Ми таки дочекалися –
Сама Вічність прийшла до нас
Прийшла старою жебрачкою
У лахмітті дірявому
(Колись оздобленому)
З ясеневою патерицею.
А ми все виглядаємо
Цього дня похмурого,
Що визирне крізь оливні хмариська
Щось більше ніж Сонце.
Вдвох на вуличках Авіньйону,
Приїхавши туди на осликах,
Міняємо уривки снів на шеляги –
Мідні з профілем доктора Фауста:
Нам наснилися чорні пси
І білі дзьобаті ворони,
А ще хвостаті мавпочки,
Що шукали кульгаву Істину
І тікали від відьми-спокуси
На залізному паротязі звуків
Довгими коліями Евкліда.
Сподівання високі як політ альбатроса
Бережемо, хоч вони нам наснилися,
Пісні, які можна співати в темряві
Ранять нас терновими голками,
Знаємо, що ночами вилазить потолоч
З льохів, де ховали колись до весни
Шал.
А сніг як свідоцтво,
Як сторінка манускрипту незрячих,
Як срібло, що лишили на гонорар
Чумному лікарю.

Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Прилітає нечутно
Туди, де лишень.
Бо кожна троянда дика,
Бо кожен рибалка лірник,
А цей тим паче.
Бо птах-привид –
Мішкоротий крилатий небаба
Ловить пічкурів неспокою,
Замість коропів ковтає каміння,
Ніби він не озерний хапуга,
А пророк Алконост у зеленій короні.
У той день каченят прозорості
Сонце було голодним
І писало плями-ієрогліфи
На шкірі рогатих оленів,
Що шукали ренесансного водопою
Під хмарами-парасольками,
Що безпідставні,
Як ондатрові сни недоречні,
Як вистава світил абсурдні,
Як почвари ночі отруйні,
Бо паяци-бобри
Збирають хмиз апатій
На ріці Геракліта.

Сидить Критик
на березі Бистриці Солотвинської
або Надвірнянської —
йому, зрештою, байдуже,
бо в обох тече не вода, а тексти.
дивиться у дзеркало ріки
і бачить там не себе,
а чергову книжку, яку ніхто не прочитає,
крім нього,
і, можливо, автора
(хоча щодо останнього — є сумніви).
дістає люльку,
набиває її тютюном гіркого досвіду
і прискіпливо вдивляється у простір:
хто там знову видав збірку?
хто замахнувся на святе —
на сторінку, що мала залишитися білою?
він не пише рецензію —
він виносить вирок,
але робить це так лагідно,
ніби прикладає подорожник до рани,
яку сам щойно і завдав.
«брате, — каже він відображенню, —
ти забагато знаєш про інших,
і замало — про те,
куди зникають незатребувані тиражі».
усміхається у вуса,
закриває черговий «товстий» журнал,
і йде собі далі —
самотній вовк у шкурі критика,
який точно знає:
найкраща книга — це та,
яку він ще не встиг розібрати на атоми.
а сонце сідає,
червоне, як нутрощі кавуна,
і Критик Маститий мовчить.
це його найкращий текст за сьогодні.
17.12.25

Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє Ім’я по всій землі!
Ти, котрий славу дав небесам.
З вуст малюків і немовлят
Ти зробив силу проти Твоїх супротивників,
Щоб зупинити ворога й месника.
Як побачу Твої небеса – справу рук Твоїх,
Місяць і зірки, що поставив Ти,
Що є людина, що пам’ятаєш її,
І що син людський, якого згадуєш?
Хоч і меншим зробив Ти його проти ангелів,
Та все ж увінчав його величчю й славою.
Ти дав йому владу над усім, що створив,
Поклав йому все до ніг:
Худобу велику й малу і польових звірів,
Птаство небесне і морських риб,
І все, що проходить морями...
Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє ім’я по всій землі!

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…


Зниклі рядки з невідомих віршів,
що з'явились нізвідки,
скупі, ніби помах руки
замученого погонича верблюдів
у пустелі Кара-Кум,
де минулого вівторка випала скупа манна небесна,
та верблюди були раді і цьому.


А що ти хочеш почути від танучого снігу,
крім слів жалю за скоротечним життям?
Він зробив для світу все, що міг,
поки ти тупо сидів у туалеті
і гортав рілси.

-----
* в оригіналі було "ну то й х..й з ними!"

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

1982

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

***
А пацієнти шостої палати
московії і найнятої вати
готові до війни,
та тільки не пани,
а пацієнти шостої палати.

***
А мафії не писані закони
і на брехню немає заборони,
осуджують месьє,
що євро не дає,
а мафії не писані закони.

***
А блюдолизу є кому служити,
коли у владі урки і бандити,
і їх небитих – тьма,
і битих ще нема,
а блюдолизу є кому служити.

***
А мафію Алі-баба курує.
Розбійники розбіглися і всує
лишається один
в сезамі Аладін,
а мафію Алі-баба курує.

***
А менеджери підвели паяца,
будуючи йому й собі палаци,
але якщо по ділу,
то не якісь дебіли,
а менеджери підвели паяца.

***
А у Європі дують на холодне,
їх об’їдають гнані і голодні...
не українці, ні,
то коміки русні,
а у Європі дують на холодне.

Досьє
А сучі діти і її сини
це одночасно слуги сатани,
та маємо і їх переконати, –
не окупанти
вибрали ґаранта,
а сучі діти і її сини.

11.2025

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Не певен, що якби Мойсей
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
Був би своїм в Ізраїлі Корах,
якого за заздрість і невіру в Мойсея
та намір замінить його поглинула земля.
Став би Корах в Ізраїлі на чолі грошоманів,
очолив би якусь партію й подався б у Кнесет...
Забув дорогу в Єрусалим Єгошуа -Ісус.
Щороку воскреса для тих, хто ненавидить юдеїв,
бо, бачте, одновірці не визнали його сином Божим…
Та попри все, оточений зусібіч ворогами
живе Ізраїль усупереч бажанням і намірам
ненависнивків знищити його.

Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
А воно капище).
Промовчи про сутінки днів падолисту:
Остання людина кленового пагорба
Шкутильгає до замшілого кромлеха,
Виглядає сивочолого філософа Сонце
Між поранених каменів
Народу залізних перстенів****,
Сірих глеків і соснових човнів.
Прошепочи чорному круку,
Що глипає на лісового патриція,
Що примандрує з безодні
Чорної як смородина і солодкої
Наче осінні яблука*****:
Скуштуй і забудь,
Про все,
Що ти лотофаг – забудь
Навіть це.
Ще одна непрочитана
Сторінка павучої меланхолії –
Там написано найголовніше,
Про скляну ластівку
І гранітну сову******.

Примітки:
* - білим хризантемам.
** - холодним вітром одкровення. Вітрильник осені – бригантина.
*** - в Італії я знав трьох старчиків на ймення Фідій. Останній жив у Неаполі (Партенобі) в часи імператора Візантії Іраклія (575 – 641). Про те, що серед будівничих Колізею був грек на ім’я Фідій згадує Антоній Салюцій Крісп в листі до Гая Секунда Германіка.
**** - є легенда в графстві Корк про те, що Діти Богині Дану (Tuatha Dé Danann) носили залізні перстені.
***** - в Ірландії є легенда про яблуню, що росте на горі Дермад (Sliabh an Dhearmad). Хто скуштує солодке яблуко з того дерева в ніч на Самайн (Савунь), той про все забуде.
****** - я колись таки поїхав в Китай зі своєю ластівкою (скляною), а в Атени (Αθήνα) зі своєю совою (гранітною). Просто так захотів.

До подиху останнього збережи для мене, Боже,
незмірну тугу й біль за тих дітей Твоїх,
що й на схилку літ не в змозі позабути,
як їх в палеоліт війна триклята вкинула.
Там кременем-кресалом добувавсь вогонь,
поживою єдиною, а не дієтою, лобода була,
а квіт акації й макуха ставали неабияким десертом.
Частіш нагадуй, Боже, що властолюбці
спроможні знову загнать в палеоліт,
де монблани ширпотребу заходитимуть у сни
фантасмагоричним спогадом міфічним.

Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
Та як розірвуть тишу гелікоптери,
що тяжкопоранених несуть
в котрусь з єрусалимських лікарень,
а вбитих - до рідні на поховання,
з ними всіма тривожними думками.
А ще як зачую грім бомбардувальників,
що в Газу понесуть праведну кару
на людоловів-хамасівців, радію
і на радощах серцем кричу:
«Так їм, бузувірам, треба!»

Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки винюхав те,
Що зготував я»,- подумав Яаков.-
Недарма ж був неабияким мисливцем –
Мало якій звірині вдавалося сховатись.
Та ж і сам був більше схожий на звіра:
Увесь у волосні...Лоба не видно...
Запалі очі світять хижацьким блиском...
Так і здається, що готовий вчепитися в горлянку...»
«Нагодуй мене!»- не сказав, а скорше прогарчав Есав.
«У мене тільки чечевиця. І ти ж напевне знаєш, чому...»
«Нічого знать не хочу! Голодний я і стомлений!..
Дай мені оте червоне, що в горшку парує!..»
«Задля дня такого сам би мав зварити отаке...»
«Не маю сил підняти руку... Отож, у рот клади мені!»
«Мабуть, таки дійшло й до нього, про що йдеться.-
Подумав Яаков.- Крихти совісті
Пробилися-таки і напоумили напівзвіра:
Не варто так-от осоружно порушувати звичай –
Зі скорботи робити свято шлунку».
«Зроблю, як просиш. Щоправда, за умови»,- сказав уголос.
«На все я згоден, аби не буть голодним! Не зволікай же!»
«Поклянись, що первородство віддаси мені цієї ж миті!»
«Нащо мені це первородство?- пронеслося в голові Есава.-
Щоденні молитви...Пости...В шабат сидіти вдома
Замість загнати звіра і крові свіжої напитись вдосталь!..»
«Згода!- проревів Есав.- А тепер у рот клади! Та якомога більше!»
...Наївся волохань, лапою рот витер і почвалав у свій намет.
А Яаков тої ж часини пішов до матері розповісти, що сталось.
...Відтепер Рівка знала, що робить, аби здобуте первородство
Перетворить на батьківське благословення.
Та вирішила все ж порадитися із Всевишнім.

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Не чує.
Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді:
Не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
/Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка/,
То розкажу, про що кіфара грає:
“Чи варта пісня
Бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління,-
Ватра,
Коли воно не жарти,-
Варте бодай одної пісні”.

Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
На це місто з потойбічного
Квіткового раю
І бавиться яблуком –
Зеленим, як все, що зростає
І має надію бути.
Отой шпак
Хвостом (довгим як Вічність) вказував
На початок
(Не всього звісно, тільки дечого),
А дзьобом лічив трамваї
(Бо трамвай не подія,
Навіть якщо він гуркоче колесами,
А лише причина
Думок чотирьох жінок,
Що вдягнені в сіре).
І тільки смугастий кіт
Подумав, що то не шпак, а годинник,
Який вказує кількість хвилин
До Великого Одкровення.
Шкода, що той кіт не знає абетки,
Жодного знаку клинопису,
Жодного ієрогліфа,
Кострубатого, наче сліди фламінго,
Інакше він прочитав би
На сторінках-цеглинках глиняних книг,
На бамбукових дощечках
Казку про патріарха Ноя*,
Що майстрував корабель без вітрил,
Без керма і компаса:
Бо всі пливуть навмання,
Байдуже, то Судний День
Чи Скорботна П’ятниця,
Чи просто четвер,
Коли падав дощ**.

Примітки:
Тут мова йде про мед, зібраний з гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum L.). Хто не коштував такого меду думає, що життя це стежина з одної квіткової галявини до іншої. Є ще мед зі каштану їстівного (Castanea sativa Mill., 1768) – то зовсім інша річ, що навіває духмяні сни.
* - плавання Ноя, то була насправді містерія, а зовсім не порятунок потопаючих зайців. Зайців-потопельників рятував дід Мазай, хоча він теж був Ноєм.
** - дощ може падати будь-якого дні – не тільки в четвер. Добре, що в країні Шумер дощі падали вряди-годи, інакше б їхні глиняні таблички розмокли і ми би нічого не довідались. Між іншим, серед шотландських масонів та богемських містиків ходять вперті чутки, що всесвітній потоп почався саме в четвер.

Кажуть, як прийде Месія,
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
щоб це збулося найскоріше.
Щоб, як пророкував Ісайя,
мечі перекували на орала, на серпи списи,
щоб не підіймав меча народ на народ,
щоб не навчали війні, себто нищить…
Цей день уже настав для дітвори.
Спинився транспорт, окрім амбулансів.
Тож малеча мчить на всьому
на чому можна мчать у вимріяне завтра.

Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький сум і радість виливали,
а я з малечею стояв і всотував той спів.
Знаю, не до пісень мурашкам,
а от у бджолиному гудінні
відгук дитинства пізнаю.

Судний день перетвориться на свято...
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього життя Ісайя,
щоб перекуто було мечі на лемеші,
а списи на серпи, аби народ
не підіймав меча на народ,
аби нарешті не навчали війні...
...А для дітвори, чиї блага вимолюють дорослі,
цей день уже настав: їй ні в чім
спокутуватись перед Всевишнім.
Отож, як спинився транспорт,
мчить вона на всьому, на чім можна мчати.
...Як хочеться, щоб Судний день
якомога швидше став насправді святом
і діти мчали в радісне майбутнє.

З літами охочіш розмовлять мені
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш!
Без слів їх зразу розумію.
Досить усміху, що вартніш од слів.
А тому, що бозна чому скиглить,
здвигую плечима і розводжу руки.
Мовляв, що сталось, друже?
І затихає немовля, і слуха,
одсторонивши соску,
байки мої дідівські.

Поцілунок в івриті й зброя
Позначені одною й тою ж літерою – Нун,
Якою починається ще й перемога – Ніцахон.
І є в тім логіка житейська, бо й справді:
За поцілунком безгрішна починається любов,
А не кохання тимчасове, як осоружний вітер.
Отож, цілунком завершуйте пристрасті свої
І молоді, й старі, бо це і справді
Найсильніша в світі зброя.

У вихорі готичних алюзій
Темних, як шпарка,
В яку кидає Час невблаганний
Золотий таляр Сонце,
У безодні іберійських метафор*,
Куди провалився будинок,
Що стояв на семи вітрах
Епохи молокоїда Аттіли:
Вапняковий дім-прихисток,
В якому зірвало дах-череповище,
Коли вітер писання
Був нещадний до літер
Неохайних пророків,
Що жили за отам – за рікою**
І кидали дірявий невід
У каламуть свавільних ночей
Епохи безхатьок
Чи то пастухів-номадів.
Вчора
Ми писали білою крейдою***
Маленькі кінічні істини****
На скелі нетяги сови,
Що здавалась незламною
Твердю часів творіння,
А нині танцюють тіні
На стільниках бджолиних –
Тіні чорного диму.
Ми ласуємо подихом вітру –
Осіннього (як усе нині)
І гадаємо: може ми теж бджоли,
Що марно шукали нектар,
Марно літали над Римом,
Над луками запашної Аркадії,
Думку міняли на крейцер
Цісаря. І співали сонату.

Примітки:
* - після Мігеля де Сервантеса Сааведри всі метафори стали трохи іберійськими на смак – лишають терпкий запах оливок, мигдалю та рудого пилу.
** - можливо, Рейном, можливо, Істром, чи, взагалі, можливо, Стіксом, хто зна…
*** - буває ще кольорова крейда. Нею писати маленькі істини на скелях вічності не варто.
**** - після Зенона Елейського всі істини стали трохи кінічними (ну, зовсім трохи). Мені самому іноді хочеться поселитися в глиняній діжці.

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому,
Що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
А наостанок ще й поцілувати ніжно.
І так допоки не засопе у ліжку.

Осіння новела,
Що написана на поверхні озера
(А хтось називав його дзеркалом),
Слова,
Що виводили не бузиновим чорнилом,
А жовтим листям, що падало
На сіру ртуть спокою,
Повість про народ човнів, яку
Хотілось забути, але не виходило,
Хотілось закреслити, але було марно,
Хотілось зневажити (хоч трохи),
Але де там,
Хотілось закреслити, але несила.
Лишається тільки наспівувати
Солону пісню чашника-зброєносця
Торкаючись мідних струн кото*
І мріяти про тихе мовчання
Уважного пастуха Сонце.
Окраєць вересневої пустки –
Ним ласували вигнанці круки,
Що жили під годинником ратуші
Мертвого міста писарів,
А нині над озером вічної тиші,
А нині на сухому дереві відчуження
Пророчать про щось лиховісне
Своєю мовою крику –
Пронизливою, як заперечення
Буття нашого неохайного.
Народ човнів**
Мені нагадує чапель-рибалок,
Що перекреслюють поему Неба
Крилами – сірими як саме життя,
Відвертими, як довершення
Холодного цвітіння латаття***.

Примітки:
* - чому кото? Тому, що за вікном осінь, а кото – це направду осінній інструмент, сумний наче холодний вітер. Ірландські píobán чи fidheall надто веселі інструменти для цієї пори і часу…
** - Fear a' Bháta – хто ж іще…
*** - лотоси в наших сумних краях не цвітуть. Може тому ми і не вміємо забувати. Нічого. Тому латаття – і мед з цих водяних лілій, який назбирали бджоли озер…

"И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова

"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
і коли людям знову стане достатньо Бога...
хтось безталанний збере золу і ословить..."
Домінік Арфіст


Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.

P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Сойка-віщунка
Пророчить журбу
(Бо осінь – як тінь неминуча)
(Бо трохи малярством
Заповнює вічність
Гончар кулястих глеків
Бородатий філософ –
Майстер Бо).
У пошуках квітів осінніх
(Що пахнуть холодом)
На березі водяних курочок
І дірявих човнів
Знайшов кам’яні сандалі
Поета глиняних істин,
Що вмів сумувати
(Бо все проходить,
Минає, як цвіт латаття
На воді спокою
Чи на річці Ідігна,
Що тече з очей Тіамат).
Збираю по краплям
У розмальований синім глек
Медову офіру
Повелителю черевиків –
Божеству в крилатих мештах
(Чи то мокасинах,
Бо кожен бог черевиків
Ледь-ледь Маніту).
А на скелястій горі
(Може й оливній*),
Де росте самотнє дерево
(Можливо, інжир**)
Живе смугастий кіт-мислитель,
Що над усе любив
Баклажани***.

Примітки:
* - Гар га-Зейтім. Та гора досі стоїть – ніхто на неї не зазіхає бульдозером.
** - Ficus carica Linnaeus, 1753. Зеленими плодами цього дерева любив ласувати римський імператор Август. Нині вітер шалений зриває стиглі плоди цього дерева. Час їсти їх солодкий м’якуш.
*** - мене тут вже запитували знавці і поціновувачі текстів звідки той кіт довідався про баклажани (Solanum melongena Linnaeus, 1753)? Хто йому про них повідав? Відверто признаюсь – не знаю…

У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Замшілій чи то блискучій,
Омитій зливою чи то порохнявій
Зачаївся спокійний Будда –
Лише звільніть його,
І можна буде йому поклонятися,
Запалювати ароматні палички
Зазираючи в Порожнечу.
У білому небі відчаю
Квіти вохряного смутку
І синьої павучої меланхолії
Бубнявіють легендами
Про вересове диво і людське торжище.
Як писав один принц на пергаменті
Чи то княжич бородатих варварів
(Бо писарів було годі шукати –
Повтікали хто міг до Аркадії,
Бузиновим чорнилом фарбуючи
Гречні воскові спогади),
Марево візерунок малює
Судомами горобинового жадання,
Знаками бруслинової дикості
Повість про цю ілюзію
Сьогодення.
Бо нині сухий хмиз писання
Запалює рожева троянда буття –
Спалахом невблаганного неминучого,
Пожежею, якій відчиняють двері –
Важкі, цвяховані та скрипучі,
Двері до чорної кам’яниці,
Де ховали два облудних пророки
(Яких боялися кликати по імені)
Книгу Судного Дня.

Без кори й коріння
Про дерево не варто говорить.
Кора як одянка надійна:
Зірвуть плоди, лист облетить
І дерева, як близнюків родина.
Кора і в чоловіка, певно ж, є:
Засмагла й ніжна шкіра.
Плоди, як і в деревв,-різні:
У кого ще з дитинства осяйні,
А в інших – лиш в дозрілім віці.
Та попри все трудитись має чоловік,
А не застрявши у минулім,
І то найкращий з доказів усіх,
Що людську кору гідно він проніс,
Богом наділену для людства.

Країна, де помер вітер,
І воскрес серед паростків жита,
Де сталеві ножі дозрівають мов яблука
На дереві пізнання добра і зла –
На старій яблуні радості.
Весталки розпалюють ватру
Серед глупої ночі осінніх гусей,
Зачиняючи вікна минулого,
Одягаючи білі шати
Серед міста, що спить.
Серед країни, що марить,
Серед храму, в якому краяли хліб –
Навпіл. Для тіні мовчання.

Країна, де синя риба пізнання
Визирає з ріки каламутної,
Що застрягла в пейзажі,
Зажурилась в картинах
І несла потопельників в море
Безодні Ніщо.
Де вчилися рахувати –
Літерами та знаками,
Де вправлялись писати на воску
І на ослячих шкірах.

Країна, де закони сприймали як істини,
Аристократи бавились запитаннями,
Інферно вважали містом –
Там, за рікою, за межею пам’яті,
Де виноград достиг.
Бо час.
Бо надто багато спраглих –
Богів і людей.

Країна, де птахи були віщунами,
А люди торгували спогадами,
Наче то не слова, а монети,
Наче то зерна пшениці,
Що колись проростуть,
Але нині підуть на борошно:
На свято вовків
Цап-відбувайло
Приніс солоний пиріг.

Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
Ні перед попами, ні перед рабинами
не сповідаюсь: обираю пряму дорогу до Нього,
бо перейнявсь Його Святим Письмом - Торою.

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.
Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.

Стежка до ільмової левади
Вологої, наче першопочаток подиху,
Поросла зачарованими лунаріями
Не тільки у снах їжаків
Колючих, як наша буденність*
(Торкнись).
Мовчання гостя окрайчика «завтра»
Зазирає зіницями білими
У вічно клаповухе «коли»,
Може йому незатишно**,
Може воно нетутешнє,
Невластиве аборигенам-мешканцям,
Що дослухаються до пророка Сонце
І збирають у плетений кошик висновки***,
Знамення і знаки оклику
(Замість ерзаців****).
А до старого самітника
Прийшов олень-апостол,
Що плив на човні снів
Озерами фіалковими
І розказав про світанки
Вічно чужого світу варварів –
Бородатих, як старі оповідки синиць*****
Недоконаного літа криниць
Глибоких наче мемуари опосума –
Приблуди забутих часів примар,
Що шукали старість наче Едіп,
Але знаходили сліди –
На рінні.

Плетусь приблудою на вершину гори:
Забув смак меду: у срібному келиху
Він лише для офіри…

Примітки:
* - Франсуа Війон Монкорб’є де Лож вважав, що буденність завжди колюча, себто непривітна, хоча все одно прекрасна. Якщо Ви не вірите цій маленькій істині, то поблукайте краями, де квітнуть кактуси і блукають дикобрази-їжатці.
** - а кому нині затишно?
*** - у плетені кошики свідомості краще збирати не висновки, а парадокси чи хоча б апорії Зенона Елейського.
**** - нині всюди ерзаци. Я навіть боюсь зазирати в дзеркало – а раптом побачу там ерзац літератора?
***** - насправді всі оповідки синиць дуже оптимістичні. Але все оптимістичне нині стало бородатим. C'est la vie.

Люблю дитячі голоси,
де правих і неправих не існує,
бо в річище одне сходяться докази усі,
фіналом спірок -руки на плечі…
…пригадую своє дитинство навісне,
де в колі пастушків був кволим недотепою,
вряди-годи синці діставалися мені,
та все печеною картоплею кінчалось…
…було прологом у нові халепи, а не перемоги
моє дитинство. Нікому звідати його не зичу,
а згадую, щоб з сьогоденням порівнять
і зрідка думать про його завершення.

Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Першооснові всього сущого,
Але пам’ятає тільки етюди,
Які малював патріарх чужий
Епохи давно забутої –
Тонкої, наче мереживо,
Слів,
Які не повернуться,
Не будуть складені в пісню,
Не стануть жовтою глиною,
З якою змайструють цеглу
І змурують одвічне місто
Діти шелесту очерету,
Що бачили сни,
В яких солом’яні опудала
Шукають тінистий сад,
Наче не вся вода отруєна
Чорною кров’ю глибин,
Наче в оцих каламутних ріках
Ще живе таємнича риба,
Яку годували кульбабами
І називали Світанком.
Діти жовтої глини
Своїми пташиними апокрифами
Прославляли Вогонь і Небо,
В яке дивились як в дзеркало
І бачили схожих на себе
Людей.

На Меа-Шеарім здалось мені,
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
А головне – без охорони!?.
Здалось мені, начебто Рабін
Спитать хотів, що тут роблю
Побіля вотчини хасидів із Брацлава.
«Робив світлину крісла,
Де двісті літ тому сидів сам Ребе ,
А тепер лиш немовлят кладуть для бріту»,-
Так одповів би я аматору світлин,
Якби тоді він зупинився.
Та Рабін далі почимчикував собі,
А я лишивсь стоять оторопіло
Із запитаннями своїми.
Чимало їх було, та все ж – найголовніше:
«Як задля оманливого миру
Він нелюдів впустив сюди?»
Так я стояв, вдивляючись
У непрострелену ще спину Рабіна,
Допоки не полишив мене
Ще не розгаданий синдром Єрусалима.

Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє,
А Яша Хейфец, як-от і ви,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загубилися, а туніка на шмати,
Бо на полі Еагра лишились одні колючки –
Нетреби та терену, а шлях надто кручений,
Занадто притрушений пилом зірок.

Трамвай запашного літа
(Не того, що з літописів, а трояндового)
Прямує між кам’яницями міста кіконів,
Що зводили його з білого каменю,
Розчиняли його в повітрі, як шал
Розчиняли менади в крові винограду.
Трамвай прямує крізь пахощі –
На площу нещадної спеки,
Де флейти співають пеан Геліадам
І про майбутнє мовчать
(Бо вони не пророки і не оракули,
А лише уламки мудрості).

Трамвай запашного літа,
Що прикрашений незабудьками
(Кольору пурпуру з островів собачих)
Прямує між кам’яних обличь сенсу,
Днів, що його втратили офіруючи Кроносу
Мед тракійських глиняних вуликів,
Які ліпили старі сурмачі та рапсоди –
Останні, що пам’ятали
Забуту істину Сонця.
Синьоокий водій трамваю запашного літа
Марно виглядає фіалкокосих пасажирок –
Сестер Харакса, громадянок острова,
На якому стоїть Мітилена.

Один дивак,
Що майстрував собі крила
(на яких так і не зміг полетіти,
Краще б літав він на вітрилах мрій)
Пояснив мені, що меч це дзеркало,
В якому відображається душа Едіпа,
А тіло людське – це музика,
Яку грає старий кіфаред – автор апокрифу:
Незнаного, як драхма кіклопа,
Яку він офірував мармуровим руїнам
Храму бородатого Посейдона –
Бога білих коней.

Один дивак,
Що малював неминуче,
Блукав сумним пагорбами та левадами
Землі безтурботних етрусків,
Розказував про охайних мулярів
Вільних як хмари
І коней глиняних,
Що не знають дороги в майбутнє,
Казав мені, що вже час
Шукати шлях чи то стежку в країну синю
Орхідей торішнього сну
І кульбаб неохайного завтра,
Які зацвітуть
Конче.

Один дивак,
Що майстрував залізного лева,
Який дарував королям лілії,
Казав мені, що душа – це аркуш,
На якому чужинець-художник
Малює прозорими фарбами
Дерева з порізаним листям,
Флейту зроблену з очерету
І крамарів,
Що мріють (так необачно)
Про подих вітру
Лігурії.