Ми вглиб підводну
закинем якорі,
зупинимося
намертво,—
щоб не знесло хвилями.

Відпочимось.

А там,—
хай хоч потоп,—
стояв би міцний пліт.
Тоді ніхто не дорікне,—
мовляв, сіли на мілини.

А цей вітрильник-
-літун, дивак, —
за вітром мчав,
і черевом схотів
виміряти океан.

Нехай здригаються
підводні глибини,
комусь-то стало душно
там, внизу ...

Але нам не до того.
Вростаємо сталлю у дно.
І точно знаємо:
ми — незамінні,
якщо тримає пліт
ретельний океан.

А цей вітрильник-
-літун, простак, —
все вітром штопає вітрила
і хвилями пробоїни латає.

У снігах безконечних потоне
Те, що ми заховали в собі.
Так серцевий надірваний тонус
Допоможе комусь в боротьбі.

У снігах ми ховаємо звуки,
Ті, що небом даровані нам,
І важкі та нескорені муки,
Що рятують від руху в бедлам.

Пружні звуки спокійного снігу
Прошепочуть слова дорогі,
Що не чутні в свавільному бігу,
Нескінченні, глибокі, тугі...

Так сніги поглинають тривогу,
Суєту і жорстокість доби
І лаштують в далеку дорогу
Для гармонії та боротьби.

5 січня 2026

Клопи — давніші за людину.
І коли ми підéмо із планети,
то вони,—
внесуть нас в Лету.
Як динозаврів постарілих,
дожити й вижити невмілих.

І таргани із комарами,
про нас читаючи,
будуть захоплюватись нами.
А потім вчені доведуть,
що ми — це міфи
мурах, що й сáмі стародавні.
Ми лиш фантазії
голодних бджіл,—
уривки снів
на крилах мухи.
Лиш лýна свистів
в ультразвуці.

А після Сонце
спалахне ще яскравіше
серед первинно-зоряної тиші.
Червоним Велетнем
Повстане
Жовтий Карлик.
Своє творіння найдорожче,—
доньку Землю,—
прокóвтне древній,
збожеволілий Творець.

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

До зустрічі вчорашній
чи підібрати риму
Або
Фотографом
увічнити на знімку
знайомі мені образи:

Тут Фенікс
повсталий з попелу
відтворить посмішку
на давніх своїх устах

А поруч сяде Німфа
що злетіла з високá…

І щось тяжке, земне
розтане в пирогах.

1983

Пробіжка на морозі - це подорож неждана,
Стрибок у невідоме, оновлення душі.
Вона тебе підносить у простір первозданний,
А збоку вболівають замерзлі спориші.

Ти не втечеш, напевно, від лютої юдолі,
Від фатуму, що висне, немов небесний карб,
Від тої нетривкої жорстокої сваволі,
Що оберне на мотлох дорогоцінний скарб.

Пробіжка на морозі - пробіжка у майбутнє,
Та на ногах кайдани невтомно дзеленчать.
Минуле дороге, болюче й незабутнє
Кладе на юну стежку стурбовану печать.

Дай Боже не спіткнутись у швидкісній гонитві.
Шляхи ведуть до Риму, мов у стражденний рай.
Дай Боже не запнутись у боротьбі й молитві,
В яких поставить крапку цей неповторний край.

20 січня 2026

ти не поспішай
по сигаретці бігти вогник
треба подумати
попіл осипається
не поспішаючи
треба подумати
мені потрібен твій погляд
але твоя квапливість
збиває попіл та дим
дим не розвіявся
треба ж
треба подумати

2020

Так сяйво пам’яті про видихи і вдихи
Є перевтіленням бар’єру срібних сфер,
Бомонд малих отих у спогляданні грифів
Є узбережжям всесвіту вогню без барвників,
Та те що бачить він – не бачимо допіру -
Так мабуть треба, в тому радості нема,
Тікай до скель, готуй птахам офіру,
Нехай спокутують дурниці крадькома!

Немає сенсу врешті у кінці еклоги -
Казав Плутарх, збираючи букет,
Жінок не збуджують диванні носороги,
Самі займенники не створюють сонет!

Кажи і ти мені про те, що ще не знаю,
Краплак закатуй в банку прозапас -
Є чудодійною для всіх реклама раю,
Як тінь від дерева життя в дороговказ …

сон по дузі губ
ковзає ще
її волосся вранці
капризніше
ніж вона сама
торкаючись себе
недовірливо
через щілинки очей
дивиться у дзеркало
наводить стрілки сонце
неквапливо
сходить

2026

Так зрісся з домом, що уже не хочу
Виходити нікуди, хоч убий,
Іти в полон до золотої ночі
Чи відбивати виклики юрби.

У цьому домі радість безумовна
І безкінечна, ніби океан.
Прозріння незглибиме, неспростовне
Чар-зілля прикладатиме до ран.

У цьому домі висохла оаза,
На денці чаші краплі каяття.
І ти стоїш у ньому, ніби в'язень,
Якого полонило небуття.

У цьому домі дим святих ілюзій,
Уривки правди, мов шматки газет,
І візії невидимих алюзій,
Які звільняють з бісівських тенет.

У цьому домі святість і порочність,
Тюрма і храм, свобода і полон.
І головне - це не втрачати точність,
Відкинувши іржавість заборон.

17 січня 2026

Усміхалась
надривалась
сумувала
не сварила
налітатись
не спішила
відлітала
відлітала
відлітала

душа

2024

Рятує слово доки ллється-
Вбиває розум доки ллє,
Та то не правда–лиш здається!
А Всесвіт пнеться у своє!

Шовковий ворс пливи над градом,
Серед ампірного рев’ю,
Камінний отвір будь кошлатим,
Схиляй вербу до вівтарю.

Чарує дощик східців зграя,
Чарує зграю мокрий сніг,
Стожари неба серце крають,
Шумить з конопель оберіг.

Жупан надії стільниковий,
Гарячих змістів м’ятний схлип,
Шукай у митях нетипове
Як теплу темінь чайний гриб…

В лабіринтах дрімучих вітрів заблукати…
та маритись марно у радощах невагомих.

2026

Фантик зворотнього,згорнутий примхою часу,
Вовчого сліду рясніє горохом в поснуле,
Кожної миті, щоразу зриваючи саван,
Шепіт хтонічний рятує забуте минуле.

Вийди на шлях не засмученим в хутрі із фугу
В напівчоботях, що вказують шлях до останку,
Не віднімай від грудей гостру косу - півзігнуту руку-
Міцно тримай доленосне в пітьмі за горлянку.

Майже побічно, солодший за дотик до вуха
Хвостика котика, в сяйві крихких діамантів,
Рухайся повз аби личити запиту духу,
Лихо лякаючи врешті під блиск транспарантів…

А журавлі летять собі додому ключами
над землею, де за правду рубають мечами;
над землею, що покрита серпанком печалі;
над берегами, де пустують торгові причали.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що домівка далека вже стала від раю;
що калина у полі вже не цвіте на морозі;
що ніхто по росі уже не бродить босоніж.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що їх зустріне потворний скрегіт металу;
що почорніли золоті куполи на соборах;
що давно погоріли чудотворні ікони.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що тут навіть діти в пташок стріляють;
що озброєні люди тут прагнуть миру,
та могилами усіяні гірські полонини.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що мегери їхні гнізда обкрадають та валять;
що плюють на них і кістлявими топчуть ногами,
а святі новоявлені тиняються селами п’яні.

Але журавлі летять собі додому ключами,
летять над старими, гнилими дахами;
летять, хоч і бачать — там ворони кружляють;
летять, бо іншого дому такого не мають.

Грудень 2021

Тут нікуди піти, лише на стадіон,
Порожній, сиротливий і безмовний,
Там, де біжить нечутний чемпіон
Крізь славу, гордість і тотальний морок.

Тут нікуди піти. В обличчя самоти
Подивимося тихо і печально.
Там грають фугу зречені вітри
В зіницях голубів, синиць і часу.

Тут нікуди піти. В пародію епох
Ми забредемо полохливо й чинно.
Проб'ється крізь часи розлючений Єнох.
Сконає воля в лісі безпричинно.

11 січня 2026

перекинувся ранок росою
розсипає цвіт
в льоті кінь
із-за лісу протяжне
виття…

2026

Понесло колесó крізь лісок, через осінь;
загубилось у нетрях похмурих сосен.

січень 2012

Ніжилась
всю ніч
між зірок
що танули
на тілі моєму
Чумацький шлях
манливий за собою
здавалося
торкався до плечей
наганяючи
завтрашній день
де має було
прокинутись мені?

2010

Я не хочу дивитись в обличчя абсурду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.

Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду, хуртечу і травень.
Лиш тоді я побачу задавнену травму.

А мінливе обличчя епохи колише
Тихий вітер, неначе віднайдені вірші.
Супроводжують лицарі добрі і вірні
Ту епоху, яку обминатимуть вирви.

10 січня 2026

Гвинтики і шайби,
Кручені тунелі,
Паничі кручені,
Байки і казки.
Руки, наче вила,
Губи тонкі, вчені,
Тінь ресентименту
Зваблють вовки.

Міст асоціацій -
Білий, жовтий, синій -
Збуджений і хворий,
Наче блудний син,
Із каміння долі
У чужій кишені
В нескінченно довгий
Кольоровий тин.

Очі парубочі ,
В язиках припливу,
Ще занадто сині,
Щоб тривожить дух.
Розум-то облуда!-
Примха тамагочі ,
Що згризає спокій,
Як блоха кожух…

Зоряне світло лине повільно і тихо.
Але дуже довго та далеко.
Адже воно вічне, воно всеосяжне.

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

А щось чи буде ще?
Не відаю, що далі…
Я вгору впав за обрії та хмари.
І там, де зірка промениста,
крокую шаховим конем,—
без варіантів та дилем;
скрізь і ніде, при всьому не при чом.
Земля пухнаста
на моєму кладовúщі...

2026