P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.
Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - то майбутнє.
Злітають звідтіля провіщення всілякі.

Як випадкові промінці вони спадають
на сьогодення, мов на речі у кімнаті.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі доречні майбуттю.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
і принагідно відібрати у громади
оте, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди стікалися вже ділові архіви.
Проте бажалося й величнішого тла

І що бібліотекар міг тепер вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий у сьогоденні люду не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік,
грошей супровід – лиш вони несуть майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло.
а про оте, скажімо, що раніше в храмах,
були коштовності й розписки у богів,
які не забирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

А писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
що в цій будові разом з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Тривала осінь, з кожним днем все холодніша.
Бібліотекар застудився і помер.
Якраз за місяць до великої пожежі,
що разом вичистила сховище нове
від усього минулого – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перевезеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і з'ясувалося, що в шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

Лисуватий, крутолобий,
У незміннім кожушку, -
Спозарана дід худобу
Доглядає на лужку.
З-під верби спостерігає,
Добре бачачи здаля,
Що наблизилось до гаю
Недосвідчене теля.
А в тих вільхах і осиках
Завелися хижаки
Одномасті, гостропикі
Та чіпкі, немов п'явки.
Нещодавно звіри з'їли
Невеличке козеня,
Бо пастух був неумілий
І прогавив серед дня
Напад зграї на отару
Невелику гарних кіз, -
Ось тому на лузі зараз
Він буває вже, як гість.
Не бояться довіряти
Випасати лиш йому,
Бо пильнує без утрати
І в тумані, і в диму.
Як, було, зайнявся випас,
Він зо страху не тікав
І у бік тварин не глипав,
Прикусивши язика.
І тепер, коли побачив
Біля вільх густих ягня,
То до них не йде, а скаче
Навіть швидше за коня.
Тож всі знаючі старого,
Довіряють діду пост,
Бо надійніше за нього
Не знайти ніде когось.
11.06.26

***
Поки ворог протягує лапи,
порятунок лише в боротьбі.
Святе діло – убити ка*апа
і не так у бою як в собі.

***
Важко бути поетом епохи
де в болоті зав’яз криголам,
та міняється ера потроху
і в поезії чути, – фіґ вам.

***
Схаменулись противники НАТО,
видно доля у бевзів така –
тільки бомба ціляє у натовп,
це міняє свідомість совка.

***
І юрма реагує на зраду
без ділем, аксіом, теорем,
чудаки наплювали на правду,
їм смакує усе, що на еМ.

***
Не побореш нечистої сили,
поки неба не чує Земля
і міняє, як циган, світило
голомоза макака кремля.

***
Бути нині відомим поетом –
ритуал і посильний оброк,
та не буде тобі пієтету,
якщо ти не убитий пророк.

Резюме
Що нас чекає? Як було здавен:
стовпотворіння націй і племен,
бик викрадає у Європи роги,
новий Ікар, інверсія знамен,
у лабіринті Міноса – тривоги,
Сізіфів труд, похід на Карфаген
і Піррова, нарешті, перемога.

06.2026

Мляво позначається на ранок
Навкруги притихлої соші, -
Звуки кроків никнуть у тумані
І гучніші порухи душі.
Наодинці з власними думками
Сіпаюсь, шалію і мовчу, -
Тиша вперше впала поміж нами,
Бо всього траплялось досхочу.
Та здається нині дріб'язковим
Все, що у минулому було,
Раз не обривалися розмови
І майбутнє вабило теплом.
Стихли кроки... Заясніли тьмяно
Трави росянисті край соші, -
Ледве чутно порухи туману,
Добре чути печію в душі...
10.06.26

Михайло Свєтлов (1903-1964; народився й провів молодість в Україні)

Каховка, Каховка, гвинтівка-болтовка,
лети, вірна куле, як слід!
Іркутськ та Варшава, Орел та Каховка –
це віхи, де був наш похід.

Гриміла атака, дзвеніли шрапнелі,
строчив кулемет вдалині...
І дівчина наша у грубій шинелі
Каховкою йде у вогні.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

Чи згадуєш, друже, як разом рубались,
покірні рокам грозовим?
І очі дівочі тоді усміхались
обом нам крізь порох та дим.

Так випиймо, друже, за юність похідну
і наші гарячі діла,
за нашу країну, й Каховку ту рідну,
де дівчина наша жила.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

(2026)

Надміру сяють кігті ніг,
Але між іншим-
Не бійтесь стримати свій сміх
Над днем найліпшим,
Над невагомим кришталем
Між аберацій ,
Де в нитях променю висить
Крихкий Горацій.
Пусте – не варте ваших снів!-
Мете в напірник
Пил рим нудних і напівслів
Веселий лірник,
Вдень під блискучим кришталем
З блакитних піній,
Де робить хитрий хід конем
Старіший Пліній...

Ягідками чорними ожина,
Мов очима, блискає з-за тину
Так манливо, що ковтаю слину
І думками в те подвір'я лину,
Де колючі гілочки ожини,
Через хаотичну плутанину, -
Болю завдавали безпричинно
В ягоди залюбленій людині.
09.06.26

 маршують у чоті своїй
 усе звитяжні та успішні
 їм невідоме слово стій
 а хто із грішми
 той не грішник
 чого іще ти не купив
 чого ще не придбав
 сердего
 яких напоїв чи жирів
 яких оздоблень гігамега
 яких розваг
 кого ти рвав
 кого ти видів у прицілі
 лут із кого собі збирав
 у чому додаткова цінність
 на тлі смертей на тлі заграв
 коли душа мов порошина
 у згарі цім на цих вітрах
 душа мов пам’ять
 непрожита
 чи графоманський
 альманах
 

Будь ласка!-довгий сквош
Нам подарунком долі
В борні за майбуття,
Яке не оминуть,
Можливо донесуть
Ракетки проти волі
Раптове – Схаменись!
Дитяче – не забудь!

Шукай в піску свій м’яч,
Сльота вже сліпить очі
Серед січневих гроз,
Але життя одне!
Тримайся слова–Брют!-
Воно сухе , пророче,
Немовби похідне
Від пережитих скрут.

Задуха не мана,
Можливо краща доля
Чекатиме на нас,
Коли покинем спорт,
Можливо довга гра
З стіною серед поля
Лише дурний фальшстарт
У черзі на фудкорт...

Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

2010 архівні і 2026.

Розбуджений співами зябликів ліс
Нарешті звільнився від літнього сну, -
Почулось здаля шелестіння беріз,
Побачився заєць, що в гущу гайнув.
Привітно махають гілками кущі
Ліщини з плодами, що стиглості ждуть, -
І радість одразу зростає в душі,
І біля горіхів спиняю ходу...
08.06.26

 жовтогарячі нагідки
 та лілії тигрові
 пташки співочі навкруги
 немовби у діброві
 увесь такий ліричний ти
 замислений на слові
 життя же промовля утім
 на мові невідомій
 збагнути би її хотів
 зійти без остороги
 у розкіш невагому крил
 мовби в обійми бога
 розбачити іржаву цвіль
 руїн і вирв і горя
 і відчай ув очах калік
 настійний
 на повторі
 

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі,
а ще присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють долі участю своєю.

Коли ж вони у втомі покидають сцену,
тоді провіщене доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбу Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а ще умовити узяти подарунки -
подяки Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотами вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горба Богів туди птахи й помчали?

Цар зрозумів, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків.
- Авжеж, бо служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних написах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Направду, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбі Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож певно вартувало так чинити й нині.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Гриміли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
їх без грабунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що йому немає віку, -
як вчив малих їх, був отим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника - спитати,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік: вони на боці спокою і ладу,
і задля них наказ віддати - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

Ману відважився - бо і ознаки в небі,
а ще чутки, яких нема, а вже були б,
якби складалося навколо них як завше!
Та, головне, аби у Рим дійшли дарунки,
а гроші згодом він без поспіху поверне.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
мінялося життя, будови, облаштунки!

Постали лад і покій дійсним подарунком!
Богам напевно теж, та хто їх зустрічав?
Але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростали блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбу Богів, де правив радник.

І він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу.
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут у них є все потрібне,
то звідси ні ногою, що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож перший радник і бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - оповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали межи собою
два геть загублені в минулому діди,
як стосуватись це могло часів прийдешніх?
Край квітнув, старший син вже приміряв корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід ладам вчорашнім.

*
Абгар помер - на Пагорбі Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, накидку звичну скинув,
і показавши іншу плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І в хвилі видива раптово вбрався люд
у свіжі пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика - негучно урочиста,
і мов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками.
Що із наспівами на невідомій мові
серця розчулені вкривало забуттям
і відпусканням щойно втраченого світу.

… на човнику не видно пасажирів,
біля корми не чути руху сліз,
де заповіт новий що склали за ранжиром
під юним місяцем ховають до валіз,

раніше тут з півдюжини агентів
у квітень дощовий плели з верби вінки,
тепер щури рятуються в моменті
між дошок палубних знаходячи дірки,

щоб досягати айсберга й безодні -
порада ліпшим з нас в каютах рококо :-
шукайте вищий борт під хвилювання модні,
у five o'clock додавши молоко!..

В тепле літо золоті ворота
Відчиняє червнева пора, -
Душу вабить лежача робота
І напущена в сплячку мара.
Зріє літо пахуче, півсонне
І принадне в наряді своїм, -
Барви й звуки його ніжнотонні
Час від часу сполохує грім.
І мене громовиця лякає
Та примушує вийти зі сну,
Бо ракети шугають над краєм,
Бо несила спинити війну.
07.06.26

 не перевершуй не жени
 не віддавай усе що
 тим демонам поза дверми
 хоча у них є дещо
 стезя стежина стеж її
 дерева милість божа
 вони усе пережили
 самі собі тотожні
 ти стати же хотів таким
 і стриманим і вільним
 на місці свому геть простім
 водночас вірогіднім
 не треба скарг вони ніщо
 займися ліпше ділом
 слід тихий твій
 в добу ніщот
 недовго буде слідом
 

…подуєш на людську біду -
затихне морок на дзвіницях
у бомбосховищах, світлицях,
у Гестиманському саду,

де бродять ангели по три,
вітхозавітно, задзеркально,
де чути неупинний рух
пір’їн і крил їх життєдайних,

де не кінчається любов
в думках окремих між ідилій ,
де в рай до кіз чи в інший ирій
не потрапляє аби що…

бо сам на сам в раю кози
не зрозумієш апріорі -
красу без пари не вкусить,
ковчег не збудувати в норах ,

життя ж бо не коротше сну -
не завжди кращі мають фору ,
вірші не важчі омофору
у інспіровану весну…

Павло Горінштейн (1895-1961; народився й прожив життя в Україні)

Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Арміє Червона, в атаку йти час!
Реввоєнрада скеровує нас.
І від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Час світової пожежі наспів,
церкви та тюрми зруйнує наш гнів!
Бо від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    й товариш Троцький
    у колі флотських
    нас поведе в останній бій!

(2026)аааааааааааааааааааа

Темні хмари, дощ і вітер, -
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
Подолати перешкоди,
На шляхах земних, -
Маю я в ім'я свободи
І дітей своїх.
06.06.26

 веселка над районом
 і вчора і сьогодні
 дурацьке щастя
 скраю десь її
 мені ти відписала
 а я при телефоні
 не був
 атож мабуть
 себе зганьбив
 тебе це не стосується
 повір
 ганьба моя
 лише моя ганьба
 не більше
 сиджу собі у кухні
 пишу вірші
 і про веселку
 і про жир-інжир
 

Вони досконало перлинні -
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози

Великих канонів подвійних
Які, наче правда сучасні,
Які, наче пудра найлегші,
Які,наче духи прекрасні
Бо ранками сунуть угору,
Відчувши від неї задуху
Шляхом малахітових стрілок
За згодою з символом руху…

Миготять блискавиці, гуркочуть громи,
Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
І хоч так урятую тебе від негоди...
05.06.26

 настало літо йшла війна
 був золотистий вечір
 нікого я не обіймав
 нічому не перечив
 не усміхалися мені
 дошкульні антитези
 немов у сні
 чи майже сні
 цілком собі тверезім
 чогось хотілося але
 я зневажав хотіння
 ще слідкував
 пташиний лет
 спілкуючись із тінню
 про мінуси або плюси
 та й камені підводні
 для чóго нам бракує сил
 в азоті кисневодневім
 навіщо нас гартує лють
 печалі і скорботи
 чом прозираючи клянуть
 прийдешнє донкіхоти
 чи не того що нам не слід
 шукати раю суто
 і спокушатися зо слів
 яких не варто чути
 та у вселенській у грозі
 притамувати подих
 у недосприйнятті оцім
 кого і що обходить
 чи не обходить геть усіх
 

Мутні потоки обіцянок,
Холодний пил розчарувань, -
Тримаю знов порожній дзбанок,
Як між ганьбою й честю грань.
Не мучить зовсім спрага помсти,
Чи рідних сміх та дружній глум, -
Лише досада від знайомства
Мене вганяє різко в сум...
04.06.26