Нині кобзи, знову гучно, —
Не брешу, бо сплю вночі!
Шерех вітру, дні поштучно,
Ворон скаче на плечі.

Гуркіт ранку вартового —
Знову гамір, знову лють.
Око світу кольорове
Радість п’є, як мухи мруть!

Пні та велетні бідові,
Рій скляний, іржавий ліс, —
Я збрешу вам про цукрове,
Доки в камінь ще не вріс.

Мальви в ружах, в’ється хмелик,
Лик святих у муляжі,
Б’ється в лоба, як метелик,
Ясен місяць в комиші.

Змалечку любов'ю оповитий
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
Поцілую працьовиті руки
І не стане болю від розлуки,
І розквітне усмішка ласкава,
Наче рута в золотих загравах.
29.10.26

 когось тобі нагадує сей труд
 усе можливо і не суть важливо
 іде процесія чогось несуть
 періщить у серйозні очі злива
 розмова заганяється у кут
 інверсія сухотна й дратівлива
 а ти вчепивсь у вибраний абсурд
 що із-під ніг висковзуюча линва
 ніч вітряна славетно притомила
 і нерви деренчать мов клавесин
 горілки ще б залляти у горнило
 такий-от ренегат і скурвій син
 ходячий чорторий нечиста сила
 неадекватний пожирач краси
 

Ламає розум полум’яний
Звитяжний погляд пломінкий,
В червоне листя між туманів
Ховає вогкість чорних вій.

В кутах сандалових, у грозах,
Від’ємних від сльози дощів,
У ластовинні верболозу,
У пересмикуванні брів,

У частках світу проміжного,
На тлі зі штучної води,
Як тінь великого німого, —
Шорсткого язика сліди

Серед стежок на довгий берег,
Де вже не чути кроків рух
Юрби, що кидає свій жереб
Між стріл у щелепах ропух…

За гроші ніколи не змушуй
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
Пишу, хоч і крила ламають,
Співаю, хоч світло згаса,
Бо душі той голос чекають,
В якому і правда, й краса.
28.10.26

 про що було воно тоді
 коли життя світліш одверте
 із відчуттями холодів
 ставало загадково стерпним
 відбитком на віконній шибці
 у місті наче іншим ледь
 з його скарбами у крамницях
 в очах доросліших дітей
 коли завершується день
 а вечір розставляє тіні
 минаючи прадавній дерен
 де листя мертві безневинні
 коли примарливі лисиці
 від фар автівки ринуть геть
 а в їхніх золотих очицях
 життя перемагає смерть
 

Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.

Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Літо світу, Сонця довга гра.

Чи шукати грати, чи горіти
Грою розпашілої душі,
У шовках степів джмелів роїти,
Як розкуті в злиднях байгуші?

Згинь же, смуток, випий, мов отруту,
Спраглим ранком чистої роси —
Хай живе одвічне і набуте,
Як проміння Сонця на косі…

І
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
які лише біля корита
шукають «родіну» свою.

ІІ
По різному ідуть у люди,
не кожен пару маток ссе
і видає свої есе,
та якось діється усюди,
що оживає братик юда,
якому зелень – над усе.
Освоївши ази і буки
корупції у дві руки,
вся сарана «вмиває руки
і милить лижі»... не поймуть
фанатики Макіавеллі
усю свою продажну суть.
Ось вам омани й буковелі!
Але величного не гудь!
Оповідають пустомелі,
що наш «гуру іде на ви!»,
але... на поводу москви,
дарма, що де-не-де пустеля
і небо – ненадійна стеля,
коли очільники ведуть
отару у останню путь.

ІІІ
Оце вам, іроди, вертепи,
і клоунада, і наклепи,
які були іще до нас
і за Богдана, й за Мазепи...
розорений іконостас,
ні поля дикого, ні степу...
як говорив один пророк, –
піде́мо знову, пане-брате,
за шеляги жебракувати
або за шаґи на оброк.
Кассандра бемкає на сполох:
відроджується правий молох,
веде Європу вліво тать,
Америку купує зять
аґента рижого – краснова...
а наша пісня гарна-но́ва –
воюємо ще років п’ять,
аби не посадили Вову...
........................................
І за чию «такую мать»
периферію з мапи стерли
і Київ нелюди бомблять,
і воріженьки ще не вмерли,
і прапори не майорять
із позолотою на небі,
і гімну іншого не треба,
і «в небо чепчики летять»?..
то краще, як віщала Ванга,
нехай літають бумеранги
і знищують скажену рать.

10.2026

Прибоєм днів утомлені роки
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
А на піску, що винесе прибій,
Є правда та, що вміє говорити
Про все, що відбувалося у світі
І збереглося в пам'яті моїй.
Приховує минулого туман
Юначі сни, несказані зізнання, -
Пом'якшує образи і чекання,
Лікує шрами всіх найтяжчих ран...
27.10.26

 що ви читаєте
 мій принце
 слова слова слова
 а зрештою чому би
 не читати
 звичайніші
 чи зовсім непрості
 пригоди слів
 шляхетних і низьких
 розмовних і крилатих
 у будь-яких
 літах морях лісах
 у хаті будь-якій сливе
 у цій кімнаті
 все знайдеться
 чого би не запраглося
 думкам твоїм однак
 без душепастирських
 а чи візіонерських
 снаг і саг
 днем сонячним осіннім
 вихідним
 убити часу трохи
 незгірший спосіб
 убивати час
 зневаживши загрози
 і тривоги
 у просторі оцім
 історій
 неймовірних
 фраз нетлінних
 мовби вроки
 

І
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтереси,
доповідаю, – ей, підпільні крези,
наїлися ми зелені сповна.

ІІ
Опам’ятались диригенти хору
лакеїв гонорового цабе
зі штабу кавеен і кагебе...
усіх дістало голомозе, хворе
на сказ невиліковної потвори,
що уявило цезарем себе.
А від зарази гадини земної
на піднебесній казяться: китай,
корея та іран з аятолою...
від вірусу шизи і параної
дуркує пелехатий вертухай
і в одіянні ризи гамівної
гундяй готує у підземний рай
парафіян Гоморри і Содому –
останніх людоїдів із печер...
і все тому, що вові із дурдому
приспічило(і не йому одному)
вернути Україну в есесер.

ІІІ
Прямуємо до Отчого порогу,
аби лише без тої кацапні,
що показала ратиці і роги
у цій проклятій бісовій війні.
І поки ми у світі не одні,
надія є... на Божу допомогу
супроти очортілої брехні.
А решту наша армія долає.
Гартована в пекельному вогні,
вона торує нашу перемогу...
..................................................
і тільки й того світла у вікні
на тлі ясного жовто-голубого
палітрою веселки... уві сні,
а наяву за обрієм ознаки
ворожої ракетної атаки,
націленої у вікно рідні.

10.2026

Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Бо зорі вже ясніють кволо,
І пам'ять гасить давні дні, -
Лиш не стихають доокола
Листків осінніх позивні.
Вони шепочуть про минулу
Свою веселість і красу, -
Шепочуть так, як ми не чули
Ні звіддалі, ні поблизу.
Про те, що мряку змінить стужа
І паморозь укриє все, -
Що вітер ось їх пововтузить,
А потім снігу принесе.
26.10.26

У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.

Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
На табличці було
Одне слово – пуйло,
Бо інакше не вміють в Ростові.

У засніжених горах Чукотки
Ходить-бродить пілот без пілотки.
Бо не може ніяк
Віднайти свій літак
Хоч прошнарив уже пів Чукотки.

Перевтомлена працею мати
Йде повільно назустріч мені,
Щоб одразу міцніш обійняти
І забути про змучені дні.
І веде за собою до хати,
Де зажурою пахне полин,
Починає всього цілувати,
Ніби я ще малесенький син.
Скільки часу за мною тужила,
Виглядала щодня у вікно, -
Ти для мене - і віра, і сила,
І багатство земне заодно.
Знов ясніють зволожені очі,
Смуток тане щомиті, як дим,
Сидимо нерухомо до ночі
У розмовах про щось і затим.
Нас приховує нічка крилата
Від безсонної вічно нуди
І, я знаю, що молиться хата
Аби разом були ми завжди.
25.10.26

Супами пахне околиця моя єрусалимська,
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список.
(Монголи вже встигли здолати Київ
І, певно ж, мали нагоду борщем насолодитись).
Зараз він з овочами й м”ясом, а в пам”яті – тільки пісний,
З кропиви і лободи в голодовку ненависну.
З одної миски ложками дерев”яними сьорбаємо…
…Воліли б приблуди з озвірілої Москви,
Що поїдають борщ український ненаситно,
Підсунуть нам прокислі щі свої…
Ні, скажемо катам: «Вертайтесь у болотяний свій край
І їжте за свій кошт, а не за наший борщ український!»

В голосі плинної осені
Чується шелест і свист, -
Вітер захекано носиться,
Падає зірваний лист.
В голосі тім інтонації
Лагідні, гнівні, смішні:
Листя шепоче про грації,
Вітер горланить пісні.
Осінь тональністю, гамами
То галасує, то спить,
Поза віконними рамами
Стихнувши зараз на мить...
24.10.26

А дощ іде і обмиває вікна,
Змиває пил і спогади старі, -
Ніяк лише з душі печаль не зникне,
Ніщо її не звільнить від жури.
Стікають краплі, наче дні за днями,
Холоне у горнятку теплий чай, -
Утомлений нудьгою і думками,
Боюся нині впасти у відчай.
Додам окропу, оживлю розмову
З самим собою про солодку мить, -
Я пам'ятаю зорі світанкові
І в серці голос милої дзвенить.
А дощ іде... Йому потрібні вікна,
Щоб змити все, що віджило своє, -
Лиш ця печаль через роки не зникне,
Бо і тоді спитаю: "Де ти є?.."
В кімнаті тепло, затишно і тихо,
Лиш краплі б'ють у ритмі сподівань, -
Любов - це доля без образ і лиха,
Жива ріка без меж і розставань.
Вщухає сум у вічній цій покорі
Закоханій ще з юності душі, -
Думки летять туди, де світять зорі
І де так довго не ідуть дощі.
А дощ іде і обмиває вікна,
Чи, може, хочуть краплі написать,
Що все мине і давній смуток зникне,
Залишиться лиш віра й благодать.
23.10.26

В інституті алкогольнім,
У лікеро-горілчанім,
Завершився монотонно
Семестр очного навчання.

Ось прийшов спудей на іспит,
Викладач повідомляє: -
Будем визначати вмісти
Того, що я наливаю.

Простягає йому шкалик:-
От, будь ласка, перша вправа.
Вицмулив спудей помалу:-
Це, звичайно, «Кюрасао».

Шкалик у руці вже другий,
Спудей далі бенкетує,
Випиває без напруги: -
Мене ромом не здивуєш.

Викладач сміється хитро,
Щось у шкалик наливає:-
Маю цілого ще літра,
Випий трохи, чи вгадаєш?

Випив - вирячились очі,
Дихання у горлі стало: -
Але це народна творчість.
Ми її ще не вивчали…


22.10.2026

І
Поки ще летять літа мої,
мрію наші витоки вернути,
де течуть цілющі ручаї
та джерела у чужі краї
і колись проявлене й забуте
повертає на круги свої.

ІІ
Хочеться у клас тієї школи,
де на першій парті при вікні
та, яку не забував ніколи,
вперше усміхнулася мені.

Та немає ще машини часу
і не має сліду течія,
у яку ступав одного разу
як на цьому фото житія...
хлопчаки – веселі водолази
також усміхаються як я.

А за кадром виступає інша
героїня авторського вірша...
певно наближалася гроза
і вона тягла до перелазу
нашого упертого Пегаса,
байдуже, що то була коза...
.................................................
ой, чого лиш не було раніше,
та мені, веселому, не смішно
і ятрить непрохана сльоза,
що і досі їду до Парнасу,
а її найпершою із класу
у воді забрали небеса.

ІІІ
«Точить бережечки тиха хвиля»
і тече невідомо куди,
душі розділяючи… на милі,
за якими чути, – гиля-гиля,
сірі гуси, гиля до води.

Не чарують візії минулі.
Теренами поросли стежки,
чагарі займають бережки,
відкіля ще чую, – гулі-гулі,
голуби-хлоп’ята, що у мулі,
і русалка-муза... на віки.

10.2026

 до чого розмовляли ми
 душевно та сердечно
 в сарайчику покривленім
 із мордами овечими
 про що розказували ми
 розпачливо неґречно
 що зиму пережити би
 а там безпечна втеча
 весною де нема причин
 немає ворожнечі
 натомість є блаженна тінь
 смарагдова святечна
 де всякий міг би щось найти
 на тій душевній пажиті
 й на пагорбі оце ще
 

Оспіваний дощами долі,
Він тишу колисав поволі,
І верби мав за парасолі
І не тримався берегів,

Де ранком панував Овідій
Під наглядом дурних сусідів,
Що салом заїдали мідій
І в дощ недобирали слів.

Ходи за ним за довгі дужки,
Слідами запашної юшки,
Шукай за рогом світу смужки,
Як слід отари сірий вовк.

Як сила, що веде розмову
Про сміх і гріх світобудови,
Про користь марноти й полови,
Як гусінь, що пряде свій шовк.

Ракети, клятим дронам на додачу,
Шугали понад містом цілу ніч,
Роїлися і падали, неначе
Летіти далі їм було невміч.
Свистячі згуки, вибухи підступні
До мене долітали звідусіль, -
Дрижали стіни, мов дверима гупав
Отой сусід, що полюбляє хміль.
Схвильовано стрічаючись зі смертю,
Поклони бив до самої землі,
Аби в її обійми розпростерті
Не втрапити в освітленій імлі.
Не знаю досі, як не впав у безум
Я уночі під вогняним дощем,
Бо той сусід мій голосом тверезим
На весь під'їзд вигукував: "Живем!.."
22.10.26