В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно постаравсь,
І лизоблюди, що навкруг його́
Весь час крутились, щоб їм перепало
Від пирога державного чимало.
Тож дружно всі паплюжили того,
Кого убито. Знайдуться і ті,
Хто «вчені» книги візьметься писати
Та переможця всяко прославляти.
Доводити: той зовсім не хотів
Суперника вбивати та, однак,
Другого просто виходу не мали.
І густо брудом вбитих поливали,
Що їм і не відмитися ніяк.
Он хоч і Петра Третього узять.
«Пришила» його бідного дружина,
Великої ще й славу заслужила.
А про Петра що можемо ми знать?
Що, як ще носить отаких земля,
Бо він такий був і сякий, і всякий.
І що правитель з нього був ніякий.
Тож його вбивство – в користь москалям.
Та не про нього мова йде тепер.
Хотілось про Павла б поговорити,
Що, кажуть, власним сином був убитий.
Хоч офіційно пишуть: він помер
Лиш від апоплексичного удару.
Інсульт на його, бачите, напав.
Москаль на віру, звісно то прийняв,
Не буде ж влада заявляти дарма?!
Давно повзли в Московії чутки,
Що самодур цар, щось дурного робить
І скоро так Московію угробить.
Напевно ж, що змовлялися-таки.
Зарані грунт для вбивства готували?
Тож розібратись би хотілось в тім,
Чим же Павло так насолив усім,
Хоч царював, насправді зовсім мало.
Ще від народження чутки тоді ходили,
Що Катерина нагуляла з кимсь його.
Хоч схожим був лицем на батька він свого.
Але кому було яке до того діло?!
Єлизавета, як Павло лиш народивсь,
Його одразу в Катерини і забрала,
Його виховувати шльондрі тій не дала.
Тож він з малого у державних справах вчивсь.
Любив читати. Щоб потішити його,
Бібліотеку йому бабця прикупила
Найкращу, щоб науки та дитина вчила.
Він і читав, отож багато знав чого.
Окрім усього того, знав іще п’ять мов,
Міг по-німецьки, по-французьки говорити,
По-італійськи, та латині розуміти…
Поки він ріс, попила мати добре кров.
Як під арештом довелося йому жить,
Тож звідки було йому матір ту любити?
З ним небезпечно було комусь і дружити,
За те й в Сибір можливо було загриміть.
Він жив відлюдником і мріяв увесь час,
Як царем стане, то усе повідміняє,
Що у Московії «матуся» витворяє.
Жахався тих її порядків кожен раз.
Говорять, мати не хотіла, аби він
Ставав царем. І маніфеста написала,
Де Олександра царем новим називала.
Бо ж Павло був один-єдиний її син.
Вона ж онуків більше бавила, ніж сина,
Тож і хотіла внуку владу передать.
Та маніфест комусь вдалося «перейнять».
Говорять, стала потім канцлером людина.
То все чутки, щоби навішать всіх собак
Ще на Павла. Лиш дні правління почалися,
Такі чутки по всій країні розповзлися.
Щоб не робив він, все одно було не так.
Отож, за що так ненавиділи його?
Кому за шкуру він залив багато сала?
Ну, перш за все, військові зуб на нього мали.
Казали, що він понімечився бігом.
Порядки пруські став уводити у війську.
Залізна муштра, буклі, паклі, парики.
Нащо солдату маскарад, скажіть, такий?
Проте, якщо з тим познайомитися зблизька,
То не у тому, звісно діло там було.
По-перше, поки Катерина царювала,
То розвелося, як собак тих, генералів.
Прогодувати б стільки військо не могло.
Тож Павло хутко усіх зайвих розігнав.
А то з три сотні, а, можливо, навіть більше.
Кому, скажіть від того всього стало гірше?
Раніше кожен дворянин там право мав,
Ще немовлям свою дитину записати
У військо. Поки син дворянський виростав,
Дивись, у війську вже він офіцером став.
Він міг роками у частині не бувати.
Та служба йшла. Отож у армії бардак.
А ще ж гвардійці, що царів на трон саджали,
Себе у ті часи елітою вважали.
Отож робили, що хотілося і як.
Павло ж залізну дисципліну вимагав.
Хто не служив, той на відставку прав не має.
Хай при частині офіцер перебуває,
Щоби ніде у своїх справах не гасав.
А ті вже ж звикли на широку ногу жить.
Тож на Павла за те великий зуб і мали.
А ще ж за злочини дворян карати стали.
Хоча раніше, не дай Бог дворянство бить.
При Катерині заборонено було
Дворян лупити. А тепер це відмінили.
І не одного привселюдно так побили.
Отож, дворян то вдовольнити не могло.
Ба, більше того, видав ще Павло указ,
Що і солдат тепер могли нагородити
За мужність. І таких не можна бити.
А то дворянам тільки заздрості якраз.
А ще шинелі для солдат тоді ввели.
Щоб не вони, то, як французи наступали,
То москалі в шинелях тих не замерзали
І зиму люту пережить тоді змогли.
Та для дворян тим не закінчилось воно.
Тоді ж кріпацтво у країні процвітало,
Селяни день і ніч на барщині «пахали».
Хоча панам то було мало все одно.
Павло ж законом всім дворянам повелів
Щоб лиш три дні на них селяни працювали
У тиждень. А в неділю спочивали.
Ніхто в неділю турбувати їх не смів.
Хоч продавали, як раніше, тих селян,
Заборонив цар їхні сім’ї розділяти,
Лише сім’ְєю можна було продавати.
І тим також дістав увесь дворянський стан.
А ще в столиці він кімнату був завів.
Усім можливо було скаргу написати
І у кімнату ту у вічко укидати.
Ключем один лише Павло і володів.
І всі ті скарги до одної він читав.
І справедливі, кажуть рішення приймались.
Отож сваволити пани уже боялись,
Щоб, не дай Боже, цар за все з них не спитав.
Щоб кавардаку в царюванні не було
Й кого попало на престола не саджали,
Закон він видав: лиш сини найстарші мали
На трон сідати. Чи ж у тому було зло?
Адже століття колотилася Москва,
Одних вбивали, а других на трон саджали,
Жінки та їхні фаворити керували.
З перипетій отих аж пухне голова.
До революцій відчував огиду він,
Тому й Суворова надумався послати
В Європу, щоби із французом воювати.
Та зрозумів, що він воює сам-один,
Бо ж ні австрійці, ні англійці не спішили
У бійку лізти. Тож з французом замиривсь.
З Наполеоном далі битися не ліз.
То вже синок та сраколизи все змінили,
Наполеона так розсердили, що він
Пішов війною. При Павлу того б не було,
Війни жахіття москалів би оминули.
Отож, не в батька зовсім вдався його син.
Павло ж побачив тих англійців-хитрунів,
Які чужими лиш руками воювали,
Самі у бійку надто лізти не бажали,
Забрати Індію багату захотів.
Бо ж не до неї тим англійцям вже було.
Щоправда, виявився той похід невдалим.
Війська з далекого походу повертали,
Бо і дійти туди те військо б не змогло.
Хоч революцій і терпіти він не міг,
Усе ж Радіщєва був випустив з темниці.
І багатьох ще, хто давно там вже томився.
Що Катерина їх туди загнала всіх.
Та і попи не надто в захваті були
Від того, що Павло надумався робити.
Мальтійський орден він зібрався прихистити.
А то ж католики! Щоб єресь тут несли?
Та й сам магістром у отих мальтійців став.
То взагалі уже ні в тин, а ні в ворота!
Попи тут трудяться до сьомого аж поту,
А він католикам і душу вже продав!
Ще й папу римського до себе запросив,
Щоб той сховатись міг в Росії від французів.
Хіба такі у православних справжні друзі?
Ба, навіть більше – той Павло оголосив,
Що вже не буде він ганять старообрядців.
Хай ставлять храми собі де лиш захотять.
Царі століттями їх прагли убивать
Разом із церквою, а тут під хвіст вся «праця».
Ходили ще чутки, що «самодур» - Павло
Велів палити усі гроші паперові.
Ті, що ввела їх Катерина Друга, нові.
Та не чутки то, адже справді так було.
Бо ж Катерина грошей тих надрукувала,
Щоб як в Європі. А то просто папірці,
Адже не мали під собою гроші ці
Підтверджень золотом. Аби було не мало.
Як асигнації ті узялись мінять
На срібло – то лиш кілька днів міняли,
А потім срібла вже на те не вистачало.
Ну, як державу на тих грошах розвивать?
Та і срібні монети часу Катерини
Не мали срібла стільки, скільки б мали мать,
Бо всяких домішок взялись в них додавать.
Якби Павло та не провів тоді ці зміни,
То і загнулась економіка би з часом.
А так фінанси він москальські врятував…
Хто зна, що б було, якби далі царював?!
Та я дивлюсь на те усе й мені не ясно –
Де ж самодурство тут? Де той ідіотизм,
Що так про нього москалі розповідали.
Для мене – то людина мудро поступала.
Та для отих, хто по кістках нагору вліз,
Дворян безжальних та гвардійців вічно п’яних,
Попів, що царів славлячи, жили,
Нові порядки неприйнятними були.
Отож і здумали убить Павла негайно.
Сюди ж і Англія ще всунула свій ніс.
Посол англійський гроші змовникам доставив
І, відповідно на убивство їх направив.
Бо ж мала Англія на того Павла злість,
Що проти Франції відмовивсь помагать,
Що на їх Індію накинув своїм оком.
Отож, в Павла знайшлися зрадники під боком
І, навіть син надумав в тому участь взять.
Вночі ввірвалися в Михайлівський вони,
І на царя гуртом півсонного напали.
Від злості били, ледь живого добивали,
При тім зовсім не відчуваючи вини.
Що він помазаник від Бога геть забули,
Хоча торочили й торочать завжди то.
На Павла захист і не виступив ніхто.
Усі байдуже сприйняли, як то почули.
Такі вони – оті так звані москалі.
Хтось для держави дбав – взяли, його убили
Та самодура ще із нього поробили.
Їм до душі тиран кривавий на чолі.

У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить враз страшенная злива.
Отож, треба було знати, як чинить належить.
Та, крім того лиха, було і не менше лихо –
Розбійники та заброди, всякі гайдамаки,
Що сиділи в Дикім полі по балках, байраках,
Від грабунку отих валок маючи утіху.
А були ще й камишники – ті в плавнях сиділи,
Чи по річках в очеретах, звідти й виповзали
Та чумацькі невеликі валки грабували.
По-легкому роздобути грошики хотіли.
Їде раз чумацька валка шляхом невелика.
Отаман на першій мажі – дядько ще у силі.
Сховав голову від сонця в солом’янім брилі.
Направляє свою мажу без поспіху й крику.
А за ним ще маж з десяток, чумаки на кожній.
Парубків між ними кілька – вчаться правувати.
Бо ж від батька доведеться справу переймати,
Коли він чумакувати буде вже не гожий.
Перебралися за пагорб, спустилися в балку.
По ній річка невелика між верби сховалась.
А навколо очерети так порозростались.
Понад ними і провести треба було валку.
Отаман поглянув пильно, бо ж знав своє діло.
Наче ж нема небезпеки. Хоча хто там знає,
Що оті от очерети у собі ховають?
Отож, валка у ту балку згори й покотила.
Ледве дійшли очеретів, ті зашаруділи,
Звідти вискочило двоє брудних обірванців
Та при списах. Один велів зупинитись валці.
Устромив списа у землю, загорлав щосили:
- Од возів усі негайно, а то повбиваю!
Чумаки усі у розтіч від гріха подалі.
Одного лиш отамана, видно не злякало.
Став коло своєї мажі та батіг тримає.
- Ти отаман? – той питає. – Ну, я! – дядько каже.
- Давай гроші! – Люди добрі, звідки грошам взятись?
Ми ж не їдемо до Криму крамом торгуватись!
Подивися, коли хочеш: у нас пусті мажі.
- Брешеш, - каже, - вражий сину! Але став шукати.
Підніма на возі шкуру, а там геть нічого.
Він бігом тоді подався до воза другого.
Але теж тільки даремно часу свого втратив.
А отаман стоїть мовчки та все позирає,
Чи не сидять в очеретах іще колоброди.
Бо налетять, то відбитись тоді буде годі.
Та, скидається, що більше нікого немає,
Крім цих двох. Зітхнув вільніше, батога покинув.
Витяг з мажі свого дрюка та того, другого,
Який стояв на сторожі, з розмаху усього,
Як торохне по загривку. Той впав на коліна
Та і пикою у порох. Отаман як крикне:
- Сюди, хлопці! Ану, бийте гультяя отого!
Хлопці кинулися разом усі на одного.
Той списом махав та йому заїхали в пику,
Повалили. - А що далі? – в старшого питають.
- А що далі?! Перебийте гультяям тим ноги,
Щоб вони не зачіпали у степу нікого.
Те, що кляті заробили, нехай отвічають!
Хлопцям двічі не казати - ноги потрощили
На гамуз. Та й на дорозі так і полишили.
- Доколіть нас, братці! – слізно ті двоє просили.
Отамана слово хлопці порушить не сміли.
Покотили мажі далі під нещасних крики.
Довго іще вслід лунали та й стихли поволі.
Їде валка чумацькая по Дикому полю.
А над нею в синім небі кружляє шуліка.
Пита парубок у батька. Мабуть вперше їде:
- А як же то нам без грошей було в Крим рушати?
А за що в Криму ми будем солі купувати?
Бо ж гультяй не зміг тих грошей відшукать і сліду?!
- Синку, тим не переймайся. Бо ми гроші маєм.
Їх не кожному гультяю вдасться відшукати.
Бачиш, що колеса мажі трохи товстуваті?!
Ото ми у тих колесах дірки продовбаєм.
Туди гроші поховаєм, заб’ємо гвіздками.
І хто може здогадатись, де гроші шукати?
А вже в Криму при торгівлі можемо дістати
Та і солі накупити чи різного краму.
Так, що добре придивляйся, синку та учися.
Щоб в степу чумакувати, слід багато знати.
Винахідливість, сміливість тут потрібно мати,
Тоді живим і з товаром, може залишишся.

                І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.

                ІІ
О, якби вернутись у той час
як по світу швендяв Перебендя,
а його оспівував Тарас...
і сучасне посилає нас
у минуле, тобто попереднє –
до Шевченка! Їдь або іди...
як не є, а небо привітає
і його, і проліски, і ряст,
і барвінок синій, і не раз
жовті первоцвіти, і сади...
поки нас історія єднає
від яси до нападу орди.
Боязно вертатися туди,
де ось-ось
                "край неба запалає",
як у тому сні...
                і не впізнаю,
де чиї лишилися сліди –
на землі, у вирі водограю,
відкіля поїхав назавжди.

              ІІІ
Та ніколи не кажи, – ніколи, –
говорили пращури-діди.
Поки є ще дальні поїзди,
поки можеш, думкою лети
до своєї пам’яті, до школи
і до Кобзаря...
.....................весна навколо,
то вертай до давньої мети
над війною поза видноколи,
поки не забув, що є куди.

03.2026

Анатолій Д’Актиль (1890-1942)

А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
ми гордо, ми сміливо йдем у бій!¹

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Будьонний – з наших братиків,
народ – за нас.
Снагу не маєм втратити,
такий наказ.
Із нами Ворошилов наш,
червоний офіцер,
і кров ми проллємо за СРР²!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Полоще в небі синьому
червоний стяг,
і летимо неспинно ми
туди, де враг.
З наснагою билинною
могутньою лавиною
ми ввійдем у Варшаву та Берлін!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить, хай блискавка стриба!
    Геро̀ї ми,
        й усі ми поставали в стрій,
    і наше все життя – це боротьба!

(2026)уууууууу

У корчмі, що біля Січі нині велелюдно,
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Лиш на мить якусь розмови за столами вщухли,
Коли двері відчинились і козак вступає.
- О, Микита повернувся! – хтось голосно крикнув,
І всі змовкли та до дверей очі повернули.
- О, Микито! Іди сюди! – звідусіль загуло.
А Микита подивився, хто то його кликав:
- Привіт, Петре! А посунься, біля тебе сяду!
Козаки вмить потіснились та місце звільнили.
- Всім по кухлю! – то Микита. В корчмі загуділи.
Пропозицію Микити всі зустріли радо.
Всівся за столом Микита поміж козаками.
Тут же наймит йому кухоль на столі поставив.
Випив козак одним духом та вуса розправив,
Що викохував, напевно собі вже роками.
- Як, Микито, ходилося? – став Петро питати.-
У яких краях далеких бувати прийшлося?
З яким врагом-супостатом битись довелося?
- Горло промочив, тож можна тепер розказати.
Коли турки з усім кодлом на Відень полізли,
По Європах знову раптом козаків згадали.
Бо ж ми одні перед турком, мабуть не дрижали
І на рівних воювали з суперником грізним.
А, тим більше, що Собеський до Відня подався,
Щоб очолити там військо, з турком воювати.
Велів він перед походом козаків збирати
Куницькому, що гетьманом тоді ж призначався
Над козацтвом правобічним. Той козаків скликав.
Узяв на списа Немирів, прогнав турок звідти.
Сказав, що тепер тут гетьман і буде сидіти.
Та й розпочав підготовку у похід велику.
Послав гінців в усі боки, козаків скликати,
Хто готовий супостатам був крові пустити.
Прийшли і на Запорожжя охочих просити.
Тож чи шанс такий можливо було упускати?
Зібралось нас, мабуть з двісті козаків на діло
Та й подались у Немирів, де полки стояли.
Туди і з Лівобережжя люди прибували.
Навіть, з Дону кілька сотень козаків ходило.
А ще й ляхи доєднались. Тож війська зібралось
Кілька тисяч. В кінці жовтня рушили походом.
Про мету того походу довідались згодом.
Поки турки і татари іще ошивались
Попід Віднем, хоч їх звідти й змогли відігнати.
Ми повинні до Буджаку були завернути,
Перерізати з боями усі ті маршрути,
По яких припаси туркам могли поставляти.
Заодно й орді татарській звідти натякнути,
Що пора вже повертатись свій дім захищати.
Ще в Немирові нам гроші стали роздавати.
І від папи, і від ляхів. Хто не мав вдягнути
Щось у зиму, роздавали іще і каптани.
Мабуть, дуже їм хотілось нашої підмоги.
Отож, рушили полками, врешті ми в дорогу.
Видалась в той час погода зовсім непогана.
Взяли місто ми Нагаї, вибили залогу
Й рушили до Кишинева, де на нас чекали
Молдовани, що до війська доєднатись мали.
Увійшли до Кишинева не без застороги.
Бо хто зна, від молдован тих що можна чекати?
Вони ж будь-якої миті можуть перебігти
До турок. Слід у два ока за ними глядіти.
Змусили їх королеві, навіть клятву дати.
Їх господар Петричейку зустрічав нас радо.
Та і самі молдовани велися привітно.
На початку листопада рушили ми звідти.
Та й підійшли до Тягині. Штурмувати, правда
Міцні мури не взялися – гармат бракувало.
Тож рішили облягати Тягиню ту кляту.
А полки кінні Куницький вирішив послати,
Щоб Білгород і Кілію вони грабували.
Адже звідти більше всього годується військо
Турецьке. Та і Буджак слід трошки прорідити,
Щоб ординцям у Австрії добре досадити.
Подались кінні загони та ж дорога близька.
Правда, скоро повернулись, отримали вістку,
Що Алігер-паша з Буджаку іде із ордою.
Завтра уже і тут буде швидкою ходою.
Треба було зготуватись, гідно стріти, звісно.
Гетьман швидко розібрався, що і як робити.
Кінні усі заховались недалік Тягині.
А всіх піших нас Куницький готуватись кинув,
Зустрічати тих буджаків, в степу шанці рити
Понад шляхом, яким орда до Тягині йтиме.
За ніч ми підготувались, у шанцях засіли.
І, як тільки ті буджаки у пастку влетіли,
Наші кулі узялися снувати між ними.
Поки орда зрозуміла, поки розвернулась,
Поки кинулась тікати, полягло багато.
На чотири милі шляхом зостались лежати.
Сам Алігер і мурз кілька назад не вернулись.
За тим часом у Тягині постріли почули.
Вирішили, що то військо в поміч поспішає.
А навкруг фортеці зовсім ворога немає.
Тож ворота відчинили й на поміч майнули.
Думали ударить в спину. Але наші кінні
На них раптом налетіли, змусили втікати.
Змогли багатьом із турок голови зрубати.
Бей тягинський Алі, кажуть, в тім бою загинув.
А у нас ніхто не згинув у бою, на щастя.
Кинулися було знову кріпость штурмувати.
Та високі її стіни не змогли здолати.
Тож Куницький знов надумав на Буджак напасти.
Пройшлися ми тим Буджаком, аули спалили.
Круг Білгорода не лишили нічого живого.
Подались до Ізмаїлу, хоч не взяли його,
Але усе передмістя йому розорили.
Те ж саме і з Кілією. Добра нахапали.
І худоби стада цілі, і юрби ясиру.
Ніхто нам у степах опір не чинив допіру.
В кінці ж грудня розвідники доносити стали,
Що вже турки і ординці вертають з походу.
Хоч їх добре потріпали під Віднем, одначе,
Сила у них ще велика зосталась, а, значить,
Доведеться із Буджаку нам давати ходу.
Дісталися ми до Пруту побіля Тобаку.
Стали там переправлятись на той бік. Не встигли,
Бо татари із ордою всією надбігли.
Довелося відбивати нам їхню атаку.
Ледве встигли окопатись й возами прикритись,
Як орда у повній силі на нас налетіла.
Ми її вогнем мушкетним упритул зустріли.
Мусила орда одразу від нас відступитись.
Ненадовго. Скоро знову орда покотила,
Намагаючись ударом наш табір прорвати.
Але скоро відкотилась. Притягли гармати.
Мабуть, орда із собою й турок прихопила.
Узялися вони з гармат в наш табір стріляти.
А ми ж вози ще валами землі не закрили.
Тож ворожі оті ядра нам вози трощили.
А ми могли тільки в шанцях рятунку шукати.
А потім почувся тупіт – знову орда пхає.
Кинулися ми стрічати – то стадо худоби,
Погнали його татари перед себе, щоби
Вона табір нам прорвала. Ми як заволаєм,
Як стріляти узялися – стадо налякали,
Воно кинулося врозтіч і татар відкрило.
Ну, ми вже вогнем мушкетним їх впритул зустріли
Так, що вони без оглядки скоріш утікали.
Ми тримались, сподівались, що із Ясс Потоцький
Прийде з ляськими полками та нам допоможе.
Та на те, що ляхи близько, геть не було схоже.
Доводилося з ворогами нам самим бороться.
Так чотири дні минули в атаках постійних.
То гармати в нас палили, то орда проклята
Не давала нам спочинку, мусили стрічати.
Ну, гармати ті турецькі допікали сильно.
Ми хоч в шанцях заховались, а коней де діти?
Молдовани уже скоса на нас позирали.
Вони, мабуть, від походу другого чекали.
Були від невдач, звичайно страшенно сердиті.
Десь під ранок раптом крики табором почулись:
- Утікають молдовани! Табір полишають!
Ну, їм можна, адже вони коней вдосталь мають.
За ніч через Прут холодний чимскоріш метнулись.
Тільки, наче вспокоїлись, як тут крики нові:
- Гетьман! Гетьман утікає з кінними полками!
Нам тепер хіба розвести зосталось руками.
Розуміли, що потоплять татари нас в крові.
Паніка розпочалася. Хтось кинувсь до річки.
Дякувати, що полковник наш Андрій Могила
Зібрав козаків ті швидко паніку спинили.
А воно якраз на сконі уже була нічка.
Та й татари щось почули, зрання налетіли
Знов наш табір штурмувати. Не до панік стало.
Вже пороху до мушкетів, уважай не мали.
Тож на возах геть розбитих у шаблі зустріли.
Цілий день отак змагались. То вони ввірвуться
У наш табір. Ми їх звідти, врешті вибиваєм.
То від гармат від турецьких голови ховаєм.
Та козаки, хоч вмирають, але стійко б’ються.
Врешті, ніч нас роз’єднала. Стомлені уклались.
Коли тут велів полковник на раду збиратись.
Вирішили на тій раді за Прут прориватись.
Морозець ударив, річка льодом покривалась.
Ще тонким та, видно, завтра нам не пережити.
Тож, як видно, вже немає з чого вибирати.
Узялися, не всі разом, лід перебігати,
Бо, як разом – то неважко той лід проломити.
Лід тріщить, а ми ідемо. Десь хтось провалився.
Інші місце стороною обходити стали.
Коли сонечко уранці на тім боці встало,
Хіба хто заснув та здуру в таборі лишився.
Орда дуже лютувала, як в табір попала,
Але річку подолати по льоду боялась.
А ми чимскоріш від Прута по шляху подались.
Воля славного Могили військо врятувала…
- А що гетьман той Куницький? - взявся хтось питати, -
Зраду ту йому простили? - Хто ж би хтів прощати?
Як прийшли до Могильова, стали його звати
На козацьку раду, долю щоб його рішати.
Він прибув гоноровитий, в гетьманськім жупані.
Та, коли побачив настрій козаків, подався,
У чернечий одяг, звідкись узяв, перебрався.
Думав, утече туди, де його не дістануть.
Ми його перехопили, на раді судили
Та й убили, щоби іншим було за науку.
Так, що гетьманськая влада – то непевна штука…
А що це ми, хлопці кухлі свої спорожнили?
Наливай, корчмарю, щоб всіх братчиків згадали,
Які не змогли вернутись із походу того!
Ті слова не залишили байдужим нікого.
Усі встали і келихи у руках підняли.

Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
Країна, що застрягла у віках,
Десь там, напевно в кріпосному праві
І їхній цар над ними досі править,
І до «буржуїв» ненависть в очах.
Самі щось не спроможні сотворить,
Але готові завше відібрати.
І, не дай, Бог, когось назвали братом,
Тоді спокійно вже йому не жить.
Чомусь я декабристів пригадав,
Що здумали Московію змінити,
Царя прогнати, кріпаків звільнити.
Зробити ще багато «добрих» справ.
Та, як завжди буває в москалів,
Вони ту справу, звісно провалили,
Народу чималенько погубили.
А цар і генерали були злі.
За спробу ту нещасних засудили,
Кого в Сибір заперли аж, кого
На ешафот відправили бігом,
Щоби другим, бува не закортіло.
Отож п‘ятьох привезли уночі,
Де шибениця вже була готова.
Тихцем, щоби ніхто не чув і слова,
Засуджений, як раптом закричить.
І то усе, порушивши закон
(Давно ж бо смертну кару відмінили).
Мотузки їм на шию почепили,
На голови всім білий балахон.
Дав генерал сигнал і у ту ж мить
Машина смерті царська спрацювала,
Засуджені униз з помосту впали.
Хоч тільки двом Господь сказав не жить.
А троє (так завжди у москалів)
З мотузками на землю полетіли.
Не втримала гнила мотузка тіло.
Живі, хоч і забились, на землі.
Неписаний закон тоді гласив:
Якщо одразу не вдалася страта,
То вдруге вже людину не карати,
Бо ж то Господь людину пожалів.
Та царським сраколизам все одно.
Щоби царю найкраще догодити,
Велять удруге мотузки надіти,
Їм чути Боже слово не дано.
- Негайно вішать! – генерал зайшовсь.
Але на чому? Де мотузки взяти?
Ніч надворі. У лавках пошукати?
Закриті всі. Чекати довелось.
Хтось, кажуть із засуджених сказав,
Щоб генерал дав аксельбанти свої,
Міцніші може від мотузки тої.
Від того генерал ще зліший став.
А час іде. За декілька годин
Знайшли мотузки, стали готувати
Засудженим тим трьом повторну страту.
Рилєєв, кажуть( був між трьох тих він)
Сказав в обличчя генералу так:
- Бідна Росія ( чи то так – не знаю),
Й порядної мотузки тут немає!
Катів не зупинило то, однак.
Аж п‘ять годин потратили на то,
Щоби п‘ятьох повісити?! Світало.
Ховати мертвих вже в той день не стали.
Вночі ховали. Де? Не зна ніхто…
Пройшло відтоді вже півсотні літ.
У світі все мінялося, одначе
В Московії тих змін ніхто не бачив.
Немов від неї городився світ.
Ні, намагався цар там щось робить,
Якісь реформи, кріпаків звільнили.
Та москалів тим лише розізлили.
Царя вони готові були вбить,
Щоби в болоті тому воду не мутить.
І-таки вбили. Звісно, вбивць зловили,
Повісити негайно засудили.
Юрба на те зібралась поглядіть.
Всім же цікаво, звісно, москалям,
Як вішати «заступників» їх будуть.
Така розвага. Що ж вони – не люди?
Хоч одним оком! Хоч би звіддаля!
На ешафот знов вивели п‘ятьох.
Та знов не все належно спрацювало,
Бо двоє з них мотузки обірвали.
Знов їх схотів порятувати Бог?
Чи за минулі ті півсотні літ
Мотузки так гнилими і зостались?
Нових мотузок швидко дочекались,
Перед царем же вислужитись слід.
Тож за сімнадцять впорались хвилин,
Про що перед царем й відзвітували.
Газети у той день надрукували
Про страту серед безлічі новин
Такі слова: «Все скінчилося швидко.
Погода розчудесною була,
Адже весна урешті-решт прийшла»…
Таке читати і сьогодні гидко.

У Кам’янці серед ринку в корчмі велелюдно.
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились, оце тільки стрілись.
Випили собі по чарці та й розговорились,
Корчмареві раз по разу подаючи знаки,
Щоби келихи наповнив, бо вже пусті стали.
- І де ти бував, Семене? – товариш питає, -
Ти ж на місці не усидиш! Я то добре знаю!
- Та ходили і Молдову Петру здобували.
- Що за Петро? - Петро Козак, може чув про нього?
Син отого Олександра, що в Молдові правив
Вже давненько. Через нього він мав якесь право
На Молдову. Тож і прагнув досягнути того.
Як не як, а під собою матиме державу.
Після батька там багато на троні сиділо
«Самозванців» - казав Петро. Тож ми і ходили…
- Ну, то вже повідай, брате – вигоріла справа?
- Розкажу вже по порядку, як тобі цікаво.
Я у цій корчмі улітку із Петром зустрівся.
Він, хоча уже добряче горілки напився,
Але розуму не втратив. Зібравши ораву
Всяких різних горлорізів, взявся пригощати.
Із корчмарем золотими щедро розплатився
Та розказувати людям тоді заходився,
Хто він саме та хто його добре знаний тато.
Все журився, що облудники його трон займають,
Що надумався на трон той він батьківський сісти.
Та для того йому поміч знадобиться, звісно.
Отож, він козацьке військо у поміч збирає.
Хто охочий в тім поході грошей заробити,
Може до його загону прямо тут пристати.
І охочі віднайшлися, хоч і не багато,
Бо ж то справа ризикова – можуть і убити.
Я Петрові приглянувся, вже чим – і не знаю.
Тож і доручив мені він козаків збирати
У Кам’янці та у Барі. Грошей на витрати
Дав, сказав, що, коли грошей вже не вистачає,
То звертався б до старост я в Кам’янці і Барі.
Та про те ніхто нічого не повинен знати.
Сам же він на Січ подався козаків наймати,
Бо троном же тим батьківським, видається марив.
Справи в мене пішли добре. Багато знайшлося
Тих, хто ходив із Косинським правду воювати.
Їм до боїв та походів було не звикати.
Так за літо кілька сотень до мене й зійшлося.
Уже осінь наступила, посланець примчався
Від Петра, велів із військом мені виступати
Та до Дністра біля Оргіїва із ним прямувати.
Щоби там загін із Січі з нами поєднався.
Доки сидів у Кам’янці, розпитував всяко,
Що там робиться в Молдові? Хто там нині править?
З господарями давно в Яссах вже погані справи:
То чужинці там сиділи, то браття-козаки.
То турки своїх саджали, то ляхи втручались.
Так, що довго на тім троні мало хто вдержа́вся.
Нині всівся якийсь Арон та розпоряджався.
Тож, його, напевно з трону ми скинуть й збирались.
Над Дністром вже нас чекали козаки із Січі.
Петро радо своє військо на коні об’їхав.
Вже вересень листя жовтим підкрашував тихо,
Наче, золотив навколо наше місце стрічі.
Вдоволений тим, що бачив, Петро рушив військо.
Пішли напрямки на Ясси, ніхто по дорозі
Нам не стрівся. Не піднялось військо по тривозі.
Народ мовчки лиш дивився та кланявся низько.
Видно, їм Арон не надто до душі припався.
Із бояр ніхто не брався його захищати.
Тож прийшлося із Ясс йому в Стамбул утікати.
Там султана дати поміч він благати взявся.
А Петро на трон усівся, став правити краєм.
Дав послаблення народу та бояр притиснув.
Вони усі гнів на нього затаїли, звісно.
А ми корчувати зраду, відповідно маєм.
Тож мотались по країні, її корчували.
А, тим часом, у Стамбулі ублагав султана
Арон клятий. Влаштувався зовсім непогано.
Звідти вісті неприємні долітати стали.
Жигмонт із Семигороддя порадив Петрові,
Доки ще було не пізно, Ясси полишити.
Бо прийде турецьке військо і витурить звідти.
А йому, бач не хочеться проливати крові.
Султан же звелів, щоб також помагав Арону.
Хоч не хоч, а доведеться військо посилати.
Але Петро не збирався трон свій полишати,
Сказав, що сидить у Яссах він згідно закону.
А Арон вже за Дунаєм із турецьким військом,
Уже йому Семиграддя поміч посилає.
Уже військо об’єднане в Молдову вступає
І з ним битва вирішальна уже зовсім близько.
Мене Петро із загоном тим часом відправив
Під Кам’янець, щоби військо нове набирати.
Ми лиш тільки розпочали, як він вже дав знати,
Що під Яссами до битви повертає справа.
Велів швидко нам збиратись й на Ясси рушати.
Однак, як ми не спішили, ще Ясс не дістались,
Коли новину трагічну від людей дізнались.
Не став Петро уже видно на нас і чекати.
Вийшов в поле, щоб з Ароном у битві зустрітись.
Бились вони цілу днину та турки здолали.
Майже усіх козаченьків на полі поклали.
Живих мало у полоні зовсім опинилось.
Та між ними й Петро… Далі дарма іти було.
Розвернулись ми й додому назад подалися.
А в Кам‘янці розпрощались та і розійшлися.
Наостанок братів своїх мертвих пом’янули.
Вже пізніше долетіла і про Петра вістка.
Як і Байду, у Стамбулі на гак почепили…
Отак-то ми на Молдову із Петром сходили.
Ох, не треба йому було у те кубло лізти!

Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто їй слово упоперек скаже?
Хто із підданих у ліжко до неї не ляже?
Хто бажає собі титул, грошей заробити,
Хто від страху. Як відмовиш – то можуть і вбити.
Та вона у своїх жилах «кров блакитну» мала,
Лише тому у Московії царювати стала.
Із цариці у повії – не диво для світу.
А от із повій в цариці – то ще треба вміти.
І за прикладом ходити не треба далеко.
То в Московії зробити було досить легко.
Особливо самодури, як при владі були.
Вони про ту «кров блакитну», наче і не чули.
Могли запросто підняти повію в цариці,
Аби була щедра в ліжку та гарна на пиці.
Петро Перший їх, Великий жінку Євдокію
Із боярських родів знатних змінив на повію,
Що до нього з ким по світу лише не тягалась,
Поки, врешті Петру тому вона не дісталась.
Звалась вона Катерина Перша на престолі.
І була цікава в неї, насичена доля.
Катерина – то їй потім ім’я таке дали,
Коли вона православ‘я, нарешті прийняла.
А до того звалась Марта Скавронська. У батька
Із ліфляндської бідноти лиш на латці латка.
Що він доньці міг би дати? А кров же гаряча,
Що аж труситься, як тільки чоловіка бачить.
А тут війна почалася москаля зі шведом.
Москалі тоді з-під Нарви вибралися ледве.
У Ліфляндії від шведів тоді зарясніло.
Отож, Марта поміж ними задком і вертіла.
За військами волочилась, тим і заробляла,
Поки одному драгуну за жінку не стала.
А війна все вирувала: то шведи здолають
Москалів, а то вже шведів москалі ганяють.
У однім бою (так склалось) знов шведів побили.
Офіцера й жону Марту в полон захопили.
Офіцер уже російський, як побачив Марту,
Вирішив, що тепер мусить вона із ним спати.
Чоловіка геть відправив із усім полоном
(Потім його до Сибіру бідного загонять),
А собі залишив Марту. Вона й не пручалась.
Як трофейна річ звичайна москалю дісталась.
Їй же все одно з ким спати, аби годували.
Тож в москальському «полоні» теж не бідувала.
А москаль у тім «трофеї» собі шанс побачив,
Як «награвся», генералу наперед віддячив.
Сподівався, що цим купить собі звання нове.
А Марта вже з генералом. Росте, одним словом.
Генералу Бауеру та набридла скоро.
Тут війна, немає часу поглянути вгору,
А ця ласки вимагає. Отож він ту Марту
Шеремєтьєву самому програє у карти.
Князь не довго з нею бавивсь. Меншиков-зараза
Відібрав оту шалаву у старого князя.
Бавився б із нею довго Меншиков, одначе,
Петро якось зайшов «в гості» і Марту побачив.
«Защеміло» йому серце, заблищали очі.
( «Бабник», але ж імператор, тож бере, що хоче).
Забрав він собі ту Марту, коханкою стала.
Так голову задурила (щось, напевно ж знала),
Що й про жінку він забувся, в монастир відправив.
Спав з повією в палаці й державою правив.
Щоби піддані не надто косо поглядали,
Скоро Марта похрестилась, православна стала.
Петро зовсім з глузду з’ְїхав, одружився з нею,
Повноправною зробивши жінкою своєю.
Це при тому, що ще жінка жива була його.
Та і Марта чоловіка не ховала свого.
Десь мучився по Сибірах. А ці все грішили.
Дітей більше ніж десяток вона народила.
Правда, більшість повмирали, дві дочки зостались.
Мати їхня вихованням не надто займалась.
Усе оргії, гулянки, п’янки безпробудні.
Ото такі були в неї справжні царські будні.
В Петра на те все здоров‘я вже скоро не стало.
Але Марта в повній силі, їй Петра вже мало.
Завела собі коханця – Монса молодого.
Як Петро десь відвернувся, та мерщій до нього.
Як Петро про те дізнався, то Марті «пробачив».
Добре лиш віддухопелив (цариця ж, неначе),
А коханцеві на площі голову зрубали.
Як наука, щоби інші вже не зазіхали.
Кажуть, як голова впала, цар підняв за чуба
Й задоволено сміявся, мабуть, було любо.
А дарма. Вже не ті сили жінку вдовольняти.
Та не було після Монса кому помагати.
Жінка та й хвороби різні підірвали сили,
Як Петро не «хорохоривсь», завели в могилу.
Навіть, ім‘я наступника не встиг написати.
І кому тепер державу і трон передати?
Поки думали в Сенаті, голови ламали,
«Воздихателі» колишні Марти не дрімали.
Меншиков – коханець бувший та із ним гвардійці
І пропхали оту хвойду Катьку у цариці.
Що Сенат супроти сили? Мусили пристати.
Мусили тій хвойді руки, навіть цілувати.
Що із хвойди за цариця? У державні справи
Вони, звісно і не лізла. Там Меншиков правив.
Князь? А сам же пиріжками торгував з малого.
До Петра у друзі впхався. Тепер глянь на нього!
Але мова не про нього. Катька «царювала».
То бали, а то застілля, «горо́дом» гуляла
(Тоді Літній сад так звався), по місту нічному.
Та і спала до обіду в палаці по тому.
Всю свою рідню ліфляндську (а її чимало),
Вона жити до столиці звідтіля забрала.
Братів графами зробила, а з сестер – дворянок,
Ще й спадкових. І усе то із кріпацтва прямо.
Щоб не надто сумувати, завела коханця.
Він молодший, тож вдовицю «утішить» старався,
Хоч не завжди витримував…Та життя буремне
Для самої Катерини пройшло не даремно.
Лиш два роки проминуло по смерті Петровій,
Як в самої Катерини «скінчилось» здоров‘я.
Думала, що іще довго проп’є та проскаче.
Та для цього треба мати здоров’я воляче.
Кашель, потім лихоманка, далі пневмонія.
І, що виживе, ні в кого вже нема надії.
Меншиков отой проворний й тут «підсуєтився».
Петро Другий на престолі зразу ж опинився.
Онук Петра, що від сина його Олексія.
Свого часу недовіру в батькові посіяв.
Утік було в Італію, від Петра сховався.
Але в Петра довгі руки, і туди дістався.
Завіз сина в Московію, а в темниці, наче
І пришив свого синочка, «зраду» не пробачив.
Мріяв Меншиков за того донечку віддати,
Щоби батечком цариці московської стати.
Катерина підписала те, що він підсунув.
Але, врешті, його півень в одне місце клюнув.
Цар помер малий, на доньці ще не одружився,
Сам Меншиков у Сибіру скоро опинився.
Та то інша історія. Тіло ж Катерини
Урочисто положили в гарну домовину
І поставили в соборі, де уже стояла
Домовина Петра. Отож, там вони й лежали,
Наче грішники великі… А-таки великі…
Отака-то в Московії історія дика.