Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.

Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Спів змії чи рондель павука.

Вуж повзе, як мудрець величавий,
Що глаголить послання віків.
Мудрість сива фортецю розчавить,
Що не знала заков і замків.

7 липня 2025

Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.

І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
Розчулений, замислений стоїть.

Згадає ніжність і жіночу вроду,
І миті щастя в затишнім гаю,
Тиячолітня мудросте народу,
Ти пронизала душу всю мою.

І, вкотре, зачарований тобою,
Напився я цілющої води,
І під сагою неба голубою
Очистився од скверни назавжди.

Даруй мені свою щемливу ноту,
Немов молитву щиру в небеса.
І невимовну ту сердечну цноту,
В ній Україноньки цвіте краса.

В усіх щедротах розмаїття свого,
Плекай, нехай веселкою сія!
Це - земле - сокровенна земле Бога,
Перлина найкоштовніша твоя!

7 березня 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
не хочу вороття.


Є сила у тобі,
яка земним створінням
Не може буть властива –
я підкоряюсь їй...
Твій кожен жест – знамення,
а погляд випромінює
Божественний генезис
володарки стихій.


Окреслила навкруг нас
ти нескінченну лінію,
Замкнула контур долі ти
на зоряних шляхах.
І я, підвладний фатуму,
сповідую релігію
Душі твоєї чистої
і на коліна вкляк…


Твоє обличчя, зоряним
осяяне промінням,
Є образом пречистим,
предметом поклоніння…

2006

Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.

Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
Немов гучний безжалісний клаксон.

Перед очима пролетять шумери,
Зануривши у мудрість глибини.
Постануть вчення, як лихі химери.
І ми побачимо вівтар вини.

Як листя нетривке і швидкоплинне,
Відійдуть дні, відмайорять роки.
І разом з ними спогади полинуть,
Як сховані у шафі кістяки.

6 липня 2025

Закутий дощами в оселі тісній,
Не можеш ти вийти нікуди навколо,
Немовби закутий в темниці німій.
Стоїть чатовим незворушливий Молох.

Закутий дощами в кайданах тяжких,
Не можеш ти рушити птахом на волю.
Закутий дощами в тенетах сумних,
Закутий в підступну і хижу сваволю.

Болото напливом іде звідусіль
І ставить кинджал невідступний до горла.
І в'ється думок непромовлених хміль,
Щоб разом споїти героя і чорта.

2 липня 2025

Уплелась неминучість у долі
Непокірним і вільним "люблю"!
Я ту ніжність, що зріла поволі
Безкінечно з тобою ділю.

І, вростаючи словом навічно
У твій Всесвіт у кожному дні,
Відчуваю мотиви зустрічні
У рядках, що даруєш мені.

Пересудам любов не підсудна.
Ти думок моїх Мекка й Париж.
І на святі осяяних буднів
Я твій самий пронизливий вірш!

В кожнім подиху поряд щасливім
Я з тобою, у палкості фраз.
Зорі сяють услід мерехтливо
Споглядаючи збутніми НАС.

Липень 2025 року.

Засуваю ворота від лих і нещасть,
Та даремна ця спроба нічого не варта.
Зачиняюсь від хаосу, лютих ненасть.
Догорає у серці невтілена ватра.

Засуваю ворота від битв і нашесть,
Від знущань, катувань, безнадії та мору.
Від епохи збираю небачену шерсть
І дивлюся у даль, де ховається морок.

Зачиняю оселю від злобних гостей.
Поселюсь я у башту з слонової кості.
Буду жити у мушлі до дивних пришесть
І писатиму вірші до болю, до млості.

2 липня 2025

Так не хочеться спати лягати.
Ти з важливого щось не здійснив.
Ти прорвеш огорожі та ґрати,
Проповзеш крізь поля з усіх сил.

Щось назавжди потоне в намулі
І осяде на дно небуття.
Так воскресне в майбутнім минуле,
Вириваючись із забуття.

Щось у пеленах ночі потоне,
В підворіттях, кварталах, степах.
Щось постане лататтям затону,
Як відроджений з попелу птах.

Бійся це одкровення прогавить,
Змарнувавши хвилини прозрінь.
Цей тягар кволий розум розчавить.
Він постане туманом крізь синь.

28 червня 2025

Залишся в мені простудою
чи в повітрі солодкою м'ятою.
Я без тебе стану сірою,
я без тебе буду ніякою.

Нехай твоє ласкаве слово
оповиє до болі кісток.
Я без тебе - бездушне тіло,
без тебе й пекло в раю між зірок.

24.01.2023

Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.

Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Де сяє істина висока.

І світ, затьмарений дощем,
Проблисне чистий і прозорий.
Порине в річку дивний щем,
Немов зникомі в небі зорі.

І бог Перун відкриє нам
Поезію забуту й гнану,
Даровану земним вітрам,
Незрозумілу і незнану.

19 червня 2025

Я щойно створила машину часу -
нова перемога технологічного світу.
Стирає щоразу в атомну масу,
Пробилась для цього в суспільства еліту.

Тепер просто знову вернутись в минуле,
де були лиш ми і нікого навколо,
де наше кохання живе, не заснуле,
а твоє серце мій лід розкололо.

Відчуваю, мов вперше, твій погляд і сміх,
що колись розливався луною в розмовах,
тану від ніжного твого "привіт",
пишу знову вірші про тебе в дібровах.

Повертаюсь туди, де гориш ти для мене,
де цілую з любов'ю твож світле волосся.
Там ще не знала, куди все заверне,
а в моїх мріях у нас все вдалося!

Повертаюсь в минуле - до тебе кохана,
шукаю ці очі я в світлі вікон.
Назавжди роз'ятрена залишиться рана:
твої ясні очі - лиш спогад, лиш сон.

22.05.2024

Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.

Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Що закінчить голосіння в серпні.

Без фальшивих, пафосних надій
Літо підійшло і стало нами,
Нострадамусом сумних подій,
Відчиняючи важезні брами.

Літо з обіцянками прийшло,
З акціями мага і пророка.
І постане книга, мов зело,
В сяєві любові та пороку.

4 червня 2025

Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.

Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
Очистяться для віршів осяйних.

І вічні образи прийдуть незримо,
І вічні теми знову збадьорять,
Ввібравшись у старі та звичні рими,
Такими ж невідмінними, мов ять.

Увірвуться в безумство днів прозорих
Новітній Гамлет, Лір і Дон Кіхот.
Новітній Дон Жуан під ясні зорі
Нам явиться для бурі та щедрот.

2 червня 2025

Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!

Чому швидки́́м у снах є перехі́д
До поцілунків від торка́нь легких?
Чому умовностей і табу гніт,
Немов на Місяці тяжіння, зник?!

Чому ці паралельні два світи
Не сходяться, усупереч канонам?
В одному – неподі́льні Я і Ти.
У іншому – свої, земні, закони...

Сканує Всесвіт серце - знайде, схоже,
Де перетнутись паралелі зможуть.

2007

Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь княжить.
Та гори обіцяють — зачекають...
А я візьму цей подих гір з собою,
Обійми неба, полиски свічад-кульбаб,
І мрії, що фарбують вербам вії,
І лазуровий в горах зорепад...

Повертаюся в давно забуті місця
І минуле, котре більше не гріє.
Хочу туди, де горіла іскра
Де були справжні почуття (і мрії).

Втікаю від себе торкаючись зір
Холодних як і серце моє.
Я чужий тепер до всього, що було.

Закінчується день і настає ніч
В котрій моє серце оживає
Аби битися сильніше
В пориві спогадів й ілюзій,
Котрі нахлинають знову й знову.

Тільки ранком я знову стаю собою
В порожніх стінах. І хочу стати зіркою –
Такою ж холодною,
Щоб світити з небес і залишатися
Недоступною для всіх.

Думками я блукаю десь по долинах
І шукаю давнє минуле, котрого нема.
Я помираю знову й знову в собі
І хочу відчути тепло рідних рук (хоча б в снах).

Втікаю від себе торкаючись зірок.
У повітряних замках немає любові
І моє серце залишається розбитим.

Потрапити під дощ, під вістря тихих крапель,
Померти й народитись для бурь і потрясінь.
Поставити в літописі вже остаточну краплю,
Яка вартує тисяч знеславлених зусиль.

Потрапити під дощ, в оновлення і свіжість,
Очиститись від скверни забріханих марнот.
Потрапити під дощ, немов провісник світу
Для творчості, шляхетності і тисячі чеснот.

Не вибратись зі злив ідей старих, дрімучих,
Не вибратись із гроз осяянь і повстань.
Народиться нове у первородних муках.
Повернеться свобода із тюрем і заслань.

21 травня 2025

Життя кінчається, життя.
Останні дні біжать у Лету.
У вир гіркого небуття,
Прощальне соло для поета -
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
З дитинства був слабкий, плаксивий.
Нема туди вже вороття,
І знову сльози рониш, сивий,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Згадай свої найперші старти,
Коли дивився в майбуття,
Окрилений, з шкільної парти...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Цивілізоване і звичне.
Для свого все шукав буття
Ти атмосферу поетичну,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Чужий -- комфорту світ ледачий...
Тікав од нього в забуття,
Десь на природу, десь на дачу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Ти в нім красу шукав, оазу.
І був наївним, як дитя,
І хвилі відчував екстазу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
В "Софіївці"* -- світ поетичний
Він дав з природою злиття,
І щастя творчості величне!
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Краси заради варто жити.
І байдуже без каяття,
Чи ти проснешся знаменитим...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Боксери кращі розкошують,
Їм гроші, публіки виття,
Поети кращі -- жебракують.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя.
Та ти у нім пізнав кохання
І оспівав це почуття,
Розкішне пристрасті буяння...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Лише твоє, не всього світу,
Його справдешнє відбиття
Він знайде в опусах піїта.
Життя кінчається, життя!

* Софіївка - найкращий у світі дендропарк в Умані на Черкащині.

21.02. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Чую вітрошепіт твій
(Мамі)
"Крапелиною дощику,
Хмариною неба,
Сонячним промінчиком
Пригорнусь до тебе", —
Чую вітрошепіт твій,
Серцем відчуваю.
Ще говориш тихо ти:
"Доню, я все знаю...
Квіточко рідненька,
Годі, не журися.
Подивися в небечко,
Богу помолися.
Завжди поруч Боженька,
Всі світи єднає,
І молитви наші
В Світло заплітає.
І у цьому Світлі
Мерехтять прохання...
Помолися, донечко,
Від самого рання".

Ти моє кохання - чарівлива ніжність,
Ти моє кохання - сонце золоте.
Ти моє кохання - трав духмяна свіжість,
Ти моє кохання - почуття святе.


Ти моя любове - сяєво проміння,
Ти моя любове - колихання віт,
Ти моя любове - це душі весніння,
Ти моя любове - легіт-весноцвіт.

Щастя моє любе - злагідніле небо,
Щастя моє любе - чисті небеса.
Щастя моє любе - шлях ясний до тебе,
Щастя моє любе - пестощів краса.

Хай високе світло, що іде із висі,
Опромінить землю, степ, ліси, гаї
У кохання силі світ новий зродися --
Хай від щастя плачуть сонцем солов'ї!

14 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Прокидаюсь під звуки птахів
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.

Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
Як забуті і згадані вірші.

Прокидаюсь під звуки війни,
Під розриви безбожних снарядів.
І зі мною проснулись віки
З ясним розумом, світлим порядком.

Прокидаюсь під звуки литавр,
Під майбутню невизнану славу.
Не спроможний ніякий ливар
Сотворити для слова державу.

Я проснусь у майбутніх світах,
Подолавши для часу заслони,
Ніби вільний поранений птах,
Той, що служить свободі до скону.

18 травня 2025

На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.

Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
гадаючи, – чому я не літаю?

Білясті хмари мчать у вишині
так само як і я по цій дорозі
на засланні у сивій далині
майбутнього у болісній тривозі.

Вони раніше кануть, аніж я,
пролиються гарячою сльозою
із блискавкою, повінню, грозою,
але не прогримить моє ім’я
на цій сторінці мого житія,
лише луна полине за водою.

02.2026

Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.

Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Про що тобі збентежено мовчу,
Болію у роздумуванні пізньому.
То я, не дощ, заходжуся в плачу.

А потім стихне відчуття, пригнічено
У напівсонній втопиться мані,
Розвіється в напруженому дні.
Ні жалю, ні провини, ані відчаю
Не вчується про тебе у мені.

Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.

Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Які не пізнали ми досі.

Я хочу з'єднати часи і роки,
Здолавши розрив доленосний.
І так заговорять запеклі віки,
Які заблукали у осінь.

9 травня 2025

У джунґлях я на тигра наступив,
і все довкола стало враз смугастим,
цей жах мене злякав і притупив –
сон зник – і в пащі я не встиг пропасти.

На ковзанах лечу по кризі я,
яка вже надломилася на кра́ї;
ось ріже лід, ось-ось підводний яр –
сон зник – і знову кисень я вбираю.

Я в сни й думки коханої ввійшов,
знов увійшов, та раптом грюки в двері;
це чоловік її її знайшов –
сон зник – я сплю з дружиною в печері.

Цей ґрот, цей склеп, це ліжко, повне снів;
дружина прокидається раптово,
бере ножа й наказує мені –
сон зник – і я її любить готовий.

На ліжку у печері чарівні́й
я досягаю вищих катаклізмів,
я шоку позбавляюся в спанні –
сон зник – і но́вий скоро ві́зьме.

6 серпня 1995 р., Київ

Я піду крізь дощ, і град, і бурі.
Я піду крізь болі лихоліть.
Я піду крізь снігу кучугури,
Щоб пізнати глибину століть.

Я пройду випробування світу,
Пастку сатани, вогонь проклять,
Продерусь крізь зарості і віти,
Щоб торкнутися хрестів розп'ять.

Я піду босоніж крізь замети,
Крізь траву холодну після злив.
Так торують невідомі злети,
Що Господь для обраних створив.

9 травня 2025

Зима шаліла - її лютий половинив,
прохожі куталися, ковзали і грузли,
а ми щасливі у тенетах хуртовини
стояли осторонь від всіх.
Землею
Тузли.

З твоїх очей на білий сніг летіли іскри.
Мені здавалося, що я за крок до лиха,
коли твоя усмі́шка рухом променистим
мій спокій крала, наче тать.
Злочинно.
Тихо.

Я відчував тоді, в столичній заметілі:
ти - мій вогонь, що зігріває, а не палить
і залишає ніжні опіки на тілі
тепло обіймів і очей.
Постійне.
Стале.

2026

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем – в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!


28-29 грудня 7516 р. (від Трипілля) (2008 р.)

І
А ми існуємо іще
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.

ІІ
Я пам’ятаю наш курінь
і тіні вітру над водою,
і як нас білогривий кінь
поніс туди перед грозою.
Сміялась ти, що я малий,
а ти вже майже-що доросла,
та не боялася, що боса
і що під нами кінь баский,
а я, здається, не такий,
коли тримався не за коси.

ІІІ
Немає часу молодим
душею канути у Лету.
Як дар сучасному поету
ми залишаємо сліди
у білій хмарі інтернету
або завіємось кудись,
де і на конях не догнати
обох, бо маємо колись
вертатися до тої хати,
куди ми й досі летимо
на крилах вітру чи Пегаса,
та розуміємо наразі –
життя без нас тече само,
ми ж – тінями блукаємо
і розчиняємось у часі.

Вись розчулила весною,
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.

Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
Загорівся цілий світ.

Люба, мила моя Мріє,
Шлю цілунки я тобі.
Он обійми вже леліє,
Мліє пара голубів.

Туга музикою чуйно
Так жагуче нароста.
Серденько моє, почуй-но,
Це - кохання теплота

Огортає ніжнотонно,
Стелить ласкою парчу.
Розкрива пелюстя лоно -
В щастя пестощів лечу!

9 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.

Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Мов натиск несподіваних турбот.

Розвал - це шлях до світу воскресіння
Із попелу, поразки і землі.
Відродження, піднесення, спасіння.
Так сяють в синім морі кораблі.

У кожному розвалі є зернина
Нового світу і нових натхнень.
Народжується з попелу людина,
Як ноти ненаписаних пісень.

29 квітня 2025

Ця миттєва краса тюльпанів
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.

Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
Як у спеку сила струмка.

Ця краса так до болю ранима,
Незахищена, ледь жива,
Несподівана, ніби рима,
Нам диктує свої права.

Ця краса може вмить відлетіти
До небес, до божественних струн,
Невловима, як зламані миті,
На яких нам зіграє Перун.

25 квітня 2025

Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.

Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Мов пора, де писання шорстке.

Передчасна ця пристрасть жагуча,
Ця стріла, що пронизує нас.
Ця весна навіжена, пекуча.
Так пронизує спека Парнас.

Лиш на дні у колодязі тихім
Передчасна зоря майорить.
Вдалині ходить стишене лихо,
Як фатальна і приспана мить.

23 квітня 2025

Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.

Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
Крізь гай барвистий, гомінкий.

Цей одинокий птах співає,
Долаючи і страх, і сум.
У ніч розкішного розмаю
Доносить первозданність дум.

Цей птах проб'ється крізь тенета,
Колючий дріт, собак, вовків.
Немов загублена планета,
Він виринає з-під віків.

Цей спів здолає всю попсовість,
Вульгарність, одноденок рій,
Пречистий, мов забута совість,
Мов квітка крізь нудний пирій.

23 квітня 2025

Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.

Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Нам возвістить примарливість подій.

Пустельний стадіон - картина позачасся,
Картина небуття і німоти.
Ним тільки пил розпачливо промчався,
Змітаючи тремкі минулого сліди.

19 квітня 2025

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.

Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Приєднана до радостей земних.

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Відкривши суть скрижалей і понять.
Колись настане просвітління днина
Без тягаря нав'язливих сум'ять.

19 квітня 2025

Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Танцюють на сцені німі королі.

Сирени летять із задавнених міфів
І виклюють серце та очі сумні.
І стане сиреною пристрасна німфа,
Напавши на тебе у самотині.

18 квітня 2025

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

Не марево, не вигадка, не сон -
жива, реальна, суща, з крові-плоті,
хоча твої порфира і вісон
такі казкові в нашому болоті.

Струнка, дзвінка, легка, немов стріла,
що випустив умілий скіфський лучник -
летить і вмить впивається в тіла:
крізь щит і шкіру, мʼяко, тихо, влучно.

Волосся водоспадом із плечей
збиває з ніг стрімким гірським потоком
холодним, повноводним - аж пече!,
коли його торкнешся ненароком.

А погляд цей!.. - вогонь і оксамит,
купальська ватра, печі Азовсталі,
горить, іскрить, летить, як стрій копит
сарматської кінноти в свому чвалі.

...Ми поруч, а між нами сотні фраз
нейтральних і обставинами скутих...
нам добре, але знаєм водночас -
"моєю" і "твоїм", на жаль, не бути...

2025

Ти не питай, а я не відповім...
давай і далі питимемо каву
так, ніби ми в театрі пантомім
на сцені презентуємо виставу.

Нічого не питай, а просто будь...
на відстані руки без зайвих слів,
бо їхню я і так загублю суть
в суцвіттях твоїх лагідних полів.

Не треба запитань, нехай іскрить...
в твоїх очах і просторі між нами,
подовжи цю щасливу теплу мить
усмі́шками, обіймами і днями.

Благаю не питай: "А далі як?!",
допо́ки я пливу в озерах карих
в обійм твоїх рятуючий маяк,
в волосся тво́го золоті нектари...

2025

Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.

Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Врятоване від поглуму юрби.

Воно прорветься крізь роки й століття,
Крізь заборони, війни, забуття,
Крізь метушню, погроми і суцвіття
Росою на долонях каяття.

Таємне слово прийде заповітом,
Посланням, покликом від вищих сил
Крізь чагарі і незбагненні віти
Пір'їною від занепалих крил.

16 квітня 2025

Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.

Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Укривши дот могутніми грудьми.

Чи можуть вірші врятувати Всесвіт?
Чи врятувати занепалий Рим?
Вони сідають чайками на серце
В облозі ворогів і лютих гримз.

16 квітня 2025

Тут час дрімає на ялинці,
І я блукаю наодинці,
А сніг всміхається - блищить,
Синичка на гіллі сидить,
І раптом пурх і полетіла,
А я сніжиноньки ловила...
Гойдається ялини гілка,
Вже не синиця...Певне білка...

Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.

Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
Кохання пити дивовижу.

Натхнення, Боже, дай крилате --
Горіти в пестощах розкуто.
Жагу пекучу втамувати,
І тихо в щасті потонути.

26 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Стояли ми, де світло гасне рано,
Де кожен погляд* був без вороття.
Я говорив непевно, надто "рвано",
І необачно, і без каяття..
Ти вірила словам – легки́м, як подих,
А я ж собі не вірив ні на мить..
Мій шепіт був не ніжний, а холодний,
Він вчив у споминах мене люби́ть
Тепер у тиші крутиться платівка
Зі спогадів, що ріжуть, наче скло.
Я точно знаю: слово – це гвинтівка,
Й собі я в серце влучив ним давно..

*порух

Завiтали спогади лише,
Кутиками пальцiв пробралися.
Поруч на очах менi з'явися,
Покажи менi своє лице.

Мiсяць сам по собi не блукає:
Завiтали спогади лише.
Серед хмар, їх тайно береже,
I вночi на волю випускає.

Та чомусь, так холодно навколо.
Цi морози назавжди? Невже?
Завiтали спогади лише,
Виграваючи у небi соло.

Розумiння - це кiнець уже,
Завмирає кригою в повiтрi.
Залиши усе, iз серця витри.
Завiтали спогади лише.

Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.

Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Не хочу зради…

А все одно ж ти поруч. Навіть ближче –
в обіймах у пекельної уяви –
цнотливо умовляєш: «Не злостись же.
Що трапилося? Власне, в чому справа?...»

Ти – вітер. Ти – вода. Ти – наче сонце,
усім підряд своє тепло роздала
та й покотилась далі повз віконце,
де вже без тебе ніч мене застала…

11 липня 1989 р., Богдани́

Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.

Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужність надійної спіралі,
Де крутяться епохи, немов едемський змій.

Повалені дерева - це сутності злинялі,
Розірвані знамена, потріскані слова.
Солдати опинились на споконвічній палі,
Де вже давно спочили чесноти і права.

Ми підриваєм замок вселенської неволі,
Здіймаючи угору важкі списи гілок.
Заглушить повсякденність мелодія юдолі,
А воля непогасна іде, немов пророк.

15 квітня 2025