Не набридатиму Тобі,
Піду, лиш книгу залишивши,
Я згину у війні, в пітьмі
На місяць вовком скавуливши.
Не набридатиму Тобі,
Пробач мені моє кохання,
Я піду в один з світів,
Де ми є разом без мовчання.
Ніхто не вічний, а проте,
Мене б ти вічно окриляла,
Вогонь би ніс, як Прометей…
Та це лиш мрія, і вона зав’яла.
Пробач, що боляче мені…
Тобі кричу крізь кілометри,
Я б краще згинув у війні,
Ніж почуттів просив пожертви.
Я почуваюсь, як жебрак,
Поламаний вщент власним горем
Не знаю чи могло бути не так,
Заллю папір солоним морем.
Солоне море — то із сліз,
Що пролилось й мене всушило,
І найстрашнішою із криз
Є ця… й мене вона зчавила..+
17.11.2024.

Пишу вірші призначені Тобі
І в них душі моєї сила,
А також біль і цей набір:
Терпіння і кохання брила.
Ту брилу вивергнув вулкан,
Що вибухнув, коли мене зустріла
В метро і породив він сотні ран,
Та все одно я маю крила.
Заради Тебе я віддам усе,
Аби лиш Ти була здорова
І пройду пекла я кільце
Хоч сотні раз і знов і знову.
І де б Ти в світі не була
Думками я завжди з Тобою.
Я подарую 2 крила…
Будь ласка, їх візьми з собою.+
17.11.2024

Час квітучих чилійських суниць
Зачинені всі двері крамниць:
Вітер зітхає –
Щось шепоче про човен
В зеленому морі вишень,
А може про крихітку
Яку звуть Нетреба.
Рахую свічки-зірки
Коли поранене Сонце
Заплющує війчасті очі,
Під вікнами тупцяє Темрява,
Я бачу білу чубату чаплю,
Що стукає в шибку,
Нагадуючи про добу заліза
І наступні години мечів.
Дивне чуття прохолоди:
Я торкнувся леза ножа.
На березі озера очерет –
Озера, що дарує вечірню росу
Руїнам.
Всюди, всюди я бачу одне:
Незвіданість плямистих днів,
Що шелестять наче листя
Дерева, під яким спить їжак.
Це літо – це звуки флейти Пана,
Це бліда душа, що напоєна
Бузиновим трунком та оцтом,
Це нічний невгамовний птах
З довгим дзьобом цікавості
І очима вибитих вікон.
Над верболозами,
Над лісом терпіння,
Над квітучим лататтям,
Над качиними гніздами
Сумний Будда.

Люди запилених перехресть
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
Навіть білобородий Борей**
Відобразились (як у свічаді)
Посмішка Махатми Ганді
І ще якогось божиська
З капища-пантеону
Суворого племені Померанії –
Варварського, як все лісове,
Як все хвилями солоними напоєне
(Бо море колиска всього невпокоєного).
Мені шепотіли про требу,
А я згадував п’янкий мед
Та дітей золотого вулика
Епохи, коли світ був сонячний,
Бронзовий***,
А знак Сонця на глеках
Означав радість.

Примітки:
* - воді в Озері Сліз солона й гірка, і жодна риба там не живе. Навіть баньката.
** - Борей не називає імен. Кажуть, що Борей корись давно називав імена гіпербореїв. Але то легенда, до того ж неправдива. Блаженні гіпербореї (за свідченням Геродота) теж були землеробами, а жодне з племен землеробів не шанує Борея.
*** - коли люди навчились виготовляти бронзу, вони зрозуміли Сонце і стали йому поклонятись.
Ще примітка: Старчика Досить назвали так тому, що він часто казав: «Досить порожніх слів!» Цей старчик Досить любив блукати в Озерному Краї (між його старих крислатих покручених сосон) і казав, що Озерний Край – це кінець Шляху. Він не вірив, що кінця Шляху немає (а йому казали!). Шлях довершиться, коли згасне остання зірка.

Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
Знаки хреста і троянди
На сторінках
Цвяхованих кулями книг,
Кожна сторінка яких
Апокриф тутешнього,
Писана чорнилом
Бузинових ночей Кріпто.
Ми сідлаємо вороних коней
Липких войдів безодень,
Де ніколи не буде завтра.
Ми маємо право
Говорити це слово «ми»,
Бо маємо право бути
І відчувати себе спільнотою
Чи то роєм золотих бджіл,
Що несуть у вулик сучасності
Мед буття і пристрасті,
Воску модерну
І стільників прийдешнього.
Ми –
Ті, кому судилося бути,
Ті, хто приходять,
Ті, хто крокують
Дорогами вічності.

Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги 
колись молодої води.

Гудки привітань суднам,
що йдуть назустріч,
випереджаючи обриси,
немов бойові оліфанти Ганнібала,
трублять, лякаючи янголів
у їхній незримій приявності,
будячи птаство наших снів.
І те здіймається, кружить
між тишею і мороком,
сьогоднішнім і минулим,
сідає, повертаючись,
або розчиняється
в нічному повітрі
забутості.

Солонішає повітря,
гірчить вода,
розходячись хвилями
згасаючого гласу,
і море чує:
– я вже тут.

Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.

Я шукав Істину
Серед провулків, де чорні птахи
Дзьобають черствий хліб –
Скоринки буття нашого,
А знайшов тільки іржаві цвяхи,
Якими колись прибили
Руки до сухого мертвого дерева
Нещасному блукальцю Христу –
Пророку віри, добра й милосердя.

Я довго йшов вулицями
Міста гріхів і мідних шелягів,
Доки тьма не ковтнула
Сліпі будинки і німих двірників,
Заґратовані поліційні ділянки
І розмальованих хворих пoвiй.

Далі йшов з ліхтарем,
Що блимав жовтим вогником
Забутих красивих слів.
Бородатий відвідувач шинку
Хотів пригостити чаркою
Нудного гіркого віскі,
Яке колись накурив
Старий чоловік у спідниці –
Картатій, як його нещасна земля,
Що ховає залізні мечі
В глибинах торф’яних боліт.
Та я був без того сп’янілий
Цвітом старої вишні,
Що цвіла у моїй пам’яті
Білими квітами смутку.

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Ненавиджу ніч,
коли протікають,
ніби чорна смола,
страхи і кошмари.
Ніч - оаза для відпочинку -
стає темним лісом,
у якому поселилися
злі духи. Ніч стає
утіленням зла,
ненависті, розбрату,
тривоги. Ненавиджу те,
що мав би любити.
Ніколи не полюблю пору,
коли вилазять
потвори минулого,
тіні помсти,
злочинці, психопати.
Те, що створено
для відпочинку,
стає камерою тортур,
вишуканих, середньовічних,
безжалісних, ненаситних.
Коли ж ми вийдемо
із концтабору ночі,
із її нескінченних ґрат?
Коли ми дочекаємося світанку,
який розтопить страхи,
який поверне примарливий берег,
що ледве-ледве
майорить у тумані?

21 травня 2025

Чи може бути
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
у розлогій кімнаті,
де відбувалися
палкі дискусії.
Обличчя мовчання -
мов поле битви
із горами поранених
і вбитих.
Обличчя без виразних рис,
безлике обличчя
або лице, спотворене
глибокими шрамами і віспою.
Обличчя мовчання
заростає бородою,
заростає колючками спогадів,
мохом примирення,
лопухом забуття.
Обличчя мовчання
вибухне великим криком,
гейзером слів
або поставить
остаточну крапку
у богословській суперечці,
у споконвічному диспуті
протилежностей, антиномій
і єдностей.

7 травня 2025

Бородатий мен (у міру сентиментальний)
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Бородата вумен
Смакує кольорові льодяники
Солодкі як ніч Напередодні Імболку
(Поганського, як все, що кліпає)
Чи то напередодні Стрітення
У пісках Міцраїму (безбородого)*
(Бо зима – час завірюх, доба омелюхів)
(Холодна як міланське морозиво).
Бородаті діти
Говорять бородаті цитати,
Сміються
З бородатих анекдотів
Республіки Вчора
(Бо Ломбардія – там, де пахощі**).
Бородаті птахи літають колами
Над містом білих дерев і скель***:
Ти сьогодні ховалась під ковдру
І мріяла смакувати густий мед
Трипільців:
Назбираний в кольорові глеки
Прямісінько з дупла-вулика.
Бородатий світ
Ковтає несмачні дні зими
Наче вони зроблені з тіста
Пшеничного.

Примітки:
* - У Міцраїмі всі голили не тільки бороди, але навіть голови – всі, навіть жінки. Хоча деякі жінки періодично чіпляли собі накладні бороди (наприклад, Хатшепсут). Але то збоченство.
** - Ломбардію правильно називати Лонгобардія – Країна Довгобородих. Вона справді запашна. Хто там бував – не дасть мені збрехати. А ломбард тоді правильно називати лонгобард. Я вчора туди відніс три золоті соверени короля Генріха VII.
*** - білих міст нині доволі – не тільки у снах.

Я ніби зріднився
із цією жінкою,
яку зовсім не знаю.
Вона стала моєю
астральною дружиною
чи коханкою.
Вона турбується про мене,
хоча я для неї - ніхто.
Цей незримий роман
утворений на небесах.
Ми кохаємося
на небесному ложі любові.
Ми - коханці
невизнаних стосунків.
Ми - бранці
ненаписаних обов'язків.
Наш союз
підписаний кров'ю.
Її не зітреш нічим.
Ми напророчені
один одному
невідомими жерцями,
невизнаними магами.
І тепер ми не можемо
розбігтися, розлучитися.
Відлуння наших стосунків
буде наздоганяти скрізь.
Тавро від розпеченого заліза
не зітреш нічим.

9 квітня 2025

Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Де кваки співали про синяву,
Коли падав с небес дощ.
Книга, що стала димом
Була важка наче твердь земна,
Наче вся важкість світу сього,
Що топчуть залізними черевиками
Вершники Судного Дня
Вдягнені в шовк на кольчуги.
Книгу, що стала подихом вітру
Розкривали щоп’ятниці
(Навіть скорботної),
Гортали пожовтілі сторінки,
Наче то не млинці пергаментні,
А залізні гострі ножі-плуги,
Якими крають незайману землю Слова.
А потім та книга
Стала прозорим повітрям
Стала гірким димом
Стала солодким спогадом
Стала крапкою часопростору
Стала луною Ніщо.

Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
Травма весни -
травма вростання
у новий світ.
Травма весни -
це коли пробиваються
бруньки дерев
і водночас бруньки любові,
бруньки свободи
і братерства.
Травма весни стане
найбільшим одужанням.
Вона переламає
звичні уявлення.
Травма весни буде
переломом свідомості,
переломом світогляду.
Проб'ються не лише трави
і бруньки,
проб'ються нові ідеї,
які змінять світ.
Це буде травма
народження нового голосу,
нових очей,
нового слуху.

20 березня 2025

Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
на білому аркуші?
Наслідки прозріння
чи пустощів, наслідки
безсонних ночей пошуків
чи випаленої пустелі?
Білий аркуш паперу
може стати
несходимим мінним полем.
Білий аркуш сповнений
несподіванок і див,
білий аркуш стане
кросвордом невідомості,
ребусом тиші,
мелодією непізнаного,
голосом волаючого
у пустелі. Білий аркуш
стане білим криком
посеред мовчання космосу.
Білий аркуш чаїть у собі
стільки нереалізованих
можливостей,
стільки глибин,
стільки покладів!
Білий аркуш поросте
білими квітами,
які вдарять
прозрінням у мозок.

19 березня 2025

Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
Страх ловить
у свої тенета
розгублену рибу,
непевний людський розум,
те, що втратило основу.
Страх одягає кайдани
на вагання і сумніви.
Холодний каземат страху
обмежує можливості людини,
але ніщо не здатне
спинити її дух.
Крижаний піт страху
вужем заповзає під комір,
але ніхто не може
скасувати вибір,
який стоїть перед людиною.

4 березня 2025

Ліс як віддзеркалення
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
Ліс - твоє alter ego.
Ліс - твій двійник,
який заблукав
у хащах позапростору.
Він так само шукає
свою ідентичність
і не може знайти.
Ліс - відбиток твоїх мук
і творчих пошуків.
Ліс - нерозгаданий ребус
вічних запитань.
У ньому перетнулися
різні часи й цивілізації.
Ліс - точка зіткнення
різних енергій,
різних потоків.
Ти дивишся в нього,
як у своє обличчя.
Ти схопив свого двійника,
але він вислизнув із рук,
він побіг стрімголов
диким полем галактик,
неозорим лісом апорій,
розлогим степом антибуття.

19 лютого 2025

Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
до міста, лишаються
лише старі люди.
Вулиця поросла травою
і плющем,
як давніми спогадами,
як позаминулою епохою.
Вулиця стала сиротою
в оточенні таких само
самотніх вулиць.
Вона була спрагла тиші
і впилася нею досхочу.
Вулиця не народить
величний голос, бо вона
більше нічого не здатна
народити. Вулицею
проноситься
ненаписана пісня
надії та відчаю.

30 січня 2025

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
Він загубив не лише
учорашній день,
а ціле тисячоліття,
не лише Атлантиду
чи Вавилон,
а щось глибинніше,
цивілізації у нас самих,
міста, затоплені страхом
і підлістю, розчавлені
потоком історії,
зарослі травою безпам'ятства
і байдужості.
Стоїть під вікном чоловік,
мов жебрак
перед вічністю
і просить угамувати
тисячолітній голод
і уселенську спрагу,
у його цеберці
немає дна,
туди провалюються
цілі епохи,
грандіозні ідеї
і потоки енергії.
Чоловік із бородою,
розпатланий,
із посохом, мов пророк,
у якого закінчилися
слова.

6 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024

Я йду вночі під дощем
крізь ліс. Мені в обличчя
хлище вода, як небесна кара.
Так сторінки історії
вдаряються болючими кинджалами.
Непізнані події
б'ють ляпасами.
Гострими стрілами
мене пронизує
мудрість неба,
краплі в'їдаються в шкіру
кров'ю минулих битв.
Мене чекає невідомість
чи підступний напад,
але я продовжую йти.
Пробила північ годинником ката.
Я йду крізь ліс,
як через морську бурю.
Я йду крізь ліс,
ніби через лабіринт Мінотавра.
Я йду крізь ліс,
як через поле бою,
у війні, де не можна
здобути перемогу.
Я йду крізь невідомість,
крізь павутиння галактик,
крізь пута диявола
і випробування Бога.
Я заплутався в сітях пліток
і життєдайній воді пророцтв,
у безумстві геніїв
і безмежній несамовитості.
Я йду крізь ліс,
розсуваючи гілки,
як вхід до Едемського саду.
Я бачу найвеличніші палаци
і найжахливіші притони,
наднові зірки і чорні діри,
туманності,
як мудрість пророка.
Первісний вибух,
ніби сперма космосу.
Я йшов крізь ліс, а потрапив
у всесвітній катаклізм,
на шахівницю
магів і юродивих,
на роздоріжжя, де кожен шлях
грозить смертю.
Я забрідаю
у глибини духу.
Я йду крізь ліс,
ніби через парад планет,
ієрогліфи фатуму,
письмо провидінь,
аби дістатись
у точку неповернення.

22 листопада 2024

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
Пилюка.
Сморід.

У гірському селі.
На околиці лісу, понад ставком.
Без сусідів та огорожі,
Губиться в зелені
Наш рай.
Будинок з терасою, на дві спальні
Під старим горіхом та молодим каштаном
У безкрайньому морі польових квітів.
Садом з плутаними стежками.
Яблуками, сливами й черешнями.
Це так гарно, що здається сном.
Та насправді, все ще краще.
Бо тут, у раю на околиці лісу, є ти.
Жінка, яка не чекає
Зими.

Цієї спекотної днини
Ти пройдеш босими ногами
Прохолодною бетонною долівкою
Затіненої тераси.
Ми зовсім одні, тому не обтяжені одягом.
Тільки твої улюблені плавки.
Помаранчеві стрінги, шкіра кольору карамелі.
І великі окуляри у білій оправі.
Я готовий споглядати це без перерви на сон.
Зупинити літо і проживати його на повторі.
У хатинці на околиці лісу, де є ти.

Кожного вікенду нас відвідують друзі.
Замучені спекою, містом, кар'єрою і побутом
Розумні люди.
У них є ми - розрада на один день і одну ніч.
На більше нас не вистачить. Їх також.
Тому ми п'ємо просекко з м'якоттю персиків
І говоримо про любов та секс.
До самого ранку.
Потім вони їдуть.
Бо насолоди не можна одразу багато.
Як і турбот.

Щоб картина була досконалою, ми маємо басейн.
Ти лежиш на його краю, позираючи у вранішнє небо.
Однією рукою пестиш траву.
Іншою погладжуєш воду.
Сонце спрагло злизує вологу між твоїх грудей
А вітер пристрасно лащить стегна.
Виглядає так, ніби це початок зародження світу.
Створено тільки літо, тебе і мене.
І здається, ти знаєш що робиш.
І що буде далі.
І чим все закінчиться.

Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
мов артефакт часу,
який не можна визначити.
Штехети перекосилися,
шифер провалився,
тиньк осипається,
ніби відшумілі спогади.
Лише вільний вітер
вільготно гуляє
у просторах відчаю,
колише засохлі рослини,
мов багнети
переможеної армії.
У таких подвір'ях
живуть не люди,
а лише привиди,
лише потріскані статуї,
які розпадаються,
лише порепана пам'ять,
яка впала в амнезію.
Закинуте подвір'я поринуло
у роки самотності,
які ніколи не закінчаться.

1 листопада 2024

Поодинокі дерева
із перемішаним жовтим
і зеленим листям,
ніби перемішаними
смугами долі.
Вони стоять
і чогось чекають.
Можливо, пришестя Месії.
Поодинокі дерева
відчувають наближення
нових часів.
Вітер нової доби
зносить їхнє листя.
Він по-новому
просякнутий димом.
Поодинокі дерева -
як нечисленні солдати
на полі бою,
утомлені, виснажені,
які ледве ворушать
руками і ногами.
Поодинокі дерева
розкидують свої знамена,
як епос життя і смерті.

9 жовтня 2024

Я простягаю до тебе руки
крізь велике озеро,
схоже на серце космосу.
Над озером стоїть туман,
наче химерні думки.
Вечірній холод протвережує
після філософського сп'яніння.
Я стою над великим озером,
ніби магмою жахливої енергетики.
І так озеро стане
нездоланними океаном,
у якому заблукає
не один Магеллан.
Озеро стане
важкою перепоною,
несходимим лісом
із тисячами багнетів
страху і сумніву.
Озеро складається
із крапельок
невиражених слів,
які разом становлять
нерозривну поему.

7 жовтня 2024

Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
Лише віддалене відголосся
лунає невідомо звідки
і водночас звідусіль.
І тепер я не знаю,
що означають ці звуки,
ніби шифрограма потойбіччя.
Вірш, написаний уві сні,
загубився серед паперів диявола,
серед газетної метушні,
політичної колотнечі,
одвічного базарного шарварку,
збляклих гасел,
збанкрутілих понять
і вицвілих ідеологій.
Вірш, написаний уві сні,
звучить бульбашками потопельника
із недосяжної глибини.
Я запам'ятав
лише уривки фраз і слів,
щось про добру Шехерезаду.
Так і залишилися
уривки казки, уривки вірша,
ніби уривки свідомості,
пошматовані уривки душі.

25 вересня 2024

Із рокера він став перукарем,
його поглинула проза життя,
він став підкаблучником
у домашніх капцях.
Жалюгідне видовище!
Музика більше не б'ється
об його серце, ніби прибій.
Його душа вкривається пилом,
мов комод. Колишню музику
заповнила невизначена, безлика
вата, мелодію замінили гроші.
Творець помер, на його місце
прийшов ділок. Він сам
перетворився на зручні
домашні капці. У ньому
були зачатки бунтаря,
революціонера. А тепер
молодий чоловік став схожим
на порожню посудину,
у якій може звучати
лише чиєсь відлуння.
Творчість перетворилася
на її сурогат,
молодик відчував,
як повільно помирає.
І замість звучання гітар
рефреном звучать
стрекотання ножиць.

22 вересня 2024

Ми дивимось на світло,
якого немає, -
світло погаслих зірок.
Але так само згасає світло
від людей, воно поглинається
киплячою магмою небуття.
Ми дивимося на світло
домівок, але потрібних людей
там немає, залишилися
лише їхні тіні,
відлуння голосів,
тріщини розпаду,
шепіт відсутності.
Ми даремно намагаємося
уловити втрачене світло,
воно вислизає крізь пальці,
як білий пісок.
Можливо, десь відбулася
космічна катастрофа,
і згасле світло -
це лише відчайдушні крики.
Світло погаслих зірок
нас зігріває
у вічній мерзлоті,
коли вже ніщо не гріє.
Світло погаслих зірок -
це крики загиблих про допомогу
у вселенській битві.
Світло погаслих зірок
стає крижинами на льоту
і падає на дно океану.

3 вересня 2024

Стоїш на крутому березі,
дивишся у воду
і опускаєш у неї
пожовкле листя і квіти,
як листи в невідомість.
Чи дістануться вони адресата?
Хто буде цим адресатом?
Бог чи зруйноване обличчя часу?
Вітер зриває листя з дерев
і жбурляє у твоє обличчя,
ніби ляпаси майбутньої осені,
мов удари нездійсненності.
Прощаєшся з літом,
як із утраченими можливостями.
Це літо ніколи не повернеться,
як спущений у воду листок.
Береш до рук жовтий листок,
як перепустку до паралельного світу,
ніби гортаєш жовту книгу
буття й небуття,
жовту книгу розлук і прощань.

30 серпня 2024

Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
яка сама стала питанням,
як хворий на паперті.
Старий парк зруйнований,
як старі спогади,
які переплелися
із модеоними віяннями.
Старий парк нагадує місто,
яке потонуло
під пісками часу,
яке втратило голос
і перейшло на шепіт.
Його зашкарублими пальцями
творилася історія,
як дума без кінця.

20 серпня 2024

Старому немає з ким говорити,
його ровесники померли.
Тільки з тишею,
тільки з вічністю,
тільки з німотою.
Його кімнатою
ходить навшпиньках
вічний голос,
шелестить крилами.
Спогади покриваються пилом,
ніби гранітними брилами.
Старий говорить
зі своєю тінню,
зі своїм двійником,
другим "я", alter ego.
Старий говорить
зі своїм антисвітом,
із космосом протилежностей.
Старий розмовляє
зі своїм дзеркалом,
зі своїм відбитком,
і слова його
тануть у задзеркаллі,
як далекі кораблі.

1 серпня 2024

Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
через десятки віків
в інших обрисах і формах.
Чиїсь поцілунки, як пелюстки,
поховані під битою цеглою.
Чиїсь зітхання назавжди
знайшли спочинок
під незворушним бетоном.
Ми також уламки
чиїхось світів,
які живуть у різних головах.
Зі старим парком
руйнується старий світ,
стара цивілізація,
старий життєвий уклад.
Споруди стають
більш сучасними
і водночас позбавленими душі.
Старий парк - як давній Вавилон,
похований під пісками часу.
Старий парк пускає паростки
у минуле, пронизуючи пам'ять.
Хтось може згадати
першу близькість у парку,
коли крізь нудоту зборів
проступає сперма радості.
Старий парк пронизують
щупальця ненависті
і паростки любові.
На старих руїнах може
народитися нове письмо,
нові літери віри та надії.
Бита цегла стане
джерелом натхнення
для нових соборів.

23 липня 2024

Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відірваними один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
людина, як цілісний замок.
Так розпадається буття,
і небуття напливає
могутнім припливом,
омиваючи моли пізнання.
Свідомість прохромлюється
космічною волею,
космічним законом,
як абсолютом сущого.
Свідомість нагадує
вулик із бджолами,
де кожна бджола -
ідея, яка суперечить іншій.
Свідомість схожа
на атомний реактор,
який ось-ось вибухне.
Свідомість - найгрізніша зброя,
яка стріляє в самого себе.

20 липня 2024

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
у пустелі. Тріщина
у стиску рук.
Падають камінці,
уламки цегли
із колись цілісного моноліту.
Сиплеться штукатурка,
як знецвнені слова.
Колишні клятви
девальвували
і втратили вартість.
Тріщина у стиску рук -
це тріщина свідомості,
це тектонічний злам,
який проходить душами.
Тріщина, яку не усунути,
не замазати, на світі
ще не придуманий
такий розчин.
Коли від тріщини
посипляться уламки серця,
розпадеться
людська особистість.
І в цьому розпаді
народиться нова самість.

26 червня 2024

Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
ніби класична мелодія
у какофонії попси.
Голос віків легко налякати,
і він зникне
у кучугурах сміття.
Так важливо його
не загубити і зберегти,
як давню коштовність.
Те, що ми так давно чекали,
може бути легко втрачене.
Чи не загубиться голос віків
у мільонах другорядних голосів?
Чи не втратить він
свою первозданність,
чистоту джерел?
Голос віків не повинен бути
заглушений голосом
тимчасової метушні.
Це витвір мистецтва,
на який наповзає розруха.
Це простягнута рука
із глибин Всесвіту.

20 червня 2024

Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Коли ти стаєш нічим,
ти стаєш усім.
Ти зникнув
із телефонних довідників,
розстрільних списків,
членів профспілки...
Ти перетворився
на березову кору,
шелест трави
і голос ріки.
Ти став придорожньою
приблудною собакою,
який біжить невідомо куди.
Ти став утраченим сенсом,
який розчинився в лісі.

12 червня 2024

Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
На це місто з потойбічного
Квіткового раю
І бавиться яблуком –
Зеленим, як все, що зростає
І має надію бути.
Отой шпак
Хвостом (довгим як Вічність) вказував
На початок
(Не всього звісно, тільки дечого),
А дзьобом лічив трамваї
(Бо трамвай не подія,
Навіть якщо він гуркоче колесами,
А лише причина
Думок чотирьох жінок,
Що вдягнені в сіре).
І тільки смугастий кіт
Подумав, що то не шпак, а годинник,
Який вказує кількість хвилин
До Великого Одкровення.
Шкода, що той кіт не знає абетки,
Жодного знаку клинопису,
Жодного ієрогліфа,
Кострубатого, наче сліди фламінго,
Інакше він прочитав би
На сторінках-цеглинках глиняних книг,
На бамбукових дощечках
Казку про патріарха Ноя*,
Що майстрував корабель без вітрил,
Без керма і компаса:
Бо всі пливуть навмання,
Байдуже, то Судний День
Чи Скорботна П’ятниця,
Чи просто четвер,
Коли падав дощ**.

Примітки:
Тут мова йде про мед, зібраний з гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum L.). Хто не коштував такого меду думає, що життя це стежина з одної квіткової галявини до іншої. Є ще мед зі каштану їстівного (Castanea sativa Mill., 1768) – то зовсім інша річ, що навіває духмяні сни.
* - плавання Ноя, то була насправді містерія, а зовсім не порятунок потопаючих зайців. Зайців-потопельників рятував дід Мазай, хоча він теж був Ноєм.
** - дощ може падати будь-якого дні – не тільки в четвер. Добре, що в країні Шумер дощі падали вряди-годи, інакше б їхні глиняні таблички розмокли і ми би нічого не довідались. Між іншим, серед шотландських масонів та богемських містиків ходять вперті чутки, що всесвітній потоп почався саме в четвер.

Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
і папери. Дух минулого,
як лихий привид,
проникає скрізь,
руйнуючи гармонію свідомості.
Дух минулого - як чвари,
як невідомий небезпнчний вірус.
Почесний директор стоїть,
мов тінь, голос чоловіка
надірвався і охрип,
він став сиплим
і ледве чутним.
На нього не звертають
увагу, він перегорнута
сторінка історії,
пожовклий торішній листок.
Почесний директор,
як раритет із музею,
стоїть, укрившись пилом.
Так минуле заговорить
голосом скрипки,
нечутним у навколишній
метушні. Почесний директор
дає непотрібні поради,
як оракул античного світу.
Це голос совісті,
який усі забули.
Почесний директор
укривається могильною травою
і йде зі своєю епохою.

7 червня 2024

Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
Про неї забули.
Мертва сторінка
схована під заростями
давнього дрімучого лісу.
Сюди давно ніхто не заходив,
як у покинуту хатину
у гущавині дерев,
де колись зупинялися
мисливці. Мертва сторінка
видає сигнали "SOS!"
із океану забуття.
Вона затягує,
як Бермудський трикутник,
людей і речі.
Вона поглинає,
мов чорна діра,
цілі планети.
Мертва сторінка
промовляє мертвим голосом,
простягає кістяну руку
і розвалюється,
як струхлявілий скелет.
Вона може породити
лише мертву зону мовчання,
де тонуть усі паростки
людського духу, де назавжди
замовкають голоси,
де натхнення покривається
павутиною страху, де пориви
обтягнуті колючим дротом.

6 червня 2024

Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
над прірвою пізнання,
любові, відчаю...
Ти хапаєшся
за останні шматки часу,
який залишився,
ти хапаєш
уривки слів Бога,
уривки натхнення,
залишки осяяння.
Лише над прірвою
усвідомлюєш важливість
кожної хвилини,
важливість того,
що раніше не цінував.
Над прірвою ти стаєш
жебраком, який просить
милість неба,
який хоче другого життя,
другого шансу,
на дні торби в якого
лише мідяки,
голос тиші
і голос хаосу.

4 червня 2024

Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
у ліпшому разі
якісь фрагменти чи уривки,
а епоха вислизнула з рук,
найдорожчі спогади
протекли між пальців
і від них нічого не лишилося.
Тепер ми полюємо
за старими фотографіями,
як за коштовними скарбами,
які зариті на мінному полі
любові та ненависті,
сумнівів і погорди.
Як зробити
знімок для вічності?
Нещадний час
стирає найдорожчі контури,
риси облич, усмішки,
а згодом і саму енергетику,
яка розлітається
аморфною хмарою.
Я хочу зробити
фотографію для вічності,
стоячи над прірвою,
у якій вирує хаос,
який руйнує все.
Хаос простягує руки,
але він нічого не може
зробити для вічності,
це протилежні основи,
від зіткнення яких
іскрить. Фотографія
для вічності,
як і вірш для вічності
лежить на дні прірви,
у безмежності трав.

3 червня 2024

Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
до глибини душі.
Сонце не залишає
нічого живого,
перетворюючи землю
на пустелю.
Так не хочеться,
аби починався
робочий тиждень
із його метушнею.
Нехай люди поринуть
у нічну гармонію,
у казку ночі.
Нехай не буде
денної тривоги,
а лише нічне царство мрій.
Замість денної втоми -
нічна ерекція,
нічні любощі.
Замість денної пустелі -
нічне озеро спокою,
у яке зануриться
риба пізнання,
на дні якого
будуть повзати
раки сумніву.
Нічне колихання очерету -
ніби гра невидимих гітар.
Нічна музика -
замість денного виснаження.
Краще нічне народження,
ніж денне згасання
під нещадними променями
сонця.

3 червня 2024