Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Заслужили славу і пошану,
І земні поклони завчасу, -
Не злічити квітів на Майдані,
Неможливо приховати сум...
25.02.26

Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.

Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
і злетіло сонце, й подалося ген.

Я з тим кленом змалку виростав і кріпнув,
під розлогим віттям крився у жару...
Подививсь у небо, лиш очима кліпнув,
і всміхнулось сонце на мою журу.

17.02.22

Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало не виклик цілому Олімпу?
А як би ще воно могло назвати
Твою і справді невситиму спрагу?
Невже ти не помітила, Цереро,
Скільки доброти було в тих карих оченятах?
Скількома сонцями світилось ластовиння?
Зловісна все ж Олімпу прозорливість:
Ящіркою став з твоєї милості той хлопчик.
І тільки пірнувши в нірку, довідавсь:
Жартувать з богами – небезпечно...
...Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я.
Його метаморфоза вкладається у досвід:
Надлюдина – нелюд.

Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Щось не подобалось обом
А щось шкребло… чіпляло душу.
Ні, щоб тихесенько, в пролом…
Тепер відбріхуватись мушу.
22.02.2026.

Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
із ким життя перехрестило
на поперечній колії,
кудою човгають без мила
дволикі недруги мої.
Від них нема куди тікати,
бо ця медуза пелехата
і до Європи досягла.
Отримує своє(по блату)
ця завидюща, язиката
інтелігенція гнила.

24.02.26

Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те, на так… давай! давай!..
Чи краще запросити до співпраці
За дикцію у "слові"? Ого-го…
Подумаєш, обставин голодранці…
Куди ж запропастилося, агов?
Йо-ха-ний бабай…
22.02.2026.

Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!

Чому швидки́́м у снах є перехі́д
До поцілунків від торка́нь легких?
Чому умовностей і табу гніт,
Немов на Місяці тяжіння, зник?!

Чому ці паралельні два світи
Не сходяться, усупереч канонам?
В одному – неподі́льні Я і Ти.
У іншому – свої, земні, закони...

Сканує Всесвіт серце - знайде, схоже,
Де перетнутись паралелі зможуть.

2007

                    І
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
не будемо служити москалям
і будь-якій кацапомовній банді,
яка просякла при зеленій владі
аґентами і юдами кремля.

                    ІІ
Яка би моровиця не косила,
були і залишаємось людьми,
нащадками правителя Аттіли
як авангард об’єднаної сили
протистояння світла і пітьми.
На поприщі науки і освіти
ми й досі – Магометова гора
і нам переосмислити пора,
якими мають бути наші діти,
що нині є захисниками світу
як нездоланні воїни добра.

                    ІІІ
Не за горами наша перемога
і неодмінно настає той час,
коли земля і небеса за нас...
...................................................
попереду барлоги й перелоги,
які ми подолаємо за раз,
щоб жити, як за пазухою Бога,
де кожного веде своя дорога
і де ніхто нам більше не указ.

02.2026

Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Це ж так треба любить Україну,
Що за неї лиш серце болить
І на крилах пісень хутко лине
До найкращої в світі щомить.
Це ж так треба любить Україну,
Щоб ні разу не зрадити їй, -
Щоб одразу в сувору годину
Йти сміливо за неї у бій.
Попри відстані, межі, години,
Серед ночі і білого дня, -
Я люблю лиш тебе, Україно,
І любов ця моя не мина.
Це ж так треба...
23.02.26

Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.

Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
що я на площі цій зав’яз.

Вона із вітром тут вальсує,
сміється й дише в унісон,
і так їй дощ оцей пасує –
до сукні білої у тон.

Не відвести від неї зору.
Я зачарований стою,
немовби бачу Терпсіхору* –
в’юнку натхненницю свою.

*Терпсіхора – муза танців

24.10.22

Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.

Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
згоряє в огнях блискавиці.

Навколо тупочуть краплини лункі́
і верби скриплять пелехаті,
і пінні калюжі сочаться в струмки
і губляться десь у загаті.

Розпатлані косми білявих беріз
тріпочуть обвислим тороччям,
а вітер нахабно скубе верболіз
й жбурляє в вікно мокрим клоччям.

11.04.21

Леонід Радін (1860-1900)

Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.

Вийшли ми всі із народу,
зрісши в сім’ї трудовій.
Братський союз та свобода –
ось наш девіз бойовий.

Довго окови нас гнули,
довго нас голод терзав.
Темряві дні проминули,
час визволяння настав.

Згине під нашим ударом
гніт віковий та нужда,
в небо злетить незабаром
прапор червоний труда!

(2026)ееееееее

Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
І не дай Боже, щоби зморщене,
І лже - брехнею ним затикане.
А хто притих і тільки зиркає,
Того, бай-бай, в смітник Бог викине.
А дим і спалахи розвіються.
Сини воскреснуть із дівчатками
Жовтоблакитними спів-барвами —
Ви зрозуміли, я надіюся…
21.02.2026.

Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
22.02.26

Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.

Сонце ноги ледь волочить,
тихне гамір площ.
Чи то небо мироточить,
чи почався дощ,
чи то в хмарах гірко плаче
зболена душа...
Тане простір в каплях, наче
воду ллють з ковша.

Клен розправив плечі дужі,
грім гримить вгорі,
і пузиряться калюжі
в радість дітворі.
Он черпають руки чуйні
повні жмені – хап!
І тупочуть каплі буйні
по землі – кап, кап.

02.06.21

Люблю дитячі голоси,
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитинство навісне,
Де в колі пастушків був кволим недотепою,
Де діставалося нізащо і синців,
Та все кінчалося картоплею печеною.

Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
І кожен відновить
Себе у собі.
Лякалки у слові…
По бороді.
21.02.2026

                І
Позаростали чагарем стежки,
барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
покликавши у вирій за село.

                ІІ
Коли стає незатишно і тісно,
дорога кличе у велике місто,
на кращі села. Ми такий народ,
що нам подай і город, і город,
аби лише було коли присісти
у холодку на призьбі із колод.
Якби ж було дано передбачати,
що то і є твоє яйце-райце,
що кура-ряба інше не знесе
та і жар-птиця має іншу хату.
Не напоумив нас Омар Хайям,
що купина неопалима там,
де пуповину закопала мати,
куди уже приречений тікати
останній з могікан у свій вігвам.

                ІІІ
Отак от, за іронією долі,
вертаюся і я на битий шлях,
де ще стоїть на курячих ногах
моя обитель у чужому полі
за чагарями на краю села,
куди лиха біда не завела...
................................................
на когось ще чекає бараболя,
гаряча піч, солома у стодолі,
вода з криниці, чашка зі стола –
усе, що треба, Богові хвала.

02.2026

Чи гостей незваних тіні,
чи примари за вікном...
Ніч зійшла із височіні
оксамитовим рядном.
В грудях серце дрібно гупа,
мить – і вискочить ось-ось.
Задрижав небесний купол,
мов його хитає хтось.

Вітер носиться горбами,
розвіває каламуть;
небо цокає зубами –
застудилося, мабу́ть:
плечі трусяться похилі,
хмари звисли на боки,
наче вишні переспілі,
осипаються зірки.

А між хмар густих висо́ко
місце світиться одно,
звідки місяць у два ока
зазирає у вікно.
То копилить смішно губу –
на образу натяка,
то гримасу корчить грубу
і безсовісно ляка.

Я безсилію від змори,
а він дражнить все одно.
Закриваю щільно штори –
він шкребеться у вікно.
Хто у цьому поєдинку
чимсь поступить хоч на мить?..
Сплять давно усі в будинку,
і моя самотність спить...

З’їв давно уже пілюлі –
п’ю наливку і коньяк
і кручу, і тичу дулі,
та не спекаюсь ніяк.
Не добудуся до ранку,
хай чекає на мій скін...
Щось зашурхало на ґанку,
відкриваю двері – він.

11.07.22

Невдовзі ранок... До світання
очей склепити не вдалось.
Погасла зіронька остання,
запіють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна,
а за вікном передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загусла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані,
і ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда,
і обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат,
а ранок вештає око́лом
і визирає з-поза хат...

11.12.21

Томливе безсоння зі мною зжилось,
я марно його не тривожу.
Турботливо ніч присипляє когось,
а я все заснути не можу.

До мли крижаної прикутий рядком,
нікуди від себе не зрушу,
а тиша рапавим сухим язиком
облизує знуджену душу.

Колишеться неба звабливе рядно
і тліє зорі млява свічка,
і місяць лупатий глядить у вікно,
неначе у камерне вічко.

В досвітній імлі розчиняється ніч,
зникає у далі туманній.
І Бог зазирає на аркуш з-за пліч,
де вірш розтягнувся останній.

Поважно, немовби велике цабе,
із сутіні сунеться ранок,
а вітер за обрієм сонце скубе
і сяйвом гаптує світанок.

05.06.21

Життя кінчається, життя.
Останні дні біжать у Лету.
У вир гіркого небуття,
Прощальне соло для поета -
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
З дитинства був слабкий, плаксивий.
Нема туди вже вороття,
І знову сльози рониш, сивий,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Згадай свої найперші старти,
Коли дивився в майбуття,
Окрилений, з шкільної парти...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Цивілізоване і звичне.
Для свого все шукав буття
Ти атмосферу поетичну,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Чужий -- комфорту світ ледачий...
Тікав од нього в забуття,
Десь на природу, десь на дачу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Ти в нім красу шукав, оазу.
І був наївним, як дитя,
І хвилі відчував екстазу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
В "Софіївці"* -- світ поетичний
Він дав з природою злиття,
І щастя творчості величне!
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Краси заради варто жити.
І байдуже без каяття,
Чи ти проснешся знаменитим...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Боксери кращі розкошують,
Їм гроші, публіки виття,
Поети кращі -- жебракують.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя.
Та ти у нім пізнав кохання
І оспівав це почуття,
Розкішне пристрасті буяння...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Лише твоє, не всього світу,
Його справдешнє відбиття
Він знайде в опусах піїта.
Життя кінчається, життя!

* Софіївка - найкращий у світі дендропарк в Умані на Черкащині.

21.02. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

.уйло лишається .уйлом
Хоч осипай його зірками.
Де треба діяти умом,
Воно махає кулаками.

Розтеклась пітьма навкруг –
час плететься тихим кроком,
і ліхтар, як давній друг,
хитрувато блима оком.

Колихаються дроти
в жовтім світлі мимоволі,
і хмаринам животи
чешуть пристрасно тополі.

Третім сном вже місто спить,
мліє в ніжностях примарних...
А навпроти – мерехтить
лампа в полисках янтарних.

Сизе небо за вікном,
зорі з сяйва тісто місять.
І, завісившись рядном,
ніч купає в ночвах місяць.

02.02.21

Морозна ніч. На небі зорі.
І сніг рипить. І спить майдан.
І ліхтарів огні прозорі,
й сніжинок пристрасний канкан.
І тишина. І пес не лає.
Ідеш собі, лиш рип та рип...
І білим полиском палає
ошаття зледенілих лип.

І ні тривог, ні зваб, ні планів –
мороз і зорі навкруги
та вздовж зіщулених парканів
закучугурені сніги.
Збліднілий місяць зирить з неба,
від вию вітер ледь не схрип...
Нікуди квапитись не треба,
ідеш собі, лиш рип та рип...
25.01.21

О цей чванливий теплий грудень!
Тремтить небес рябе сукно,
десь потай бавиться у гру день,
а сутінь суне у вікно.

Уже виблискують зірниці,
злітають іскри золоті
і жовті місяця зіниці
мигтять, мов свічі, в темноті.

Гацають промені іскристі,
немовби хтось кресалом – черк!
І небо в зорянім намисті
стрічає тихий жданий смерк.

10.12.21

Неба сумна гримаса. День у пітьмі загас.
Видивлюсь Волопаса: де він, той Волопас?
Може, з кимсь точить ляси, сни вповіда свої?
Вигляни, Волопасе! Де там воли твої?..

Ми з ним давні́шні друзі, раду даєм без слів.
З ночі в небеснім лузі він випаса волів:
випустив із кошари, вистигли вже сліди;
може, погнав за хмари, може, іще куди...

Висох, немов лушпайка, місяця ріг сповна.
Хльоскає десь нагайка – небом іде луна.
Пастир волів батожить, виляски линуть аж...
Очі мені воложить хмурий отой пейзаж.

Ще не проснулись півні, ночі висить заслін.
Хмари сплили на північ – тут і з’явився він.
Вправно зняв капелюха – від чаклуна незгірш...
«Ось, – говорю, – послухай свіжий про тебе вірш...»

11.08.22

Коротшають ночі і довшають дні,
І сонце все більше стає гарячішим, -
І мрії з'являються нині мені
Уже не такі, як, бувало, раніше.
Щоденно уява малює русню
Втопаючу дружно в гнилому болоті,
Де я без вагання, утоми і сну
Завершую радо приємну роботу.
20.02.26

***
А воїни не одинокі в полі
утримують і змія на межі,
і тризуб волі
як забрало долі,
що захищає наші рубежі.

***
А демократій остається купка
північноатлантичної осі...
на фоні путьки
явного придурка
диктатори розумні майже всі.

***
А ми як піонери всі готові
явити свій національний дух...
вожаті іванови
і петрови
дарма готують локшину для вух.

***
А морди лиць лікують ескулапи.
Ніхто не заперечує, що це
і пика трампа,
а точніше мавпи,
що має респектабельне лице.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А речі, що означені словами
як імена... ну, типу, пер*уни –
то це(між нами)
уперед ногами
реліквії сучасної війни.

Денотація
А голоси диявола во плоті –
це популярні теле-брехуни;
московією найняті вони
як рупори війни, реклама жовта...
вся ця мерзота
лізе із болота,
оскалюючи ікла сатани.

02.2026©

Уже повиривались
З оков зими струмки, -
Купається в них галич
Щоденно й залюбки.
Під сонцем сніг підтанув
І став щезати лід, -
І нявкає, мов п'яний,
Чи одурілий, кіт.
Утриматись не можуть
Бурульки крижані, -
Ідуть непереможно
Години весняні.
19.02.26

Із І.Тургенєва (1818-1883)

Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.

Враз пригадаєш гарячі зізнання,
погляди стрічні, несмілі та жадібні,
перші спіткання, останні спіткання,
милого голосу відзвуки лагідні.

Зваду згадаєш, тепер незбагненну,
й безліч усього в минулому сяйному –
під шерехтіння коліс нескінченне,
гублячись поглядом в небі безкрайньому.

(2026)уууууу

На небі – хоча б хмаринка!
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.

Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
і втомно їй пав на крила.

Зоріє темнина решетом,
іскриться небес ошаття.
То місяць кресалом кре́ше там,
розпалюючи багаття.

Шукаю серед сузір’їв
зорю, що для мене світиться.
Не видно, неначе звір з’їв –
дай боже нам з нею стрітиться.

12.10.20

Поник в заграві горизонт,
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.

Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
здаля ввижавсь церковний хрест.

Міцнів мороз і сніг рипів,
все завмирало зусебіч,
і, ніби рясами попів,
округу вкутувала ніч.

Село звільнялося від дня:
ні брязкотні, ні слів ніде,
і лиш собача гавкотня
лунала зрідка де-не-де.

21.02.21

Лізе в очі пітьма тягуча,
біля вуха дзеленька час.
Звисла туча, немов онуча,
закриваючи Волопас.
Тільки й видно: зорить окраєць
закоптілих у тьмі небес.
Он збліднілий мигає Заєць,
ось яріє Великий Пес.

В’ється ночі наряд черничий,
ніби віття старих беріз.
І здається, Тельця Візничий
запряга у Великий Віз.
Живописець малює Діву,
в когось цілить Стрілець стрілу,
і хрипить Райський Птах від співу,
і Дракон пожирає млу...

Стільки зір в далині буремній!
І моя десь, мов долі карб.
І можливо, в тій висі темній
і набуток, і весь мій скарб:
Шлях Чумацький, зоря щербата,
Віз Великий і хмар гряда,
і на Возі сумні Близнята –
моє горе й моя біда...

22.05.22

Столочений день утомно
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...

На темному лоні неба
гойдається човник місяця
і зір золоті лілеї
на сизім лататті хмар.
А тиша лоскоче вуха
і мрії в мовчанні місяться,
і десь в завіконні чорнім
зелений горить ліхтар...

Тріщать у каміні дрова,
танцює жовтаве полум’я.
Думки в голові рояться
і спомини душу рвуть.
На денці сліпої ночі
хлоп’ям почуваюсь голим я –
купаюсь у тьмі бездонній...
А лілії все цвітуть.

16.05.22