ЦИКЛ ІІІ. ЮДЕЯ

ПІСНЯ ДВОХ МУДРОСТЕЙ: золото Саби і кедри Сіону
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі, у трьох явах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
СОЛОМОН — цар Ізраїлю, обранець Ягве, чиє серце — наче глибоке море істини.
ЦАРИЦЯ САВСЬКА (МАКЕДА) — володарка південних пісків та ароматної Саби, чий розум подібний до нічного неба, повного зірок.
ХОР СІОНУ — старці, левіти та стражі Єрусалимських брам.
ХОР САБИ — звіздарі-зоречетці, купці та темношкірі діви пустелі.

ЯВА I: Прибуття Багатства
(Звучать важкі, тривожні удари тамбуринів, що чергуються із мідним гулом сурем. На сцену повільно, наче корабель у гавань, заходить Хор Саби. Вони тримають чаші з пахощами. Назустріч їм стіною піднімається Хор Сіону).

Хор Саби (співає речитативом, хитаючись у такт):
Із країв, де сонце випікає камінь, обертаючи його на щире золото,
із долин, де смирна плаче запашними сльозами на розпечений пісок,
ступає Вона – Володарка Півдня, чиї коси пахнуть нічним гранатом.
Вона несе сувої прадавніх знань, запечатані сімома печатками нічного неба.
Схиліться, гори! Дайте дорогу тій, що говорить із вітрами пустелі!

Хор Сіону (грізно й піднесено, мов псалом):
Хто це піднімається від пустелі, мов величні стовпи диму,
обкурена миррою та ліваном, усякими пахощами купця?
Тут – каміння Сіону, що пам'ятає жертовний вогонь Авраама!
Тут – престол царя, чий розум пронизує земну твердь до самих її підвалин.
Чи вистачить у твоїх скринях золота, жінко, щоб купити хоч одне слово його мудрості?

Цариця Савська (ступає вперед; її голос чистий і гострий):
Я прийшла не купувати вашу мудрість, о сиві стражі храмових брам.
Я прийшла випробовувати її, як золото випробовують вогнем у горнилі.
Чутка про вашого царя летіла над барханами, мов палкий, невпинний сироко.
Кажуть, він знає дихання землі та мову птахів, що летять під хмарами.
Якщо його серце розгадає моє – моє золото стане підніжжям його престолу.
Якщо ж він спіткнеться об мої слова – я повернуся у свої безкраї піски,
і хвалена мудрість його залишиться лише блідим пилом на цих пишних мурах.

ЯВА II: Змагання Мудрості
(Царський палац. Тронна зала. Соломон сидить на високому престолі з кості слонової, обкладеної чистим золотом Офіру. Дванадцять бронзових левів застигли біля його ніг. Цариця Савська стає перед ним. Хори замовкають, утворюючи живе коло спостерігачів)

Соломон:
Вітаю тебе, донько бунтівного Півдня. Твої верблюди здолали довгий шлях,
але твій погляд свіжіший за ранкову росу на ліванських кедрах.
Загадуй свої загадки, бо Бог моїх батьків розливає світло через мої уста.
Я слухаю тебе, Царице, чиє серце шукає істини.

Цариця Савська (піднімає руку, прикрашену перснями):
Слухай же, царю, і нехай зважать твої терези мою першу таємницю:
«Що летить без крил, будує величні міста без рук,
руйнує царства без меча і не має у всесвіті своєї могили?»

Соломон (посміхається, його погляд спокійний і глибокий):
Це Час, о Володарко. Він летить над коронами владик, будує імперії в людських думках,
руйнує найміцніші фортеці до підвалин і ховає покоління у прах, сам залишаючись безсмертним.

Цариця Савська:
Твоє слово гостре, сине Давидів, мов жертовний ніж. Але слухай другу загадку:
«Я принесла тобі дві квітки. Поглянь на них із висоти свого трону.

(Слуги виносять дві однакові лілії: одну справжню, іншу — з ідеального шовку й бджолиного воску).

Очі твої не відрізнять їх, руки твої не торкнуться їх пелюсток. Яка з них має подих життя?»

Соломон (не встаючи, вказує рукою на відкриті вікна палацу):
Відчиніть важкі кедрові вікна і впустіть крилатих бджіл, що збирають нектар у садах Сіону!

(Пауза. Хор Сіону та Хор Саби разом створюють тихий, наростаючий гул комах).
Дивись, Македо: комаха Божа не знає омани людського ока. Вона сідає лише на те, що має дихання життя. Жива квітка та, куди впала крилата трудівниця. Твій віск прекрасний, але він мертвий.

Цариця Савська (робить крок уперед, скидає покривало, її голос тихішає до шепоту):
Ти бачиш видиме світло, Соломоне. А чи розірвеш ти темряву, що криється в людській глибині?
«Що є солодшим за стільниковий мед, але здатне вбити людину без пролиття крові?
Що є міцнішим за гранітний камінь, але тане, мов сніг, від одного погляду ока?»

Соломон (підводиться з трону, роблячи крок назустріч):
Слово кохання солодше за мед, але зрада його – гостріша за отруєну стрілу.
Воля царів міцніша за камінь, але серце царя тане перед твоєю красою, о Царице.
Твої загадки скінчилися, Македо. Твоя ніч зустріла мій день. Тепер говорить наше мовчання.

ЯВА III: Поєднання Світів
(Обидва Хори переплітаються, утворюючи велике урочисте півколо навколо Соломона та Цариці. Правителі стоять посеред сцени, поклавши руки на плечі один одному).

Хор Сіону (тріумфує):
Палає щире золото Офіру, і смирна Саби тече по святому жертовнику!
Два могутні світи зустрілися під куполом одного величного Храму!

Хор Саби (підхоплює):
Немає більше чужинців у цих стінах, немає більше далеких і ворожих пустель!
Мудрість з’єднала докупи те, що колись розділили простори, мечі та мови!

Цариця Савська:
Істинне слово було, що я чула у рідній землі моїй про твої діяння, царю.
Але я не вірила чуткам, доки не прийшли мої власні очі і не побачили цього дива.
Твоя мудрість і твій добробут перевищують усе, про що я благала у зірок.
Я віддаю тобі свої таємниці, бо знайшла того, хто зміг прочитати мою душу.

Соломон:
Іди з миром у свою сонячну землю, Володарко Півдня, але пам'ятай:
віднині наші народи пов'язані словом, що міцніше за меч і коштовніше за рубіни.
Твій шлях освітлений, і пам'ять про цю зустріч не змиють жодні дощі Часу.

Обидва Хори (разом, фінальний, потужний акорд):
Нехай прадавні кедри ліванські шумлять вікам про цей благословенний день!
Нехай гарячі піски пустелі бережуть незабутні кроки Мудрості та Краси!
Слава царю Ізраїлю! Слава цариці Саби!
Вічний союз Землі та Сонця запечатано на віки вічні!
(Завіса)

Далі буде.

«МОНОЛОГ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»

(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів піщинок. Світло повільно змінюється з синього на перші золотаво-рожеві промені єгипетського світанку. Сфінкс не рухається, його голос звучить звідусіль – наче резонує сама земля).

«Вони називають мене Мовчазним.
Вони, чиє життя – лиш короткий спалах натовпу на березі Великої Ріки, приходять до моїх лап, заглядають у мої сліпі кам’яні зіниці й благають про слова. Вони будують свої гробниці з граніту, сподіваючись обдурити Дуат, але забувають, що вічність належить не тому, хто заховався у темряві каміння, а тому, хто зустрічає обличчям світло.
Я пам'ятаю, як майстри Хефрена вгризалися в живу плоть цієї скелі. Вони думали, що карбують у камені риси свого володаря. О наївні смертні, що міряють час подихами! Вони лише змахнули пил з мого предвічного обличчя, дозволивши моїй силі прорости крізь їхню коротку епоху. Ім'я їхнього царя вже давно злизали язики вітру-хамсину, а мої лапи все так же стискають цей горизонт.
Я знаю, що таке спокій. Століттями пісок підступав до моїх грудей – теплий, важкий, наче золотий саван забуття. Я спав, і моїм диханням був рух пустелі. Ра піднімався з-за краю землі, щоб поцілувати мій немес, а людські володарі плакали в моїй тіні, вимолюючи краплю моєї сили. Молодий Тутмос прихилив голову до моїх грудей, коли я був похований під дюнами. Його серце калатало від страху й жадоби влади. Він почув мій шепіт крізь товщу земну, він розкопав моє тіло, щоб надіти білу корону. Я дав йому царство. Але де тепер Тутмос? Його велич стала попелом у запечатаному саркофазі, а моє царство – цей безкрайній вогняний схід – не змістилося ні на йоту.

(Світло ранкового Ра-Хе́прі – Сонця, Що Виникає, стає яскравішим, переходячи в палюче золото).

Мене засипали віки, мене палило око Ра, моє обличчя нівечили чужинці, які тремтіли перед моєю нерухомістю. Вони відтяли мені ніс, думаючи, що так заберуть моє дихання – "анх". Які ж вони сліпі! Моє дихання – це гаряче повітря Ну́на. Мій голос – це шурхіт мільярдів живих піщинок, що пересипаються в пісочному годиннику богів.
Я не мовчу. Я кричу кожною своєю тріщиною. Я співаю величний гімн кожним променем Хепрі, що торкається мого чола на світанку. Але людське вухо надто грубе, воно звикло до галасу своїх ринків та криків причетних на похоронах. Вони шукають моїх таємниць у темних лабіринтах під моїм тілом, не бачачи головної таємниці, яка палає перед ними: я – це дзеркало їхньої власної минущості.
Хепі-Ніл розливається благословенням і знову засихає до тріщин. Династії народжуються у крові, пишуть свої імена на глині й зникають у небутті. Золото фараонів перетворюється на іржу й бруд. А я... я просто тримаю погляд на Сході. Я чекаю на Маат. І поки мої кам'яні очі не звели погляду з цієї лінії обрію – цей світ ще тримається на своїх вісях...
Тож підійди ближче, маленька істото з плоті та сліз. Замри біля моїх ніг. Слухай моє мовчання. Воно розкаже тобі про вічність більше, ніж усі твої живі пророки.

***

Далі буде.

Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула.
Тільки, здалось, склепив очі, як щось розбудило.
А що саме – то спросоння і не зрозуміло.
Прислухався. Коли, справді, хтось у вікно стука.
«І кого там чорти носять!» - промайнула думка.
Встав, щоб жінку не збудити, до вікна й питає:
- Хто такий, що серед ночі від сну відриваєш?
- Та це я – твій брат Данило, - голос добре знаний, -
Пусти мене, бо стояти заважає рана.
- Ой, Данилко! Зачекай-но. Уже відчиняю!
Враз метнувся, зняв защіпку, що двері тримає.
У дверях стоїть Данило – брат його молодший.
На палицю обіперся. На штанях холоша
Чимось білим пов‘язана. То, мабуть, там рана?
- Заходь, брате! – відступився, із жалем поглянув,
Як той важко здолав поріг. Взявся обіймати.
Він вже кілька літ не бачив молодшого брата.
Бо той взявсь козакувати, дому не тримався.
Невідомо з ким по світу білому шалався.
Але ж брат. Всадив на лавку. Каганець заблимав.
Тут і жінка прокинулась, розбуджена ними.
- А що там у нас, Миколо? – сонно протягнула.
- Брат Данило повернувся! – та тільки почула,
Із постелі підхопилась: - Я зараз вдягнуся
І гостеві накривати вечерю візьмуся.
Вже до ранку і не спали. Бо ж води нагріли.
Від нелегкої дороги Данила відмили.
Рану йому помазали та перев‘язали.
Одяг, хай і малуватий, але чистий дали.
Доки відмивався Данило, вже й стола накрили.
Та з дороги добру чарку горілки налили.
Як уже наївсь Данило, тоді й розпитали,
Де він був і де ворожа шабелька дістала.
Той розморений та радий, що сидить у хаті,
Про свої оті пригоди став розповідати.
- Як то я козакувати із дому пустився,
До небавом до загону Бугая прибився.
Був козак він авантюрний та лихий рубака.
Совість його не діймала у житті ніяка.
Ліз у бійку, коли здобич намічалась гарна,
А без того умовляти його битись марно.
І було йому все рівно, із ким воювати.
Він міг запросто на ляхів, татар нападати.
Москалів міг зачепити. А своїх – тим паче,
Міг напасти, коли здобич чималеньку бачив.
З ним на місці не сиділи, постійно при ділі.
Мали вдосталь, хоча, звісно, в златі не ходили.
Коли ото Дорошенко з Брюховецьким звівся
І звільняти Україну із ним заходився
Від москалів, що у неї пазурі упхали
Ще в часи Богдана й більше вже не відпускали.
Тож зібрався Дорошенко з полками своїми,
Перейшов на лівий берег чимскоріше з ними,
Щоб москалів виганяти, що в містах стояли.
Ще у поміч орду також велику позвали.
Аліша-мурза з ордою із Криму прибули.
Вмить примчали, ледь про здобич можливу почули.
А нам, звісно, не хотілось таке пропускати,
Бо ж добрячий зиск з походу того можна мати.
Москалі награбувати встигли вже чимало,
Тож і здобич чималенька нас тепер чекала.
Брюховецький із собою привів значні сили.
Щось вони із Брюховецьким там не поділили.
То і вбили. Нам до того і діла немає.
Нехай тепер Дорошенко булаву тримає,
Аби взявся воювати, москалів громити.
Ми би могли в тім поході чимало нажити.
Москалі, хоч опирались, але биті були.
Від Котельви на Охтирку військо повернуло.
Через Гадяч та Лохвицю до Ромен пристало.
Але далі чомусь військо іти вже не стало.
А татарам того мало. Дорошенко з ханом
Домовлялись, що місцевих грабувать не стануть.
Тільки москалів. А що з тих москалів узяти,
Як ординці їхнє військо не можуть догнати?!
Тож у Ромнах Дорошенко з військом зупинився.
Аліша-мурза до нього зразу ж нагодився.
Став казати, що потрібно рухатися далі,
Бо ще здобичі ординці достатньо не взяли.
На що сказав Дорошенко, що він не тримає.
Якщо хоче, хай з ордою вперед виступає.
Он під Глуховим ще військо москальське стояло.
То і місто би звільнили, і здобичі мали.
А він, навіть всіх охочих з ордою направить.
Отак з Аліша-мурзою він вирішив справу.
Той у петлю свою шию не збиравсь вставляти,
Бо, хто зна, що попереду їх може чекати.
Але ж здобич так манила!.. Щоб не прогадати,
Рішив з Муратша-мурзою він орду послати.
Якщо той щось там здобуде, то й він буде мати.
А, як ні – то не прийдеться голову складати.
Тож лишив лише п‘ять тисяч нукерів з собою,
Ну, а десять в похід вислав з Муратша-мурзою.
Десять тисяч кінних воїв – то велика сила.
Полковники всіх охочих у полках спросили.
Та козаки не схотіли війська відриватись.
А нам, звісно і не треба у когось питатись.
Бугай тут же зголосився з ордою рушати.
Мав півтисячі в загоні рішучих, завзятих,
Що готові, як їх предки, до Москви дістати
Та добрячий куш в поході з москалів узяти.
Всі при конях, щоб в поході орди не відстали.
Орда брати кіш з собою у похід не стала,
Щоби рухатися швидше. А нам що із того?
Ми і так обоз не брали з собою в дорогу.
Скоро Глухова дістались. Дарма поспішали.
Долгорукова із військом тут вже не застали.
Тільки москалі почули, що орда в дорозі.
Тут же підняли обложне військо по тривозі
Та й в Московію рвонули, що нам не догнати.
Тож нам Глухів не прийшлося з облоги звільняти.
Знайшов мурза між місцевих козаків охочих,
Хто дорогу добре знає й заробити хоче.
Не схотів ризикувати, по дорозі пхати.
Мало що на тій дорозі може їх чекати?!
Подалися лісовими ми на Сєвськ шляхами,
Щоби вийти непомітно аж до міста прямо.
Вийшли в Сєвську ми округу, по селах пройшлися.
Трохи здобичі набрали та і подалися
На Сєвськ, поки іще вістка про нас не дісталась.
Москалі ж якимось робом та про те дізнались.
Ледь ми вигулькнули з лісу, розгортатись стали,
Як на нас дворянські сотні й рейтари помчали.
Почалась кривава рубка, москалі кружляли,
Відбивалися, до Сєвська пройти не давали.
Крики, тупіт, стріл дзижчання, постріли з пищалів.
На траву під ноги коням перші вбиті впали.
Всі змішались, у пилюці вже й не розібрати,
Де свої, а де ворожі москальські солдати.
Ще натиснули ми трохи, москалі й подались,
Одні кинулись втікати, другі нам дістались.
Їх татари пов’язали, узяли полоном.
А тоді уже до міста розпочали гони.
Але, поки ми з кінними москалями стялись,
Москалі уже до бою добре зготувались
Своє військо розгорнули перед новим валом.
Попереду полки піші готові стояли.
Між двома річками поле перегородили
Так, щоб обійти те військо орда не зуміла.
А позаду полки кінні за ними ховались,
І на флангах у піхоти вони влаштувались.
Перед військом ще гармати готові стояли
І рогатки, щоб атаку орди зупиняли.
Ми в гарячці ще уваги на те не звернули.
Для атаки свої сили в полі розгорнули.
Понеслась орда на вражі позиції сміло.
Та на лівий фланг найбільше виділили сили,
Щоб прорвати полки вражі, обійти і з тилу,
Ударити московітів з усієї сили.
Ми вже і обличчя вражі стали розрізняти,
Коли раптом нам назустріч вдарили гармати.
Долучилися мушкети й ворожі пищалі.
Перших мов коса скосила, під ноги упали.
А вогонь не замовкає: одні відстріляли,
А другі на їхнє місце тої ж миті стали.
Але ми не зупинились. Ще трохи додати
І ми зможемо ворожу ту силу зім‘яти.
Уже ось ряди ворожі щеряться списами.
Та тут виросли рогатки прямо перед нами.
Перші миттю напоролись, коні мертві впали,
Не було як розвернутись, задні напирали.
А мушкети не змовкали, пищалі палили…
Тож ми, хоч і не хотіли, але відступили.
Поранених своїх, вбитих мусили лишити,
Бо москалі й усе військо могли положити.
Заховалися у лісі та рядити стали,
Що би далі із тим Сєвськом ми робити мали.
Здобичі по бідних селах було не багато.
Було б добре, якби місто змогли ми дістати.
Відпочили за ніч добре, зібрали всі сили
І тоді на Сєвськ той клятий знову полетіли.
Але москалі, напевно, цілу ніч не спали,
Поле перегородили та так і стояли.
Орда в лаву розгорнулась, щоб атакувати,
Але швидкість серед поля почала втрачати,
Далі різко повернула, бою не прийняла,
Враже військо і Сєвськ справа обходити стала.
Мурза рішив: в Московії міст іще багато,
Чого отут під цим Сєвськом нам трупом лягати.
Нехай москалі сидять тут, місто сторожують.
А орда із ними часу дарма не змарнує.
Не скрізь стоять такі сили, що їх не здолати,
Тож попереду багато чого грабувати.
Обійшовши Сєвськ, Свинячим подалися шляхом,
Гнані жадібністю більше сильною, ніж страхом.
Шістдесят верстов, напевно за день відмахали
І над річкою Нерусса спочивати стали.
Мурза рішив, що москалі не підуть за нами,
Будуть Сєвськ той захищати своїми задами.
Тож спокійно почувався. Розпустив чамбули,
Щоби вони , врешті здобич по селах здобули.
Бо ж ясиру не вдалося багато набрати,
Хіба в бою кількаде́сят кінних пов‘язати.
Бугай також не збирався на місці сидіти,
Вирішив свої загони по селах пустити.
Тож наш загін із півсотні на чолі з Якимом
Вирушив, щоби пройтися теж селами тими,
Що татарам не дістались. Теж здобич набрати
Та на другий день у табір із тим повертати,
Щоби і друга півсотня також погуляла,
Поки орда понад річку отут спочивала.
Поки ми в лісах, болотах села відшукали,
Поки по хатах пройшлися, здобичі набрали,
Вже і нічка наступила. Не стали вертати.
Бо у тих краях незнаних легко й заблукати.
Та на другий день вертали. Сонце вже схилялось.
Ледве-ледве на москальський загін не нарвались.
Мабуть, сотня пронеслася перед нами шляхом.
Всього сотня. Та від того повіяло страхом.
Яким не став поспішати у табір вертати,
Бо схотів про обстановку відомості мати.
Ми у лісі зупинились, роз‘їзди послали.
Одні в лісі побитого москаля впіймали.
Притягли до нас у табір та питати стали.
А воно дивилось згорда та усе мовчало.
Коли ж стали йому п‘яти вогнем припікати,
То воно взялось нахабно у очі кричати:
- Вот ви толька пападьотесь, подлиє черкаси,
Раскальоннимі щипцамі рвать с вас буду м'ясо!
Довго іще матюкався та сильно грозився.
Врешті, здався й перед нами у всім повинився.
Виявилось, що Куракін, що їх військом правив,
Вслід орді усю кінноту чимскоріш відправив.
Вона слідом потяглася, що ми і не знали.
А сьогодні по обіді з трьох сторін напали.
Хтось за зброю ухопився, щоб опір вчиняти,
А хто просто підхопився й кинувся втікати.
Поки одні помирали, напад відбивали,
Другі уже чимскоріше річку подолали.
Думали, що за рікою зможуть відірватись.
Але там річки, яруги – нелегко прорватись.
А москалі їх ловили та в полон в‘язали.
Навіть, кілька мурз ногайських у полон попали.
Невеликі купки лише по лісах сховались.
Крізь оті ліси й болота пройти намагались.
А москалі їх ловили. Іще гірше взнали,
Що Бугая москалі теж у полон узяли.
Стали і ми пробиратись тоді чагарями,
Боялися на дорогу виходити прямо.
Бо москалі скрізь роз’їзди, сторожу пустили,
Усі шляхи, всі дороги назад перекрили.
Але, як ми не таїлись, все одно нарвались.
Дійшли річки, через неї вже переправлялись,
Коли раптом з того боку вдарили пищалі.
Видно, москалі про шлях наш вже зарані знали.
Кинулись назад, а звідти москальські рейтари.
Яким зібрав нас докупи та й на них ударив.
Не багатьом удалося крізь рейтар пробитись.
Мені з одним москаликом довелось схопитись.
Я з сідла вражину вибив, дорога відкрита,
Він шаблюкою устиг ще мене прихопити.
Я спочатку й не помітив, погнав коня далі.
Зупинився, як повірив, що услід не гнали.
Крові набрав повен чобіт. Ледь стягти вдалося.
Вже без чобота надалі їхать довелося.
Сяк-так рану пов‘язав я, щоб кров зупинити
Та й подався потихеньку бездоріжжям звідти.
Днів багато проминуло, як сюди дістався.
Недалеко по дорозі без коня зостався.
Якісь таті наскочили. Мене не чіпали.
А коня і усю зброю та здобич забрали.
Та й на тому красна дяка, що, хоча б не вбили.
До села мені дістатись вартувало сили.
Та Господь вберіг і, врешті, як у вашій хаті.
Та, мабуть, сьогодні досить. Страшно хочу спати.

ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ

ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнато́н (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
Неферті́ті – його головна дружина, цариця, втілення краси та «земного дихання сонячного диска».
Хор фіванських жерців Амона – голос старої віри, таємної люті та занепаду.
Хор будівничих і митців Атона – голос нової віри.


СЦЕНА 1: Пробудження Горизонту
(Дія відбувається на терасі розкішного білого палацу в Ахетатоні. Ранок. Сонце сходить над скелями, заливаючи все рожевим і золотим світлом. На передньому плані – Ехнатон і Нефертіті тягнуть руки до променів бога Атона. Навколо цвітуть штучні сади, а промені Атона торкаються золотих рельєфів, де зображено царське подружжя з дітьми).

Хор будівничих і митців:
Слава Атону! Слава фараону та його прекрасній цариці!
Митці більше не ріжуть камінь за суворими канонами старої брехні.
Ми малюємо життя таким, яким воно є: гру дітей, ніжність царя, красу природи…

Амарна сяє, мов перлина у гарячих пісках Єгипту!

Ехнатон (обіймає Нефертіті, дивлячись на місто) :
Дивись, моя прекрасна Нефертіті, сонце Амарни зійшло над світом.
Ми збудували цей рай з одного лише твого подиху й моєї віри.
Тут немає страху перед підземним царством, тут тільки радість буття.
Кожен рельєф у наших храмах розповідає про те…
…як ми любимо одне одного під променями бога Атона.

Нефертіті (притискається до його плеча, але її погляд тривожний) :
Місто прекрасне, мій царю... Але зорі вночі шепочуть мені про небезпеку.
Поки ми молимося Атону, на кордонах імперії збираються хмари.
Хетти палять наші застави… Народи піднімають бунти…
А Фіви… таємно готують зброю.

( На задньому плані, у глибокій тіні, чути глухий, підземний речитатив жерців).

Хор фіванських жерців Амона (в тіні, похмуро, в ритмі важких кроків):
Темрява Карна́ку плаче за золотом. Пліснява точить порожні жертовники.
Ти зрікся батьків, безумний царю, ти зрікся прихованого в сутінках Амо́на!
Вітер пустелі засипле твій палац, пісок поглине твої єресі.
Старі боги чекають у пітьмі. Вони прагнуть крові. Вони прагнуть помсти.

Ехнато́н (підводиться, його голос звучить піднесено, підкоряючись ритму сонячного сходу):
Замовкніть, кажани минулого! Сліпці, що звикли жити в склепах!
Дивіться: розриває небосхил жива, палка, пречиста сила!
То Атон прокидається! Батько і Мати всього, що дихає на землі!
Він не ховається в таємних кімнатах, не вимагає страху в темряві.
Він дарує себе кожній квітці, кожній пташці, кожному серцю!
Моє серце – його дзеркало. Моє місто – його земний горизонт.

І я більше не Аменхотеп, я – Ехнатон… той, хто угодний Атону!

Нефертіті (ступає вперед, її рухи плавні, голос переплітається з мовою Ехнатона, створюючи мелодію):
Я – Краса, що прийшла до твого престолу, мій Царю, мій Сонцеподібний.
Я бачу, як промені-руки торкаються твоїх плечей, як вони вінчають твоє чоло.
Нехай жерці шепочуть прокляття у своїх занедбаних храмах Фіва.
Тут, в Ама́рні, життя ллється рікою світла.
І я – Нефертіті – твоя вірна тінь, що стала світлом.
Ми житимемо вічно в кожному подиху цього ранку.
Бо наша любов – це воля Атона!..

Хор фіванських жерців Амона (глухо, з наростаючою загрозою):
Сонце заходить. Сонце завжди заходить.
Твоя Ама́рна – лише привид у мареві пустелі.
Ми почекаємо, поки згасне полум'я. Ми прийдемо вночі.

Ехнатон (екстатично, у стані захоплення, перекриваючи їхній шепіт):
Світло не знає смерті! Світло лише перероджується!
Святий! Святий! Святий Атон!

(Світло спалахує на максимумі, повністю поглинаючи тіні жерців).

СЦЕНА 2: Захід Кривавого Атона
(Тераса палацу затягнута сухим сизим маревом. Сонце здається багряним диском, що важко пробивається крізь пил пустелі. Чути сухий кашель, плач за кулісами та брязкіт далекої зброї. Ехнатон сидить на підлозі, тримаючи в руках розбиті глиняні таблички – Амарнський архів. Нефертіті стоїть осторонь, її колись велична постава зломлена горем.)

Хор фіванських жерців Амона (їхній голос тепер ближче, він звучить торжествуюче, зловтішно, під такт похоронних барабанів):
Чуєш, царю, як виє шакал на околицях твого мертвого раю?
Це Амон забирає дихання з грудей твоїх доньок, це він посилає чуму!
Землі твої тануть, як віск на вогні: Каде́ш палає, Бібл благає про поміч.
Але твої воїни сплять у піску, бо ти молишся світлу, забувши про зброю!
Пиши свої гімни на попелі, єретику. Твоє сонце сідає в кров.

Ехнатон (притискає таблички до грудей, його голос зривається, але ритм залишається пророчим):
Глина кричить у моїх руках! Князі Сірії пишуть кров'ю:
«Спаси нас, володарю!»
Вони просять лучників, просять колісниць, просять золота і захисту…
Але Атон сказав: «Не проливай крові, бо кожна людина – мій промінь».
Невже я помилився? Невже моє світло було лише сліпотою?..

…Макетато́н, моя маленька пташко, твої очі навіки закрилися в сутінках…

Нефертіті (її голос тихий, монотонний, сповнений глибокої скорботи, але гордий):
Я зняла свої золоті вінці, я вмивала сльозами тіла наших померлих дітей.
Палац Тутмо́са порожній – різці скульпторів більше не тешуть білий камінь.
Тільки пил. Тільки сухий вітер, що засипає наші прекрасні сади.
Але я не повернуся назад!..

Якщо наше сонце мусить померти – ми помремо разом із ним,
у його останньому спалаху.

Хор фіванських жерців Амона (наближається, закриваючи собою світло):
Ми зітремо ваші імена з кожної стели! Ми вирубаємо ваші обличчя з каменю!
Ваше місто стане притулком для гадюк, а пам'ять про вас проклянуть на віки!
Амон повертається на свій престол. Сутінки перемагають.

(Багряне сонце стрімко падає за горизонт. Наступає повна, важка темрява. Чути лише глухий поривистий свист гарячого пустельного вітру – «хамси́ну»).

ЕПІЛОГ: Попіл Світла
(Минуло кілька років після смерті Ехнатона. Повністю зруйнований, спорожнілий Ахетатон. Стіни Північного палацу напіврозвалені, прекрасні рельєфи посічені зубилами жерців. Посеред руїн стоїть самотня Нефертіті. Вона тримає в руках уламки дитячих іграшок. Навколо неї змикається щільне кільце жерців Амона).

Хор фіванських жерців Амона (торжествуюче, гучно, під такт ударів молотів, що розбивають камінь):
Усе скінчено! Сонце єресі зайшло назавжди!
Юний цар Тутанхамон повернувся в лоно Амона, Фіви знову правлять світом!
Ми вирубали ім’я безумця Ехнатона з кожної стели, ми стерли твій лик, царице.
Твої доньки сплять у розграбованих склепах, їхні душі блукають у пітьмі без заупокійних молитов.
Амарна стала порохом. Вітер пустелі, злижи останні сліди їхнього Бога!

Нефертіті (не зважає на них, її погляд спрямований у небо; вона тихо, але чітко декламує рядки з Гімну, які колись співав її чоловік):
«…Коли ти заходиш на західному схилі неба – земля поринає в темряву, подібну до смерті…»
Так писав мій цар. Так співав мій Ехнатон, коли ми були щасливі.
Але тепер ця темрява оселилася в моєму лоні, що породило шість прекрасних квіток.
Макетато́н… Меритато́н… Анхесенпаато́н…
Ваші імена були зіткані зі світла, а стали лише шепотом трав.
Жерці кажуть, що ваш батько був безумцем, бо любив світло більше за владу.
Але яке царство варте хоча б однієї сльози дитини, що згасає від багряниці?

Хор фіванських жерців Амона (перебиваючи):
Твій Бог не врятував їх! Він не почув твого плачу! Він – ніщо!

Нефертіті (її голос міцніє, набуваючи колишньої царської величі, ритм стає карбованим):
Ні, він чує. «Ти створюєш дитину в жінці, ти даєш їй дихання, щоб оживити все, що створено…»
Кожен, хто обійняв дитину не заради династії, а заради щастя її посмішки…
Той назавжди залишився у своєму Ахетатоні.
Він там! – (Вказує на промінь сонця). – Він – Атон, живий сонячний диск!

(Нефертіті піднімає руки до сонця, що сходить, і кидає жменю пилу в повітря. Пил спалахує золотом у перших променях Сонячного Диску).

«Атон дня, великий у своїй славі!
Ти сходиш – і все живе прокидається…
Твої промені обіймають землі, які ти створив…
Коли ти світишся, вони живуть, вони ростуть для тебе:
Усі отари пасуться на твоїх пасовищах,
дерева і трави процвітають,
птахи летять зі своїх гнізд, їх крила вітають твою «Ка».
Які чудові твої справи, Господи вічності!..»

Ми йдемо до тебе, Атоне. Прийми своїх дітей.

(Жерці кидаються вперед, закриваючи її своїми чорними плащами. Але в останній момент промінь Живого Сонця Атона пробиває темряву, залишаючи на місці руїн лише чисте, сліпуче світло).
***


Далі буде.

ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н»

«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Валтасар — принц-регент Вавілона, номінальний правитель міста під час облоги.
Даніїл — полонений юдейський пророк, мудрець.
Хор вавілонських вельмож — голос п'яного зухвальства та передчасної радості.
Вісник — корисний голос неминучої катастрофи.


СЦЕНА І. Бенкет під час облоги
(Вавілон. Головна бенкетна зала палацу Навуходоносо́ра. За стінами міста стоять війська перського царя Кіра, але всередині грає музика. На столах –золоті кубки, викрадені колись із храму в Єрусалимі. Принц Валтасар сидить на троні, високо піднявши чашу).

Хор вельмож:
Пий, владико Вавілона! Нехай перси стоять під мурами хоч сто років!
Наші стіни неприступні, наші комори повні хліба, наші боги сильні!
Вавілон – вічний! Жоден ворог не переступить через води нашого Євфрату!

Валтасар (п'яний, з диким сміхом)
Наливайте вино в кубки єврейського бога! Нехай бачить, хто тут справжній володар!
Якщо перський цар Кір думає, що може налякати Вавілон, він дурень.
Ці стіни будував мій великий предок Навуходоносо́р! Вони стоятимуть вічно!
Сьогодні ми святкуємо, і жодна сила на землі не зупинить наш бенкет!

(Раптом музика обривається. Світло смолоскипів тьмяніє. На білій стіні палацу з'являється людська кисть без тіла і починає повільно випалювати вогняні слова: МЕНЕ́, ТЕКЕ́Л, ВЕ-ПАРСИ́Н. Натовп застигає в німому жаху. Валтасар блідне, кубок випадає з його рук).

Валтасар (кричить, голос зривається)
Хто це?! Кличте халдеїв, кличте магів! Нехай прочитають цей вогняний знак!
Хто розгадає слово – отримає багряницю і золотий ланцюг на шию!
Мої коліна тремтять... Що це за жах дивиться на мене зі стіни?!

СЦЕНА 2. Ваги долі

(До зали повільно входить старий пророк Даніїл. Він не схиляє голови перед п'яним регентом, його погляд суворий і чистий).

Даніїл (вказує рукою на вогняні знаки)
Залиш собі своє золото, царю, і свої дарунки віддай іншому.
Я прочитаю тобі напис, який випалив Дух Господній за твоє зухвальство.
Ти підняв руку проти Бога Небесного, ти пив вино з Його святих кубків і славив ідолів із каменю.
Ось що значать ці слова, Валтасаре:
МЕНЕ́ – порахував Бог твоє царство і поклав йому край.
ТЕКЕ́Л – ти зважений на вагах долі і знайдений занадто легким.
ВЕ-ПАРСИ́Н – твоє царство розділене і віддане мідійцям та персам.

Валтасар (намагається сміятися, але голос тремтить)
Старий безумцю! Ти просто хочеш налякати мене своїм Богом!
Вавілон не можна розділити! Хто пройде крізь глибокі води Євфрату?!
Варта, налийте мені ще вина! Напис згасне з ранком!

СЦЕНА 3. Вода, що зрадила місто
(Вбігає закривавлений Вісник, падає перед троном).

Вісник
Жах, владико! Вавілон упав! Ми зраджені!
Перси здійснили неймовірне... Вони прокопали новий канал і повернули річку Євфрат в інше русло!
Вода, що захищала наші мури, пішла за лічені години!
Річка стала бляклим струмком, і вороже військо увійшло в місто прямо по сухому річищу!
Ворота Іштар відчинені, палац оточений, перська кіннота вже в садах!

Валтасар (дивиться на стіну, де гаснуть слова)
Вода пішла... Золото зрадило... Ваги повернулися проти мене.
Даніїле, твій Бог не помилився...

Хор вельмож (в паніці)
Тікайте! Рятуйтеся! Смолоскипи гаснуть, залізо персів уже за дверима!
Сонце Вавілона сіло за одну ніч!

(Двері зали вилітають під ударами таранів. Вриваються перські воїни з оголеними мечами. Валтасар падає під ударом списа. Велике місто занурюється в темряву історії).
***

Далі буде.

І. МЕСОПОТАМІЯ

Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)

***

ПІСНІ ВАВІЛОНСЬКОГО САДУ.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі
на три з’яви в дусі шумеро-аккадського епосу)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Навуходоносор II – цар Вавілона, великий будівничий і полководець.
Амітіс (Семіраміда) – його дружина, мідійська царівна, донька гірського царя Кіаксара.
Жрець-уму – верховний жрець храму Мардука, зікурату Есагіли.
Хор вавілонських жерців та будівничих — голос волі царя та праці міста.


ЗАСПІВ. МОЛИТВА ПІДНЯТИХ РУК
Голос Жерця-уму, що стоїть на вершині зікурату Есагіла, вежі Етемена́нкі. Звучать важкі удари великих мідних гонгів. Хор вітає богів і закладає фундамент історії.

Жрець:
Про Вавілон, що піднявся до зір, я співаю!
Про Навуходоносо́ра, царя чотирьох сторін світу,
Що приборкав народи і висушив сльози пустелі.
Слухайте, небеса небес, слухай, райська земле Еде́ну!
Як камінь зустрівся зі смолою і став горою,
Як кохання володаря перетворило глину на рай для цариці.

Хор:
О Марду́ку, владико золотого престолу!
О Ма́мі, праматір, що виліпила серце людини!
Почуйте Пісню про Сад, що піднявся над часом,
Почуйте про Амітіс, мідійську зозулю в гніздечку із цегли!

З’ЯВА І. ТУГА МІДІЙСЬКОЇ ПТАХИ
Внутрішні покої Південного палацу. Стіни з синьої глазурі. Амітіс сидить біля вікна, крізь яке дихає спекою пустельний вітер. Вона тужить за прохолодою гір.

Амітіс:
Мій батько залишив мене в царстві сухого піску,
Де сонце Шамаша випалює очі та душі.
Вавілон твій величний, мій царю, та серце моє помирає.
Я задихаюся в цьому пилу, я прагну зелених дерев батьківщини,
Де туман обіймає стрункі кипариси і плачуть гірські джерела…

Якщо я помру тут – моя кров стане пилом під твоїми ногами.

Навуходоносор:
Облиш свої сльози, Іштар мого серця!
Я – цар, перед яким тремтять гори Лівану!
Якщо немає тут гір – я підніму їх із праху.
Якщо немає прохолоди – я змушу Євфрат текти до неба.
Тисячі рабів закладуть фундамент із каменю і свинцю,
Смола-асфальт триматиме землю, щоб ти усміхнулась!


З’ЯВА ІІ. ТАНЕЦЬ ПІД ЗОРЯМИ БОГА СІНА
Найвища тераса Садів Семіраміди. Ночі в зорях Бога Місяця-Сіна. Шелестять молоді кедри й мирти. Чути безперервний ритмічний скрип помп, що підіймають воду крізь порожнисті колони.

Навуходоносор:
Там, у підземеллях, раби обертають колеса,
Шкіряні черпаки п’ють холодну кров річки Е́а.
Вода підіймається вгору, мов соки дерев живоплодних,
Танцюй для мене, Амітіс, ти – моя світла Інанна!

(Амітіс танцює під удари тимпанів, скидаючи прозорі ассирійські шати. Браслети на ногах дзвенять у лад із водою. Сцена переходить у любощі на леопардових шкурах).

Хор (за кулісами, вуркотливим, сакральним речитативом):
Земля поєдналась із небом, волога упала на камінь!
Велика Мамі стоїть над їхнім царським ложем!
Вона бере червону глину Вавілона, вона бере кров богів-Аннунаків,
Вона вплітає життя у лоно цариці Амітіс.
Буде спадкоємець престолу! Буде благословенний Сад!

З’ЯВА ІІІ: Падіння завіси – подяка Мамі
Внутрішнє святилище храму Богині-Матері Ма́мі. Амітіс, уже в тяжбі, тримає в руках золоту чашу з жертовним фініковим вином та плодами граната. Поруч стоїть Навуходоносор у парадному царському вбранні.

Амітіс:
О Мамі, Нінту́, праматір усього живого!
Ти, що оберігаєш жінку в часи її мук і тривоги.
Твоя рука торкнулася мене в тіні зелених терас,
Коли мій цар дарував мені свою ласку і ніжність.
Прийми це вино, солодке, як мед із плодів Еде́ну,
Прийми ці гранати – символ твого вічного лона.
Захисти дитя, що б’ється під моїм серцем,
Як цей Сад захищає мене від палючого сонця-Шамаша!

Навуходоносор:
Я, Навуходоносо́р, пастир, що доглядає твій люд,
Схиляю свою корону перед вівтарем твоїм, Ма́мі.
За те, що дала моїй цариці радість плоду і силу,
Я прикрашу твій храм чистим золотом із далеких земель.

Нехай наш рід триває, доки стоять ці кам’яні гори!

ЕПІЛОГ. В тіні Еде́ну
Минули роки. Навуходоносор і Амітіс – літні, величні володарі, сидять на тій самій терасі. Сад став густим, дерева закрили небо. Звучить філософська, заспокійлива мелодія ліри.

Амітіс:
Наші тіла слабшають, мій царю. Земний час стікає, як вода крізь колони.
Що лишиться від нас, коли боги заберуть наш подих?

Навуходоносор:
Сад цей як подих кохання залишиться жити,
І спів ранковий мідійської птахи знов сонце розбудить.
Вдвох, як і жили, кохана, підемо з тобою у Вічність.
В зеленотрав’я Едену, де смерті немає.
Будемо там, як раніше – удвох молодими,
і ти, моя світла Інанно, станцюєш у зорях для мене.

Хор (Фінальний акорд):
Вони заснули, але Сад їхній не вмирає.

…Кожен шелест листя – це поцілунок Навуходоносо́ра.
Кожна крапля води – це сльоза радості Амітіс.
Слава царю! Слава Голубці-цариці!
Слава богам Вавілона вовіки!
***

«ШАММУРАМАТ – ГОЛУБКА НА НЕБІ»

Цю пісню співають дівчата-пряхи та каменярі на берегах Євфрату, дивлячись на зелені тераси, що височіють над містом «Божих Врат»-«БАБ-ІЛІ» (Вавілоном).

(Ритмічний, розспівний речитатив у дусі шумеро-аккадського епосу під акомпанемент одинарних ударів тимпанів):

Хто це підіймається над стінами палацу, мов ранковий туман?
Це не хмара бога Адада, це не дим від жертовних багать Мардука.
То мідійська птаха кружляє на вершині кам’яних гір,
То Амітіс танцює для нашого пастиря-царя.

Приспів:
О Шаммурамат! Семірамідо, голубице наша!
Ти прилетіла з північних скель, де плачуть ліси.
Твої крила прозорі, твої очі – чистий лазурит.
Семірамідо, ти принесла прохолоду в наше випалене місто!

Цар Навуходоносо́р підкорив царів і розбив щити ворогів,
Але Шаммурамат підкорила серце самого царя.
Задля неї раби носять камінь, задля неї свинець тримає землю,
Задля неї ріка Євфрат тече вгору, наче жива кров.
Дивіться, як білі голуби летять до її рук,
Вони звуть її своєю сестрою, вони вчать її літати над Вавілоном.

Нехай стоять ці Сади, доки світить бог місяця Сін,
Слава Семіраміді, що перетворила пустелю на райський Еден.
***

Далі буде.

Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарні свідки.
Погортаєш та й побачиш: скільки раз бувало,
Що вони слово давали, але не тримали.
Підло й ницо поступали із тим, хто їм вірив.
Бо у підлості й нахабстві для них нема міри.
Щоб далеко не ходити, хочу розказати,
Як підступно москалі ті вміли поступати…
Неспокійно в Орді було, знов хани зчепились,
За правління над ордою серед степу бились.
Хан Улу-Мухммед з ордою битву ту програли
І тепер в ліси на захід мерщій утікали.
Ускочили у Верховські у землі ордою,
Що були чи під Москвою, чи то під Литвою.
Москва ближче. Хан став князя Василя прохати,
Щоб дозволив перебути та перечекати,
Поки хан збере знов сили, щоб стати до бою.
Бо ж прийшов в Верховські землі з малою ордою.
Молодий князь Василь Другий і не одну днину
Думав, бо ж Улу-Мухммеду був добряче винен.
Коли п‘ять років до того хан ще був у силі,
То віддав ярлик великий отому Василю.
Хоча міг і його дядьку Юрію віддати,
Бо той теж в Орду приїхав за ярлик прохати.
Ще й мав більше на те право. Бо ж, згідно порядку,
На престолі мав сидіти тоді саме дядько.
Князь подумав, з боярами теж мав раду довгу
Та і вирішив, урешті прихистити того.
Виділив йому кочів‘я під містом Бельовом.
Ще й договір підписали, дали чесне слово,
Що один одному шкоди не будуть робити,
Поки буде хан з ордою в цих землях сидіти.
Хан шатро своє над річку Бельову поставив,
Сюди кожен, хто за нього, коня свого правив.
Щоби воїни без діла його не сиділи,
Кілька раз в литовські землі у набіг ходили.
Взяли здобич чималеньку… Та ж сил небагато,
Щоби можна було знову у степ вирушати.
А зима вже на порозі. Чого у степ пхати?
Зібрався хан із ордою отут зимувати.
Весь свій табір вони тином городити стали.
Поміж тином вони снігу добре втрамбували.
Полили його водою. Вали вийшли гарні.
Ворогам на такі здертись – то робота марна.
Зготувалися, щоб можна було зимувати,
А не десь посеред степу з голоду вмирати.
А московські доброхоти князю шепотіли,
Що ті кляті бусурмани під боком засіли.
Від них можна серед зими всякого чекати.
Треба їх, мовляв, негайно у степи прогнати.
А заодно й поживитись, бо ж москалі знали,
Що добра в Литві татари багато набрали.
Не встигла орда вмоститись, посланці припхали,
Щоби хан в степ забирався, вимагати стали.
А куди? В степу чи голод орду доконає,
Чи то ворог хана, тільки про таке узнає.
На таке нахабство й підлість хан не сподівався.
- Князь же Василь давав слово, на Біблії клявся?!
Куди ж людей поведу я у зиму люту?
Але посланці нічого не схотіли чути.
- Як не підеш добровільно, силою здолаєм.
Князь уже і рать велику у похід збирає.
А Василь і, справді, військо уже встиг зібрати.
На чолі стояли двоє двоюрідних брата –
Два Дмитра – Шемяка й Красний. Сам не став ходити.
Вирішив ту справу браттям отим доручити.
Вони й на Василя того зуб великий мали.
А уже б Улу–Мухммеда живим закопали.
Бо ж віддав ярлик не батьку, а нездарі цьому.
Тож збиралися помститись незабаром йому.
Військо вони чималеньке в сорок тисяч мали.
Москвичів лиш двадцять тисяч в тому війську пхали.
А ще ж тверичі. Та й браття не самі подались.
В кожного свої дружини чималенькі мались.
Хоч Василь і доручив їм військом керувати,
Та на них ніхто у війську не хотів зважати.
По дорозі грабували, кого лише стріли.
Усі землі по дорозі ущент розорили.
Як дістались до Бельова, шикуватись стали.
Як побачив хан, то страхи його подолали.
Усього ж він має тільки три тисячі воїв,
Як з армадою такою ставати до бою?
Став просити він Шемяку бій не починати,
Що готовий поступитись і у степ рушати.
Хай до ранку почекають. Та озливсь Шемяка.
Не влаштує його ханська поступка ніяка.
Він жадає помсти, тому битві скорій бути.
Ні про що друге Шемяка не схотів і чути.
Хан вернувсь до свого стану, де вої чекали,
Повелів, щоби до бою зброю готували.
Вранці всі полки московські наступати стали.
Нукери, велінням хана, на те і чекали.
Хан їх вивів в поле чисте, щоб там помирати.
Зіткнулися серед поля дві ворожі раті.
Хоч татари мужньо бились та що їм у тому.
Москалі говорять: сила ломить і солому.
Напосілися, спинили татар і погнали.
Щедро сніг на полі трупом татарським встеляли.
Ханський зять в бою загинув. Орда відступилась
І в «льодовому містечку» своїм опинилась.
Ввірвалися вслід за ними і московські раті.
Стали вони усе більше татар притискати.
Та Шемяка не підтримав тих, хто увірвася.
Сам із основною раттю у полі зостався.
Хан побачив, що ворожа сила невелика,
Нукерів своїх до себе скоріше закликав.
Стали вони московітів шаблями рубати.
Тих, хто звідти врятувався, було небагато.
Воєводи необачні так там і зостались.
Так Шемяці перемога в той день не дісталась.
Але він горів бажанням орду все ж добити.
І нову атаку зранку збирався трубити.
Але мценський воєвода Григорій Протасьєв
Заявив, що гонець князя до нього дістався.
Він, мовляв, велів негайно битву припинити
Та із тим Улу-Мухммедом велів мир вчинити.
А, оскільки рать московська порядку не мала,
То князів на те багато одразу ж пристало.
Тут питання, чи то совість Василя дістала
І він, дійсно велів, щоби битву припиняли?
Чи отой Протасьєв просто вигадав? Хто знає?
Він перед Улу-Мухммедом борг життєвий має.
Колись князь Айдар ординський хотів полонити,
Але Улу-Мухммед, як дізнався, велів відпустити.
Може, тим якраз віддячив. Вранці серед поля
Перемовники зібрались вирішувать долю.
Хан, за те, щоб залишитись отут зимувати,
Обіцяв, що він не буде повік нападати
На Московію, і дані просити не буде,
І залишить в аманатах синочка Махмуда.
Ще і здобич всю віддати разом із полоном,
Що орда в литовських землях набрала «законно».
Та московські воєводи уперлися рогом,
Вони прагнуть перемоги і більше нічого.
Прагнуть всю орду покласти. Так велів Шемяка.
І його б не влаштувала поступка ніяка.
Хан то знав, тож результату і не став чекати.
Поки туман почав землю навкруг огортати,
Вивів нукерів зі стану, над річку пробрався
І до раті московітів із тилу дістався.
Московіти небезпеки угледіть не встигли,
Коли раптом із туману нукери надбігли.
Налетіли й московітів узялись рубати.
А ті сонні, тож не знають, що в руки хапати.
А тут ще Протасьєв раптом узявся кричати,
А за ним і його люди: «Втікати! Втікати».
Паніка розпочалася, люди заметались,
З-під татарського удару кругом розбігались.
В‘язли в снігових заметах, борсались, волали.
А татари налітали й безжально рубали.
Від татарина одного з десяток втікало,
Бо від страху «героїчно» у штани наклали.
Гинули і прості вої, й князі, воєводи.
Злість татарську зупинити тоді було годі.
Майже все московське військо на полі зосталось.
Лиш Шемяка, брат та кілька князів врятувались.
З ними воїв небагато. Хащами кружляли,
По яругах та по нетрях ще довго блукали.
А тим воям, що вдалося їм порятуватись,
Не всім усе ж удалося до «своїх» дістатись.
Бо селяни, що вони їх ішли-грабували,
По дорозі половили та і повбивали.
Улу-Мухммед, розоривши землі навколишні,
Табір свій коло Бельова все-таки залишив.
Зайняв Казань, що до цього в руїнах лежала.
І Казань та стольним градом хану тому стала.
Звідти він, його потомки тим москалям мстили.
І не раз москалів в полі добряче лупили.