Давай про мир, про гнізда пташенят,
про тишу ночі, голосінь світанку,
про сміх, усмішку, очі немовлят,
про літнім вітром зірвану фіранку,

про першу риболовлю з дідусем,
про перший поцілунок і розлуку,
про те, як вперше рюкзаки несем
і гострим стріли з дерева до лука,

давай про шум Карпат і шепіт хвиль,
про пісню буків стримано-мрійну́,
про танець, що веде в степу ковил -
про що завгодно, лиш... не про війну!

Бо що вона?! - болото, піт, іржа,
уламки в плоть зі звуком контрабаса,
не варта ні найменшого вірша!
...(лиш вміє виривати серце з мʼясом)...

2023

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.

Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турботі, у боротьбі, у праці, у коханні, у вірі.
Завжди є джерела, де можна сили черпати,
саме їх, першочергово, маю оберігати.

Маю боротися із страхом і спустошенням всередині себе.
З цим голосом, який нашіптує – ну нащо тобі це треба?
Він надто лагідний та проникливий, тому що глибинно ворожий.
Якщо йому повірити, ця московська нечисть переможе.

Начисть дуже старається, і можливості в неї великі.
Вона діє з розмахом, з бравадою і ницо, манівцями і стиха.
Маю бути уважною, попри втому зберігати пильність.
Маю бути внутрішньо зібрана і зовнішньо добро-дійна.

Маю лишатись людиною, не перетворюючись на подобу
нечисті, яка в своїй дурості переплутала себе з богом.
Щоб вона не робила: казилася, кидалася, виголошувала пафосні промови чи корчила загрозливі рожі,
якщо їй не дозволити, вона не переможе!

9.01.25

Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!

Він здрить уда́ль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
на так потрібний нам боєприпас?!

Бо нащо він тоді нам дав ту «тищу»,
невже – за дані з банківських карток?..
Що ж, вдячних ніт, ні на землі, ні вище;
і він помститься, дайте тільки строк!

Так, дайте другий строк! Гайда́ до «Дії»:
там вибори відбудуться ось-ось!
Він сто мільйонів «лайків» там нариє –
тоді ми хробачків і наїмось...

(Січень 2026)
а-а-а-а-а-а-а!

Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінне бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Окоп промерзлий надто скрижанів,
Навіяло доволі снігу.
Солдату з мінометом не до снів.
Життя, неначе зимна крига.
Дожити б до весни, а поки ніч.
Зігрітися б хоча на хвилю,
(Бо ворог недалеко - "хижий сич").
Нехай не стигне кров у жилах.

Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
у війнах з дикою рашнею.
Ніяк не здохнуть ці мерзоти,
на тілі людства – крові ржею…

На жаль Європа ще не в силі,
і не багато ще рішучих.
Багато дурнів, що носили
в долонях путінодів сучих.

Та й наш є дурень. Це, як ворог
«здобутками» і помилками.
Від пороха – зелений порох,
з такими ж «чистими» руками.
З того й у владі досить дурнів:
міністри, судді, депутати.
Чи всі потрібні? – В мене сумнів.
Чи хто спішить до війська стати?..

Та є держава і народ при силі,
якій здобуде перемогу.
Співаймо ми пісні веселі.
Живі і сильні, слава Богу!
Самі гуртом піднімемо Вкраїну.
Своє добро і силу будем мати,
і матір збережемо і дитину,
«Ми є народ, якого не здолати!*».

*Гасло Помаранчевої Революції
і Революції Гідності.

13-18 січня 2026 року, Київ

По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»

Смартфони, камери і сепари… все є,
щоб глузувати в тім параді над «хохлами»:
і успадковане невігластво своє,
і той не свій Москви орел двоглавий.
Радіють ватники: «Ура!»,
і під Росії прапорами
всі – від собаки до щура –
заллють за зуб свої стограми…

Чи є у тих щурів мізки?
Чи Україна винувата,
що в череп їх лайном місткий
російська влізла вата?
Та хай би здохли в тім лайні
оті донецькі з москалями.
Ми переможемо в війні,
вони для себе риють яму…

Та все ж, як цвях, стирчить питання:
Для кого годували їх,
чого на себе брали гріх
як віддавали і останнє,
аж поки не нажреться «брат»?..
…Транслює ворог той парад –
біду і сором України,
і чути кожної хвилини
ворожі постріли гармат.

Епілог

Коли здолаємо і тих і тих,
пересмердить земля гнилим кацапом,
Росію вдаримо на смерть під дих
війни останньої останнім залпом.
І втрати порахуємо, і в цьому будем злі,
згадаємо рашистам той парад в полоні,
зростимо правду на своїй землі,
зростимо долю на своїй долоні.


04-10.02.2020 р.
Вірші редаговані 04 червня 2022 року

В душі панує пустота
І я у ній Чапаєв.
Пустопорожня суєта
Мене давно вже не займає.
Зимовий дощ періщить за вікном.
Тріщить в сусідів генератор.
Настав блекаут перед сном.
Ковтнув москаль, мов алігатор,
Електрику. І буде мла
У саван огортати місто.
Зима четверта проти зла
Помститься разів в триста.
Десь там в багні, серед степів,
В негоді мої друзі
Колись і я там бути хтів
Та залишились астма й муза
І ще на третє - самота
Такі є віхи мого часу...
Лишилась нездійсненною мета
Побачити румовища Донбасу.

8 січня 2026.

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

У мене все добре, ну просто чудово:
Вже запахи хвої гуляють по дому,
На вікнах сніжинки, за вікнами зимно,
І кішка у кріслі, і чашка красива.

Стабільна робота, заняття у залі,
А донька складає останній екзамен,
І світло, буває, подовгу не гасне.
У мене все добре, у мене все класно.

У мене все файно, святково і мило,
Шахеди літають здебільшого мимо,
Ну максимум, може, в сусідній будинок,
А так все спокійно і тихо на диво.

У мене все добре в поточнім моменті,
Якщо не збирати докупи фрагменти,
Думки не пускати за межі вітальні.
У мене все добре. Все ок, все нормально.

Де поділись вірші? І чому така темная тиша
Та неспокій душі вимагає римованих слів.
Живучі на війні, не завжди розумієш що пишеш
Ніби літопис часу, графічний відбиток цих днів.

Перехрещені вікна, підвали і стрекіт шахідів.
На дитячих обличчях застиг не прихований жах.
До зруйнованих шкіл принесуть іграшкових ведмедів,
А бійці на позиціях вкотре вгамують свій страх.

Віри ніц тим панам, що прийшли в миротворці рядитись.
Буде час і віршам, а тепер лиш на зброю надія.
Що би вижити нам є єдиний рецепт – не скоритись.
Допоможе нам в цьому Христос і Святая Марія!
14.12.2025

Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
Кричати вслід резону не було.
Почує ворог і в момент накриє.
Себе порятувати не зуміє
Й товаришів накрити теж могло.
Тож дослухався, навмання ішов
Та і на міну наступив прокляту.
Метнувся вбік життя порятувати.
У голову шугнула дика кров.
Відчув удар і темрява ураз
Його накрила. Скільки провалявся,
Не знав. Туман клубками все збивався.
Губилися у ньому й простір, й час.
Хотів устати, але біль страшний
Його звалив. На ногу не ступити.
Мабуть, у нього кістка перебита.
Нога в крові. Аж дивно, що живий.
Дістав бинти, сяк-так перев‘язав,
Щоб кров спинити. Треба щось рішати,
Бо ж пізня осінь. Що ж тут, замерзати?
Повзти кудись? Хоча куди – не знав.
Але поповз неспішно у траві,
Що тим туманом, як росою вкрита.
Промок наскрізь. Та мусив то терпіти.
Від голоду аж зводило живіт.
Але він повз, тамуючи свій біль,
Женучи голод і холодні руки
Туману. Серце, наче молот стука.
Отак би ліг, завмер, якби не ціль.
Про час забув. Минули миті, дні?
Вже сил не було, хоч надія тліла,
Яка одна лиш додавала сили.
А все навкруг, мов у дурному сні.
Вже сподівався – вибрався, але
Наткнувсь на вирву і калюжу крові.
На тому ж місці опинився знову.
Зробилося умить від того зле.
Мара по колу його провела
Й назад приве́ла. Що робити має?
А холод все сильніш його проймає.
Надія зникла, мов і не була.
А безнадія – то вже певна смерть.
Заплющив очі. Мабуть, помирати
Отут прийдеться. Чи свідомість втратив,
Чи то заснув, бо ж сил уже ледь-ледь.
Наснилась йому дівчина, яку
Він там в житті минулому залишив.
Пообіцяв їй повернутись лише…
Відчув її цілунок на щоці.
Вона його легенько обняла
І йому тепло й хороше зробилось.
Напевно, й справді то йому наснилось?
Прокинувсь, наче. Може мить пройшла,
А може вічність…. І відчув тепло.
Розплющив очі. Й дуже здивувався:
Якийсь дворняга біля нього вклався
І те тепло якраз від нього йшло.
Як тільки чоловік поворушивсь,
Схопивсь собака, став хвостом виляти.
Мовляв, прости, забув тебе спитати.
Без спросу біля тебе примостивсь.
Та чоловік прошепотів: - Привіт!
Й собака йому, начебто всміхнулась.
Туди-сюди перед очей метнулась,
Утрачений немов шукала слід.
- Як тебе звати? Може ти Полкан?
Мухтар? Шарко? Той знов хвостом виляє.
- Скоріш, Шарко, раз так відповідаєш.
Мабуть, собі господаря шукав.
По селах стільки залишилось їх.
Господарі лиш необхідне брали,
Своє життя найперше рятували.
Не до собак, не до котів своїх.
Зрадів собаці дуже чоловік.
Собака, видно теж йому зраділа.
Все біля нього лащилась, ходила,
Далеко не відходила убік.
«А, може, це Господь мені послав
Провідника? - майнула думка в нього, -
І допоможе віднайти дорогу,
Щоб вже отут до смерті не охляв?»
- Веди, Шарко! – неголосно сказав, -
Показуй шлях! Я за тобою йтиму!
Хоча поправивсь подумки: «Повзтиму!»
Хвостом в отвіт собака завиляв
Й побіг вперед. А чоловік за ним.
Далеко пес від нього не відходив.
Ледь відбіжить, верта, кругами ходить,
Показуючи виглядом своїм,
Що він не кине. З супроводом тим
Нова надія у душі зродилась.
Йому так жити сильно захотілось,
Побачити іще раз рідний дім.
Він повз і повз. Хоч вибивався з сил,
Та бачив пса і сил мов прибавлялось.
А все в тумані навкруги ховалось,
Здавалося примарним все навкіл.
Задумався… Аж раптом бачить – пес
Став перед ним і в очі заглядає.
Не гавка, хвостом, навіть не виляє.
Від погляду того напруживсь весь.
Хотів спитати пса: «Чого це ти?»
Але почув десь кроки недалеко.
Їх кілька йшло. В тумані тім нелегко
Було пізнати, хто б це міг іти.
Але прищулив свої вуха пес,
Немов попереджав. Тут хтось озвався.
В тумані голос поряд видавався,
Хоча ішли ті недалеко десь.
«Кацапи!» - по розмові зрозумів.
Собака знов зумів порятувати.
Як голоси вже стали затихати,
Тоді лиш далі пес його повів.
Уже сіріло. День поволі згас.
А тій дорозі ні кінця, ні краю.
Уже в солдата зовсім сил немає.
Спиняється спочити раз по раз.
Пес підбіга, тихенько скавулить,
Мов підганяє. Та він вже не в змозі.
В останній раз спинився на дорозі.
І вже не може далі й «крок» зробить.
Чи знов свідомість втратив, чи заснув.
Не чув, як пес навколо покрутився,
Потикав носом: чом, мовляв, спинився.
Напевно, щось таке усе ж відчув.
Заскавулів та й кинувся в туман.
Солдат в траві отак і залишився.
І рідний дім йому далекий снився,
І його трактор, і зелений лан.
І знов до нього дівчина прийшла.
Взялась його у щоку цілувати.
Він раптом захотів її обняти
Та вона зникла, мов і не була.
Відкрив він очі. Пес над ним стоїть
Й обличчя лиже. Усміхнутись хоче.
Аж берці раптом кинулися в очі.
«Свої!» - затріпотіло серце вмить.
Їх пес привів. Стоять вони навкруг.
Всміхаються. Один узявсь питати:
- А як рятівника оцього звати?
Він теж всміхнувся і промовив: - Друг!

Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
світ торгашів та кат-колій?

А втім не важко здогадатись
яка торгівля торгашів.
Нам пропонують швидко здатись,
і вже загострюють ножі:
«Окупантам по шматочку,
ще й по області в розстрочку,
штатам решту на дурняк».
Отакій договорняк…

Щось цвіркоче… дрон літає,
чую як включив форсаж.
Та не дрон людей вбиває,
дроном цілиться торгаш,
або брат йому – барига,
який цілить і в маля.
Не страшна Землі відлига,
страшно, як горить Земля.
Не сховаєш Землю в бункер,
людство входить в чорний раж.
Над землею війни гуркіт,
під Землею стогін аж.

Листопад 2025

19.11.25.
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.

Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.

+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +

Як Дніпра глибокий вир,
і як грім між ясних зір,
довбуш** з степу, а чи з гір
тулумбасить*** наш ефір.

Кров гуде і в жилах стине:
лісом грув і степом лине,
довбуш б’є, бо ми єдине –
від тризуба ворог згине!

+ Наш Отче Небесний, в цей час
+ Ви з Сином живі серед нас. +

* грув (англ. Groove) — ритмічні та імпульсивні відчуття в музиці («гойдалки»), що створюється грою музичних інструментів (гітари, барабанів та інших). Це потік, стан, де домінують єдність, радість, високий дух…
** довбуш (довбиш) – так у Війську Запорозькому Низовому (друга половина XVI – кінець XVIII ст.) називалася посада козака, який грав на тулумбасах і опікувався цим інструментом. Тулумбаси є одним із запорозьких клейнодів разом із перначем, булавою та бунчуком. «Клейнод» походить від німецького «Kleinod» – слова, котре можна перекласти як «маленька цінна річ».
*** тулумбас — це давній козацький литавр, великий мідний або дерев'яний барабан куполоподібної форми. Він використовувався на Січі для подачі бойових сигналів, скликання козацької ради та підняття бойового духу. Його могутній звук символізував силу війська та єдність громади.

28.11.2025р. UA

Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.

І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
Заниє знову.

Щоб у найдовшу із ночей
Зніміти шрамом,
Котрим життя іще тече
У шпáру зламу.

Туди, де жеребом бескéт -
Клубú туману,
В нім скільки доль буття жаске
Переламало.

Жах, Боже, пережити дай,
Перетерпіти.
І колос випустять жита
В інакше літо.

Де гнізда бавлять лелечат,
Де вишні спілі
Червоним нібито гірчать,
Переболілим.

Вчергове. І наче вперше.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.

Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
Валяється, пошматована, посеред зчорнілих руїн.
Примарою теліпається між сірих завіс світання,
сахаючись, наче пошесті, зустрічних прогірклих новин.

Незмінність душевної хворості
у черзі злоякісних дій
з задушеним голосом совісті
в короні двоглаво-гидкій.
Вчергове всі норми відкинуто.
Вчергове мерзенність без дна.
За довгими чергами вибухів
безумству кується ціна.

19.11.25

Коли починається тривога і виють сирени,
Вона стає біля дзеркала і малює губи,
І одягає сережки з медичного золота,
Боїться, що… загубить.
І одягає найкращу сукню,
Таку барвисту, у мальви й ружі…
І сідає біля стола,
А стіл — біля вікна,
І вікно — навстіж.
Курить байдуже.
А ракети летять…
А ракети шиплять…
А стіни тремтять…
А ті що на небі
шепочуть: «молода ще. Рано ще. Облиш…»
А її долю на війні
Рік тому смертельно ранило…
Принесли звістку галасливі круки…
А сусіди їй вслід:
«Бач, як не поталанило.
Краще б прийшов хоч безногий-безрукий».
Їй тепер нема з ким вінчатися,
І нема кому присягати…
Нема кого в саду стрічати,
І нема кого під зорями цілувати…
То й сидить вона край столу
В бордових туфельках,
І чекає не дванадцятої години:
«Ото як раптом що…
якби недоля тоту залізяку принесла…
Щоб я красива до нього прийшла…»
17.03.2023

Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.

Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор, то дроблений в порох вчорашній фасад.
Я щодня і щоночі в тривозі, та глянь, не висять
На мені такі звичні для тебе віхті триколорні.

Ніби хвилі під вітром: знамена, знамена, знамена:
Я тобі покажу мій залитий сльозами окіл.
Там зібрались нащадки незламних дідів-козаків.
Мені кожен із рівних рядів іх болить поіменно.

Ти ж ховаєшся лячно за стіни мої захололі.
Важиш, міряєш поки - для мене готують кинджал.
Він коли долетить, я укотре здригнуся, на жаль...
А в цю мить над тобою здригнеться лелека у болі.

Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.

Стіни, стіни зпадають, як шкіра
Зі скелетів роздертих будівель,
Під собою ховаючи, купи колишніх речей.
І заснулим залізобетонна сокира,
Розтинаючи простір, загибель
Передчасно несе, та заплющує сотні очей.

Пам’ять, пам’ять – запам’ятовуй!
Ціх зірок, зокривавлений колір,
У зіницях звірячих рашистських істот.
На віки, на віки у душі жагу помсти вгамовуй!
Смерть рашистам – як праведний докір,
Як розплата за жах, ними скоєних звірств і скорбот!

15.09.2023

Гнів, оспівай, богине, народу, який не здається,
Згубний гнів на ворога, що лиха багато накоїв.
Душі славетних героїв навіки злітають у небо,
світять вони нам, як яснії зорі, звідти щоденно…

Люті потвори хай швидше ідуть назавжди на поталу
Псам і птахам. Воля Божа такою буде над ними.
Приготували ми спільною працею щит - міцний і великий.
Меч додамо ще до нього - довгий і гострий, мов лезо.

2025 рік

А для мене негода - вона у замащених берцях
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.

Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю ковток від окопної свічки.
Де в сухому кутку заспокоїться пес підопічний
Дотиканням руки, що збабіла давно від вологи.

І хіба то негода - за шибкою вулиця кисне.
Боже, дай хоч молитвою хлопця промоклого вкрити!
На врожай посилаєш Ти осінь таку дощовиту,
А багно із тягучої глини Ти шлеш ненавмисне.

Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.

Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Тотем, що боронить в облозі вогнів.

Вогненні мечі прорубають дорогу
Крізь хащі фальшивих, облудних понять,
Відкривши єдину стежину до Бога
І вже відбиваючи жерла проклять.

Вогненні мечі кличуть ангелів помсти.
Вогненні мечі рвуть на шмаття пітьму.
Вони прокладають без пафосу й помпи
Шляхи на галявину світлу й німу.

11 серпня 2024

Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще кохання палкого не знав.
Не кросівки, а берці, не кепка – шолом,
Не футболка, а броник на нім.
І будинком – окоп, де стояв він щитом
Поміж пеклом і світом усім!
Недостатньо снарядів, нема прикриття,
І ворожих потвор суне тьма!
В арсеналі ж бійця – коротеньке життя,
А надії вціліти – нема!
Уявити Європа не має ще сил,
Як здригатися можуть міста!
І як дивиться монстр крізь холодний приціл
На бійця, в кого чиста мета!
Не відчув він тепла середземних країн,
Милуватись Парижем не встиг.
Знов у рідне село повертається він –
Пам’ять вічну про себе зберіг!

5.07.2025р.

(Про бійку між Гітлером і Сталіним)

“Друга світова спецоперація” –
Так назвали б ту війну сьогодні.
Дві країни – звіра два, дві нації
– Прагнули кінця цивілізації
І на компроміс були не згодні.
Кігті один в одного встромляли,
Гризли один одного кликами,
Мертвих і живих не розрізняли,
На шматки планету розтинали –
Та не тільки в той раз, а віками.
З них один одержав перемогу,
Кров ковтав на заздрість всім вампірам,
Слав подяки і собі, і богу,
Збільшив на кістках свою барлогу,
Залишившись ще страшнішим звіром!

23.08.2025 р.

Сценка із життя

(Гола сцена. Біля правої куліси стирчить прапорець для гольфу з прапором США.
Поряд – приміряється клюшкою до удару (у бік залу) Великий Американський Президент. Він у туфлях, костюмі, сорочці та краватці.
З лівої куліси виходить Верховний Вождь Гола Борода. Він неголений, у берцях, штанах з камуфляжем та піджаку на голе тіло.)

Верховний Вождь Гола Борода.
От, я прийшов до білого вождя,
шо проживає в Білому вігвамі,
шоб срочно получити ці потужні...
ну, як їх... бумеранги?..
Тьфу ти, блять!
Та я хотів сказати – томагавки!

Великий Американський Президент.
Мій хлопчику, підходь поближче, welcome!
Що ти мугикаєш, ти що, із мугикан?..
Тобі сказати маю по секрету:
якби тоді я був би президентом,
оця дурна Війна за незалежність –
вона б не почалася взагалі...
Мені тут розповів мій друг Владімір:
у вас же вождь був спільний, mister Рюрік,
тому́ усі ви маєте негайно
на чисто русском, ёпта, говорить!
Тобі ж – пора на вибори... До речі,
чому ти звешся Гола Борода?

Вождь Гола Борода.
Коли я народився, то батьки
помітили, що геть я безбородий,
і так назвали... Тільки, підождітє,
а шо нащот обіцяного масла?..
Ось мапа, все оце я відвоюю,
бо згоден на припинення вогню;
вам особисто забронюю ложу
на нашому концерті у Криму!

Американський Президент.
Ти репліки не плутай! Ач, артист!..
Well, твій піджак, до речі, – дуже стильний.
Подумай про білизну відтепер...
І з теми не зіскакуй! Вам потрібно
обрати вже новенького когось!

Гола Борода.
Мені по Конституції - два стро́ки
положено. Я вмію рахувать!
Оскільки перший – сім тягнувся ро́ків,
то й другий має бути теж такий.
Так каже Конституція, кажись...

Президент.
Мій милий, Конституція – то наше!
Я сам пишаюсь «Біллем про права́»!
Не мацай Конституцію руками!
Що за діла́? Ти що, із ділаварів?..
Ану, стривай! Подумай поки трішки, –
у мене в Кабінетному Овалі
висить мій друг Владімір на зв’язку...

(Виходить у праву кулісу.
За хвилину звідти вискакує м’ячик для гольфу.
Гола Борода чухає бороду і голі груди.
Президент повертається.)

Oh fucking shit! У нас, диви, проблема:
він каже, Конституція – то їхнє,
він виправив її голосуванням...
Я ж – тільки п’ятий рік у президентах,
ти – тільки сьомий; а зате Владімір –
вже чверть століття. Отже, він мудріший,
давай коритись рішенням його:
ти будеш вождь Одеського улусу.
Біжи, собі це місце забронюй!

Г.Б.
А шо Єрмак?

П.
                      One moment, please... (Озирається на кулісу.) Тут кажуть,
що Єрмака чекає знов Сибір.

(Народ безмолствует.
                                      Й чомусь здається,
що він це робить на російській мові.)

І велелюдно,
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.

Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
от-от розтане грань тонка…

Рубає незачату грушу
чужа напаслива рука.

29 вересня ми згадуємо одну з найтрагічніших сторінок в історії людства - 84-ту річницю трагедії Бабиного Яру,
де було вбито близько 150 тисяч невинних людей…

Це мій друг Фіма,
літні сандалі…
Зустрілись очима,
проходить далі.

Ось іде Софа —
дівчина з бантом,
я був закоханий…
Тепер — панна.

Це мій вчитель музики —
комірець зім‘ятий,
відірвані гудзики…
Стакато… сто катів…

Наче нерв голий,
точить сум-пам‘ять
про людські долі,
що розіп‘яли…

2025 рік

Аркуш тіла свого підставляю під сонячний промінь.
Хай на білому щось намалює в рожевих тонах.
Нас багато у черзі до сонця, здіймаючих гомін,
На піщаних, річок, і озер, і морів берегах.
Намалюй мені ранок без плачу чиєгось і горя.
Без розривів, без диму, без крові, без болю і втрат.
Хай не сльози, а змиє вода річки, озера, моря,
Геть із пляжів Вкраїни усіх іноземних солдат!
Намалюй мені день, де панує жадана свобода,
Де кохання природно, як подих, як вітру ковток,
Не вимога Вітчизні служити де, а нагорода,
Де завжди буде чистим і затишним пляжів пісок.

06.07.2025р.

(Сонет)

Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?

Чом на її теренах жах цей стався?
Чи фарб колись жаліла золотих?
Як відбулось, що тих хто милувався,
Нема в живих?

Чому мільйони кинули домівки,
А ті хто залишилися – тремтять?
І у полях не квіти, а кінцівки!
Міста горять!

Земля знівечена, в скорботі небеса!
Кому потрібна осені краса?


6.09.2025р.

1
Гей, там, в тилу,
в квартирі, чи в своєму домі,
ти депресуєш у страху.
чи сохнеш у якійсь утомі!
Лишай те все, - на передку,
в бронежилеті, у шоломі,
ти на покликанні шляху,
а не в переляку полоні!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2
І що тепер оті дрібні -
минулого життя напруги?!
Межи тутешньої рідні,
між побратимів - не до туги!
І на війні, як на війні, -
ти обираєш тільки рухи,
і тягнеш руки й уві сні -
щоб друга витягти з непрухи!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2025

Вмирає хата без батьків,
батьки давно вже в домовині.
Ніхто не йде до хати нині:
вже і сусіди не такі.
«Часи змінились»… не часи,
а ми змінились… чи на краще?
Війна нас ділить звідусіль
на роботяще і ледаще,
оте ледаще з ворогів —
з обох Дніпровських берегів…
Вмирає хата без синів,
обидва полягли на фронті,
коли ще горизонт синів
недоозброєній піхоті.
Коли лякали нас кінцем
Вкраїни, та міцнів наш спротив,
коли, оточені кільцем,
загинуло пів роти…
Могили ще не поросли,
багато їх убитих нині.
Брати у Бога — як посли
народу вільної країни.

Вересень, 2022

Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчувши на власній спині
хрест терновий - російський полон.

Капелан із Терпіння
бачив хижий оскал звіра,
але крокував невпинно
до світла - із свічкою віри…

2025 рік

1
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!

І чорнота
із-зусебіч
наповза!

Але якщо,
доля моя
в вишині -

ті, що вгорі,
зір зупиніть
на мені.

Приспів:
Але якщо
Доля моя в вишині -
ті, що Вгорі
зір зупиніть
на мені!

2
А клята ніч
усе ніяк
не мина!

Одна вгорі,
і унизу -
пелена!

Поміж димів
і марних слів
голова!

І навкруги
лише війни
трясина́.

Приспів:
То як були
потрібні б ми
вишині -
чи небеса
чорніли би
в далині?!

3
І вже нехай
ми тут усі,
які є!

Та в мряці злій
достоту сил
не стає!

То хай вгорі
займаються
ліхтарі!

Бо довга ніч!
Не дотягти
до Зорі!

Приспів:
Мій Ангеле,
лети сюди -
у вогні.
Перекажи
від Бога щось
і мені!

2025

Село накрила чорна ніч,
сховала в темряві
від дронів.
І тільки сиві мої скроні
світили в сорок вольт і сорок свіч
в моїй без електроструму хаті…

Бомблять нас вороги пихаті.
Бомблять і ті,
що за Росію
в Європі, Штатах,
чи будь де,
що бачать в Сатані
Месію,
який на всіх оте кладе,
які ще прагнуть
зиску мати
з того, що загребе пихатий…

Я ж ціллю в темряві лежу
і чую:
смерть літає поруч,
і бачу:
ворог заорав межу
у танку,
не за плугом – Орач.
Межу святої України,
святого раю на Землі,
де Землю
поглядом дитини
дорослі бачать
і малі…

О, людство стомленого дому,
не дім літає,
домовина:
Земля помстилася
за втому,
і в тому ти,
людина,
винна.

30.08.2025

Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!

Боже боронь
щось загадати -
тільки й мети :
що першим ворог
подохне,
а нині виживеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

2
Нас небагато
у цих окопах -
межи світів,
сину своєму
схожої долі
я б не хотів.
Хай чорноту
усю у безодню
і не змести,
та зупиню я
її сьогодні -
житимеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

З орлами гаранти-країни*
як здобич вже ділять Вкраїну
і навіть прем’єр з Будапешту
бажає отримати решту….

21.08.2025р. UA

* йдеться про Будапештський меморандум по роззброєнню миролюбної України.

Сполох мій перед ранком,
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.

Літню коротку темінь
Хутко розтягне осінь,
Серпня зелену тогу
Вимочить у руде,
І на дощі щоденні
Місяць нахилить носа.
Поміж ночей предовгих
Що обіцяє день?

Поки ще літо гріє,
Ранок не забариться.
Тільки тривожить сполох -
Рваного сну місклік:
Як ти, моя надіє,
Воїне світлолиций?
Знову літала в поле,
Там, де ти спать приліг.

Серпня шовковий дотик,
Літа дарунок теплий
Пахне посохлим зіллям.
В обрію теракотах
Зрілі пониклі стебла
Вправно насіння сіють:

Степу руда лямівка
Прагне сховати рани,
Щоб заросли ковИлом.
Вітрові за сопілку
Гільза на прузі рванім
Поруч у свіжій вирві.

Котиться жовтим степом,
Лащиться на прощання
Затишок ненадійний:
Літа дарунок теплий
В щебеті ластівчанім.
В маминих рук обійми

Думка, як хмарка, лине.
Бризками на цикорій
Неба упали квіти.
...
Плечі в окопній глині
Гладить дубок безкорий -
Просить їх
не боліти...

Я стрів Зеленського в степу́
(ми йшли тоді в Європу).
– А ти куди?
– Біжу в ОПУ́ *!
...А може, краще – в О́ПУ?

Майбутній автор легендарного роману «На Західному фронті без змін» уже у 18 років пізнав, що таке війна,
отримавши численні поранення…

На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.

Пане Еріхе, спускайтеся з хмар,
вже досить небесного сну…
Візьміть у руки перо-автомат
і прокляту вбийте війну!

2025 рік

Упав із яблуні пізнання плід.
Немов снаряд, упав об невідомість.
Ніщо не похитне його політ,
Що в'язне у незнану невагомість.

Цей плід упав, мов сотні мегатонн.
Вже ядерна зима над нами висне.
І встромить спис у землю сам Плутон.
Небесний меч, як невблаганний вирок.

Цей плід червивий, немічний, гнилий.
У нього знвйдеш вхід, але не вихід.
Ти у садку, знесилений, сумний,
Ідеш в єдиний нездоланний вимір.

24 липня 2023

У полі, в лісі чи в саду
Не клич біду, не клич біду.

У самоті чи на виду
Не клич біду, не клич біду.

Не клич біду на свій поріг,
Пізнавши таємний гріх.

Жени її подалі геть.
Вона підступна, ніби смерть.

Немов змія, повзе в траві.
Її бенкет лиш на крові.

Вона сама прийде, як тать,
Калічити і убивать.

Її обличчя у рубцях.
Там промінь істини зачах.

11 липня 2023

Ні сирен, ні тривог… від руїн сивий дим…
Палахкоче свіча… Вітер дме верховіттям…
У терновім вінку прихиляється Бог
К убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

Ген, у райськім саду під дощем золотим
Розів’ється той дим лиць рясним дивоцвіттям.
Божі ангели тут щасні долі прядуть
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям.

На хмаринах легких під Покровом святим
Розростеться той дим страдних душ довголіттям…

…А на рідній землі зронять пух журавлі
Убієнним жінкам молодим
і їх ненародженим дітям…

20 липня 2025

21 липня народився видатний американський письменник.
Для нього не було чужого болю, а тому він завжди опинявся в найгарячіших точках…

На другий план відступили б красуні,
вино, корида з биками…
Жодних немає сумнівів:
сьогодні він був би з нами!

Сьогодні він у руках з автоматом,
а в серці - з благою надією
боронив би проти лютого ката
кожен сантиметр Авдіївки…

2025 рік

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Три роки не торкатися дзеркал,
З балкону не дивитися у двір,
Не змінювати з ліжок покривал,
Забути, навіть, де лежить папір.

Три роки не збивати подушок,
Борщ не варити на своїй печі,
З сусідами не вести балачок,
Зіржавіти подарені мечі.

Три роки не переривати сум
За власним душем, шафою, стільцем...
І відчувати усім тілом струм,
Наткнувшись у кишені із ключем.

22-річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Війна - це червоні бинти,
подушка мокра від крику…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це разом іти
крізь вир хуртовини…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Кохання - це я і ти.
Це вільна навік Україна!
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

2025 рік

Поете-друже, воїне і брате!
Твої вірші - моїх думок луна.
Засіяв слово, звагу пожинав,
Коли ув очі глянула війна.
А скільки ти ще міг би написати!

Поете-воїне, ти знав багно окопу,
І був бліндаж холодним і сирим,
Коли окріп із друзями ділив.
Чи був у тебе лист і час для рим,
До миті, поки серце лист окропить?

Поете-брате! Однієї вдачі
З тобою ми. І крапає в слова
Мій біль, моя тривога. Я жива,
Бо ти мене собою закривав.
Пробач мені, що знову й знову плачу.

Історія створення вірша:

Поету-воїну Максиму Сальві, який загинув, захищаючи
Україну, присвячую.

Ще воювати, і дихати, глибоко дихати.
З подихом кожним вміщати раніш невмістиме.
А при нагоді всебІч рознестися за криком тим,
Що іззиватиме всіх, хто свободу нестиме.

Він серед них. Та не знає своїх ще обов'язків.
Може, іще не відчує ні сил ні наснаги.
Скільки провалених місій побачивши, боязко
Знов переплутать свої із народними блага.

Тож набиратися розуму нам, і не схибити
В тому моменті, що стане на часі доконче.
Ріжеться плід помилОк здоровенними скибами.
Хтось і не думав їх брати, волає: "Не хочу!"

Може, і взяв би, та має талант ухилятися.
Скибу ж лихого усім доведеться прийняти.
Тільки б не втратити мрії козацькій крилатості!
Дасться нам слово у час, як замовкнуть гармати.

Тільки б не схибити більше заради прийдешнього,
Не повестися на гори пустої облуди!
Давши велику ціну, не продатися дешево,
І розпізнати, кому характерником бути.