Я такий талановитий,
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.

В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
Є надталановиті!

Що не вірш – то діамант
В короні укрсучліту.
(А також прозу я пишу,
Теж надталановиту!)

З ніг до голови я весь-
Суцільні таланти,
Навіть клякси, що я ставлю,-
І ті бриліанти!

Зацініть:я написав
Віночки сонетів,
Та таких,як я, у світі
Нема більш поетів!

В книзі Ґіннеса мені
Буде надто тісно,
Так що вносити мене
В ту книгу запізно!

Правда, є одна ідея,
Її – nota bene:
Оту книгу Ґіннеса
Треба внести в мене.

Бо я ж один такий поет
На цілій планеті!
Я– Poeto Sapiens,
А всі решта – йєті.

Але є в моїм житті
І прикрі моменти:
Не дають мені спокою
Кляті конкуренти!

Вони сміють роззявляти
Поганого рота,
Критикують мої вірші,-
Хіба ж не сволота?

Заздрять, заздрять всі мені,
І справа, і зліва!
Та ж і як мені не заздрить?
Я ж такий красівий?!

Живу я, мов серед вовків,
О Боже ж мій, Боже!
Мені б за вредність молока
Чи хоч би морожене…

Прости мені, Боже, що Тебе забуваю,
Як музику чую чи полотно оглядаю,
Як клопоти дня, немов листя, спадають.
Тільки потому про Тебе згадаю,
Бо ж колір і звуки від Тебе зринають.
І чую у відповідь: «Благословляю й прощаю!»
І легше на серці одразу стає,
Що чин Твій превічний не взяв за своє.

Із Леоніда Сергєєва

Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.

А всім, дивлюсь, байду́же зазвичай,
що жінка з багажем стоїть на східці.
Гей, лисий, ти читати припиняй,
ти у трамваї, а не у пивниці!

Стоїш, пенсіонере? Ти не стій,
візьми багаж, – взірець хай бачать діти.
Гей, лисий, прибирай журнал мерщій,
не прикидайсь, що бабки не помітив!

Сидять. Мовчать. Думками бозна-де.
А де ж та совість, контролер ваш кращий?..
Чого сиджу? Так бабка щось не йде.
Я ж місце не лишу напризволяще...

Бабусю, стій! Дивися, хтось встає!
Сідай, стара, ось місце уступилось...
Злякалися? Отож воно і є,
бо ми такі, завжди́ – за справедливість.

(2025)

Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
А відійти бракує сил,
І спроб нема, не дозволяють.
Хіба не вкруг, а навкоси
Ще до весни, ще до розмаю…
Їй - богу, славний серіал,
Та час ніхто вже не відновить.
Господь творив, передрікав,
Що буде біль, і будуть вдови…

А що як всістись поміж них?
Тим більше, настрій нікудишній.
Забава… й плюс до трудових,
А там розквітнуть сливи й вишні…

Перехрестивсь, проходиш повз
«Ні-ні… пізніше, не сьогодні»
Сигнал турбує… сміттєвоз —
У всіх свої путі Господні…
18.01.2026.

Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Щось не зробив я в житті іще.
Знає про це лиш Всевишній напевне,
Тай по дорозі до Себе на Землю верне.

На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.

Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І відштовхнулись з порожнечі…

Наш мрійний злет, цікавий злет…
Таких раз-два… навколо світу
Ніяких офісних прикмет,
Ані ліцензій, ані звіту…

І ми, омріяні із мрій,
Як вже невидимі, але ж бо
У нас свій кодекс-однострій
І колія своя, належно…
14.01.2026.

З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Паплами", "Лед Зеппелін", "Квінами",
а по цей бік - партійно-комсомольським чванством!

Та зчовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
дівоча тема – доторкалися мистецтва,
високого, немов небес шатро з зірками…
Я звідти вийшов - з тих часів римарством.
Та й далі стільки ще було – на розі тями.
І хай не кожному вогню повік палати,
та днів тих радощі втамовували втрати,
і пам'ять тішилась новими іменами.

Жили отам, де призабута нині справжність,
тулились дійсності розкритими чуттями,
одними повнились трункими відкриттями,
так мало відаючи про усепродажність.
І ось тепер, коли старе пішло димами,
а новочасне - бездиханна неминучість, -
все більше згадувань юнацьких непідкупність
тривожить: що це з нинішніми сталось нами?

Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.

Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Вовняне одіяло.

Я засинав щогодини,
Та ти щоразу будила:
Ти ж не прийшов сюди спати,-
Посміхаючись, говорила.

Ти була пружна і тепла,
Пахла любов'ю і морем,
Час пролітав швидко,
Ранок настав скоро.

Я би, звісно, лишився,
Та треба було на роботу.
Стояв на зупинці, пив каву
І думав, що ти і хто ти?


Після роботи на крилах
Летів до твого будинку,
Сам собі обіцяв, що тільки
Зайду на одну лиш хвилинку.

Піднявся на ліфті. Квартира
Сто вісімдесять друга.
Дзвонив, мов скажений, у двері.
Відчинила якась подруга.

- Чего тебе надобно, старче?-
Приблизно так запитала.
-Вибачте, я до Неї...
Здається, її звати Алла.

- Нема тут ніякої Алли,
І не було ніколи.
Вам пити шкідливо, юначе,
Хоч щось, міцніше за колу.

Я обійшов всі будинки,
А в них - відповідні квартири.
- Ні-ні, не знаєм такої!-
Ось і все, що мені говорили.

Знов на зупинці п'ю каву.
-Сходив би ти в церкву, юначе,-
Промовив старий бариста,-
Бо залетів ти, я бачу.

Вона час від часу приходить,
Заводить собі мужчину.
Тобі пофартило, а люди
Кидаються під машини.

Чи на смітнику їх знаходять,
Без краплі крові, без лімфи.
То відьма, нечиста сила,
Проклята пекельна німфа!

Я тут за десять років
Багатьом, як ти, робив каву.
То ж якщо ти живий ще досі-
Втікай хоч би й в іншу державу!..

Силует продавця кави
Розтанув в вечірніх тінях...
Заціпенівши, я дякував
Своєму провидінню.

Якщо розповідь бариста
Правдива хоч трохи була...
Святая ж ти Діво Пречиста,
Спасибі, що вберегла!

Що мої тіло і душу
Упириці не віддала!
На мене ще ждуть-не діждуться
Великі і славні діла!

Поступово мене відпускало,
Кофеїн робив свою справу.
От умів же старий цей бариста
Робити смачну каву.

Я допив і зіжмакав стаканчик..
Добра кава, й ціна в нього чесна...
До зупинки майже беззвучно
Підкотила нова чорна "тесла".

І знайомий до болю голос
Проник в кожну мою хромосому.
Мозком знав я: потрібно втікати,
Та всі м'язи скувала судома.

-Вибач, що довелося чекати,
В мене справи були термінові.
А тепер я до ранку вільна
Й хочу знову твоєї любові.

А на того старого дурня
Ти поменше звертай уваги.
Його нещодавно добряче побили,
І дах поїхав у бідолаги.

Налетіла толпа малолєток,
Не із нашого, з іншого міста,
Віддубасили, гроші забрали,
Чудом лиш врятувався бариста.


І знов ніч була, як остання,
Морем нафти кохання палало,
Морем нафти палало кохання,
А на ранок мене не стало....

Із Леоніда Сергєєва

Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:

– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Чого ти трясешся? Вгамуйсь, козачино!
Так буде завжди – й не ховайсь у невірі! –
допоки на світі живуть різні звірі...

А другий тарган, на імення Серьога,
давно вже не вірить ні в дідька, ні в бога,
він п’є дихлофос із осколка балона,
і це бадьорить таргана-чемпіона:

– Славухо, не треба! Я все розумію.
Тому, може, й здався зеленому змію.
Мені, може, прикро за нашу квартиру!
Й за весь білий світ оцей, кажучи щиро!

Бо скільки живе по кутках паразитів!
І тих, що постійно, і тих, що в транзиті.
І всі вони крадуть, від них – вся розруха!
«Ну, все, розійшовся!» – подумав Славуха.

Серьога іще відсьорбнув дихлофосу:
– Блощиць – не виношу! Вони кровососи!
Казав їм: «Ви залишки мали б здавати,
тоді б ви вважались по крові співбрати!»

Та ці упирі – як води в рот набрали.
Їй-богу, втопив би у дезінсекталі!
Бо кров можна пити в людей безкінечно,
та треба ж – із приязню, тепло й сердечно!

А клята зараза, розносник зарази?
Ух, кри́ла б мені – так і збив би відразу!
Дзижчить без кінця синантропна ця муха,
причім – поціляє навмисно у вуха!

Виточує шашіль всі меблі до стружки,
хоч експорт, хоч імпорт – йому це байдужки;
а міль над текстилем із вовни глумиться,
над нашим, над західним, – їй без різниці...

Серьога сварився і лапками дри́ґав,
кричав, що покаже усім цим ханигам,
що зніме з усіх довгоносиків скальпи
і враз відірве павукам педипальпи...

І, взявши горілий сірник як дрючину,
на кишла блошині в атаку він ринув;
та том невідомо якого видання
вчавив у шпалери співця покаяння.

Він був незлий таки тарган!
Він був незлий таки тарган!!
Він був незлий таки тарган!!!
Він був незлий... Але – тарган.

(2025)

Зима, зима, снігами вкрила все --
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.

Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Іди під захист мого слова пледу.

Іди сюди, вгорну тебе крилом,
Синівським серцем, люба, обігрію.
У полум'ї його згоряє зло,
Яке несе жахна орда Батия.

Кажу - страхіття витримать зумій -
Таке випробування йде із висі.
Вмикнули раптом світло, Боже мій.
І я від радості аж просльозився.

15 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Уже добре утоптаний сніг
Під ногами порипує в тих,
Кого холод злякати не зміг
І не змусив гуляти не йти.
А надворі - сама білизна
Проти сонця блищить, наче скло, -
Тішить очі мої дотемна
Вкрите снігом промерзле село...
15.01.26

Мільйонами світять у небі зірки,
Освітлюють і умирають.
Кохання всевишнє пройде крізь віки -
Без нього життя немає.

У небі яріє там зірка твоя -
Дощ, хмари, туман пробиває.
Вона мені денно і нощно сія -
Без тебе життя немає.

До тебе, я знаю, не жив - животів,
Як дерево, що усихає.
Коріння коханням мій Бог напоїв -
Без тебе життя немає.

Ти скрізь: і у місті, в селі, у гаях -
Твій подих мене овіває.
У наших найкращих у світі піснях -
Без тебе життя немає.

Розпусним, зрадливим я був наяву,
Ти вірила в краще, я знаю -
Прощала, і ось лиш тобою живу -
Без тебе життя немає.

Прокляття горілці пошлю й Сатані -
У сварку нас люту вганяє.
І хочеться вмерти без світла мені -
Без тебе життя немає.

Коли умліваєм в обіймах удвох,
То більшого щастя не знаю!
Немов на Олімпі - Богиня і Бог,
Без тебе життя немає.

Стою на колінах, немов на межі -
Молюся, Богів заклинаю -
Кохання до смерті моє збережіть -
Без нього життя немає!

14 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

І буде все гаразд.
Надіюсь, вірю… також
Відклеїться маразм —
Принаймні з аміаку…

Гаразди, зазвичай,
Без усмішки не ходять
Маразм з маразмом, хай…
Хоча б не верховодять

Але й без них ніяк
Зустрінуть, усміхнися
Якщо вже аміак —
Пропахнеш, не журися…

З «лапшою» не жартуй.
Гадаю, буде важче.
В гараздом поміркуй —
Сьогодні це найкраще…

У кожного свій шлях.
Із вибором складніше.
Щкодуєш, що не птах?
Хто знає, може й ліпше…

Полиште то Землі
На глибині двох метрів…
Допоки ще земні…
Допоки ще не мертві…
09.01.2026.

Коло товаришів неохоче ширив:
Навіщо смутку додавати тим,
Кому не скоро ще до вирію
В далеку путь? Не був святим,
Але й не надто грішним.
Полюбляв тишу замість слів невтішних.
Просив : «Не кладіть у труну-тюрму,
Спаліть і попіл розвійте понад степом.
Вийде зайчатко вдосвіта, скаже: «Тепло!»

Сонце зирить з-поза хмари,
Повіває морозцем, -
Прогуляюсь трохи зараз,
Помилуюсь гожим днем.
Через гай піду до річки, -
Може, зайця сполохну,
Чи козулям невеличким
Улаштую метушню.
Між деревами - підмерзла,
Листям встелена, земля
На якій, неначе пензлем,
Клен малює щось гіллям.
Ось на стовбурі сніжинка,
Біля неї - ще одна
Появилась, мов квітинка
Дивовижна і ясна.
Навстріч подуви повітря,
А позаду - кроків шум, -
Напівтемно, напівсвітло
Й дуже гарно - не брешу...
14.01.26

Перекотивсь із снігу в сніг,
Дивлюсь, а він не розгубився…
Ніяк второпати не міг
З яких причин заметушився…
Ну вітерець як вітерець.
Сніжить собі… На дворі ж січень.
Ну, що сказати, молодець.
Таке життя тут, чоловіче…
А десь гримить вже п’ятий рік,
А поруч відгуки гриміння
І погляд змучений калік,
І день у день Богослужіння…
Сніжить… сніжить… сніжить… сніжить —
Ніяк второпати не можу
Чому мені… мене болить,
Можливо ти щось знаєш, Боже?..
13.01.2026.

Коли тобі дають-
Це так приємно!
А не дають - то боляче і зле,
І ще ж, до того, темно!


То ж дайте світла!
Дайте, дайте, дайте!
Без світла ми, напевне, помремо,
Як мегабайти.

Я хованка, донечка домового,
уся золотиста, і трохи рудого.
Живу поміж поверхами і світами,
достатньо далеко від тата і мами.

Мій колір – відтінки, смаки – розмаїті,
умію складати події і миті.
Готова виходжувати й чаклувати.
Люблю гарні запахи й світлі кімнати.

Охоча до знахідок і дивування.
Ціную у інших тонке виховання.
Тому поміж люду не часто буваю,
хоч є і такі, з ким сідаю до чаю.

А як затихають цікаві розмови,
із кішками бавлюсь у хованки й лови.
А там і мандрую по сяйних доріжках
в плащі на застіжках і з крильцями в ніжках.

Цілком товариська й легка, наче пташка,
не злопам'ятли́ва, і не барабашка.
Але як трапляється несправедливість,
то не сподівайтесь від мене на милість!

У світі моєму тому все і добре,
що в кожної хованки серце хоробре!
А що через це хлопці в нас лінькуваті,
то лиш тимчасові мінливості статі.

Удома вдягнуся в індиго - достоту,
за звичну миліше воно теракоту,
весняними звабами задухмянію,
подавши своєму обранцю надію.

О, я ще чимало могла би додати
усе ж бо не так, аніж звикли гадати -
бо ми із одної великої казки,
де зайві страждання, покрови і маски.

Без кори про дерево не варто говорить.
Кора як одянка надійна:
Зірвуть плоди, лист облетить
І дерева, як близнюків родина.
Кора і в чоловіка, певно ж, є:
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди, як і в дерев,-різні:
У кого ще з дитинства осяйні,
А в інших – лиш в дозрілім віці.
Та попри все трудитись має чоловік,
А не застрявши у минулім,
І то найкращий з доказів усіх,
Що людську кору гідно він проніс,
Богом наділену для людства.