Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!"
вже підвелось життя нове навшпиньки -
прощай, мій раю, дорогий, бувай, Едем.

В зіницях знову розпочався відлік болю -
це пристрасть, ніби смерч, зірвала дах.
Не плач, коханий, – то данина блудній долі,
що нас розпачливо пустила по руках.

Чужі і рідні стали – скажуть: вражі діти!
Чуже усе - на двох лишився спільний гріх,
зів’янем скоро як оці безсилі квіти,
впадемо краплями дощу з осінніх стріх.

І не настане день новий, і вже не варто
латати рід, що свій давно забув тотем…
Ціну і правду - все поставити на карту
й солóдко вмерти серед раю хризантем

Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!
Пригадую - ти по дорозі бігла...
Щоночі в наші гори я лечу
Й біжу, мов навіжений, за тобою...
Не можу наздогнати. Зупинись!
Згадай, як ми кохались під горою.
Згадай усе! До скронь моїх торкнись,
Щоб знову пережити щастя миті,
Коли шалено пульсувала кров...
З дороги падав камінь - прямо в квіти,
котрими частувала нас любов.

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
А я напівпритомний на дивані
Ковтаю пиво з почуттям вини.
Ще мить тому торкався Ваших рук
І потопав у повені волосся,
І сам не вірив - думав, то здалося,
Що в грудях Ваших почастішав стук.
І обпікав шалено серця жар,
Бо Ви - така жадана і зваблива...
Скажіть, чому ж Вам ненависне пиво
І байдуже, чи виграє "Шахтар"?!

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Вода як борщ. А десь із глибини
Повиростали лілії духм'яні.

Нога ступає тихо у пісок.
Я по ставку ходив би аж до ранку,
Та короп - в очерет... й зірвав гачок...
Чи може то була консервна банка?

Ногами з себе зтягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
І зорі у червоному вині,
І море якесь темне, нереальне...
Я голою лягаю на пісок,
Мій місяць "інь", не треба чоловіка!
Туман розвіється і випустить зірок
І ніч таки зцілить мене, каліку!
Мені насниться те, чого нема
(Пісок та гострі мушлі - гарне ліжко!)
Насниться, як гулятиму сама
По золотій від місяця доріжці!
На ранок збудять чайки голосні.
Я трохи змерзла, але знов щаслива!
Ой, голова... І де мої штани?
Чи є в кишені гроші ще на пиво?

Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Ти закохався в світлий образ жінки,
Очищений юнацьких мрій дощем.

Думками в небі радісно літаєш,
У грудях б'ється серце молотком.
Пройдуть роки. І ти себе спитаєш:
"Пилинки... під прозорим ковпаком?"

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані...
О, ці таємні ночі на баштані,
Де ми з тобою - молоді та п"яні
Чергуємо любов і кавуни.

Таємний гріх, солодкі, теплі губи...
Тихіше, милий, сторож ще не спить...
Під головою светрика блакить...
Стисни сильніше... Чуєш, як рипить?
Кавун дозрів.
І я дозріла, любий...

Поміж вагітних ягід дикий тан
Двох спраглих тіл, котрі забули втому...
Чекає чоловік.
Піду додому
Удосвіта...
Посічкану солому
Везли з гармана - даленів гарман...

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!"
В них залишив себе. Свою частинку
І тайну всіх, несказаних ще тем.

Недоторкáнних і кристально чистих,
У завитку думок і почуттів,
Ти залишив їх на вікні навмисно,
Так й не сказавши, що давно хотів.

А я погляну на красу ранкову
І вичитаю в квітах слід вагань.
У поцілунок (відповідь – без слова)
Вкладу єднання наших сподівань.

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки
На білосніжних квітах хризантем!" -
Немов немає інших гарних тем,
Лише японських віршів намистинки.

Немов немає інших трав і квітів,
Людських проблем і клопоту в житті,
Лише ці вірші, вічні і прості...
(А я ж люблю їх, наче подих вітру:

Двома рядками – про кохання диво,
Одним рядком – про вічність і буття –
За сотні літ до нас, і де знаття,
Що після нас не скажуть так цнотливо?

І хризантем – боюсь, що заяложу –
Тендітні стрілки з запахом терпким,
Вони мої: на іменини в дім
Заносила їх мама... Ні, не можу.

В морози гріло нас квітіння літа,
Осяйність Сходу – у відрі, в піску –
Зродитися б в пелюстці і в листку,
Щоб найтемніші дні перетерпіти...

Ось що в собі ця квітка-символ носить,
Ось що ті вірші – перли, послання
До нас – і просто в вічність, навмання.
Але про це не вголос. Досить, досить.)

Немов би знову, у школярськім дусі,
Вивчаємо майстрів прадавніх злет.
Чи скаже краще хто, аніж поет,
Якщо поет - Мацуо Мунефусі?
09.07.2007