В інституті алкогольнім,
У лікеро-горілчанім,
Завершився монотонно
Семестр денного навчання.

Ось прийшов спудей на іспит,
Викладач повідомляє: -
Будем визначати вмісти
Того, що я наливаю.

Простягає йому шкалик:-
От, будь ласка, перша вправа.
Вицмулив спудей помалу:-
Це, звичайно, «Кюрасао».

Шкалик у руці вже другий,
Спудей далі бенкетує,
Випиває без напруги: -
Мене сидром не здивуєш.

Викладач всміхнувся хитро,
Щось у шкалик наливає:-
Маю цілого ще літра,
Випий трохи, чи вгадаєш?

Випив - вирячились очі,
Дихання у горлі стало: -
Але це народна творчість.
Ми її ще не вивчали…


22.10.2026

І
Поки ще летять літа мої,
мрію наші витоки вернути,
де течуть цілющі ручаї
та джерела у чужі краї
і колись проявлене й забуте
повертає на круги свої.

ІІ
Хочеться у клас тієї школи,
де на першій парті при вікні
та, яку не забував ніколи,
вперше усміхнулася мені.

Та немає ще машини часу
і не має сліду течія,
у яку ступав одного разу
як на цьому фото житія...
хлопчаки – веселі водолази
також усміхаються як я.

А за кадром виступає інша
героїня авторського вірша...
певно наближалася гроза
і вона тягла до перелазу
нашого упертого Пегаса,
байдуже, що то була коза...
.................................................
ой, чого лиш не було раніше,
та мені, веселому, не смішно
і ятрить непрохана сльоза,
що і досі їду до Парнасу,
а її найпершою із класу
у воді забрали небеса.

ІІІ
«Точить бережечки тиха хвиля»
і тече невідомо куди,
душі розділяючи… на милі,
за якими чути, – гиля-гиля,
сірі гуси, гиля до води.

Не чарують візії минулі.
Теренами поросли стежки,
чагарі займають бережки,
відкіля ще чую, – гулі-гулі,
голуби-хлоп’ята, що у мулі,
і русалка-муза... на віки.

10.2026

 до чого розмовляли ми
 душевно та сердечно
 в сарайчику покривленім
 із мордами овечими
 про що розказували ми
 розпачливо неґречно
 що зиму пережити би
 а там безпечна втеча
 весною де нема причин
 немає ворожнечі
 натомість є блаженна тінь
 смарагдова святечна
 де всякий міг би щось найти
 на тій душевній пажиті
 й на пагорбі оце ще
 

Оспіваний дощами долі,
Він тишу колисав поволі,
І верби мав за парасолі
І не тримався берегів,

Де ранком панував Овідій
Під наглядом дурних сусідів,
Що салом заїдали мідій
І в дощ недобирали слів.

Ходи за ним за довгі дужки,
Слідами запашної юшки,
Шукай за рогом світу смужки,
Як слід отари сірий вовк.

Як сила, що веде розмову
Про сміх і гріх світобудови,
Про користь марноти й полови,
Як гусінь, що пряде свій шовк.

Ракети знову грізно і гаряче
Шугали понад містом цілу ніч,
Роїлися і падали, неначе
Летіти далі їм було невміч.
Свистячі згуки, вибухи підступні
До мене долітали звідусіль, -
Дрижали стіни, мов дверима гупав
Отой сусід, що полюбляє хміль.
Схвильовано стрічаючись зі смертю,
Поклони бив до самої землі,
Аби в її обійми розпростерті
Не втрапити в освітленій імлі.
Не знаю досі, як не впав у безум
Я уночі під вогняним дощем,
Бо той сусід мій голосом тверезим
На весь під'їзд вигукував: "Живем!.."
22.10.26

Я прийшов у ліс сьогодні
По гриби, бо я голодний.
Але ж це не в тому плані:
Я ж не хотів "грибів в сметані".

Ондо білі, а там- лисички,
Та я не маю такої звички
Брати все, що попадеться
Бо я шукаю своїм серцем.

Просто я
люблю збирати гриби
Просто я
люблю збирати гриби

Ходжу лісом неозорим
і шукаю мухомори.
Але щось усе даремно
А вже скоро буде темно!

Печериці-шампіньйони,
маслюків, опеньків тонни,
а червоних мухоморів
не знаходжу!Горе-горе!!

Просто всі
побігли шукати гриби
Просто всі
пішли шукати гриби

Де ж мої ви,червоненькі
Хоч великі, хоч маленькі?
Я ж без вас уже не можу,
я зовсім поїхав, схоже!

Я давно вже
Звик шукати гриби
Я давно вже
Звик шукати гриби

Та щось червоне заблистіло
Я подумав: буде діло?!
Але то була машина
Із червоними очима.

Поліцаї налетіли,
Мої руки затремтіли,
Мої ноги утікали,
Та шакали наздогнали

Більше я
Не буду шукати гриби
Більше я
Не буду шукати гриби

Степи давно не мають пруфу, —
Шкодують блазням ковдри духу,
Ховають погляди від згуб
Вовків самотніх в літній дуб.
Вистава йде... Повільна тиша.
Над жолудем голодна миша,
Частково справжня, наче ми,
Світ наближає до чуми,
Старішої за Гіменея,
За блиск, гротеск, за ахінею.
Допіру глянеш вглиб кори,
А там… дороги і двори,
Життя комах на крам багате,
Руді мурахи, як солдати
Держави хитрого грача,
Що грає ними у квача…

 він не / імʼя /
 і не / іще імʼя /
 і до усього
 підходить він геть інакше
 тобі поезія
 йому маячня хоча
 те саме необовʼязково завше
 ще він торкається сердець
 у спосіб власний
 хоча бува
 поминає і господа
 ісуса христа нашого всує
 але що саме не всує
 у божевільні
 прийдешній вчорашній оцій
 саме цього для нас
 ісус христос господь наш
 і не зʼясує
 бо при суті є паморок похибка пані
 що прокидається чи претендує
 чи провокує чи підноситься
 чи переживає радо нас
 заперечує нівечить
 плюндрує
 принадно
 бо нас і немає
 і наші речі
 це речі забуті
 загублені будь-чиї
 жодному більш не цікаві
 вкупі із іменами
 із ідеями із
 заморочками навіть
 будь-якими
 але ритм цей
 пасує до втрат він
 пасує до слабкості він
 нам
 пасує
 

Затягнуло димом просинь,
Стогне змучена земля
І в глухого Бога просить
Покарати москаля.
За усі дитячі сльози,
За зруйновані міста, -
За погрози і за грози,
І за спалені жита.
Хай настане Божа кара
Для злочинців будь-коли
І повисне чорна хмара
Над імперією мли.
Хай розвіє вітер волі
Цей їдкий до кашлю чад,
Що спинився серед поля
І проникнув трохи в сад.
Не щебече більше пташка
У розквітлому гіллі,
Проживати дуже важко
На пораненій землі.
Почорнілі з горя люди
Тужно дивляться на схід -
Запеклися їхні груди
Від причинених їм бід.
21.10.26

Уночі, задумою обнятий,
Через скло вглядаючись у тьму,
Починаю сам себе питати:
Де, коли, навіщо і чому?
Де зникають на світанні зорі?
І коли не буде бігти час?
І навіщо в світі стільки горя
І чому знаходить лихо нас?
Тьма німа. Ні натяку, ні звуку,
Лиш годинник міряє життя;
Ніч кладу я на вівтар науки,
Прагнучи зробити відкриття.
Хоч мовчить навпроти чорна бездна,
Світло істини розвіє тьму
І колись, я впевнений, воскресне
Відповідь на "де", "коли", "чому"...
20.10.26

 могли би стрітися класично
 все за програмою курити пити і т. д.
 у цій ледь індивідуальній притчі
 ніхто нікого особливо не зведе
 немає жодних таємниць
 є недомовленість і таємничість
 па-де-труа не зовсім па-де-де
 ця таємничість
 у манерах радше ввічливість
 одвічна і довічна
 її ціну ніхто з нас не складе
 немає смислу
 є початок падолисту
 все перестворюється
 умирає і паде
 пора упасти і упасти звісно
 і безневинно впасти
 вже хто–де
 не зазіхаючи на особисте
 не шкодуючи
 і листя шурхотить
 як шурхотіти здатне
 тільки листя
 коли ти падаєш
 коли я падаю
 через безвісне
 золоте безвісне
 

Палісандрами прикрашений,
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!

Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
Кантилени між дерев.

В надрах марення і злагоди,
Над нудьгою неосуджений,
Полином у руті з м’ятою,
Як непевний конокрад,

Смуток свій з калини-ягоди
Занесу,як слід засушений
Сліз під стріхою кирпатою
У дівочий виноград…

В темінь вгорнувшись поволі,
Сонце заплющило очі
І уляглося охоче
Поміж житами край поля.
Ніч опустила завісу
Соснам високим під ноги,
Щоби не йшли на дорогу
Тіні всілякі із лісу.
Вітер затих у верхів'ях,
Спокій даруючи травам
Там, де сова величаво
Струшує роси на пір'я.
19.10.26

 околиця бозна-яких років
 дім на околиці
 що переслідує вві сні
 відвідувачі-тіні
 їх розмови чудернацькі
 і що насправді знаєш ти
 і що потрібно знати
 немов поет що твердить
 все рядки ті й самі
 мов рондель але воно
 ніякий не рондель
 немає відчуття біди
 чи щастя
 узагалі немає
 жодних відчуттів
 під лемент
 з віддалі птахів
 неперелітних мабуть
 ще зринають назви
 або щось таке як імена
 які не зберігає памʼять
 іще неясно звідки
 певність наче все це
 проминає
 вітру також там нема
 

Хтось любить пити каву,
Хтось любить їсти суп,
Хтось полюбляє бутерброди,
А хтось без хліба ковбасу.

А я люблю з дитинства-
Ви тільки не впадіть-
З'їдаю я щоранку
Просто манку! Ну просто манку!!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка
Мені лише вона підходить!

Хтось любить пити пиво
Із рибою чи без,
А мій організм до нього
Вже втратив інтерес

Не п'ю я ані лаггер,
Не п'ю я навіть ель,
Я випиваю зранку
Води простої склянку!

А потім я з'їдаю
просто манку!

Просто манка-
Моя любов і насолода,
просто манка-
Мені лише вона підходить!

18.10.2026

І
Всі пишуть, аж буває лячно
від перебору слів без ком
та інших очевидних норм...
не думаю, що мова вдячна
грамотіям за цей прийом.
Мабуть, гадають герострати,
що тільки так, а не інак
запобігають плагіату
і що таке перекладати
захоче будь-який мастак.

ІІ
Насіли на свої есеї
говоруни і фарисеї
і їм таке пасує, бо
це є найвищі ешелони –
любителі та епігони
Аполлінера і Рембо.
Кому доведено, ті знають,
що рукописи не згорають
із язиком у боротьбі...
ці тези обраної теми
як соло на чужій трубі
я адресую і собі
і загалом, але й окремо
як антиподу із богеми,
де видно пана по губі.

ІІІ
Умилася сльозою Муза
біля месіра на балу,
осоловіли любі друзі
і Ярославна на валу
виспівує собі хвалу
та епітафії Карузо.
У кого не поїде дах
від репетицій Мельпомени,
що косо дивиться зі сцени
на мене? Але я не маг...
..............................................
поет з народу – це не фах,
природа не міняє гени,
та вистачає бідолах
під перевернуті знамена.

10.2026

Печальна ніжність днів осінніх,
Кришталь повітря, синь без меж, -
І листопади жовтопінні,
І пурпурові бурі теж.
Повсюди - тиша і чекання,
І перших приморозків дим, -
І самота безперестанна,
І зігрівання від ходи.
Та кожен лист, що тихо пада,
Шепоче правду про земне:
Оця печаль - також відрада,
Бо все мине, усе мине...
18.10.26

 осінь що у неквапному свому процесі
 між сецесією і каскадом процесій
 прибирає за літом
 мотлох його коштовний
 і не проти яких фотосесій
 все це звісне поетам
 до їхньої честі
 вечори розмальовані крайоном
 богемним
 на районі де все невесело мовби
 бог із ним цим районом дрімотним
 у порожнечі й самотності десь
 перетнемося
 не переймаючись
 безпечно
 при певному сенсі
 осінню що у неквапному далі процесі
 поміж мисливцями
 що поспішають на пристрасні
 лови свої коштовні
 приречені
 

Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі, -
Я збирався йти без тебе
Навстріч збудженій зимі.
Та лише подався з хати,
Як спинився за дверми,
Бо почав тепло втрачати
Задалеко до зими.
Ключ обтяжував кишеню,
Очі зиркали кругом, -
Ти всміхалася до мене
І світилася теплом.
Не протримався без тебе
І годину гонор мій, -
Мерехтіли зорі в небі,
Тиша танула в пітьмі...
17.10.26

 на правах інтермедії
 побути поетом
 побути красивою осінню
 побути жовтнем
 курити якусь целюлозу
 майже тирсу якусь
 але ж
 перечитуючи епістолярії
 поетичні поезійні
 про осінні
 чуття зволожені
 зі сивиною у міксі
 громадити стоси книжок
 поезійних
 древніх і всяких іще
 дарованих і підписаних
 непідписаних і недарованих
 але теж дорогих серцю
 сезон бо
 що із того що слова
 заяложені
 рими брутально нестерпні
 що з того що усі ми тут
 перехожі
 нізвідки й нікуди
 що із того
 

Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Заморочений думками
Про ілюзію, обман, -
Я іду на дно, мов камінь,
Помираючи від ран.
Тільки раптом промінь світла
Пробиває темну вись
І надія беззавітна
Шепотить мені: "Борись..."
Проганяю далі тугу,
Знову чую серця стук, -
І вертає сила духу,
Замість всіх душевних мук.
Опівнічна прохолода
Рани болісні зціля, -
Під сріблястим небозводом
Оживаю звично я.
16.10.26

 ідеалізм чи нігілізм
 часописи й бібліотеки
 ще пантоміми та балетки
 олівчики з мосяжних гільз
 овідія метаморфози
 варфоломей морфін у дозах
 шуруй до раю і вернись
 в кінці обовʼязково приз
 іще сирени у моменті
 за ними гальм пекельний звиск
 прийми нас господи на злеті
 що там писалося колись
 про той невроз щодо безсмертя
 про ті метафори що скрізь
 

Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.

Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Не в Брюссель, ні в Париж -
Поспішає скоріш
До пуйла у російську столицю.

Комунальники міста Преторії
Зачищають свої території.
Проганяють мерщій
Крокодилів і змій,
Москалів і макак із Преторії.

Пригадую часто сипучі піски
На березі річки стрімкої,
І дотики ніжні тремкої руки
У лозах порою нічною.
Тьмяніли і знов яскравіли зірки,
І шурхоти в тиші тонули, -
Донині вертаю крізь довгі роки
Туди, де дрімає минуле.
Немає вже лоз і та річка стрімка
Притихла і русло змінила, -
Та в серці моєму - дівоча рука,
Якої забути несила.
Хоча десь поділися лози старі
І річка красою не манить, -
Те перше кохання при світлій зорі
У згадках живе безнастанно.
15.10.26