І
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
Зате ця опція практична –
на два боки така ж убивча
буває хлопавка для мух.

ІІ
В епоху воєн інша ера
тривожить пам’ять кожну ніч,
то сняться Моцарт і Сальєрі,
то кола пекла Аліґ’єрі,
то Стус у полум’ї сторіч,
то дні кривавої річниці...
нічим душа не освятиться
із того, що колись було.
У вихідців із лав народу
бували завжди антиподи,
та викорінюємо зло
лихої кривди як годиться,
як і Мазепа, і Хмельницький.
Іще не рухнуло село
і пороху в порохівницях
ще вистачає на хамло,
що нібито було братами,
як наші й німці у кіно...
пора приводити до тями
катів, що гнобили віками,
пора і наше знамено
перевернути заодно,
щоб ниву жита і пшениці
не змило ріками водиці,
а Боже жовто-голубе
не висло догори ногами,
а сонцем сяяло над нами...
та поки-що усіх скубе
у тім’я курка двоголова
і зиркають між нами знову
зловіщі тіні каґебе.

ІІІ
Що можу, виконати мушу
до переможного кінця.
Усе, загадане на гущі,
порадує хиренні душі
і загартовані серця.
А як оточують печалі
або накочує журба,
то нажимаю на педалі...
..........................................
весела доля – не судьба,
а прийде час, то підем далі,
допоки кличе боротьба.

10.2026

У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.

Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Співають розмальовані коти...

Та завжди добромисний і удатний,
Немовби грак, блукаю вздовж стерна,
У жолудях гукаю троєкратно,
До безхребетних вогкого зерна!

Тож надішли мені у Київ в час негоди,
Немов затверджену, як мантру лісову,
Молитву комашину вряди-годи,
Щоб пережити разом зиму світову...

Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
Та я знаю: не безкрая
Ця сумна пора дощів, -
Осінь душу не карає,
А очищує від слів.
13.10.26

 у кращому разі
 це нічого не означає
 сонце сідає
 запломенівши на мить
 шибками
 при цій пасторалі
 не хочеться думати
 що воно далі
 зволікайте собі
 пентюхи бахури
 вилупки
 життя безконечне
 чого би не зволікати
 був би я циганом
 у мене була би скрипка
 гітара не то
 себто звичайна гітара
 можна побренькати
 але печалей
 не виплакати
 із віршами ще складніш
 бо забагато
 низького й зайвого
 хіба інколи
 поміж рядками
 запломеніє на мить
 непромовне
 визване збігом
 ракурсу та
 обставин
 

Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…

Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за обрію тиші — весела, хмільна.
Все моє, що допіру забарвлене часу дарами,
Ще на східцях до Неба живе в сподіванні добра.
Нагідки і лебідки, коти — майже все і найліпше,
Що бажав несвідомо, невтомно — пусте, не нове.
Закопти-но на ранок мені мої вікна густіше,
Щоб нарешті потрапити в край там, де Раста живе…

Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Та не бійся довгої завії,
Що невдовзі принесе зима, -
Тих, що серцем інше серце гріють
Хуртовина зовсім не займа...
12.10.26

 часу дрібʼязок все що лишилося
 змарнувати його нарешті
 ми зійшлися і розійшлися ми
 в розподіленій цій мережі
 всяк за своїми снами і віршами
 небажаннями снів і віршів
 недовірив і недовірився
 недорадив
 і недовтішив
 із бажаннями із найкращими
 оминаючи різні терни
 полюбовне
 темне пропаще
 поглинає холоне
 терпне
 

Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Та його розвіють
Дум моїх вітри,
Що, неначе мрії,
В'ються догори.
Пам'ять не згорає
У вогні ночей, -
Сльози не сховаю
По кутках очей.
Час загоїть рани,
Зникнуть сум і щем,
Бо прийдеш ти зрана,
Звеселиш дощем.
І розквітнуть квіти
В серці без тривог, -
Будемо ділити
Радощі на двох.
11.10.26

На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.

В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Про грузинське вино
І московське лайно
І цілком ігнорують Одесу.

На сільському ставку у Базалії
Влаштували змагання на баліях.
Той, хто дно провалив,
Той і виграв заплив,
Бо ставок мілкуватий в Базалії.

 безперечно святково
 і пристрасно
 хоч би навіть через утому
 підноситься географічне
 топонімічне тобто
 при своїй винятковій митниці
 пан матвій звісний
 всім вам відомий
 головне не питай ізвідки
 і хто він оце
 і чого він
 ні трикрапковості
 ані окличності
 не потрібно при цім анікому
 припусти на підставі
 швидкості
 що столиця його житомир
 пуп земний
 для усяких дітей війни
 що агонізують натомість
 у чернігові чи у вінниці
 але марять
 житомир
 житомир
 

За межею літа -
Осені пора, -
Прохолодний вітер
І земля сира.
Жовтий лист кружляє,
Падає до ніг, -
І жура безкрая
Стала на поріг.
Потьмяніли барви,
Стихли голоси, -
Дощ змиває фарби
Літньої краси.
Затягнуло небо
Сірим полотном, -
Маниш ти до себе
Кавою й теплом.
Через пишну вроду
І манливий стан,
Відійша негода
Вмить на другий план.
Хоч надвечір осінь
Тче туман густий,
Є на серці просинь,
Поки поруч ти.
10.10.26

— Що до пояснення ранку звитяжного
Лису шпаркому у сутінках вечора
Станє зі мною дзвеніти розважливо
Епосом скіфів пательня розпечена.
Контур егрегора часу прадавнього
Темне минулого - зваба незвідана,
Болотоходами стежка уславлена
Долі забутої, що недоїдена.

Звірі – тварини у хащах малинових,
Блискавок сріблястих, рік розгалужених
Так як і ми у степах стеаринових
Збуджених розумом, сумом придушених
Парки, русалоньки , сяяння рейнджера
Селезня-велетня, сходинок глиняних
В прагненні ранком швидкого гейм-чейнджера
Обраних часом обніжків нестриманих

 іще палітурка сезонна
 при вогкій стіні цегляній
 у досвіт
 фабричні освітлені вікна
 залізнодорожні вогні
 і цвинтар за переїздом
 останній притулок мерця
 під ґрунтом жорстким
 що каміння і глина
 і вічная памʼять оця
 й попри
 асфальтом розбитим
 розношуючи дермантин
 сповзаються
 до робочої зміни
 тіні одноманітні
 до холодних цехів
 і каптерок
 в переробці брудних мастил
 до смердючих друкарень
 і пошти ген
 доставки газет і листів
 до будь-яких дір промислових
 бюро і контор убогих
 із їх прибиранням
 хлорованим
 до лікарень і стоматологій
 зі страхом і болем їхнім
 болотним відтінком штор
 кипʼятити чаї
 працювати щось
 непоспішно
 ретельніш
 суворіш
 

Від листя, очищена вітром, дорога
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен, дубів і беріз.
А, може, я просто спинюся край лісу,
Гілля назбираю, вогонь розпалю,
І холод помалу впаде, мов куліса,
На землю, яку я до болю люблю.
Багаття зігріє долоні і небо,
Де плавають хмари, неначе човни, -
Минулого літа шукати не треба -
Воно задрімало в мені до весни.
09.10.26

                        І
Розбійники з великої дороги
трамбують меншу із усіх боків,
ніде не припиняються тривоги...
ніхто не кликав їх, а хто привів
неважко здогадатися – це строгі
третейські судді – жупел демагогів
у вигляді ґарантів і братів.

                        ІІ
Великороси люблять малоросів
і люблячи, звичайно, кожен б’є,
аби як і вони ходили босі,
зимою гартувались на морозі
і не претендували на своє
на берегах Дніпра, Сули і Росі.
Такі вони, язичники-пани...
розп’яти Україну – їхнє кредо
і це не міф, не байка, не легенда,
що їхній бог на капищі війни,
підв’язує закаляні штани
і йде позаду, а не попереду.

                        ІІІ
А малороси мають свій девіз –
терпіти, поки раша їх подоїть,
і доїть, наче сидорових кіз
у хвіст і гриву та зганяє злість,
коли вони на суржику глаголять.
Своє коріння забуває молодь...
....................................................
ой люди, люди, боляче до сліз
і гидко... гірко, гірко! –
                виє проблядь.

10.2026

У вогняні знемоги дні - провіщені, наснажені,
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, і шляху біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.

І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де літ неспішних тане лік, і з небом тільки ми повік.
І у собі, у цій добі, цілком земні, життям нові -
ми подихи височини над плесами старовини.

Врочисті ноти світові, наспівані, даруй собі,
бо то не бог, не долі смак, а ми самі обрали так,
бо перекочує жива мелодія тремкі слова,
бо днів коротких - ярий лік, і з небом тільки ми навік.

 що сказати що написати друже
 чи дістались ми суті й тиші нарешті
 або нами оволоділа байдужість
 хоч ми і продовжуєм вештатись
 цими вулицями та майданами
 веселощами у примарних мандрах
 чудуванням чуттєвим у розкошах
 бодай на хвильку отож-бо
 і христос приглядає за нами
 чи хто у піжамі строкатій
 претендує несе її стяг немов
 на пожовклому тлі бездумному
 все в тій самій намоленій хаті
 час від часу незламно знеструмленій
 при багатті жовтневім агов
 помережаним снами примарними
 ледь інтимними інколи інде
 

Заховалася в гущі туману
Тьмяна постать висока твоя.
Залишилося в серці, мов рана,
Повне ясного світла ім'я.
Час стирає деталі та риси,
Забирає у вирій літа, -
Я благаю тебе: озовися,
Розімкни жданим словом уста.
Розпливаються тіні в тумані,
Приголомшує тиша німа,
Видивляюся вперто Світлану
Там, де звуків ніяких нема.
Хоч імла усе більше густіє
І за обрій тікає тепло,
Не зникає на зустріч надія,
Попри все, що між нами було.
Бо кохання - вагоміше слова
І міцніше столітніх дубів, -
Наша зустріч відбудеться знову,
Почуттям присягаюсь тобі.
08.10.26

Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
І хоч тепер між нами відстань,
І оповитий млою час, -
Моя любов будує пристань
Для нерозлучних більше нас.
Ціную мить, що серце гріє,
Плекаю спогади святі,
Бо, поки є любов і мрія,
Стає відрадно у житті.
07.10.26

 натуралісте
 йди в дива
 і видива осоння
 де листя облітає із дерев
 у сірій зоні
 чи у мертвій зоні
 яка різниця хто
 і чим живе
 ретельніші думки
 мов у дорозі
 у церкви що на косогорі
 сяє хрест
 у жоднім ракурсі
 не театральний жест
 ідилія комусь
 і меланхолія при дозі
 черлені мальви дві
 за ними трави
 за ними квіти
 блякло-голубі
 ворони
 сіро-чорні кралі
 в любові а не то в журбі
 твій текст утім
 у жоднім разі
 не повчальний
 твої рядки
 що золоті зірки
 на полотні небеснім
 лагідно хупавім
 

Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.

Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
Допоки пестить їх народ.

Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Земля вдихає прохолоду
Та налягає сон на світ, -
Лиш місяць дивиться на воду
І лукам мовчки шле привіт.
06.10.26