Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.

Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
І чим він мене так зворушив?

У ньому уперше Тебе я зустрів.
Раптово збагнув, що Ти – Доля…
Не склалось… Та збурює вал почуттів
Побачення нашого колір…

17.09.2026

Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.

Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Хтось плекає білий виноград.

Подивись на обрій, подивися
У розгулі злоби і війни
І звернися до мелодій висі
У відлунні давньої вини.

Хай несе дитя, немов Мадонна,
Жінка у великій чистоті.
І любов безмежна і бездонна
Колихає хмари в доброті.

8 березня 2026

Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.

Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
І не дадуть упасти в забуття.

Новітній сніг упав на ніжне серце,
Зморозивши надію і любов.
Добро і зло у невідступнім герці
Зіткнулися без сяєва заков.

Новітній сніг зерном повільно сипле
Хвилини незабутні й дорогі,
Укривши землю невблаганним ситцем,
Де потонули спогади благі.

6 березня 2026

Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.

А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в тиждень разів зо три
Бігає Василько нагострити ніж.

На паркані півень реп співає вранці,
На ровері хлопці випасають кіз.
Буде бабі клопіт, ніц не має шансів —
Літо вже рушає, бо дали безвіз.

Так ся має бути, так нам брешуть люди,
Що блукають світом в пошуках основ.
Пес Сірко ліниво визирає з буди:
Мабуть, осінь вчасно завітає знов.

Не сумно, ні! — палає бовдур,
Тарган ховається під ковдру,
Тютюн димить, чорніє стовбур,
Годинник грає в стусани.

Хвилеподібно та без зброї,
В лататті білому, героєм,
У сінях сходи брав без бою,
Як одягав лляні штани.

Бувало, битву програвали,
Бувало, билися недбало,
Пороги дурно оббивали
Вони, чи я, за довгий вік.

Але, не підкорившись правді,
Почутій від в’юнкого зайди,
Дурниць і хайпу, кліпам, слайдам,
Радію Сонцю — бо не втік…

Нехай гряде оновлення весни,
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.

Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
Дійти, немов паломників у житі.

Новітні вірші крапають з дахів,
Нові поеми поле породило.
Новітні зерна у степах віків
Впадуть, немов надійні побратими.

Нові романи у гучних струмках
Дописує оновлена епоха.
Злітає в небо для свободи птах,
Як оберіг провидця і пророка.

3 березня 2026

Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Потонули дерева у кризі,
Ледве чуємо голос глибин.
Та мороз у жорстокій мармизі
Не відходить, немов паладин.
Крига всі голоси закувала,
Ув'язнивши у мареннях днів,
Сотворивши нового Ваала
Із уривків замучених снів.

2 березня 2026

Відшуміла епоха на нас поглядає здаля.
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.

Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас покидає і руки здійма.
Залишаються тільки розмови у залі й на кухні.

Відшуміла епоха, немовби старий контрабас.
Голос часу охрип. Не рятують античності хори.
Проривається звідкись стривожений, пристрасний бас.
Більше нам не дозволять банальні повтори.

28 лютого 2026

Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…

Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Серце повне жагою творче.

Почуття засліпило очі,
Перед ними твій лик щомиті.
Найсвітліша зоря щоночі
Стала йменням твоїм зорити.

Залишився щемкий лиш спомин -
Не згасити у серці пломінь…

3.09.2026

(собі у вересневій порі. В день уродин)

Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься,
Жар-птиця з поля принесла два перевесельця…
Жар-птиця з поля принесла достигле житечко…
Згоряє літечко дотла… Згоряє літечко…
Так осінь в шатах золотих листочком бавиться –
А як там Мавка у лісах?.. А як там Навиця!..
Мо’ танцюватиме танок із Перелесником…
(А Час блукає між зірок лукавим щезником!..)

Нехай собі у цій добі в добрі потішиться –
Злетить у висі голубі, то й вірш напишеться…
Рядки мов зернятка в житах під ноги стеляться…
Мов намистини у літах – у серці селяться…

Вже й серце в повені зірок – рахманній повені…
До неба – крок… До неба – крок… А в небі – промені…
Все промине… Все промине… Та вірш зостанеться…
(У лісі Мавка промайне… Осіння Навиця!..)

Займуться полум’ям слова… З вогню іскристого –
«Я ще жива!..» Почну жнива з листка… із чистого…

4 вересня 2026 (майже Імпровізація)

Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?

Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
Далекi спогади мої з тобою.

Пихата тиша, кiт би її з'їв,
Немає, що тобi розповiдати.
Фантазiї губу хтось прикусив,

Неначе хоче з нею воювати.
Лунає пострiл, знову в небi взрив -
Це зорi почали вже танцювати.

І
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.

ІІ
Догорає за вікнами серпень,
блякне золото білих беріз
і печаль допікає нестерпна
гіркотою непроханих сліз.
У майбутнє повірити – годі
і минуле уже не вернеш...
літо, літечко – тучі на сході
і у мене дощитиме теж.
Не порадує бабине літо
мою долю в моєму саду...
за помилки очікую мито,
а за щастя – у гості біду.
А коли із бідою до пари
завітає нечуване зло,
хай закине усе це за хмари
Божа ласка або Його кара,
щоб і сліду ніде не було.

ІІІ
У ясній позолоті блакиті
вистачає таємних подій
і спокутою грішної миті
давні мрії мої не прожиті
повертаю на крила надій.
І тоді не оросить сльотою
сива осінь дорогу мою,
не омиє скупою сльозою
неповторні мої дежавю...
..........................................
не ридатиме осінь за мною,
тільки вітер у ріднім краю
ще «раптово повіє весною»,
щоб і я упізнав за імлою
запізнілу розраду мою.

09.2026

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.

Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Так з'явиться небачена снага.

Енергія здолає всі заслони,
Увірветься в будинки, як вогонь.
Не створено для неї перепони.
Вона збирає полум'я долонь.

Загати розтрощилися, упали.
Ніщо уже не може зупинить
Ту силу, що не купиш за опали.
Крізь простір проривається ця мить.

22 лютого 2026

Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Сміється і качається на линвах.

Ці нагороди я візьму до рук
В енергії потужнім пульсуванні,
Відчувши силу нездоланних мук,
Яка щодня торкає на світанні.

Впадуть бурульки знаками небес,
Розбившись, як останнє сподівання.
Зі слів банальних немічний протез
Нам не замінить силу поривання.

21 лютого 2026

Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і тривожний термін.
Хай клени не затулять дороге,
Те, що в житті у тонусі тримає.
Стоять кленки, як військо у каре,
Чекаючи майбутнє, мов трамваю.

19 лютого 2026

Ця нiч менi не допоможе,
Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас, Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.

Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Немов в руках солодка вата,
Яку так хочеш смакувати,
Забувши про страшну вiйну.

Нiч спеку крилами прикрила,
Повиривала в тишi сум.
Душа по стiнах походила,
Пiднявши високо вiтрила,
Крокує крiзь ракетний шум.

Розлилась повінь. Грона почуттів
Розкинулися далями-лугами.
Це голоси загублених життів,
Покликаних незнаними богами.

Розлилась повінь і кудись пливе,
Не знаючи спочинку, меж, заслони,
Заповнивши собою все живе,
Здолавши незборимі перепони.

Так пристрасть вибухає і біжить
Велично магмою несамовито.
Киплять потоки молодечих жил.
У цих полях колись уродить жито.

А зараз шал нескорених стихій
Нехай несеться у степи й долини.
Буяє повінь, ніби лиходій,
Не чуючи благання і молитви.

19 лютого 2026

Посаджу хмаринку на долоню й буду колисати:
— Люлі-люлі, моя сіроока, чи вже хочеш спати?
Он поглянь: рожеве зарево ручкою махає —
День стомився, позіхіє — засинає.

Подивись, хмаринонько, котик примостився,
На гостей чекає, бо вже двічі вмився.
Гості довгождані — зіроньки зелені,
Добрі та ласкаві, як обійми нені.

Погляди на вербоньку — коси розплітає,
Красеня сріблястого в небі виглядає.
Люба моя хмаронько, заплющ оченята,
А на ранок прокидайся рум’яна й крилата.

Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?

Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати,
Коли зовсім не знав таких слів.

Кінозал зі широким форматом,
Бачу поряд Тебе я у снах…
Як приємно усе пригадати -
Років наших буяла весна……

20.08. 2026

На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.

Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Цей сніг у незворотності розмаю.

Приходить сніг симфонією днів,
Мелодією вічності і неба,
Коли не треба вже марнотних слів
І метушні дешевої не треба.

Приходить сніг, як сивий, білий пан,
Господар степу, лісу і печалі.
Колись проб'ється крізь сніги тюльпан.
Не треба вже ніякої медалі.

18 лютого 2026