Ваша усмішка відкрила мені очі,
Тільки зараз почав помічати сумую я за вами
життя однорідне моє.
Я так мало про вас знаю,
хоч посмішка серце гріє і егоїстично я хочу тільки любові
скільки коштує моя любов?
Більше життя?
Не казав я ніколи, люблю.
не любив я нікого ніколи
Не було за що,
почуваю себе як холодну статую з холодним серцем,
не потрібні мені несправжні обійми і поцілунки
В очах все видно правда, образа і тягар за душею
Не сховати цього за очками
Не зміниш ти душу свою
Бо вона тобі диктує а не ти.

Моє варення їсть оса,
Допоки їм я суп.
Варення буду їсти сам,
Я прожену осу.

Осу я миттю зачавлю,
Вона поганий гість
Чого осу я не люблю?
Моє варення їсть.

А ну, оса, злітай! А ну!
Бо зачавлю за мить.
Хвилину дам тобі одну,
Мою зазнаєш хіть…

Варення липне, як смола,
Зліпилось все в пиріг –
Чотири зліплених крила
І шість шершавих ніг.

Я від оси звільнив наш сад.
Цю радість тату понесу.
Лежить безпомічна оса,
Я переміг осу.

Та навкруги все стихло вмить,
Не чути співу птиць.
Ніщо не скаче, не летить,
І все неначе спить…

В плачу я помочі прошУ –
беріть варення, їжте суп!
Помию крила, просушу,
Звільню мою осу.

Лети, оса! Лети на лук,
до квітів сонячних лети.
Весь світ зелений – то наш друг.
У ньому – я і ти.

12.01.2026

Упірнула нічка в річку,
І сріблястий ранок
Ніжно так прошепотів:
"Поспішай на ганок.

Нумо, чобітки вдягни,
Светрик, рукавички,
Вже на тебе зачекались
Співочі синички.

Вже прикраси білосніжні
Одягли дерева,
І засніжена черешня,
Наче королева."

Ой, яка чарівна мить!
Ковдра біла, аж блищить!
І синичок дружня пісня
Дзвінкорадісно звучить!

В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Співав і цокотав.

Він їв зелену травку,
Лише зелену травку,
І наче песик гавкав,
Як муху проганяв.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
І наче песик гавкав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Як муху проганяв.

Та якось-то ропуха
Шукала щось до брюха,
Шукала щось до брюха –
Та й з’їла коника.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Шукала щось до брюха.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Та й з’їла коника.

Якби поставив хатку,
Хоча б маленьку хатку,
Всім коникам на згадку
Ропуху з’їв би сам.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Всім коникам на згадку.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Ропуху з’їв би сам.

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

- Вставай, Данилку, почало світати!-
Прошепотіла мама і в ту ж мить
Відкрив Данилко сині оченята.
Здавалося, що вже давно не спить.
А таки так. Крутився цілу ніч,
Не зміг склепить очей. Бо ж разом з татом
На Січ сьогодні мають вирушати.
А він же мріяв стільки про ту Січ.
Тож підхопився, до криниці враз.
Обличчя вмив холодною водою.
Привчав себе давно вже до такої.
Для козака вона у самий раз.
Поїли з татом. Мама все смачне,
Немов на свято їм наготувала.
Сама тихцем сльозинки витирала.
Синочка жаль: мале та ще й одне.
Данилко швидко миску спорожнив.
Хоч тато їв без поспіху. На сина
Все поглядав. Зовсім іще дитина.
Та ж Січ з таких і робить козаків!
А на подвір’ї коні вже стоять.
І торби у дорогу вже готові.
Сказала мама їм напутнє слово.
Перехрестила: - Буду вас чекать!
З очей утерла хусткою сльозу.
Данилко з татом на коней злетіли.
Ворота мама навстіж відчинила.
Задумалась, бо ж острахи гризуть.
А чи доїдуть? Бо ж в степу бува
І небезпека на людей чигає.
Дорогу чоловік, щоправда знає.
Для нього та поїздка не нова.
Щороку відправляється на Січ.
Тепер з собою й сина забирає.
Та хтось же землю захищати має?!
Козацтво в тім найкраще, звісна річ.
Застояних ледь стримавши коней,
Полишили подвір’я, попрощались
І по дорозі вдалечінь помчались,
Неначе вітер їх вперед жене.
Стояла мати довго на шляху.
Вже й пил осів, що з-під копит піднявся.
А їм услід все мамин шепіт мчався,
Щоб долю де не стрінули лиху.

Вже кілька днів в дорозі батько й син.
Уже й село останнє проминули
І у безмежний, дикий степ пірнули,
Де вітер за господаря один.
Данилко все навколо розгляда,
Хоча здавалось все одноманітним,
Лиш вітер віє, з неба сонце світить
Й орел, якому звідти все видать.
Хоча, насправді, скрізь життя буя,
Якісь зусюди долинають звуки.
То зграєю десь полетіли круки,
То жайвір своїм співом звеселя.
То чується незвичне «крекс-крекс-крекс».
Не встиг Данилко, навіть запитати,
- Та то деркач. – спокійно мовив тато.
Якийсь в траві у нього інтерес.
То щось зашаруділо у траві,
Почулось «кі-кі-кі», з-під ніг зненацька
Якась яскрава птаха піднялася,
Розправивши у леті довгий хвіст.
- А то фазан. Дивися, знадобиться.
Хоч невеликий, а, проте смачний.
Колись ще на обід впіймаєш свій.
В степу такої чималенько птиці.
- А чому б нам тепер не вполювать?
- Навіщо? Нам харчів поки що стачить.
А, як складеться далі, то побачим.
Ти лиш усе старайся помічать.

Одного дня, уже десь під обід
Повз пагорб височенький проїздили.
І раптом щось страшенно заревіло.
- Поглянь-но, хлопче, он на сонця схід.
Данилко тільки очі повернув
Й на пагорбі уздрів страшного звіра.
То він, скоріше заревів допіру.
Напевно, бик якиїсь дикий був.
Весь чорний, мускулистий, голова
Піднесена високо, круті роги.
Такому краще відійти з дороги.
Знов заревів, мов на двобій позвав.
- То тур, Данилку. – тато проказав, -
Колись в степах до біса їх водилось,
Тепер же зовсім мало залишилось.
Я лише кілька раз таких стрічав.
Немає звіра у оцих степах,
Який зумів би тура подолати…
Окрім людини, - встиг іще додати,
Тримаючи мушкета у руках.
- Ти його стрілиш? – Що ти, звісно, ні.
Нам стільки м’яса не потрібно, сину.
А вбити й на поталу звіру кинуть?
Як козаку, не личить то мені.
Це я про всяк випадок. Звір такий,
Якщо на щось чи когось він сердитий,
То може сам зненацька налетіти.
Тоді вже, сину, не зівай, а бий.
Без поспіху направивши коней,
Вони повз пагорб далі подалися.
А реви тура їм услід неслися.
Здавалось, кинеться та й дожене.
Та все минулось. Пагорб вдалині
Разом із туром зник, ревіння стихло.
Лиш вітер степовий повільно диха…
Враз у траві, від стежки в стороні
Зашаруділо, наче хтось втікав.
З трави велика птаха піднялася
І важко та повільно подалася
Від них. Данилко, навіть не чекав,
Як тато раптом вихопив стрілу
І лук, що досі на спині бовтався,
До нього легким теньком обізвався.
Стріла догнала птаха, по крилу
Ударила і він в траву упав.
А тато вже коня услід направив.
І птах в його руках – хвилинна справа,
Зі здобиччю вже радий повертав.
- Це дрофа, сину. У степах оцих
Найбільший птах. Тож наїмося нині.
Запечемо м’ясця собі у глині
Та до запасів додамо своїх.

Спинялися, як правило, вони
У балках чи ярах. Аби багаттям
Себе забродам у степу не здати.
Досвідченим очам зі сторони
Дим серед дня чи то вогонь вночі
Пізнати легко. Нападуть раптово,
Якщо якась роззява гаву зловить…
Отож, Данилка тато всьому вчив.
І лук у нього, й повний сагайдак,
І ніж стирчить за поясом. Без зброї
Ти не козак, а не козак – не воїн.
Принаймі, тато вчив Данилка так.
Вони вже близько тижня у степах.
Ще кілька днів і на Січі вже будуть.
Данилку надимає гордість груди,
Хоч підсвідомий ще долає страх.
Задумався і не помітив, як
Коня свого спинив зненацька тато,
Узявся щось зі степу дослухати.
Данилків кінь став поряд і закляк.
Зі степу раптом тупіт доліта,
Вже зовсім поряд виринули коні.
Майнула думка в голові: погоня.
Коня свого вже тато поверта.
- Тікаєм швидко, синку! Татарва!
Понижче тільки до коня пригнися,
Щоби арканом часом не зловився!
А кінь летів уже, вудила рвав.
Здавалось, відірвалися. Аж враз
І попереду скочили татари.
З трави з‘явились раптом, як примари.
- Погано, синку, оточили нас!
Стрибай з коня, сховайся у траві!
Вони тебе малого не помітять!
Я спробую відвести клятих звідти!...
Стрибнув Данилко, миттю на живіт
І у траві бігом пошурхотів,
Щоб під копита часом не попасти.
Копита дріб пробили мимо часто.
Загін татарський далі полетів.
Почулось гелготіння недалік.
Дзвін шабель, крики болю…Тихо стало.
«Напевно тата, кляті запопали!» -
З думками тими він і повз убік
До пагорба, що високо здіймавсь.
Із нього міг би добре розглядіти,
Що ті татари візьмуться робити.
В траві високій аж на верх забравсь.
Там якийсь ідол кам‘яний стояв
Та безтурботно в далечінь дивився.
Данилко біля нього прихилився
І степ навколо розглядати став.
Татар уздрів. З десяток чоловік.
Щось гелготять, розмахують руками.
Он тата спеленали мотузками.
Он кілька вбитих відтягли убік.
Тоді зібрались та і подались
Кудись неспішно. А Данилко слідом.
Заради тата на край світу піде.
Ішов, а сльози по щоках лились.

Татари недалеко відійшли.
У балці, видно над струмком ховались.
На здобич пантрували, сподівались.
Мабуть, не вперше в цих краях були.
У заростях між вербами вони
Собі містечко гарне влаштували.
Там уже кілька полонених мали.
Данилко то уздрів зі сторони,
Як здерся на високий осокір.
Татар, як на долоні видно було.
Вони ж гадали: в зарості пірнули
І їх уже не віднайти з тих пір.
Тож вогнище скоренько розвели
Та їжу узялися готувати.
Сіріло, ніч вже стала підступати.
Не міг Данилко дочекать, коли
Вони поснуть. На дереві сидів,
Гнав сон від себе, що весь час чіплявся,
В тенета свої взяти намагався.
Напружено у темряву глядів.
Багаття вже погасло у татар.
І звуки змовкли. Форкали лиш коні.
Чи попаски були, чи на припоні?!
Із неба місяць поглядав з-за хмар.
За північ далеченько вже було,
Коли спустивсь Данилко з осокора.
Без шереху дістався кошу скоро.
Тож усе тихо і спокійно йшло.
Татарський табір боком обійшов,
Бо ж бачив полонених де тримали.
Напевно, і тепер сторожували.
Від того аж холола в жилах кров.
Та гнав він страх, ножа в руці стискав.
Вдивлявся пильно, щоб не напоротись
На сторожа, бо з ним не поборотись.
Повз, прислухався… Сторож, видно спав.
Його сопіння сонне було чуть.
Не став Данилко його зачіпати,
Поповз туди, де мав би бути тато.
Вже зовсім близько підібравсь, мабуть.
Тихенько: - Тату! – шепотіти став.
І шепіт поряд зовсім: - Це ти, сину?!
От молодець, що тата не покинув.
Я сподіваюсь, ти ножа узяв?!
- Узяв. Давай мотуззя розітну.
Нащупав руки і мотуззя впало.
Тут інші також шепотіти стали:
- Ріж і мені! – Данилко не минув
Ні одного. Всі руки розтирали,
Бо аж потерпли зв‘язані були.
Нарешті розігнати кров змогли.
І наступила ота мить розплати.
Сторожу тато навіки приспав.
Полонені по балці розповзлися
І за татар поснулих узялися.
А кожен справу свою добре знав.
Тож ранок стріли вільними усі.
Татар чи пов‘язали, чи убили.
Коней усіх татарських половили.
А для Данилка не жаліли слів.
Казали не Данилко – Козачок.
А хлопець, звісно, гордий був від того.
І тато не менш гордий біля нього.
Бо ж син найперший витримав урок.

Над річкою тулилося село.
Із пагорба у воду зазирало.
У нім дулібів плем’я проживало
Та господарство, як могло, вело.
Раніше ліс під річку підступав,
Але його дуліби скорчували.
Тепер колосся ячмені здіймали
Від лісу аж до річкових заплав.
Вставало сонце, схід почервонів.
Півні йому вітання заспівали.
Корів уже на вигоні збирали,
Пастух на луки їх погнати мав.
Над стріхами здіймалися дими.
Жінки, мабуть, сніданок готували.
Чоловіки іти у поле мали.
За всіми готуваннями тими
І сонечко у небі піднялось,
В низесенькі віконця зазирало.
Немов чогось у тих хатах шукало.
Ясь іще спав глибоким сном. Аж ось
Легкий промінчик до лиця торкнув,
Залоскотав і розбудив хлопчину.
Той скорий погляд у віконце кинув.
Чи не заспав? Тут голоси почув.
Чоловіки уже у поле йшли.
Пора вставати. Легко підхопився
Та й до ріки. Водою окропився.
На голову водичкою полив,
Щоб сон прогнати. В хату повернувсь,
Де уже каша на столі стояла.
А поряд хліба житнього кавалок.
Відразу ж голод в животі відчув.
Всю кашу миттю висьорбав, а хліб
За пазуху – іще устигне з’їсти.
Йому ж за свиньми цілий день ходити.
Хоч взяв шкуринку, рештки каші згріб
Та і подався відчиняти саж,
Де свині вже кувікали, заждались.
Дістатися до лісу сподівались.
Ледь відчинив, то так рвонули, аж
Він ледве їх під лісом перейняв,
Аби часом не вскочили у шкоду.
За свиньми він уже не вперше ходить,
Тож їх підступність уже добре знав.
У лісі свині, хоч і розбрелись,
Але від стада все ж не відривались,
Триматись завжди купою старались
Та п‘ятаками у траві греблись,
Шукаючи чогось в землі смачне.
Його ж завдання тільки поглядати
Та хижаків усяких відганяти.
Дивитися, бо ж стадо, як гайне,
То спробуй його потім віднайти.
Стежок у лісі стоптано багато.
Він научився вже сліди читати.
Що ще робити? Бо ж свиней пасти
Доволі нудно. Йди та завертай,
Як десь попхають. От він і учився.
Під ноги пильно увесь час дивився.
Он заєць під кущем ховався та й
Чкурнув зненацька. Хтось його злякав.
Напевно, лис. Бо ж так стрибнув добряче.
Та щось лисиці сліду він не бачить.
Від кого ж тоді заєць утікав?
Аж ось прим‘ята за кущем трава.
Не звір ходив, напевно, а людина.
Ходив сторожко, то одразу видно.
Хто б то міг бути? Знать, нога крива,
Бо слід якиїсь скошений набік.
«Так наші люди у селі не ходять!
Чи, може, якісь таті лісом бродять?
Чи в лісі заблудився чоловік?»
Сторожко Ясь подався по слідах.
Не скрізь і видно. Он трава прим’ята.
Ясь попід дубом мусив постояти,
Бо в серце заповзав поволі страх.
Коли то таті, звісно, не біда.
Чоловіків в селі у них багато,
Супроти татей зможуть постояти.
А коли обри? Крався по слідах.
Уже і про свиней своїх забув.
Аж голоси. Поволеньки підкрався,
Попід кущем ліщини заховався.
Вже зовсім близько голоси почув.
З-під листя глянув. Двоє їх стоїть.
Про щось говорять. Що – не зрозуміти.
«Не наші точно!» - зразу він відмітив.
Один до нього повернувсь на мить.
Вузенькі очі, погляд дуже злий.
Та дивна одіж. Зрозуміло стало:
То обри, мабуть, напад готували.
Напасти, певно думали, як стій,
Щоб похопитись не устиг ніхто.
Розвідників до селища послали.
Ті, певно, якийсь час спостерігали.
«А скільки їх? Ніяк, мабуть, не сто?!
Було б багато, лавою пройшли.
А ці усе таємно готували.
Напевно, їх сидить у лісі мало.
Від цих в селі відбитися б змогли!»
Тож Ясь тихенько з-під куща піднявсь
І помаленьку до села подався.
Як відійшов подалі, то помчався,
Неначе Морок сам за ним погнавсь.
Ледь вискочив із лісу, то побіг
У поле, де старійшина Микула
Й чоловіки усі дорослі були.
Біг, аж захекавсь. Але не кричав.
Бо раптом в лісі хтось іще сидить
Та за селом здаля спостерігає.
Він показати не хотів, що знає.
А так: біжить хлопчина та й біжить.
Дядька Микулу вздрівши, зупинивсь:
- Там обри в лісі! Бачив їх сторожу!
На нас напасти зовсім скоро можуть!
На нього дядько пильно подививсь:
- Звідкіль узяв? - Та ж я пасу свиней…
Сліди побачив, взявся слідкувати…
- А ти не знаєш, чи їх там багато?!
- Я двох лиш бачив. Чув іще коней.
Десь недалеко пирхали вони.
- То обри точно? – Обри… я гадаю.
Я ж їх не бачив. З розповідей знаю.
- Ну, що ж, негайно до села жени
Та попередь усіх там, хай бігом
Біжать за річку камְ’янистим бродом!
Ясь лиш кивнув Микулі та і ходу
Так, що чи й вітер дожене його.
На бачив, як Микула меч дістав,
Що на край поля у траві хранився.
А потім свиснув, що аж Ясь спинився
Та, зрозумівши, чимскоріш помчав.
На посвист той зійшлись чоловіки
Враз до Микули. В кожного сокира
Чи спис в руках, яким полюють звіра.
Та за спиною в когось лук легкий.
Микула вістку їм переповів,
Що Ясь приніс. І всі рядити стали,
Як вони обрів тих зустріти мали.
Стрункому хлопцю Боричу велів
До лісу мчати та прослідкувать,
Що обри роблять. Можна сподіватись,
Знайде, бо ж так до звіра підкрадатись
Уміє, що й руками б міг впіймать.
Чоловіків Микула розділив.
Одні в село негайно подалися,
Його до бою готувать взялися.
Другим же заховатися велів
В ярку і тихо на момент чекать,
Як обри спину у бою підставлять,
Нехай тоді на них удар направлять.
Інакше обрів їм не подолать.
Поки оті приготування йшли,
Ясь у селі усіх уже стривожив.
Бігом вхопили в руки, хто що може
І стежками, які на брід вели,
Помчали. І жінки, й старі, й малі.
Зовсім малих жінки на руки взяли.
Не озирались, бігли, поспішали,
Бо ж знали добре, які обри злі.
Ясь біг із ними, але відставав.
Хоч ще малий, та так йому кортіло
Стрілою обра продірявить тіло.
Тугого лука із собою мав.
Коли усі перебрели той брід,
Він зупинився, взяв очеретину.
Ножем надрізав. Вже ж бо не дитина.
Знав, як у річці хоронитись слід.
Очеретину в рот і ліг на дно.
Вода мутна, його зовсім не видно.
Сховав лук в очере́тах принагідно.
Для лука то недобре геть воно,
Як тятива намокне. Став чекать.
Він так умів годинами лежати.
Навчив цьому іще покійний тато.
Казав, без того воїном не стать.
Багато він чому його навчив.
Міг би і більше… Та ж орда проклята…
Пішов в похід і не вернувся тато…
Та він вже й сам багато чого вмів.
Думки зненацька тупіт обірвав.
То під водою добре було знати.
Кінні промчали, наче й не багато.
Та Ясь, все дослухаючись, лежав.
Там нагорі, напевно бій іде.
Туди хоч одним оком поглядіти.
Там ллється кров. Ну, як тут усидіти?!
Крізь очерети став глядіти, де
Ті обри. Бій іде вже за село.
Кінні уже між хатами мелькають.
Родовичі їх у списи стрічають.
Та, видно, непереливки було.
Микулу обри якось відсікли
Від інших та кінними нападали.
Живим, напевно, захопить бажали,
Бо за такого б золота взяли.
Мечем від них Микула відбивавсь,
Але до річки мусив відступати.
Зосталося вже зовсім небагато.
Не підпустити обрів тих старавсь.
Та що один, як проти троє їх?
Тож Ясь не став тоді уже вагатись.
Пора прийшла йому за лука братись.
Наклав стрілу, націлитися встиг
І один обрин полетів з коня
Так, що другі не встигли й зрозуміти,
Що із ним сталось. Ще стріла, як вітер
Другого миттю обрина спиня.
Микула, хоч не зовсім зрозумів,
Хто саме допоміг, бігом метнувся
І з коня третій обрин навернувся.
Огледівсь, Яся поглядом уздрів,
Кивнув і знову до села подавсь.
А тут і ті, що у ярку сиділи,
Зненацька на тих обрів налетіли.
Тепер вже обрин по селу метавсь,
Не знаючи, як вибратись звідтіль.
Бо ж виходи дуліби перекрили
І кожного списами люто стріли.
З коней збивали майже без зусиль.
Небагатьом прорватися вдалось.
Вони бігом до лісу утікали,
Неначе крила за спиною мали.
Не солоно сьорбавши довелось
Їм повертатись. Бо по вовну йшли,
А стриженими мусили вертати…
Хоча і у дулібів були втрати
Та ж ворога вони перемогли.
Ясь по стежині до села вертав.
Чоловіки, ще з бою розпашілі,
В’язали рани, що були на тілі.
Микула раптом перед хлопцем став,
Узяв на руки: - От він – рятівник!
Йому ми всі завдячувати маєм!
А Ясь щось неповторне відчуває.
Йому ж лише іде десятий рік,
А він уже село порятував.
Ех, порадіти б міг за нього тато!..
А сонце вже збиралося сідати.
Далекий обрій, мов вогнем палав.

Дочекалися і ми
Явних проявів зими -
Прошуміла завірюха,
Вкривши землю білим пухом,
А опісля на мороз
Несподівано взялось,
Ще й канікули тривалі
На догоду нам настали...
15.12.25

Вишию

У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию діду́сю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
А тобі - рушник у квітах,
соняхи під небом синім-синім.
Сонце подарує більше світла,
Й голуб миру лине в Україну.



Перший сніг

Снігу першому - ура!
Як зраділа дітвора!
З неба падають сніжинки,
Ловить їх мала Яринка.
Проковтнув одну наш пес.
Білим дах покрився весь.
І подвір'я у снігу.
- В сніжки гратимеш?
- Угу!
Петрик з Яриком помчали,
Бо часу занадто мало.
Сонце вранці поласує,
І без снігу стане сумно.



Мрія кішки

По снігу гуляла кішка,
Застрягали її ніжки.
По снігу стрибав горобчик.
Пурх!- і полетів молодчик.
Кішка тільки облизалась.
Сили, певно, в неї мало,
А літать вона не вміє.
Це для неї тільки мрія.

Зебра

В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.


Горіхотворка

Ой, яка дрібна комаха,
Має крильця, ніби в птаха.
Шкоду робить для малини,
Нищить пагони ожини.
Живиться пилком, нектаром,
На листках зростають гали.
Потерпає жолудь дуба,
Наріст зверху - то є згуба.
Паразит горіхотворка,
Голова і груди чорні.
Взимку спить вона у галах.
Йде давно погана слава.


Сонця подружка

Пізня осінь, листопад.
Хоч зажурений вже сад.
Щось жовтіє між гіллям.
Задивилася земля.
Круглобокий плід. Овва!
Сонця подружка - айва.
Пропаде усякий щем.
Смакуватимемо джем.

Гість
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Рознесеться згодом вість,
Сонце вийде із-за хмар.
Особливий в нього чар,
Бо туман - це тільки гість.



Городні молодці

Помаранчові плоди-
Подивись і підійди.
Ми гарненькі і пузаті
солоденькі й ароматні.
Хто ще нас не коштував?
З гарбузів доволі страв.
Хліб і каша, і цукати.
Запіканка пахне в хаті.
І оладки, і млинці -
Ми городні молодці.
Споживати нас корисно.
Вмиє дощ, то стільки блиску!
Вітаміни в кожнім з нас,
То ж смакуйте, саме час.



Ягідка

Зелененький круглобокий,
Ще й у смужечку увесь.
Друзі є, не одинокий.
Ним смакує навіть пес.
ВсередИні червоненький
І насіннячко дрібне.
Кожна скибка солоденька,
А ім'я яке чудне!
Ягідка. Яка ж велика!
Це одне з земних чудес.
Кавунець, кавунчик стиглий.
От би виріс до небес!

В пухнастому світі
Пухнасті створіння
Пухнасто щасливі
У всіх поколіннях.
І сонце пухнасте
Їм світить ласкаво.
В пухнастому небі –
Пухнасті заграви.
Пухнасто муркочуть
Малі кошенята
І хочеться разом
Із ними мурчати.

7.10. 2025

Всілися каштанчики
На листках-диванчиках.
Поглядають навкруги
Деревцяток дітлахи.
У коричневій кофтині
Ці каштанчики осінні.
Скучили під шкарлупою,
Гомонять поміж собою.

Мишка з песиком і котик
заховалися у ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Як збиралась Галя в школу
ботик з рук стрибнув додолу,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Галя ось несе із кухні
воду хвостикам у кухлі.
Треба хвостикам тікати,
знову ботика шукати.

Мишка з песиком і котик
заховались в другий ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

2022 рік

Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.

Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Айстри, кетяги калини.

Грушки дуже солоденкі,
Щічки яблук червоненькі.
Виноград глядить на сливу:
Теж синенька. Справжнє диво!"

Сяє сонечком камінчик,
Примостився там промінчик:
"Ще в саду побуду трішки,
Подивлюся на горішки!"

Тато сина обіймав,
Тепло в щічку цілував:
"Сину мій, рости великий,
Усміхайся сонцелико!
Славний будеш богатир,
Ти мені, синок, повір,
Станеш воїном ти грізним -
Захистиш нашу Вітчизу.
Жде тебе безліч шляхів,
Та вертайся до батьків,
До Вкраїни, де родився,
І ходити справно вчився,
Де сказав вперше: "Матуся",
Я за це, синок, молюся..."

І ясніли оченята
Як горнувся син до тата.

Із Бориса Заходера

Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Часом блукаємо ми у хао́сі, –
нелад і темрява геть навкруги;
та не дають заблукати нам зовсім –
мордочка, хвіст та чотири ноги!

В хащах полюють на нас, як на здобич?
Нам не страшні будь-які вороги,
бо підбадьорюють: «Друзі, ми обіч!» –
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Й навіть коли тобі тоскно до дрожу,
лізеш на стіну від туги й нудьги –
краще за інше завжди допоможуть
мордочка, хвіст та чотири ноги...

Трішечки м’яса та трішечки каши
(тобто – не треба влізати в борги),
пілка в куточку... І ось вони – наші,
мордочка, хвіст та чотири ноги!
ааааа
(2025)

Із Бориса Заходера

– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?

«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
я й га-гадати не берусь!»
Вівця ще й додала окремо:
«Бе-безумовно, це проблема!
Можливість рішення – туманна...
А втім, спитайте у Барана».
Дворовий Пес пробуркотів:
«Все зло у світі – від котів!
Як двічі два чотири,
від них – й дірки́ у сирі!»
Обуривсь Кіт: «А все простіше!
Хто точить ді́ри? – Звісно, миші!»
Та тут Ворону бог приніс, –
мабу́ть, щоб всім утерла ніс,
бо, як відомо з давніх пір,
у неї є талан на сир!
І ось доручено Вороні
аналіз провести сторонній...
Щоб вивчити проблему дір,
заглибилась Ворона в сир.
І ось уже дірки́ останні...
А сир – скінчився у пізнанні.
Розґвалтувався скотний двір:
«Разбій! Грабіж! Покрали сир!»
Злетіла на паркан Ворона
і заперечила резонно:
«Та що таке, шановні, з вами?
Ви ж піклувались дірочками!
Так, сир я з’їла на дозвіллі,
але ж дірки́ – лишились цілі!»
На цьому й припинився спір,
бо все одно – скінчився сир...
Так і не взнали свійські звірі,
з яких причин дірки́ у сирі!
аааа
(2025)

Із Бориса Заходера

Злетіла сорока висо́ко,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
що яблука повністю сині,
що ніч виникає із тіні,
що в морі, як правило, сухо,
що лева подужає муха,
всіх краще літають корови,
всіх ліпше цвірінькають сови,
що лід надзвичайно гарячий,
що холод у пічці собачий,
і що серед птичої зграї
їй рівних у правді немає!..

Торочить сорока, стрекоче,
а слухати жодний не хоче;
бо, що б не тріщала сорока,
це слухати – марна морока!

(2025)

Із Бориса Заходера

Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.

І скарги йдуть навперебій:
і це́ от, і тамто́...
А винуватий – хтось такий,
чиє ім’я – Ніхто!

Скажіть, наприклад: хто знайшов
в буфеті мармелад,
й обгортки, ніби як на схов,
запхав кудись навгад?

Хто з коридору крикнув «гав»?
Хто розірвав пальто?
Хто на шпалерах малював? –
Ніхто, Ніхто, Ніхто!

«Ніхто – прека́посний сусід! –
сказала мати враз. –
Давно його провчити слід,
і ось йому наказ:

Ніхто не піде в двір на гру,
удома хай сидить!»

Вам смішно? А мене й сестру
це зовсім не смішить!

(2025)
ааааааа

Із Бориса Заходера

Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!

Такий учений, загалом,
в сім’ї лише один!
І я́кось батьку за столом
задав питання він:

«Два пиріжка тут, згоден ти?
Та є лічба нова:
я можу зараз довести,
що три їх, а не два!

Рахуємо: оце ОДИН,
це ДВА... Тепер замри:
ОДИН та ДВА, – закінчив син, –
якраз і буде ТРИ!»

Промовив тато: «Ну і ну!
І справді: рівно три!
Гаразд, я два з них проковтну,
а третій – ти бери!»

(2025)

Із Бориса Заходера

Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.

І Бука про себе промукав:
«Навіщо настільки ти бука?»
Та й Бека пішов недалеко,
він думав: «Огидний ти бека!..»

(2025)

Про усе дізнатись хоче
Самостійно змалку хлопчик
І тому вмовляє тата
Научить його читати
Буквара, що в їхню хату
Дід колись уніс для брата.

Батько вчитель нікудишній,
Мамі в руки суне книжку,
Адже він не має вміння
Хлопця бавити сумлінно,
А матуся неминуче
Сина грамоті научить.

Щоб завчались швидше знаки
Мови звуків усіляких, –
Мати стала терпеливо
Трактувати барв мотиви
По боках від букв самотніх
На мальованих полотнах.

Хлопець слухає уважно
Голосних тони протяжні,
Приголосних звуки стислі
І уже себе не мислить
За столом, або на ліжку,
Без читань якоїсь книжки.
14.08.25

Із Бориса Заходера

– Дайте півкіло усмі́шки,
банку сміху, хмарки трішки,
три столових ложки вітру
та зірниць чотири літра!
Писку-виску двісті грамів,
десять метрів шумів-гамів,
а іще – гачок шипучки,
а іще – ковток карлючки!

– Добре, дам я, що вам треба, –
як одержу з вас для себе
пук дівчаток, жмут хлопчаток
й п’ять горщаток собачаток!

(2025)
аааааааааа

Із Бориса Заходера

Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!

І ось наша доблесна Рижка
у їхній застрибує гурт, –
проста́ непородиста кішка...
Але – не стушу́ється тут!

Славетні наймення – усякі
котячий налічує рід:
наприклад, той Кіт, що Наплакав;
Чеширський усмішливий Кіт;

погрозлива Кішка, вся Чорна
(хоч дурощі це, далебі);
й та Кішка, що вперто й проворно
Гуляла Сама По Собі;

послужливий Кіт У Чоботях
(та з лихом до нього не лізь!);
були у шанобі й пишнотах
єгипетські Кішки колись...

І от – славнозвісним цим Кішкам
(й тако́ж – славнозвісним Котам)
привітно вклоняється Рижка –
як Кішка, Що Спить Не Там.

Вона не шукає зати́шку
й кутка, де нема суєти, –
того, що шукають всі кішки
(а втім, і окремі коти);

вона обирає завзято
(й такого не бачив ще світ!)
місця́, де не спробує спати
ні кішка котра-будь, ні кіт.

Ви зараз підпустите шпильку:
«Прославиться кішка умить –
за що? Не за подвиг, а тільки
за те, що вигадливо спить?»

Ви скажете: «От іще лихо!»
Ви пирхнете: «Ну й кавардак!»
Ви зайдетесь в’їдливим сміхом...
а я відповім на це: «Так!»

Достойна цілком вона слави,
оскільки подвижниця ця
уже досягла в своїй справі
високого рівня митця!

Хто спить у трубі грамофона,
якраз коли грається марш?
І що це в пательні за соня
в той час, як готується фарш?

Де хочете – від А(бажура)
й до Я(щика для взуття) –
мостилась ця про́ста натура
і спала собі, мов котя...

Згадати абетку всю можна –
і слухайте потім, терпіть:
є місце на літеру кожну,
де кішка ця іноді спить!

На гирях від ходиків спала,
коли виставляли в них час;
на третій сторінці журналу
(я сам – спав на другій якраз);

а ще – на карнизі при стелі;
а та́кож – на клямці дверній;
і навіть – у нас на постелі,
хоч це заборонено їй!

Й погодьтесь на цьому-от місці:
недаром цю лінію гну,
бо слава дістанеться Рижці
за досить велику ціну!

...А вчора вже хтось мене торгав
і цілий вчинив тарарам –
щоб взяв я для нього автограф
у Кішки, Що Спить Не Там!

(2025)

Із Бориса Заходера

– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
Ледь підручник я узяв
й сів за стіл – як чую: «Няв!»
«Йди-но геть! – кажу коту. –
Скруту маю я ще ту́:
вчитись треба, пихтячи...
Так що – дзусь, і не нявчи!»
Він же – виліз на стілець,
й ніби спить, – от хитрунець!
Тільки бачу я оману,
і на неї не пристану!
«Хитрий ти котячий син!» –
й смик його за хвіст!..
– А він?
– Підхопився він спрожогу,
на стільці подер сукно,
скинув зошит на підлогу,
а мені подряпав ногу –
та і скочив у вікно!..
Втім, на нього я не злюсь,
зайвий раз не крикну «дзусь».
Тільки каже вся сім’я,
що в усьому винний – я.
Й заявив я їм ґрунтовно,
що – обмова це пуста:
спробуйте самі, шановні,
втримати за хвіст кота!

(2025)

Із Бориса Заходера

Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Бо станеш враз безноса,
чи навіть втратиш хвіст!»

Уперта ця собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка –
відповідала вперто,
поглянувши навскіс:
«Ви можете ричати,
чи можете мовчати –
продовжу я відверто
усюди пхати ніс!»

– Що з нею стало, друже?
Вже нам цікаво дуже!
– Та і мені цікаво,
без ви́димих підстав...
Але скажу вагомо:
мені це невідомо,
бо пхати ніс у справу –
звичайно, я не став!

(2025)

Із Бориса Заходера

Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
нюх собачий,
слух собачий...

І характер був собачий –
тобто, трішечки гарячий!

(2025)
аа

Із Бориса Заходера

Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!

(2025)
D:after {content:attr(t) attr(t);}
ааааааа

Із Бориса Заходера

Плаче кішка в коридорі,
у бідняжки справжнє горе:
не дають жорстокі люди
вкрасти шмат печінки з блюда!

(2025)
ааа

Полювали з Полею на полі
ми на квіти для прикраси долі
і зустріли на дорозі кицю,
що ходила пити до криниці
та напилася водиці вволю,
тож полює на польовку в полі,
там де квітів просто досхочу.
А що далі було – промовчу!

червень 2о25

Після дощику, чи зливи,
Як і танення снігів, –
Не лунає несміливо
У яру водички спів.
Дзюркіт радісний струмочка,
В прохолодному ярку, –
Дзеленчить уже дзвіночком
Що є сили, нашвидку.
Каламутний, повноводий
І рухливий, наче дух, –
Різнобарвністю мелодій
Звук з ярка вражає слух.
21.07.25

Яри прохолодні
У нас, де завгодно,
Злякають імлою
Когось вслід за мною.
В яру, як годиться,
Завжди багновиця
Та ще таємниця,
Мов мрія, ясниться...
19.07.25

Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Через сонечко незгасне,
В пору ждану та прекрасну, -
На деревах листя й віти
Перестали гомоніти.
Золотяться річка й поле,
І на дітях білі льолі,
Бо розпечене світило
Світ вогнем позолотило.
17.07.25

Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Знемагаючи від спеки,
Від зорі і до зорі
В липні плавають лелеки
У блакитному Дніпрі.
15.07.25

В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
І рожевій конюшині
Всі дзвіночки друзі нині.

Яхти трикутні вітрила
Шурхають прудко, мов крила
Білої чайки, що низько
Навстріч несеться вітриську.
Яхта завзято й бадьоро
Рине розбурханим морем,
Ріжучи вітер і хвилі
Гарно загостреним кілем.
23.06.25

Шлюзування необхідно
Тільки там, де гребля є, –
Де ріка невідповідна
Берегам своїм стає.
Шлюз ворота відчиняє,
Вивільняючи маршрут, –
Водосховищем безкраїм
Яхти весело снують.
22.06.25

Хлопчик має хом’яка, –
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
21.06.25

Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Від завидна до темна, –
Учить діток пізнавати,
Чим цей гарний світ багатий
Усезнаюча вона.
18.06.25

Посередині болота
Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25

Для абетки
А
Акул немає у Дніпрі,
Тому в ріці прогрітій
Ми від зорі і до зорі
Проводимо все літо.
Лише сумує дітвора
І журиться скрізь хором:
Чому канікулів пора
Минає дуже скоро?..
Є
Є у Вишгороді кручі, –
Тож, як сходите згори,
Попадете неминуче
У заквітчані яри.
Там озера і затоки,
Вздовж Дніпрових берегів, –
Загубити влітку спокій
Спонукають малюків.
К
Крізь віки відчуваєм
Славних пращурів дух,
Бо в нім віра безкрая
В мир і щастя навкруг.
Їхні правда і сила
Не згубилися, ні,
Раз вже видно зі схилів
Світлі завтрашні дні.
С
Стигне ранок імлистий
Без яскравих одеж, –
Пахне квітами місто,
Після гару пожеж.
Додивляються діти
Заспокійливі сни, –
Добре жити у світі
Без боязні війни.
У
Україна – це я із тобою
І не зниклий безслідно наш рід, –
Це досвітні вогні над рікою
Та зорі поза обрієм слід.
Україна – це Вишгород наший
Вікодавній, принадний, святий, –
Без усіх рукотворних прикрашень
Любим змалку його я і ти.
Україну і чуєш, і бачиш,
Коли просто по вулиці йдеш, –
Побажай їй наснаги й удачі,
І люби, як матусю, без меж.

Заплітає в Україні вітер хвилі моря сині.
Сонце гори обіймає і трембіта гучно грає.
До осель своїх лелеки повернулися здалеку,
Вже малі лелеченята зустрічають маму й тата.
У степах високі трави і світанки золотаві.
Ключі неба журавлині, диво-кетяги калини,
Пісня мами, слово тата – в нас цього не відібрати:
Нездоланна і єдина наша люба Україна!

Понад шляхом край села
Мала річечка текла,
Згори бігла долиною
Поруч ліс стояв стіною
В ньому вивільги співали
І зозуленьки кували.
В річці глечики цвіли
Срібні рибки в ній жили.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Повна чистої води
Від посухи і біди
Рятувала нас не раз
Ти привітна повсякчас
При дорозі край села
Славна річечка жила.

У ту юність давню мою
Сиві верби над водою
Зазирали в глибину
І будилися зі сну
Коли вітер мчав на крилах
Очерет гойдав щосили
Дзвоники ще там цвіли
І джмелі на них гули.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Крізь роки і крізь віки
Ти до матері - ріки
Добігала край села
Не робила людям зла.
Був тоді зелений край
Весь квітучий ніби рай.

В першій мирній тій весні
Давній спогад по війні:
В вічному застиг спокою
Танк підбитий над рікою...
Сивий дядько у човні
Вижив у лихії дні
Та лишилась сивина
В пам'ять що була війна.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Напувала ти цей ліс
Щоб густим, високим ріс
Партизанів заховав
І людей ще годував.
Щоб від квітня до снігів
Рятував од ворогів.

Та змінилося усе
Край вже радість не несе.
Все набуло нових рис:
Вирубали давній ліс.
Навезли піску сто тонн
І новий мікрорайон
Із висотками постав
В три десятки сірих лав
Вже ні людям, ні собі
Зникла річка у трубі.
Де ти, річечко, ріка
Що була ти гомінка?
Не біжиш вже нікуди
Нема чистої води
Лиш багнюка в рівчаках
І болота у садках.
Геть сліпими ми були,
Що тебе не вберегли.
Понад шляхом край села
Колись річечка текла.

2 червня 2018 р.

Сонця промені над лісом,
Наче тісто, хмару місять, –
Мнуть, розтягують, стискають
Посередині та скраю
Так, що зменшена хмарина
Пропадає в небі синім,
А в моєму ріднім краї
Розвиднятись починає…
24.04.25

Прислухаючись до свисту
Ховрашка серед пшениць, –
Не спиняє жайвір виступ,
Не спішить упасти ниць.
Тішить співом хліборобів
Перелітний птах тому,
Що за шкоду ту, що робить,
Дістається не йому.
Утішає гарним співом
Цей співун людей давно,
Як і знищує посіви
З гризунами заодно.
17.04.25

Коли чужий ступає до порога,
Чи зупиняється в чеканні край воріт, –
Оповіщає гавканням тривогу
Управний охоронець наш – Джигіт.
Нема в гостей ніякої надії
Зайти у двір, бо пес і круть, і верть, –
Як хижий звір, собака шаленіє,
Зі зла аж наїжачується шерсть.
Немає до стороннього довір’я,
Хоч має той для пса делікатес, –
Нікого не пускає на подвір’я
Без дозволу господарів наш пес.
15.04.25

Малює Яринка
Барвисті картинки:
Біляву хмаринку,
Зелену ялинку,
Червону квітинку,
Зруділу стеблинку,
Жовтаву родзинку
І срібну краплинку
Собі без зупинки
Малює Яринка.
01.04.25

Квітка квітці говорила:
"Ти така рожевомила!
Ти, мов сонечко, прекрасна,
Усміхаєшся так ясно!
Пелюстки такі тендітні,
Наче в пролісків у квітні!
Пахощі такі духмяні,
Ніжнотонкі, незрівнянні!
А ще, вичурні листочки!
Ти - найкраща у садочку!"
І відповіла та красно:
"Не так я, як ти - прекрасна!
Той, хто добре серце має,
Лише гарне помічає."

Тишком-нишком взяло книжку сіре мишенятко.
"Почитай мені, будь ласка",- каже мишотатку.
"Як читаєш мені книжку - кота не боюся,
Теплу ковдру дістаю й до тебе горнуся".

Вже солодкий дивосон в нірку заглядає.
Він також почути хоче, як тато читає.
Кольорові добрі сни наснились полівці,
Тато казочку читав й гладив по голівці.