у травневій грозі
 на тім березі
 де живуть невідоме
 життя
 я все біг кудись
 я сидів один
 не вірив я
 власним очам
 нащо марити
 про незнамо що
 але мариться
 мариться всім
 ув одежах
 чи безодежно
 у безтямній
 травневій грозі
 

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

Поцікавився в інтернеті в гуглі в режимі ШІ Джеміні словом - "вірш",
і він раз у раз пише таке:

Джерело у слові

Коли весь світ затихне у тривозі,
І тінь лягає на розпутті доль,
Шукай розраду не в чужій дорозі,
А в тихій мові, де немає болю.

Рядки лягають, наче перші квіти,
Крізь кригу буднів, крізь холодний щем.
Ми вчимося заново горіти,
І зігріватись слово-променем.

Бо кожен вірш — це крихітна розмова
Душі із небом, серця із німим.
Усе мине. Але нетлінне слово
Залишиться назавжди живим.

Я відмітив його поетичне зростання і запитав, чи можна виправити його версію. Він погодився. Вийшло таке.

Віршарство

Коли Усесвіт мовкне у тривозі,
і тінь лягає на розпуття доль,
шукай розраду не в хмільній знемозі,
а в мові саду, шелесті тополь.

Рядки приходять наче першоцвіти -
Крізь кригу буднів і весняний щем -
І ми вчимось у них красі, горіти,
і не палити словом як вогнем.

І кожен вірш — це крихітна розмова
Душі і неба, чутного з німим -
вона минає, але родить слово,
що лишиться з тобою й неземним.


І подумалося, що ШІ здатен давати яку не яку композиційну лінію для осмислення. Може в кось є схожий досвід співпраці із ШІ?

Коли премудрість вщухне,
Дріматиме оплот,
З* льодяниками пачка
Зійде до нас на корт.
Під враженням постійним,
Що нам дають у борг,
Щоб стати самостійним
Із Гайдеґґером вдвох.

Тоді докори з мосту
З відсутності життя
Знайдуть свою коросту
У світлі майбуття.
І серп на юний* місяць
Як лоно над цебром,
У темряві повісять
З усім його добром.

 якийсь бардак у голові
 із перепадом тиску
 я мав сказати щось тобі
 тому що ти неблизько
 люблю чекаю вірю це
 ти знаєш і без мене
 і мусиш пильнувати все
 свої кордони ревно
 відкину дедуктивно щем
 під знаком ностальгії
 зроблю ще безпорадний жест
 у тиші запустілій
 не йдуть слова
 на варті кіт
 за плінтусом десь мишка
 кіт не їсить мишей однак
 вичікує принишкло
 це називається
 інстинкт
 

Мабуть не пригадати
Сенсу віршів своїх -
Це як солодкий гріх,
Годі і починати

Думка як глупа ніч,
З вірою в нерозчуте,
Де надривають пути
Доки холоне піч,

У горобиний спів ,
Прихистків комишових,
Між обіцянок,сліз,
Між голубів поштових,

Що як каміння униз
Падають в серце лезом -
Може то чорний лебідь*
В мареві апокриз*,

Може строкатий німб
Світлом крізь грубі грати
Всім мислездатним...крилатим,
Щоб врятувати їх

Тут, в Уричі*, спокій і тиша чіпка,
лиш річка в камінні дзюркоче в’юнка
та інколи дзвонів гучний передзвін
несеться дзюрчанню тому навздогін.

А там, де бески́дів у брижах лоби,
тріпочуть лісів пелехатих чуби
і в просторі згуслім, немов у смолі,
лисніються скель величаві шпилі.

Там, кажуть, колись був торований шлях –
з Дрогобича сіль везли німець і лях
й стояла фортеця кордонна давно,
де воїн і митар були заодно.

Тепер – ні фортеці, ні сліз, ні імен,
лиш згадка в літописах з давніх-давен.
Сплили ті часи, як вода у ріці,
зостався Дрогобич та скелі оці.

* Урич – село в Львівській області, поблизу якого розташовані залишки давньоруського наскельного комплексу «Тустань»

20.08.22

 ковінька твоїй матері
 і трясця теж авжеж
 нам весело в цій матриці
 веселощі без меж
 у дишло пропаганду їх
 слідкуймо за руками
 бо мусора пов’язані
 навіки з бандюками
 а хто із активістів
 ще й наївний до усрачки
 у лісосмугу вивезти
 закрити до тюрячки
 чорт не боїться ладанок
 до совісті глухий
 і в церкві
 православненько
 відмолює гріхи
 

Самотній столик. З кавою горня.
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...

Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
Загусле небо криється чорнилом,
тремким рядном звисає на поділ
і бовваніє на́пнутим вітрилом.

Тьмяніє простір посереду дня,
повзе хмариння темрява широка.
І вже проміння не тривожить око,
лиш тихо сяйво крапле у горня
й стікає пріч, як ржава поволока...

01.07.23

Ми без успіху вилазим
На зелене на весні -
Наші крила, ніби клешні
Наше довге, наче сни!

Наші підсумки і поле
Надсилають смертним- Геть! -
Як розчинники для солі ,
Як зненацьке Шкереберть

Та проте не знають Шкоди
У смерекових лісах,
Ні примари, ні заброди,
Ні відклепана коса…

Решта крутиться в мікстурах
Там де прихисток в корі,
Там де полум’я Сансари,
Там де сяйво з-за гори.
____________________

Буревій живи живішим,
Будь мов біле поміж хмар,
Ніби лебідь, ніби ліпший,
Ніби коник Світозар!

Не плати за око оком,
Не відновлюй сивину
Неминучому за рогом,
Віддаючи данину…

Шастає, як вітер,
Всюдисущий Вітя
Закутками рідного села, -
Начебто заблуда,
Нишпорить повсюди
І розповідає опісля:
Де чималі вишні,
А де нікудишні
Ягоди він бачив на гіллі, -
Де линів великих
Спозарана смикав,
Де клювали окуні малі.
Знають також друзі
На якому лузі
Шелестить некошена трава, -
Де в стоячих водах
Свіжість прохолоди
У ріці замуленій бува.
Сонцем обігрітий,
Ціле літо Вітя
Не сидить безклопітно без справ, -
Козачок бідовий
І пасе корову,
І серпом вправлятися почав.
Помічник бабусин
Яблук їй натрусить
І суниць із лісу принесе, -
Хлопчака походи
Зупинити годі,
Раз немає втоми на усе...
22.05.26

 із ранку визирнеш надвір
 шахед затійливо тусує
 а інтернет попсує всує
 іще якийсь вже майже мир
 колони із афін пальмір
 палестри пейслі та пачулі
 туристів зазивають чуйно
 і розливають їм altbier
 мені неясно взагалі
 у цій серпанковій імлі
 передчуття чи післямислі
 чим напуваться в царстві сліз
 цицьки повій з чого обвислі
 напряжні речі темні злі
 

Може то ворони,
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!

Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
Якби ж не так далеко!

А каркають потужно,
Мов на якусь біду!
Я зачиню кватирку-
Ну їх у ...!

З дитинства був прихильником
Я розумних рішень!
Мене ж навчала мати:
- Синку, будь мудрішим!

В довгій тиші - відьми,миші,
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …

Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
Молодий Apollinaire

Теж і заспаний і дикий -
Все занурене в Roquefort* -
У глибинах чути крики -
Будить день церковний хор.

Боком він проходить в двері,
Як палаюча сосна,
Як похапливі пленери,
Як новина рятівна…

Одні кажуть: життя, як колесо,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.

Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
Прикидаючись невинною дівкою.

Та всі люди є організми білкові,
Що існують завдяки дифузії,
І всі є рівними, хоч в Москві, хоч у Львові,
А все інше – то є ілюзії.

Тихше-но, рак-ліцемір, вуса повільні і довгі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.

Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі новій, святу мейнстріму в собі,
Погляду досить у мул для товщини альманаху,
Духу кордонів краси серця життя жадоби .

Шеляг один, може два, може надірвану гривню
Кинь на суворий граніт, наче в слизьку путасу*
Сяйвом своїм запали шлях доленосний і дивний
Всім ротоногим земним в межах швидкого часу…

Іван Хемніцер (1745-1784)

Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.

І от, не пасти задніх щоб,
він на європи замахнувся,
щоб син його, здоровий лоб,
наук важливих там набувся.
Та син дурнішим повернувся:

у думці маючи глибокі міркування
про в іноземщині отримане завдання
знайти начало всіх начал,
він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним,
а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним;
тож впав у яму цей гевал.

Татусь, що тьопав за бовваном,
по мотузо́к побіг, забувши свій артрит,
щоб цю премудрість з ями витягти на світ.

Між тим кебетливий хлопчина,
у ямі сидячи, гадав:
«Яка тому була причина,
що знагла в яму я попав?

Від землетрусу це падіння,
чи буйствує земне тяжіння?
Зумовлене небесним блиском,
чи, може, атмосферним тиском?..»

Тут батько з тросом причвалав:
«Тримайся, – каже, – за мотузку,
я підтягну тебе до спуску».

«Стривай тягнути, – заявля йому студент, –
мені важливий філософський елемент:
ідѐя в мотузку́ яка?»

Татусь пояснює: «Ідея тут така:
щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́».
Та вчений засобом погребав:
«Для цього – снасть би іншу треба!
А тут – метафізична пустка!
Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..»

«Шукати зараз більш вигадливий припас –
пробач, це часу марнування;
зате моту́зка – зразу вирішить питання...»
«А що таке, до речі, час?»

«А час, затям, – це річ остання,
яку із дурнем витрачати я готов.
Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».

(2026)

 усі збираються за стіл
 від діда і до каті
 щоби поїсти на обід
 сякої благодаті
 дід переважно мовчазний
 триндіти не привиклий
 тут батько по 50 розлив
 бере із нього приклад
 спокійно пораються все
 бабуся і матуся
 дзвінкі тарелі хтось несе
 а я не надивлюся
 на сад травневий і святий
 на марево між яблунь
 усі збираються за стіл
 живі правдиві явні
 джмеля політ іще дзумить
 а хмари геть неспішні
 і в цім пастиші (мож і ні)
 сяйлива ніжність вища
 

Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...

Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
про село і про маму, й про зорі.

Ми із ним – ніби браття по крові.
«Нумо, – каже, – цей безмір чикрижмо! –
Ось закінчим війну по Покрові –
буде дітям на льолю чи крижмо.

Ти із серця журу тільки вирви,
до побіди* хай ждуть поки дати...
Я – у розвідку, он за ті вирви,
а ти пост не посмій покидати...»

З млою разом і болісті спали,
була втіха й розрада у тому.
Побратими заморені спали,
тамувавши хто біль, хто – утому.

Аж тут вибух! Як ціпом – у тім’я...
Скрикнув друг десь у нетрях полину...
Він загинув... Та певен у тім я,
що для мсти я й до чорта полину.

* побіда – перемога

10.07.22

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

1

Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Та правду не знайде у кволих ногах.

Мабуть,те що лишиться після окопів,
У день Перемоги за яром глибоким
Продасть за пів шекеля пан Кривобокий,
Якого не вабить місцева рілля.
Він марить Оманом, де обрій високий,
Красуні в нікабах, палкі,чорноокі,
Ріали, біткоїни шляхом широким,
І в білих наметах отруйна змія…

Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
18.05.26