Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
а чистим першоджерелом
вона обпікала піднебіння
наче гостра рецензія на слабку збірку
і вивільняла слова
що роками кисли у шухлядах
вона підіймалася вгору
прямо до мозку
перетворюючи сухі правила
на живий потік свідомости
де кожен вигук — це метафора
а кожна еруктація —
глибокий філософський
підсумок буття

13.03.2026

За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.

PS: Якби Ви, пане Сергію, дожили до наших днів, то замість музики почули б завивання ракет, побачили б руйнацію довкола.

Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на ядерну війну,
Щоб танцювати на крові й руїнах.
Що ж, порадійте Іроде й Адольфе,
Гарного учня з-поміж них добрали.
Що концтабори на тлі того, що робить Путін?
Стирає до камінчика міста, по людях лупить.
Та ще й глузує в бункері своїм над цілим світом:
Мовляв, де долар горує понад здоровим глуздом,
Там можна чинити все і якомога несусвітнє .

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на праведне,
Стократ помножить і радість мать щоднини.
…Палають небеса… Із них не дощ,
А зливою смерть ллється безперервно.
І кінця краю не видно в перспективі.

На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
А ми все вертаємось-небаримось
В країну теплих злив та дощиськ,
Бо там чи то синя провесінь,
Чи то троянди бавляться радістю.
Я не знав, що Березень – то старець,
Що ніяк не прокинеться, не одужає,
А місто гультяйки Музики
Втопилось в озері бронзових дзвонів,
Наче знову Батий гнилозубий
Стоїть на горі з паліями та зарізяками.
Як відверто все явлено!
Навіть тиша свята
Приходить до нас стежкою
Наближення.
Оминаємо
Порожнечу сухого та злого степу,
Яким блукав-верховодив пастух Ісаак**
Від одного саду до іншого,
Де гілки ламалися
Від неіснуючих яблук
Дерева Вічності***.

Примітки:
* - Ведмежа ягода – це Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.). Так називають його в селищах серед пралісів біля Окорського озера коли Місяць оповні.
** - Дитя сміху був не тільки пастухом, але і верховодою. У пустелі без верховоди ніяк.
*** - в Едемі крім дерева Пізнання добра і зла та дерева Життя росло ще дерево Вічності. Але плоди його надто гіркі.

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!

***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою,
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Завірюха божевільних метафор
(Бо смерть – справа самотніх)
З хуртовиною зранених слів
Я завжди наодинці,
Як сніговик, що вдає людину,
Вдягнувши овечий кожух відлиги,
А хтось почувши сопілку спалює Масляну*,
Начебто це не Масляна,
А британський єретик Джон**,
Що хотів врятувати Рим (як гуси колись),
А всі думали, що спалити.
А я все чекаю,
Коли зацвіте бруслина,***
Що нагадує мені тінь самогубця,
Що зависла між світами яви та мрій,
Що ковтає вино повітря –
Холодне, як дошка Ковчегу
На горі Арарат,
Де апостол лиманів
Приносить устриць і мідій
На стіл патріарха Ноя****,
Якому Хтось підказав,
Що світ має бути різноманітним.

Примітки:
* - дехто думає, що Масляна, то відьма-зима, але то неправда. Колись замість Масляної спалювали язичники солом’яного божиська минулого.
** - а може і не Джон. Хоча єретиків з ім’ям Джон було чимало.
*** - вона обов’язково зацвіте навесні, але цього ніхто не зауважить.
**** - я знав цього сина Ламеха, теслю і поціновувача доброго вина колись, в одній зі своїх реінкарнацій.

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
«Наспіви циганські» з Сарасате .
А поки настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима і відчув відсіч наставниці:
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє,
А Яша Хейфец, як-от і ви,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Арчі —
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
і вся філософія собачого роду.
Він не шукав серветок,
не чекав на папір «Обухів»,
він просто підійшов
і витер свій досвід
об мої улюблені штані.
Це був його автограф.
Стислий. Теплий. Липкий.
Тепер ми з ним —
одне ціле,
бо я несу на собі його тягар,
а він біжить далі,
легкий,
як непрочитаний верлібр.

31.01. 2026

Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на ядерну війну,
Щоб танцювати на крові й руїнах.
Що ж, порадійте Іроде й Адольфе,
Гарного учня з-поміж них добрали.
Що концтабори на тлі того, що робить Путін?
Стирає до камінчика міста, по людях лупить.
Та ще й глузує в бункері своїм над цілим світом:
Мовляв, де долар горує понад здоровим глуздом,
Там можна чинити все і якомога несусвітне .

Бородатий мен (у міру сентиментальний)
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Бородата вумен
Смакує кольорові льодяники
Солодкі як ніч Напередодні Імболку
(Поганського, як все, що кліпає)
Чи то напередодні Стрітення
У пісках Міцраїму (безбородого)*
(Бо зима – час завірюх, доба омелюхів)
(Холодна як міланське морозиво).
Бородаті діти
Говорять бородаті цитати,
Сміються
З бородатих анекдотів
Республіки Вчора
(Бо Ломбардія – там, де пахощі**).
Бородаті птахи літають колами
Над містом білих дерев і скель***:
Ти сьогодні ховалась під ковдру
І мріяла смакувати густий мед
Трипільців:
Назбираний в кольорові глеки
Прямісінько з дупла-вулика.
Бородатий світ
Ковтає несмачні дні зими
Наче вони зроблені з тіста
Пшеничного.

Примітки:
* - У Міцраїмі всі голили не тільки бороди, але навіть голови – всі, навіть жінки. Хоча деякі жінки періодично чіпляли собі накладні бороди (наприклад, Хатшепсут). Але то збоченство.
** - Ломбардію правильно називати Лонгобардія – Країна Довгобородих. Вона справді запашна. Хто там бував – не дасть мені збрехати. А ломбард тоді правильно називати лонгобард. Я вчора туди відніс три золоті соверени короля Генріха VII.
*** - білих міст нині доволі – не тільки у снах.

Це так просто —
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
друга — за долю літератури,
а на третій
метафори починають двоїтися,
як і обличчя друзів.
На ранок
тексти стають заважкими,
світ — надто гучним,
і лише каламуть у голові
мовчазно свідчить:
семіотика похмілля
нещадна до тих,
хто надто глибоко
занурився у контекст.

27.01.2026

Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Пихатий, з потворами-баштами,
Що тикають в Небо шпилями
(Хоча й Небу не боляче,
Але воно образилось).
Накликали рясний життєдайний дощ:
Співали таємні слова,
Танцювали навколо вогнища,
А визирнув з Ріки сом
І сказав, що то все намарно:
Сердите Небо дивиться
На людей-мурах потомлених
І заплющує сині очі.
Накликали дощ-подарунок:
Хотіли врожаю і стиглих яблук,
Важкого колосу і ситих ягнят,
А виросли з сухої землі
Кімерійські бронзові стріли:
Гострі як палючі промені
Зчужілого невблаганного Сонця.
Назбирали перламутрових мушель
М’якунів затоки марення
І зробили блискуче намисто,
Вдягли його на молоду відьму,
Що скинула конопляне дрантя
І кричала в чорну безодню,
Де глипав оком лихим Сіріус
Але марно.
Ми пішли у хижки свої
І бачили сни круговерті,
Не хотіли з тих островів вертатись,
Плисти човнами-довбанками
У світ яви.

Стільки народ мій мудрості втілив у прислів’я,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість у потилиці».
«Вовком дивимось на сусіда, а вовкулака сприймаєм, як ягня»…
Тільки Перемога над сусідом-супостатом спростує ці та десятки інших премудростей.

Він сорок літ водив їх по пустелі:
Непослух батьків тому причина.
Не вірили, що для Всевишнього
Немає недосяжного і неможливого.
Покарані були за одностайну недовіру,
Кістками лягли в пустелі всі ,як один,
Нащадків їх розпорошено по всьому світі…
А скільки ж їх, недовірків новітніх,
Хто й досі силкується привласнить Його міць.

ранок
це завжди про те
що всередині
вимагає виходу назовні
я біг по снігу
ніби по сторінках
ще не написаної рецензії
і раптом
світ зупинився
в одній точці
під старим деревом
це не гріх
і не сповідь
це просто теплий сонет
залишений на снігу
як свідчення
що я був тут
що я живий
господар дивиться
з висоти свого інтелекту
шукає пакет
а я дивлюся у вічність
і хвіст мій —
мов знак оклику
над порожнечею буття
зробив
і пішов далі
не озираючись
так пишуться справжні тексти
так минає
день.

2026

Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Людиною роздоріжжя –
Я не знаю…*
Дерева запізнювались на тризну,
Чорнокрилі птахи думок
Докучали вбраним у білі шати,
Хтось запитував: «Хто там?»
І заплющував очі,
Хтось шукав Єдине
Зазираючи в очі сови,
Губив крейцери слів
У лісі, що виріс на пустищі –
На румовищі міста,
Де колись говорили
Старонорвезькою**.
Ввечері, на забутому городищі
Подорожні шепотіли імена Сонця***,
Ховали заборонені літери в торби,
Мріяли про спочинок
І дивились на кам’яні брили.
Всім, хто читає книги,
Всім, хто слухає шум очерету****
Замість музики зимової віхоли
Він дарував невпізнане.
Можливо, намарно…
Можливо.

Примітки:
* - я справді не знаю. Даруйте.
** - Інгольф Арнарсон (Ingólfur Arnarson) теж говорив старонорвезькою.
*** - гелони використовували під час релігійних містерій 125 імен Сонця, серед яких 77 імен були таємні і відомі тільки адептам.
**** - нині лишилось мало людей, хто в серпневі ночі ходить на озера слухати шум очерету і чути в тому шумі таємне.

Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Де кваки співали про синяву,
Коли падав с небес дощ.
Книга, що стала димом
Була важка наче твердь земна,
Наче вся важкість світу сього,
Що топчуть залізними черевиками
Вершники Судного Дня
Вдягнені в шовк на кольчуги.
Книгу, що стала подихом вітру
Розкривали щоп’ятниці
(Навіть скорботної),
Гортали пожовтілі сторінки,
Наче то не млинці пергаментні,
А залізні гострі ножі-плуги,
Якими крають незайману землю Слова.
А потім та книга
Стала прозорим повітрям
Стала гірким димом
Стала солодким спогадом
Стала крапкою часопростору
Стала луною Ніщо.

Ми таки дочекалися –
Сама Вічність прийшла до нас
Прийшла старою жебрачкою
У лахмітті дірявому
(Колись оздобленому)
З ясеневою патерицею.
А ми все виглядаємо
Цього дня похмурого,
Що визирне крізь оливні хмариська
Щось більше ніж Сонце.
Вдвох на вуличках Авіньйону,
Приїхавши туди на осликах,
Міняємо уривки снів на шеляги –
Мідні з профілем доктора Фауста:
Нам наснилися чорні пси
І білі дзьобаті ворони,
А ще хвостаті мавпочки,
Що шукали кульгаву Істину
І тікали від відьми-спокуси
На залізному паротязі звуків
Довгими коліями Евкліда.
Сподівання високі як політ альбатроса
Бережемо, хоч вони нам наснилися,
Пісні, які можна співати в темряві
Ранять нас терновими голками,
Знаємо, що ночами вилазить потолоч
З льохів, де ховали колись до весни
Шал.
А сніг як свідоцтво,
Як сторінка манускрипту незрячих,
Як срібло, що лишили на гонорар
Чумному лікарю.

Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Прилітає нечутно
Туди, де лишень.
Бо кожна троянда дика,
Бо кожен рибалка лірник,
А цей тим паче.
Бо птах-привид –
Мішкоротий крилатий небаба
Ловить пічкурів неспокою,
Замість коропів ковтає каміння,
Ніби він не озерний хапуга,
А пророк Алконост у зеленій короні.
У той день каченят прозорості
Сонце було голодним
І писало плями-ієрогліфи
На шкірі рогатих оленів,
Що шукали ренесансного водопою
Під хмарами-парасольками,
Що безпідставні,
Як ондатрові сни недоречні,
Як вистава світил абсурдні,
Як почвари ночі отруйні,
Бо паяци-бобри
Збирають хмиз апатій
На ріці Геракліта.

Сидить Критик
на березі Бистриці Солотвинської
або Надвірнянської —
йому, зрештою, байдуже,
бо в обох тече не вода, а тексти.
дивиться у дзеркало ріки
і бачить там не себе,
а чергову книжку, яку ніхто не прочитає,
крім нього,
і, можливо, автора
(хоча щодо останнього — є сумніви).
дістає люльку,
набиває її тютюном гіркого досвіду
і прискіпливо вдивляється у простір:
хто там знову видав збірку?
хто замахнувся на святе —
на сторінку, що мала залишитися білою?
він не пише рецензію —
він виносить вирок,
але робить це так лагідно,
ніби прикладає подорожник до рани,
яку сам щойно і завдав.
«брате, — каже він відображенню, —
ти забагато знаєш про інших,
і замало — про те,
куди зникають незатребувані тиражі».
усміхається у вуса,
закриває черговий «товстий» журнал,
і йде собі далі —
самотній вовк у шкурі критика,
який точно знає:
найкраща книга — це та,
яку він ще не встиг розібрати на атоми.
а сонце сідає,
червоне, як нутрощі кавуна,
і Критик Маститий мовчить.
це його найкращий текст за сьогодні.
17.12.25

Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє Ім’я по всій землі!
Ти, котрий славу дав небесам.
З вуст малюків і немовлят
Ти зробив силу проти Твоїх супротивників,
Щоб зупинити ворога й месника.
Як побачу Твої небеса – справу рук Твоїх,
Місяць і зірки, що поставив Ти,
Що є людина, що пам’ятаєш її,
І що син людський, якого згадуєш?
Хоч і меншим зробив Ти його проти ангелів,
Та все ж увінчав його величчю й славою.
Ти дав йому владу над усім, що створив,
Поклав йому все до ніг:
Худобу велику й малу і польових звірів,
Птаство небесне і морських риб,
І все, що проходить морями...
Боже, Господе наш,
Яке ж бо величне Твоє ім’я по всій землі!

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…


Зниклі рядки з невідомих віршів,
що з'явились нізвідки,
скупі, ніби помах руки
замученого погонича верблюдів
у пустелі Кара-Кум,
де минулого вівторка випала скупа манна небесна,
та верблюди були раді і цьому.


А що ти хочеш почути від танучого снігу,
крім слів жалю за скоротечним життям?
Він зробив для світу все, що міг,
поки ти тупо сидів у туалеті
і гортав рілси.

-----
* в оригіналі було "ну то й х..й з ними!"

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

1982

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

***
А пацієнти шостої палати
московії і найнятої вати
готові до війни,
та тільки не пани,
а пацієнти шостої палати.

***
А мафії не писані закони
і на брехню немає заборони,
осуджують месьє,
що євро не дає,
а мафії не писані закони.

***
А блюдолизу є кому служити,
коли у владі урки і бандити,
і їх небитих – тьма,
і битих ще нема,
а блюдолизу є кому служити.

***
А мафію Алі-баба курує.
Розбійники розбіглися і всує
лишається один
в сезамі Аладін,
а мафію Алі-баба курує.

***
А менеджери підвели паяца,
будуючи йому й собі палаци,
але якщо по ділу,
то не якісь дебіли,
а менеджери підвели паяца.

***
А у Європі дують на холодне,
їх об’їдають гнані і голодні...
не українці, ні,
то коміки русні,
а у Європі дують на холодне.

Досьє
А сучі діти і її сини
це одночасно слуги сатани,
та маємо і їх переконати, –
не окупанти
вибрали ґаранта,
а сучі діти і її сини.

11.2025

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Не певен, що якби Мойсей
явивсь на Святу землю,
в сьогоднішній Ізраїль,
навряд чи визнав би він за своїх
нащадків тих, що при ньому
в Єгипті місили з січкою глину,
приймали Тору і на плечах несли Мішкан –
присутність Всевишнього серед них…
Був би своїм в Ізраїлі Корах,
якого за заздрість і невіру в Мойсея
та намір замінить його поглинула земля.
Став би Корах в Ізраїлі на чолі грошоманів,
очолив би якусь партію й подався б у Кнесет...
Забув дорогу в Єрусалим Єгошуа -Ісус.
Щороку воскреса для тих, хто ненавидить юдеїв,
бо, бачте, одновірці не визнали його сином Божим…
Та попри все, оточений зусібіч ворогами
живе Ізраїль усупереч бажанням і намірам
ненависнивків знищити його.

Скажи осіннім квітам*:
Вітрила осені давно роздерті**,
Сірі хмари стали вином
У келиху старчика Фідія***
(Він будував Колізей –
Думав, що то окраса,
Думав, що то капелюх,
Що загубив дивак Аполлон,
А воно капище).
Промовчи про сутінки днів падолисту:
Остання людина кленового пагорба
Шкутильгає до замшілого кромлеха,
Виглядає сивочолого філософа Сонце
Між поранених каменів
Народу залізних перстенів****,
Сірих глеків і соснових човнів.
Прошепочи чорному круку,
Що глипає на лісового патриція,
Що примандрує з безодні
Чорної як смородина і солодкої
Наче осінні яблука*****:
Скуштуй і забудь,
Про все,
Що ти лотофаг – забудь
Навіть це.
Ще одна непрочитана
Сторінка павучої меланхолії –
Там написано найголовніше,
Про скляну ластівку
І гранітну сову******.

Примітки:
* - білим хризантемам.
** - холодним вітром одкровення. Вітрильник осені – бригантина.
*** - в Італії я знав трьох старчиків на ймення Фідій. Останній жив у Неаполі (Партенобі) в часи імператора Візантії Іраклія (575 – 641). Про те, що серед будівничих Колізею був грек на ім’я Фідій згадує Антоній Салюцій Крісп в листі до Гая Секунда Германіка.
**** - є легенда в графстві Корк про те, що Діти Богині Дану (Tuatha Dé Danann) носили залізні перстені.
***** - в Ірландії є легенда про яблуню, що росте на горі Дермад (Sliabh an Dhearmad). Хто скуштує солодке яблуко з того дерева в ніч на Самайн (Савунь), той про все забуде.
****** - я колись таки поїхав в Китай зі своєю ластівкою (скляною), а в Атени (Αθήνα) зі своєю совою (гранітною). Просто так захотів.

До подиху останнього збережи для мене, Боже,
незмірну тугу й біль за тих дітей Твоїх,
що й на схилку літ не в змозі позабути,
як їх в палеоліт війна триклята вкинула.
Там кременем-кресалом добувавсь вогонь,
поживою єдиною, а не дієтою, лобода була,
а квіт акації й макуха ставали неабияким десертом.
Частіш нагадуй, Боже, що властолюбці
спроможні знову загнать в палеоліт,
де монблани ширпотребу заходитимуть у сни
фантасмагоричним спогадом міфічним.

Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
Та як розірвуть тишу гелікоптери,
що тяжкопоранених несуть
в котрусь з єрусалимських лікарень,
а вбитих - до рідні на поховання,
з ними всіма тривожними думками.
А ще як зачую грім бомбардувальників,
що в Газу понесуть праведну кару
на людоловів-хамасівців, радію
і на радощах серцем кричу:
«Так їм, бузувірам, треба!»

Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки винюхав те,
Що зготував я»,- подумав Яаков.-
Недарма ж був неабияким мисливцем –
Мало якій звірині вдавалося сховатись.
Та ж і сам був більше схожий на звіра:
Увесь у волосні...Лоба не видно...
Запалі очі світять хижацьким блиском...
Так і здається, що готовий вчепитися в горлянку...»
«Нагодуй мене!»- не сказав, а скорше прогарчав Есав.
«У мене тільки чечевиця. І ти ж напевне знаєш, чому...»
«Нічого знать не хочу! Голодний я і стомлений!..
Дай мені оте червоне, що в горшку парує!..»
«Задля дня такого сам би мав зварити отаке...»
«Не маю сил підняти руку... Отож, у рот клади мені!»
«Мабуть, таки дійшло й до нього, про що йдеться.-
Подумав Яаков.- Крихти совісті
Пробилися-таки і напоумили напівзвіра:
Не варто так-от осоружно порушувати звичай –
Зі скорботи робити свято шлунку».
«Зроблю, як просиш. Щоправда, за умови»,- сказав уголос.
«На все я згоден, аби не буть голодним! Не зволікай же!»
«Поклянись, що первородство віддаси мені цієї ж миті!»
«Нащо мені це первородство?- пронеслося в голові Есава.-
Щоденні молитви...Пости...В шабат сидіти вдома
Замість загнати звіра і крові свіжої напитись вдосталь!..»
«Згода!- проревів Есав.- А тепер у рот клади! Та якомога більше!»
...Наївся волохань, лапою рот витер і почвалав у свій намет.
А Яаков тої ж часини пішов до матері розповісти, що сталось.
...Відтепер Рівка знала, що робить, аби здобуте первородство
Перетворить на батьківське благословення.
Та вирішила все ж порадитися із Всевишнім.

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам”ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні,
Де слово – подув, а не смисл,-
Теж тільки пам”ять.
Не чує.
Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді:
Не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
/Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка/,
То розкажу, про що кіфара грає:
“Чи варта пісня
Бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління,-
Ватра,
Коли воно не жарти,-
Варте бодай одної пісні”.

Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
На це місто з потойбічного
Квіткового раю
І бавиться яблуком –
Зеленим, як все, що зростає
І має надію бути.
Отой шпак
Хвостом (довгим як Вічність) вказував
На початок
(Не всього звісно, тільки дечого),
А дзьобом лічив трамваї
(Бо трамвай не подія,
Навіть якщо він гуркоче колесами,
А лише причина
Думок чотирьох жінок,
Що вдягнені в сіре).
І тільки смугастий кіт
Подумав, що то не шпак, а годинник,
Який вказує кількість хвилин
До Великого Одкровення.
Шкода, що той кіт не знає абетки,
Жодного знаку клинопису,
Жодного ієрогліфа,
Кострубатого, наче сліди фламінго,
Інакше він прочитав би
На сторінках-цеглинках глиняних книг,
На бамбукових дощечках
Казку про патріарха Ноя*,
Що майстрував корабель без вітрил,
Без керма і компаса:
Бо всі пливуть навмання,
Байдуже, то Судний День
Чи Скорботна П’ятниця,
Чи просто четвер,
Коли падав дощ**.

Примітки:
Тут мова йде про мед, зібраний з гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum L.). Хто не коштував такого меду думає, що життя це стежина з одної квіткової галявини до іншої. Є ще мед зі каштану їстівного (Castanea sativa Mill., 1768) – то зовсім інша річ, що навіває духмяні сни.
* - плавання Ноя, то була насправді містерія, а зовсім не порятунок потопаючих зайців. Зайців-потопельників рятував дід Мазай, хоча він теж був Ноєм.
** - дощ може падати будь-якого дні – не тільки в четвер. Добре, що в країні Шумер дощі падали вряди-годи, інакше б їхні глиняні таблички розмокли і ми би нічого не довідались. Між іншим, серед шотландських масонів та богемських містиків ходять вперті чутки, що всесвітній потоп почався саме в четвер.

Кажуть, як прийде Месія,
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
щоб це збулося найскоріше.
Щоб, як пророкував Ісайя,
мечі перекували на орала, на серпи списи,
щоб не підіймав меча народ на народ,
щоб не навчали війні, себто нищить…
Цей день уже настав для дітвори.
Спинився транспорт, окрім амбулансів.
Тож малеча мчить на всьому
на чому можна мчать у вимріяне завтра.

Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький сум і радість виливали,
а я з малечею стояв і всотував той спів.
Знаю, не до пісень мурашкам,
а от у бджолиному гудінні
відгук дитинства пізнаю.

Судний день перетвориться на свято...
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього життя Ісайя,
щоб перекуто було мечі на лемеші,
а списи на серпи, аби народ
не підіймав меча на народ,
аби нарешті не навчали війні...
...А для дітвори, чиї блага вимолюють дорослі,
цей день уже настав: їй ні в чім
спокутуватись перед Всевишнім.
Отож, як спинився транспорт,
мчить вона на всьому, на чім можна мчати.
...Як хочеться, щоб Судний день
якомога швидше став насправді святом
і діти мчали в радісне майбутнє.

З літами охочіш розмовлять мені
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш!
Без слів їх зразу розумію.
Досить усміху, що вартніш од слів.
А тому, що бозна чому скиглить,
здвигую плечима і розводжу руки.
Мовляв, що сталось, друже?
І затихає немовля, і слуха,
одсторонивши соску,
байки мої дідівські.