Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
Країна, що застрягла у віках,
Десь там, напевно в кріпосному праві
І їхній цар над ними досі править,
І до «буржуїв» ненависть в очах.
Самі щось не спроможні сотворить,
Але готові завше відібрати.
І, не дай, Бог, когось назвали братом,
Тоді спокійно вже йому не жить.
Чомусь я декабристів пригадав,
Що здумали Московію змінити,
Царя прогнати, кріпаків звільнити.
Зробити ще багато «добрих» справ.
Та, як завжди буває в москалів,
Вони ту справу, звісно провалили,
Народу чималенько погубили.
А цар і генерали були злі.
За спробу ту нещасних засудили,
Кого в Сибір заперли аж, кого
На ешафот відправили бігом,
Щоби другим, бува не закортіло.
Отож п‘ятьох привезли уночі,
Де шибениця вже була готова.
Тихцем, щоби ніхто не чув і слова,
Засуджений, як раптом закричить.
І то усе, порушивши закон
(Давно ж бо смертну кару відмінили).
Мотузки їм на шию почепили,
На голови всім білий балахон.
Дав генерал сигнал і у ту ж мить
Машина смерті царська спрацювала,
Засуджені униз з помосту впали.
Хоч тільки двом Господь сказав не жить.
А троє (так завжди у москалів)
З мотузками на землю полетіли.
Не втримала гнила мотузка тіло.
Живі, хоч і забились, на землі.
Неписаний закон тоді гласив:
Якщо одразу не вдалася страта,
То вдруге вже людину не карати,
Бо ж то Господь людину пожалів.
Та царським сраколизам все одно.
Щоби царю найкраще догодити,
Велять удруге мотузки надіти,
Їм чути Боже слово не дано.
- Негайно вішать! – генерал зайшовсь.
Але на чому? Де мотузки взяти?
Ніч надворі. У лавках пошукати?
Закриті всі. Чекати довелось.
Хтось, кажуть із засуджених сказав,
Щоб генерал дав аксельбанти свої,
Міцніші може від мотузки тої.
Від того генерал ще зліший став.
А час іде. За декілька годин
Знайшли мотузки, стали готувати
Засудженим тим трьом повторну страту.
Рилєєв, кажуть( був між трьох тих він)
Сказав в обличчя генералу так:
- Бідна Росія ( чи то так – не знаю),
Й порядної мотузки тут немає!
Катів не зупинило то, однак.
Аж п‘ять годин потратили на то,
Щоби п‘ятьох повісити?! Світало.
Ховати мертвих вже в той день не стали.
Вночі ховали. Де? Не зна ніхто…
Пройшло відтоді вже півсотні літ.
У світі все мінялося, одначе
В Московії тих змін ніхто не бачив.
Немов від неї городився світ.
Ні, намагався цар там щось робить,
Якісь реформи, кріпаків звільнили.
Та москалів тим лише розізлили.
Царя вони готові були вбить,
Щоби в болоті тому воду не мутить.
І-таки вбили. Звісно, вбивць зловили,
Повісити негайно засудили.
Юрба на те зібралась поглядіть.
Всім же цікаво, звісно, москалям,
Як вішати «заступників» їх будуть.
Така розвага. Що ж вони – не люди?
Хоч одним оком! Хоч би звіддаля!
На ешафот знов вивели п‘ятьох.
Та знов не все належно спрацювало,
Бо двоє з них мотузки обірвали.
Знов їх схотів порятувати Бог?
Чи за минулі ті півсотні літ
Мотузки так гнилими і зостались?
Нових мотузок швидко дочекались,
Перед царем же вислужитись слід.
Тож за сімнадцять впорались хвилин,
Про що перед царем й відзвітували.
Газети у той день надрукували
Про страту серед безлічі новин
Такі слова: «Все скінчилося швидко.
Погода розчудесною була,
Адже весна урешті-решт прийшла»…
Таке читати і сьогодні гидко.

У Кам’янці серед ринку в корчмі велелюдно.
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились, оце тільки стрілись.
Випили собі по чарці та й розговорились,
Корчмареві раз по разу подаючи знаки,
Щоби келихи наповнив, бо вже пусті стали.
- І де ти бував, Семене? – товариш питає, -
Ти ж на місці не усидиш! Я то добре знаю!
- Та ходили і Молдову Петру здобували.
- Що за Петро? - Петро Козак, може чув про нього?
Син отого Олександра, що в Молдові правив
Вже давненько. Через нього він мав якесь право
На Молдову. Тож і прагнув досягнути того.
Як не як, а під собою матиме державу.
Після батька там багато на троні сиділо
«Самозванців» - казав Петро. Тож ми і ходили…
- Ну, то вже повідай, брате – вигоріла справа?
- Розкажу вже по порядку, як тобі цікаво.
Я у цій корчмі улітку із Петром зустрівся.
Він, хоча уже добряче горілки напився,
Але розуму не втратив. Зібравши ораву
Всяких різних горлорізів, взявся пригощати.
Із корчмарем золотими щедро розплатився
Та розказувати людям тоді заходився,
Хто він саме та хто його добре знаний тато.
Все журився, що облудники його трон займають,
Що надумався на трон той він батьківський сісти.
Та для того йому поміч знадобиться, звісно.
Отож, він козацьке військо у поміч збирає.
Хто охочий в тім поході грошей заробити,
Може до його загону прямо тут пристати.
І охочі віднайшлися, хоч і не багато,
Бо ж то справа ризикова – можуть і убити.
Я Петрові приглянувся, вже чим – і не знаю.
Тож і доручив мені він козаків збирати
У Кам’янці та у Барі. Грошей на витрати
Дав, сказав, що, коли грошей вже не вистачає,
То звертався б до старост я в Кам’янці і Барі.
Та про те ніхто нічого не повинен знати.
Сам же він на Січ подався козаків наймати,
Бо троном же тим батьківським, видається марив.
Справи в мене пішли добре. Багато знайшлося
Тих, хто ходив із Косинським правду воювати.
Їм до боїв та походів було не звикати.
Так за літо кілька сотень до мене й зійшлося.
Уже осінь наступила, посланець примчався
Від Петра, велів із військом мені виступати
Та до Дністра біля Оргіїва із ним прямувати.
Щоби там загін із Січі з нами поєднався.
Доки сидів у Кам’янці, розпитував всяко,
Що там робиться в Молдові? Хто там нині править?
З господарями давно в Яссах вже погані справи:
То чужинці там сиділи, то браття-козаки.
То турки своїх саджали, то ляхи втручались.
Так, що довго на тім троні мало хто вдержа́вся.
Нині всівся якийсь Арон та розпоряджався.
Тож, його, напевно з трону ми скинуть й збирались.
Над Дністром вже нас чекали козаки із Січі.
Петро радо своє військо на коні об’їхав.
Вже вересень листя жовтим підкрашував тихо,
Наче, золотив навколо наше місце стрічі.
Вдоволений тим, що бачив, Петро рушив військо.
Пішли напрямки на Ясси, ніхто по дорозі
Нам не стрівся. Не піднялось військо по тривозі.
Народ мовчки лиш дивився та кланявся низько.
Видно, їм Арон не надто до душі припався.
Із бояр ніхто не брався його захищати.
Тож прийшлося із Ясс йому в Стамбул утікати.
Там султана дати поміч він благати взявся.
А Петро на трон усівся, став правити краєм.
Дав послаблення народу та бояр притиснув.
Вони усі гнів на нього затаїли, звісно.
А ми корчувати зраду, відповідно маєм.
Тож мотались по країні, її корчували.
А, тим часом, у Стамбулі ублагав султана
Арон клятий. Влаштувався зовсім непогано.
Звідти вісті неприємні долітати стали.
Жигмонт із Семигороддя порадив Петрові,
Доки ще було не пізно, Ясси полишити.
Бо прийде турецьке військо і витурить звідти.
А йому, бач не хочеться проливати крові.
Султан же звелів, щоб також помагав Арону.
Хоч не хоч, а доведеться військо посилати.
Але Петро не збирався трон свій полишати,
Сказав, що сидить у Яссах він згідно закону.
А Арон вже за Дунаєм із турецьким військом,
Уже йому Семиграддя поміч посилає.
Уже військо об’єднане в Молдову вступає
І з ним битва вирішальна уже зовсім близько.
Мене Петро із загоном тим часом відправив
Під Кам’янець, щоби військо нове набирати.
Ми лиш тільки розпочали, як він вже дав знати,
Що під Яссами до битви повертає справа.
Велів швидко нам збиратись й на Ясси рушати.
Однак, як ми не спішили, ще Ясс не дістались,
Коли новину трагічну від людей дізнались.
Не став Петро уже видно на нас і чекати.
Вийшов в поле, щоб з Ароном у битві зустрітись.
Бились вони цілу днину та турки здолали.
Майже усіх козаченьків на полі поклали.
Живих мало у полоні зовсім опинилось.
Та між ними й Петро… Далі дарма іти було.
Розвернулись ми й додому назад подалися.
А в Кам‘янці розпрощались та і розійшлися.
Наостанок братів своїх мертвих пом’янули.
Вже пізніше долетіла і про Петра вістка.
Як і Байду, у Стамбулі на гак почепили…
Отак-то ми на Молдову із Петром сходили.
Ох, не треба йому було у те кубло лізти!

Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто їй слово упоперек скаже?
Хто із підданих у ліжко до неї не ляже?
Хто бажає собі титул, грошей заробити,
Хто від страху. Як відмовиш – то можуть і вбити.
Та вона у своїх жилах «кров блакитну» мала,
Лише тому у Московії царювати стала.
Із цариці у повії – не диво для світу.
А от із повій в цариці – то ще треба вміти.
І за прикладом ходити не треба далеко.
То в Московії зробити було досить легко.
Особливо самодури, як при владі були.
Вони про ту «кров блакитну», наче і не чули.
Могли запросто підняти повію в цариці,
Аби була щедра в ліжку та гарна на пиці.
Петро Перший їх, Великий жінку Євдокію
Із боярських родів знатних змінив на повію,
Що до нього з ким по світу лише не тягалась,
Поки, врешті Петру тому вона не дісталась.
Звалась вона Катерина Перша на престолі.
І була цікава в неї, насичена доля.
Катерина – то їй потім ім’я таке дали,
Коли вона православ‘я, нарешті прийняла.
А до того звалась Марта Скавронська. У батька
Із ліфляндської бідноти лиш на латці латка.
Що він доньці міг би дати? А кров же гаряча,
Що аж труситься, як тільки чоловіка бачить.
А тут війна почалася москаля зі шведом.
Москалі тоді з-під Нарви вибралися ледве.
У Ліфляндії від шведів тоді зарясніло.
Отож, Марта поміж ними задком і вертіла.
За військами волочилась, тим і заробляла,
Поки одному драгуну за жінку не стала.
А війна все вирувала: то шведи здолають
Москалів, а то вже шведів москалі ганяють.
У однім бою (так склалось) знов шведів побили.
Офіцера й жону Марту в полон захопили.
Офіцер уже російський, як побачив Марту,
Вирішив, що тепер мусить вона із ним спати.
Чоловіка геть відправив із усім полоном
(Потім його до Сибіру бідного загонять),
А собі залишив Марту. Вона й не пручалась.
Як трофейна річ звичайна москалю дісталась.
Їй же все одно з ким спати, аби годували.
Тож в москальському «полоні» теж не бідувала.
А москаль у тім «трофеї» собі шанс побачив,
Як «награвся», генералу наперед віддячив.
Сподівався, що цим купить собі звання нове.
А Марта вже з генералом. Росте, одним словом.
Генералу Бауеру та набридла скоро.
Тут війна, немає часу поглянути вгору,
А ця ласки вимагає. Отож він ту Марту
Шеремєтьєву самому програє у карти.
Князь не довго з нею бавивсь. Меншиков-зараза
Відібрав оту шалаву у старого князя.
Бавився б із нею довго Меншиков, одначе,
Петро якось зайшов «в гості» і Марту побачив.
«Защеміло» йому серце, заблищали очі.
( «Бабник», але ж імператор, тож бере, що хоче).
Забрав він собі ту Марту, коханкою стала.
Так голову задурила (щось, напевно ж знала),
Що й про жінку він забувся, в монастир відправив.
Спав з повією в палаці й державою правив.
Щоби піддані не надто косо поглядали,
Скоро Марта похрестилась, православна стала.
Петро зовсім з глузду з’ְїхав, одружився з нею,
Повноправною зробивши жінкою своєю.
Це при тому, що ще жінка жива була його.
Та і Марта чоловіка не ховала свого.
Десь мучився по Сибірах. А ці все грішили.
Дітей більше ніж десяток вона народила.
Правда, більшість повмирали, дві дочки зостались.
Мати їхня вихованням не надто займалась.
Усе оргії, гулянки, п’янки безпробудні.
Ото такі були в неї справжні царські будні.
В Петра на те все здоров‘я вже скоро не стало.
Але Марта в повній силі, їй Петра вже мало.
Завела собі коханця – Монса молодого.
Як Петро десь відвернувся, та мерщій до нього.
Як Петро про те дізнався, то Марті «пробачив».
Добре лиш віддухопелив (цариця ж, неначе),
А коханцеві на площі голову зрубали.
Як наука, щоби інші вже не зазіхали.
Кажуть, як голова впала, цар підняв за чуба
Й задоволено сміявся, мабуть, було любо.
А дарма. Вже не ті сили жінку вдовольняти.
Та не було після Монса кому помагати.
Жінка та й хвороби різні підірвали сили,
Як Петро не «хорохоривсь», завели в могилу.
Навіть, ім‘я наступника не встиг написати.
І кому тепер державу і трон передати?
Поки думали в Сенаті, голови ламали,
«Воздихателі» колишні Марти не дрімали.
Меншиков – коханець бувший та із ним гвардійці
І пропхали оту хвойду Катьку у цариці.
Що Сенат супроти сили? Мусили пристати.
Мусили тій хвойді руки, навіть цілувати.
Що із хвойди за цариця? У державні справи
Вони, звісно і не лізла. Там Меншиков правив.
Князь? А сам же пиріжками торгував з малого.
До Петра у друзі впхався. Тепер глянь на нього!
Але мова не про нього. Катька «царювала».
То бали, а то застілля, «горо́дом» гуляла
(Тоді Літній сад так звався), по місту нічному.
Та і спала до обіду в палаці по тому.
Всю свою рідню ліфляндську (а її чимало),
Вона жити до столиці звідтіля забрала.
Братів графами зробила, а з сестер – дворянок,
Ще й спадкових. І усе то із кріпацтва прямо.
Щоб не надто сумувати, завела коханця.
Він молодший, тож вдовицю «утішить» старався,
Хоч не завжди витримував…Та життя буремне
Для самої Катерини пройшло не даремно.
Лиш два роки проминуло по смерті Петровій,
Як в самої Катерини «скінчилось» здоров‘я.
Думала, що іще довго проп’є та проскаче.
Та для цього треба мати здоров’я воляче.
Кашель, потім лихоманка, далі пневмонія.
І, що виживе, ні в кого вже нема надії.
Меншиков отой проворний й тут «підсуєтився».
Петро Другий на престолі зразу ж опинився.
Онук Петра, що від сина його Олексія.
Свого часу недовіру в батькові посіяв.
Утік було в Італію, від Петра сховався.
Але в Петра довгі руки, і туди дістався.
Завіз сина в Московію, а в темниці, наче
І пришив свого синочка, «зраду» не пробачив.
Мріяв Меншиков за того донечку віддати,
Щоби батечком цариці московської стати.
Катерина підписала те, що він підсунув.
Але, врешті, його півень в одне місце клюнув.
Цар помер малий, на доньці ще не одружився,
Сам Меншиков у Сибіру скоро опинився.
Та то інша історія. Тіло ж Катерини
Урочисто положили в гарну домовину
І поставили в соборі, де уже стояла
Домовина Петра. Отож, там вони й лежали,
Наче грішники великі… А-таки великі…
Отака-то в Московії історія дика.

То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопче трави, наче коршун впаде на Вкраїну,
Не пожа́ліє старого чи малу дитину.
Запалають міста, села, рясно кров проллється,
Як орда квітучим краєм стрімко пронесеться.
По собі залишить попіл і криваві жнива.
І пожене Диким полем у Крим нещасливих,
Що живим товаром стали. Сльози шлях їх зросять.
Навіть, Бог не порятує, хоч всі палко просять.
Продадуть десь аж за море у лиху годину,
Де у снах лише й побачиш рідну батьківщину.
Йде орда, крадеться так, щоб зненацька напасти
І надію, і майбутнє у тисяч украсти.
Та даремно стараються. Від пильного ока
Козацького не сховався ніхто іще поки.
Стоїть у степах сторожа та шляхи пантрує.
Хан із Криму тільки вийшов – вона уже чує.
І горять уже фігури, дим в небо здіймають.
Хан із Криму тільки вийшов – на Січі вже знають.
Шле вже вісточку Косинський козакам з Тавані,
Що іде орда велика, йдуть гості незвані.
Прийшла орда до Тавані, щоб Дніпро здолати,
А не хоче Дніпро сивий її пропускати.
Розлилась ріка весняна, усе затопила.
Орда трохи потопталась й далі поспішила.
Може, острів Таволжанський гостинніше стріне,
Дасть спокійно перебратись на цю половину.
Хоч орда і поспішала, козаки вже встигли
На острові зготуватись, як орда надбігла.
І на острові засіли, добре окопались,
І вже «чайки» в очеретах козацькі сховались.
Все готове вже до того, щоб «гостинно» стріти
Орду кримську та змусити далі не ходити.
Аж ось і орда з’явилась, наче хмара чорна.
Човни притягли з собою, спустили проворно.
Порозсілися татари, налягли на весла,
Щоби течія стрімка їх униз не понесла.
Налягають на ті весла, течію долають.
А ординці усі інші на чергу чекають.
Не бажають лізти в воду, бо ж іще холодна.
Все одно всі перебратись устигнуть сьогодні.
Вже до острова дістались ті човни і раптом,
Козаки з кущів з мушкетів ударили залпом.
Упритул же майже били, куль не витрачали,
Дарма, адже куля кожна двох зразу влучала.
Тільки гримнув залп мушкетний, з очеретів раптом,
Стали «чайки» козацькії стрімко випливати.
Ударили гаківниці, човни потрощили,
Та тим татар багатенько ще на дно пустили.
Стали човни розвертатись, щоб назад тікати.
А Дніпро же ж козаченькам взявся помагати.
Течія несе їх швидко, весла лиш мелькають.
«Чайки», наче хижі птахи стрімко налітають.
Потрощили, потопили, лиш цурпалля плава,
А Дніпро уже довершив над тими розправу.
А хан стояв та дивився страшенно сердитий.
Не вдалось йому козацтво легко одурити.
Потопили козаченьки тисячі аскерів.
Зачинили і на цьому перевозі «двері».
Обіцяв же хан аскерам здобичі багато,
Хіба ж можна після цього назад відступати?
Тут не може – піде вище, знайде переправу.
І на північ уздовж річки він орду направив.
Іде орда лівим боком, перевіз шукає,
А козацьке військо правим її проводжає.
Орда стане і козаки готові до бою.
Ладні Дніпро перекрити в цім місці собою.
А гетьман вже ж і на волость вісточку відправив.
Там козаки теж пантрують усі переправи.
Примчить орда, на бік правий перебратись хоче,
А козацькі вже мушкети дивляться у очі.
Пометалась орда степом, дарма покружляла
Та й, не солоно сьорбавши, до Криму погнала.
Злі вертались, хан страшенно був на все сердитий.
А нічого в Україну без спросу ходити.

Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залишалося дивитись,
Як вона поряд усідається за стіл,
В кутку поставила косу свою страшну.
Виходить, в нього ще є час життя згадати,
Як перед Господом прийдеться йому стати.
Він трохи голову до Смерті повернув,
Немов питаючи, чи вдосталь часу мав,
Щоб все згадати. Але стало зрозуміло,
Що часу Смерть йому на те не відпустила.
Та й він того від неї зовсім не чекав.
Лиш пожалів, що помирати мусить так
В чужій землі, в яку його і поховають.
Хоч козаки цю землю Січчю називають,
Вона ж земля турецька, тож чужа, однак.
Як він хотів би повернутись до землі
У свою рідну та жадану Україну,
Що не своєю колись волею покинув.
До того змусили прокляті москалі.
І він згадав останній Орликів похід.
Останню спробу москалів отих прогнати,
Щоб Україні незалежній, врешті стати.
Й, неначе знов помолодів старезний дід…
Коли повстав Мазепа проти москалів
І кинув клич під булаву його ставати,
Було вже пізно…Москалі вчепились, кляті,
Немов кліщі до української землі.
Багато хто Мазепу прихвостнем вважав
Москальським. Іншим було байдуже до нього.
А треті вже мостили до Москви дорогу.
Тож мало хто на заклик гетьмана пристав.
А москалі жорстоко мститися взялись.
Столицю гетьмана Батурин зруйнували,
А усіх жителів жорстоко повбивали.
На Січ козацьку усім військом подались.
А я тоді вже на Січі козакував.
Там Гордієнко кинув клич нам підніматись
І москалям проклятим тим не піддаватись…
А потім разом з Гордієнком відступав
І бачив, як палахкотіла наша Січ,
Як москалі її нещадно руйнували,
Щоб козаки тепер пристанища не мали.
За всі страхи вони нам мстили, звісна річ.
Мазепа ж з тими, хто до нього доєднавсь,
Прийшов до шведів, які стали під Полтаву.
Там під Полтавою і вирішилась справа.
Тож гетьман ледве сам звідтіль порятувавсь.
Із Карлом шведським найскоріше подались
В турецькі землі, поки їх не наздогнали
Полки москальські і в кайдани не узяли.
Лиш у Бендерах зупинитись спромоглись.
І козаки із Гордієнком теж пішли
В турецькі землі, бо в своїх їм місця мало.
За нами всюди москалі злі полювали.
Та у Туреччині дістати не могли.
Старий Мазепа крах всього не пережив,
Помер в Бендерах. За півроку після того
Обрали ми для себе гетьмана нового.
Ним Орлик став, що при Мазепі ще служив
Його опорою – був писар генеральний.
Отож, поклявся він, узявши булаву,
Що справу визволення він почне нову.
І, справді взявся за ту місію негайно.
Поки Карл шведський із султаном говорив,
Аби війну із москалями розпочати,
Бо ж ті устигли туркам сала вже залляти
Й султан від гніву у Стамбулі аж кипів,
Наш Орлик взявся з кримським ханом говорити,
Аби підтримав той наш визвольний похід.
І хан погодивсь, підписавши все, як слід.
Зла вговорились українцям не чинити.
На час забути в Україні про ясир.
Тут головне було, щоб москалів здолати.
А з москалів нехай вже скільки зможуть взяти.
Та й про майбутній заодно вмовлялись мир.
Та усе ж гетьману того здавалось мало.
Звернувся в поміч до Кубанської орди.
Хтось до донців і до башкир із тим ходив,
Щоб москалям вони спокою не давали.
Тим часом Карл зумів домовитись з султаном
І той Московії війну оголосив.
Візир, щоправда із походом не спішив,
Лише у червні з військом над Дунаєм стане.
А то вже пізно. Бо у січні вже орда
Із кримським ханом в Україну подалася,
Міста і села визволяти узялася…
А запорожцям, склавши рук, сидіть – біда.
Тож напросилися в похід із ханом йти.
І у поході за татарами приглянуть,
І українці до татар прихильніш стануть.
То, може швидше вдасться досягти мети.
Народ ніде татарам опір не чинив.
У Водолазі хлібом-сіллю зустрічали.
Хоча в Мерефу й Таранівку не пускали,
Тож і спізнали на собі весь ханський гнів.
А москалі втікали швидко, як могли.
Бо генерал, що мав цей край обороняти,
Іще не встиг тоді й до Харкова припхати.
Ми із ордою вже й під Харковом були,
Як раптом хан назад з ордою повернув.
Хоч старшина його й просила іти далі.
Ми би і Харків, та й весь лівий берег взяли.
Та він прохань козацьких, начебто й не чув.
Чи то злякався, що позаду залишив
Фортеці, що в них москалі іще сиділи.
Їх на Самарі нещодавно спорудили.
Тож хан з ордою ті фортеці обложив.
Новосергіївська одразу ж піддалась,
Бо козаки всіх москалів там пов‘язали
І в руки ханові всіх гамузом віддали.
А от друга оборонятися взялась.
А хан стирчати попід нею не схотів,
Зібрав орду та і до Криму геть подався.
Козацький полк лиш на сторожі тут зостався
Та кілька сот татар хан лишив по путі.
Ті українці, що москаль їх вже дістав,
Із усім скарбом за татарами попхали,
В Криму розжитись, врешті сподівання мали.
Тут Скоропадський, який гетьманом був став
При москалях, з полком раптово налетів.
Новосергіївську узяв і всіх козаків
Велів скарати ( бо ж москальський посіпака)
Тут і москальський генерал слідом приспів.
Він втікачів із України наздогнав,
Узяв полоном і по всякому знущався.
Багато хто із них без голови зостався.
Але москальський генерал жалю не мав.
А ми нічим допомогти їм не могли.
Нас було мало. Бо татари дременули,
Ледь про москальське військо те вони почули.
Ми відступити також змушені були.
Вертали злі й сумні бо ж добре розуміли,
Що тільки шкоди справі той похід завдав.
Лиш обнадіїла і кинула орда.
Тож люди більше нас підтримать не хотіли.
Лівобережжя й Слобожанщина тепер
Для нас утрачені. Хоч гетьман сподівався,
Щоб Скоропадський до нас з військом доєднався.
Та той просяк москальським духом і попер
Супроти нас. А Орлик з ним же домовлявся,
Що той отрима булаву, як вийде все.
Хто ж думав, що той москалям все донесе?
Цареві вірним він до старості зостався.
Але в Бендерах відродивсь надії дух,
Бо Орлик з Карлом склавши руки не сиділи,
Вони докупи всі збирали свої сили,
Аби почати, врешті визволення рух.
Крім запорожців та ще інших козаків,
Які з Мазепою в Бендери ще прибули,
Тут іще ляхи зі своїм Потоцьким були.
Йому Лєщинський – один з польських королів,
Велів триматись міцно Орлика і шведів,
Аби прогнати, врешті з Польщі москалів,
Їх блюдолиза, у Варшаві що засів.
Але то все іще чекає попереду.
Були ще шведи, але зовсім небагато.
Ще Білгородська і Буджацька йшла орда,
Що хан під сина керівництво їх віддав.
Вони повинні нам в поході помагати.
Поки іще та підготовка тільки йшла,
Вже в Україну Орлик вістунів направив,
Аби вони народу говорили правду
Й народ підтримав в боротьбі супроти зла.
Іще на турків сподівалися, однак,
Їх військо тільки до Балкан іще плелося.
Його півроку б ще чекати довелося.
Але втрачати час ми не могли ніяк.
Отож, у лютому ми рушили з Бендер.
Орда татарська тисяч в тридцять гарцювала.
Поляки разом із козаками ступали.
Не до претензій давніх нам було тепер.
Побіля Рашкова кордон ми перейшли.
Міста й фортеці нам без бою піддавались.
Щоправда, ляхи до Литви скоріше рвались,
А ми ж на Київ налаштовані були.
Про москалів тоді могли не турбуватись.
Лише дізнавшись, що ми рушили в похід,
Від них пропав на правім боці, навіть слід,
Вони помчали бігом в Києві ховатись.
Полки козацькі правобічні майже всі
На нашу сторону одразу подалися
І визволяти край із нами узялися.
І полки рухались у всій своїй красі.
Ніде й нікому не чинили вони зла.
Не те, що москалі робили кляті –
Взялись народ вони до нитки оббирати.
Неначе пошесть Україною пройшла.
Татари наші також стримано велись,
Не грабували і в ясир не забирали.
І запас мали, і в народу купували.
Ще на той час, мов визволителі велись.
На Київ ми одразу, звісно ж не пішли.
Затіяв Орлик спершу москалів прогнати
Аж за Дніпро, а потім Білу Церкву взяти,
Де москалі вже укріпитися змогли.
Народ спокійно нас і радісно стрічав,
Бо ж москалі уже добряче насолили.
І ми в дорозі все поповнювали сили.
Тож скоро Орлик чималеньке військо мав.
Дійшли аж до Звенигородки, а тоді
Уже на північ ми до Росі повернули.
Дорога нам тепер на Білу Церкву була.
Та під Лисянкою зустріли на путі
Війська Бутовича, що шлях нам перетяв.
Хотів спинити, але ми його розбили.
Його самого під час бою полонили.
Здались без бою нам і Корсунь, й Богуслав.
Самусь, Кандиба та й полковники усі
На правім боці нашу сторону прийняли.
А Орлик слав кругом свої універсали,
Щоби народ на москалів тих напосів.
Аж ось і Біла. Вони нам не піддались.
Там москалі й козаки-зрадники засіли.
Запасу всякого добряче наробили.
Отож, ми місто облягати узялись.
Вже на той час проблеми, правда, почалися.
Припаси скінчились, А де весною взять?
Тож у місцевих довелося відбирать.
Татари й ляхи зло чинити узялися.
Місцеві, звісно, стали злитися на нас.
А тут ще Біла і не думала здаватись.
Прийшлося нам уже тоді до штурму братись.
А то, звичайно забира і сили, й час.
Та ще й була у нас з гарматами біда.
Була лиш кілька невеликих. Стіни брати
Із ними було дарма. Груди підставляти
Прийшлось під кулі нам не вперше. Тож, гайда!
У зуби шаблі і на стіни подались.
Татари й ляхи за тим лиш спостерігали.
Вони в тій справі нам нічим не помагали.
Та передмістя ми здолали спромоглись
Взялись за замок, де засіли москалі.
Три дні змагалися із ними, шанці рили,
Підкопи різні попід стінами робили.
А ті зі стін нас притискали до землі.
Здавалось, трохи ще і зможемо здолать.
Але татари усю справу розвалили.
Три дні вони іще під Білою сиділи.
Але ж татарська звичка – люд пограбувать -
Ніде не ділась. Молодий султан Галга
Не зміг утримати орду. Та розбрелася
І грабувати люд, ясир ловить взялася.
Вони ще рухалися швидко по снігах.
Та скоро повідь - кінець березня прийшов.
Тоді орда застрягне тут поміж річками,
Не зможуть вдіяти нічого з москалями.
Проллється щедро по землі татарська кров.
Тож, наче неводом від самого Дніпра
Пішла орда на південь в напрямку до Бугу.
Все грабували і ловили люд. Від туги
Схопився Орлик аж за голову. Пора
Була йому всю нашу справу рятувати.
Помчав Галгу вмовляти, щоби повернувсь.
Та обіцянки той уже усі забувсь,
Не дав й частині свого війська повертати.
Як про грабіж дісталась вістка козаків,
Ті майно кинулись і рідних рятувати.
Куди було уже нам оту Білу брати?
Татарська зрада принесла плоди гіркі.
А там десь з військом підступали москалі.
Прийшлося нам тоді під Фастів відступати.
Не стали ляхи на поразку вже чекати
Та й подалися до поліської землі,
Щоб справу там тепер продовжити свою.
А ми невтішні до Бендер попростували.
На України волю вже надій не мали.
Програли, врешті москалям останній бій.
Хоч і тоді на щось ще Орлик сподівавсь.
Просив султана, щоб натиснув на ординців
Й ті полонених повернули українців.
А той бендерському паші і дав наказ.
Та справи те вже не могло порятувать.
І нам усім то було добре зрозуміло…
І тут останні сили полишили тіло,
Смерть приступила, щоб життя його забрать.

Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбивать.
Але на фронті вони ледь повзуть,
Ніяк не здатні ЗСУ здолати,
Взялися з мирним людом воювати,
Міста і села без кінця довбуть.
За Київ узялись серед зими.
Без світла і тепла нас залишають.
Хоча би так примусити бажають.
Але занадто непокірні ми.
І темряву, і холод терпимо,
Аби лишень отих «братів» не знати.
Якось удасться перезимувати,
А там з весною вже проживемо.
Тож, у холодній сидячі квартирі,
Без світла, Ленінград я пригадав,
Який колись в блокаду так страждав.
Убили сотні тисяч люди-звірі.
Я був у Ленінграді ще в той час,
Як був Союз. Звичайно ж, нас возили
На Пєскарьовські братські ті могили.
Зізнаюсь чесно, вразило то нас.
На невеликім клаптику землі
За зиму сотні тисяч поховали,
Що з голоду і холоду вмирали.
Чи можна то простити взагалі?
Зі школи нас привчали, що у тім
Фашисти винні, бо ж вони напали,
Із суші й моря місто блокували,
Мільйон народу зачинили в нім..
Ні вийти було з міста, ні зайти.
А треба ж було люд той годувати,
Тепло якимось чином їм давати.
А де у місті те усе знайти?
Ніхто ж зарані не потурбувавсь.
Збирались ворогів перемагати,
Тож кошти в зброю узялись вкладати.
І без запасів Ленінград зоставсь.
Ба, більше! Вже війна розпочалась,
Уже війська німецькі фронт прорвали,
Уже до Ленінграду підступали.
Москву узяти ворог сподівавсь.
На схід вже сотні ешелонів йшли.
Вивозили і фабрики, й заводи,
Щоб виробництво відновити згодом
Десь за Уралом москалі могли.
Везли все цінне і робітників
З заводами теж евакуювали.
Вони все в полі відродити мали.
Умови були напрочуд важкі.
Вивозили… Але не Ленінград..
Бо Сталін їх скажений той затявся
Віддати місто ворогу, боявся,
Що то розвалить геть країну Рад.
Колиска ж «революції». Звідсіль
Вони в країні владу захопили,
Усю Росію кров’ю затопили.
Й отак віддати місто без зусиль?!
То ж їхній символ! Сталін дав наказ,
Що ворогові місто не здавати,
Людей звідтіль не евакуювати,
Щоб не подумав хтось в лихий цей час,
Що комуняцькій владі вже кінець.
Патріотизм всі мають проявити,
У місті до останнього сидіти.
Не думав про людей, хай йому грець.
Йому дорожче символ, ніж життя
Людські. Тож люди в місті залишались.
Ніякі нікуди не випускались.
То й результат… Та в них без каяття.
Якби із міста вивезли усіх,
Хто був для оборони непридатний,
Вдалось би сотні тисяч врятували.
Мороз і голод не убили б їх.
В блокаднім місті заморили люд.
Самі ж до того своїх рук доклали
І на фашистів по війні списали
Та віддали, як докази, на суд,
Смерті в блокаді. Кляті москалі
Не визнали вини своєї й досі.
На помсти прапорах ідею носять
І їх не мучить совість взагалі.