Не можу я зібратися докупи.
Увага розлітається, мов дим,
Розшарпаний, розбитий і закутий
В розряди вибухів, як пілігрим.
Я думкою літаю поверхово,
Не здатний осягнути глибину.
Вона бреде, немов бідак, по колу,
Не в змозі усвідомити вину.

Коли ж настане необхідний спалах
І розітне ристалище проблем,
Розвіє кволість вирішень оспалих
І тяглість нерозв'язаних дилем?
Нехай промчиться смерч, стрімкий, нестримний
І сколихне прогнилість марноти.
Хай шпага думки протикає риму,
З якою буде вічність лиш на "ти".

10 квітня 2025

Так бракує постійно часу
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.

Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
Прикладаючи сіль до ран.

Час змете тимчасову марноту,
Спорудивши умить нову.
Він розіб'є об стіл позолоту
І розсипле слова у траву.

Час - суддя невсипущий, грізний,
Чатовий біля стін тюрми.
Він буває безбарвно різний.
Невіддільні від нього ми,

Ніби в'язні у казематах,
У кайданах німі раби.
Перетворює на автомати
Час людей, утворивши горби.

У пустелі палючій, нещадній
Порятунку від нього нема.
Прийде віхола, ніби щастя.
А в душі поселилась зима.

9 квітня 2025

У затишку м’яких перин і покривал,
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.

Мені наснилась ти — прекрасна, мов Різдво,
В тонкій хустині.
В зіницях — хвилі
Замерзлих рік, гладенькі, наче скло.
Втомилась. Трохи
Не до розмов,
Але в душі панує мир і спокій.

Дахи й дерева одягнулися в парчу
Невинно чисту.
Немов навмисно
Повільно йдеш, доповнивши красу
Цієї казки.
А я мовчу,
Боюсь тендітну тишу зруйнувати.

Ту зиму, вишиту морозом і теплом,
Далеку й дивну,
Таку невпинну,
Вдихав на повні груди в унісон
З поривом вітру.
Та раптом сон
Зрадливо зник, розтанувши у світлі.



09.01.2026

Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Небачених, нечуваних благань.

Продує вітер вичахлі ідеї
І вогнище розпалить бунтівне
Із попелу всесвітньої Вандеї,
Яка своїм мечем не промине.

6 квітня 2025

Зазирнути в безодню ніщо, а безодня на тебе
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.

Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних світів,
Подолавши споруджені небом товсті перепони,
А земні подолавши упевнено і поготів.

І пізнавши до дна небуття, ти пізнаєш цвітіння
І буяння життя, невтолимий і ясний порив.
Вип'єш часу вина, увійшовши в палке безгоміння
І відкинувши сумніви, наче болючий нарив.

Увійшовши у білий налив невідомих історій
І вдихнувши їх пахощі, мовби небесний нектар,
Ти здолаєш тенета ненависті, злоби, апорій
І відчуєш страждання, як посланий Господом дар.

6 квітня 2025

Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.

Я прокинуся в лісі в новому бутті,
А старе відшумить жовтим стишеним листям.
З новим поглядом, силою в серцебитті
І з новітнім пробудженим, вранішнім Лістом.
Опадають із кленів листи в каятті,
Мов останні акорди стихій падолисту.

3 квітня 2025

Шукаю ялинку у березні,
Шукаю шляхи у розлук.
Шукаю на тихому березі
Прадавніх і здавлених мук.

Шукаю я влітку хурделиці,
А взимку - цвітіння й тепла.
Шукаю захованих демонів
У снах, де цвіте ковила.

Шукаю я сенсу в безглуздості,
Шукаю безглуздя в словах.
Шукаю я вічної мудрості
В шинку, як поранений птах.

Шукаю порядність у циніках
І спитих, продажних повій.
Шукаю надії у цінностях,
Які не знесе буревій.

26 березня 2025

Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.

Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Де не важать більше терези.

Ти в купе чи у тісній плацкарті
До межі прозріння підійдеш.
Більше не завадять биті карти
Вийти в поле без кривавих меж.

10 березня 2025

Ці паростки весни проб'ються безумовно
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.

Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
Над царством нескінченної зими.

Ці паростки проб'ються, ніби слово,
Яке чекали всі, яке врятує всіх,
Яке здолає брехні і полову.
До нас іде весна, мов первозданний гріх.

21 лютого 2025

Ця сльота так трагічно зимова
Увірвалась з незнаних глибин,
Відібрала провісницьке слово,
Мов дарунок таємних вершин.

Ця сльота розчинила всі мислі,
Розчинила і радість, і сум.
І сніги наповзають невтішні,
Ніби згусток Всевишнього дум.

Потонула в калюжах тривога,
Потонули натхнення і шал.
І на місце єдиного Бога
Знов приходить неситий Ваал.

15 лютого 2025

Ти розчинилась у глибинах,
У місті страчених доріг.
Ти розчинилась, як рибина,
Яку впіймати я не зміг.

Ти розчинилася у текстах,
У манускриптах небуття.
Ти розчинилася у сексі,
У лабіринтах каяття.

Ти розчинилася неждано,
Немов нірвана, як порив.
Ти розчинилася, кохана,
У магмі дивних вечорів.

Ти розчинилася у спермі,
У першовитоках, у снах.
Ти розчинилась, як уперше,
В палких розлогих берегах.

13 лютого 2025

Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.

Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Зима розчулилась, розтала.

Воскресла осінь. П'яна в дим,
Обволокла усе туманом.
Та тільки листом золотим
Не сипле, дихає дурманом.

15 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.

Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Нас вбивають гармати.
Ми вже звикли втрачати,
Та долати страхи.

Бачим рідну країну
У вогні, у вогні!
І загиблу дитину,
І невтішну родину –
І волаємо: “Ні!”

Ніч, завдовжки три роки,
Відійде в небуття.
Нам наснага – в пророки,
Наближаємо поки
День, завдовжки з життя.

17.07.2025р.

Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.

У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
Де совість править в сотнях лиць.

Шукаю я часи первісні,
Де править ніжність і краса.
Чекаю я від неба звістки,
Як вистраждані чудеса.

22 січня 2025

Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.

Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.

Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.

Куди вона діла сакральні сніги?
Давно загубились її береги.

Про зиму величну забули давно.
Її ми побачимо лиш у кіно.

І посох могутній зими загубивсь.
І канула думка в непізнану вись.

22 січня 2025

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не ненавиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.

Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Крізь плач і розпачливий стогін.

Ітимеш уже в нікуди,
У безвість, в ніщо, в невідомість.
А сніг постирає сліди,
Немов недописану повість.

Ітимеш у розпад, в туман,
У розпач, у сни, у кошмари.
Ітимеш у біль і обман,
На слово зникоме примари.

9 січня 2025

Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.

Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Що тримає Всесвіт у руках.

Не сховаєшся в далеких далях,
Не сховаєшся у пралісах,
Не сховаєшся в легких печалях,
Не сховаєшся у злих вітрах.

Тільки серце тихо відгукнеться
На мандрівку дивну без кінця.
Тільки голос тихо озоветься
На саму безмежність без лиця.

6 січня 2025

Заборонений плід закотився
Ген далеко під саме буття.
Разом з ним цілий світ завалився
В повний хаос без сліз каяття.

Заборонений плід надкусився
У найбільш несприятливу мить.
І потік навіжений полився
На майдан, де стихія кричить.

Заборонений плід найсолодший.
Заборонений плід неземний.
Заборонений гріх наймолодший,
Коли Всесвіт ще був молодий.

Заборонений плід тихо висне
На гілках споважнілих, сумних.
На полях спорожнілих, невинних
Рушить він за слідами святих.

2 січня 2025

Заблукав я в епохах минулих.
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.

Я поринув у первісні брили,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
Що пророчі слова прокричить.

Я шукаю нетлінного слова
І мелодій розкутих, як мить.
Відокремлю від слова полову
Й пил віків, що над нами шумить.

Зазираю у книги священні
І не можу дістатися дна.
Відкидаю кайдани буденні.
П'ю з ріки неземного вина.

1 січня 2025

В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.

У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
В ненависті - любов, як вищий дар.

І головне - у лезі між світами
Не впасти в крайності, немов у гріх.
В лабетах протилежностей зі сталі
Розколюється мудрість, мов горіх.

30 грудня 2024

Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.

Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані останні німі сподівання.
І освітить страждання останню і болісну путь,
За якою залишиться тільки осіннє картання.

Що ж, навіщо іти на той шлях, де рятунку нема?
Лише каркання круків розбудить столітню утому.
На шляху, де чекає всесвітня, всесильна тюрма,
Де немає можливості вже повернутись додому.

29 листопада 2024

***
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми, а втім
є ще опора не з ликом колони,
і не з гримучим всевладдям замків —
завше рятують обличчя іконні,
бо без гримас вони й не говіркі
в час, коли місто одягне корону,
як не крути, але гості усе ж
і прожене з перегуком і дзвоном
голу її і багряний кортеж…

***
Мосьє-поштар не любить злив і псів,
розбіжностей і збігів за плечима,
у старості й Парижі він осів,
відгородився віями густими
від кожного забутого листа,
від букв нахабних і осиротілих
та подружився похапцем, несміло
з отими, що, благаючи з хреста,
про нього нагадають будь-кому.
А власне, каже зопалу, — навіщо,
якщо носив написане у вічність,
а звідти відповіли не йому?

***
Ну що ж, мадам, вам личить комплімент,
що куплений за усмішку розкішну.
Гадаєте, торговець геть успішний,
якщо знайшов для продажу момент,
коли французька жінка, як вода,
прозориться між смертними й богами
і може зазвучати, наче гамма,
або ж коли на зблиск її хода
невпинна вже?..
Миттєвості, мадам,
не Ваші друзі — клаптики туману.
О, Ви, я бачу, обняли оману,
хоч знаєте: вона завжди руда
сестра лисиці, посестра змії.
Якщо веде, то лиш до роздоріжжя,
де напрямку немає на заміжжя
і янгол на посту там не стоїть.
Утрьох ідете: Ви, омана й він,
знайомець Ваш, надалі — незнайомець,
аби жбурнути промінці з віконець
і спільну нічку заховати в тінь.

***
А ночі мої — черниці
поміж охололих стін.
Про серце питають.
— Б'ється, —
у відповідь мовлю.
— Він
так начеб жартує, — кажуть,
а голос — як згаслий жар,
а в слові чимало сажі,
яку б не стерпів димар.
— Поволі б йому, поволі, —
стривожить котрась вікно, —
бо в долі його, бо в долі
лиш янгол з ним заодно,
утомлений — той, що білий,
невидимо видимий той.
Удвох вони ще вціліли,
якось їх не стер ніхто
ні з обрію, ні з провулків.
Прозорі удвох, либонь…
Замрію здмухнуть не гулко,
мов зоряне па з долонь.
Та як же сим не од світу
у натовпи й гул щораз?
— Ах, ночі мої в габітах,
ми з янголом без окрас
злетіли, — ячу, — як віхоть,
туди, де ставник не світять
і ходить по колу час…

Надвечірнє купання у масці

Маска тримає на хвилях морських.
Їй ви, як вітру, вірте!
Інші бо просто — казки і цяцьки.
Ця ж повертає звідти,
де розпочалося все й назавжди
з тих ниточок мелодій,
що перевершили голос води
й досі життя виводять
з мурів коралових, рифів цупких.
Маско, ти тут єдина
гостя й чужинка, розвага і здвиг
над безконечним плином
течій підводних і всіх таємниць
у дзеркалах-глибинах,
поки над нами легкий вітерець
дужчому тче годину.
То ж бо зніму тебе й знову — на діл
там, на золоченім пляжі.

Маски казки і цяцьки звідусіль
поряд обличчями ляжуть…

***
Ти для кохання вибрала вітрила,
морські пориви, обрій золотий,
але вхідні у час не відчинила,
і перед ними начебто й не ти,
а тінь твоя загублена, колишня,
що мандрувала похапцем услід.
Ти думала: то вічно чорна тиша
чи в невідоме темний перехід.
Відтак дверей торкалася не часто,
як струн безрукий, як ножа святий.
Тому й за ними вирій розпочався
і наше море з вирви і сльоти
подалося назустріч безупинно
без обрію, без чайки, без вітрил
і вмить завмерло в домі на картинах,
з яких неквапом… просто пил зітри.

Пізній рейс підземкою

Метро шепоче,
метро — впівголоса
(тут навіть рейки
жбурляють: цить!).
Холодне сонце його
на волосі,
гарячий місяць
біжить, біжить
за кожним потягом,
за кожним вихором,
аби хоч кулею,
хоч зблиском лиш
десь там на виїзді,
десь там на виході —
понад усміхнений
у сні Париж.

Світанковий етюд

На набережній Сени
зійшлись часи і стилі —
бароко і модерном
увінчані моделі.

Художники від Бога
чи грішники завзяті
малюють бюсти й ноги
о прохолодній п'ятій.

А Сена, мов Єлена*,
найкрасивіша знову.
Їй вірний і святенник,
обожнить, загадкову.

Моделі — як негода
у виплеканій тиші,
хоч кожній на природі
і ренесансне личить.

Танцюють пензлі вправно
на вірних їм полотнах,
поки не свисне справа
павітер-заколотник.

Усмішка тільки в Сени,
пророча і магічна,
бо знає достеменно —
тут ностальгує вічність.


Латинський квартал Парижу

З латиною єдиною
не вилізти з боргів.
Життя жонглює кпинами
над скромними світлинами,
що й Богу дорогі.
Минулого студентику,
враз оживи на них.
Хто вибрав діалектику,
не лишиться в конвертику
до судного… до книг,
в яких гріхи записано
із розмахом століть.
Патлатими і лисими,
з немовчазними рисами
минуле оголіть
усі, кому судилися
Сорбонна та шинки,
куди — ну хоч на милицях,
чи хай синці на вилицях,
а все ж бо — залюбки.

Нічна балада

Міські вітри — блукаючі блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
на волю виривалися ночами,
аби не стати попелом чи крамом.
Такі грайливі, як птахи на Сені,
з найвищої крислатої антени,
або з дахівок, давніх, як безсоння,
шукали безупинно завіконня,
що заховало в темряві панянку,
яку поет обожнював щоранку
барвисто, рвучко, із шалінням бурі,
поки в рукопис не лягла зажура,
мовляв невдаха він, бідак і дурень.
Відтак рукою — до дверцят каміна,
аби любов спалити і уміння.
Тоді вони, міські вітри блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
йому умить заплющували очі
та вкотре відправлялися охоче
на пошуки, здавалось, безконечні.
І ось вона, панянка, так до речі,
постала перед ними на балконі.
Злетіли, наче з Божої долоні,
назустріч їй, не вінчаній з дивами,
не силою прозорою — словами,
од полум'я врятованими вчасно,
бо як іще явитися прекрасній?
*Героїня давньогрецьких міфів.
2019р

На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.

На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
На перехресті зла і кривди.

На перехресті ста тривог
Поставлю смолоскип любові.
Потоне ідол-напівбог
У річці, де злилися болі.

27 листопада 2024

На цвинтарі листя опале
Про щось прошепоче мені,
Немовби коштовні опали,
Розкидані у бистрині.

На цвинтарі листя стражденне
Нам так мовчазливо кричить.
Постійність є у сьогоденні,
Яку переплавила мить.

На цвинтарі листя сипуче
Поеми палкі шелестить.
У вічність впадуть неминучу
Слова, де тривога щемить.

У листі щось вічне й нетлінне,
Що виведе із марноти.
У листі основа сумлінна,
З якою говориш на "ти".

26 листопада 2024

Бачиш, скільки автомобілів
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.

І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.

23 травня 1994 р., Київ

Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.

Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
До біса чи, може, до Бога.

Самотній пожовклий листок
Покинуто гибіє, скніє.
Він хоче не в магму чуток,
А в море безмежне і синє.

Він хоче на волю, туди,
Де скутим ніколи не буде.
Лист хоче пврнуть назавжди
У справжнє і трепетне чудо.

10 листопада 2024

Знов клята меланхолія крадеться,
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.

І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
В багнюки обезволюючу слизь.

Та люто бетоную всі загати,
Бо маю сам себе з усіх-усюд
Немов кота, за шкірку витягати,
Змивати, розчинять налиплий бруд.

Так в дум гірких скупавшися намулі,
Виборсуються, наче із боліт.
Усі воскреслі душі -- ніжні, чулі.
Щоб вознестись у чистоти політ!


11 листопада 7533 р. (Від Трипілля)

Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.

Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
Коли триває буревій.

Це сонце може спопелити
Тебе у магмі нищівній.
Воно постане в сотні ликів,
Мов танець з-під небесних вій.

І спис прохромить ту істоту,
Що заступатиме шляхи
До істини, яка достоту
Нам відпускатиме гріхи.

30 серпня 2024

Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.

Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Тягарем непізнаних століть.

Подих осені злетить у небо,
Ніби дух, як невловимий дим.
Він покине суєтні потреби
І навік лишиться молодим.

29 липня 2024

Наш вигнанець поїхав в далеку дорогу,
Подолавши свою вікову німоту,
Подолавши спокуту, долаючи втому
І ковтнувши цикуту прощання в саду.

У далеку Словенію привиди гнали,
Гнали люті Малюти із давніх часів.
Вони мозок згубили і пам'ять приспали,
Ніби голос затихлий у сумі лісів.

Наш поет утомився від вічного гніту,
Що сягає корінням у товщу віків.
Наглий холод упав на незайманість цвіту.
Сніг упав на галявину вільних років.

А Словенія манить теплом надвечірнім,
Де притулок знайшов сивочолий поет,
Де думки і страждання його відпочили
Від колючих, болючих залізних тенет.

18 липня 2024

Іржаве листя, як іржаві ґрати.
Іржаве листя падає униз.
Іржаве листя хоче поховати
Мене під латами брудних завіс.

Іржаве листя передчасно лине,
Як подих вічності, як лютий сплав.
Між поколіннями ніякий лірник
Не наведе надійних переправ.

Іржаве листя вдарило в обличчя,
Мов ляпас неба, ніби крик вночі.
І запах осені тривкий і вічний,
Немов тривожні журавлів ключі.

Іржаве листя - золото від Бога,
Безцінний подарунок небуття.
І будь-яке пояснення убоге
Не відміняє силу каяття.

13 липня 2024

Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.

Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
І стогне без джерел душа німа.

Вона поїхала до борзого коханця,
До бидляка, який стискає так,
Мов демон, до безумного зухвальця,
Що перемеле душу, як тартак.

2 липня 2024

Світ знавіснілих торгашів
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.

Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
Щоб свого кендюха напхати.

Он личка ніжного овал
На трасі, мов картина з Лувра,
Шукаєш жінки ідеал,
А то лише продажна курва.

Аристократи й королі
Палаци, замки будували.
А торгаші на цій землі --
Як стадіон - торгові зали.

Торгуйний центр воно звело,
У кріслах там сидять "кидали" --
(Розводять "лохів" на "бабло"),
Їм усе мало, мало, мало.

Бо добре служать Сатані,
Їм кров людська - вино червоне!
І роблять гроші на війні,
І совість у вині тім тоне.

Над світом повиса туман --
І чесна праця вже не в моді.
Політика-брехня, дурман -
Продажне бидло верховодять.

Кому поезія краси --
Висока, праведна здалася?
Хіба її ти продаси
Гидкій, безликій, сірій масі?!

Торгує книгами поет,
Вже не літа думками в небі.
Беруть ті твори в туалет,
Щоб скористатись при потребі.

18 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.

Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
У тепло впірнувши осяйне.

І печаль, і тугу невблаганну,
Що на серце каменем лягли,
У собі носити перестану,
У тенета кинувши імли.

Полікую рани світлом Божим,
Завдані плітками злих людей,
Лиш любов мерзоту переможе,
В душу велич істини прийде.

Злу усе вернеться бумерангом,
У війні, у побуті, і скрізь.
Поцілую в очі я кохану,
Душами до щастя щоб тяглись.

12 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.

Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з душі найпрекрасніші перли з імли.
Мов ключі журавлів, пролітають послання болючі
У безмежній блакиті і падають в серце золи.

Ми покличемо дух порожнечі, що в лісі заснула.
Ми ударимось в стіну німотних пекучих благань.
В ріку часу впаде невідступне і вічне минуле,
Щоб уже не відчути списи невгамовних волань.

31 травня 2024

Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
І листя сипле міддю у журбі,
А я шука знайому вже дорогу –
Де вперше ти вплелáся у мені.

В багря́нці, що змальовує епічне,
І теплім світлі мрії-маяка
Я відчуваю – це кохання вічне,
Хоч осінь листям* шлях наш проклада

І хай туман встеляє дні розпуки,
А небо плаче в сивому жалю́, –
Я все одно, крізь холод і розлуки,
В цій осені тебе одну люблю́..

*смутком

Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги…
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ? Змужніє він коли?

Зелені ягоди калини –
гарячі символи землі –
землі країни України,
яка крокує у імлі
до того Бога, що є світло,
до того неба, що є Бог.
Старенька вже, старенька й свита,
і довгий шлях до перемог.

Не стали гетьмани царями
і вільними не стали ми.
Народ ще правиться псарями
з псарятами – отими псами,
не Богом та і не людьми…
І чорна доля чорним полем
волає, не вщухає біль.
І чорна дума серце коле
і кличе у останній бій.

Листопад 2008 р.

Чоловік повернувся додому
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.

Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені
І стежки в чорно-білим кіно.

Блудним сином самотнім, печальним
Повернувся уже в нікуди.
Магелланом у тужнім мовчанні
Він шукав у безмежжі світи.

Та зустрів тільки пустку він скоро
І пеньки замість лагідних груш.
І обсипаний тиньк, як покора,
Ліг під ноги в застиглості душ.

16 квітня 2024

Село розбомблене під обрій,
Ридання чуть і дронів свист,
Не плачте, все в нас буде добре -
"Втішає" псевдооптиміст.

Поза кордоном діти, вдови,
Вже півнароду - хто куди.
Та буде все у них чудово --
Іще повернуться сюди.

Та скільки горя ще зазнають,
Допоки схаменеться світ.
Прийдуть до пекла замість раю --
Складай, плането, заповіт.

Усіх накриє чорна хмара,
Китай і Індія удвох --
Півсвіту ядерним ударом
Розіб'ють, щоби світ цей здох.

Росії друзі -- демократам
Промиють мізки назавжди,
Нас полікує "мирний" атом,
Дасть демократії п.зди.

Ви, оптимістики хоробрі,
В "неописуемый восторг"
Прийдете. Буде вам все добре --
Та тільки років через сто!

23 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.

Померкло світло враз.
І світ кудись подівся.
Мов осяйний алмаз,
Погасили всі події.
Страшніше від проказ
Це лихо, о Маріє!

Я бачу вдалині
Диявола і Бога.
За обрієм мені
Судилася дорога,
Яку в негоди дні
Пройду я, мов знемогу.

До отчого порога
Мені не добрести.
Надія і тривога
Скували, мов кати.
Зника дорога строга.
Руйнуються мости.

Безгудість обійма.
Намацую я нитки.
Мене несе зима,
Як трепетна молитва.
А сенсу більш нема.
Руїни після битви.

20 грудня 2023

Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.

Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
Пурга замітає сліди.

І щось монотонне, бездушне
Лягає важким тягарем.
Конвеєр безжалісно душить,
Мов сотні залізних ярем,

Штовхає в отруйну пучину,
Руйнуючи творчість в душі.
І замість троянд у долині
Ростимуть рясні спориші.

19 грудня 2023

Мене жене гостроконечний сніг,
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.

Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
І вмить стає тілесний і античний.

Ніщо в мені не спинить цей політ,
Цю манну, що спадає ледь відчутно,
Ту, що дарує цей тендітний цвіт,
Який за комір потрапляє чуло.

Мене женуть списи жахних снігів,
Вони мене прохромлюють, мов тура.
І сиплеться завія із віків
На мене, як на флейту трубадура.

11 грудня 2023

Ці марення і візії природи
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.

Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
Впіймавши лиш вигадливий абсурд.

Фантазія, настояна на спирті
Стрімких снігів і навісних вітрів,
Несеться полем у нестримнім спринті
І падає в безмежності морів.

9 грудня 2023

Стілець вибвають з-під ніг
Та так, що ти ледве встигаєш
Ступить на небесний поріг.
Луна пронесеться над гаєм.

І як же писати, творить,
Коли навіть столу немає?
Така зачарована мить
У вічність загляне безкраю.

Стоїш серед степу один,
Шукаєш стілець, як рятунок.
І хтось принесе із годин
На небі настояний трунок.

Ти вип'єш його аж до дна
Й сп'янієш навік, як заклятий.
І скосить невинна вина,
Повівши нечутно на страту.

8 грудня 2023

Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.

В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Звучить, як оголеність суті.

На сцену зайдуть кістяки,
Актори, яких не чекали.
Ці долі лихі жебраки
Зіграють на арфах печалі.

8 грудня 2023

Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.

До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Читає тут ненависті урок.

Відірваний від світу, наче в'язень,
Говориш ти кудись у далину.
І хто розоре, розірвавши м'язи,
Цю нескінченну дику цілину?

8 грудня 2023

Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та війну
Згадаю не раз ще, проте не сьогодні.

То зараз хай спогади линуть увись,
Де сонце танцює на хвилях із вітром.
Можливо, теплом ще зігріє колись
Порожнє, знецінене, вистигле літо...



31.08.2025

Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.

І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Втонувши в плазмі болісного краху.

Кричи у поле, в хугу, в німоту,
І голос розчиняється в просторах.
А відповідь замерзне на льоту,
Упавши в прірву в невблаганних горах.

8 грудня 2023

Кукувала зозуленька,
кукувала
жити хлопцеві сто років,
та на долю
війна впала,
вбила хлопця
за п’ять кроків
до святої перемоги
у війні із ворогами…

Молодим він був годами,
з краю, де круті пoроги
підкорив стрімкий широкий
пан Дніпро наш синьоокий…

Стежка стелиться ярами
до солдата домовини,
де лежать сини Вкраїни
вбитих в битві з ворогами.
Полягло багато хлопців
у селі – у ріднім домі,
де герой на кожнім кроці
є солдатом невідомим…

Ту московію віками
України син завзято
чи живим, чи мертвим в камені
невідомим б’є солдатом.
І тепер, непереможний
з побратимами в окопі,
він живий і знову зможе
повернуть Вкраїні спокій.

І не буде московітів –
недОлюдів і дурнів трохи,
«а буде син і … мати»*
в світі,
де до Бога всі дороги.

Червень 2025

* І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Тарас Шевченко, «І Архімед, і Галілей»