«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»

(драматична містерія в голосах на дві дії)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний образ рідного міста-мачухи.
Голос Франчески да Ріміні – тінь грішниці з другого кола Пекла, яка уособлює нещасне кохання.
Голос Графа Уголіно – тінь із крижаного озера Антенори (дев'яте коло Пекла), яка уособлює вічну лють і ганьбу.
Голос Беатріче – духовна муза Данте, уособлення вселенської тиші, чистоти та Неба.

Персонажі, які згадуються у ремарках:
Гвідо Новелло да Полента (правитель Равенни, у чиєму будинку відбувається дія).
Паоло (коханий Франчески).
Архієпископ Руджері (ворог графа Уголіно).
Папа Боніфацій VIII (ворог Данте).
Сини Данте, пріори, черки (флорентійські друзі).

«Чи це той славетний шлях, яким Данте Аліг'єрі повертають на батьківщину після тринадцяти років вигнання? Пробачте, але ні! Я можу скрізь споглядати сонце і зорі, скрізь міркувати про найсолодші істини… Я не повернуся, доки мені не повернуть мою честь».
Данте Аліг'єрі (із реального листа до флорентійського друга, 1315 рік)

ДІЯ І. Суд із Мачухою
(Вересень 1321 року. Равенна. Маленька кімната у будинку Гвідо Новелло да Полента. За вікном шумить сосновий бір Кьяссі й пахне гнилими болотами Венеції, де 56-річний Данте підхопив смертельну малярію. На ліжку в лихоманці лежить поет. Очі його заплющені, але губи судомно шепочуть рядки терцин. Раптом повітря в кімнаті важчає, і з кутка, затягнутого нічним туманом, виринає темна, потворна постать у золотій короні, від якої тхне воском, сукном та кров'ю братських могил. Це Вона — Флоренція).

Голос Флоренції (важке, сите рипіння міщанського суду):
Гей, Аліг’єрі! Твоє дихання вже пахне сирою землею Равенни. Чи не набридло тобі блукати чужими заїздами та жувати гіркий, солоний хліб чужих правителів? Схили голову. Визнай перед нашими пріорами, що ти був зрадником, заплати штраф і повертайся до своїх білих стін над Арно. Ми дозволимо тобі померти вдома, якщо ти одягнеш сорочку грішника і вибачишся на площі.

Данте (не розплющуючи очей, голос тихий, але гострий, наче лезо сієнського кинджала):
Замовкни, Мачухо без любові! Ти зруйнувала мій дім, ти засудила моїх синів до страти, а мене обіцяла спалити на багатті, якщо я переступлю твої ворота. І тепер ти хочеш, щоб я купив твою ласку за ціну власної честі? Я не повернуся в сорочці каяття. Мій шлях на батьківщину не пролягає через твої брудні ринки та гільдії…

Голос Флоренції:
Зухвалий гордію... Хто ти без мене? Ти просто жебрак на сходах чужих палаців! Твої колишні друзі – Черки – купують коней і шиють шовкові плащі, а ти помираєш на чужині, тримаючи в руках пергаменти, які ніхто не читає. Я дала тобі ім'я, я вигодувала тебе своїм молоком, а ти прокляв мене у своїх віршах і заселив моїми найкращими громадянами найглибші кола свого вигаданого Пекла!

Данте (Майстер, піднімаючи важку, гарячу від вогневиці голову):
Я не проклинав тебе, я написав гірку правду… Твої найкращі громадяни –це вовки, що гризуть одне одному горлянки за жменю монет. Твоє золото пахне зрадою, твої закони міняються щотижня, як одежа на повіях. Жива душа не шукає притулку в лігві звірів.
Я створив власну Флоренцію, чисту й неземну, де немає ваших крикливих площ і закривавлених веж. Моя батьківщина – це мої терцини, де кожне слово зважене на терезах істини. Подивись на моє Пекло – там уже готове місце для твого Папи Боніфація, і для кожного з твоїх пріорів, що торгували моїм містом...

ДІЯ ІІ. Голоси мороку та світло зірок

(Лихоманка посилюється, дихання Данте стає важким і свистячим. Потворна постать Флоренції розчиняється у гнилому тумані, але кімната не порожніє. Морок навколо ліжка починає колихатися, і з нього один за одним виникають образи, які поет колись вивів із темряви своїм чорнилом. Це тіні тих, кого він засудив або оплакав у своїх терцинах).

Голос Франчески да Ріміні (ніжне, ледь чутне зітхання, що пахне бурею):
Майстре... ми летимо крізь пекельний вихор, і нашому крику немає кінця. Ти подарував нам вічність, Данте, але це вічність у проклятті. Ти плакав над нашим коханням з Паоло, ти зомлів від жалю, але твій суворий закон не випустив нас із другого кола. Навіщо твій розум такий невблаганний? Чому ти не залишив нам бодай краплі надії?

Данте (Майстер, судорожно стискаючи ковдру занімілими пальцями):
Не я зачинив вас там, Франческо... Мій пензель лише записав закон Неба. Я страждав разом із вами, моя душа розривалася від вашого болю, але я не міг збрехати на пергаменті. Мистецтво – це не милосердя, мистецтво – це істина, закарбована в суворому камінні вічності.

Голос Графа Уголіно (глухе, залізне гризіння з глибини крижаного озера):
Ти замурував мене в лід Антенори, Аліг’єрі! Ти змусив мене вічно гризти череп мого ворога Руджері на очах у всього людства. Ти оголив мою ганьбу і мій голод, ти зробив мій гріх безсмертним. Хто дав тобі право судити нас, смертна людино?

Данте (Майстер):
Право натовпу – мовчати, право тирана – вбивати, а право поета – бути голосом того Суду, куди не дотягнуться ваші земні мечі. Я не суддя вам, Уголіно. Я лише свідок, який пройшов крізь Пекло з відкритими очима, щоб вивести людство до світла… Моє серце випалене вашими криками, але мій пергамент чистий!..

(Раптом усе замовкає. Глухий стогін грішників та шурхіт пекельного вихору зникають. Кімната в Равенні наповнюється прохолодним, чистим повітрям, що пахне гірською росою та ліліями. Морок відступає, і на межі світла з'являється Вона – Беатріче. В її очах немає пекельного страху, лише спокійна, вселенська тиша).

Голос Беатріче:
Спи, мій поете. Твій земний шлях завершено. Ти прохо́див чужими сходами, ти зносив образи мачухи-Флоренції, ти проніс свій біль крізь дев’ять кіл людського безумства. Ти викував свій закон із криці та сліз.
Поглянь на свої руки, Майстре! – вони більше не тримають перо. Твоя "Комедія" написана. Нехай земля забирає твої борги, твою втому і твій останній вересень у Равенні. Ти залишаєш їм їхнє золото й закривавлені вежі.
…Озирнися на мій поклик. Твоє Небо в зорях вже чекає на тебе.

Данте (Майстер робить свій останній, глибокий подих, його обличчя розгладжується, а губи невагомо вимовляють фінальний акорд життя):
...Зорі…

(Серце зупиняється. У вимерзлій кімнаті Равенни настає тиша. Епоха Данте і його «Комедії» зачиняє свої важкі залізні ворота, залишаючи світові нерухоме тіло вигнанця і вічне, непідвладне земному суду Небо).

ДАЛІ БУДЕ.

(Антологія драматичних містерій Середньовіччя,
Відродження та епохи Бароко)


І. ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: Містика віри та вигнання.


«ФРАНЦИСК АССІЗЬКИЙ: ХВАЛА МОЇМ СЕСТРАМ-ПТИЦЯМ»
Драматична містерія на три дії з прологом та епілогом

Дійові особи:
Франческо (Брат Франциск) Бернардоне – Майстер Духа. У першій дії –юний трубадур у розкішному оксамиті; у другій – оголений бунтар духу; у третій та епілозі – сліпий, виснажений хворобами бідняк, укритий стигмами.
П'єтро Бернардоне (Голос П'єтро) – його батько; втілення духу земного багатства, сукна, купецького розрахунку та закону.
Донна Піка – мати Франциска, знатна дама з Провансу, тиха, з очима, повними затаєного смутку.
Єпископ Гвідо – правитель церкви в Ассізі, втілення духовного закону.
Брати Бернардо та Егідій – перші й найвірніші послідовники Франциска, одягнені в сірі габіти.
Друзі-трубадури (Олів'є, Руфін) – золота молодь міста.
Голос Пані Бідності – невидима присутність, далека й чиста, Наречена його Душі.
Голос Брата-Вогню – очисна та зігрівальна стихія Світла й тілесного болю.
Голос Сестри-Смерті – лагідний, тихий і величний фінал земного шляху.
Хор птахів Умбрії – крилаті створіння, свідки його проповідей та визволення.
Хор прокажених і жебраків – звуки суспільного дна Середньовіччя.
Міщани, Нотаріус – натовп на площі.

ПРОЛОГ
Осіння ніч 3 жовтня 1226 року опускається на пагорби Умбрії, стираючи межі між гострими силуетами кипарисів та глибоким, зірковим небом. Біля стін крихітної каплиці Порціункула повітря густе й солодке, пахне сухою соломою, зів'ялим осіннім листям та холодною, вогкою землею. Середньовічний світ, віками скутий страхом перед гріхом, пекельним мороком і залізом ланців та мечів, раптово знайшов у цій долині чисту, дитячу радість і любов до кожного Божого створіння.
Франциск лежить посеред трави під відкритим небом. Він оголений, без чернечого габіту, за його власним смиренним передостаннім наказом – він прагне померти в абсолютній бідності. Його очі, випечені важкою хворобою та виплакані в молитвах, нічого не бачать. Проте його тіло, вкрите кривавими ранами-стигмами на долонях, стопах і під ребром, трепетно відчуває кожен подих нічного вітру, наче дотик невидимого Божого крила.
У просторі лунає тихий, ледь чутний перебір середньовічної лютні, який зливається із шумом вітру.

ДІЯ ПЕРША: ЗОЛОТА КЛІТКА
Велика бенкетна зала в домі Бернардоне. Стіни завішані сукнами глибокого багряного та синього кольорів, привезеними з ярмарків Шампані. На довгих дубових столах – срібні кубки, важкі підсвічники із бджолиним воском, дичина та фрукти. Горить велике вогнище в каміні.
За столом сидить П'єтро Бернардоне, він рахує золоті монети, голосно записуючи щось у купецьку книгу великим гусячим пером. Донна Піка тихо вишиває золотою ниткою біля вікна, час від часу дивлячись на темну вулицю. За дверима чути сміх, гру на лютнях і галас юрби.

П'єтро Бернардоне (з гуркотом опускає кулак на стіл, монети дзвенять):
Тридцять ліврів за ліонський оксамит... Сорок – за шовк із самого Дамаска! О, клянуся святим Руфіном, торгові каравани цього року пройшли крізь Альпи без жодної втрати. Ассізі затісне для мого золота, Піко! Наш син, наш Франческо, ходитиме в таких шатах, що навіть принци Перуджі кусатимуть губи від заздрощів. Я зроблю з нього лицаря. Не просто купця, ні! Його шпори будуть із чистого золота, а кінь – найшвидшим у всій Умбрії!

Донна Піка (тихо, не підводячи очей від шитва):
Ти міряєш його душу аршинами, П'єтро. Його серце надто ніжне для залізних обладунків. Ти забув, як він плаче, коли чує пісні моєї батьківщини –далекого Провансу? Він шукає чогось, чого твої ваги не можуть зважити.

П'єтро Бернардоне (сміється, грубо й самовпевнено):
Ніжне серце? Дурниці! Юність має бути гарячою, як молоде вино. Нехай бешкетує, нехай витрачає мої гроші на бенкети. Усе місто кличе його «королем молоді». Послухай, як вони співають під нашими вікнами! Це все – моя сила, мій авторитет, який я купив для нього кожним стібком срібла на цих тканинах!

(Двері з гуркотом відчиняються. Заходить компанія молодих трубадурів. Попереду – Франческо. На ньому яскравий двоколірний халат, на голові – капелюх із пишним пір'ям, у руках – лютня, прикрашена стрічками. Він трохи сп'янілий від веселощів, очі блищать. Друзі тримають кубки, сміються, обіймають один одного).

Бернардо (піднімаючи кубок):
Слава нашому королю! Хто в Ассізі щедріший за Франческо Бернардоне? Хто може викупити весь трактир на ніч і наказати вилити вино у фонтан, щоб навіть приблудні пси пили за його здоров'я?

Олів'є:
Дівчата з площі Сан-Лоренцо продивилися всі очі, чекаючи на твою серенаду, Франческо! Заграй, розтопи це осіннє повітря!

Франческо (стрибає на стілець посеред зали, б'є по струнах лютні, його голос чистий, дзвінкий, запальний):

«Співай, моя лютне, про лицарську честь,
Про очі прекрасних і гордих донн!
Ті очі – мов зорі, числа їм не зчесть!..
Їх погляд ласкавий – як любощів сон!»

…Пийте, мої лицарі! Життя занадто коротке, щоб рахувати збитки, як це роблять старі привиди в купецьких лавках! Батьку, подивись на моїх друзів – це моє королівство!

П'єтро Бернардоне (піднімається, ніжно вдаряє сина по плечу):
Ось це мій хлопець! Гідний спадкоємець! Бери золото, Франческу, напувай усе місто. Скоро війна з Перуджею, і ти повернешся сюди з графським титулом!

(Кидає на стіл важкий шкіряний гаманець. Друзі Франческо жадібно хапають його, знову починається галас, сміх і танець. Музика стає швидкою, дикою.
…Раптом музика та сміх друзів починають звучати глухо, наче крізь товщу води. Світло блідне, а з-за вікна пробивається холодне, синювате місячне світло. За стінами лунає сухий, страшний стукіт дерев'яних калатал та Хор прокажених).

Хор прокажених і жебраків (за вікном, речитативом):
Христа ради...
Хліба шматочок, водички ковточок.
Христа ради...
Водички ковточок, хліба шматочок.
Kyrie eleison... Подайте... Подайте...

(Франческо раптово завмирає. Рука з лютнею опускається. Друзі продовжують танцювати в напівтемряві, наче застиглі манекени, їхнього сміху більше не чути).

Франческо (дихає важко, хапається за комір свого оксамитового вбрання):
Що це... Чому мені так важко дихати? Бернарде! Олів'є! Ви чуєте цей плач? Хтось стогне там, у мороці, за нашими ситими стінами... Цей оксамит... Це полотно… Воно пахне не трояндами Франції. Воно пахне потом тих, хто ткав його за копійки в сирих підвалах. Батьку! Твоє золото на столі... Чому мені здається, що кожна монета – це застигла сльоза дитини?..

Голос Пані Бідності (звучить ніжно і сумно з найтемнішого кутка зали):
Франческу... Франческу... Ти шукаєш свободи, але одягнув на себе золоті кайдани. Твій батько купує тобі світ, якого завтра не стане. Подивись у вікно, мій прекрасний лицарю. Там, на голій землі, чекаю на тебе я – твоя справжня, єдина Пані, наречена твоєї Душі. У мене немає золота, але моє небо – безкрає.

Франческо (робить кілька кроків уперед, протягуючи руки до темряви):
Хто ти? Твій голос... Він тихий, як шелест сухої трави, але солодший за всі пісні прованських трубадурів. Чому моє серце б’ється так сильно? Я відчуваю, що вся ця розкіш навколо мене – це лише розкішний мурований склеп. Я не хочу бути королем мерців!

(Звуки реального світу миттєво повертаються. Спалахує світло факелів. Друзі штовхають Франческо, сміючись).

Бернардо:
Франческу! Що з тобою?.. Про що задумався, наш королю земних утіх? Чи не закохався ти бува?!

Франческо (тихо, з глибоким спокоєм):
Так, мій брате... Ти вгадав. Я закохався!.. У мене є Наречена. Її звуть… Пані Бідність. Її палац – це небо, її сукня – це сіре лахміття, а її слуги – це вільні птахи в полі.

П'єтро Бернардоне (підводиться, його обличчя багряніє від гніву):
…Чи ти перепив вина, мій хлопче!?
Завтра ти одягнеш лицарські обладунки й підеш на війну, Франческу, мій єдиний сину, вона виб’є дурний дух із твоєї голови!

Франческо (дивлячись на батька з невимовною тугою):
Обладунки тиснуть мені на груди, батьку. Я піду на війну... Але не на ту, де вбивають людей. Моя битва тільки починається.
(Рішуче підходить до столу, бере шматок хліба, ховає під свій розкішний плащ і йде до виходу. Друзі розгублено розступаються. Донна Піка тихо хрестить сина услід його крокам).

Завіса опускається під монотонний, тривожний стукіт калатал.

ДІЯ ДРУГА: СУД ПЕРЕД ЄПИСКОПОМ
Головна площа Ассізі перед величним порталом собору святого Руфіна. На сцені височіє судейське крісло Єпископа, задрапіроване важким пурпуром. Поруч стоїть стіл нотаріуса з сувоями. По боках — натовп містян. П'єтро Бернардоне нервово ходить площею з борговими книгами. Франческо стоїть осторонь, босий, у порваному й забрудненому купецькому каптані.

Міщанин (у натовпі, пошепки):
Ви бачили його? Кажуть, він крав батьківське сукно, продавав за безцінь, щоб віддати гроші якомусь старому попові на каміння для Сан-Даміано! Батько протримав його місяць у темному підвалі на ланцюгу, а тепер вимагає суду перед усім містом!

(З собору повільно виходить Єпископ Гвідо в урочистому літургійному вбранні. Натовп затихає. Єпископ сідає в крісло).

Єпископ Гвідо (важко, вагомо):
П'єтро Бернардоне, говори перед обличчям Церкви. У чому твій позов?

П'єтро Бернардоне (вказує пальцем на Франческо):
Ваша Еміненціє! Цей хлопчисько викрав найкращі сувої сукна і спустошив мої каси. Я вимагаю одного: або він повертає мені до останнього динарія все, що вкрав, або тут, перед усім Ассізі, він публічно зрікається своїх прав на мій спадок, на моє ім'я і на мій рід! Переді мною стоїть чужинець і волоцюга!..

Єпископ Гвідо (до Франческо):
Франческо, ти чув слова свого батька. Церква приймає твою ревність, але Бог не потребує грошей, здобутих через непослух. Якщо ти хочеш служити Христу, поверни батькові його золото. Що ти скажеш?

(Настає абсолютна тиша. Франческо повільно виходить на середину площі. Над містом проноситься тихий шум пташиних крил).

Франческо:
Ваша Еміненціє... Благословенний отче. Справедливі твої слова, і я з радістю підкоряюся твоєму судові. Я поверну йому все, чим він намагався зв'язати мою душу.

(Франческо раптово рішучим рухом розстібає ґудзики свого купецького каптана. Натовп голосно реагує).

Франческо (голосно, поетично, звертаючись до неба):
Слухайте всі! Досі, до цієї самої хвилини я називав П'єтро Бернардоне своїм батьком. Я носив його одяг, я їв його хліб… Візьми це, П'єтро! Візьми свій французький оксамит і ці черевики! Дивись, я повертаю тобі все, до останньої нитки! Відтепер я знаю лише одного Батька – Того, Хто на Небі!..

(Скидає з себе весь одяг, залишаючись абсолютно оголеним перед очима суду і натовпу. П'єтро Бернардоне блідне і пожадливо згрібає цей одяг собі під ноги).

Голос П'єтро Бернардоне (крізь зуби):
Божевільний... Ти більше не мій син, Бернардоне!

Франческо (піднімає руки до неба):
…Боже!... ВІЛЬНИЙ?! Так!.. Віднині я йду у світ вільним! Відтепер я можу з чистим серцем сказати лише одне: «Отче наш, що єси на Небесах...» Тільки Тобі належить моє життя, Тобі – моя бідність!

(Єпископ Гвідо, глибоко зворушений, підводиться, знімає свій великий теплий вовняний плащ і широким жестом накриває ним оголене тіло Франческо, пригортаючи його до себе).

Єпископ Гвідо:
Нехай цей плащ захистить тебе від людської жорстокості, сину мій. Ти скинув земне, щоб одягнутися в Христа.

Хор птахів Умбрії (несподівано вибухає над площею):

«Алілуя... Алілуя...
Скинуто шовк, розірвано сіті!
Брат наш Франческо – найвільніший у світі!
Шумуйте, ліси, лети, наша зграє,
Новий проповідник у світ вирушає!»

(П'єтро Бернардоне, притискаючи до грудей брудні шати сина, самотньо йде геть під презирливими поглядами натовпу. Франческо, загорнутий у плащ єпископа, робить перший крок до виходу з міста – назустріч лісам і дорогам).

Завіса опускається під урочистий спів птахів Умбрії.

ДІЯ ТРЕТЯ: ОБИТЕЛЬ САН-ДАМІАНО

Околиці Ассізі, лісова каплиця Сан-Даміано, відбудована руками братів. Вечірні сутінки. На сцені – дерев’яний стіл, глиняний глечик із водою та солома. Падає дрібний, холодний осінній дощ. Брат Бернардо та Брат Егідій розпалюють багаття біля входу.

Брат Егідій (гріючи руки):
Знову дощ, Бернарде... Сьогодні в місті нам не дали ні скоринки хліба. Мої ноги збиті до крові, а шлунок зводить від голоду. Скажи мені, брате, де ж у цьому всьому ховається та істинна радість, про яку так солодко співає наш брат Франциск?

Брат Бернардо:
Терпи, Егідію. Подивись на нашого Майстра – він сліпне, його очі випечені хворобою, а з долонь і стіп щодня тече кров, наче із ран Христа. Але він лежить там, у темряві келії, і складає гімни прийдешньому сонцю.

(З каплиці повільно, тримаючись за стіну, виходить Франциск у сірому габіті з мотузкою. Його очі перев’язані білою потертою пов'язкою).

Франциск (посміхається, його голос слабкий, але мелодійний):
Брати мої... Якщо ми нині пройдемо крізь цей дощ, і воротар Порціункули вижене нас палицею на мороз – …і якщо ми витерпимо це з терпінням і любов'ю... Запиши, Егідію: «саме в цьому і є істинна радість!» Бо вміння терпіти страждання заради любові – це наше єдине власне золото.

(Звуки дощу затихають. З глибини сцени лунає приглушений тупіт кінських копит і важкий купецький дзвін монет. Здалека проходить постать П'єтро Бернардоне. Він постарів, притискає до себе, як і давніше, дорогі тканини).

Голос П'єтро Бернардоне:
Я пройшов усі ринки Тоскани... Мої склади повні, Франческу, але мій дім порожній. Ти розірвав моє серце, сину, і залишив мене помирати на самоті серед мого марно́го золота...

Франциск (повертає голову, по його щоці котиться сльоза):
Батьку мій, П'єтро... Твоє золото – це важкий камінь на твоїх грудях. Я не вкрав твоє життя, я просто викупив свою свободу. Молися за мене, батьку, як я щоночі молюся за тебе...

(Постать П'єтро зникає. Франциск важко кашляє. Багаття раптово спалахує яскравим багряно-золотим світлом).

Голос Брата-Вогню:
Я тут, Франциску! Лікарі вже розжарюють своє залізо, щоб припекти твоє обличчя від вуха до брів. Ти боїшся мене, мій маленький брате?

Франциск (повільно протягує свої руки зі стигмами до полум'я):
Брате мій Вогню... Ти прекрасний серед усіх створінь. Прошу тебе, Всевишній Господи, Ти, Хто створив цей вогонь: пом'якши для мене в цю хвилину його пекучий, нестерпний жар. Брате Вогню, будь милосердним до мого тіла, будь лагідним, щоб я зміг витримати це і не зрадити мою Пані Бідність своїм криком.

Голос Брата-Вогню:
Твоя душа чистіша за моє полум'я! Очима земними ти більше не побачиш сонця, але я випалю останні скорботні тіні у твоїй душі. Я зроблю твої стигми вічними.

(Світло вогню м'яко переходить у лагідне золото. Золоте листя лісу починає кружляти навколо Франциска. Згори злітає Хор птахів Умбрії, опускаючись на його плечі).

Хор птахів Умбрії:
«Святий, святий, святий… наш Брате з юних літ!»
Не плач за своїм зором – ти бачиш серцем світ!
Огорнем тіло крилами, зігріємо твій сон,
Твоє брудне лахміття коштовніше за трон!..

Франциск (тихо сміється дитячим сміхом):
… Славте Творця, мої малі сестри-птиці!..
Брате Бернарде... Брате Егідію... Відвезіть мене до Порціункули. Моя земна дорога добігає кінця. Я хочу зустріти мою Сестру-Смерть там, де все починалося – на цій голій, чистій, святій землі...

(Брати обережно піднімають Франциска під руки й повільно йдуть зі сцени під тихий перебір лютні).

ЕПІЛОГ

Повернення до простору Прологу. Франциск повільно перебирає пальцями суху траву під собою біля стін каплиці Порціункула, його губи шепочуть слова, які зливаються із шурхотом нічного листя.

Франциск Ассізький:
Довкола лише гола земля... Дякую тобі, Господи, що дозволив мені повернутися до неї таким, яким я прийшов у світ – без жодної нитки сукна, без жодного динарія у кишені. Мій зір згас, але темрява навколо мене сповнена Твого світла. Моє тіло – це розбитий глечик, крізь тріщини якого витікає біль, але мої рани на руках горять Твоєю любов'ю.
Батько мій П'єтро хотів одягнути мене у найдорожчі тканини Франції, змусити міряти життя аршинами купців. Але я вибрав інше багатство – бідність моєї Пані, тишу цих полів. Чому ж зараз, коли я лежу в пилу, мені здається, що я володію всім всесвітом? Озовіться, мої любі створіння, я чую ваші кроки у мороці.

(З глибини сцени, підсилений луною, пробивається важкий, суворий і розгніваний Голос батька. Звучить металевий дзвін монет).

Голос П'єтро Бернардоне (відлунням минулого):
Ти зганьбив мій чесний дім, Франциску! Ти розбив моє серце! Ти принизив ім'я Бернардоне перед усім містом! Ти потайки крав мої найкращі шовки, вантажив їх на коней, щоб продати й роздати гроші жебракам-волоцюгам, ти будував для них лісові каплиці! Я замкнув тебе в темному підвалі, як божевільного, я катував тебе соромом, я зрікся тебе перед єпископом і громадою Ассізі! А ти?.. Ти просто скинув свій розкішний одяг під мої ноги, віддав останній шеляг і пішов голим у ліси співати невідомих пісень.
Твоя бідність – безумство! Твої «брати» – брудні ледарі, що просять милостиню по підворіттях. Наш світ міцно будується на золоті купців, на мечах лицарів і на силі суворого закону! А що залишаєш після себе ти? Лише цей сірий попіл, жменю сліпих послідовників і порожні, покривавлені руки на холодній землі!

(Спалахує червоне та золоте світло факелів. Чути тріск сухих дров. Голос Вогню звучить гаряче, пульсуюче).

Голос Брата-Вогню:
Не слухай Голос золота, Франциску! Я пам'ятаю тебе... Я пам'ятаю, як ти грів біля мого полум'я свої змучені руки, коли весь світ відвертався від тебе. Ти ніколи не боявся мене. Ти називав мене «братом» – прекрасним, сильним, чистим і лагідним. У хвилини страждань ти лагідно просив мене:

«Брате мій Вогню, будь милосердним до мене в цю хвилину,
пом'якши свій жар».

Я – могутній вогонь твого суворого Середньовіччя. Моїм полум'ям випалюють єресі й спопеляють міста, але в твоїй чистій душі я став лагідним Світлом, що яскравіє убогим братам твоїм у найглухішу ніч. Я зігріваю твою останню земну хвилину на цій крижаній ковдрі землі, перетворюючи твій біль на чисте золото духу.

(Звучить багатоголосий, легкий, поліфонічний щебет. Над сценою починає кружляти легкий вітер, піднімаючи сухе листя).

Хор птахів Умбрії:
Ми тут! Ми прилетіли з усіх гаїв, лісів та скелястих круч, наш добрий проповіднику! Наші маленькі серця пам'ятають, як ти стояв посеред розквітлого поля і просив нас зупинитися і вислухати Слово. Ти вчив нас славити Творця за наше легке пір'я, за міцні крила, за безкрає повітря, яке ми не сіємо, не жнемо і не збираємо в комори.
Ми не злякалися твого бідного лахміття. Великі світу цього проходили повз нас із луками та тенетами, а ти сідав на землю, і ми безстрашно опускалися на твої плечі, на твої руки й слухали твою тиху, ангельську мову. Тепер ми кружляємо над твоїм останнім ложем із сухої трави. Ми закриваємо своїми тисячами крил твої сліпі очі від нічного зимового холоду. Не бійся, наш маленький брате, земля залишається внизу, а небо – вільне! Лети з нами!..

Голос Сестри-Смерті:
…Я вже поруч, Франциску. Твоя найвірніша, найчесніша Пані, від якої тремтить і якої боїться весь засліплений світ. Королі будують високі мури й неприступні замки, щоб сховатися від мого погляду, а папи замовляють золоті саркофаги, сподіваючись підкупити Час. Але ти... Ти єдиний зустрів мене лагідною усмішкою. Ти не злякався моєї коси, ти обійняв мене і назвав «своєю рідною, благословенною сестрою».
Твоя гола земля, на якій ти зараз лежиш – це найчистіший і найвеличніший вівтар, який людина колись могла мені приготувати. Твої стигми більше не стікатимуть кров’ю, твоє виснажене тіло більше не знатиме хвороб, а сльози на твоїх щоках назавжди висохнуть. Я лагідно знімаю з тебе останній земний подих, наче легкий літній пил із пелюстки польової квітки. Ходімо зі мною, мій брате... Твій земний «Гімн Створінням» тепер вічно лунатиме на небесах.

(Хор птахів Умбрії співає багатоголоссям «Гімн Створінням», несучи в Небо на крилах Душу Франциска):

«Хвалений єси Ти, мій Господь,
і за сестру місяць і зірки,
які на небі ти створив яскравими,
коштовними і прекрасними.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за брата вітра і за повітря, і хмари,
і ясність, і всяку погоду...

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру воду,
яка корисна вельми і доступна, і цінна, і чиста.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру нашу матір землю,
яка нас підтримує і спрямовує,
і виробляє різні плоди
з яскравими квітами і травою...»

(Уся долина під Ассізі раптом сповнюється дивовижним, неземним, тихим білим світлом, що пробивається крізь важкі нічні хмари, хоча до справжнього світанку ще далеко. Хор ранніх жайворонків одночасно, за єдиним поривом, злітає вгору, створюючи своїми крилами живий, потужний шум вітру, що підноситься до самого неба.
Франциск робить свій останній, глибокий і полегшений подих. У цю ж мить його змучене, понівечене хворобами обличчя повністю розгладжується, втрачаючи сліди страждань, і на його застиглих губах залишається чиста, ясна, дитяча посмішка. Сира і тепла земля Умбрії лагідно приймає його нерухоме тіло, а над каплицею Порціункула повільно затихає останній акорд великої середньовічної тиші).

Завіса повільно опускається в повній темряві під далекий, ледь чутний передзвін церковного дзвона.

ДАЛІ БУДЕ.

Онук у дідуся спитав,
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
Ми мали і князів своїх,
І свої вільні стольні гради?!
Що ж нам могло у тім завадить,
Що нині втратили ми їх?
Дідусь всміхатись перестав,
Відкрив свої вже збляклі очі:
- Ти про князів дізнатись хочеш?
Я їх, доречі добре знав.
Потомки Юрія, вони
Поміж собою край ділили
Та князювали, як уміли.
Можливо й з їхньої вини
Так сталося. Андрій сидів
Тоді за князя на Волині.
Був Володимир стольним. Нині
Град вже не той, як був тоді.
А Галичем Лев правував.
Тепер ним заправляють ляхи
Та почуваються без страху.
Бо хто б тепер їм відсіч дав?
Не ті князі уже були –
Потомки славного Данила.
Уже не мали тої сили,
Хоч воювали, як могли.
А воювати довелось
Обом і часто, і багато.
Ледь не щороку були раті.
А ще інтриг навкруг плелось.
А як інакше? Ворогів
Навколо купчилось чимало,
Всі хижим оком позирали
І кожен свої сіті плів.
Зі степу пхалася орда,
Поживу у краю шукала.
Там ляхи скоса позирали,
Аби їм Галич князь віддав.
А з півночі повзла Литва,
Все більше й більше розповзалась,
Волинь забрати сподівалась.
Тож ворог спати не давав.
Отож, доводилось братам
Між ворогів отих крутитись,
Дружити з кимось, з кимось битись,
Щоб не стояти сам-на-сам.
Найбільше в ті часи Литва
Загрозу для братів складала,
Свої кордони просувала,
Мов хто її сюди позвав.
Вже Дорогичин зайняла,
Уже й Берестя захопила.
Аж до Волині підступила,
Готова вдертися була.
Що протиставити могли?
З ордою мусили шукати
Союзу, щоби відсіч дати.
Річ із тевтонцями вели,
Бо ті з Литвою воювали.
Так склалося, що у цей час
Вони зчепилися якраз.
Отож, брати можливість мали,
Поки литовський Гедимін
З тевтонцями в болотах бився,
Брати оружно узялися
Вернути, що загарбав він.
Берестя скоро узяли
І Дорогичин, Більськ забрали.
На більше сподівання мали.
Та вісті з півночі прийшли:
Тевтонів Гедимін розбив.
Ті мусили на мир пристати.
Тож доведеться воювати,
З братів то кожен зрозумів.
Самим не справитись ніяк.
Тевтони, звісно, вибували.
На них надій уже не мали.
Тож, хоч-не-хоч, прийшлось, однак,
Звернутися їм до орди,
Щоб поміч навесні примчала.
Раніш литовців не чекали,
Бо ж взимку не прийдуть сюди.
Потрібно ж війську відпочить.
І ранньою весною марно,
Як розіллються річки гарно,
Литовцям шлях не проторить.
Та Гедимін же хитрий був.
Всю зиму військо спочивало,
В похід запаси готувало,
Він збір військовий розгорнув.
Війська зі Жмуді і Литви,
Із Полоцька і Новогрудка
В кінці зими зібрались хутко.
Ще теплий вітер не повів,
Річки розлитися не встигли,
Як Гедимін в похід подавсь.
Ніхто з братів не сподівавсь.
Та ж вісті чорні вже надбігли.
Гадали, піде Гедимін
Берестя й Дорогичин брати,
Щоб їм запасу часу мати.
Та обдурив і тут їх він.
На Дорогичин не пішов,
А зразу на Волинь подався,
Взять Володимир сподівався.
Там би Андрія поборов,
Поки ще поміч не прийшла.
А з Левом розібравсь по тому.
Берестя б й так дісталось йому.
Така от задумка була.
Тож чорні круки принесли
Неждані вісті – ворог пхає.
Надій на брата ще немає,
Ординці ще десь степом йшли.
Андрій задумався на мить,
Що саме з цим йому робити:
Чи то за мурами сидіти?
Чи за ординцями летіть,
Щоб разом вдарить на Литву?
Отож, не довго він вагався,
З дружиною у степ подався,
Стоптав ще молоду траву.
А воєводам повелів
Великий полк мерщій збирати,
Щоб Володимир захищати.
А він мав мури чималі.
Такі узяти – то задача!
Ще король Андраш дивувавсь,
Коли до міста підступавсь:
Таких й в Німеччині не бачив.
Щоправда, Бурундай велів
Данилу мури зруйнувати.
Та їх змогли відбудувати.
Стояли міцно на землі.
Литва до міста підійшла
Та і взялася облягати,
Високі мури штурмувати.
Але узяти не могла.
Скидали руські їх зі стін,
Згори камінням закидали.
Литовців полягло чимало.
Даремно пнувся Гедимін.
Облога явно затяглась
І небезпечною ставала,
Бо ж десь брати війська збирали.
Під містом з’являться ураз.
А битися на два фронти,
То можна й військо все покласти.
І місто взяти не удасться.
То, може, військо відвести?
Тим часом у степах Андрій
Зустрів орду, що йшла повільно.
Орда була доволі сильна,
Хоч і не рвалася у бій.
Манила здобич, то й пішла.
Як Андрій буде програвати,
Можна його пограбувати.
А ні, то і литва могла
За здобич стати. Тож Андрій
Задумався – чекати брата
І вже всім разом виступати,
Чи із ордою йти на бій?
Оскільки він переживав,
Що, як затримається довго,
То місто упаде без нього,
Тож варіант другий обрав.
Не став чекати, взяв орду
Й до Володимира подався.
Як Гедимін про те дізнався,
Що вороги на нього йдуть,
То готуватися почав.
Облоги не збиравсь знімати,
Лишив людей сторожувати,
Щоб хтось із міста не напав.
А військо вивів, розгорнув,
Щоб супротивника стрічати.
Недовго довелось чекати.
Андрій з ордою поряд був.
І з ходу кинувся у бій,
Аби ворожий стрій прорвати.
Ординці стали помагати,
Взялись оточувати стрій.
Вони носились вздовж рядів
І стрілами стрій засипали.
Десятки вже литовців впали.
Та Гедимін усе ж зумів
Становище порятувати.
Бо ж з гиком носиться орда
Та на литовців напада,
Щомиті збільшуються втрати.
Він вивів лучників своїх
І пращників, що дуже вдало
Отих ординців діставали,
Подалі відігнали їх.
Тоді і рушила у бій
Важка піхота Гедиміна.
Ординці бились об ту стіну
І запал утрачали свій.
Стіна списів тіснила їх.
Поклавши вже своїх чимало,
Орда кидатись перестала.
Тут кинув Гедимін своїх
У бій кінних. Орда змішалась
І в степ зненацька подалась.
А смерть за нею вслід неслась
І трупи по шляху валялись
Хто гинув, хто «аман» кричав,
Того литовці полонили.
А ми зі стін на те гляділи
І бачили – наш князь програв.
Гарячі стали вимагать
Аби ворота відчинили,
Щоб на литвинів вдарить з тилу
І битви хід порятувать.
Та воєвод страх обуяв,
Що Гедимін то не пробачить,
Бо ж перемогу його бачать.
Тож я, що міг - зі стін кричав
Як і другі, до князя мого,
Щоб не кидав він міста свого,
Нас Гедиміну не здавав.
Князь, чи почув, чи сам рішив,
Зумів дружинників зібрати
Та став дорогу пробивати
До міста. Мабуть, захотів
За мури за міські сховатись.
Достатньо сил ще було в нас,
Протриматись міг певний час
Та в поміч брата дочекатись.
Ми бачили, як він рубавсь.
Все ближче пробивавсь до брами.
Та на очах на наших прямо
Зненацька впав на землю князь.
Ворожий меч його дістав.
Побачивши, що князь загинув,
Його загін боротись кинув.
Хто з поля бою утікав,
А хто кидав до ніг меча,
Здавався. Бій затих раптово.
Ми були битися готові
На стінах. Й билися б… Хоча
Даремно б тільки полягли.
То воєводи зрозуміли
І брами міста відчинили.
Литовці гору узяли.
Впав Володимир. Гедимін
До Луцька чимскоріш подався.
Туди вже з військом Лев дістався.
Та, взнавши про поразку, він
Свій полк у Галич відіслав,
А сам з дружиною зібрався
Й до Брянська у ту ж мить подався.
За родича мав князя він
Романа, що у Брянську був.
Ще сил збирав для визволення краю…
Що далі стало з ним – того не знаю.
Та вже назад нічого не вернув.

Москалі постійно інших підлістю вражали.
Свого слова, як належить, вони не тримали.
Якщо нині ти потрібний – вони тобі раді,
А, як завтра непотрібний – то миттєво зрадять.
Й не важливо, чи то просто чесне слово дали,
Чи то договір із кимось вони підписали.
Для них то лиш шмат паперу нічого не вартий.
Тож союзників їм, звісно, запросто продати.
Із Махно так само сталось. Поки Крим не взяли,
Де врангелівці оборону проти них тримали,
То Махно був «другом вірним». На них сподівались
І недарма, бо ж в Крим перші махновці ввірвались.
А яка за те подяка? Всі махновські сили
У Криму москалі зразу ж військом оточили
Й перебили. І з Махно враз договір порвали
Й на «столицю» Гуляйполе зусібіч напали.
Але Махно все ж прорвався із зашморга того.
Ще доволі сильне військо збереглося в нього.
Та й в Криму не всіх махновців москалі побили.
Й в Приазов’ї гарували значні його сили.
Тож на зиму ясно стало – план москальський ляснув.
Ще москальська кров проллється в Україні рясно.
Вирвавшись із Гуляйполя, махновці спинились
Та ладнати свої лави чимдуж заходились.
Бо ж загинуло багато, між них командирів.
А тут ще війська «червоні» висять, наче гирі.
Донеччиною надумались трохи погуляти,
Поповнити свої сили, охочих набрати,
А потім до Гуляйполя знову повертати,
Ворогам про себе й друзям треба нагадати.
Хоч боїв і намагались уникать великих,
Але ж ворог скрізь загонів «червоних» натикав.
Виручало, що зненацька на них нападали
Та й «червоні» неохоче зовсім воювали.
Із такими, звісно легко було воювати,
Удалось бригаду цілу у полон узяти
Киргизів. Та далі що із ними робити:
Чи тягати із собою, чи всіх перебити?
До спіднього роздягли їх і в домі закрили.
Цілу добу ті киргизи отам просиділи.
На ранок шостого грудня прийшли в Гуляйполе.
Там зібралося «червоних», як маку у полі.
Вдвічі більше, ніж махновців. Але налетіли.
Скоро вулиці в містечку усі червоніли.
Нарубали цілу купу вояків «червоних»,
Здаватися більшовицькі узялись загони.
Їх не стали убивати, мітинг їм провели,
Пояснили, чого хочуть і місті, і села.
За що взялись воювати. Третина «червоних»
Забажала доєднатись в махновські загони.
А всіх інших відпустили, листівки роздали,
Щоб вони тепер за «батька» всіх агітували.
А більшовики злякались махновської сили,
Стягли війська всі негайно, що Врангеля били.
Народ почали лякати, щоб не помагали
Й видавати всіх махновців бігом вимагали.
Махно довго не затримавсь тоді в Гуляйполі,
По обіді подалися гуляти на волі.
Стріли по путі махновців, що вирвались з Криму,
Поповнили своє військо загонами тими.
Та й вирішили до Бердянська всім військом рушати.
Там десь група Вдовиченко повинна гуляти.
Мав всього лиш триста шабель та п‘ятсот багнетів.
А більшовикам прийшлося його тільки шпетить,
Бо зловить не було змоги, скільки не ганялись.
Саме туди Махно з військом чимскоріш подались.
Фрунзе, що Південним фронтом тоді верховодив,
Вирішив, що йому «гратись» із Махном вже годі.
Став війська усього фронту докупи збирати,
Щоб облаву на махновців в степах влаштувати.
Наче неводом до моря їх загони гнати,
Щоб не вискочили часом і там добивати.
А Махно мов підіграв їм, сам до пастки пхає.
Веде військо до Азова й загони збирає.
В Новоспасівку тим часом Вдовиченко вдерся,
Мов «червоним» плюнув в пику. Ревком тільки втерся.
З Бердянська загін каральний до села відправив.
Як дізнався Вдовиченко про подібну справу,
В Новоспасівку вернувся ( бо ж напав і «змився»).
Карателі після бою махновцям здалися.
Більшовиків й комісарів негайно скарали,
Вже із тими глитаями панькатись не стали.
А у Бердянськ Вдовиченко послав ультиматум,
Щоб Бердянськ здали, інакше чекає розплата.
«Виріже всіх комуністів». Там лиш посміялись,
До «воскресника» там саме вони готувались.
Чого б вони тих махновців боятися стали,
Коли війська аж шість тисяч у місті стояло.
А тим часом і Махно вже до міста підходив.
Взяв Андріївку, чекістів скарав принародно.
В Новоспасівку подався. З військом вражим стрівся:
Один полк розбігся, другий в його військо влився.
В Новоспасівці з’єднався з Вдовиченком Нестор.
На Бердянськ тепер вже можна було наступ вести.
Хоча Махно попередив ревком, щоб звільнили
Заручників й арештантів, що в ЧеКа сиділи.
Дав добу. Доба минула і Ревком отвітив,
Що під вартою «бандити» лишаться сидіти.
Тоді уже Вдовиченко послав телеграму:
«Йду на Ви», як Святослав князь колись казав прямо.
За ніч двадцять кілометрів махновці здолали
І на Бердянськ із трьох боків зненацька напали.
Хоч Махно мав лиш п‘ять тисяч. Та ще доєднались
І селяни, що помститись «червоним» збирались
За наругу. Скільки було їх – то невідомо,
Але ненависті було в них достатньо. Тому
Рвались в бій. Та ще Махно всім встиг пообіцяти,
Що дозволить, як захоплять, місто грабувати.
Хоча то не в його стилі. Мародерів всяких,
Що зловилися, чекала куля чи гілляка.
А тут вирішив дозволить. Тож військо завзято
Узялося оте місто бігом штурмом брати.
А «червоні» і не надто захищатись стали.
Більшість рядових вже скоро з міста повтікали.
А полк цілий на махновців сторону подався.
Лише деінде будинок якийсь захищався.
Там чекісти чи партійці затяті засіли,
Добре знали, що махновці їх би не жаліли.
До обіду все скінчилось. Місто захопили.
Із махновців лише кілька чоловік убили.
Ще десь постріли лунали, а вже до майдану
Чекістів та комісарів вели, наче п‘яних.
Комсомольців і партійців так само хапали.
Де вони ховались, люди зразу і здавали.
А то й самі приводили на розправу клятих,
Встигли за той час їм сала за шкуру залляти.
На майдані ішли страти: шаблями рубали,
Когось уже на мотузці на ліхтар тягали.
На те пішло три години. Зброю всю забрали
Й по обіді уже місто військо залишало.
Військо місто залишило, селяни зостались
І до вечора ще точно воно грабувалось.
Дві тисячі возів, кажуть майно те возили.
Тож розореним селяни Бердянськ залишили.
Лиш на другий день «червоні» до міста ввірвались.
Але там уже нікого тоді не зосталось.
Хоча Фрунзе відчитався перед Троцьким, ніби
Він махновців із Бердянська героїчно вибив.
Поки Махно в Андріївці взявся спочивати,
Новоспасівку «червоні» стали «штурмувати».
«Героїчно» взяли село, важко довелося,
Хоча жодного махновця в селі не знайшлося.
Довго потім виясняли, де ж махновці ділись.
Поки взнали, де ж, насправді вони зупинились.
Тож Андріївку з півночі вони оточили,
Круг села вони зібрали чималенькі сили:
Три дивізії стрілецькі та ще кінну мали,
Та два корпуси ще кінні в запасі стояли.
І всю ніч, і день «червоні» в село пробивались.
А махновці відчайдушно від них захищались.
Кругову там оборону вони влаштували.
Та, під натиском ворожим, усе ж відступали.
Усе вужче зашморг, вужче. «Червоні» радіють.
Мають з Махно покінчити, нарешті надію.
Та то тільки видавалось, що Махно піддався.
Вирватися з тої пастки він ще сподівався.
По його діях «червоним» стало зрозуміло,
Що пробитися на південь він збирає сили.
Тому сюди й підтягнули всі резерви свої.
А Махно на північ кинувсь прориватись з боєм.
Вибрав момент, як «червоні» втомлених міняли,
Тут махновські враз тачанки їх атакували.
Вискочили з села раптом, сходу розвернулись
І десятки черг по лавах ворожих метнулись.
Мов косою покосили. «Червоні» побігли.
Та відбігти далеченько вони вже не встигли,
Бо кіннота їх догнала та змусила здатись.
Тут бригада кінна Донська здумала погнатись
За махновцями. Її теж вогнем зупинили,
Примусили скласти зброю та всю полонили.
Далі рухались з боями, ніде не спинялись.
В паніці війська ворожі бігом розбігались.
Наче ніж крізь густе масло, махновці пробились.
Попереду них «червоних» вже не залишилось.
Тож тепер уже спокійно, але маршем скорим
Військо Махно подалося на Кінські Роздори.
Махно радів: кільце враже вдалося пробити
Та і людей небагато при тім загубити.
У таких боях жорстоких півтисячні втрати
Для такого війська, власне, зовсім не багато.
А «червоні» значно більші з того втрати мали
Та, що гірше, дисципліна у війську упала.
Хоч як в бій їх командири гнати намагались,
Ледве чули ім’я Махно, зразу розбігались.
Фрунзе дуже розізлився, став винних шукати.
А Махно по Україні подався гуляти.

Йшла громадянська уже другий рік.
«Червоні», «білі», іноземні сили
Країну кров‘ю уже вщерть залили.
Схилялась перемога в один бік,
А потім в другий. Страшно в Україні.
Її всі хочуть під собою мать,
Бо ж хтось країну має годувать.
Хоч ми вже забажали бути вільні,
Та хто ж відпустить. І туди-сюди,
То наступають, а то відступають,
Грабують по дорозі, убивають,
Криваві залишаючи сліди.
А українці поміж тих вогнів
Металися та прихисток шукали.
«Батьки» із них загони формували,
Щоб вижити якось у тій війні.
То до одних хилились, то до інших.
Та ті і ті, звичайно ж москалі.
Їм вірити не можна взагалі,
Бо просто зманять і одурять лише.
Так і з Махно було. Таврійський край
Був, наче його вотчина. Аж поки
Попер Денікін. Пхався крок за кроком,
Й пощади ніякої не чекай.
Махно рішив з «червоними» зійтися.
«Свої» ж, неначе, за народ стоять.
Отож рішив «червоним» помагать.
З Денікіним вже відчайдушно бився.
Тримав їх натиск… аж поки «червоні»
Набрались сили. Не потрібен став.
Отримувати зброю перестав.
А як без зброї бути в обороні?
Тож мусив відступати і його
У зраді звинуватили «червоні»,
Поставили умить поза законом.
Він ледь життя порятував свого.
Подавсь з своїм загоном у степи,
Щоб знов селян на битву піднімати.
Одна проблема – нічим воювати.
Тож він на захід далі відступив.
Денікін же зненацька як попер,
Чого «червоні» зовсім не чекали.
Перед «білогвардійцями» втікали,
Вже про Махна жаліючи тепер.
Денікінці вже Харків узяли,
Вже Май-Маєвський до Орла дістався.
Вже Мамонтов із корпусом прорвався,
В тилах «червоних», наче ніж пройшли
Крізь масло. Вже дорога на Москву,
Здавалося Денікіну відкрита.
І Київ удалося захопити.
Денікінці вже на Житомир рвуть,
Де уряд УеНеР іще тримавсь.
Одесу узяли. Війська Слащьова
Свою дорогу поливали кров’ю.
Махно від них заледве відбивась.
Бо ж не було чим. Хто б набої дав?
Він міг би усю Таврію підняти.
Та де для того війська зброю взяти?
Отож Махно з боями відступав.
Все ж війська він поповнював свого.
Селян «червоні» в армію загнали,
Тепер аж у Росію відступали.
Махно ж робити не збиравсь того.
Збирався в Україні воювать
Хоч проти всіх. Тож військо розбігалось
«Червоне» і з махновцями єдналось.
Знов армію вдалось йому зібрать.
Та що з того, як нічим воювати?
Гвинтівки є – набоїв ніде взять.
Гармати є – немає чим стрілять.
Доводиться постійно відступати.
За військом ціла армія селян
Теж сунула шляхами польовими.
Жінки і діти на возах із ними,
Стада худоби. Начебто земля
Знялася і кудись іде-бреде.
Для себе якийсь прихисток шукає.
Але другого, крім Махна не знає.
Отож іде, де «батько» всіх веде.
Позаду війська і позаду тих
Загони, які відступ прикривають.
Вони спокою ані дня не мають.
Боїв кривавих не злічити їх.
У вересні до Умані дійшли.
Тут саме січові стрільці стояли,
Що УеНеР кордони захищали.
Вони переговори почали.
Хоч українці були ті і ті,
Але в боях кривавих зустрічались.
У кожного свої зарубки мались,
Забути важко в мирному житті.
Та ж тут війна. Про Катеринослав,
Де скільки крові довелось пролити,
Забулися, бо ж треба далі жити,
Бо ж ворог спільний вже на Умань пхав.
Тож домовлятись мусили. І от
Махно вже із Петлюрою в союзі.
Не вороги, хоча й не вірні друзі.
Махно отримав зброю від щедрот
Військ УеНеР. Вже є чим воювати.
Петлюра шмат їм фронту наділив.
Єдине що лишень заборонив,
Так то за анархізм агітувати.
Поранених махновців узяли
До госпіталів Умані. Аж «білі»
Зненацька усім військом налетіли
І штурмувати Умань почали.
Слащьов вже перемогу свою бачив,
Уже хрестів, медалей зготував,
Що в Умані усім вручати мав.
Легкою та здавалася задача.
Та напоролись на зустрічний бій.
За села бились. То одні займали,
То інші їх з боями вибивали.
Дзижчали кулі, мов бджолиний рій.
Та, як кусали, то до смерті всіх.
Все ж «білі» поступово гору брали.
Махновців із позицій відтісняли.
Скляров зненацька взяти Умань зміг.
Не втрималися січові стрільці.
Хоч мужньо бились та були розбиті
І мусили із міста відступити.
Без захисту лишилися бійці,
Що ранені в госпіталях лежали.
Їх вирубали «білі» козаки.
То для Махна був результат гіркий.
Було погано та ще гірше стало.
Його війська в напівкотел попали.
Із трьох сторін оточені були.
Здавалось, «білі» вже перемогли,
Вони розгрому повного чекали.
Сказав Слащьов, що «візьмуть за три дні»
(У москалів то у крові, здається),
Уже Махно ніяк не відіб‘ється
І буде їм, як у страшному сні.
На другий день атакували ті
І другі та усе без результату.
Ворожих шанців не вдалося взяти.
Спинила ніч атаки ті пусті.
Вночі під Перегонівкою враз
Стовпи вогненні в небо піднялися,
Якісь пекельні вітри подалися.
Здавалося, що зупинився час.
Махновці, наче справжні хазяї
З собою мін дві тисячі возили…
Морських. І де б, здавалось, примінили?
А от, бач раптом і згодились їм.
Поки у шоці «біляки» були,
Махновське військо разом піднялося
І у атаку скору подалося.
Їх «білі» зупинити не змогли.
Бо ж там безвусі юнаки стояли.
Атака враз зім‘яла їх ряди.
Криваві залишаючи сліди,
На півдні «білі» швидко відступали.
На півночі кіннота узяла
Зненацька Умань. Козаків рубали,
Забитих їм поранених згадали.
І гнали по кривавих їх слідах.
На ранок в Перегонівці лишень
Тримались «білі». Там полки стояли
Із офіцерів і вогнем стрічали
Із кулеметів – всяк жива мішень.
Зашпортались махновці: що робить?
Іти на кулемети і вмирати
Чи на свою кінноту зачекати,
Що мала Умань скоро вже звільнить?
Аж тут Махно з‘явився. Сотня з ним
Лиш охорони. Крізь ряди промчався
Й на шанці «білих» полем він помчався.
А сотня слідом. Стало сором всім.
Всі, як один в атаку піднялись,
Хоч дощ свинцевий бився їм у груди.
Але про смерть, немов забули люди,
І страхові вони не піддались.
Хоч кулемети не змовкали та
Косили їх, немов коса пшеницю,
Але ніхто не зміг вже зупиниться.
Бо ж «батько» першим у атаку встав.
А тут якраз примчала і кіннота,
Що «білякам» ударила у тил.
Хоча у тих було ще вдосталь сил
Та воювати вже пройшла охота.
Бо опинились поміж двох вогнів.
Одні скоріше руки піднімали,
Адже бажання помирать не мали.
Другі, що долю бачили в війні,
Рубались до останнього й лягали,
Під шаблями кривавими вмирали.
А два полки зібралися в каре,
Аби собі дорогу пробивати,
Щоби життя і честь порятувати.
Здавалось, що ніщо їх не бере.
Йшли, як прийдеться: зорана земля
Чи то дорога та все відбивались,
Неначе звір підбитий огризались,
Скрізь кров’ю поливаючи поля.
Махновці слідом за тим «звіром» йшли
Та не стріляли – не було набоїв.
Бува кіннота налетить юрбою
Та поруба… Відбитися змогли.
Ряди зімкнули і простують далі.
Аж доки черга до гармат дійшла,
Що протиставить «зграя» та могла?
Картеччю упритул всіх розстріляли.
Надвечір закінчився той погром.
Поля всі до Синюхи від Ятрані
Укрились трупом. І, куди не глянеш,
Лиш зграї чорні вороння кругом.
Їх вісімнадцять тисяч там лягло.
А ще п‘ять тисяч «білих» полонили.
Та, допитавши, згодом відпустили,
Якщо погон в них, звісно не було.
Розбили «білих». Шлях перед Махно
Лежав відкритий. Десь був там Денікін,
Тили прикрити йому було ніким.
Де військо? Рвалось до Москви воно.
Й Махно подавсь по Таврії гулять.
Міста, містечка, села визволяти,
Денікіну шляхи перерізати,
Щоб не було чим військо годувать.
І миттю грізна армія ота
Розбилась, розкололася, розбіглась.
Денікінці огледітись не встигли,
Як їм Махно вже прищемив хвоста.
«Червоні» скористатись тим змогли
І наступ на Денікіна почали.
А потім на весь світ іще кричали,
Що то вони самі перемогли.
Та що з них взяти? Звісно – брехуни.
Крадуть усе і, навіть перемоги.
Для них нічого не бува святого,
Бо підлі від віків були вони.

Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Щоб помилок своїх не повторить
І на ті ж граблі щоб не наступати.
Історію одну рішив згадати,
Щоб москалів нам краще розуміть.
Московія. П‘ятнадцятий йде вік.
Василь сидить вже Другий на престолі.
Від іга вже звільнилися монголів,
Хоч данину ще платять рік у рік.
Про Куликовську може й пам‘ятають.
Про інше все забули взагалі.
Коротка надто пам’ять в москалів,
Бо ж на одні й ті граблі наступають.
Монгольська іще дихає орда
Та хан тієї влади вже не має.
Тож кожен все, що хоче, виробляє.
Й сусідам, і монголам теж біда.
Хан із Казані Улу-Мухамед
Узимку Нижній Новгород загарбав.
Й зостався. То плацдарм для нього, аби
Москву дістати в будь-який момент.
Ще ближче потім, в Муром перебравсь,
Тож до Москви, мов тигр підбирався.
Василь відбити, звісно ж намагався,
Але, як кажуть, з дулею зоставсь.
А хан вгніздився і синів послав,
Аби вони Москву пограбували.
Князі там злата-срібла назбирали,
Отож улов добрячий бути мав.
Василь, як тільки про таке узнав,
То в травні заходивсь війська збирати.
Так, мов йому нема де поспішати.
Лиш через місяць попід Юр‘єв став.
Сюди ще воєводи підійшли,
Князі удільні теж сюди припхали.
Щоправда, війська небагато мали,
Бо ж лишити князівства не могли.
Загризлися з Литвою москалі,
В них руські землі прагнули «віджати».
Литва такого не могла прощати,
То й чубились. Зоставить взагалі
Князі без війська землі не могли,
Отож дружини невеликі взяли
Та й «помагати» Василю помчали.
Під Юр‘євим до нього прибули.
Ще б мав прийти служилий Бердедат,
Але не встиг…Чи не схотів встигати?!
Не ждав Василь двоюрідного брата
Шемяку, бо між ними був розлад.
Сам не прийшов і війська не прислав.
Хай, може братик шию собі зверне,
Дмитро собі «законний» стіл поверне,
Адже вважав, що право на те мав.
Отож, зібрав усе, що зміг Василь,
До Суздаля без поспіху подався.
Там зупинився, спочивати взявся.
Бо ж скільки бідний витратив зусиль.
Та тільки стан взялися розбивать,
Сторожа з поля раптом прилетіла.
«Йде супостат!» - із ляком доповіла.
Велів Василь всім броні одягать.
Вдяглися в броні, стяги підняли
І рушили… Пройшлися недалеко.
Попарились у бронях своїх в спеку,
Бо ворога і близько не знайшли.
Сторожа, певно, спала у ярку.
Приснилось їй, що вороги напали,
Отож вона і паніку підняла.
Полаявсь князь на дурість отаку
І повелів назад всім повертать.
Велів сторожі більше не дрімати,
Та ворога у полі пильнувати,
Бо ж за таке він може і скарать.
Хоч битви ніякої не було,
Але ж ходили?! Слід відсвяткувати.
Василь велів всіх воєвод зібрати,
І всіх князів. Начальство все прийшло
В шатро князівське. І пішла гульня.
Всю ніч пропили, прогаласували.
І ратники від них не відставали.
Василь добрячу порцію прийняв.
Отож прокинувсь, як вже сонце встало.
Заутреню відстояв й знову спать.
Та знову з поля сторожі летять,
Уже татарське військо Нерль долало.
Поки зібрались ратники, поки
Вдяглися в броні, страшно злі з похмілля,
Вже і казанці у великій силі
Ордою розгорнулись від ріки.
То добре, хоч прокинутись змогли,
Не так, як то було у них на П‘яні.
Поки всі москалі лежали п‘яні,
Ордою перерізані були.
Та, бач, та П֥’яна не навчила їх.
Хоч небагато літ і проминуло,
Але урок той москалі забули.
Господь поки, щоправда оберіг.
Тож стали шикуватись москалі.
Від перегару, що стояв над раттю
Птахи і ті боялися літати,
Бо мертвими валялись по землі.
Під п‘яний крик князів і воєвод,
Нарешті п‘яну рать пошикували
Й орді назустріч виступати стали.
Не так далеко ще пройшли. І от
Орда зненацька вихопилась й враз
В московську рать з розгону налетіла.
Напевно піших збити з ніг хотіла.
Та ж москаль п’яний досі був якраз.
Як москаль вип‘є добре – то герой.
Йому здається й море по коліна.
Орду списами й матюками стрінуть.
А перегар аж виверта нутро.
В той перегар уперлася орда…
Та й відступила, в поле відкотилась.
А москалі радесенькі – відбились,
Та й рушили поволі по слідах.
А тут орда знов вдарила на них.
Знов на списи і матюки нарвалась.
Тож розвернулась і у степ подалась.
Москаль страшенно радий – переміг.
Що п’֥яні воєводи, що князі,
Що ратники і сумніву не мають,
Що вороги розбиті й утікають.
Тож за ордою вслід рвонули всі.
Які полки? Який там уже стрій?
Хто перший зможе ворога догнати,
До нитки його зможе обібрати.
Лише про здобич думки, не про бій.
По полю усе військо розбрелось.
Хтось вже тіла загиблих оббирає.
А тут орда зненацька повертає.
Чи то ханам зібрати удалось,
Чи, просто обдурили москалів.
І москалі одразу ж дали драла.
Вже тільки з матюками утікали,
Хто мертвим не валявся на землі.
Що ратники, князів і тих побили.
Ніхто без ран із поля не утік.
Пораненим і вбитим збився лік.
Василь також не вийшов з бою цілим.
І в голову поцілили, і в руку.
Та ще й в полон із братом узяли
Михайлом. Та й до хана відвезли.
Щоби засвоїв вірності науку.
Хрести натільні з нього ізняли,
Відправили в Москву, аби там знали,
Що саме князя у полон забрали
Й готові викуп заплатить були.
Татари ж не спинилися на тім.
Ще довго москалів геройських гнали,
Дороги їхнім трупом устеляли.
На три дні хани віддали своїм
Татарам, аби Суздаль грабували.
Всі села навколишні рознесли,
Заледве Володимир не взяли.
Та спроба їхня та була невдала.
Та здобичі їм вдосталь й так було.
Вози добром нагарбаним напхали.
Спокійно в Нижній Новгород вертали.
Ординське військо радісне ішло.
А це уже для Путіна урок.
Не треба було, навіть починати,
Якщо немає тями воювати.
Бо карма дожене в належний строк.
Яка ж подальша доля Василя?
Великий викуп москалі зібрали.
Аж двісті тисяч золотом віддали.
Москальська розорилася земля.
Все за невдаху того віддали.
Всі, зрозуміло злі на нього були.
Хоча горілку із ним разом «дули»
Та програшу простити не змогли.
Минулі пригадали всі гріхи.
Ось тут Шемяка – братик і з‘явився.
Разом з Можайським князем зговорився,
Та й прийшов, повен намірів лихих.
Зловили вони того Василя
Та й осліпили, в Углич відіслали.
Шемяки черга святкувать настала.
Та що до того всього москалям?
Хто б не сидів – вклонятимуться всім
До самих ніг, сидіти буде поки.
Не хочуть вчити москалі уроки.
Не дав Господь, напевно розум їм.

Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покозачилася людність, міста не чекали,
Перед військом добровільно брами відчиняли.
Гомель, Мозир чи Берестя вже в козацькій владі.
Звісно, що поміж литвинів не всі тому раді.
Поки Хмель облягав Збараж, де ляхи засіли
І чекав, щоб їхнє військо на поміч поспіло,
Аби його так, як треба «гостинно» зустріти.
Радзивілл узявсь козацтво у Литві тіснити.
Мав для того добре військо – люду тисяч вісім.
І гусари, і рейтари, і драгуни, звісно.
Ще й піхота іноземна, навчена до бою.
Та і сорок гармат військо мало із собою.
Стало військо Радзивілла міста штурмом брати,
Покозачитися щоби всій Литві не дати.
Впав Бобруйськ і Мозир, й Турів. Стало зрозуміло,
Що на Київ буде пхати військо Радзивілла.
Поки Хмель блокує Збараж й короля чекає,
Захистити Київ сили в козаків немає.
А, зайшовши в тил козацтву, він шкоди накоїть.
Допустити Хмель не може загрози такої.
Тож Кричевскому велів він десять тисяч взяти,
Радзивіллу навперейми бігом виступати.
Звісно, оті десять тисяч – в більшості селяни.
Мають хіба коси й вила, навчені погано.
Але інших ніде взяти. Тож полковник взявся
За доручення і швидко за Прип‘ять подався.
Сподівався на підтримку козацтва отого,
Що іще перекривало литвинам дорогу.
І Голота, й Подобайло кілька тисяч мали,
На Чорнобиль і на Лоїв шляхи прикривали.
Під Лоєвом переправа через Дніпро була.
Саме туди Радзивілла полки й повернули.
Під Загаллям розгромили загони Голоти,
Взяли Лоїв, козаків там змогли побороти.
Подобайло не став з ними у битву вступати,
Відійшов на лівий берег, щоб перекривати
Переправу. Хоч литвини двічі намагались,
Переправу захопити їм так і не вда́лось.
А тут вістка прилетіла – Кричевський вже поряд.
Між двох вогнів опинитись доведеться скоро.
Тож свій табір під Лоєвом взялись лаштувати,
Якщо треба, то із нього штурми відбивати.
Звели табір понад річку, що дуже багниста.
Звісно, ворог з того боку не захоче лізти.
Того ж дня відправив гетьман два кінні загони
В кілька тисяч, поки він тут міцнить оборону,
Нехай знайдуть, звідки військо Кричевського пхає.
Бо ж він чув, але нічого про нього не знає.
Але ті із козаками розминулись, певно
Та виконувать завдання продовжили ревно.
Козаки ж вночі до річки Лоєвки дістались.
На другому боці військо враже розміщалось.
Щоб дістатися до нього, чи річку долати
Та в багні її надовго даремно застряти,
Чи то через вузьку греблю. Як перейдуть вдало,
Тоді ворога здолати усі шанси мали.
Десь годині о дев‘ятій й рушили помалу
У надії, що литвини в таборі ще спали.
Та на біду, якийсь шляхтич раніш підхопився
І козацтво на тім боці річки надивився.
Звісно, що підняв тривогу, піхота приспіла
І вогнем впритул козацтво на тій греблі стріла.
Довелося відступити, взялись шанці рити,
Щоб, як сунуться литвини, то вогнем зустріти.
Чекать довго не прийшлося, бо кінні хоругви
Узялись переправлятись – одна, слідом друга,
Бо ж гребля зовсім вузенька. Козаки засіли
І вогнем оті хоругви литовські зустріли.
«Панцерних» ущент розбили. Та пішли гусари.
Полк на правий фланг козацький з силою ударив.
Ті мусили відступати під «залізним» тиском.
А Радзивілл кинув в наступ і піхотне військо,
Щоб козаків тих добити й військо оточити.
Козакам, проте до лісу вдалось відступити.
З-за дерев вони литвинів пострілами стріли.
Ті би, може і за греблю знову відступили.
Та Кричевський вдарив зліва та почав тіснити.
Тепер йому Радзивілла вдалось оточити.
Вже, здавалось, що литвинам кінець наступає.
Але на війні усяке, як кажуть, буває.
Ті загони, що в розвідці козаків «шукали»,
Так нічого й не знайшовши, назад повертали.
Як почули звуки бою – швидко зрозуміли
І зненацька налетіли на козаків з тилу.
Дарма було й сподіватись опір їм чинити.
Лівий фланг весь удалося литвинам розбити.
Хто поліг в бою нерівнім, а хто врятувався.
У густі ліси ховатись від смерті подався.
А Кричевський з правим флангом у ліс відступили
Та укріплений там табір ладнать приступили
З чого уже довелося – гілля, кінські трупи
Та і трупи побратимів – все лягло докупи.
За тим часом Подобайло із другого боку
Від самого ранку в битву не втручався поки.
Але, тільки-но побачив, що сутужно стало,
Козаки в човни й байдаки бігом посідали
І на той бік подалися братам на підмогу.
Гетьману не допустити треба було того.
Ледь покінчив з лівим флангом, став кінноту слати,
Щоби козакам на берег вибратись не дати.
Кричевський легку кінноту навперейми кинув,
А Радзивілл проти неї гусар своїх двинув.
Зрозуміло, що гусари козаків зім‘яли
І до лісу в їхній табір небавом загнали.
А тоді за Подобайла козаків узялись.
Ті бігом поза човнами своїми сховались
Та почали відбиватись. Вогнем німців стріли,
Що з наказу Радзивілла, на них налетіли.
Двічі німців відбивали, багатьох поклали.
Та литвини підтягнули гармати й почали
Вогнем впритул поливати. Нема де сховатись,
Адже козаки не встигли, навіть окопатись.
А, коли уже гармати справу завершили,
То литвини ще кінноту на них напустили.
Козаки назад у річку. Вже човнів немає.
Отож кожен вплав, як може, так Дніпро долає.
А було їх тут чимало, з-за голів козачих,
Говорив литвин, і воду вже ніхто не бачив.
А литвини із берега стріляли й стріляли.
І козацтво їхні кулі щораз діставали.
Ледь третині на той берег дістатись вдалося.
А Дніпру тим за могилу стати довелося,
Кого відвернулась доля. Хіба, може сталось,
Що Дніпром до України їх тіла дістались.
Розгромивши десант, гетьман знов за табір взявся.
Та Кричевський не здавався, мужньо відбивався.
Пробував і нападати – все одно вмирати.
Тут литвини підтягнули знов свої гармати.
Стали вогнем поливати укріплення кволі.
Коли уже видавалось, що було доволі,
То кидалися в атаку. Дарма поспішали,
Бо козаки раз по разу їх вогнем стрічали.
Врешті-решт і ніч настала. Утишилась битва.
І до табору литвинам прийшлось відступити.
Залишили лиш сторожу, щоб спостерігала,
Боялись, аби козацтво вночі не напало.
Ніч минула. Знов литвини штурмувать зібрались
Та у таборі козаків майже не зосталось.
Одні вбиті й поранені. Й Кричевський між ними.
Важко зранений зостався отут між своїми.
Усі інші за Дніпро вже за ніч перебрались.
Тож литвинам лише лікті кусати зосталось.
Мертвих козаків зібрали та всіх поховали.
Та і своїх положили у бою чимало.
Кричевського гетьман дуже хотів врятувати,
Бо суперника такого як не поважати?
Та даремно, бо смертельні виявились рани.
За три дні живим не стане уже отамана.
Велів гетьман поховати його, як героя.
Звели хреста над високою могилою тою.
Хоч гетьман і гонорився з тої перемоги,
Але сил іти на Київ вже не було в нього.
Хоч Кричевський і загинув, зробив свою справу.
Тож між лицарів славетних тепер він по праву.