Я чекаю фатальних листів,
Громових, як стальні урагани,
Як послання прийдешніх віків,
Неспростовних, ясних, бездоганних.

Хай цей лист розірве суєту,
Хай затопить болото печальне,
Подолає навік пустоту
І злетить, як причаєна чайка.

Ці листи зчинять ґвалт у житті,
Підірвуть всі надійні основи,
Ледь торкаючись у каятті
Слів прозріння, свободи, любови.

18 листопада 2025

Сьогодні день пам’яті мами, омитий дощами.
І небо захмарене плаче над нами за нами…
Та квітне бузок, наливаються трунком тюльпани,
І образ малюють далекої юної панни –
То спогад-відлуння, то хміль чи видіння, а може…
То сміх дзвінкострунний рясний, ні на кого не схожий…
Діткнути не годен, ураз попливе за водою,
Як той перехожий, що манить швидкою ходою
У далеч незвідану, простір тобі недосяжний,
Де скрізь видивляються в темінь лиш зорі мосяжні,
І ти вже не ти, а тонка павутинка летюча…
Лети, вільна душе, лети, надлегка і могуча,
Бо ти вже розкрилена, змінена в просторі й часі…

…А вдома – свіча і портрет… і тюльпанові чаші…
І любий бузок ніжним цвітом кладеться на рани –
Мов дотик з дитинства далекої юної мами…

8 травня 2026 року. Імпровізація.

Сліди, сліди... О , скільки їх стежками!
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли ходила, що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?

Вони то вдалині, то за порогом,
Вкриваються то в сніг, то в жовтий лист,
То радо розбігаються на боки,
А то в одну натоптану злились.

Вже як ріка... По них, було, заходив
Жаданий, випадковий і чужий.
Пекла жага, стікали талі води -
Було всього на плетиві стежин.

А я іду неквапно слід за слідом.
Стираються, а напрям бережуть.
Життєпис довгий ними віхи мітив,
І за якоюсь Бог проклав межу.

По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.

Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.

Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!

Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.

Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.

Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.

Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.

Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.


Закінчено 25 січня 2020 року.

Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.

У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.

Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.

Не зрушити з місця в завмерлості душ.
Ти тишу потворну ніяк не поруш.

Калюжі в муляці - замінник морів,
Замінник мандрівок, далеких країв.

Це вічне заслання в похмурий пейзаж,
Що душу бере на стійкий абордаж.

Дороги побиті, калюжі і бруд
У серце встромляють кинджал, наче Брут.

16 листопада 2025

Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.

Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У церкві святої Ірини.

Життя, наче птахи розкрилена мить,
Просвітлено з темряви плине.
І дух воскресає, і свічка горить
У церкві святої Ірини.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!

Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.

Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
У ньому сховати сум'яття трудні.

Покинутий дім віддали ми без бою
Стихіям і викликам, вічному злу.
Хотіли спалити во ім'я любові
Минуле й сховати нужденну золу.

Ми в цьому будинку колись зупинились.
А нині рушаємо в смог і туман.
Ми, певно, потрапили в долі немилість,
Наткнувшись на ґрати і вічний обман.

14 листопада 2025

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Листок осінній ніжно посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.

Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І викликавши дивовижні звуки.

Листок осінній відкриває нам
Ворота зрілості, прозрінь спізнілих,
Даруючи перепустку вітрам
У пізню осінь і далеку зиму.

1 листопада 2025

Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.

Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Бував таким, що не здавалось мало.

І все я бережу, як і беріг
У свіжості отій, що має бути -
Як ранок, що озвучив Едвард Гріг.
Його і слухаю в часи відрад і смути.

І силу гармонійного єства
Ся родить і поезія нова.

* * *

Ранок

Ранок

Мати рідно, я так хочу Вам сказати,
що кохаю вас безмежно але мушу я піти,
бо далекі ці дороги так і манять самоти.
На прощання я Вам скажу
Дякую тобі за все , рідненько.
Дякую за долю, щастя, й ту красу,
яку вбити ти не зможеш,
Але дай моїй душі піти,
Та ж як чути ти мене не хочеш
Як стежка просить йти туди.
Туди іти - в далекі гори,
Там де сходяться дороги
Манять мене статись там.
І хай серце материнське
Не плаче сльозами батьківськими.
Не треба сильно горювати
Мусиш сум піснями заливати.
Тож побуть, побуть зі мною
І почуй останнє слово
Як я тобі так скажу
Мамо, я тебе люблю

Співають пісень вовки,
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом хоч якоїсь дози.

З господи хоч не виходь
До вітру й вовків нагнати.
Проґавить, боюсь, Господь,
Порвуть лісові пірати.

Їх бачу я майже ввіч,
Коли розділяють вікна.
Як іспити, кожна ніч,
І кожна така ж маркітна.

Удень загорнусь в кожух,
Принюхаюсь, і - куняти.
А хочеться й до мазух -
І знаю, де їх набрати.

Тримаюсь і не беру -
Не зрадити щоб кохану,
Хіба що в любовну гру
Пограюсь - і перестану.

Здається, що знають щось
Вовки про мою недолю -
І схоже, воно стряслось.
І я наспіваюсь вволю.

Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.

Долинають образи трмвожні,
Спалах темряви явивши нам.
Так потоки почуттів помножать
Всі зусилля, віддані вітрам.
А натхнення сумніви стриножать,
Прикувавши до важезних брам.

Хай крізь сон проб'ються, ніби коні,
Найдорожчі пристрасні слова,
Наче крізь скривавлені долоні
Проросте невигасла трава,
Мовби хвилі ніжні і солоні,
Як любов пекуча і жива.

22 жовтня 2025

Весна-рясна, схопила серце в руки,
Неначе навкруги сказилися:
Щоби нiхто не вiдчував розлуки,
Метеликом у скло не билися.

Цвiтуть сади та аромат розпуки.
Пташки спiвати вже втомилися.
Весняний вiтер пiдхопив пiд руки
I очi широко вiдкрилися.

Сховати лiд пiд ковдрою спокою
У тишi, наодинцi iз собою.
Нарештi, ностальгiя обмине.

Втiкаючи вiд почуттiв хаосу,
Я рятувала квiти вiд неврозу,
I їхнiй цвiт рятує i мене.

Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.

Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безнадійності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
У підвалах у вигаслій мові.

Я віддам безпритульному все:
Небо, зорі й найбільші палаци.
Тільки хай він думки донесе
До паперу у тиші незгаслій.

Тільки хай знайде він доброту
У забутому сірому домі,
Відшукавши священну мету
Серед мотлоху і серед болю.

20 жовтня 2025

Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.

Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Те розставання у краю Мамони.

Стійка душа, як сильна кислота,
Розчинить у собі неволі пута.
Розчиниться нав'язана мета
В сепранку надвечірнім і забутім.

Розтануть у тумані злоба, страх,
Фальшиві гасла, скуті заборони.
І вирветься душа, як вільний птах,
На межі совісті і оборони.

19 жовтня 2025

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І ріку молочну,
й береги кисільні
подолаєм точно,
бо ми люди сильні.

1 вересня 1994 р., Київ

О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.

Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
Немов болючі і відкриті рани.

Книжки, немов солдати, бережуть
Прийдешній світ і осяйне майбутнє.
Для них відкрита кам'яниста путь,
Полита кров'ю, стала, незабутня.

Книжки, мов старці, нам передають
Одвічну мудрість і слова Кассандри,
Меди тужаві, нескориму суть,
Вогонь любові і далекі мандри.

Оці старі, пожовклі сторінки
Просяклі пристрастю і димом бою.
Минулі у величності віки
Дають наснагу сповнитись собою.

17 жовтня 2025

Тобі зізнань моїх появи
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
І я - кохання вірний витязь.

Осінні дощі невгамовні й протяжні
Ідуть невмолимо, як військо звитяжне.

Вони проспівають відомі псалми,
В яких загубитися зможемо ми.

Осінні дощі все бринчать на гітарі
В своєму столітньому репертуарі.

І в їхніх піснях - гул далеких пророцтв,
Незнаний, новий, невідомий урок.

І кожна краплина - маленький усесвіт
На землю впаде, як стривожене серце.

У кожній краплині - сакральні слова,
Де думка нова й навіжено жива.

Дощі не вгамуються, непосидючі,
Навік заблукавши в небаченій пущі.

А з ними нахлине всесвітній потоп,
Мов крапка в кінці невблаганних морок.

5 жовтня 2025