Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.

Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані останні німі сподівання.
І освітить страждання останню і болісну путь,
За якою залишиться тільки осіннє картання.

Що ж, навіщо іти на той шлях, де рятунку нема?
Лише каркання круків розбудить столітню утому.
На шляху, де чекає всесвітня, всесильна тюрма,
Де немає можливості вже повернутись додому.

29 листопада 2024

***
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми, а втім
є ще опора не з ликом колони,
і не з гримучим всевладдям замків —
завше рятують обличчя іконні,
бо без гримас вони й не говіркі
в час, коли місто одягне корону,
як не крути, але гості усе ж
і прожене з перегуком і дзвоном
голу її і багряний кортеж…

***
Мосьє-поштар не любить злив і псів,
розбіжностей і збігів за плечима,
у старості й Парижі він осів,
відгородився віями густими
від кожного забутого листа,
від букв нахабних і осиротілих
та подружився похапцем, несміло
з отими, що, благаючи з хреста,
про нього нагадають будь-кому.
А власне, каже зопалу, — навіщо,
якщо носив написане у вічність,
а звідти відповіли не йому?

***
Ну що ж, мадам, вам личить комплімент,
що куплений за усмішку розкішну.
Гадаєте, торговець геть успішний,
якщо знайшов для продажу момент,
коли французька жінка, як вода,
прозориться між смертними й богами
і може зазвучати, наче гамма,
або ж коли на зблиск її хода
невпинна вже?..
Миттєвості, мадам,
не Ваші друзі — клаптики туману.
О, Ви, я бачу, обняли оману,
хоч знаєте: вона завжди руда
сестра лисиці, посестра змії.
Якщо веде, то лиш до роздоріжжя,
де напрямку немає на заміжжя
і янгол на посту там не стоїть.
Утрьох ідете: Ви, омана й він,
знайомець Ваш, надалі — незнайомець,
аби жбурнути промінці з віконець
і спільну нічку заховати в тінь.

***
А ночі мої — черниці
поміж охололих стін.
Про серце питають.
— Б'ється, —
у відповідь мовлю.
— Він
так начеб жартує, — кажуть,
а голос — як згаслий жар,
а в слові чимало сажі,
яку б не стерпів димар.
— Поволі б йому, поволі, —
стривожить котрась вікно, —
бо в долі його, бо в долі
лиш янгол з ним заодно,
утомлений — той, що білий,
невидимо видимий той.
Удвох вони ще вціліли,
якось їх не стер ніхто
ні з обрію, ні з провулків.
Прозорі удвох, либонь…
Замрію здмухнуть не гулко,
мов зоряне па з долонь.
Та як же сим не од світу
у натовпи й гул щораз?
— Ах, ночі мої в габітах,
ми з янголом без окрас
злетіли, — ячу, — як віхоть,
туди, де ставник не світять
і ходить по колу час…

Надвечірнє купання у масці

Маска тримає на хвилях морських.
Їй ви, як вітру, вірте!
Інші бо просто — казки і цяцьки.
Ця ж повертає звідти,
де розпочалося все й назавжди
з тих ниточок мелодій,
що перевершили голос води
й досі життя виводять
з мурів коралових, рифів цупких.
Маско, ти тут єдина
гостя й чужинка, розвага і здвиг
над безконечним плином
течій підводних і всіх таємниць
у дзеркалах-глибинах,
поки над нами легкий вітерець
дужчому тче годину.
То ж бо зніму тебе й знову — на діл
там, на золоченім пляжі.

Маски казки і цяцьки звідусіль
поряд обличчями ляжуть…

***
Ти для кохання вибрала вітрила,
морські пориви, обрій золотий,
але вхідні у час не відчинила,
і перед ними начебто й не ти,
а тінь твоя загублена, колишня,
що мандрувала похапцем услід.
Ти думала: то вічно чорна тиша
чи в невідоме темний перехід.
Відтак дверей торкалася не часто,
як струн безрукий, як ножа святий.
Тому й за ними вирій розпочався
і наше море з вирви і сльоти
подалося назустріч безупинно
без обрію, без чайки, без вітрил
і вмить завмерло в домі на картинах,
з яких неквапом… просто пил зітри.

Пізній рейс підземкою

Метро шепоче,
метро — впівголоса
(тут навіть рейки
жбурляють: цить!).
Холодне сонце його
на волосі,
гарячий місяць
біжить, біжить
за кожним потягом,
за кожним вихором,
аби хоч кулею,
хоч зблиском лиш
десь там на виїзді,
десь там на виході —
понад усміхнений
у сні Париж.

Світанковий етюд

На набережній Сени
зійшлись часи і стилі —
бароко і модерном
увінчані моделі.

Художники від Бога
чи грішники завзяті
малюють бюсти й ноги
о прохолодній п'ятій.

А Сена, мов Єлена*,
найкрасивіша знову.
Їй вірний і святенник,
обожнить, загадкову.

Моделі — як негода
у виплеканій тиші,
хоч кожній на природі
і ренесансне личить.

Танцюють пензлі вправно
на вірних їм полотнах,
поки не свисне справа
павітер-заколотник.

Усмішка тільки в Сени,
пророча і магічна,
бо знає достеменно —
тут ностальгує вічність.


Латинський квартал Парижу

З латиною єдиною
не вилізти з боргів.
Життя жонглює кпинами
над скромними світлинами,
що й Богу дорогі.
Минулого студентику,
враз оживи на них.
Хто вибрав діалектику,
не лишиться в конвертику
до судного… до книг,
в яких гріхи записано
із розмахом століть.
Патлатими і лисими,
з немовчазними рисами
минуле оголіть
усі, кому судилися
Сорбонна та шинки,
куди — ну хоч на милицях,
чи хай синці на вилицях,
а все ж бо — залюбки.

Нічна балада

Міські вітри — блукаючі блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
на волю виривалися ночами,
аби не стати попелом чи крамом.
Такі грайливі, як птахи на Сені,
з найвищої крислатої антени,
або з дахівок, давніх, як безсоння,
шукали безупинно завіконня,
що заховало в темряві панянку,
яку поет обожнював щоранку
барвисто, рвучко, із шалінням бурі,
поки в рукопис не лягла зажура,
мовляв невдаха він, бідак і дурень.
Відтак рукою — до дверцят каміна,
аби любов спалити і уміння.
Тоді вони, міські вітри блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
йому умить заплющували очі
та вкотре відправлялися охоче
на пошуки, здавалось, безконечні.
І ось вона, панянка, так до речі,
постала перед ними на балконі.
Злетіли, наче з Божої долоні,
назустріч їй, не вінчаній з дивами,
не силою прозорою — словами,
од полум'я врятованими вчасно,
бо як іще явитися прекрасній?
*Героїня давньогрецьких міфів.
2019р

На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.

На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
На перехресті зла і кривди.

На перехресті ста тривог
Поставлю смолоскип любові.
Потоне ідол-напівбог
У річці, де злилися болі.

27 листопада 2024

На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.

На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Яку переплавила мить.

На цвинтарі листя сипуче
Поеми палкі шелестить.
У вічність впадуть неминучу
Слова, де тривога щемить.

У листі щось вічне й нетлінне,
Що виведе із марноти.
У листі основа сумлінна,
З якою говориш на "ти".

26 листопада 2024

Бачиш, скільки автомобілів
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.

І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.

23 травня 1994 р., Київ