Палісандрами прикрашений,
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!

Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
Кантилени між дерев.

В надрах марення і злагоди,
Над нудьгою неосуджений,
Полином у руті з м’ятою,
Як непевний конокрад,

Смуток свій з калини-ягоди
Занесу,як слід засушений
Сліз під стріхою кирпатою
У дівочий виноград…

В темінь вгорнувшись поволі,
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
Вітер затих у верхів'ях,
Спокій даруючи травам
Там, де сова величаво
Струшує роси на пір'я.
19.10.26

 околиця бозна-яких років
 дім на околиці
 що переслідує вві сні
 відвідувачі-тіні
 їх розмови чудернацькі
 і що насправді знаєш ти
 і що потрібно знати
 немов поет що твердить
 все рядки ті й самі
 мов рондель але воно
 ніякий не рондель
 немає відчуття біди
 чи щастя
 узагалі немає
 жодних відчуттів
 під лемент
 з віддалі птахів
 неперелітних мабуть
 ще зринають назви
 або щось таке як імена
 які не зберігає памʼять
 іще неясно звідки
 певність наче все це
 проминає
 вітру також там нема
 

Хтось любить пити каву,
Хтось любить їсти суп,
Хтось полюбляє бутерброди,
А хтось без хліба ковбасу.

А я люблю з дитинства-
Ви тільки не впадіть-
З'їдаю я щоранку
Просто манку! Ну просто манку!!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка
Мені лише вона підходить!

Хтось любить пити пиво
Із рибою чи без,
А мій організм до нього
Вже втратив інтерес

Не п'ю я ані лаггер,
Не п'ю я навіть ель,
Я випиваю зранку
Води простої склянку!

А потім я з'їдаю
просто манку!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка-
Мені лише вона підходить!

18.10.2026

Кроком перемітним,
Ніби вурдалаком
Оком непристрасним
За натальним знаком,
В гуркіт між коробок,
В тінь від слова «Щастя»,
Боком обік обік,
Як раптова трясця, —
Зустрічай, як «Touch you!»
Хмарне, тютюнове,
Ружі троєкратні,
Маки безголові,
Провісне крилате,
Ніби хвіст комети
Зоряних матросів
В залишку газети.

Море! Синє море!
Як чорнило в склянці —
Падають прикраси
В Непроникне вранці
Кошеням кошлатим,
З лона банкомату
В кабінетне хворе
Синього агату.

І
Всі пишуть, аж буває лячно
від перебору слів без ком
та інших очевидних норм...
не думаю, що мова вдячна
грамотіям за цей прийом.
Мабуть, гадають герострати,
що тільки так, а не інак
запобігають плагіату
і що таке перекладати
захоче будь-який мастак.

ІІ
Насіли на свої есеї
говоруни і фарисеї
і їм таке пасує, бо
це є найвищі ешелони –
любителі та епігони
Аполлінера і Рембо.
Кому доведено, ті знають,
що рукописи не згорають
із язиком у боротьбі...
ці тези обраної теми
як соло на чужій трубі
я адресую і собі
і загалом, але й окремо
як антиподу із богеми,
де видно пана по губі.

ІІІ
Умилася сльозою Муза
біля месіра на балу,
осоловіли любі друзі
і Ярославна на валу
виспівує собі хвалу
та епітафії Карузо.
У кого не поїде дах
від репетицій Мельпомени,
що косо дивиться зі сцени
на мене? Але я не маг...
..............................................
поет з народу – це не фах,
природа не міняє гени,
та вистачає бідолах
під перевернуті знамена.

10.2026

Печальна ніжність днів осінніх,
Кришталь повітря, синь без меж, -
І листопади жовтопінні,
І пурпурові бурі теж.
Повсюди - тиша і чекання,
І перших приморозків дим, -
І самота безперестанна,
І зігрівання від ходи.
Та кожен лист, що тихо пада,
Шепоче правду про земне:
Оця печаль - також відрада,
Бо все мине, усе мине...
18.10.26

 осінь що у неквапному свому процесі
 між сецесією і каскадом процесій
 прибирає за літом
 мотлох його коштовний
 і не проти яких фотосесій
 все це звісне поетам
 до їхньої честі
 вечори розмальовані крайоном
 богемним
 на районі де все невесело мовби
 бог із ним цим районом дрімотним
 у порожнечі й самотності десь
 перетнемося
 не переймаючись
 безпечно
 при певному сенсі
 осінню що у неквапному далі процесі
 поміж мисливцями
 що поспішають на пристрасні
 лови свої коштовні
 приречені
 

Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі, -
Я збирався йти без тебе
Навстріч збудженій зимі.
Та лише подався з хати,
Як спинився за дверми,
Бо почав тепло втрачати
Задалеко до зими.
Ключ обтяжував кишеню,
Очі зиркали кругом, -
Ти всміхалася до мене
І світилася теплом.
Не протримався без тебе
І годину гонор мій, -
Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі...
17.10.26

 на правах інтермедії
 побути поетом
 побути красивою осінню
 побути жовтнем
 курити якусь целюлозу
 майже тирсу якусь
 але ж
 перечитуючи епістолярії
 поетичні поезійні
 про осінні
 чуття зволожені
 зі сивиною у міксі
 громадити стоси книжок
 поезійних
 древніх і всяких іще
 дарованих і підписаних
 непідписаних і недарованих
 але теж дорогих серцю
 сезон бо
 що із того що слова
 заяложені
 рими брутально нестерпні
 що з того що усі ми тут
 перехожі
 нізвідки й нікуди
 що із того
 

Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Заморочений думками
Про ілюзію, обман, -
Я іду на дно, мов камінь,
Помираючи від ран.
Тільки раптом промінь світла
Пробиває темну вись
І надія беззавітна
Шепотить мені: "Борись..."
Проганяю далі тугу,
Знову чую серця стук, -
І вертає сила духу,
Замість всіх душевних мук.
Опівнічна прохолода
Рани болісні зціля, -
Під сріблястим небозводом
Оживаю звично я.
16.10.26

 ідеалізм чи нігілізм
 часописи й бібліотеки
 ще пантоміми та балетки
 олівчики з мосяжних гільз
 овідія метаморфози
 варфоломей морфін у дозах
 шуруй до раю і вернись
 в кінці обовʼязково приз
 іще сирени у моменті
 за ними гальм пекельний звиск
 прийми нас господи на злеті
 що там писалося колись
 про той невроз щодо безсмертя
 про ті метафори що скрізь
 

Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.

Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Не в Брюссель, ні в Париж -
Поспішає скоріш
До пуйла у російську столицю.

Комунальники міста Преторії
Зачищають свої території.
Проганяють мерщій
Крокодилів і змій,
Москалів і макак із Преторії.

Пригадую часто сипучі піски
На березі річки стрімкої,
І дотики ніжні тремкої руки
У лозах порою нічною.
Тьмяніли і знов яскравіли зірки,
І шурхоти в тиші тонули, -
Донині вертаю крізь довгі роки
Туди, де дрімає минуле.
Немає вже лоз і та річка стрімка
Притихла і русло змінила, -
Та в серці моєму - дівоча рука,
Якої забути несила.
Хоча десь поділися лози старі
І річка красою не манить, -
Те перше кохання при світлій зорі
У згадках живе безнастанно.
15.10.26

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

 щось написати я хотів
 прийшла сусідка інна
 і настрій елегійний мій
 став радше мізогінним
 феміна вжеж незгірша так
 напевне це важливо
 лібідо тут не при ділах
 її цікавить пиво
 а пива в мене і нема
 і грошей теж так само
 на пиво інні
 може йшла б
 до подруги оксани
 тож резюмуєш
 це життя
 залежність і провина
 де вислухав і посприяв
 усіх / усім / затримав
 когось на виході з вікна
 на хвильку
 тоже гумор
 спʼяніння
 трохи блюз війна
 етце
 подальший ступор
 я написати щось хотів
 та передумав отже
 слова для інн у світі цім
 пусті й пустопорожні
 

Не думав я, що чутиму колись
Виття сирен і вибухи "шахедів", -
Ще й дні з ночами так переплелись,
Що радощів прийдешніх не розгледіть.
Повсюди морок, втома і обман,
Який уперто убиває віру
У те, що здохне прОклятий тиран,
Або собі учинить харакірі.
За кожну смерть і кожну ніч без сну,
За кожен дім, що знищив біс проклЯтий, -
Його у три погибелі зігну
І буду дупу нагаєм шмагати.
Згадаю все: і смерті, і життя
Під рев сирен та вибухи шахедів, -
Не матиму ні крихти співчуття
До винуватця нинішніх трагедій.
Заплатить кат за кожну краплю сліз,
За кожен розпач і розбиту долю, -
За те, що спокій наш ущент розніс -
Нехай скуштує сам такого ж болю.
Нехай скоріше забере земля,
Без почету всілякого і шани, -
Хазяїна безславного кремля,
Цього злочинця, виродка, тирана...
14.10.26

І
Де ви, герої діорами
і показухи у бою
шкільної давньої програми,
кого немає у строю
із тими, що ідуть за нами?
Нехай поетам ріже слух
така метафора, незвична
на звук для музикальних вух.
Зате ця опція практична –
на два боки така ж убивча
буває хлопавка для мух.

ІІ
В епоху воєн інша ера
тривожить пам’ять кожну ніч,
то сняться Моцарт і Сальєрі,
то кола пекла Аліґ’єрі,
то Стус у полум’ї сторіч,
то дні кривавої річниці...
нічим душа не освятиться
із того, що колись було.
У вихідців із лав народу
бували завжди антиподи,
та викорінюємо зло
лихої кривди як годиться,
як і Мазепа, і Хмельницький.
Іще не рухнуло село
і пороху в порохівницях
ще вистачає на хамло,
що нібито було братами,
як наші й німці у кіно...
пора приводити до тями
катів, що гнобили віками,
пора і наше знамено
перевернути заодно,
щоб ниву жита і пшениці
не змило ріками водиці,
а Боже жовто-голубе
не висло догори ногами,
а сонцем сяяло над нами...
та поки-що усіх скубе
у тім’я курка двоголова
і зиркають між нами знову
зловіщі тіні каґебе.

ІІІ
Що можу, виконати мушу
до переможного кінця.
Усе, загадане на гущі,
порадує хиренні душі
і загартовані серця.
А як оточують печалі
або накочує журба,
то нажимаю на педалі...
..........................................
весела доля – не судьба,
а прийде час, то підем далі,
допоки кличе боротьба.

10.2026

У Баден-Бадені москалики* й цикади,
Та я про те не знаю до пуття,
Шукаю гуглом світові принади,
Для бестіарію надземного життя.

Уважні ще чорніючі зіниці,
Що не лякаються осінньої сльоти -
Гасають ровери, літають повз синиці,
Співають розмальовані коти...

Та завжди добромисний і удатний,
Немовби грак, блукаю вздовж стерна,
У жолудях гукаю троєкратно,
До безхребетних вогкого зерна!

Тож надішли мені у Київ в час негоди,
Немов затверджену, як мантру лісову,
Молитву комашину вряди-годи,
Щоб пережити разом зиму світову...

Знову осінь: дощ і сирість,
І принишклий голий сад, -
І синоптиків нещирість
У прогнозах невпопад.
Знову осінь: жаль і смуток,
І на серці гіркота,
Бо не змінює маршруту
Непотрібна самота.
Та я знаю: не безкрая
Ця сумна пора дощів, -
Осінь душу не карає,
А очищує від слів.
13.10.26

 у кращому разі
 це нічого не означає
 сонце сідає
 запломенівши на мить
 шибками
 при цій пасторалі
 не хочеться думати
 що воно далі
 зволікайте собі
 пентюхи бахури
 вилупки
 життя безконечне
 чого би не зволікати
 був би я циганом
 у мене була би скрипка
 гітара не то
 себто звичайна гітара
 можна побренькати
 але печалей
 не виплакати
 із віршами ще складніш
 бо забагато
 низького й зайвого
 хіба інколи
 поміж рядками
 запломеніє на мить
 непромовне
 визване збігом
 ракурсу та
 обставин
 

Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…

Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за обрію тиші — весела, хмільна.
Все моє, що допіру забарвлене часу дарами,
Ще на східцях до Неба живе в сподіванні добра.
Нагідки і лебідки, коти — майже все і найліпше,
Що бажав несвідомо, невтомно — пусте, не нове.
Закопти-но на ранок мені мої вікна густіше,
Щоб нарешті потрапити в край там, де Раста живе…

Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
Ти мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Та не бійся довгої завії,
Що невдовзі принесе зима, -
Тих, що серцем інше серце гріють
Хуртовина зовсім не займа...
12.10.26