Стоїмо біля тієї межі
зі смертю
у горлі
застрягла
суха
німота
ще
за вітром
хистке
бути чи не бути
витає
вічне
у горах
мовчання…

1985

Пливе Земля –
всього живого човник,
і важко їй
у нелюдстві людей
не шкірою –
душею чорних
індус то,
християнин,
чи юдей,
яким колись
Земля лягла під ноги
і дала все,
що мала для життя.
Земля їх годувала,
а не боги,
Земля їм дарувала
майбуття.
В земній любові
щедро годувала,
та не дійшло
до розуму землян,
що і до раю
шлях той торувала
земля від сонячних
земних полян…
Немає вже
полян тих
а ні раю,
над головами
крутиться сміття,
сміттю смертельному
не видно краю,
воно найбільше
людства здобуття.
Ракета, дрон,
гармата, бомба
не для життя –
для вбивств і вбивств,
не біль у серці –
злості пломба,
щоб кров’ю біс
на небі впивсь.

Пливе Земля,
та вже не має сили:
всю силу
знищено людьми.
І навіть Бог,
старезний сивий,
іде навпомацки
у тьмі,
яка стискає
світла простір,
і вже гримлять
її гармати.
Це є Землі
бандитській розстріл…
Прости нас, дурнів,
Земле-мати.

Липень 2026

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.

Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Тебе пронизує таємний смерч.
Попереду розпливчастий і білий
Стоїть пророк, немовби нагла смерть.
А ти ідеш, змарнілий, спорожнілий,
Пригнічений, мов посполитий смерд.

Не маючи мети, точніше йти до ями.
Не маючи мети, скоріше занесе
Тебе в болото, ніж на Фукуяму,
Де не напишеш видатне есе.
Ітимеш невідомими краями,
В яких довідаєшся ти про все.

Немилосердна доля проковтнула
Тебе і так свавільно віддала
На суд негоди і дощів. З намулу
Не вирине алмаз, немовби каббала.
Ти не знайдеш фактуру чи натуру,
Щоб світ позбувся диктатури зла.

8 січня 2026

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

Там гранями грановані
гранітні труни,
що надійно сховані…
І в них мерці
алмазні
сяють,
яких живі
не поважають.

2026

Великі, та малі — галактики.
Але в щурів є інші ієрархії:
жирніший хвіст,
якщо гостріші зуби.
І більше калу вивергаєш,
якщо більш згриз, аніж товариш.

2022

Прохолодой своєю ніжнá
та країна, що скрізь льодова...
Електрони — раби у ядра, дуже атомного, — неспроста!
А в кристалах блискучих, твердих, — і молекули знають місця!
Все тому, що проста і ніжнá,
так незламна і так… льодова
воля Сніжного короля.
Він безсмертний. А якщо помре… новий фюрер, як Сонце, зійдé!
Доленосно освячений Рейхом Північним,
дуже добрим та Тисячолітнім!
Ну а що, як підтає… Ну а що, як помре...

2022

Колись... коли закінчиться війна,
Ми знову вернемось додому.
І зрозуміємо яка цьому була ціна,
І більш ніколи не боятимемось грому.
Бо грім пройде, і страх разом піде,
Ми будем жити і радіти кожній миті.
Бо сонце українськеє зійде,
І ми зуміємо радіть дрібниці.
Для нас важлива є і буде кожна мить,
Бо ми живі і вічно жити будем!

14 червня 1919 року трагічно обірвалося життя видатного українського художника

Він першим в Україні пішов шляхом новаторських експериментів, узявши від імпресіоністів ескізність, від арт нуво - широкий пензль, а від Іллі Рєпіна - основи реалізму. Саме його картини піднесли українське образотворче мистецтво на західноєвропейський рівень.

Унікальний творець був вбитий червневої ночі неподалік від власного будинку на Лук'янівці пострілом у потилицю. Він був на порозі нових звершень. Йому було лише 43 роки…
Був, було… Він - є!

Вбивають кращих
всюди і завжди,
вбивають гігантів -
яскравих, відважних…

Але повертається
геній до нас,
саме сьогодні -
його час!

2026 рік