Цей важливий ковток, ніби чашу цикути,
Я прийму перед стратою, в лати закутий.

І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.

В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.

У гірчинці відкриється мелос кохання,
Колообіг світів, маяки сподівання.

Так імла небуття обернеться пророком,
Мудрим старцем із посохом, в сяйві пороку.

У бездонності кави іде споконвічне
Розуміння життя, мов намолені свічі.

В теплоті філіжанок роздягнеться діва,
Що увірветься в ніч, так омріяно дивна.

Меса ночі здійсниться в суворім законі,
Розриваючи давні залізні закови.

15 квітня 2026

Журба заклякла горілиць,
Гузьким лежить між блискавиць,
Летить крихке між довгих віт,
По гіллю сходить чорний кіт,
До змерзлих відьом на льоду
Підносить всохлу лободу,
Говорить відьмам: — Ворожба
Перлинам пер знайшла гриба!
Тікайте швидше, хто куди,
Слідом замерзлої води.
В імлі шукайте торжества
Примар прозорого єства,
Читайте по очах у них
Думки звичайних і святих,
У хвилюванні блиску риз,
У скелях гір, сльозах гульвіс,
Де смуток, як масна сльота,
І час мінливий, як вода…

Я забутий під снігом далеких часів.
Мене звати ніяк. Я - минулого тінь.
Я полишив життя, мов задавнений гнів,
Ніби голос у гулі земних голосінь.
Я здійнявся у небо і вмить занімів,
Не знайшовши опору благань і спасінь.

Мене викреслив світ з електронних мереж,
Із розумних комп'ютерів, списків, молитв.
Я позбувся знайомих затертих одеж,
Тих, що фатум колись для убогих створив.
Я позбувся умовностей, ланців і меж.
Тільки думка пульсує, мов світлий порив.

Я не знаю, навіщо прийшов у цей світ,
Де коріння моє, де джерела мої.
Опадає минулого зранений цвіт
У розлуці сумних і самотніх гаїв.
Передам на той світ ностальгічний привіт,
Як поранений спів голосних солов'їв.

14 квітня 2026

Повзуть до берега пустого
Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.

В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
Несуть свій шерех кишеньковий.

Які ж вони крихкі створіння? —
Рухливість марна і химерна
У єдності годин весінніх,
Полішинелях потаємних.

Повзуть, як мрії і герої
У тіні під плакучі верби
Вздовж берега землі слизької,
В слідах струмків сухих, завмерлих…

Я не хочу писати вже вірші.
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.

Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
Де надії залишив Бажан.

Поступово заходжу у води
Прохолодні, столикі, святі,
У простори небес і свободи,
Де читаю поеми прості.

Поступово зайду у розлуку,
У затоку надій і біди.
О велика небачена злуко
Між землею і небом, гряди!

13 квітня 2026

Колись перегорнуть останню сторінку
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб звершить роковану путь.
Колись переллється потужне творіння
У море безкрайнє, до вічних основ.
Ростуть крізь папіруси ніжні пагіння,
Які надихають велику любов.

10 квітня 2026

Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.

Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Літо світу, Сонця довга гра.

Чи шукати грати, чи горіти
Грою розпашілої душі,
У шовках степів джмелів роїти,
Як розкуті в злиднях байгуші?

Згинь же, смуток, випий, мов отруту,
Спраглим ранком чистої роси —
Хай живе одвічне і набуте,
Як проміння Сонця на косі…

Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.

Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Списи зупинять, мов німі.

Краса тендітна, швидкоплинна,
Вразлива, трепетна живе
В жорстокім світі понад млином
Нагадуванням про нове.

Її беззахисна самотність
Укрилась цвітом навесні.
І відступає хижий морок
Перед красою у вогні.

10 квітня 2026

Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Не можна вже нічого поробить
У краю запустіння і розвалу.
Мов голоси притлумлених трембіт,
Звучатиме відлуння ідеалу.

7 квітня 2026

Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.

Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
І корінь, де чаїться зло.

Цей лик пронизує століття
Зі зморшками старих рядків.
І опадатиме суцвіття
В долини дорогих листів.

Він пропікає до основи,
Вкриває тернами віків,
Ламаючи міцні закови,
Потужність замків і мостів.

6 квітня 2026

Я жду листа, немов благої вісті
З-за океану чи ошатних хмар,
Немов картину проривного змісту
З могутністю недовідомих чар,
Мов пролісок на буйному узліссі,
Вогонь у безнадійності примар.

Я жду листа, що нині заспокоїть,
Дасть нам гармонію у дні страшні,
Утішить, як потужний гордий корінь,
Даруючи небачені пісні.
Проллються дні, немов дощі за комір,
Холодні, неспинимі, чарівні.

Я жду листа, як вісточку надії,
Яка втонула в щільних чагарях,
Як стимул для прогресу, руху, дії,
Яка здолає незглибимий страх.
Втечуть у хащі темні лиходії.
Зростуть ідеї на сипких пісках.

5 квітня 2026