Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
у миготливості атомів,
на базарі, де розпадаються
сенси, де все знецінюється,
девальвуються почуття,
скомпрометований розум.
Ти шукаєш дівчину
у фальшивому безглуздому
театрі, де згнили декорації
і диявол править бал,
де змішалися актори
і глядачі. Театр вийшов
на вулиці і став
їхньою частиною. Чи можна
знайти красу серед безчестя,
на торгах, на біржі?
Вона втонула, як діамант
у багні. А тепер шукай її
серед шинки й винограду,
у розливному морі
вульгарності, у всесвітньому
борделі. Головне
на цьому торжищі -
не втратити самого себе,
бо й ти можеш стати
торгашем, і тобою
можуть почати торгувати.
На ринку ти можеш знайти
лише бліді манекени
справжньої краси,
лише рабинь і наложниць.
Кафа нікуди не дівалася,
вона перемістилася в часі.
На ринку продаються всі:
письменники, журналісти,
автори, політики...
І ось ти розгубився
перед цим безглуздям
і велелюддям, де все
розпадається на атоми,
де розпадаються
краса і правда
і вже не лишилося
нічого святого.

27 травня 2024

Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
де я хотів би
знайти прихисток.
Вокзал став
Вавилонською вежею,
яка веде невідомо куди,
яка веде до вершин абсурду.
Він знав часи
біблійного стовпотворіння,
але тепер його відвідують
поодинокі гості.
І здебільшого він зачинений,
як річ у собі.
Вокзал став
самотнім бичем,
відкинутим
на узбіччя історії.
Він упився отрутою віків.
Над ним пролітає
неприкаяний листок,
як послання вічності.
Ларки не працюють.
Люди зникли.
Лише віхола часу
замітає зникомі сліди.

24 травня 2024

Скільки часу ми втрачаємо
на сон! Як шкода,
що безліч годин
іде в нікуди.
Сон - це ніби інша реальність,
але часом така моторошна.
Важко зрозуміти,
яка реальність є справжньою:
денна чи нічна.
Можливо, денна реальність
є ілюзорною, а насправді
ми спимо. І все-таки
скільки років сну
змивається у Стікс,
зливаючись із мазутом.
Ми пливемо рікою сну,
напорюючись на рифи,
на мілину, наш човен
грузне в муляці.
Човен губиться в очереті
миттєвих, уривчастих
сновидінь, які мерехтять
кінострічкою. Ріка сну
може бути повноводною,
а може перетворитися
на струмок, штовхаючи
у пустелю безсоння,
у випалені піски
кошмарів, якими
повзають змії та скорпіони.
Кошмари нагадують
вогненні стовпи
посеред пустелі,
вони невідома кара Бога.
Сон може бути прокляттям,
а може бути благословінням.
Важкий сон, як похмілля,
як злочини віків,
тягне каменем
на дно колодязя.
І легкий сон, мов пилок,
який лягає
на крило ангела.
Ріка сну зовсім зміліла,
вона мучить
безводністю безсоння,
його порожнечею.
В очеретах сну
заблукав човен губ,
а вічність випарувалася
з останньою водою.
Ріка сну шумить
єрихонською трубою.
Ріка сну
пестливо біжить,
як доторки губ
до жіночих грудей.

21 травня 2024

Похмурий горіх
із зів'ялим після морозу листям.
Він нагадує старого,
який просить милостиню.
Голосіння дідугана
ударяються об небо
і осипаються
не золотими монетами,
а черепками.
Вони падають із дзенькотом
на бруківку,
ніби знецінена валюта.
Голосіння старого
схожі на прокламації
збанкрутілих політиків,
виснучи пожовклими
листівками на стінах,
як розп'яття надії.
Горіх просить милостиню
у неба, а воно вдаряє
жорстоким холодом,
льодяними дощами,
пекельним градом.
Горіх - як самотній солдат
на полі абсурду,
як Дон Кіхот,
який розбився
об вітряк ілюзій.

19 травня 2024

Чому молода дівчина
так часто буває на кладовищі?
Чому вона ходить туди
щоразу? Молодість і небуття -
що може бути
більш протилежним?
Пам'ять, яка застрягла
у глибоких тріщинах граніту,
і буйство плоті,
у якої все попереду.
Молодість так приваблює
розпад. Це змія,
яка кусає себе за хвіст.
Чи це не початок хвороби?
Замість короткої спідниці
у дівчини довга чорна сукня.
Усі принади сховала
похмура скорбота.
І молодість входить
у царство тотального суму.
Замість юнака
дівчину обіймає
невситима смерть,
замість палких долонь
молодого коханця -
клени, укриті забуттям.
Після роботи
замість шарварку кав'ярні
вона входить
у застиглість і незмінність,
у яких тотальний провал
у невідомість і непізнаність.
Замість модних шлягерів -
одноманітна музика,
яка звучить
звідусіль і нізвідки,
яку озвучують
чорні янголи
скорботи і помсти.
Дівчина подружилася
з ангелом смерті,
пішла у монастир небуття,
і в цьому ствердилася
вітальність,
яка повисла на гілках
цвинтарних дерев.

15 травня 2024

Із кущів простягаються
сотні рук.
Це руки мовчання.
Катарсис дерев
дає необмежені можливості.
Синтаксис тополь
помножений
на пунктуацію кленів.
Глибинна граматика дощу
змиє страждання.
Із кущів простягається крик.
Він нагадує спалах
наднової зірки.
Любов проростає
тендітними пагонами дерев.
Трава пробивається
крізь асфальт упереджень
і змертвілих поглядів.
Ліс стане твердинею
людської особистості.
Він стане
на обороні гідності.
Гострими багнетами
ліс підніме високу думку
на суд сонця.
Об шпилі мовчання
розіб'ються словоблудство
і кришталева пиха.
В озеро мовчання
упадуть сльози
чистого відчаю.
У філіжанку кави радості
упаде коньяк мудрості.
Ніщо не зрушить
спокійної гладіні озера,
у якому спочила вічність,
у якому потонуло
стільки людських страждань,
на дні якого лежать
кораблі невідомих Колумбів
і повзають краби сумніву.

10 травня 2024

Куди я біжу? Навіщо?
Чи більше я намагаюся
відірватися від місця втечі,
тим більше наближаюся
до нього. Подорожній,
який мені трапиться,
також біжить від чогось?
Від своїх гризот,
від своєї невтоленості,
від своєї безодні.
Ми всі від чогось тікаємо.
Це постійний броунівський рух
утікачів. Ми боягузи,
тому що боїмося
розривів у своїй душі.
Я біжу, вдихаю аромат степу,
запахи свободи
і невгамовної спраги.
Степ став для мене
безмежним космосом,
у галактиках якого
можна заблукати.
Степ став для мене
утіленням вичерпаності,
утіленням висохлості
внутрішніх джерел.
Степ хоче пити,
і ніхто не проллє на нього
води, не вгамує
несамовитий крик відчаю.
Він простягує язик до неба,
і на нього падають зірки,
проливаючись плачем.
Степ своїми літерами
пише мої вірші,
які може прочитати
лише сонце.
Спраглий язик степу
стане мотузкою для моїх слів.
Мій двійник, моє alter ego
в особі подорожнього
і стане мрїм особистим
катом, який приведе мене
на плаху німоти.
Найстрашніше, коли біжиш
від власних слів,
вимовлених колись,
які наздоганяють тебе
шуліками.
Я йду на голос тиші,
я шукаю радості у скорботі
і мінорні мелодії
під час бенкету.
Я напорююсь на лезо мовчання
і клинок самотності.
Я вслухаюсь у тишу вибуху
і шукаю кратери
на землі безгоміння.

7 травня 2024

Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
із якого все вийшло,
розсипатись на шматки,
які неможливо зібрати.
І таке повернення
є найбільшим самадхі,
найбільшою нірваною.
Повернутися до пуповини,
із якої ти вийшов,
до тієї точки,
із якої все вибухнуло.
Повернутися до першоречовини,
яка створила твій розум,
повернутися до першосутності,
яка запліднила буття.
Коли ти розпадаєшся,
то заново формуєшся.
Розпад відбувається в усьому:
у мистецтві, у політиці.
Поезія розпаду стане
передднем нових звершень,
нового етапу,
до якого ти поклав
розбите каміння.
І коли ти розпадешся
на частини,
як Рафаель Сальвадора Далі,
це і буде новим населенням,
відкриттям нової людини.

6 травня 2024

Ящірка - це сенс,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
яке загубилося вві сні.
Ми знаємо лише
окремі літери,
які намагаємося
ухопити за хвіст.
Ми вдихаємо аромат
зниклого слова,
ауру відсутності.
Хвіст ящірки -
уламок того смислу,
який ми втратили.
Ящірка пролізе там,
де не пролізе динозавр.
Це тонкі грані,
яких ми не помічаємо.
Це лезо розуму
для посвячених.
Найдрібніша істота
може стати богом смислу.
Ми намагаємося впіймати
ящірку, як невловиму мить,
як лінію
між життям і смертю.
І вона залишає нам хвіст,
як оманливу перемогу,
як пафосні слова,
які приховують найголовніше,
як бенкет диявола,
мов зовнішню оболонку,
під якою тріщить будова.
Останні прощальні звуки
не повернуть
привабливість її луски,
привабливість таємниці.

3 травня 2024

Телефон, викинутий у плесо озера,
ніби потонула під водою
Атлантида. Скільки болю і відчаю
пішло під воду! Що змушує
різко кинути телефон
невідомо куди, у прірву?
Це невмотивований імпульс,
який пробігає тілом.
Ми кидаємо в потойбічну пітьму
марноту цього світу.
Я замилувався колодою,
наполовину покритою водою,
і захотів позбутися того,
що руйнує красу.
Краса і космос єдині
і неподільні, а цивілізація
створює пластмасовість,
створює шиучність.
А телефон і є втіленням
диявольського логосу,
путами, які вкривають
розум, тому в плесі озера
йому саме місце.
Нехай він укриється
водоростями, тоді, можливо,
цивілізація оздоровиться.
Нехай у водоростях потонуть
кошмарні сни тисячоліть,
чаклунство історії.
Потонулий телефон
із номерами, явками, паролями.
Це спроба викреслити себе
із цього світу,
спроба загубилися в ньому.
Останні бульбашки телефону
летять угору,
як стогони Всесвіту.

11 квітня 2024

Краса, схована в сірий,
невиразний одяг,
стирається під дією часу,
стає одноманітною.
Що залишається від колишнього
пульсування, буйства водограю?
Краса обростає жиром,
ніби непотрібною бронею,
мовби латами рицаря
із розбитої армії.
Поруч із чоловіком-кабанчиком
врода жінки також руйнується,
вона стає зайвим додатком,
квіткою на звалищі.
Брутальність кабанчика
трактором зносить красу.
І тепер є лише її залишки,
як діаманти в багнюці.
Чи можуть вирости
квіти на звалищі?
Можуть, але вони будуть
так само спотвореними,
кривими, покрученими,
як життя,
яке їх породило.
Зі смітника визирає
рука вічності,
як останній шанс
на порятунок.

29 березня 2024

Проблиск в очах поета,
крізь смог повсякдення,
засипаний
снігом буденності,
коли його ніхто не чекав.
Проблиск крізь дим
фальшивих цінностей,
крізь хащі тоталітаризму,
крізь какофонію
масової культури,
примітивної попси,
проблиск, який заглушають
сирени дебілізму,
улюлюкання натовпу,
проблиск, який спалахнув
і може погаснути.
Божа іскра
у мутній воді.
Хто його може оцінити?
Лише обрані,
лише жерці мистецтва.
Він може розтанути
так само несподівано,
як народився.
Лише мить
відокремлює його
від пітьми ночі,
від всепоглинаючої
безодні. Завдання обраних -
зберегти його,
пронести, немов свічу,
крізь темні води
банальності й цинізму,
стоячи на крутому березі
під шаленим вітром,
який задмухує найсвятіше.
Це блискавка,
яка розколює дуб мудрості.
Проблиск розтане
у безконечності,
ніби крапля
у космічному хаосі.

15 березня 2024

Несподівано випав сніг,
коли зима вже закінчилася.
Останні конвульсії зими.
Відчуваєш ностальгію
за її красою, яка минає.
Повінь зими відступає
дуже повільно.
Військо зими потрощене
і лежить у траві.
Крізь кістки зими
проростає весна.
Вона невмолимо наближається,
її ніщо не може спинити,
навіть смерть.
Вона невідворотна, як фатум.
Її слова важкі,
як тавро долі.
Залишки снігу,
ніби острівці нерозталої мрії.
Останній подих зими
свіжий і морозний,
він бадьорить для нової дії.
Проростають проліски,
як забуті смисли.
І останній крик приреченого
у гаях буде звучати
як голос волаючого в пустелі.

13 березня 2024

Повернутися додому на руїни
і шукати смисл
у розбитому камінні.
Повернутися додому
і не зустріти обіймів оселі,
а замість них
зяятиме кістяк
зі смертельною посмішкою
і розкинутими руками.
Повернення додому
до тих сутностей,
яких давно вже немає,
до тих слів,
які розчинилися в повітрі.
Повернення додому -
у рідний попіл.
На попіл перетворилося
усе дороге тобі.
Попіл, як пісок часу,
замітає спогади,
замітає рукописи,
які горять.
Повернення додому -
у нікуди, у ніщо,
у порожнечу, яка говорить
пошерхлими губами,
пересохлими від спраги.

6 березня 2024

У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
я ловив, ніби кульку,
недосяжну мрію, я заходив
у недобудовані будинки,
у напівзруйновані хати,
і на мене накочувався
дим майбутніх подій.
Що залишилися від того часу?
Він потонув у серпанку забуття,
лише окремі ноти
звучать у какофонії.
Марно намагатися впіймати
минуле за хвіст,
марно прагнути
відтворити його запах,
воно все одно вислизне
і побіжить полем незбагненності.

24 січня 2024

Осіння новела,
Що написана на поверхні озера
(А хтось називав його дзеркалом),
Слова,
Що виводили не бузиновим чорнилом,
А жовтим листям, що падало
На сіру ртуть спокою,
Повість про народ човнів, яку
Хотілось забути, але не виходило,
Хотілось закреслити, але було марно,
Хотілось зневажити (хоч трохи),
Але де там,
Хотілось закреслити, але несила.
Лишається тільки наспівувати
Солону пісню чашника-зброєносця
Торкаючись мідних струн кото*
І мріяти про тихе мовчання
Уважного пастуха Сонце.
Окраєць вересневої пустки –
Ним ласували вигнанці круки,
Що жили під годинником ратуші
Мертвого міста писарів,
А нині над озером вічної тиші,
А нині на сухому дереві відчуження
Пророчать про щось лиховісне
Своєю мовою крику –
Пронизливою, як заперечення
Буття нашого неохайного.
Народ човнів**
Мені нагадує чапель-рибалок,
Що перекреслюють поему Неба
Крилами – сірими як саме життя,
Відвертими, як довершення
Холодного цвітіння латаття***.

Примітки:
* - чому кото? Тому, що за вікном осінь, а кото – це направду осінній інструмент, сумний наче холодний вітер. Ірландські píobán чи fidheall надто веселі інструменти для цієї пори і часу…
** - Fear a' Bháta – хто ж іще…
*** - лотоси в наших сумних краях не цвітуть. Може тому ми і не вміємо забувати. Нічого. Тому латаття – і мед з цих водяних лілій, який назбирали бджоли озер…

Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
Ліпше за все скажуть кайдани,
як мова повсталого раба.
І кожен їхній дзенькіт,
як слова промовця,
звернені до натовпу.
А їхня іржа, як пил
старих манускриптів.
Вона скаже більше
за теперішні одноденьки.
У ній чаїться дух
вічного Спартака.
Тільки ставши вигнанцем
звідусюди, людина може
пізнати себе в пустелі,
тільки там вона дійде
до глибини мовчання,
тільки там вона вип'є
останню краплю космосу,
яка вгамує спрагу
і стане поштовхом
до творчості.

6 січня 2024

Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
добро і зло, правду і кривду.
Щоденник дощу
пишеться барабанним дробом.
Літопис дощу
розтікається калюжами.
Апокриф дощу схований
під товстими шарами бруду.
Скільки страждання
увібрали в себе дощі!
Скільки непромовлених слів
вони у собі чаять!
Дощі відкривають мартиролог
забутих імен.
Кожна крапля падає,
як причаєна бомба.
Дощі пишуть золотими буквами
історію нествореного світу,
вони пишуть
неіснуючими літерами
те, що не можна вимовити.
Дощі падають за комір
нагадуванням про вічне зло.
Хоч би скільки писалася
поема дощу, їй немає кінця,
а початок загубився
у Божому задумі.
І ці слова вже не слова,
а краплі, які хочуть сказати
невідомо що, які будуть
невизнаними апокрифами
у гуркоті грому.

22 грудня 2023

Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
зі своїм двійником.
Лайдак збирає пляшки,
як окрайці думок.
Шляхами їздять "Жигулі",
як недобиті мамонти.
Навколо бруд, який уїдається
у душу, бруд, у якому
тонуть аркуші з віршами,
тоне поезія і виповзає
задушлива проза.
Пожовклий листок у калюжі -
як останній вірш-утопленик.
Провінція має пропите обличчя,
посічене шрамами.
Від нього на кілометри
доноситься запах тютюну.
Він тікав від провінції,
а насправді тікав від себе,
тікав від кривавої рани
своєї душі, від звіра,
який кричав у ньому,
від сутінок у самому собі.
І осіннє листя кажанами
наздоганяло його
з болісними спогадами,
які він хотів забути,
зі стогонами і криками,
із пекельним помахом крил.
Спогади налітають
нездоланними примарами.
Вони показують свої кігті,
які нещадно шматують плоть.
Спогади мають руки і ноги,
вони мають ікла,
які вгризаються в горло.
Провінція стає
застійним болотом для спогадів.
Болото вирощує монстрів,
вирощує привидів.
Старі, вицвілі фотографії
провінції стають реальністю,
бо вона застигла на місці.
Старі привиди встають із могил,
бо їхній час ніколи
не закінчувався. Минуле
стало вічною сучасністю.
Так вгрузаєш у багно,
як у мертвотні теорії,
у віджилі уявлення,
кліше, стереотипи.
Багно розповзається, мов ризома,
як вічна пастка буття.
Ти йдеш непрохідною дорогою,
як постмодерною реальністю,
як вічними викликами
і нерозв'язними питаннями.
Звернути нікуди не можна.
Ризома розпадається.
Кросворд потрапив у колапсоїд.
У провінції можна відпочити
від цивілізації, від безумної
гонитви мегаполісу,
але ж цивілізація вдарить тебе
тупим вістрям клинка,
коли ти цього зовсім не очікував.
Провінція розлита по лицях,
вони різні, але зливаються в одне.
І часто це обличчя - безликість
або застигла стандартна маска.
Так важко знайти омріяні
чисті душі, тому що вони
укриті мулом. І все-таки
особистість може зрости
у провінції з її захланністю,
пригніченням індивідуальності
і культом сірої маси.
Вона зростає всупереч
жорстким звірячим законам.
І де їй зростати,
як не в середовищі,
яке чинить опір?
І особистість, укрита сміттям
і зарита в землю,
все-таки не здається.
Її вже стратили
і майже поховали, але вона
вистромлює із землі кулак.
І творчі пориви
не зітліють під стогами
соломи. Фашизм сірої маси
не всевладний. Диктатура
посередності повинна бути
подолана. Кримінальні люмпени
не будуть правити бал.
А я, укритий листям,
все-таки не здаюсь ночі,
не здаюсь болоту.

21 грудня 2023

Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Ставши німим, буду
новим Ціцероном
і надихатиму маси.
Упавши на саме дно,
стану по-справжньому
незалежним і вільним.
Поразки будуть перемогами,
а перемоги - поразками.
Де грань між безумством
і новим мисленням?
І новий ковчег віднесе тебе
до нового пізнання.

20 грудня 2023

Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
а малюнки на стінах -
полотнами новітніх Леонардо да Вінчі
і Мікеланджело, лише невизнаних
і загублених у сипучих пісках часу.
Нікому не потрібний молодик -
новітній Аллен Гінзберг,
а колишні кумири
повалені з п'єдесталу.
Ні з чим не можна боротися
без наслідків для себе, без того,
щоб воно стало частиною
тебе самого. Так постмодернізм
спорудив свій шпиль
на уламках історії.

17 грудня 2023

Іти в поле
і впасти в сніги,
злитися з нескінченністю,
злитися з тим,
що тебе породило
і куди ти підеш,
отримати гарячку
і в маренні
пізнати нові світи,
пізнати нові сутності.
У маренні відкриється те,
що недоступно
здоровому глузду,
ти вимовиш
поему поля,
епос лісів,
сагу річок,
ту лірику, яка непідвладна
звичайній мові,
це буде література
новими буквами,
новими словами.
І останній зойк,
як оргазм природи,
буде промовлений,
коли ти, знесилений,
упадеш на кучугури снігу,
аби поставити крапку
у творі,
написаному полем.

16 грудня 2023

Тиша шепоче вночі,
тиша заплітає темні коси ночі.
Тиша і музика нерозривно
пов'язані між собою,
вони не можуть існувати
один без одного, як інь і ян.
Із тиші народжується музика.
Із тиші народжується грім душі.
Тиша лягає
осіннім листям на душу.
Тиша спадає білим снігом.
Коли відгримлять бої,
переможцем буде
всевладна тиша.
Тиша крапає з крана
фатальними секундами.
Вона ступає
обережним звіром.
Тиша шепоче шафранну молитву.
І добре, коли
останньою крапкою тиші
стає крик оргазму.

15 грудня 2023

Я вкриюсь теплою ковдрою снігу
від усіх нещасть, від усіх гризот.
Я перестав існувати для цього світу,
бо я під заметами снігу.
Замети снігу обігріють узимку,
вони занурять у зимовий сон.
Казка снігу повинна бути доброю.
Від усіх катаклізмів
урятують лише білі кучугури.
Зі снігу можна виліпити
дівчину мрії чи нову реальність.
Замети снігу стануть
вічним одягом, якого
не торкнеться час.
Крижаний світ стане
уособленням незмінності,
непорушності.
Коли все у світі руйнується,
недоторканими стануть
лише витвори снігу.
Коли все поринуло в марноту,
величність зберігає лише сніг.
Льодові пам'ятники непідвладні
кон'юнктурі епохи.
Сніг простягує білі пальці
як запрошення до вічної творчості.

12 грудня 2023

Я в'язну в снігах, ніби в пісках часу.
Я в'язну в часі, наче в снігах.
Погана видимість через снігопад
створює плівку, через яку
можна побачити драму століть.
Сніги засмоктують мене,
як трясовина. У снігах
я потрапляю в пастку,
із якої не можна вибратись.
У снігах я шукаю вільний світ,
я шукаю споріднену душу.
Сніги закривають видимість,
і я потрапляю до позачасся,
у координати, у яких
не можна зрозуміти,
який це рік чи епоха.
Усе зливається в безлику масу,
у картину, яку створила стихія.
Сніг ліпить мене таким,
як йому потрібно.
Я стану скульптурою,
яка буде показувати напрямок руху
іншим, але для себе
я його не знайшов. Світ стає
сніговим потоком. Сніг тече
у пісочному годиннику вічності.
Сніг виліплює
апокаліптичне майбутнє,
яке поступово стає сучасністю.
Я забув, яка сьогодні дата,
бо екран застилає сніг
безмежним білим полем.

12 грудня 2023

Сойка-віщунка
Пророчить журбу
(Бо осінь – як тінь неминуча)
(Бо трохи малярством
Заповнює вічність
Гончар кулястих глеків
Бородатий філософ –
Майстер Бо).
У пошуках квітів осінніх
(Що пахнуть холодом)
На березі водяних курочок
І дірявих човнів
Знайшов кам’яні сандалі
Поета глиняних істин,
Що вмів сумувати
(Бо все проходить,
Минає, як цвіт латаття
На воді спокою
Чи на річці Ідігна,
Що тече з очей Тіамат).
Збираю по краплям
У розмальований синім глек
Медову офіру
Повелителю черевиків –
Божеству в крилатих мештах
(Чи то мокасинах,
Бо кожен бог черевиків
Ледь-ледь Маніту).
А на скелястій горі
(Може й оливній*),
Де росте самотнє дерево
(Можливо, інжир**)
Живе смугастий кіт-мислитель,
Що над усе любив
Баклажани***.

Примітки:
* - Гар га-Зейтім. Та гора досі стоїть – ніхто на неї не зазіхає бульдозером.
** - Ficus carica Linnaeus, 1753. Зеленими плодами цього дерева любив ласувати римський імператор Август. Нині вітер шалений зриває стиглі плоди цього дерева. Час їсти їх солодкий м’якуш.
*** - мене тут вже запитували знавці і поціновувачі текстів звідки той кіт довідався про баклажани (Solanum melongena Linnaeus, 1753)? Хто йому про них повідав? Відверто признаюсь – не знаю…

Гармонія розладнується
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
загиджена шерсть брутальності.
Ми не можемо бути вільними
від людей, які наповнюють нас
духовним шлаком,
який потім вибухає
неозорим морем
сміттєвих полігонів.
Хворобливе зерно
проростає в нас і стає
цілим полем чортополоху.
Краса і потворність -
як антиподи, які не можуть
один без одного.
Чарівна троянда виростає
із купи мотлоху.
Серце людини перероджується
під дією невідомих землетрусів.
Остання крапля краси, як кинджал,
вривається в серце.

7 грудня 2023

Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
волі й ненависті!
Мудрість каменя розсікає
твердиню віків,
вона проходить там,
де безсилий меч.
Мудрість каменя така байдужа,
така маєстатична
до всіх благань,
до всіх звернень.
Вона самодостатня, як Сфінкс.
До неї не докричишся,
не проб'єш твердої броні
оборони, наче брам космосу.
Коли від каменя впаде шматок,
у світі відбудуться катаклізми,
перевороти, стихійні лиха.
Мудрість каменя ніщо
не може похитнути,
ніби чатового на варті світобудови.

7 грудня 2023

Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
Хто розшифрує їх?
Старі речі іноді зітхають,
згадують про минуле.
Будинок, про який усі забули,
відродиться старими голосами.
Яка фонотека вмістить їх?
Коли нічого не залишиться,
до нас будуть промовляти
старі голоси.
Голоси відчаю, любові, розлуки,
сподівання, віри, натхнення...
Навіть старий диван
має свій голос,
лише не кожен
може його почути.
Голоси будуть
найвищою нагородою,
свідченням про минуле,
на яке не вистачить
істориків. Вони
простягають руки.
Коли голоси розпадаються,
це найбільше горе.
Поки вони є,
пам'ять жива.

4 грудня 2023

Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
де все навпаки.
І тепер я застигну
незмінним у кризі,
я залишуся вічно молодим,
як заморожена ягода.
Ти як груднева дівчина
укриваєш мене зимовою
погордою, а я змітаю сніжинки
твоїх непромовлених слів.
Але твій погляд, де цвіте весна,
красномовніший
за будь-які слова,
і він здатний
протопити кригу,
крізь яку проросте
троянда твоєї любові.
На твоїй рукавичці
залишилися сліди
пристрасних слів,
які мали бути промовлені
і вирвалися з полону.

1 грудня 2023

В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
як невідступний птах,
як вірна сестра,
як чорний ангел.
Куди випарувалися
ці чоловіки? Вони зникли
в обіймах ночі. Їх забрала
темрява. Вони були
як вершники, які мчать
невідомо куди,
назустріч абсурду.
Чоловіки були
як пісок часу,
який безслідно зникає.
Жінка не могла їм дати
жодного тепла, вона
була нездатна до любові,
нагадуючи порожню пустелю,
де ростуть одні колючки.
Чоловіки тікали від неї,
як від самуму,
пекельного вітру,
який спопеляє.
Після зустрічі з цією жінкою
вони відчували себе
ще більш порожніми,
без жодної краплі води
на дні серця.
І тому вони тікали від неї,
як від смерті,
потрапляючи в пастку
такого самого небуття.

29 листопада 2023

Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
страху і сорому,
ковзання на грані безумства,
падіння у прірву,
розрізання лезом пристрасті,
поринання у плоть любові,
пізнання духу землі.
Талант - щось невагоме
і водночас важке,
що може вівітритися,
як дим у кватирку.
І цей невагомий дим вічності
стає повітрям для художника,
без якого неможливо дихати.
І коли закінчується чорнило,
далі він пише кров'ю,
яка витікає з тіла космосу.

26 листопада 2023

Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
непромовлені слова,
заледенілі у просторі,
крики і благання,
які лунали з відчайдушних вуст.
Скелети дерев - як наслідок
померлої краси, утраченного
буйства фарб і фантазії,
сліди загубленого письма,
похованого під завалами віків.
Коли життя втрачає силу,
залишаються тільки скелети,
їхні безглузді посмішки
відчинять двері
до потаємних глибин.
Скелети дерев стоять
із гострими списами,
на яких тримається
вічність.

18 листопада 2023

У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Замшілій чи то блискучій,
Омитій зливою чи то порохнявій
Зачаївся спокійний Будда –
Лише звільніть його,
І можна буде йому поклонятися,
Запалювати ароматні палички
Зазираючи в Порожнечу.
У білому небі відчаю
Квіти вохряного смутку
І синьої павучої меланхолії
Бубнявіють легендами
Про вересове диво і людське торжище.
Як писав один принц на пергаменті
Чи то княжич бородатих варварів
(Бо писарів було годі шукати –
Повтікали хто міг до Аркадії,
Бузиновим чорнилом фарбуючи
Гречні воскові спогади),
Марево візерунок малює
Судомами горобинового жадання,
Знаками бруслинової дикості
Повість про цю ілюзію
Сьогодення.
Бо нині сухий хмиз писання
Запалює рожева троянда буття –
Спалахом невблаганного неминучого,
Пожежею, якій відчиняють двері –
Важкі, цвяховані та скрипучі,
Двері до чорної кам’яниці,
Де ховали два облудних пророки
(Яких боялися кликати по імені)
Книгу Судного Дня.

Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
зв'язок поколінь,
зв'язок часів?
Тепер старий розмовляє
лише із дзеркалом,
намагаючись побачити в ньому
відблиски минулого,
почути голоси померлих,
але бачить у дзеркалі
лише дим
спалених сигарет
чи згорілих почуттів.
Ровесники десь там,
на іншому березі,
махають руками,
проте їх розділяє серпанок,
простір із розбитого скла.
І старий тоне
у руїнах спогадів,
серед битої цегли,
продираючись в інший простір
камінням згаслої любові.

21 жовтня 2023

Ти намагаєшся когось знайти
у натовпі, але все марно.
Натовп - це магма,
це хаотичний потік.
Ти думаєш, що знайомі
прийдуть на цей захід,
але вони десь забарилися,
щезли у випадкових справах.
Натовп поглинає тебе,
і ти стаєш таким само
безликим, частиною потоку.
Може, із натовпу прогляне
якась звістка, ніби з моря,
але він мовчить, як Сфінкс.
Ти чекаєш бурі,
проте промовляє штиль.
Ти хочеш кинути якір,
але йому ні за що зачепитися.
Скільки часу ти когось
чекаєш у юрбі.
Минають роки, десятиліття,
а вони не з'являються.
Ти шукаєш у натовпі
вродливу дівчину,
а трапляються невиразні.
І хоч би скільки ти тікав
від нього, усе одно
ти прикутий ланцюгами.

21 жовтня 2023

Блок спалює свої щоденники.
Ми ніколи не дізнаємося
про таємницю "Скіфів"
і "Дванадцяти".
Це те саме, що Гоголь
спалює 2-й том "Мертвих душ".
Блок спалює свої щоденники.
Спалює важливі одкровення,
спалює те, що не можна
друкувати, спалює
свої помилки, прозріння
та ілюзії,
спалює те, що не можна
відродити, спалює відповіді
на вічні питання.
Якби ми їх прочитали,
то могли б уникнути
стількох історичних помилок,
але ми їх не прочитаємо,
вони ніколи не воскреснуть
із попелу, не заговорять до нас
мовою тиші, мовою
біблійних пророцтв,
мовою юродивих на паперті.
Тільки згорілі аркуші
ворушать мертвими устами
і безсило намагаються
щось сказати...

8 жовтня 2023

Мій телефон вимкнувся.
Я подаю сигнали "SOS!"
лише своєю енергетикою.
Мене неможливо
запеленгувати. Я - риба,
яка заплила у найбільші
глибини океану.
Я втратив сутність
і обличчя. Я зник
із мапи світу.
Я - риба, яку проковтнула
невідомість і безвість.
Мене немає. Я більше
не набір літер,
а безтілесний дух,
хмара без імені і прізвища.
Мене немає і водночас
я скрізь, розкинутий
невидимими частинами нейтрино,
як невідісланими листами коханих.
Я - мандрівник
у пошуках неіснуючого сенсу
у лісі небачених сутностей.
Мене підбере в долоні
сама невідомість
і відкриє світові,
але неможливо буде сказати,
хто я. Моє ім'я
пролунає лісами й полями
гучним хоралом вітру,
і це буде найкраща ода
славі в безслав'ї.

28 вересня 2023

Країна, де помер вітер,
І воскрес серед паростків жита,
Де сталеві ножі дозрівають мов яблука
На дереві пізнання добра і зла –
На старій яблуні радості.
Весталки розпалюють ватру
Серед глупої ночі осінніх гусей,
Зачиняючи вікна минулого,
Одягаючи білі шати
Серед міста, що спить.
Серед країни, що марить,
Серед храму, в якому краяли хліб –
Навпіл. Для тіні мовчання.

Країна, де синя риба пізнання
Визирає з ріки каламутної,
Що застрягла в пейзажі,
Зажурилась в картинах
І несла потопельників в море
Безодні Ніщо.
Де вчилися рахувати –
Літерами та знаками,
Де вправлялись писати на воску
І на ослячих шкірах.

Країна, де закони сприймали як істини,
Аристократи бавились запитаннями,
Інферно вважали містом –
Там, за рікою, за межею пам’яті,
Де виноград достиг.
Бо час.
Бо надто багато спраглих –
Богів і людей.

Країна, де птахи були віщунами,
А люди торгували спогадами,
Наче то не слова, а монети,
Наче то зерна пшениці,
Що колись проростуть,
Але нині підуть на борошно:
На свято вовків
Цап-відбувайло
Приніс солоний пиріг.

Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
у ньому відкриються
приховані сутності.
Тут буде найкраще
місце для медитації
серед навколишнього пекла.
Можна буде скинути
утому і брехню,
як ліс скидає листя.
Оголеність і беззахисність
людини і лісу
зазирнуть один в одного.
Оголеність нерва,
як натягнута струна,
буде вібрувати
із ритмами космосу.
Залишається втопити
у поодинокій зелені лісу
всю фальш і облуду
і разом із ними
частину своєї особистості,
яка зіллється з безликістю
і водночас найвиразнішим
лицем лісу.
Розходяться кола
зеленою водою гаю,
ніби кола мудрості
на дереві космосу.

28 вересня 2023

Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
наче туман над озером.
Де той чарівник,
який відкриє оголеність
сутності?
Де той психоаналітик,
який виведе із лабіринту
облудних ідей?
Листя спадає з тополі,
як подолані комплекси.
Листя спадає з тополі,
як думки, які назавжди
зникають у землі.
Залишається сухий кістяк,
який падає
гучним знаком оклику.

27 вересня 2023

Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
частина твого тіла
стане талісманом щастя.
Тебе нема, ти існуєш
лише в моїй пам'яті
чарівною хмарою,
почуттями, згустками емоцій.
Лише б спогади не стали
ядучим смогом,
у якому не можна
продихнути, у якому
насилу продираються
автомобілі, смогом
від перегорілих почуттів,
від сподівань,
які не справдилися.
Зона твого мовчання
стане сейсмічною зоною,
у якій губляться
літаки і вертольоти.
Твої 175 см
стануть 175 кілометрами
болю і розлуки.
І кожен сантиметр
стане проваллям у невідомість,
прірвою самотності.
175 см стануть
175 кроками в пекло.
175 спроб побудувати щастя
обернуться фіаско.
175 ходів
у лабіринті Мінотавра.
175 криків
потопельника в озері.
175 жестів безнадії.
175 гримас обличчя.
Залишається поставити
175 крапок у кінці тексту.

22 вересня 2023

Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Це анігіляція
справжнього і наносного.
Самовираження сутностей.
Є сподівання,
що на тонкій голці свідомості
нарешті вирине справжнє "я".
Воно буде хитке, слабке,
як новонароджена дитина.
Воно буде помирати
у реанімації, але ним
треба дорожити.
Це буде миттєвий спалах
між вічністю і цим світом,
але його треба впіймати,
як райського птаха,
вислухати, як пророка,
зазирнути йому в очі
по той бік добра і зла.
Тільки так ми пізнаємо себе,
очистимося в купальському вогні
любові і проклять,
сподівань і ненависті.

18 вересня 2023

Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
у першоматерію,
злилася з таємницею,
потрапила до задзеркалля,
до тенет потойбіччя.
До неї не докричатися,
а листи виснуть
у в'язких сітях
невідомої матерії.
Її шепоти і стогони
назавжди закарбувалися
у першопам'яті,
її обличчя обпекло
сітківку ока,
як спалах первісного вибуху,
її слова стали
забутим одкровенням,
апокрифами пристрасті,
вільними віршами озер і лісів.
Її величні 175 см
розчинилися у протоплазмі,
повернувшись до зиготи.
Так краса перетворюється
на труху, а минуле
стає ілюзією,
ніби його не існувало.
У глибинних водах пам'яті
майорить розпливчастий образ,
недосяжний і втрачений.

17 вересня 2023

Я шукаю істину в лісі,
де нічого не відбувається,
а насправді відбуваються
найважливіші події
у царстві духу.
Я шукаю слова, які загубилися,
звуки, які ввібралися в землю,
образи, які вкрилися листям.
Істина стає примарною,
невидимою, ледь уловимою,
але вона існує
у невідомій нам мові.
Істина вислизає з рук,
як торішній листок,
як промінь між тополями,
як подих ночі.
Істину неможливо вкласти,
у слова, її не можна
передати, а лише відчути
шурхіт її пристрасної сукні
у магічному танці.
Істина віддаляється, як гетера,
мов запальна коханка,
ніч із якою незабутня,
але ти майже нічого
не пам'ятаєш, спогади
майорять і розпадаються.
Істину можна шукати
лише в чомусь мінливому,
нетривкому, зникомому.
Вона постає перед тобою
могутнім деревом у лісі
і знову заводить у туман.

15 вересня 2023

Сон має своє чистилище
і пекло, а рай провалився
крізь щілини пам'яті.
Сон - це природний наркоз
з проваллями в потойбіччя.
Хто може сказати,
що є справжньою реальністю:
цей світ чи сон?
Можливо, сон - це і є
справжня реальність,
а ми заблукали
у тенетах буденності,
банальності і профанного світу.
Сон - це втрачені можливості
і народження невідомо для чого.
Сон вкидає тебе
у свою павутину
і нікуди не відпускає.
Сон веде тебе
зарослими вологими стежками
в обіймах густого лісу.
Сон - це вузька стежина,
якою проходиш,
як лезом бритви.
Варто похитнутися
в один чи інший бік -
і повернення назад не буде,
можна пірнути
у повне небуття,
ніби в океан.

31 серпня 2023

Як почути голоси
із царства мовчання?
Коли впаде камінь
у плесо мовчання,
ми почуємо резонанс,
який відлунить
у всьому світі.
Царство мовчання
поросло травою,
як загиблими звуками.
Як знайти первозданне
серед бур'янів,
як розчистити його
від нашарувань бруду, сміття?
Царство мовчання
серед метушні й поп-музики,
серед невгамовного галасу.
Його не чути,
але своїм корінням
воно проникає скрізь.
Скоро вікно
між цим світом і ним
буде зачинине, тож спіши
почути останню
прощальну мелодію від нього.

17 серпня 2023

Стежка до ільмової левади
Вологої, наче першопочаток подиху,
Поросла зачарованими лунаріями
Не тільки у снах їжаків
Колючих, як наша буденність*
(Торкнись).
Мовчання гостя окрайчика «завтра»
Зазирає зіницями білими
У вічно клаповухе «коли»,
Може йому незатишно**,
Може воно нетутешнє,
Невластиве аборигенам-мешканцям,
Що дослухаються до пророка Сонце
І збирають у плетений кошик висновки***,
Знамення і знаки оклику
(Замість ерзаців****).
А до старого самітника
Прийшов олень-апостол,
Що плив на човні снів
Озерами фіалковими
І розказав про світанки
Вічно чужого світу варварів –
Бородатих, як старі оповідки синиць*****
Недоконаного літа криниць
Глибоких наче мемуари опосума –
Приблуди забутих часів примар,
Що шукали старість наче Едіп,
Але знаходили сліди –
На рінні.

Плетусь приблудою на вершину гори:
Забув смак меду: у срібному келиху
Він лише для офіри…

Примітки:
* - Франсуа Війон Монкорб’є де Лож вважав, що буденність завжди колюча, себто непривітна, хоча все одно прекрасна. Якщо Ви не вірите цій маленькій істині, то поблукайте краями, де квітнуть кактуси і блукають дикобрази-їжатці.
** - а кому нині затишно?
*** - у плетені кошики свідомості краще збирати не висновки, а парадокси чи хоча б апорії Зенона Елейського.
**** - нині всюди ерзаци. Я навіть боюсь зазирати в дзеркало – а раптом побачу там ерзац літератора?
***** - насправді всі оповідки синиць дуже оптимістичні. Але все оптимістичне нині стало бородатим. C'est la vie.

Окуляри стали жити
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду
говорити від мого імені,
вони видають себе за мене.
Якщо очі - дзеркало душі,
то вони мають на це
повне право.
Окуляри підробляють
мій підпис, говорять
моїм голосом, пестять
моїми руками.
Я вже перестаю бути собою
і стаю окулярами,
нас уже не розрізнити,
окуляри - моє alter ego.
До зали заходить мій двійник,
насправді це перевдягнені
окуляри, дістає пістолет
і стріляє в мене,
поставивши крапку
у плутанині.

30 липня 2023

Коли всі слова вже сказані,
приходить туман мовчання.
У ньому живуть
невідомі істоти,
губляться рукописи,
зникають голоси,
розчиняються надії.
У ньому ворушить клешнями
невідомість, невизначеність,
те майбутнє, яке вибухає
осяйним вогнем,
який засліплює
новим одкровенням,
новим пророцтвом.
Коли всі слова вже сказані,
землю полонить пустеля
із поодинокими
колючими рослинами
мовчання, німоти.
У ній летить лише самум,
який породить
не нового пророка,
а нового ідола.

22 липня 2023