Хвилі справа, хвилі зліва,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.

І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
Заховавшись між людей?

Cінабоном білих маків?
Маяком, щоб не зомліть?
На скляних гірських собаках,
Де сьогодні не спинить!?

Так це — чи ознака зради,
Що рятує дивосил,
Світу збурення громади
Днями в надлишках роси?

Штучний лал прозорий, ясний —
Сохнуть мохи маяків.
Де ж ти, де, мій шлях незгаслий
Долі справжніх світляків?

І
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтереси,
доповідаю, – ей, підпільні крези,
наїлися ми зелені сповна.

ІІ
Опам’ятались диригенти хору
лакеїв гонорового цабе
зі штабу кавеен і кагебе...
усіх дістало голомозе, хворе
на сказ невиліковної потвори,
що уявило цезарем себе.
А від зарази гадини земної
на піднебесній казяться: китай,
корея та іран з аятолою...
від вірусу шизи і параної
дуркує пелехатий вертухай
і в одіянні ризи гамівної
гундяй готує у підземний рай
парафіян Гоморри і Содому –
останніх людоїдів із печер...
і все тому, що вові із дурдому
приспічило(і не йому одному)
вернути Україну в есесер.

ІІІ
Прямуємо до Отчого порогу,
аби лише без тої кацапні,
що показала ратиці і роги
у цій проклятій бісовій війні.
І поки ми у світі не одні,
надія є... на Божу допомогу
супроти очортілої брехні.
А решту наша армія долає.
Гартована в пекельному вогні,
вона торує нашу перемогу...
..................................................
і тільки й того світла у вікні
на тлі ясного жовто-голубого
палітрою веселки... уві сні,
а наяву за обрієм ознаки
ворожої ракетної атаки,
націленої у вікно рідні.

10.2026

Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Бо зорі вже ясніють кволо,
І пам'ять гасить давні дні, -
Лиш не стихають доокола
Листків осінніх позивні.
Вони шепочуть про минулу
Свою веселість і красу, -
Шепочуть так, як ми не чули
Ні звіддалі, ні поблизу.
Про те, що мряку змінить стужа
І паморозь укриє все, -
Що вітер ось їх пововтузить,
А потім снігу принесе.
26.10.26

У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.

Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
На табличці було
Одне слово – пуйло,
Бо інакше не вміють в Ростові.

У засніжених горах Чукотки
Ходить-бродить пілот без пілотки.
Бо не може ніяк
Віднайти свій літак
Хоч прошнарив уже пів Чукотки.

Перевтомлена працею мати
Йде повільно назустріч мені,
Щоб одразу міцніш обійняти
І забути про змучені дні.
І веде за собою до хати,
Де зажурою пахне полин,
Починає всього цілувати,
Ніби я ще малесенький син.
Скільки часу за мною тужила,
Виглядала щодня у вікно, -
Ти для мене - і віра, і сила,
І багатство земне заодно.
Знов ясніють зволожені очі,
Смуток тане щомиті, як дим,
Сидимо нерухомо до ночі
У розмовах про щось і затим.
Нас приховує нічка крилата
Від безсонної вічно нуди
І, я знаю, що молиться хата
Аби разом були ми завжди.
25.10.26

Супами пахне околиця моя єрусалимська,
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список.
(Монголи вже встигли здолати Київ
І, певно ж, мали нагоду борщем насолодитись).
Зараз він з овочами й м”ясом, а в пам”яті – тільки пісний,
З кропиви і лободи в голодовку ненависну.
З одної миски ложками дерев”яними сьорбаємо…
…Воліли б приблуди з озвірілої Москви,
Що поїдають борщ український ненаситно,
Підсунуть нам прокислі щі свої…
Ні, скажемо катам: «Вертайтесь у болотяний свій край
І їжте за свій кошт, а не за наший борщ український!»

В голосі плинної осені
Чується шелест і свист, -
Вітер захекано носиться,
Падає зірваний лист.
В голосі тім інтонації
Лагідні, гнівні, смішні:
Листя шепоче про грації,
Вітер горланить пісні.
Осінь тональністю, гамами
То галасує, то спить,
Поза віконними рамами
Стихнувши зараз на мить...
24.10.26

Мілини мліли,
Піском білили.
У тінях сосен
Граки ходили.
Ховався лебідь —
Самотній, босий —
Біліший лілей
У тінях сосен.

Молочним блиском,
Напівпрозорим,
Зі штучним вмістом
Іспанський сором
Горів у вербах,
В кущах строкатих,
Як гуманісти
П’ятидесятих.

Човни в осоках
Бешкетували,
Робили шкоду,
У довгу грали,
Як діти Веди —
Шпаркі, нервові —
В зелених дредах
Гілки вербові…

А дощ іде і обмиває вікна,
Змиває пил і спогади старі, -
Ніяк лише з душі печаль не зникне,
Ніщо її не звільнить від жури.
Стікають краплі, наче дні за днями,
Холоне у горнятку теплий чай, -
Утомлений нудьгою і думками,
Боюся нині впасти у відчай.
Додам окропу, оживлю розмову
З самим собою про солодку мить, -
Я пам'ятаю зорі світанкові
І в серці голос милої дзвенить.
А дощ іде... Йому потрібні вікна,
Щоб змити все, що віджило своє, -
Лиш ця печаль через роки не зникне,
Бо і тоді спитаю: "Де ти є?.."
В кімнаті тепло, затишно і тихо,
Лиш краплі б'ють у ритмі сподівань, -
Любов - це доля без образ і лиха,
Жива ріка без меж і розставань.
Вщухає сум у вічній цій покорі
Закоханій ще з юності душі, -
Думки летять туди, де світять зорі
І де так довго не ідуть дощі.
А дощ іде і обмиває вікна,
Чи, може, хочуть краплі написать,
Що все мине і давній смуток зникне,
Залишиться лиш віра й благодать.
23.10.26

В інституті алкогольнім,
У лікеро-горілчанім,
Завершився монотонно
Семестр очного навчання.

Ось прийшов спудей на іспит,
Викладач повідомляє: -
Будем визначати вмісти
Того, що я наливаю.

Простягає йому шкалик:-
От, будь ласка, перша вправа.
Вицмулив спудей помалу:-
Це, звичайно, «Кюрасао».

Шкалик у руці вже другий,
Спудей далі бенкетує,
Випиває без напруги: -
Мене ромом не здивуєш.

Викладач сміється хитро,
Щось у шкалик наливає:-
Маю цілого ще літра,
Випий трохи, чи вгадаєш?

Випив - вирячились очі,
Дихання у горлі стало: -
Але це народна творчість.
Ми її ще не вивчали…


22.10.2026

І
Поки ще летять літа мої,
мрію наші витоки вернути,
де течуть цілющі ручаї
та джерела у чужі краї
і колись проявлене й забуте
повертає на круги свої.

ІІ
Хочеться у клас тієї школи,
де на першій парті при вікні
та, яку не забував ніколи,
вперше усміхнулася мені.

Та немає ще машини часу
і не має сліду течія,
у яку ступав одного разу
як на цьому фото житія...
хлопчаки – веселі водолази
також усміхаються як я.

А за кадром виступає інша
героїня авторського вірша...
певно наближалася гроза
і вона тягла до перелазу
нашого упертого Пегаса,
байдуже, що то була коза...
.................................................
ой, чого лиш не було раніше,
та мені, веселому, не смішно
і ятрить непрохана сльоза,
що і досі їду до Парнасу,
а її найпершою із класу
у воді забрали небеса.

ІІІ
«Точить бережечки тиха хвиля»
і тече невідомо куди,
душі розділяючи… на милі,
за якими чути, – гиля-гиля,
сірі гуси, гиля до води.

Не чарують візії минулі.
Теренами поросли стежки,
чагарі займають бережки,
відкіля ще чую, – гулі-гулі,
голуби-хлоп’ята, що у мулі,
і русалка-муза... на віки.

10.2026

 до чого розмовляли ми
 душевно та сердечно
 в сарайчику покривленім
 із мордами овечими
 про що розказували ми
 розпачливо неґречно
 що зиму пережити би
 а там безпечна втеча
 весною де нема причин
 немає ворожнечі
 натомість є блаженна тінь
 смарагдова святечна
 де всякий міг би щось найти
 на тій душевній пажиті
 й на пагорбі оце ще
 

Оспіваний дощами долі,
Він тишу колисав поволі,
І верби мав за парасолі
І не тримався берегів,

Де ранком панував Овідій
Під наглядом дурних сусідів,
Що салом заїдали мідій
І в дощ недобирали слів.

Ходи за ним за довгі дужки,
Слідами запашної юшки,
Шукай за рогом світу смужки,
Як слід отари сірий вовк.

Як сила, що веде розмову
Про сміх і гріх світобудови,
Про користь марноти й полови,
Як гусінь, що пряде свій шовк.

Ракети, клятим дронам на додачу,
Шугали понад містом цілу ніч,
Роїлися і падали, неначе
Летіти далі їм було невміч.
Свистячі згуки, вибухи підступні
До мене долітали звідусіль, -
Дрижали стіни, мов дверима гупав
Отой сусід, що полюбляє хміль.
Схвильовано стрічаючись зі смертю,
Поклони бив до самої землі,
Аби в її обійми розпростерті
Не втрапити в освітленій імлі.
Не знаю досі, як не впав у безум
Я уночі під вогняним дощем,
Бо той сусід мій голосом тверезим
На весь під'їзд вигукував: "Живем!.."
22.10.26

Я прийшов у ліс сьогодні
По гриби, бо я голодний.
Але ж це не в тому плані:
Я ж не хотів "грибів в сметані".

Ондо білі, а там- лисички,
Та я не маю такої звички
Брати все, що попадеться
Бо я шукаю своїм серцем.

Просто я
люблю збирати гриби
Просто я
люблю збирати гриби

Ходжу лісом неозорим
і шукаю мухомори.
Але щось усе даремно
А вже скоро буде темно!

Печериці-шампіньйони,
маслюків, опеньків тонни,
а червоних мухоморів
не знаходжу!Горе-горе!!

Просто всі
побігли шукати гриби
Просто всі
пішли шукати гриби

Де ж мої ви,червоненькі
Хоч великі, хоч маленькі?
Я ж без вас уже не можу,
я зовсім поїхав, схоже!

Я давно вже
Звик шукати гриби
Я давно вже
Звик шукати гриби

Та щось червоне заблистіло
Я подумав: буде діло?!
Але то була машина
Із червоними очима.

Поліцаї налетіли,
Мої руки затремтіли,
Мої ноги утікали,
Та шакали наздогнали

Більше я
Не буду шукати гриби
Більше я
Не буду шукати гриби

Степи давно не мають пруфу, —
Шкодують блазням ковдри духу,
Ховають погляди від згуб
Вовків самотніх в літній дуб.
Вистава йде... Повільна тиша.
Над жолудем голодна миша,
Частково справжня, наче ми,
Світ наближає до чуми,
Старішої за Гіменея,
За блиск, гротеск, за ахінею.
Допіру глянеш вглиб кори,
А там… дороги і двори,
Життя комах на крам багате,
Руді мурахи, як солдати
Держави хитрого грача,
Що грає ними у квача…

 він не / імʼя /
 і не / іще імʼя /
 і до усього
 підходить він геть інакше
 тобі поезія
 йому маячня хоча
 те саме необовʼязково завше
 ще він торкається сердець
 у спосіб власний
 хоча бува
 поминає і господа
 ісуса христа нашого всує
 але що саме не всує
 у божевільні
 прийдешній вчорашній оцій
 саме цього для нас
 ісус христос господь наш
 і не зʼясує
 бо при суті є паморок похибка пані
 що прокидається чи претендує
 чи провокує чи підноситься
 чи переживає радо нас
 заперечує нівечить
 плюндрує
 принадно
 бо нас і немає
 і наші речі
 це речі забуті
 загублені будь-чиї
 жодному більш не цікаві
 вкупі із іменами
 із ідеями із
 заморочками навіть
 будь-якими
 але ритм цей
 пасує до втрат він
 пасує до слабкості він
 нам
 пасує
 

Затягнуло димом просинь,
Стогне змучена земля
І в глухого Бога просить
Покарати москаля.
За усі дитячі сльози,
За зруйновані міста, -
За погрози і за грози,
І за спалені жита.
Хай настане Божа кара
Для злочинців будь-коли
І повисне чорна хмара
Над імперією мли.
Хай розвіє вітер волі
Цей їдкий до кашлю чад,
Що спинився серед поля
І проникнув трохи в сад.
Не щебече більше пташка
У розквітлому гіллі,
Проживати дуже важко
На пораненій землі.
Почорнілі з горя люди
Тужно дивляться на схід -
Запеклися їхні груди
Від причинених їм бід.
21.10.26

Уночі, задумою обнятий,
Через скло вглядаючись у тьму,
Починаю сам себе питати:
Де, коли, навіщо і чому?
Де зникають на світанні зорі?
І коли не буде бігти час?
І навіщо в світі стільки горя
І чому знаходить лихо нас?
Тьма німа. Ні натяку, ні звуку,
Лиш годинник міряє життя;
Ніч кладу я на вівтар науки,
Прагнучи зробити відкриття.
Хоч мовчить навпроти чорна бездна,
Світло істини розвіє тьму
І колись, я впевнений, воскресне
Відповідь на "де", "коли", "чому"...
20.10.26

 могли би стрітися класично
 все за програмою курити пити і т. д.
 у цій ледь індивідуальній притчі
 ніхто нікого особливо не зведе
 немає жодних таємниць
 є недомовленість і таємничість
 па-де-труа не зовсім па-де-де
 ця таємничість
 у манерах радше ввічливість
 одвічна і довічна
 її ціну ніхто з нас не складе
 немає смислу
 є початок падолисту
 все перестворюється
 умирає і паде
 пора упасти і упасти звісно
 і безневинно впасти
 вже хто–де
 не зазіхаючи на особисте
 не шкодуючи
 і листя шурхотить
 як шурхотіти здатне
 тільки листя
 коли ти падаєш
 коли я падаю
 через безвісне
 золоте безвісне
 

Палісандрами прикрашений,
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!

Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
Кантилени між дерев.

В надрах марення і злагоди,
Над нудьгою неосуджений,
Полином у руті з м’ятою,
Як непевний конокрад,

Смуток свій з калини-ягоди
Занесу,як слід засушений
Сліз під стріхою кирпатою
У дівочий виноград…

В темінь вгорнувшись поволі,
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
Вітер затих у верхів'ях,
Спокій даруючи травам
Там, де сова величаво
Струшує роси на пір'я.
19.10.26