Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!

Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Доки долі під вітрилом жнуть.

Вчора для розмови не годиться —
Тільки що для тих, кого нема...
Місяць в небі, наче німб, святиться,
А довкола темрява німа...

Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Уже воно здіймає вище
Свій золотий, гарячий диск,
І кожен лист на грядці кличе
Сховати вглиб вологи блиск.
У руки знов беру завзято,
Щоб розпушити ґрунт, граблі,
Бо маю змогу захищати
Дари родючої землі.
04.11.26

Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!

По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні потерпіть,-
Ми переможем і щасливо станем жить!

В нас буде світло двадцять_п'ять-на-сім!
Всіх ніштяків нарешті вистачить усім!
Весь світ нам скинеться і гори дасть бабла,
І Ненька стане іще краща, як була!

Бакс буде знов по п'ять, як і повинно буть,
Бо Полуботкові скарби нам повернуть!
З Кремля ми зробимо громадський туалет,
І філіалом Могилянки їх університет!

І отоді усі ми будем королі!
Бо ж президентами ми всі вже побули!
І станем, як ніколи, гарно жить,
Лиш треба два-три роки потерпіть!

Лиш треба вміти спати у метро,
Щоночі усе ставить на "зеро",
Всиратись, як у небі грім гримить,
І із калюжі брудну воду пить.

Сидим без світла ми уже укотрий день,
Нам переможних марахвон співа пісень.
І що із того, що життя у нас не є?
Зате у декого брильянтове кольє.

В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Сопілка мліла серед двору.
Блищала стріха за вікном.
У потаємне знизу вгору
Здіймалась пара над відром.
Лузало мишеня насіння
Від невід’ємного в кутках,
Вогнем тріщало незгасиме —
Неслось мереживом на шлях.
Стійкі до спалахів розмови
Ковтали діжками пітьму,
Горіли сосни, наче брови,
Двори гукали на війну.

Та чи багато треба щастю,
Щоб злидень в радощах закляк? —
Тепло від печі, як причастя,
Як мишеняті краков’як,
Як казка павукам для втечі
Від світу зовнішніх живих,
Щоб не чіплялася за плечі
Енергія бажань низьких…

Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Оцей танок, неначе спомин
Про славне літо, що пройшло, -
Про те, що вивітриться з дому
Невдовзі літечка тепло.
03.11.26

 щодо творів отих неумисних
 несумісних із логікою
 непричетних до пошуків істин
 чи здаються підробкою
 бездоганність між іншим у світі
 конкурентний протекціонізм
 інсталяцій 3-d графіті
 кʼю-ар-коди повсюди скрізь
 поезії зовсім не виняток
 ще для когось товар чи компост
 для бариг чи в програмці
 сатириків
 умліва вболіва весь колгосп
 полемічні безладні зусилля
 примадонни та їхні пажі
 ігноровані члени підпілля
 рецензовані через ші
 лівацькі ложі пен-клабів
 переклади поспіль турне
 і тобі посміхнеться ще-лабух
 і планида тобі підморгне
 

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.

Виглядала обрій матіола,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»

Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
Грати в гру рухливого merci?

Не усе ж уквітчане нещасне? —
Деяке знаходить між речей
Чарівне, безбарвне і прекрасне...
Слід сльози від викопних очей.

У діжках, які ведуть розмови
З пелюстками трепетних основ,
Як Кусто кущами на Покрову,
В мул часу занурюючись знов...

З гарячою чашкою кави
В руці я, звільнившись від сну,
Пригадую очі ласкаві
І повну цвітіння весну.
Пригадую співи пташині
І губи солодкі, як мед, -
І ночі небачено сині
Від зблисків хвостатих комет.
Забути донині несила
Далекої юності дні,
Коли за плечима мав крила
І небо корилось мені.
Кохання розвіялось вітром,
У серці залишивши щем
І спогад, що світиться світлом,
Під осені сірим дощем.
Тепер лиш духмяна ця кава
Вертає утрачений жар
Та ще невгамовна уява
Здіймає у снах аж до хмар.
02.11.26

Сонце нікуди не поспішає, ні,
Воно просто дарує промені мені.
Куди ти біжиш?- Зупинися, постій,
Відчуй цей момент: він повністю твій.
Позитивний вайб, сонячний ранок,
Любов на вечерю, любов на сніданок.

Годинник цок-цок, та мені все одно,
Я дивлюся, як пташка сіла на вікно.
Світ за дверима кудись так летить,
А я розтягую цю солодку мить.
Чай холоне і дим в небо пливе,
Той, хто пізнав життя- більше не живе
За чужим розкладом і чужим пером.
Просто посміхнись і поділися добром.


Я взяв барабан і пішов в дикий ліс,
Там осінь малювала золотом ескіз.
Шукав я гриби для відвертих розмов,
Недовго шукав і одного знайшов.
Дивлюсь я на нього, а він дивиться в небо,
Каже: Бро, не біжи, тобі цього не треба.
Ти шукаєш секрети в інстаграмах чужих,
А тим часом весь світ у зіницях твоїх.
Зупини свій біг, скинь важкий рюкзак,
Відчуй, як земля відбиває твій такт.
Немає минулого, завтра туман,
Є тільки цей ліс і твій старий барабан.

Сонце нікуди не поспішає, ні,
Воно просто дарує промені мені.
Куди ти біжиш?- Зупинися, постій,
Відчуй цей момент, він повністю твій.
Позитивний вайб, сонячний ранок,
Любов на вечерю, любов на сніданок.

Навколо тебе море трави,
Сонце просто світить,
А ти просто живи!
Так, Джа з тобою, бро!
Так, Джа з тобою!

25.10.2026-02.11.2026

 така мандрівка
 такий пасьянс
 у декадансі
 такім осіннім
 наступний поїзд
 минає станцію
 ми теж могли бути
 пасажирами
 непослідовними
 авантюристами
 зірками будь-яких
 сцен
 все по кайфу
 у трагікомедіях
 інтимного змісту
 таких доброзичливо
 іронічних
 із епізодами
 чудернацькими
 репліками
 не в тему
 життя в манері
 своїй безрадній
 мчить десь
 у напрямку
 горизонту
 можливо направді
 цікаве щось
 за тим горизонтом
 скраєчку неба
 такого надмірного
 такого всілякого
 

Не чуємо, що пізно говорити
як в’януть вуха, а свої роти
пороззявляли на чуже корито
лукаві воріженьки і брати.

Зійшли зі сцени головні ґаранти
безпеки, миру, дружби і добра
і настає обіцяна пора
миритися, якщо не воювати.

Кому, чому й від чого краще буде
ще не відомо, поки на Русі
повимирають героїчні люди,
аби кацапи вимерли усі.

А краще би садити їх у клітку
і ще до суду в місті і селі
на вулицях показувати діткам,
хто заважає миру на землі.

Ніхто не хоче підтюпцем у небо
ні пішки, ані рачки, ні бігом...
така картина маслом, загалом,
а як не хочуть, може, і не треба,
коли потрібно вищого за себе
угору поганяти батогом.

11.2026

Не квітнуть верби, сохнуть лози
Уздовж піщаних берегів, -
Вода в Дніпрі гірка, як сльози
Убитих горем матерів.
Вже кожен камінь тихо плаче
І криком сходить німота
Від хвиль, що плещуть нетерпляче:
Біда, біда, біда, біда...
Ридає небо над рікою,
Тумани сиві воду п'ють, -
Дніпро, поранений війною,
В собі сховав на неї лють.
Та хвилі стануть, наче скелі,
Ще він скипить, як наша кров, -
Ще відбудуємо оселі,
Як мирні дні настануть знов.
Лиш тільки стихне канонада
Та згинуть підлі вороги,
Відчувши спокій і розраду,
Знов заквітують береги.
01.11.26

Щоденно в осінньому місті
Прискорює час свій політ, -
Дощами знебарвлене листя
Лягає на мокрий граніт.
Під ноги каштанів холодних
Спадають утомлені дні
І тонуть у сірій безодні
Знайомих будинків вогні.
І вітер в порожньому сквері
Гортає листки невпопад, -
І ломиться знову у двері
Забутий за рік листопад...
31.10.26

 легко і прозоро
 аж до відчаю
 звільнений свій голос
 не упізнаю
 зблиски сонця морем
 наче у раю
 прийдеш поговорим
 про любов мою
 за журою скрипки
 перелесний шлях
 далі перестріти
 інде сіромах
 розкоші та квіти
 змій едемський жах
 колосіння житнє
 на семи вітрах
 щось у цім акорді
 зовсім не нове
 щось у цій пригоді
 безумовно є
 сяйва неозорі
 котильйон планет
 витесав у слові
 чим би не поет
 

Поблякле світання з холодним дощем
У душу приносить зажуру та щем, -
Краплини малюють на мокрому склі
Лиш згадки про літо, що згасло в імлі.
Ховається в мжичці сплетіння доріг
І ти оминаєш хатинний поріг.
Сьогодні негодою змучений світ
Шукає до світлої радості слід,
Тому і тримаю в долонях тепло,
Щоб сонце на небі хутчій зацвіло.
30.10.26

Змалечку любов'ю оповитий
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
Поцілую працьовиті руки
І не стане болю від розлуки,
І розквітне усмішка ласкава,
Наче рута в золотих загравах.
29.10.26

 когось тобі нагадує сей труд
 усе можливо і не суть важливо
 іде процесія чогось несуть
 періщить у серйозні очі злива
 розмова заганяється у кут
 інверсія сухотна й дратівлива
 а ти вчепивсь у вибраний абсурд
 що із-під ніг висковзуюча линва
 ніч вітряна славетно притомила
 і нерви деренчать мов клавесин
 горілки ще б залляти у горнило
 такий-от ренегат і скурвій син
 ходячий чорторий нечиста сила
 неадекватний пожирач краси
 

За гроші ніколи не змушуй
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
Пишу, хоч і крила ламають,
Співаю, хоч світло згаса,
Бо душі той голос чекають,
В якому і правда, й краса.
28.10.26