Вірші, мої діти,
щодня підростають,
осені квіти
ще зацвітають,
умиваються росами
і втираються травами,
стають вірші дорослими
вірою й правдою;
підуть в люди добрими
ходою неспинною,
мого серця обрієм
і душі частиною…

А я піду у Світ безмежний
один самотній босоніж,
і на шляху збудую вежу
на перехресті роздоріж
добра і зла. Дороговказом
проляже промінь без доріг,
і не здригне обличчя м’язом
і не стрибне душа до ніг.
Піду тим променем у тиші
шерхотіння світла й тьми,
згадаю сумно мої вірші,
які залишив між людьми…

Вже в останнє їх згадаю,
поки ще свербить земне,
та і те за мить минаю,
крок за кроком все мине…

Десь за Стіксом є ворота
в Рай чи Пекло без ознак.
І тепер одна турбота:
на паром знайти п’ятак,
щоб з Хароном у безсмертність
плисти смертному мені
через вічність і безмежність
у турботи неземні…

Ось і берег Потойбіччя.
Скрізь палаюча пітьма.
У пітьмі – мерців обличчя
черга (мабуть, не дарма)
до воріт Петра, з мішками,
не до раю – до воріт,
у мішках важкі, як камінь,
глиби доларів і піт
тих, кого ті обікрали
ще зажИво, на землі:
не пахали, не орали,
мають гроші чималі.
Всі на дозвіл в Рай чекають,
різних націй і епох.
Ці за гроші, ті плекають,
що і так пропустить Бог.

В перших є мерці знайомі:
Дональд, Сі і Вови два.
Біля них стирчить на стрьомі
їхня спільна голова.
На всі боки поглядає,
(щоб ніхто не вбив мерців)
стиха так Петра питає:
– Ти закрив ворота ці?
Одкривай, бо звалим грішми,
чи зламаємо плечем…
І Петро святий і грішний
вже дзвенить своїм ключем.

За воротами – сад Раю.
Квіти, пташки… словом Рай.
Від воріт до небокраю –
все для щастя – вибирай,
відгодовуй свою пику
(задарма, щоб ти не крав)

Та мерці вчинили бійку:
хто з них має більше прав
у тім Раї бути першим,
першим красти, як завжди.
(Злодій є таким і вмерши,
хоча мертвий – півбіди).

Бійку старші підхопили:
Гітлер, Сталін, Трумен, Гровс*.
В бійці сад і підпалили,
уцілів, хто в Пекло вповз…

Ще і досі сад палає.
Сам Петро ледь не згорів.
Вже не Він охороняє
божий Рай о цій порі.
Та до Раю знову черга
божих і не божих душ,
від кацапа «печенега»
до француза з Мулен Руж.

«Що робити з цим народом» –
сивий Бог ще посивів.
Все живе старіє згодом:
вже не вміє те що вмів.
Тому вирішив, хай гине
злеє людство на Землі,
кожен з них, як злодій, винен,
навіть Папи вчинки злі.

Хоч Всевишній Батько мудрий,
не догледів, що несе
людство Світу… Стиснув груди:
«Хай тепер воює все!»

І речей вчинилась бійка,
де там той Армагеддон!
Квітку з’їла більша квітка,
паляницю з’їв батон,
битись стали чай і чайник,
ложка й ложка – на ножах,
старий овоч, як повчальник
на город наводить жах.

Словом все у лютій битві,
і зникати стало все,
навіть тих, що ще не вбиті
до могили страх несе.
Без речей – міста і села,
все, що зробиться – уб’ють
ті, кому та смерть весела,
і до інших мають лють.
У лісах дерева стогнуть,
в кожнім стовбурі – черв’як
на очах трухліє стовбур,
і спасти його ніяк.

Хочеш їсти – губи в сварці,
верхня нижню в злі гризе.
Все, що було в скороварці,
з’їло жадібне бізе.
Вже і тих хитає голод,
хто при владі, при грошах.
Всюди порожньо і голо.
Обійняв все людство жах.

Та Всевишній має серце:
«Гинуть люди на Землі,
може, припинити все це,
може, вже не будуть злі?…»
І схилився головою,
сивий вже нема куди:
«Душу чи зроблю новою
без нової в тім біди?»

Досі в роздумі Всевишній…

Може то мені був сон,
як дрімав в саду у вишні
на краю вцілілих зон,
де за краєм все горіло,
вибухало і гуло…
Що ж мою так душу гріло,
чи на справді то було?

Відкриваю очі, чую:
вибух, постріл, дрона свист.
Не в саду, в війні ночую
я живий, і в цьому зміст,
що живий на цій планеті,
де немає майбуття,
лише Смерть в своїй кареті
має право на життя.

Серпень 2026 рік

*Генерал-майор Армії США Леслі Гровс
був військовим керівником усього Мангеттенського проєкту.
Саме він повністю відповідав за:
1.Створення атомних бомб
(саме він найняв наукового керівника Роберта Оппенгеймера).
2.Вибір японських міст для потенційних цілей.
3.Написання та підготовку
фінального бойового наказу про скидання бомб.

Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Сміється і качається на линвах.

Ці нагороди я візьму до рук
В енергії потужнім пульсуванні,
Відчувши силу нездоланних мук,
Яка щодня торкає на світанні.

Впадуть бурульки знаками небес,
Розбившись, як останнє сподівання.
Зі слів банальних немічний протез
Нам не замінить силу поривання.

21 лютого 2026

Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно.
Сумні надгробки вже сказали все.
Тепер їм лиш у відчаї мовчати.
На білому крилі не принесе
Потрібне слово янгол, що на чатах.

20 лютого 2026

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026

І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.

Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
дав час спокутувати гріх.

Пройшов народ цей через рабство,
пророків тексти – фарисей,
затим їх ціллю стало барство
і П’ятикнижжя – садукей.

Принести користь для народів,
перед своєю, їм це зась –
ввели в оману тих уродів
і править їми темний князь.

От і прийшлося Сину Бога
народам дать Новий Завіт –
посли такі собі, нічого,
Любов дала ж від Духа плід.

05.08.2026р. UA

Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної відпустки.
Прямуєш ти у чарівні світи,
Світ за очі, на острови далекі,
Але дамоклів меч із висоти
Здіймається в ненависті черленій.
Такого не придумано човна,
Який би подолав сувору Лету.
Такого не зготовлено вина,
Що вгамувало б спогади поета.

6 лютого 2026

Поезія - аскеза чи надмірність,
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?

Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
І дивиться у небо, як звіздар.

Поезія - невидима пелюстка,
Що впала на долоні вогняні.
Поезія - це сонце, а не люстра,
Це люстро, де трагедії земні.

Поезія - це пристрасна молитва,
Це досі не написані псалми.
Хай точиться непримиренна битва,
В яку поринули навіки ми.

Поезія торкається і коле,
Немов троянда в первісних степах.
Поезія несеться диким полем,
Долаючи шаблони, злобу й страх.

4 лютого 2026

Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.

Не хочеться зранку вставати
І йти у приречений бій.
Відступляться геть супостати
У січі важкій, вогневій.
А вірші, як мудрі солдати,
Зіллються у річці сумній.

Та щось доленосно покличе
Тебе у пекельний двобій,
Сховавши під каптур обличчя
І натяк пославши: я свій.
Промова гучна і незвична
Пробудить у тьмі навісній.

30 січня 2026

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Загляну в дзеркало своєї душі
І подумки вертаюся в минуле.
Я бачу в ньому, цьому дзеркалі,
Усе життя моє прожите.

Там бачу я не тільки своє тіло
Я бачу душу свою у ньому.
Любов в очах, усмішка щира –
І відпечаток болю й втому.

Я бачу кожен крок минулий.
Читаю кожну зраду друзів
І вид мені батьками даний.
І радості минулих днів.

Вода солона на столі
як символ сліз в чужій землі.
Гірка трава, і не одна,
як згадка рабського вона.

Сумною б трапеза була,
та ось рух ангела крила
дає надію на життя
в своїй землі за каяття:

до хліба з кращого зерна,
та з кращого, що є, вина,
гаряче, щойно від огня,
цілком запечене ягня…

Висока сплачена ціна,
парує над столом вона,
і спонукає в кожну мить
давать любити і любить.

* Таємна вечеря
20.07.2026р. UA

Таємно, щоб ніхто не знав,
Ісус вечеряти зібрав,
Четвер цей день на небесах,
а жертва в Храмі, бо Песах.

Піднесений панує стан,
бо відповідний мають сан,
відсутні поспіх, суєта –
Єдине щось спільнота та.

В світлиці чистій стіл стоїть,
що Бог послав, Його хваліть,
приємне світло від ґнотів,
все так, як Бог того хотів.

Солоне й гірке неспроста
цілують і звучать уста
достойних цих чоловіків,
як і на протязі віків.

З солодким миска також є
в надії Бог його дає,
стоїть посеред гірких блюд,
бо жде і просить його люд.

Розводять, п’ють вино із чаш,
їдять жертовне з Храму аж,
розламують і хліб, жують,
і тиха мова йде про суть:

Ісуса тіло хліб цей є,
хто їсть, життя спасе своє,
вино у чаші – Кров Його,
хто п’є, ласкає Бог того.

Ісус, Христосом звати слід,
для друзів віддає Свій Світ,
не так, як світ його дає,
а як сказав, так Він вже є.

В завершення псалми звучать,
таємного лежить печать,
бо Дух ще не зійшов на них,
а поруч вже великий гріх…+

16.07.2026р. UA

Тут нікуди піти, лише на стадіон,
Порожній, сиротливий і безмовний,
Там, де біжить нечутний чемпіон
Крізь славу, гордість і тотальний морок.

Тут нікуди піти. В обличчя самоти
Подивимося тихо і печально.
Там грають фугу зречені вітри
В зіницях голубів, синиць і часу.

Тут нікуди піти. В пародію епох
Ми забредемо полохливо й чинно.
Проб'ється крізь часи розлючений Єнох.
Сконає воля в лісі безпричинно.

11 січня 2026

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.

Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Тебе пронизує таємний смерч.
Попереду розпливчастий і білий
Стоїть пророк, немовби нагла смерть.
А ти ідеш, змарнілий, спорожнілий,
Пригнічений, мов посполитий смерд.

Не маючи мети, точніше йти до ями.
Не маючи мети, скоріше занесе
Тебе в болото, ніж на Фукуяму,
Де не напишеш видатне есе.
Ітимеш невідомими краями,
В яких довідаєшся ти про все.

Немилосердна доля проковтнула
Тебе і так свавільно віддала
На суд негоди і дощів. З намулу
Не вирине алмаз, немовби каббала.
Ти не знайдеш фактуру чи натуру,
Щоб світ позбувся диктатури зла.

8 січня 2026

Немає близькості сильнішої ковтка,
який ти з незнайомцем поділяєш,
коли ковток є чашею життя
та це усе що ти у ньому маєш.

Немає близькості сильніше миті,
що серед темряви та болі
об'єднує не зломлені серця,
що шлях короткий без неволі
пройти бажають разом до кінця.

Коли від бомб нове життя ховаєш,
сильніше близькості нема ніж відчувати
удари серця немовляти
яке до себе міцно пригортаєш.

Коли ворогові ти рану закриваєш
немає близькості сильніше ніж прощення,
коли весь гнів душі, який в собі ти маєш
перетворив ти на ії спасення.

Немає близькості сильніше відчуття
знайти зруйнованого міста острівець,
в якому б'ються тисячі сердець
так спраглих до тепла та співчуття.

Немає близькості сильнішої за кров
пролитою рукой чужою,
яку ти в силах зупинити знов,
омивши рану ту цілющою сльозою.

Якщо ти душу Богові довіриш
немає близькості сильнішої ніж віра,
коли ти в ближнього як в себе віриш,
тоді ця віра є найсправжня сила.

Не має близькості сильніше тих, які не разом,
що зараз душі ті на самоті,
що зустріч наближали раз за разом
нехай ні в цьому, а в наступному житті.

Знай любий сину мій, не має в час останній
той близькості сильніше ніж кохання,
що переможе все - від ворогу до смерті
та знов життя народить й почуття відверті.

2022

Під ранок небо вже палало,
Зірки гасли в синяві.
Вітерцем злегка дихнуло,
І притих він у квітах і в траві.

Я завмер в ранкових чарах,
Дивувавсь затишині.
Літав по світу, мріяв у хмарах,
Та живу в земній красі.

В туманах доли ще сивіли.
Квіти стелять по землі
І з росою трави сріблили,
На світлій вранішній зорі.

Криштальна тиша спозаранку,
Краси сповна і розмаїть.
Закукурікав півень на світанку,
Щоб криштальний ранок розбудить.

Щоб не розпався він на друзки,
У кожного свій час і різний путь.
Від людини до мурашки -
Це і є життєва суть.
2026 р.

Боже, зроби кохання щасливим,
Щоб був я для неї важливим,
Щоб ми колись були разом,
Зроби це своїм наказом.
Боже, з нею буду я ніжним,
Навіки буду я вірним,
Ліжко встелю пелюстками,
Цілуватиму ніжно устами.
Боже, тебе молю я так сильно,
Бо без неї так зимно,
Бо без неї погано,
А в серці кривава є рана.
Боже, без неї життя є порожнім
І щастю воно не тотожне.
Наповни життя моє змістом
І вже не буду я атеїстом.

Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
Крупи в обличчя падають нестримно,
Пронизуючи пори і думки.
Пробуджуються невловимі рими,
Як зранені у полі вояки.
Мене штовхає щось несамовито
В обличчя снігу, в містику зими.
Народжуються істини, сповиті
Дбайливим снігом, добрими людьми.

28 грудня 2025

Сьогодні чернігівська земля, яка подарувала світові геніального поета, здригається під ударами смертоносних ракет північного агресора…
Творчий діапазон Тичини просто вражає: від символізму і футуризму до реалізму. Проте він - поза всіма цими напрямами. Він сам - напрям, сам - школа. Адже такий один.
Мрійника з очима дитини і розумом філософа ламали-ламали, проте так і не зламали. Він щоразу, наче з піни морської, відроджувався - зморений, але нескорений…
Гадаю, йому, щоб назавжди залишитися в європейській поезії, вистачило б написати лиш оці три слова:
Очима чесними,
Христовоскресними…

Він - сам. Як завжди. Вікно. Сніги.
Ламали пристрасно. Ламали невпинно.
Та все мовчало тоді навкруги…
Але відроджувався знов із піни.

Він, як тореро, словом розмахував:
слово-гра, слово-дзвін, слово-зміна…
Захмарна якась слово-магія -
злотоцінна.

2026 рік

А кого я знайду на забутій стежині?
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.

На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зеленій ожині,
Від яких не болить в забутті голова.

Не спіткнись на вибоїні чи на крижині,
Як політик на сцені всесвітнього зла.
Ти повір у велике прозріння стежини,
Чию мудрість освячує згасла зола.

На стежині зустріну далеке минуле,
Ті бої, що колись доленосно програв.
Наче біси у бочці надовго заснулі,
Тихий шепіт колишеться в шелесті трав.

25 грудня 2025

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

Як добре, що не треба поспішати
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.

Як добре, що заглибитися можна
Самому в себе, мов на дно ріки,
Пізнати дивну первозданну мову,
Як пізнають глибини моряки,
Викрикувати у степу промову,
Яку почують спалені віки.

21 грудня 2025

Дайте випити кави ковток
Перед боєм важливим, вагомим
І пізнати життєвий урок,
Що промчиться в стрімкому вагоні.

Дайте випити чашу до дна
Хоч вина, хоч рясної цикути.
Не моя буде в тому вина,
Що пізнав я могутність отрути.

Дайте випити дні осяйні,
Дні прозріння, натхнення, скорботи
І невтолені, вигаслі дні
Для безумно тяжкої роботи.

Хай цей келих проб'ється крізь час,
Крізь століття безумства й печалі.
Він прикрасить величний пейзаж,
Ніби грані святого Грааля.

20 грудня 2025

Ти біжиш в невідомість, у пустку,
У ненависть, у магму століть.
Ти біжиш у незайману пущу,
У розлогі обличчя столиць.

Невідомість розкриє картини
Поза часом і простором нам
І простягне дарунки невинні,
Невідомі шаленим вітрам.

Ти біжиш у основу творіння,
Там, де лотос дарує снагу.
Ти простягнеш священні пагіння,
Що зросли у нещаднім снігу.

Так постане Адам серед вишень,
Єва мудро торкнеться лози.
На крутім і високім узвишші
Чути гуркіт нічної грози.

17 грудня 2025

Я іду у пустельному лісі.
Мідна тиша самотньо дзвенить.
Зависає печаль у горісі,
Ніби втомлена, зморена мить.

А навколо не бачу нікого.
Ні душі. Говорю у світи.
Все принишкло. Ні біса, ні Бога.
Хтось одвічні розмив береги.

Розмовляю я з лісом печальним,
Із березою, дубом, зі сном
У природі. Мене зустрічає
Лісовик і частує вином.

Я не знаю, коли вже покину
Ці чертоги величні, сумні.
Тільки музика дивна калини
Прозвучить у гіркім полині.

16 грудня 2025

Все той же самий одинокий шлях
І та стежина у пригаслім полі,
Як музика, забута у полях,
На маргінесі пам'яті й недолі.

Самотній інок стрінеться тобі,
Як відповідь на болісні питання,
Немов стрибок у мисленній плавбі,
Мов істина найперша і остання.

Але усі печалі розмете
Пожовкле листя, як різкий катарсис.
Ідеї у театрі вар'єте
Кружляють у вигадливому танці.

6 грудня 2025

О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
У цей важливий спраглий час,
Відкритий пошукам, завіям,
Шукатиму слова для нас,
Ще невідомі лиходіям.
Священні зболені слова
Проблиснуть чарівним Граалем.
Так небесами ожива
Колись народжене Ваалом.

6 грудня 2025

Колишня спалена епоха
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.

Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
Згорілих і зітлілих днів.

Колишня спалена епоха
Здіймає руки у крові,
Словами віщого пророка
Напише епоси землі.

2 грудня 2025

Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.

Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння,
Які б'ють і які невимовно п'янять.

Я здолаю сп'яніння далекого шляху,
Біль розлук і гіркот, невідомості чад.
Перед вічним пророком я скину папаху,
І великі слова крізь часи прозвучать.

2 грудня 2025

Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.

Я хочу прямувати у світи
Без цілі, без мети, в прозрінні дикім.
Нехай загубляться мої сліди.
Святої осені новітній Ділан,
Я оспіваю неземні плоди,
Нового світу в'язень занімілий.

Я провалюсь у копанку розлук,
Нових пізнань, апорій та історій,
На цілий Всесвіт розпростертих мук
Без кабінетів і аудиторій,
Загрозливих, мов Чингісхана лук,
Де править бал іронія магнолій.

1 грудня 2025

Я жду новин, живильної води,
Мов листя з позачасся, позасвіття.
Так огортають спокій холоди,
Немов опале і сухе суцвіття.

Я жду листів з минулої доби,
Померлих жестів, вицвілих мелодій,
Прадавніх, ніби заклик "Полюби...",
Немов тепло порепаних долоней.

Я хочу повернутися в кіно,
У погляди, яких давно немає.
У двориках забутих доміно
Жде голосу валторни чи трамваю.

Минулий жест впаде униз листком.
Минулий погляд скресне і воскресне.
І спогади забутим словником
Увірвуться, мов ангел піднебесний.

21 листопада 2025

Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.

Яка вакханка уночі
Вгамує всі тривоги давні,
Від серця віднайде ключі,
Такі старезні, наче Дарій?
На краю прірви стоючи,
Співатимеш пісні чи дайни.

Який утомлений пророк
Укаже шлях у путах ночі
Поміж примарливих зірок,
Мінливих образів дівочих?
Настане доленосний строк,
Коли розтануть поторочі.

Одна супутниця моя,
Зоря сяйлива, непокірна.
Несе бурхлива течія
Шляхами Гамлета чи Кіра.
Пізнання в'ється, мов змія,
Допоки вистрелить мортира.

16 листопада 2025

Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.

І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Величність статуй і чоло сумне.

Крізь цвіль і гній прорветься люте слово,
А праведник прорветься крізь кордон.
Впадуть споруди фальшу, як полова,
Зламавши катехізис заборон.

14 листопада 2025

Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?

Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, береги невсипущі?
Хто допише майбутнє з-під сотні замків?

Я, напевно, заснути ніколи не зможу,
Доки місія ця наді мною висить.
Я далекі поля розбуджу, розтривожу.
І постане Месія, як втрачена мить.

Так постане закон у кайданах терпіння,
У лабетах дощу і заковах роси.
І навік загартується бите сумління
У болючих вогнях вікової краси.

13 листопада 2025

Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Пізнання сивих чатових.

Пізнання раю чи Валгалли,
Пізнання темряви вві сні.
Те, що пророки не сказали,
Промовлять хвилі штормові.

Промовить ліс під час світання,
Промовлять поле і степи.
Так скаже посмішка остання
Далеких гір: "Терпи, терпи..."

11 листопада 2025

Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,

Тоді прийди у ці простори
Пророком чи єретиком.
Я подолаю косогори
Ченцем, завзятим диваком,
Втоплю нудьгу у сивім морі
Наївним, чистим простаком.

Лише б поважне жовте листя
Не вкрило забуттям слова.
Мов червоточина у хисті,
Немов дрібна густа плотва,
Приходять сумніви плечисті,
Рясні, як у полях трава.

9 листопада 2025

Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.

Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Яка минуле поверне.

Так несподіване прозріння
Стрілою нас наздожене,
Кинджалом ввійде у сумління,
Простріляне і ледь живе.

Ніякий щит чи забороло
Не відверне небесний крик.
Впадуть у полі заборони.
Іде одвічний єретик.

7 листопада 2025

Впадаєш в сон, як у нову затоку
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.

На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
Себе відчуєш Магелланом пізнім.

У глибині відкриєш дивні твори,
Що океан у череві ховав.
Доноситься нечуваний хорал
Із овиду, як міражі потвори.

Солоне море принесе в руках
Утому, щастя і наснагу дику,
Мов те відлуння ангельського крику,
Яке затихло у пітьми віках.

28 жовтня 2025

Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.

А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
що, ніби, до кінця весни
не буде клятої війни
і пощезають поторочі.

І як проявлення чудес,
які збуваються нарешті
за повеліннями небес,
почуємо, – Христос воскрес!
– Воістину воскрес! ...по смерті.

І зійде вранішня зоря,
за хмари зайде блідий місяць
і промені ясні освітять
і суходоли, і моря,
і як свічки на цвинтарях
розтане воском лихоліття.

04/26

Нескінченні, тривалі дощі
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.

Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
У болоті між злоби й прокльонів.

Поступово я перебреду
Крізь біду і навали апорій
І знайду у казковім саду
Ключ до різних людей та історій.

А дощі плюскотять, плюскотять,
Відраховують дні та пороки
І закляття від злобних проклять
Надиктують, мов давні пророки.

21 жовтня 2025

У Музеї Заповіту в Переяславі презентували акварель «Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві» Тараса Шевченка, яка тривалий час вважалася втраченою.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.

«Михайлівський Золотоверхий» -
шедевр поза часом.
Вітаю тебе із поверненням,
аквареле Тараса!

2026 рік

Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.

Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Надії різних поколінь.

Життєва проза наступає
Повільно разом з днем новим.
Не загубити б ніжну парость
У полі, де волає дим.

Тендітні промені долинуть
Крізь гніт, темницю вікову,
В розлогій трепетній долині
Піднявши Господа брову.

18 жовтня 2025

Осінні дні ідуть, як мудрі старці
Із посохами, кашлем, у плащах.
Комусь, напевно, випадає трясця,
Як нагорода по сумних дощах.

Старі пророки рухають Усесвіт,
Потік ідей і круговерть часів.
Коли настане Ера Милосердя
У гулі постраждалих голосів?

Ніщо не спинить мудрість, що ступає
Непевно, соромливо, навмання.
У неповторнім сяйві небокраю
Омиється оновлена земля.

6 жовтня 2025

Хлопець біг крізь дощі невідомо куди,
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.

Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
У хоралі прадавнім і сивім.

Хлопець біг крізь банкрутства старезних систем,
Крізь плакати зітлілі, пожовклі,
Крізь ліси філософій, ідей, теорем,
Крізь папіруси давні та мокрі.

І цей біг навмання був, напевно, страшним
У стихії крутих лабіринтів.
Навіть марні зусилля проб'ються крізь дим,
Опинившись із чортом на ринзі.

5 жовтня 2025

пригадай собі єврею
час світової війни
як нацист писав ідею
під покровом сатани
убивав вас як тварини
завдавав тисячі ран
таке нині і ти чиниш
нападаєш на іран
де є заповіді божі
не вбивай і не кради
ти збагнути їх не можеш
судиш що над богом ти?...
у34.48

Інтригами доводити до сліз,
Не підпускати до близьких відносин,
І відмовляти в сексі навідріз,
Коли нічого лишнього не просим.

Закоханість - це саме той засіл,
Де сіль кохання, цукор і гірчиця,
Часник образ... Збираймося за стіл,
Помолимось і вип'єм, як годиться.

"Кагор" - одне з усіх найкращих вин,
Солодке, не гірке, неначе "Херес".
Кохання суть - як журавливий клин,
А в хитрощах низька - ну чисто верес.

Шукаймо відповідностей в житті,
Ми всі однаково і грішні, і святі.

Не віриться, що листя жовте
Говорить у тяжкім гріху
І в те, що невблаганні жорна
Все перетворять на труху.

Не віриться, що найдорожче
Впаде мінливості листом.
Побита, зношена дорога
Завершить неповторний том.

Останній крик, як птаха помах,
Нам прозвучить у далині.
Цей крик пронизливий, без помпи
Обірветься в піснях земних.

І знак магічний і пророчий
Побачимо в сумних листах.
Відкриються небесні очі,
Закриті об семи віках.

25 вересня 2025

Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки
Кроками нестримної ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.

Біймося не каверз побутових
І душевних розладів і мук.
Слухаймо, чи цокають підкови,
Стишуємо свій зубовний стук.

Де б ми не були, а щось настигне,
Острах - відчування не постидне.

Тиша в небесних школах.
Саме у ній пророки
Вчать визначати сполох
І почуття високе.

Шибеники, почуйте
Нас до своїх повішень -
Киньте трагічні бунти,
Майте духовний стрижень.

Пристрастність охолоне,
Влюбленість не довічна.
Дійдуть вони до скону,
Вщухне усе логічно.

Спробуймо жити довго,
Діток собі ростити.
Ставити їх на ноги…
Буде, чому радіти.