поверхні
як на тарілці
сплять з міцно скліпленими смолою очима й не знають
і можливо не знають востаннє

ти все одно не збираєшся жити
у склі чиїхось акваріумів

всі ці колишні назви містечок суцільне шаманство
дНєПрОпЕтРоВсК
КіРоВоГрАд
дНєПрОдЗєРжИнСк
цюрюпінск
у них живуть зачаровані люди
ніхто тепер не пояснить чому навкруги
ходять самі лише абракадабри
і хто їх тепер розшаманить
беззуба бабця шамкає
і костуром в мої двері гупає
тук-тук
а ти думала не повернусь

над містом знову застигнув налитий смолою дзбан
а я цього вечора подарую для себе казку й піду на дитячу виставу
я знову під їхній розмір бо очі мої молодшають з кожним днем
осипаються склом думаючи що їхня – остання пара
місто плете спицями ліхтарів над головою небо
й вкладає в мене мов мої улюблені цукерки
світоч

поки правда не вистудиться під місячним світлом
а правда проста немов дерев’яна віконна рамка
повз привид якої я йду дорогою до свого дому
рамка в якій на чийомусь столі холоне потрійна доза
максимальної дози чекаючи аби хтось її випив
на цій солодкій від яблук землі немає іншого способу
народити світанок у правильний ритм

сусідка моя за стіною кричить чорні слова
так що здається щось з двох
або стіни або її рот мають вивернутись навиворіт
мені вкотре щастить сусідствувати з розхитаними людьми
які продовжують розхитувати мене
я намагалась втекти
скоріше тут просто щоразу
все менше стає надійно підкручених людей

боже я півжиття старалась в себе пропускати лише живі краплі
боже я навіть в десятому й одинадцятому класах
щоночі до тебе молилася на колінах
ти скажеш замало і матимеш рацію
але я тобі вірила на слово і не зростила кігтів
боже я за друге своє півжиття
навчилась ніщо і нікого не перетворювати на мотузку чи камінь
я щаслива

я налякана
так боже
дивись як танцює моя порцелянова лялька
з якої не може не бути грішно
налякана ми всі завжди і часом налякані
стати ковтками надземного моря
в нього рот великий-великий
більший ніж у моєї сусідки

часом віриться що тролейбуси та трамваї створені для того
щоб тягнути тебе ланцюгом уламкових відображень
запаморочливо повільною ходою
ти не здатна не йти разом з ними
цим бездонним пасажем

це місто нагадує мені плед викроїний з барвистих клаптів
який не вміє гріти
навпаки
втім ти все одно турботливо його на плечі натягуєш
він тобі став мов власна невиношена дитина
таким безпорадно дорогим

я бачу ти в нього вшиваєш черговий уривок клену
допасовуєш сухозлітками дотиків сухі тріщини капілярів
так до сміху обачно торкаєшся
наче не бачиш поряд з собою їх цілу греблю
не помічаєш як час давно скрикнув
скрикнув й оголено вкляк під ногами

боїшся
виміняти цей подразливий шерхіт на білу бавовняну м’якість

колись невидимі речі
тепер видимо незамінні
щоб не опинитися на відстань подиху від зубів
цих всюдивидних зубів
розтягнутих в кілометражній посмішці

мені дозволено на неї лише дивитись
але це щастя яке недоступно тобі
щастя бачити всюди звичайність
щастя підносити чашку до рота
щастя
щастя о щастя рухатися за власним бажанням
щастя
згортати солоних равликів у серветці
щастя тепличної зелені голок
щастя нечуване
лягушачої втечі
огортає бавовняним коконом мене
за який будь-яка монета
є засмішною

в такі миті я випитую чи мені вдасться
належно сплатити собою

в мене була зірочка
я носила її під боком носила
та повз неї пройшли тарани води
хоч і повз
я не помітила як вона наковталась намулу
стала чорною
торкається сторінки
і та стає чорна
чашка – чорна
штори – чорні
підлога – чорна
чоботи – чорні
дерева – чорні
небо – чорне
шкіра – чорна
не моя
на зірочках топчеться чорна земля
і чорним по білому вишиває
чорним по білому
їхню сітківку
скажи мені
скільки потрібно аби їх вимити
скільки

коли я вірила у власну хорошість
маразм писався легкою ручкою під диктовку
знайомі обличчя не уникались аби не покритися зморшками
а недоплата роботодавця над головою сприймалась як карма
коли я вірила
можна накласти було анафему на серце
послати під три чорти залицяння квітневих дерев з вікна
книги читалися легко і забувались теж легко
улюблена музика існувала в міжпросторі вагонів та ескалаторів
коли я вірила
сподівалася вранці прокинутись лебедем
дім з моєї крижини здавався атавістичним придатком
небо не чулось навіть коли було гучно
рвались без жодного спротиву погляди красивих хлопчиків навіть справжніх
і руки не зважувались плямувати ангельські крила смолою
коли я вірила
дні наливались цикутовим згустком
я їх мішала у каву заїдаючи бутербродом
поправляючи відпрасований на ліжко-місці комір
неодмінно спинялась й казала собі натомість канапкою
ретельно перекладала пригріті під боком домашні апокрифи
коли я вірила
дні повзли як радянські трамваї
які нетерпеливилось завезти в депо
з дзеркалом гралась в мовчанку
воно перемагало й виходило з ванни замкнувши мене на замок
коли я вірила
майже ніщо не писалось
навіть коли довести до ручки
не писалось іншим не писалось собі не писалось нікому
коли я вірила я прокидалась
брала лопату
й викопувала собі височезну яму
вис
оче
зну
очезну
очей
отче
навіщо мені була віра в хорошість
коли треба було лише
хорошу віру
тільки зараз тримаю її за хвіст
і нарешті ти додумався таки
підкласти щось краще за ящірку

Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з Вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
А Корова дійна в вишині
калатає золотим дзвіночком.
Козочки рогаті Комашні
шиють з чорних саванів сорочки.
Голуб миру зверху клав на всіх,
феєрверки в небо запускає.
І лунає божевільний сміх:
«Авеля не міг убити Каїн!!!»
Злому Бультер'єру Кіт — Баюн
вішає лапшу на вуха мильні.
На землі, як вкопана стою,
а здається, що у божевільні.

17.12.2025р.

Ходить Га́рбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи жи́ві, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
«Слава Богу, що здорові
всі родичі Гарбузові.»
«Так!» — сказав Порей лапатий,
що при владі депутатом. —
«Поки жи́ві та здорові
всі родичі гарбузові!»
Оприлюднили Томати:
«Нас послали воювати —
Гинуть молоді, здорові
Не родичі гарбузові!
Нещодавно, десь під тином,
Героїчно Кріп загинув!
Безвісти пропав Часник,
Кабачок в Донецьку зник.
Підірвався Біб на міні.
Безлад, паніка в країні.
У полоні Бараболя,
Топінамбур і Квасоля.
Смерть літає біля хати,
А немає чим збивати.»
Розійшовся гострий Перець,
Підняла Цибуля вереск:
«Не пускають за кордон,
Бо нас там уже мільйон!!!
Благодійні внески банків
У кишенях олігархів.
Кавуни від ТЦК
Заховались в будяках.
А Редиска білолиця
Заробляє на в'язниці.
Коку нюхають Бобові, —
Теж родичі гарбузові.
Баклажани — погань сита,
Полуниця соковита
Продали ракети й дрони,
Хрону, Моркві, Патисону,
І нема на них закону.
Гроші вкрали і до бою;
Заїдають смерть ікрою!»

А ще хочемо... Та ну!
Швидко виграти війну?

29.11.2025р.

Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
летючими нотами пташок.
Скільки квітів!
Я зосереджую безліч іх на невеличкому клаптику землі.
Нескінченно поливаю в спеку.
Пишу ними вірші.
Деякі цвітуть лиш один день,
інші падають важкими зернами
і сходять знову й знову…

*
Думаю про тебе.
Риси гарного обличчя,
білі музикальні пальці,
очі з іскрами сміху.

Хочеться почути голос.
Але ще не час.
І чи він буде?

Незримі флюїди між нами ніде не ділись.
То було наче вчора.
Лиш протягнути руку.
І прихилитися…

Але ще не час. І чи буде.

Зрілість, - уповільнює
Дарує багато питань.
І менше дій.

Не так зустріч, як іі очікування…
Твої слова.

А тиха симфонія неба переливається кудись,
поміж голову й серце.
І пʼянить, запаморочує.
Додає фарб і відтінків
без того яскравому літу.

А як зимою?
Коли ці рятівливі квіти й кольори
Сховаються й принишкнуть під брилами снігу.

Чи так само тихо дзвенітиме
а чи вибухне
та симфонія літа?

Виллється лавою,
Накривши сумніви,
понівечивши питання…

І єдиним, що залишиться,
буде дія:
прихилитися й
заглянути в очі.
Поряд.



19 серпня 2025

Десь твоє серце далеко
Неприкаяне
Піврозчахнуте
Дике
Горде
Домашнє
Умиротворене

Вчаілась од нього
У черепашку
В хатинку равлика,
У засушшя прози

Скачала вірші в сувій
Закинула на горище
Згубила й драбинку

- -
Над синім озером
Спускалась до мене
Повітряна кулька
Червона
У формі серця

Я вже знала, що ти
Озовешся…

8 серпня 2025

Ми не граємо в карти, але по одній нам видали.
За вікном димне місто не радує краєвидами.
Карта десь загубилась, я навіть не певен, чи мав її.
Місто засинає, прокидається мафія.

А на ранок будильник настирно дає сигнали,
Прокидається нас дещо менше, ніж засинало.
Перекличка у чатах, робота, доставка Глово -
Нічого нового.

Погортати швиденько новини під каву з мафіном,
Знов до вечора ми не встигаєм здолати мафію.
Дні спливають миттєво, та довго тривають ночі.
Місто знов закриває очі.

Я літаю у снах
Над зеленими гленами
Як літав колись Брендан
Над синіми хвилями
Моря незвіданого
На крилах сірих вітрил
В пошуках Острова Блаженних
І острова Вічної Молодості.
Я літаю у снах
Над містом високих башт,
Містом прозорих ліфтів,
Над містом сумних леді,
Що крокують безцільно
На високих підборах
З пурпуровими парасольками,
Що думають: дощ це стихія,
Яка розчиняє італійський мармур,
Як розчиняє кава
Шматочки персидського цукру –
Шакару – як сніг білого,
Які розуміють, що бажання –
Це лускаті зелені ящірки,
Які тікають з італійської башти
До гори камінної марева
Почуттів.
Я літаю у снах
Над цвяхованим селищем,
Де круки майструють гніздо
З металевих кавалків
Над житлом коваля
На вишні,
Що цвіте раз на тисячу літ.
Я літаю у снах
Над квітами папороті,
Наче джміль, що шукає годинник,
Та марно.
Часопростір ніхто не міряє,
Навіть кроками.

Не дивилась в дзеркало давно,
а оце сьогодні подивилась.
Скільки б не минуло, все одно,
як була колись струнка й красива,
так і залишилася тепер.
Не даремно голова сільради
залицявся, шкода, що помер,
не пізнавши всі мої принади.
Під очима сонечка ясні —
не велике горе, а маленьке.
Добре, що ще зуби є вставні,
в спадщину дісталися від неньки.
А перук розкішних навіть дві,
ще бабуся їх носила, мила.
З кінського волосся — голубі...
міль побила... здохла й та кобила..
А, ось ніжки в мене досхочу,
як в моделі, чи у балерини.
Зараз «Фастум гелем» намащу
і піду знайомитись з блондином.
Зморшки на обличчі не біда,
ще нічого спереду і збоку.
У сто років звабна, молода!
Вийду в люди, скажуть ще нівроку!

06.04.2025р.

Віктор Кучерук

* * *

Чоловік дружині зранку
Повіряє забаганку
Про дівчиноньку-коханку,
Бо наснилися немало
Тої форми досконалі
На обкладинці журналу.

Жінка каже чоловіку,
Що видатків тре без ліку
На купальники, туніки,
Туфлі, блузки і спідниці
Та на послуги служниці
Для блискучої жар-птиці.

Як жагу не переборе,
Буде мати дуже скоро
Тільки збитки, лише горе, – 
Щоб у дім носили клунки
Повсякденно подарунків,
Краще мати їй стосунки,
Бо вона уміє дбати
Про сім’ю і про достаток,
А не сни афішувати…
02.04.25


Тетяна Левицька
(пародія)

Забаганка

Чоловік дружині зранку
Розказав про забаганку.
Хочу завести коханку.
Щоб вона була вродлива,
Темпераментна, кмітлива.
Сексуальна, не ревнива.

Рідна донька генерала
Камасутру добре знала
І у ліжку догоджала.
Витворяла речі дивні,
Мала груди, наче дині
І фігуру, як в богині.

Жінка слуха свого психа:
«Узяла б тебе бешиха!
Щоб не бу́ло в хаті лиха,
Теж знайду собі коханця —
Хоч в'єтнамця, чи китайця,
Аби мав великі трясця!
Завдяки тій забаганці
Будуть в тебе роги вранці,
А у мене щастя й гроші,
Бо я жіночка хороша!»

03.04.2025р.

2025
Глава 1
Мы похоронили её возле дерева в лесу
Раннее летнее утро. На улице уже тепло, вероятно, днем станет только хуже. Я умываюсь, чищу зубы, причесываюсь. На завтраке впервые за день увидела Сашу с его трехлетним братом Костей, и дождавшись пока они получат еду, я подозвала их к себе за стол, и мы начали завтракать. У каждого история прибытия в детдом разная, но конкретно они здесь потому, что их родители погибли в аварии еще до того, как Косте исполнился год, а родственникам они оказались не нужны.
В начале Саше было невероятно тяжело свыкнуться с новой реальностью, он был агрессивным, почти не ел и ни с кем не разговаривал. Любые попытки поговорить с ним заканчивались посыланием нахуй в разной форме, вне зависимости от возраста, статуса и намерений человека. Позже, переболев утрату, он сам пришел к директору детского дома с просьбой отправить его в психиатрическую клинику. В психушку его никто не отправил, но уже полтора года он общается с психологом и психотерапевтом.
На завтраке было объявлено, что на следующей неделе весь детский дом едет в цирк в соседний город, моим сопровождающим назначили воспитателя старшей группы девочек, (у нас старшая группа это 14-18 лет) звали её Марина Ивановна. Дети подняли радостный гул, который прервала та самая Марина Ивановна.
Строгой её не назовешь даже близко, она скорее была всем как мама: всю мою жизнь она помогала мне и поддерживала, иногда советами, иногда делом. Даже для Саши она смогла стать близким другом, что уж говорить о остальных, в общей массе менее травмированных детях.
— Слышала, в новостях сегодня говорили, что вирус какой-то появился? – я услышала разговор двух воспитателей.
— Да вроде же сказали, что это новая форма бешенства. Опять прививки детям ставить заставят, да и всё.
— Не знаю, пугает меня это, еще и непонятно как передается, кто-то говорит через слюну, кто-то говорит вообще всеми способами еще и не только от животных.
— Успокойся ты, было бы всё так плохо людей бы уже эвакуировать начали в какой-нибудь охраняемый лагерь.
Ко мне подошла Марина Ивановна:
— Роза, Саша, на всякий случай соберите свои вещи, найдите бутылки и куртки. Бутылки в мусорках должны быть, их помойте и наполните водой, а куртки лежат в кладовке в подвале, возьмите по 2 на каждого.
Звучало это всё как какой-то бред, но учитывая всю мою жизнь до этого - не слушать её у меня причин не было. Я взяла у неё ключи и быстро доев пошла вместе с Сашей выполнять её поручения. К обеду всё было готово. В столовой к нам подсела Марина Ивановна.
— Вы всё сделали?
Мы с Сашей кивнули.
— Что случилось? – спросила я.
— Не знаю, у меня брат в полиции работает, сегодня их всех заставили прийти на работу для «обсуждения порядка действий при чрезвычайных ситуациях в связи с новой болезнью».
— А полиция то тут при чём? Это же проблемы врачей. — возразил Саша
— Вот именно что, если болезнь не лечится и распространяется слишком быстро, она перестает быть проблемой только врачей.
— Вы всех детей предупредили? — почему-то я заволновалась за практически незнакомых мне 250-300 человек.
— я предупредила воспитателей, большинство мне не поверило. Если начать предупреждать всех детей, то может начаться паника, и мы не спасем никого.
— а сколько у нас есть времени?
— думаю день или два, за это время либо всё станет более-менее спокойно, либо заразится еще больше людей, а власти просто побегут спасать себя, наплевав на людей.
Власти на людей действительно наплевали и выбрали спасать себя. Через сутки изолированные зараженные вырвались из больничного карантина и пошли заражать весь город. Ни полиции, ни тем более военных не было, ранним утром они добрались и до нас. Пока дети спали они начали ломиться в закрытое здание, охранник включил сигнализацию, не зная, что в основном они ориентируются на звук. Окна панорамных дверей входа в здание были разбиты огромной толпой агрессивных и на вид начавших гнить людей. От звука сигнализации все проснулись.
Марина Ивановна в этот день ночевала на работе, потому что смена ночного дежурства была на ней. Я выбежала искать ее, взяв рюкзак с куртками и водой, накинув на себя джинсовую куртку и надев штаны из той же ткани. В коридоре я увидела воспитателя, она уже была с Сашей, который искал меня глазами, и Костей на руках.
— Роза! К нам беги! — Сказала Марина.
Я побежала в их сторону, прямо передо мной пронеслась девочка, которую я видела вчера вечером сидящей на балконе, кажется, она что-то рисовала. На огромной скорости она вылетела в стеклянное окно, а за ней довольно быстро шло то, что еще недавно было человеком, из-за плохой группировки она упала на асфальт и ударилась головой, уже через 20 секунд её, потерявшую сознание начали есть люди, больше напоминавшие трупы. Мне повезло успеть быстро пробежать за его спиной.
— куда бежать? Дайте сумку, у вас и так Костя на руках.
Я взяла её спортивную сумку, по всей видимости там была одежда.
— идем к запасному выходу, я вчера его открыла на всякий случай. — сказала она, пока я снимала с её плеча сумку.
— а дальше куда? — поинтересовался Саша.
— в лес, а там придумаем.
— я сбегала туда пару раз, там есть маленькая хижина на берегу реки, вроде даже с печкой, но на двери замок, пойдем в него?
— да, идем туда. Замок крепкий?
Мы продолжили разговор идя быстрым шагом.
— не очень, топором можно постараться сбить.
— значит сейчас в каморку дворника, там есть топор, ключи прямо возле входа, за кирпичом.
Мы забрали из каморки топор и пошли в лес, путь занял не более двадцати минут, перейдя через узенький мостик мы подошли к дверям хижины. На удивление, дойти сюда было довольно легко, и замок на двери просто поддался, слетев через ударов 10.
Уставшие и голодные мы положили Сашу и Костю на кровать, которая была в домике, а сами легли на пол, постелив куртки. Утром разожгли костер благодаря зажигалке, которую недавно купила Марина Ивановна.
— а где ваш сын? — поинтересовалась я, сев на землю возле костра.
— не знаю, ночью он не взял трубку когда я звонила, а с собой телефон я забыла взять. — Марина вздохнула.
— что будем делать теперь? – спросила я, встав и зайдя в дом в поисках котелка.
— нужно пойти в город, найти лекарства, еду и оружие.
— мы еще домик не обследовали, может тут что-то есть.
— нормальных лекарств тут точно нет, еды мы тут тоже много не найдем, максимум сушеные травы или немного крупы. Пару дней мы тут протянем на ягодах и грибах, но лучше пойдем в город завтра же.
— а с Костей что делать? — спросил Саша, вышедший со мной из домика.
— ты с ним и останешься, одного его оставлять нельзя, а Роза полезнее будет в городе, потому что старше.
В этот день мы решили тщательно обследовать хижину, нашли довольно большой таз, в котором лежали сушеная полынь и мята, небольшую лопату, пятилитровую бутылку сухарей черного хлеба и баночку соли. В лесу нашли немного грибов и сварили их, добавив в бульон чуть сухарей и соли. Суп получился отвратительный, но это была первая еда за сутки, поэтому даже Костя поел.
— Роза, ты собралась? – спросила меня воспитатель со школьным портфелем на спине.
— Да, я готова. Можем идти. — ответила я, накидывая пустой рюкзак на плечи.
До города мы шли примерно 40 минут, во второй половине пути нам стало скучно идти в тишине. поэтому мы начали полушёпотом беседовать.
— Мне так стыдно. — Марина начала разговор.
— Что? Почему? — поинтересовалась я, смотря по сторонам.
— Столько детей умерло и еще умрет, я могла спасти больше, но испугалась что меня посчитают сумасшедшей с паранойей. — она тяжело вздохнула.
— Вы сами говорили, что всех спасти не сможете, даже если каким-то чудом вы смогли бы спасти хотя бы половину, то винили бы себя за то, что спасли только половину. — я попыталась её успокоить.
— Наверно… наверно да, думаю ты права, но перестать винить себя я не могу. — снова тяжелый вздох, но с дрожащим выдохом.
— Всё, давайте будем потише, город уже близко. — продолжать разговор было опасно.
Мы стали довольно быстро идти по переулкам заброшенного города, где-то горели разбитые машины, периодически были слышны выстрелы и крики, либо это были мародеры и их жертвы, либо чудесные спасители, и зная, какие люди мрази, я больше верила в первый вариант. Спустя 20 минут ходьбы по переулкам города мы дошли до аптеки.
— Сейчас идем быстро, но тихо, старайся пригибаться, я слышала выстрелы. — проинструктировала меня бывшая воспитательница.
— Хорошо, я вас поняла. — ответила я.
— Давай на «ты», так быстрее. — предложила Марина
Я кивнула, и мы пошли до аптеки, внутри было темно, поэтому первым делом решили найти выключатель, но я услышала чьи-то шаги и уже через секунду почувствовала, как ко мне приставили пистолет.
— бля, а заебись ты тему придумал Серый! Реально сами приперлись и какие! Горячая милфочка и её доченька, красота, на! — Харчок полетел на пол и со шлепком размазался по полу аптеки.
— Да я сам такого улова не ожидал, ёпт! — второй мужчина подошел ко мне держа одной рукой Марину за грудь и шею, а второй держа пистолет у её виска.
— Мужики, нам проблемы не нужны, просто скажите, что вам от нас надо, мы всё сделаем и уйдем. — дрожащим голосом, сказала марина, подняв руки вверх
— А ты быстро смекаешь! Раздевайтесь, чё! Хули с вас еще взять то? — приказал урод, державший Марину.
— Серый, ну не! Растянем удовольствие! Трахнем сначала дочку на глазах мамаши, а потом и её саму. — ответил своему приятелю, расстёгивая ширинку, мужчина, державший меня.
— Чт…?! — не успела возразить я.
— Роза, раздевайся. — спокойно ответила Марина, как будто веря, что на изнасиловании всё закончится.
— Дело твоя мамашка говорит! И без выкрутасов блять. Ваши теплые тела нас тоже вполне устроят. — жестом показав, чтобы я начала раздеваться, мужчина без имени
Выбора не было, я со слезами на глазах сняла джинсовую куртку, футболку, затем штаны, оставшись только в трусах и бюстгалтере.
— А ты чё встала? Давай-ка тоже не отлынивай, дрочи. — приказал Марине человек с кличкой «Серый».
— пусть сосёт, заодно и дочь научит. — смеясь, предложил безымянный бандит.
— слушай, а можно. На колени встань и рот открой, блядота. — надавив на плечо Марины, сказал насильник.
Я стояла столбом, внутри как будто что-то не давало мне продолжить раздеваться, хотя я понимала, что сейчас от этого зависит моя жизнь. Мне просто хотелось проснуться, проснуться в месте, в котором никому кроме Саши, его брата и Марины была не интересна ни в каком плане. До этого часа я каждый раз, когда видела, как жертвы изнасилований винят себя считала их полными идиотами, но теперь я не могу винить никого, кроме себя, хотя одновременно понимаю, что у меня нет выбора, как бы сильно я не хотела этого избежать. Меня привела в чувство стягивающаяся лямка лифчика и звуки рвотных позывов Марины.
— Я… я сама. — выбора точно больше не было. Я полностью разделась.
Он развернул меня спиной к себе, нагнув так чтобы локтями я уперлась в подоконник, поставил пистолет на предохранитель и положил его рядом с моим лицом, спустил штаны и плюнул на руку, я почувствовала самое противное и неприятное прикосновение в своей жизни. Он убрал руку, я сжалась еще сильнее, но услышала, как Серый закричал и выстрелил, его пистолет упал на пол и отскочил ко мне, он, скорчившись от боли, держался за пенис. Я быстро схватила пистолет с подоконника, и, сняв предохранитель, выстрелила в голову создателя моей самой большой психической травмы, а затем и во второго мужчину.
— Роза, всё нормально?
— Да… он ничего н-не успел сделать. — тяжело дыша, ответила я, начав одеваться.
— Держи, вытрись. — Марина кинула мне бинт.
— Спасибо. На тебе кровь? — меня резко перестало волновать собственное состояние, я села на колени рядом со своим спасителем.
— А? Что? Наверное, это от него. — спокойно ответила она, но в ее кофте была дырка, прямо посередине кровяного пятна под ребрами справа.
— Дай я посмотрю. — обеспокоенно сказала я, снимая с неё верхнюю одежду
— Нет, кхе-кхе — Марина покашляла и тяжело вдохнула. — видимо реально ранил, посмотри, как там.
Справа под ребрами было пулевое ранение.
— У тебя похоже печень ранена ты сейчас умрешь от внутреннего кровотечения, я… я не знаю, что делать, прости, прости это я виновата. — меня начала наполнять паника, я сделала вдох. — Боже какая же я сука, вместо того чтобы сразу пистолет с подоконника и убить его, я испугалась и реально трахаться с ним собралась, я ебаная малолетняя эгоистичная шлюха, лучше бы меня убили. — Паника превратилась в истерику и громкий плачь.
— Тише, всё хорошо, успокойся, а то нас обоих сожрут. Вытирайся и дай бинт обратно.
Пока я вытирала с себя чужие слюни она продолжила.
— Тебе всего четырнадцать, ты ничего не могла сделать кроме как не сопротивляться, это было самое грамотное… — тяжелый вдох. — …решение, которое ты могла принять, ты умничка, я тобой горжусь. Найди еще спирт.
Я дала ей моток бинта и баночку спирта.
— В любом случае кто-то из них бы выстрелил, учитывая, что пистолет возле тебя не был у них в руках, это была бы я. — Она глотнула спирт.
— Мне… мне так плохо, я просто хочу, чтобы это всё было сном. — Я снова начала плакать.
— Иди ко мне я тебя обниму. — Марина потянула меня к себе, и я легла на пол приобняв её. — в таких ситуациях, если есть кому тебя спасать, лучше соглашайся и… — Опять тяжелый вдох. — …делай всё, что тебе скажут, правильнее и взрослее решения нет. Мхм…! — Марина начала заталкивать бинт в рану, чтобы кровь медленнее наполняла брюшную полость.
— Роза, одевайся, а то замерзнешь. — сказала она мне, когда увидела, что я немного успокоилась.
Я послушала её, надела обратно трусы, лифчик, джинсы, футболку, куртку и обувь.
— Нужно брать лекарства уходить, я долго не продержусь, а в таком состоянии ты одна не дойдешь, помоги встать. — Марина стёрла всё мои надежды на то, что она выживет, но если бы я опять заплакала, мы бы обе умерли еще раньше.
Мы вышли из аптеки с 2 рюкзаками и снова пошли переулками до домика в лесу, по пути разговаривая, но этот разговор был скорее прощанием.
— Старайтесь не соваться в город и по возможности найдите себе группу детей, с которыми получится объединиться. — сказала Марина, когда мы зашли в переулок.
— Зачем именно детей? — спросила я, закинув ее руку повыше на плечи.
— Они с большим шансом вас примут, а учитывая, что ты разбираешься в лекарствах - уж тем более.
— хорошо. — кивнула я.
— воду обязательно кипятите, прежде чем пить, старайтесь мыться хотя бы раз в неделю, Костю мойте каждые три дня. Чаще мойте руки и убирайтесь в доме, так вы немного реже будете болеть. Иммунитет у вас скорее всего ослабнет, поэтому старайтесь пить или колоть витамины после лечения.
Мы почти дошли до леса.
— Саше расскажи всё, как было, врать ему нет смысла, этот разговор укрепит вашу дружбу и повысит доверие к друг другу. Подожди, я устала, дай присесть.
— Давай до леса дойдем, там безопаснее. Навалишься спиной на какое-нибудь дерево и сядешь. — возразила я.
— хорошо, попробую.
Мы дошли до леса и Марина села возле дерева, ей стало еще хуже, и она начала тяжело дышать.
— У вас нет времени по мне скучать, чтобы было легче старайтесь отвлекать себя делом. А ты постарайся переболеть и пережить то, что было в аптеке, если надо будет поплакать – поплачь, если рассказать кому-то — расскажи, но не держи это в себе.
— Пожалуйста, не умирай! — не знаю какой раз за день я заплакала.
— Тсс… всё хорошо, я не умираю, просто устала, всё хорошо, Роза. Помни что теперь не все взрослые мужики насильники и растлители, добрые люди будут, но их будет мало, не отказывайся от их помощи и старайся помогать взамен
— Хорошо, я поняла. — со слезами на глазах я кивнула.
— Молодец, не скучай по мне долго и не забывай мои слова, Роз.
Я лежала на груди Марины, обнимая её, и услышала, как её сердце сделало последний удар, а легкие выпустили последний глоток воздуха, умер один из трех человек во всём мире, кому я была не безразлична, умер тот, благодаря кому я жива и не изнасилована.
Я считала её мамой, умерла моя мама, мама, которая с самого раннего детства поддерживала меня. Я закрыла её глаза, поцеловала её тело и пошла к дому.
Продолжение вечера я плохо помню, помню, как плакал Саша, я, Костя, помню, что рассказала Саше что произошло, но что конкретно я говорила мой мозг стёр из памяти.
Утром мы пошли копать могилу, процесс казался вечным, а её бездыханное тело заставляло слезы заливать глаза, мы похоронили её возле дерева в лесу.

   Здається, я навчився контролювати свій гнів. Як і колись давно, я дієво холодний. Але вже на зовсім іншому рівні. Теза – антитеза – синтез. Мудра тріада. Колись я був безлюдькуватий і байдужий, бо мені справді нічого не хотілося, нічого не відчувалося. Потім, коли я почав пити пігулки, раптом на мене нахлмнули всі ті почуття, що їх я не знав і не міг витримати. Не міг витримати, тож поводився щиро. Але зараз… зараз це щось нове в моїй байдужості. Вона вже не байдужість, а поміркований спокій. Я до багатьох речей втратив надію. Але й зберіг людяність.
   Сьогодні в автобусі водій – щирий ханжа та дурник, що було видно – вихопив у мене пляшку пива, коли підійшов несподівано до цетральних дверей, щоби відкрити їх каліці, й викинув її. А ще тоді ж нервова пасажирка почала на мене лаятись, коли я зачепив її сумками, щоби поступитися каліці. Водій потім сварився з іншим хлопцем, який просто хотів вийти на зупинці, але замість того, щоби натиснути кнопку сповіщення, сказав уголос, що йому на зупинці. Бачачи це все, я стримався і слова не сказав, хоча хотів покалічити зухвалого водія на решту життя. Я зрозумів, що принаймні у випадку зі мною, він має певну рацію, а на моєму боці лише сумнівні філософські роздуми. Я стримався. Потім іще дещо сталося провокуюче. Але я стримався, і не почав сваритися. Розумію, що хтось визнає мене самого дурником чи слабким. Але я почуваюся добре та спокійно зараз. Не треба гніватися зайвий раз, навіть якщо довкола аморальна чи псевдоморальна наволоч.

   Я ще зовсім юний, але у мені багато зневіри.
   Історія не без нездар, які кудись протиснулися й досі про них пам’ятають; не без хамів і невігласів, не без жорстоких ґеніїв. Людство таке недосконале... Але знаєте, у цьому і його довершеність, його гармонічність і життєздатність. Суспільство, де всі обізнані, де всі розумні, всі гідні – який антиутопічний і нудний жах. Прямо-таки «Ми» Замятина. Тож, і у нашій ницій природі є свій сенс, своя перевага. Багато людей ліниві через цю «схильність», ненавчувані, підлі, шукають легких шляхів до слави та грошей.
   Але я продовжую робити те, що може призвести до кращого в моїх вузьколобих ідеалах, навіть попри часту зневіру.

   Люблю я наших молодих перспективних співачок! Серед них зустрічаються такі гарнюні.
   Одна мені особливо подобається. Ні, не за творчість або музичні таланти. За своє миле личко. Сьогодні вона мені наснилася. Шкода, що наша увага не взаємна.
   Гадаю, якби вона дізналася мене краще, то все могло б і змінитися. Напевно… Я часто міркую, що якби люди дізналися мене краще, то ми би потоваришували.
   Але вони не хочуть іти зі мною так далеко, щоби дзнаватися. Що ж не так? – Моя різкість? Дивакуватість? Настирливість і деяка фанатичність у відстоюванні поглядів?
   Певно, проблема все ж таки в мені. Не може увесь світ помилятися в таких простих речах як власна нагальна безпека.
   Шкода, що з цією дівчиною зовсім нічого не вдалося. Я був би щасливіший і зміг би зробити більше добра для якоїсь конкретної людини, не для всього людства зразу.

   Інколи мені дуже хочеться спокою. Інколи я його відчуваю. Не сказати, що я прожив багато. Та точно багато пережив. І жага до спокою в мені буває все сильніша.
   Я розумію, що здобути вічний спокій – для мене це було би найкращою нагородою і найкращим закінченням шляху.
   Що я зробив? Чого досягну ще? Чого вартий? Все те тліє поруч з моїм особистісним. Сумно це визнавати, що я не такий альтруїстичний і саможертовний, яким хотів себе зробити. Невже це дійсно моя суть? – Егоїстичне та безплідне бажання спокою. – Замислююся я все частіше. Чи це тільки періодичний спад настрою та втома?
   Я пам’ятаю, що казали мені тоді.
   Воно грається з моїм розумом, нашіптує підозри, зневіру, відчай. Цьому варто опиратися, казали вони. Але як це робити, коли сам вірш у ці думки? Коли вони настільки правдоподібні? Сама логіка ніби змінюється, саме світосприйняття. І все стає таким неважливим, а хочеться лише спокою.

Втрутилась у долі
внуків, правнуків, праправнуків
тих хто вже давно
пройшов випробування
чи загинув колись
мільйони мільярди...
не для життя
руйнує засоби буття
знищує рід людський
руйнує душі людей
це вона
війна
на чолі з нелюдами
як зупинити
як заборонити
де розум
людина стала жорстокою
не усвідомлює наслідки своїх дій
відсутня емпатія
процвітає агресія садизм психопатія
створює конфлікти
геноцид етнічні чистки
цю криваву війну
де розум

Не люби його, бо він тебе погубить,
Бо як полюбиш, то він закрутить тебе в смерч любові.
І будеш ти там зади́хатися у цій любові, ніби пта́ха,
І обломе твої крила́, ховаючи у величезній клі́тці,
І називатиме любов’ю.

І не побачиш більше со́нця, тепер для тебе він — те со́нце,
І ти будеш його любити, забуваючи про во́лю.

2024

Де ж той час?
Куди ж його янгол сховав
Та де чорт його шукає?

Куди наш час подівся?
Такий мрійливий і повільний,
Такий мудрий і спокійний,
Та швидкий до нудоти.

Живемо тепер усі
В одному тому
Однороці,
Одномісяці,
Однодні.

Ніби і нема різниці:
Вихідний чи будній.
Просто щось є,
То й що?

Коли всім байдуже,
Тому одному,
Як чорту,
Його треба,
Того часу.

Та ж нам чорти не треба?
Та й хто ті чорти та янголи?
То звірі чи люди?
То птахи чи комахи?

Можливо колись дізнаємося
Хто вони і ми.

Поки ми в одночасі,
Де немає
Ні секунд, ні хвилин,
Ні годин, ні днів,
Тільки марення про майбутнє.

Колись припливе до нас
Ближній друг простору
І колись він нас любитиме,
І не буде чортів чи янголів.

Але зараз час сміється
В янгола в очах.

Я літаю,
Коли вони ходять, біжать
Я пливу,
Коли вони сидять, лежать.

У чарівному просторі,
Моєму рідному світі,
Позолоченому дивними мріями

Я ширяю поміж див,
Буяю у живих
Частотах буття.

Сиджу у кутку
І закриваюся у своєму
Милому диві,
У своїх наївних мріях.

Не пам'ятаю:
Чи я ще людина?
То чому маю дві душі?
Одну смертну, реальну,
Іншу, ту, незвідану,
Абстрактну і вічно живу.

Той світ
Завжди житиме,
Навіть коли помру
Вона буде його
Далі творити.

А я ширятиму
Після смерті
Холодної, голодної,
Гарячої, вологої,
Старечої чи гострої.

Буду гуляти
У своєму світі,
Де немає
В'язниці реальності.

Люблю.
Люблю іншу частинку себе.

Маленький крук
Завбільшки з око левіафана
Став чужинцем на руїнах Лариси
І співає пеани пеласгів
(Тільки його слова і ноти
Не розуміють папуги,
Яких привезли на Самос,
Чи то на Родос, чи то на Лесбос
Пророки).

Маленький крук –
Він також вміє допомагати
Сукупно: каменярам та мірошникам –
Там, за млином водяним
(Пірнають в ставок каппи),
Тягне в гніздо старе
Шнурівки для черевиків
Подорожніх квіткових доріг:
Лускаті долівки палаців,
Де замість паркету зуби коней,

На верхівках дерев життя
Самотній маленький крук
Придумує новий погляд
На квітучий сад Епікура.

Маленький крук
Збирає сталеві голки
Для полку кравців і шевців
Деррі
Під час вільямітських війн,
Співає псалми гугенотів
На могилах єретиків
Божевільної секти
Рибалок Дубліна.
Salvete, piscatores!
Salvete, autumni domini!

думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
лягають додолу
нагадують про неминучість змін
думаю про минуле, теперішнє і майбутнє
відчуваю зміну настрою

три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
не такі як раніше
нагадують
життя триває
важко іноді
все ж можна знайти радість
три яблука ще міцні

У моїм саду
Буяє осінь
Літо у минулому

Листя опада
Додолу летить
Рідіють крони руді

Холодні ночі
Іще теплі дні
І сонце що не гріє

Вересень іде
Ступає тихо
Заглядає у вікна

Пора летіти
Клини у небі
До вирію далеко.

Збудували над річкою замок
На кручі, над урвищем,
І став він найпорожнішим,
З найтемнішими баштами
І кімнатами.
Збудували його випадково,
Ненароком начебто,
З цеглинок світла –
А вийшла темрява.
Поселили там найменших
Мешканців –
Потворних карликів,
А вони втекли.
Бо Сонце – то руда коза:
Рогата, як полудень,
Наче медова офіра
Пазурастого яструба,
Що шукав поцяткованих звірів
Серед білого Неба – намарно.
Скидали маски
І робили з них опудало,
Але його ніхто не лякався –
Жоден зорнодзьоб-горобейко,
І ніхто не вірив,
Що то справжні обличчя,
А не облуда сновид:
У цього каштеляна
Купа ключів мідних,
Тільки він не знає
Де знайти двері,
І для чого їх прочиняти.

Наше плем’я скрипалів зібралось
На березі каламутного моря –
До потвори зубатої порту:
Полювати на череватого кита-пароплава,
Залазити в його ненаситне нутро,
А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
І шматки мертвих тварин,
І переміщуватись у часопросторі
По солоній воді хиткій
Пінистій (Афродіто, врятуй!).
Позавтра чи то Лугназад,
Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
Пихатого графа Кілдера:
День стиглих м’ячів-яблук
І гіркого ірландського віскі.
Електричні мотузки-дроти
Сказали мені по секрету каменярів,
Що я ще трохи живий,
Що я необачний зовсім,
Як рудий нетутешній кролик,
Як стиглий заборонений плід,
Наче єнот, що їздив на лижах
З гори поцілунків
В ущелину жебраків.
А чому?
З кожного німого дерева
Стирчать гілки-руки,
Прагну, як чорний грак,
Осені (коли достигають горіхи),
Ховаюсь у сірий дим
Чужих тютюнових люльок,
Щось там гукаю оклично
З цього сивого присмерку,
Чи то кличу когось,
Чи літаю…
Над м’яким океаном трави.

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.

це вже було колись
у котромусь із минулих життів
обстріл із літаків посеред пасовища неподалік лісу
серце пульсує і в такт відраховує секунди до нескінченності
коли все вже не матиме значення
але зараз
цей страх невідворотності
молитви усіма мовами болю
охоплюють моє єство і благають
поряд діти
і Кинджал на Рівне

як я їм розповідатиму який смак першого поцілунку на вустах
куди викинути валізу непрожитих обіцянок
чому краса вчергове виступає ширмою висловлює занепокоєння

- мам, світло ввімкни світло
- синочку, дядя вимкнув
- дядя вимкнув? (хник)

знаю, серденько, нам усім бракує світла
але тому дяді певно воно найпотрібніше
коли він забирає світло в інших
бо якщо душі темно - хапаються за чуже
проте
чуже не світить так яскраво
чуже не стає орієнтиром у темряві
чуже випікає очі ніколи не ставши рідним

дядя про це ще не знає

але одного дня в лікарні раптом вимкнеться світло
операція на серці його сина
а згодом на переході аварія - його донька
світлофор неслухняно перекинеться на червоний
а водій задивиться на відео про війну де він проти війни

проти війни не попреш

та коли дядя спитає тебе, Господи,
за що це йому
як би я хотіла щоб ти відповів

Нехай не буде вічним цей вогонь торкання.
Адже думки мої – це все лише зітхання.
Не бачив тільки справжньої людини,
Відлунням мрій у відчаї години.

Це все думки мої, а не здогадки.
Нема підтримки творчої та ласки.
Лише порозуміння з краю творчості,
А не натхнення, дає лиш крок мені
До успіху в душі, напевно.

Нема тих намірів, які могли б тут бути,
Немає розвитку, застій буденний – гуркіт чути,
Шквал повний потрясінь та негативу.
Від скоєного вже – немає сили
Йти далі... Шляхом смирення та любові,
Де буде втіха, затишок в моєму домі.
20.10.2012

Кілер примружено цілився,
Місто байдуже дивилося,
Хмара спокійно пливла...
Жінка всміхнулась, вітаючись,
Смерть заплющила очі -
Куля втекла з траєкторії,
Дзенькнула в стовбур кленовий...
... Хмара спокійно пливла.
19.07.2024

Настало літо
Аромати навколо
Липи квітують
***
Великі хмари
Заполонили небо
Ітимуть дощі
***
Падають краплі
Оживає природа
Зелень буяє

губи всихають
рельєфом скелястих гір
на шкірі рожевій
подих сплітається
з рухами грудної клітини
сльози-кришталь
стікають у море
мандрівниця в тісноті
сузірʼя пегаса

тендітні білі
руки-колосся
пальці -
колюча золотава ость
волосся -
темна виноградна лоза
очі -
чорнозем
після рясної зливи

тіло -
дурман-аромат,
лавандове поле
шкіра -
тканина із льону
найкращих кравців
зіниці -
космос непроглядних глибин
постать в обідньому світлі
не помічає мене.

у калюжі
веселково-брудній
бридке відображення
бачу
кричу
шквал пересердя
бʼю щосили ногою
і так без кінця.
сон
це був лиш сон.
жахливе марево
ніби насправді
світло
яскраве проміння
лишає глибокі опіки
я оступився
падаю в нікуди
в темну пилюку
зірок оріона
холодний місяць
глузує
кидає тіні повз мене
майво дерев не стихає.

горіти в пеклі
мені
за все те, що я роблю.
горіти у пеклі.

“…”

Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
А ми навіть не спитали, не довідались
Чи знає він, що
Споглядання тонкого зеленого очерету,
Що гнеться наче людина,
Відчуваючи невблаганність долі,
Відчиняє браму у світ спокою,
У світ рівноваги.
Нас вітер жене в невідомість,
А той очерет лише гойдається
І журиться, шо попереду вічність
Над поверхнею озера сподівань,
Над хвилями неспокою очікувань,
І мислить про людину в сандалях,
Що ніколи його не зламає
Ні для вогнища, ні для стріхи.
А вода тече і не вертається,
Марно питати про це в сріблястої риби,
Вона нічого не скаже, а якщо і промовить,
То не тобі.
Марно питати про це в качки:
Вона теж сумнівається вічно,
Тому і летить – куди – не знати,
Шукати – чого – невідомо,
А той старий замість хліба
Снідає сараною і корінням полину:
Йому аби запитувати,
Йому аби очікувати
Прийдешнього.

Щоднини-щогодини
В чарунках пам'яті
Бурштинові намистини —
То наче меду краплини.
Спогади незабутні —
Пташиний клин восени,
Коли у високій глибині
Думки сяйні
Плетуть павутину сивини

Серце із серцем розмовляло.
Одне з них запитало:
– Де шукати Добро?
– Там злагода панує,
Де душевна гармонія існує.
Любов завжди Радість дарує,
Віру й Надію примножує,
Тож у кожному з нас живе Добро, –
Інше відповіло.

Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші

Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє

Земля квітує
Аромати навколо
Буяє квітень