Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

ти прийшов до лікаря,
він тебе оглянув
запитав як завжди
чому не прийшов раніше
виписав якісь пігулки
по дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

ти виходиш
заходить інший
пацієнт
чи пацієнтка
лікар його чи її
оглянув
запитав чому
не прийшов
чи не прийшла
раніше
виписав якісь пігулки
приймати по
дві штуки під час їжі
тричі на день
одужуйте
до побачення

у тебе прорвало кран
ти викликав слюсаря
він оглянув місце події
запитав чому
ти не викликав його
раніше
важким розвідним ключем
перекрив воду
написав який потрібно
купити новий змішувач
прийде ставити
завтра
до побачення

ти лежиш хворий
вже котрий день
у тебе болить все
що може боліти
а також і те
що ніколи не боліло
у тебе температура
тиск аритмія глюки
і ще щось
чого раніше не було

зайшла вона
оглянула тебе
і ти її оглянув
і запитав у неї
чому вона
не прийшла раніше
або пізніше
а вона і каже
вибач дорогенький
у мене робота щодня
увесь час на ногах
без вихідних
вдень і вночі
я ж Смерть

05.09.2026

був ліс

несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
були їжаки
дикі яблуні
груші дички
осінній листопад
зимове оціпеніння
сніг лід іній
сонячні зайчики
весняне пробудження
біла акація
яруги балки
місця для фестивалів
іскри багаття
опівнічна гітара
можливо навіть
тут когось зачали
ненавмисне

був собі ліс

приїхала бл*дська техніка
все вирубали нах*й
вирівняли нах*й
їжаки шипшина зайчики
всьо нах*й
[знак оклику]

копають нові котловани
забивають нові сваї
збудують кам"яні пастки
в яких будуть жити люди
існувати серед чотирьох стін
хворіти помирати
когось зачинати
не ненавмисне

прощай оружиє
[знак оклику]

поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
діти повертаються зі школи
ми крутим на зиму помідори

бо незабаром день учителя
хелоувін
свічка в гарбузі
свічка у вікні
новий рік
і довга
довга
довга
довга зима
влітку дні довгі а ночі короткі
а взимку дні короткі а зима як вище

навчи мене
не ставити коми у верлібрах

навчи мене
бачити світ
таким яким він не є

навчи мене
переходити дорогу на червоне

навчи мене
не падати а літати
[знак оклику]

в цю мить я зрозумів
що життя наше є довгим
саме завдяки довгим зимам
і якщо ми взимку
ховаємося по норах
як ведмеді
то життя наше стає
коротшим на зиму

запитай у ведмедя
що таке зима
і наймудріший з них
не відповість

о-а-е
о-а-у
о-а-о
цаб цабе

не ображайте поетів
вони
ми
дуже чутливі
майже як екстрасенси

але якщо дуже кортить
то вони
ми
не піаністи
можна і пристрелити

І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивлявся в небо і махав льотчику, якого часом було видно.
Тепер же від надривного, пронизливого його не голосу, а крику
Заціпенію на якусь мить і вдивляюсь, куди полетить і шепочу:
«Допоможи, Боже, тому, хто про смерть забувши, .захища мене».
Такі-от колись різні, тепер зійшлись в одній тональності .
Життя і смерті.

Мовчазний знайомий
Чи просто неговіркий бро
На ймення банальне Джо
Синьоокий як риба зубата,
Що побачила пастора Сонце,
Таки був безхатьком:
Жив серед води солоної
Та гонорово прозорої
(Зі смаком тібетського вітру)
У дерев’яній скрині
(Він не знав, що то скриня Пандори -
Швачки, яку найняла Клото
Майструвати пеплоси сподівання
Для юних вакханок Аркадії)
Скрині з модринових дощок
Зі шматами полотняними конопляними
На антеннах соснових.*
Він був трохи корсаром -
Цей мовчазний дивак Джо,
Але про бородатих халдеїв
У сандалі з ремінцями взутих
Думав щовечора,
І про їхнє глиняне місто,
Де продавалось тверде зерно
За срібні дзвінкі шекелі.
Безхатько (колишній рибалка) Джо
Ножем володів майстерно,
Ніколи не повертався
(Бо нікуди)
І знав напам’ять
Всі пророцтва
З потріпаної книги плачу.
Безхатько нечемний Джо
Був зарізякою,
Проте біля серця
Носив золотого флорина
З рельєфом Івана Хрестителя
З посохом.

Примітки:
* - римляни називали антени антеннами (з двома «н») - antenna, а етруски (расна) — антітемнами (antithemna). На антенах англійські військові моряки з Брістоля в часи короля Чарльза ІІ підвішували за шиї ворожих корсарів.

У дерев’яних снах
Старого рибалки на ймення Мартин
Легкі дерев’яні міста
Плавають на поверхні озера,
Над очеретом літають дерев’яні чайки,
У дерев’яних скрипучих храмах
Монахи з очима синіми
П’ють черлене вино єретиків
З букових чаш всепрощення.
Зачесуючи сиву бороду
Він вважав себе королем алазонів,
Називав себе Епісторофом
І плив човном-вітрильником
З назвою сумною «Марнота»
Рікою незнаного смутку Гіпанісом
У пошуках Ексампею.
Питали його: «Навіщо?»
Він відповів: «Щоб води напитися –
Тої, таємної, і прозріти хоча б на мить».
Сміялися з нього: «Для чого бачити,
Навколо ж одні ляльки і порох сухий,
Солом’яні бусоли та дзвони з олова,
Краще змайструй у своїх дерев’яних снах
Свиту собі дерев’яну
А на осонні посади соняшник».
На те він лише посміхався і майстрував сіті,
Конопляні, наче будинів рубища,
Щоб зловити в ріці Ерідані
Дерев’яного сома байдужості,
Що мудрий, хоч і банькатий,
Бо знає як майструвати
Зозулясті дерев’яні годинники.

коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
що це зробити неможливо,
а краще йди-но на порнхаб
і змінюй, змінюй, змінюй
до світу ставлення своє,
а, може, зміниш і себе,
лиш не перевтомися,
бо завтра на роботу
чи в окоп.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на відчайдушні листи Клари
По смерті чоловіка, який колись пригрів
Юнака Брамса і дав путівку у великий світ…
На кожен з тих листів була мовчанка?
Хотів спитати батька, та посоромивсь:
Перша ж тільки зустріч…
Відчинив повіки – музика без батька
І навстежінь балкон.

Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині сльози –
Цієї плямистої босоркані пташиної:
Заворожив мене її лемент пророчий –
Годував би її діток хвилинами,
Та вони в сутінках
Мовчать до пори, бо не їх літо,
Шукав би шовку для сорочки білої
Якби хтось би назвав мене Томасом,
Майстрував би дерев’яних свищиків,
Та вальдшнеп на ім’я Заратустра
Забороняє – всім хто мовчить заказано
Повік (мовляв), бо дощ квітковий
Малює на білих мушлях мурексів
Портрет ледачого пастора Сонце.
Відчиняю скриню мовчання –
А вона березова – тесана з дерева сліз
Старим теслею з міста Урім,
Що заблукав у краї наші холодні ягідні,
Де пісок тільки на дні струмка,
Про який напророчив якийсь гелон-дармограй,
Що зазирне в його воду холодну Місяць,
Коли зацвіте сухе дерево розпачу.

Чи на землі цій грішній були б ми,
Якби ще юною праматір наша Єва
З цікавості не скуштувала плоду того,
Який Всевишній і зривати не велів,
Та ще й Адама пригостила?
І лиш тоді розкрилися в подружжя очі,
Вперше побачили вони себе нагими.
А як злякались голосу Господнього,
В обійми кинулись одне одному,
І страх поволі переріс у пристрасть...
Під змовницьким покровом ночі
Ту пристрасть передано у спадок нам.
«Плодітеся й розмножуйтесь!»,-
Господь усіх напоумляє.
За первородний Євин гріх отой
На муки породілля приречене жіноцтво,
Та всотуємо з материнським молоком
Ще й Божий заповіт:
«Жінка – свята, а Мати – найсвятіша!»

Шпак ухопив горіх, виніс на дзвіницю,
Наміривсь їсти, та не втримав здобич.
У щілину таку вона упала,
Що птах не годен був уже дістать.
Подякував горіх стіні за порятунок
І прославляти став дзвінкоголосі дзвони,
А далі поскарживсь, що незмога повернутись
В батьківську домівку... Волів би навік лишитись тут.
Ну, як устоять після патоки такої?!.
Став потерпілець жити в захистку надійнім.
Вийшов невдовзі зі своєї шкаралупи,
Пустив коріння поміж скреп, розширив їх.
Став деревцем і вже спроможен був
Навіть міцне каміння розсувати...
...Надто пізно зауважила стіна руйнацію свою,
Заплакала і, падаючи, проклинала мить,
Коли дала горіхові притулок.

Місто, в якому цвіте енотера,
Нагадує лаковану віолончель:
Граки-музики і коти диригенти
(Добре, хоч не хвостаті директори
Урбаністичної директорії вулиць)
Готують музичну виставу – елегію
Мені – глядачу, читачу й слухачу.
А я то думав, що все бачив,
Мислив, що слухав одкровення Гекати,
Піднімаючись сходами зикурату Нанна,
А тут виявилось, що не чув важливого:
Музики, що луна на світанку,
На світанку якого не було,
На світанку веселого Геліоса,
Ой, перепрошую, Уту, що ховається
За горами з яких не вертаються,
Що носить жовту крисаню
Плетену з соломи майбутнього,
На світанку, якого не було.

Місто, в якому цвітуть гліцинії,
На яких гніздяться дзьобаті птахи
Кольору вугілля та попелу,
Що пророчили одкровення місту,
Що дарувало серпокрильцям притулок
Серед своїх хмарочосів закинутих,
Бо женці вони небесного проса,
З якого колись проросте надія,
Останнє що начебто лишається
Поетам, що споглядають заграву
Світанку, якого не було.
Кидаю насінину в глину
(З якої колись ліпили Адама)
Напоєну з каламутного Ерідану,
І мрію, що таки проросте
Древо Пізнання Істини
На світанку якого не було.

Шукаю фарби:
Цей сірий світ сумний розмалювати
Наче б то він розмальовка дитяча,
а не вигадка божевільного деміурга.
Шукаю фарби:
Жовті кульбаби у мій старий сад
Прийшли дивувати волохатих
Марногудів крилатого травня,
А я все шукаю фарби –
Може я не помітив, може просто забув,
Що діти Сонця ось вони – під ногами,
А може то просто марево
Моєї уяви хворої?
Шукаю фарби:
Так хочеться птахом крилатим
Сірим як все, як дах після зливи
Летіти в небо, де бородатий маляр
Заховав кольорове, лишив трохи білого
Для нас – замріяних в синє.
Шукаю фарби:
У царстві снів, де смарагди реальності
Насипані шматочками
В калейдоскоп образів –
Подаруй Морфею мені сни кольорові,
Відчини браму.
Шукаю фарби:
Не для себе – для бджіл кудлатих,
Нехай принесуть мені мед гіркий
Притрушений пилом обніжжя,
Що сповнений ароматом.
Шукаю фарби:
Марні пошуки серед дощів,
Серед гнітючих снів,
Серед клошарів з байдужими поглядами,
Серед зачинених брам і хвірток,
Серед міста порожніх будинків.

 видихнутий цигарковий дим
 який розчиняється у повітрі
 мовби пучка солі вкинута до окропу
 негода імла яка загортає місто
 дедалі ретельніше ген
 поетичне натхення котре на хвилину
 просотує день безнадійно прозовий
 що із цього вам чуття на порозі
 що вам у цім
 перехідне хвилинне розчинне
 метаморфічне
 печаль чи байдужість
 нечутна музика
 мрії у безнадії
 сподівання в чеканні
 тексти поховані заживо
 безтолково
 

 королівські лучники
 королівська кіннота
 шикуються
 у надвечірньому
 вітрі
 танцюючі маски
 танцюють
 у глядацьких енергіях
 у якомусь зі сновидінь
 між літерами
 невідомої книги
 літери брами майже
 між ними
 вірогідно пройти
 наскільки
 відрадні вони
 цього не збагнути
 не втямити
 і це невагоме
 над чуттями блукання
 усе на линві тонкій
 тим часом
 у королівських покоях
 тихо тьмяно
 ошатно
 сам король не бажає
 тлумачення снів
 найчудернацькіших
 і не вірить в казки
 утім любить
 казки розказувати
 якщо умієш звернутися
 і попрохати
 як слід
 а якщо не умієш
 учись
 

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

 знову цей червень хмарний
 зі своїми осоннями
 вивуджує тебе мов рибину
 із глибини
 ти не знаєш чого
 може там інший світ
 світліше щось
 що ти знаєш
 про світло про темряву
 хапаєш гачка
 підносишся із глибини
 але хапаєш недоста
 гачок не втримує
 на поверхні майже
 світлішого чогось
 ізнову падаєш
 занурюєшся
 десь туди
 кудись
 де
 заживсь
 

 consider death
 співає майкел стайп
 consider death
 з динаміків у супермаркеті
 на пенсіонерів
 на поліціянтів
 на матусь із дитями
 на візки для гавчиків
 на сезонний ярмарок
 із розмороженим хеком
 із філе форелі
 на сніговому лоні
 салатами шпондерами
 баликами
 грибами корейськими
 на галявини полуничні
 піраміди акційних яєць
 вишукані елітні сири
 чергу до відділу кулінарії
 де поруч роблять піцу
 а ті хто замовив і чекає
 свою піцу
 посиджують за перегородкою
 поцмулюючи
 лате капучіно американо
 або не поцмулюючи анічого
 і коли зникає світло
 і затикається майкл стайп
 все так само незворушно
 посиджують
 поцмулюючи безцінні
 хвилини життів своїх
 бо світло
 і майкела стайпа
 повернуть їм
 хай там як
 

 стояв мовчав дивився
 на останній
 багряний кленовий листок
 на дереві під під’їздом
 думаючи про своє
 про листок хай останній
 який ще
 повисить ще нічо ще ого
 адже воно
 символічно метафізично
 містично зрештою
 круто
 вітру не було
 мряка звичайна
 анішелесь
 а коли ізнічев’я
 той останній багряний
 кленовий листок
 злетів із дерева затріпотівши
 покружлявши
 недбало
 занурився ледь
 у найближчу калюжу
 я не зміг не відчути себе
 зрадженим так
 хоча це комічно звісно
 усе ж я відчув себе
 зрадженим
 

 неминучість намагається
 влізти в душу ніби
 їй мало того що вона і так
 неминуча
 мовби поганські боги
 якім обов’язкова
 маніфестація
 неминучість ревно
 являє себе надовкіл
 як завгодно
 у старінні каліцтві смертях
 руйнуванні
 на позір випадковому
 нещасному випадку
 нечесній конкуренції
 цькуванні ганьбі
 втраті амбіцій абощо
 одиноцтві зрештою
 що же натомість?
 жити миттю жахаючись
 що ось її вже і нема?
 жити днем який
 ось вже й завершується?
 не зважати? не жити?
 неминучість усіх цих питань
 намагається
 влізти в безсмертну душу
 добуваючись
 раніш чи пізніш
 

У день сонцестояння,
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
- Раніше народжений!
Ви грали мелодію «Світанок»
На березі озера Дун Тін.
Я слухав її
І наповнив мою душу страх,
Потім розчинився я в недіянні,
Потім охопило мене сум’яття.
Схвильований, я сповнився мовчанням
І не міг оволодіти собою…
На це музика Жовтої Істини мовив:
- Ти хотів почути мелодію
Але не сприйняв її,
Тому охопило тебе сум’яття.
Мелодію я почав зі страху
Перед нескінченністю світобудови,
Страх викликає ілюзії.
Потім я грав наче річка
І тебе охопило недіяння,
Тому все стало зовнішнім
І незбагненним,
Потім моя музика викликала сум’яття,
А від сум’яття йдуть до затьмарення,
А від затьмарення
Приходять до просвітлення
І осягають Шлях,
А Шляхом можна наповнитись
І в ньому бути.

Вусаті норовисті кентаври
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
Бо життя – це джерело втіхи**,
Але про це ще ніхто не знав
У світі, що був омитий
І отримав чергову молодість.
Навіть борода патріарха Ноя –
Човняра та теслі
Зацвіла зеленим***
І квітами анемони
(Бо на горі Арарат завше квітень
І вільно дихається).
У цей день скуштували яблука вдруге**** –
На цей раз не мислячі мавпи,
А непідковані людиноконі
Чи то неприручені людинобики,
Що вміли стріляти
І зберегли стару Істину
(Джерельну).
Поголіть бороди!
Всі, хто дістався до берега,
Всі, хто забув про міста гріхів
І знає, що думки то вітрила.

Примітки:
* - серед кентаврів були не тільки філософи, гедоністи, мисливці, розпусники, але й майстри і знавці води.
** - насправді життя – це страждання. Але приємно почути казочку, що існує в житті якась «втіха» чи то «радість».
*** - ніколи не фарбуйте бороди в зелений колір. Це погана прикмета і ознака лінощів.
**** - перша дегустація яблук було смакування яблук сорту паперівка в саду спокою.

 верлібри дуже навіть
 експортний артикул
 якщо у тебе є
 чого продати
 їм
 читачам трактатів
 молодняку на слемі
 панночкам серпанковим
 ще трохи крові
 згустків сплесків
 за оплески або
 знеміння начеб
 ритм вітер дим
 бродячий кіт
 із кроликом тим
 у циліндрі сатиновім
 чому би ні чого ні
 пишномовний папуга
 вар’єте
 слеп-стік
 кастет малярія
 потрохи всього
 ненав’язливо
 і літери
 літери мріючі
 недослівно
 але побільше літер
 ще крові
 елемент абсурдизму
 зринаючого
 весело і бомбезно
 ось
 маєш верлібр
 

Стільки причин в юдеїв для печалі.
Стільки постів і молитов сумних.
Та все ж не знайдеш серед них
Оту, аби гірке минуле не вертало.
Як зненависть здолати безпричинну,
Одвічну зненависть людини до людини?
Почата Каїном, що так і не розкаявсь,
Як Авеля із зненависті вбив,
Ця пошесть розповзлась по всьому світі,
Із нею Дім Господній руйнували
Сікарії й зелоти разом з Титом.
Стільки причин в юдеїв для печалі,
Стільки постів і молитов сумних...
А як сусідові по-людськи в очі глянуть,
Там ворога побачимо, а чи себе самих?

Час квітучих чилійських суниць
Зачинені всі двері крамниць:
Вітер зітхає –
Щось шепоче про човен
В зеленому морі вишень,
А може про крихітку
Яку звуть Нетреба.
Рахую свічки-зірки
Коли поранене Сонце
Заплющує війчасті очі,
Під вікнами тупцяє Темрява,
Я бачу білу чубату чаплю,
Що стукає в шибку,
Нагадуючи про добу заліза
І наступні години мечів.
Дивне чуття прохолоди:
Я торкнувся леза ножа.
На березі озера очерет –
Озера, що дарує вечірню росу
Руїнам.
Всюди, всюди я бачу одне:
Незвіданість плямистих днів,
Що шелестять наче листя
Дерева, під яким спить їжак.
Це літо – це звуки флейти Пана,
Це бліда душа, що напоєна
Бузиновим трунком та оцтом,
Це нічний невгамовний птах
З довгим дзьобом цікавості
І очима вибитих вікон.
Над верболозами,
Над лісом терпіння,
Над квітучим лататтям,
Над качиними гніздами
Сумний Будда.

Зелена матова тарілка
пахла метеоритами і космічним пилом
Його несли під руки два сірих гуманоїди
обережно ніби подарункове видання класика
Він гикав у невагомости
і думав про невиплачений гонорар

Землянине ми прийшли забрати твій розум
зашипіло у його голові наче старе радіо
Але замість страху
він витяг із кишені прим’ятий рукопис
Послухайте краще про метафізику самотности
сказав він і почав читати
Рядки повзли без рими важкі й підпилі
як швейцарські годинники котрі відстали на вічність
Він читав про осінні калюжі Франківська
недопиту чачу
черству канапку
і про те що буття це лише прикрий протяг у всесвіті
Старший прибулець із великими сумними очима
раптом згадав свою далеку Альфу Центавра
де ніколи не цвіла кульбаба
і ніхто не писав рецензій
Він заридав чотирма очима водночас
Навігатор так заслухався про епітети
що забув про гравітаційне поле Юпітера
Пальці-щупальця тремтіли від катарсису
миготіли червоні кнопки
але поезія вимагала тиші
Удар був тихим як критика у товстому журналі
Тепер навколо лише космічний пил
уламки титану і шматки зіпсованої обшивки

Він сидить на уламку реактора
допиває залишки чачі із горла
і дивиться на скафандри
що застигли навіки

Реквієм прибульцям

Ви летіли крізь парсеки і туманности
щоб знайти вищий розум
а знайшли мою третю збірку
Ваша цивілізація будувала квантові двигуни
але не мала імунітету проти галицького верлібру
Спіть спокійно космічні брати
Вас згубила не чорна діра
і не метеоритний дощ
Вас убила щира літературна дискусія
Земля вам пухом
І космос пером

1.06. 2026

Щасливі ті, хто перед сном моливсь
За день минулий і прийдешній Усевишньому.
Мене ж і у вісні тривожать думи навісні:
Не все так твориться, як Він замислив.
Він дав усе, щоб голоду не знали ми,
Опікувавсь не лиш юдеями,- Людьми,
Навчав, як праведним на світі повелося бути…
Здавалося б, чого для щастя ще нема?
До 120 дожити самотужки в повноті ума,
Нащадкам мир і злагоду лишити як насущне?
Та з перших днів брат брата із-за гордині вбив,
І смерть запанувала відтоді повсемісно.
І тому-то дедалі здається все чіткіш ,
Що у ще вищі сфери Всевишній полинув,
Не чує, що твориться на праведній Землі!..
Ім’я ж Його привласнив Сатана,
І нелади переросли в криваві війни,
І начебто кінець Землі поволі настає…
Та голос Людини до Всевишнього ще долетить:
І ми почуємо Його громовий голос:
«Укупі житимуть вовк із ягням,
Лежатиме біля леопарда козеня,
Телятко й левеня разом пастимуться,
І поганятиме їх мала дитина» (Єшаягу, 11-6)

Люди запилених перехресть
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
Навіть білобородий Борей**
Відобразились (як у свічаді)
Посмішка Махатми Ганді
І ще якогось божиська
З капища-пантеону
Суворого племені Померанії –
Варварського, як все лісове,
Як все хвилями солоними напоєне
(Бо море колиска всього невпокоєного).
Мені шепотіли про требу,
А я згадував п’янкий мед
Та дітей золотого вулика
Епохи, коли світ був сонячний,
Бронзовий***,
А знак Сонця на глеках
Означав радість.

Примітки:
* - воді в Озері Сліз солона й гірка, і жодна риба там не живе. Навіть баньката.
** - Борей не називає імен. Кажуть, що Борей корись давно називав імена гіпербореїв. Але то легенда, до того ж неправдива. Блаженні гіпербореї (за свідченням Геродота) теж були землеробами, а жодне з племен землеробів не шанує Борея.
*** - коли люди навчились виготовляти бронзу, вони зрозуміли Сонце і стали йому поклонятись.
Ще примітка: Старчика Досить назвали так тому, що він часто казав: «Досить порожніх слів!» Цей старчик Досить любив блукати в Озерному Краї (між його старих крислатих покручених сосон) і казав, що Озерний Край – це кінець Шляху. Він не вірив, що кінця Шляху немає (а йому казали!). Шлях довершиться, коли згасне остання зірка.

садок із сакур коло хати,
прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть

Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
Знаки хреста і троянди
На сторінках
Цвяхованих кулями книг,
Кожна сторінка яких
Апокриф тутешнього,
Писана чорнилом
Бузинових ночей Кріпто.
Ми сідлаємо вороних коней
Липких войдів безодень,
Де ніколи не буде завтра.
Ми маємо право
Говорити це слово «ми»,
Бо маємо право бути
І відчувати себе спільнотою
Чи то роєм золотих бджіл,
Що несуть у вулик сучасності
Мед буття і пристрасті,
Воску модерну
І стільників прийдешнього.
Ми –
Ті, кому судилося бути,
Ті, хто приходять,
Ті, хто крокують
Дорогами вічності.

Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув од брата,
Що повернувся з батьківщини,
В якій ганьбі й нужді живуть юдеї там:
Мур поруйновано, а брами спалено дощенту.
Що вороги, вважай, живцем уже Юдею поховали,
Бо що ж то неогорожена столиця...
Як плакав і постився, і благав Всевишнього,
Щоб дав милість рабу Своєму та послав
Піднять з руїн Єрусалим, відбудувати Храм.
Як подав він, цареві Ахашверошу чашу з вином.
«Чом це ти такий сумний сьогодні?- спитав той.-
Нездужаєш чи зло якесь на серці маєш?»
«Як не буть мені сумним, владико, коли Єрусалим,
Де могили мойого роду, зруйновано дощенту?..»
«І що ж ти просиш?»
«Відпусти мене, володарю, в Юдею!»
«Назавше?»
«Ні, на стільки літ, щоб стачило відбудувать Єрусалим...»
Як потайки вночі оглядав він мур кріпосний...
Як людові сказав уранці,
Що Бог благословив його піднять з руїн Єрусалим,
Щоб став той знов окрасою Юдеї.
«Негайно встанемо і відбудуєм місто!»- вигукнули всі.
Як недруги, побачивши, що стіни зведено до половини,
Змовилися йти воювать з Єрусалимом.
Як юнаки одні стояли з луками й щитами на сторожі,
А інші – мури зводили з мечами на стегнах.
Як Езра – учень Баруха, того, хто був з пророком Єрміягу,
Відбудовував захаращені душі.
Надто знаті, що вже із варварами породичалась
І в рабство обертала братів по крові...
І от з учора справляли Сукот, як і велить Тора
(З часів Єгошуа бен Нуна його не святкували).
Оглянувся довкола Нехем’я й помолився Богу,
Бо сталось те, що вклав Він в уста пророка:
«Іще сидітимуть в Єрусалимі з ціпками дідусі й бабусі,
І бавитимуться на площах хлопчики й дівчатка».

 віршики
 бігали за мною
 мов ті цуценята за сукою
 яка їм поставила світ
 їх не було забагато
 ні разу
 їх було саме доста
 вони були трохи різні
 а втім
 було щось типове в них
 певний колір десь чи
 притаманний голод чи
 наламана ловкість
 їм прийшлося бо
 жити у світі який
 я був поставив
 їм прийшлося бо
 любити цей сучий світ
 хоч би сам він
 якщо десь-любив то
 не сильно
 не явно
 не просто
 

Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане,
Бо навчить, як краще
Учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче
Мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку
Вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю
Окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
А наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку
Прикладається людина,
Попервах така люб’язна,
Далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде,
То на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,
На ногах ніяк не встоїть,
Притьмом падає в багнюку
І по-свинськи щось там рохка.

Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж
І таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички
Так вподобали болото,
Що свині бракує місця.

1.ТАНКА галицько-пуерто-риканська.

Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?

2.ТАНКА святково-резюмуюча.

Орхідеями
Ми тішимо коханих
У свята різні.
Це ж ліана-паразит.
Все квітуче є таким?

3.ТАНКА весняно-стратегічна.

Сніги розтали,
Пропали знов дороги.
Розою вітрів
Розцвів напрямків букет.
Вкраїна-бездоріжжя...

4.ТАНКА оптимістична?

День нових надій?
Інавгурований нам
Черговий гарант.
Та чи настав таки край
Епосі альфонсизму?

5.ТАНКА недотрастова.

Складав він пальці.
У день голосування
Народ склав дулю.
Нездорове суспільство
Бджолами не лікують.

6.ТАНКА лицемірно-гігієнічна.

Епідемія.
Вдягнули усі маски.
Дивне суспільство -
Чи не заважким буде
Для обличчя новий шар?

2007-2010

В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу,
Що й не поміча нікого.
А як молиться, то байдуже йому –
Є міньян чи ні».
«Поклич його до мене».
«Нізащо дивак цей зі шляху свого не зверне..
Хай би й імператор кликав».
«Замов у нього шкарпеток пар із чотири».
І ось невдовзі майстер простягує раббі товар.
«Скільки ж за пару просиш?»
«Півтора злотих».
«Гадаю, що й одного стачить».
«По-твоєму хай буде».
«А де ти продаєш свої шкарпетки?
Нелегко, мабуть, збути?»
«Та ні. З господи я виходжу тільки в синагогу.
Замовники самі приходять за товаром.
А дехто й вовну гарну приносить».
«А що ж ти робиш уранці перед молитвою?»
«Звичну свою роботу та псалми співаю»
«А які ж, цікаво б знати?»
«Ті, що напам’ять знаю».
І попрощавшись, майстер пішов додому.
А Бааль Шем Тов учням,
Що були свідками тої розмови:
«Сьогодні пощастило вам
Побачить наріжний камінь,
На якім тримається наш Храм,
Допоки не прийде Месія».

Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
телефонує муза
в образі завідувачки бібліотеки
(у неї коньяк і старі фоліанти)

професор зітхає
не можна образити ближнього свого
не скуштувавши його трунку
це антигуманно
і суперечить канонам
герменевтики

і тоді він бере чисту склянку
дивиться крізь неї на сонце
і розпадається на три іпостасі

перший професор іде в деканат
тримати фасон і марку
другий біжить до аспірантів
цитувати антології поміж тостами
третій летить у бібліотеку
бо там істина
яка ніколи не буває сухою

а ввечері
три професори сходяться в одну точку
хитаються як три тополі на вітрі
і намагаються з’ясувати
хто з них сьогодні
написав геніальну передмову
а хто просто закусив
літописом

метафізика панове
це коли печінка одна
а приводів для радости
незліченне число.

1.05.2026

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом і Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі.

А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Як не втомивсь ти на роботі
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто на ринг її перетворити хоче,
Та тих, хто в захваті над мовою батьківською регоче...
...Одвічне горе України – на булаву надмір охочих.

 білий брудний голуб
 із тьмяними рожево яскравими
 лапами
 сторожкий мов отруювач
 у якого при собі
 отрута і намір
 скрадається підскоком
 межею тіні й осоння
 роззирається круглими
 очима параноїка навсібіч
 іржаві трамваї
 сунуть іржавими рейками
 неподалік
 дотлівають недопалки
 догнива хвіст плотви
 стоять зношені черевики
 в тих черевиках
 стоїть зношений чолов’яга
 на позір байдужий до всього
 за тим чолов’ягою
 хвилинний гармидер і лемент
 тінейджерів
 за ними виття сирен
 стіни панельних будинків
 давно занедбаний і зачинений
 заклад mozzarella
 декілька ще поки безлистих
 тополь і небо квітневе
 на позір байдуже до всього
 стогін сирен уривається
 зблискує шибка
 прочинена кимось на осонні
 і в мить зблиску голуб
 набирає висоту
 все далі від стін будинку
 тінь голуба
 віддаляється стрімко
 у протилежному напрямку
 нагадуючи скидання каба
 із бомбардувальника
 

 ось поет на променаді
 проминає повію
 мова тут не
 про молодих поетів які
 те саме що повії
 або старих повій
 котрі чим не поети
 отже
 абстрактний поет
 проминає абстрактну
 повію
 вони можуть навіть
 перепихнутися
 поглядом
 у чім
 кульмінація тексту
 чи суть
 той самий поет
 одразу
 уважає презирство
 в очах тієї повії
 і сама вона
 у той самий час
 уважає презирство
 в його очах
 теж
 але чому би
 не перепихнутися
 поглядом
 на променаді
 

Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.

Я шукав Істину
Серед провулків, де чорні птахи
Дзьобають черствий хліб –
Скоринки буття нашого,
А знайшов тільки іржаві цвяхи,
Якими колись прибили
Руки до сухого мертвого дерева
Нещасному блукальцю Христу –
Пророку віри, добра й милосердя.

Я довго йшов вулицями
Міста гріхів і мідних шелягів,
Доки тьма не ковтнула
Сліпі будинки і німих двірників,
Заґратовані поліційні ділянки
І розмальованих хворих пoвiй.

Далі йшов з ліхтарем,
Що блимав жовтим вогником
Забутих красивих слів.
Бородатий відвідувач шинку
Хотів пригостити чаркою
Нудного гіркого віскі,
Яке колись накурив
Старий чоловік у спідниці –
Картатій, як його нещасна земля,
Що ховає залізні мечі
В глибинах торф’яних боліт.
Та я був без того сп’янілий
Цвітом старої вишні,
Що цвіла у моїй пам’яті
Білими квітами смутку.

Лиця українські у юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.

***
Persons are Ukrainian in Jew..
Jewish of person for Ukrainians..
Undifficult here and get lost.
Sometimes does ask: "With
whom and where I"?
Not get lost. By a pointer
Took to itself one-only:
Look for not language and not race,
And the most ordinary man.

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів,
що кидались свиньми в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш служить мені?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справжніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумить Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я,
а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть.
Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль,
як миєш руки, чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»

Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».
Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.
















Д

І, вийшовши звідти, Ісус відійшов
У землі тирські й сидонські
Євангелія від св.Матвія. 15:21
На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку.
А вона ж була найперша християнка серед гоїв.

Узяв з собою Петра та Зеведеєвих синів.
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що чути за версту…
Їм байдуже , що діється зо мною.
«Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись»:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…

 покинуті тексти
 що їх
 фоліанти
 та я
 записую далі
 слово за словом
 на кухні чи
 сидячи на унітазі
 гріючи їжу
 курячи бозна-що
 ще
 на балконі
 собі
 який почистити би
 дійдуть руки колись
 якщо буде завтра
 дійдуть
 руки
 чого би не сподіватися
 що буде завтра атож
 якщо завтра
 буде
 якщо буде воно
 якщо
 

Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Що летять в пошуках липкого меду
У глибинах квіток-глеків
Вздовж доріг-батогів,
Лише аромат анемон –
Тимчасових як все весняне.
Послухайте,
Як щебечуть знаки оклику
Серед лісів модернових текстів
Пісню сухих цитат
На кожній суміжній сторінці
Повісті анархіста Сократа****:
Всі лідійські пісні про повернення,
Всі тракійські легенди про зникнення,
А мені їдка курява –
Все що лишилося наостанок:
Посуха на фрігійських пасовищах,
Ніби Асканія, але вкрита пилом –
Гірким як полин-євшан.
Крез запросив музик з кіфарами,
А їм на тому масному бенкеті
Тоскно.
Краще б слухали плач цикад*****,
Доки не зацвіте нестерпне пижмо
У долині нечемної річки Галіс,
Що червона як кров.

Примітки:
* - один китайський узурпатор (хоч мудрий, але підступний) - Чу Чжуан-ван (правив у 613–591 рр. до н. е.) якось розпитував про триноги. Він погано закінчив. І всі його діяння пішли прахом.
** - я Аристофана теж вважаю філософом. Тільки не кепкуйте з цієї думки.
*** - як сказав колись один філософ і дивак: «Завершилась епоха синіх колібрі, починається епоха жовтих колібрі». Про білих колібрі він нічого не знав. А то колібрі-альбіноси.
**** - тільки не кажіть, що він був республіканцем! Його вбила демократія!
***** - під час сієсти. Коли не віршується…