Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
І коли зі мною
побратимів ряд,
стихне все від бою
посеред громад,
дай любити, Боже,
всіх, як і своє,
правда переможе,
Боже, це ж Твоє!

06.08.2026р. UA

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

І
Вітчизна-мати не усім дається
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
на прапорі країни, на гербі
і на щиті, готовою до бою
у поєдинку з хижою ордою,
одна у цій нерівній боротьбі.

ІІ
Життя буває не таке щасливе
як має бути у краю моїм.
Все більше розумію інше диво –
«повітря Батьківщини особливе,
ніколи не надихаєшся ним».
Ніколи не надивишся у небо,
де сяє сонце... а коли дощі,
то аж тоді тікаємо мерщій
додому, за веселкою, до себе
за хмарою в осінньому плащі.
І осягнути це немає тями.
Що не подія, то комусь урок,
і що не безголов’я, то оброк
за овиди, що догори ногами,
за мову мелодійними словами:
копиця, перевесло, сніп, юрок.

ІІІ
Така моя омріяна Вітчизна!
Усе, що неймовірне, очевидне –
її широкі доли і гаї,
на кожній ниві буйні врожаї...
це і кохані очі – диво дивне
за обріями світла і пітьми,
уквітчане на ба́тьківщині тої,
що полонила, як були дітьми,
нев’янучою вродою живою...
.................................................
це наші оборонці і герої
на цвинтарі у кожному селі,
це сіль обітованої землі,
якою нас Всевишній удостоїв,
щоб нею подавились москалі.

07.2026

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

«І сіялось не борошно, а мука», —
в минулому столітті написав поет.
А вчора знову із небес він слухав
смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками
через ліси, поля й розбомблені міста.
У Дніпро впадали сльози та благали
нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,
і сонце нібито зійшло,
і півні ніби (чи здалося?) заспівали,
але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.
І випав він, щоб бачили людськую кров.
Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.
Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022