Чи буду далі я писати
Лиш кров'ю у сумних листах,
Які долатимуть пасати?
І з клітки визволиться птах.
Чи буду я писати ранок,
Чудовий виснажений день
І присмерк, як відкрита рана,
Як приспів зболених пісень?
Я напишу поему ночі
І сагу любощів палких.
Так спогади закровоточать.
Вогнем палатимуть думки.
Я допишу романи болю
І првість сумнівів, страждань,
Пройшовши грані мимоволі
У царство ночі і жадань.

30 квітня 2026

Довіра близиться до тебе.
Зіхóдить каламýть з нутрá,
Коли, приніживши вуста,
Розписуєш моє зелене

Юнацтво доторком тепла.
Та висвітли думки на певне —
Хотів би знати, чи доречне
[Узятись разом до весла]?

Що догребе до океану,
В купель святу, багатогранну,
Де бовванітиме вінець,

Котрий на помилку укаже,
Як жиється удвох, покаже —
Чи варто ставити кінець?

31.01.2026

Мені часу постійно бракує.
Я не хочу втрачати на сон
Цілу вічність. Стоїть одесную
Невблаганний, жорстокий клаксон.

Океан промовляє безмежно
Уві сні, наче сага сторіч.
Я навшпиньках іду обережно
Лезом в сяйві провісницьких свіч.

Мені часу постійно не стане
Прокричати на вістрі сум'ять
Ту поему глибоку, жадану,
Як відлуння далеких заклять.

Так спадають краплини, години,
Відраховують нам реченець
До Великого Суду, до днини,
Де зійдуться початок й кінець.

29 квітня 2026

Нехай мене засиплять листям
І вкриють мулом забуття.
Осяє істина столика
Мої шляхи в нове буття.
Приїду в сонячну столицю
Для перемоги й каяття.

Нехай це листя заговорить
Із небуття, з тісних полиць.
Проллються невідомі твори
Із сотень благородних лиць.
Вони прорвали заборони
У сяйві збуджених зіниць.

Слова прорвуться крізь толоку,
Крізь глей і глицю, вартових,
Здолавши ґрати і мороку,
І увірвуться до живих
Неждано, ніби жест пророка,
До строку невідомих лих.

27 квітня 2026

Сонет VIII, «Леґéйда»
Усе ж таки твій погляд бачу —
Холодним. Холодом бере.
І це пригнічує мене…
Але найперший, що згадаю,

Безмовно ніжністю пече.
Одного лиш не доклемаю:
Чому так бісівськи побрало?
«А нісенітниці верзе-e…

Спіткала йолопа такого,
Од леґéйди се відмовлю», —
На думку спало так, мабуть.

А я вчепивсь, бо думав — доля,
І помилившись, не второпав,
Яку вчинив безглузду дурь.

08.11.2025

Ото сподобалась очима!
Втопивсь розніжено у ті,
До біса ваблячі, святі
Зіниці ясного творіння,

Зіниці, інколи сумні.
І вибором не будеш винна,
Для мене він і не причина,
Щоб розкохати мовчазні

Вуста, сотворено бешкетні,
І навіть притьмом, в шкереберті,
Любов до них в собі таю.

А як сподобатись не чáю,
Себе з тобою не вбачаю.
Люблю тебе, та вже мовчу…

05.11.2025

• «Притьмом» — дуже виразне прислів'я, що означає «раптом», «неодмінно», «дуже швидко» або «наполегливо». Тут воно підкреслює стихійність почуття.
• «В шкереберті» (від шкереберть / догори дриґом) — коли все перевертається, ламається, йде шкереберть.
• «Не ча́ю» (від чаяти) — не сподіваюся, не чекаю, не маю надії, не знаю («А як сподобатись не знаю...»).

Мовчиш? — Мовчи, як необхідно,
Тебе кохатиму й таку,
Дай Бог, у часі доведу
І не полишу жалюгідно,

Бо я тебе люблю. Люблю.
Хіба поводжусь трохи дивно —
По бевзенськи та несміливо,
І враз окликнишся — мовчу.

Та я старатимуся, мила,
Далебі, в чесності є сила —
Для мене натяк залиши,

Чи стріти ще мене волієш?
Чи брудом все-таки обіллєш?
Відверто хоч мені скажи…

25.10.2025

Журлива осенi краса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.

Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
Яка спадає за межею.

Слiд меланхолiї на вiкнах:
У небi гримає гроза.
Журлива осенi краса –
Сповзає холодом по стiнах.

Можливо плачуть небеса?
Тепло повернеться вже скоро,
Життя крокує далi вгору.
Журлива осенi краса.

У неї усмішка вродлива,
Хіба ж я їй не усміхнусь?
У відповідь не посміюсь?
Вона ж бо йде така щаслива,

Коли на зустріч я іду!
Чи то вона така людина,
Що в серці є настільки світла, —
Не заздрити лиш маяку!

Бо ж він указує дорогу
В імлистім морі мореходцю,
Аби був певен: «Там земля!»

Отож і я біжу очами,
Шукаю радості причали,
Спогляну й раптом — «Там моя!»

16.10.2025

В літа свої таке не зрів –
Мовляв, миліше споглядання!
Або ж мальоване кохання
У погляді її втопив?

Та в серці дивне шкутильгання…
Забракло духу чи то сил
Довести діло до краси,
А винне, гейби, хвилювання.

Дурне я ще, отож впустив,
На кшталт розкішної роси —
Незвичне спразі втамування.

О, ніжна радосте, не йди,
Якби ж тебе я не зустрів –
Ясніш не стало б існування.

08.10.2025

Тепер він частий гість у цьому місці,
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.

Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
Видніються у розсипах зими.

Цей чоловік іде після роботи
У край скорбот, щоб перелити сум
В дерева, і щоденності турботи
Не подолають невигойних дум.

Як відшукати залишки епохи,
Окрайці слів і жестів, мов туман,
Того, що відшуміло за пороги,
За марення невигаслих оман?

22 квітня 2026

Цей важливий ковток, ніби чашу цикути,
Я прийму перед стратою, в лати закутий.

І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.

В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.

У гірчинці відкриється мелос кохання,
Колообіг світів, маяки сподівання.

Так імла небуття обернеться пророком,
Мудрим старцем із посохом, в сяйві пороку.

У бездонності кави іде споконвічне
Розуміння життя, мов намолені свічі.

В теплоті філіжанок роздягнеться діва,
Що увірветься в ніч, так омріяно дивна.

Меса ночі здійсниться в суворім законі,
Розриваючи давні залізні закови.

15 квітня 2026