Я бачу в полоні минулих років
Своїх сьогоденних знайомих.
Вони подолали великий розрив
Епох і часів невідомих.

Ну звідки вони там узятись могли
У зовсім далекій епосі?
Знамена і гасла стоїчно несли,
Які не пізнали ми досі.

Я хочу з'єднати часи і роки,
Здолавши розрив доленосний.
І так заговорять запеклі віки,
Які заблукали у осінь.

9 травня 2025

У джунґлях я на тигра наступив,
і все довкола стало враз смугастим,
цей жах мене злякав і притупив –
сон зник – і в пащі я не встиг пропасти.

На ковзанах лечу по кризі я,
яка вже надломилася на кра́ї;
ось ріже лід, ось-ось підводний яр –
сон зник – і знову кисень я вбираю.

Я в сни й думки коханої ввійшов,
знов увійшов, та раптом грюки в двері;
це чоловік її її знайшов –
сон зник – я сплю з дружиною в печері.

Цей ґрот, цей склеп, це ліжко, повне снів;
дружина прокидається раптово,
бере ножа й наказує мені –
сон зник – і я її любить готовий.

На ліжку у печері чарівні́й
я досягаю вищих катаклізмів,
я шоку позбавляюся в спанні –
сон зник – і но́вий скоро ві́зьме.

6 серпня 1995 р., Київ

Я піду крізь дощ, і град, і бурі.
Я піду крізь болі лихоліть.
Я піду крізь снігу кучугури,
Щоб пізнати глибину століть.

Я пройду випробування світу,
Пастку сатани, вогонь проклять,
Продерусь крізь зарості і віти,
Щоб торкнутися хрестів розп'ять.

Я піду босоніж крізь замети,
Крізь траву холодну після злив.
Так торують невідомі злети,
Що Господь для обраних створив.

9 травня 2025

Зима шаліла - її лютий половинив,
прохожі куталися, ковзали і грузли,
а ми щасливі у тенетах хуртовини
стояли осторонь від всіх.
Землею
Тузли.

З твоїх очей на білий сніг летіли іскри.
Мені здавалося, що я за крок до лиха,
коли твоя усмі́шка рухом променистим
мій спокій крала, наче тать.
Злочинно.
Тихо.

Я відчував тоді, в столичній заметілі:
ти - мій вогонь, що зігріває, а не палить
і залишає ніжні опіки на тілі
тепло обіймів і очей.
Постійне.
Стале.

2026

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем – в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!


28-29 грудня 7516 р. (від Трипілля) (2008 р.)

І
А ми існуємо іще
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.

ІІ
Я пам’ятаю наш курінь
і тіні вітру над водою,
і як нас білогривий кінь
поніс туди перед грозою.
Сміялась ти, що я малий,
а ти вже майже-що доросла,
та не боялася, що боса
і що під нами кінь баский,
а я, здається, не такий,
коли тримався не за коси.

ІІІ
Немає часу молодим
душею канути у Лету.
Як дар сучасному поету
ми залишаємо сліди
у білій хмарі інтернету
або завіємось кудись,
де і на конях не догнати
обох, бо маємо колись
вертатися до тої хати,
куди ми й досі летимо
на крилах вітру чи Пегаса,
та розуміємо наразі –
життя без нас тече само,
ми ж – тінями блукаємо
і розчиняємось у часі.

Вись розчулила весною,
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.

Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
Загорівся цілий світ.

Люба, мила моя Мріє,
Шлю цілунки я тобі.
Он обійми вже леліє,
Мліє пара голубів.

Туга музикою чуйно
Так жагуче нароста.
Серденько моє, почуй-но,
Це - кохання теплота

Огортає ніжнотонно,
Стелить ласкою парчу.
Розкрива пелюстя лоно -
В щастя пестощів лечу!

9 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Розвал душі і тіла неодмінно
Настане, ніби вибух нищівний.
Зненацька прийде, як неждана міна
Чи як лайдак скорботний і сумний.

Розвал - це наслідок усіх ударів,
Всіх потрясінь, депресій і гризот,
Немов стискання судей і удавів,
Мов натиск несподіваних турбот.

Розвал - це шлях до світу воскресіння
Із попелу, поразки і землі.
Відродження, піднесення, спасіння.
Так сяють в синім морі кораблі.

У кожному розвалі є зернина
Нового світу і нових натхнень.
Народжується з попелу людина,
Як ноти ненаписаних пісень.

29 квітня 2025

Ця миттєва краса тюльпанів
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.

Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
Як у спеку сила струмка.

Ця краса так до болю ранима,
Незахищена, ледь жива,
Несподівана, ніби рима,
Нам диктує свої права.

Ця краса може вмить відлетіти
До небес, до божественних струн,
Невловима, як зламані миті,
На яких нам зіграє Перун.

25 квітня 2025

Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.

Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Мов пора, де писання шорстке.

Передчасна ця пристрасть жагуча,
Ця стріла, що пронизує нас.
Ця весна навіжена, пекуча.
Так пронизує спека Парнас.

Лиш на дні у колодязі тихім
Передчасна зоря майорить.
Вдалині ходить стишене лихо,
Як фатальна і приспана мить.

23 квітня 2025

Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.

Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
Крізь гай барвистий, гомінкий.

Цей одинокий птах співає,
Долаючи і страх, і сум.
У ніч розкішного розмаю
Доносить первозданність дум.

Цей птах проб'ється крізь тенета,
Колючий дріт, собак, вовків.
Немов загублена планета,
Він виринає з-під віків.

Цей спів здолає всю попсовість,
Вульгарність, одноденок рій,
Пречистий, мов забута совість,
Мов квітка крізь нудний пирій.

23 квітня 2025

Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.

Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Нам возвістить примарливість подій.

Пустельний стадіон - картина позачасся,
Картина небуття і німоти.
Ним тільки пил розпачливо промчався,
Змітаючи тремкі минулого сліди.

19 квітня 2025

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.

Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Приєднана до радостей земних.

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Відкривши суть скрижалей і понять.
Колись настане просвітління днина
Без тягаря нав'язливих сум'ять.

19 квітня 2025

Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Танцюють на сцені німі королі.

Сирени летять із задавнених міфів
І виклюють серце та очі сумні.
І стане сиреною пристрасна німфа,
Напавши на тебе у самотині.

18 квітня 2025

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

Не марево, не вигадка, не сон -
жива, реальна, суща, з крові-плоті,
хоча твої порфира і вісон
такі казкові в нашому болоті.

Струнка, дзвінка, легка, немов стріла,
що випустив умілий скіфський лучник -
летить і вмить впивається в тіла:
крізь щит і шкіру, мʼяко, тихо, влучно.

Волосся водоспадом із плечей
збиває з ніг стрімким гірським потоком
холодним, повноводним - аж пече!,
коли його торкнешся ненароком.

А погляд цей!.. - вогонь і оксамит,
купальська ватра, печі Азовсталі,
горить, іскрить, летить, як стрій копит
сарматської кінноти в свому чвалі.

...Ми поруч, а між нами сотні фраз
нейтральних і обставинами скутих...
нам добре, але знаєм водночас -
"моєю" і "твоїм", на жаль, не бути...

2025

Ти не питай, а я не відповім...
давай і далі питимемо каву
так, ніби ми в театрі пантомім
на сцені презентуємо виставу.

Нічого не питай, а просто будь...
на відстані руки без зайвих слів,
бо їхню я і так загублю суть
в суцвіттях твоїх лагідних полів.

Не треба запитань, нехай іскрить...
в твоїх очах і просторі між нами,
подовжи цю щасливу теплу мить
усмі́шками, обіймами і днями.

Благаю не питай: "А далі як?!",
допо́ки я пливу в озерах карих
в обійм твоїх рятуючий маяк,
в волосся тво́го золоті нектари...

2025

Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.

Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Врятоване від поглуму юрби.

Воно прорветься крізь роки й століття,
Крізь заборони, війни, забуття,
Крізь метушню, погроми і суцвіття
Росою на долонях каяття.

Таємне слово прийде заповітом,
Посланням, покликом від вищих сил
Крізь чагарі і незбагненні віти
Пір'їною від занепалих крил.

16 квітня 2025

Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.

Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Укривши дот могутніми грудьми.

Чи можуть вірші врятувати Всесвіт?
Чи врятувати занепалий Рим?
Вони сідають чайками на серце
В облозі ворогів і лютих гримз.

16 квітня 2025

Тут час дрімає на ялинці,
І я блукаю наодинці,
А сніг всміхається - блищить,
Синичка на гіллі сидить,
І раптом пурх і полетіла,
А я сніжиноньки ловила...
Гойдається ялини гілка,
Вже не синиця...Певне білка...

Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.

Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
Кохання пити дивовижу.

Натхнення, Боже, дай крилате --
Горіти в пестощах розкуто.
Жагу пекучу втамувати,
І тихо в щасті потонути.

26 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Стояли ми, де світло гасне рано,
Де кожен погляд* був без вороття.
Я говорив непевно, надто "рвано",
І необачно, і без каяття..
Ти вірила словам – легки́м, як подих,
А я ж собі не вірив ні на мить..
Мій шепіт був не ніжний, а холодний,
Він вчив у споминах мене люби́ть
Тепер у тиші крутиться платівка
Зі спогадів, що ріжуть, наче скло.
Я точно знаю: слово – це гвинтівка,
Й собі я в серце влучив ним давно..

*порух

Завiтали спогади лише,
Кутиками пальцiв пробралися.
Поруч на очах менi з'явися,
Покажи менi своє лице.

Мiсяць сам по собi не блукає:
Завiтали спогади лише.
Серед хмар, їх тайно береже,
I вночi на волю випускає.

Та чомусь, так холодно навколо.
Цi морози назавжди? Невже?
Завiтали спогади лише,
Виграваючи у небi соло.

Розумiння - це кiнець уже,
Завмирає кригою в повiтрi.
Залиши усе, iз серця витри.
Завiтали спогади лише.

Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.

Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Не хочу зради…

А все одно ж ти поруч. Навіть ближче –
в обіймах у пекельної уяви –
цнотливо умовляєш: «Не злостись же.
Що трапилося? Власне, в чому справа?...»

Ти – вітер. Ти – вода. Ти – наче сонце,
усім підряд своє тепло роздала
та й покотилась далі повз віконце,
де вже без тебе ніч мене застала…

11 липня 1989 р., Богдани́

Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.

Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужність надійної спіралі,
Де крутяться епохи, немов едемський змій.

Повалені дерева - це сутності злинялі,
Розірвані знамена, потріскані слова.
Солдати опинились на споконвічній палі,
Де вже давно спочили чесноти і права.

Ми підриваєм замок вселенської неволі,
Здіймаючи угору важкі списи гілок.
Заглушить повсякденність мелодія юдолі,
А воля непогасна іде, немов пророк.

15 квітня 2025

Розчарування роздирають вкотре
У людях ненадійних і гнилих.
Розчарувань, немов піщинок, сотні,
І хочеться не думати про них.

Розчарування душать, і турбують,
І спати рівномірно не дають,
І б'ють розпачливо у грізний бубон,
Руйнуючи фортець стійку могуть.

Розчарування приведе у пустку,
Спустошення понівечений храм.
Розчарування довго не відпустить,
Віддавши дороге лихим вітрам.

15 квітня 2025

Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.

Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Співає в плесі спокоєм невпинним.

Так хочеться зануритися в час,
У вік свободи і розвою думки,
Щоб спалах у душі повік не згас,
Бо правду жодна кривда не роздушить.

14 квітня 2025

Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.

Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Вовняне одіяло.

Я засинав щогодини,
Та ти щоразу будила:
Ти ж не прийшов сюди спати,-
Посміхаючись, говорила.

Ти була пружна і тепла,
Пахла любов'ю і морем,
Час пролітав швидко,
Ранок настав скоро.

Я би, звісно, лишився,
Та треба було на роботу.
Стояв на зупинці, пив каву
І думав, що ти і хто ти?


Після роботи на крилах
Летів до твого будинку,
Сам собі обіцяв, що тільки
Зайду на одну лиш хвилинку.

Піднявся на ліфті. Квартира
Сто вісімдесять друга.
Дзвонив, мов скажений, у двері.
Відчинила якась подруга.

- Чего тебе надобно, старче?-
Приблизно так запитала.
-Вибачте, я до Неї...
Здається, її звати Алла.

- Нема тут ніякої Алли,
І не було ніколи.
Вам пити шкідливо, юначе,
Хоч щось, міцніше за колу.

Я обійшов всі будинки,
А в них - відповідні квартири.
- Ні-ні, не знаєм такої!-
Ось і все, що мені говорили.

Знов на зупинці п'ю каву.
-Сходив би ти в церкву, юначе,-
Промовив старий бариста,-
Бо залетів ти, я бачу.

Вона час від часу приходить,
Заводить собі мужчину.
Тобі пофартило, а люди
Кидаються під машини.

Чи на смітнику їх знаходять,
Без краплі крові, без лімфи.
То відьма, нечиста сила,
Проклята пекельна німфа!

Я тут за десять років
Багатьом, як ти, робив каву.
То ж якщо ти живий ще досі-
Втікай хоч би й в іншу державу!..

Силует продавця кави
Розтанув в вечірніх тінях...
Заціпенівши, я дякував
Своєму провидінню.

Якщо розповідь бариста
Правдива хоч трохи була...
Святая ж ти Діво Пречиста,
Спасибі, що вберегла!

Що мої тіло і душу
Упириці не віддала!
На мене ще ждуть-не діждуться
Великі і славні діла!

Поступово мене відпускало,
Кофеїн робив свою справу.
От умів же старий цей бариста
Робити смачну каву.

Я допив і зіжмакав стаканчик..
Добра кава, й ціна в нього чесна...
До зупинки майже беззвучно
Підкотила нова чорна "тесла".

І знайомий до болю голос
Проник в кожну мою хромосому.
Мозком знав я: потрібно втікати,
Та всі м'язи скувала судома.

-Вибач, що довелося чекати,
В мене справи були термінові.
А тепер я до ранку вільна
Й хочу знову твоєї любові.

А на того старого дурня
Ти поменше звертай уваги.
Його нещодавно добряче побили,
І дах поїхав у бідолаги.

Налетіла толпа малолєток,
Не із нашого, з іншого міста,
Віддубасили, гроші забрали,
Чудом лиш врятувався бариста.


І знов ніч була, як остання,
Морем нафти кохання палало,
Морем нафти палало кохання,
А на ранок мене не стало....

Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.

Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійна отара,
Де Зевс пастухом невмолимо стоїть.

Попасти під дощ - це абсурд чи порядок,
Це випадок чи недовчений урок?
Під стріли невдач і дошкільних поразок
Ти йдеш крізь дощі, ніби сивий пророк.

13 квітня 2025

Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу

Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Гостріше списа кожне слово

Святкує холод свій зима
Смакує довго, ненаситно
Та й міцно-міцно обійма'
І пута ті геть непривітні


2026 рік

Зима, зима, снігами вкрила все --
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.

Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Іди під захист мого слова пледу.

Іди сюди, вгорну тебе крилом,
Синівським серцем, люба, обігрію.
У полум'ї його згоряє зло,
Яке несе жахна орда Батия.

Кажу - страхіття витримать зумій -
Таке випробування йде із висі.
Вмикнули раптом світло, Боже мій.
І я від радості аж просльозився.

15 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

А час цей моральність затер
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.

Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
є сумніви - марний цей пошук!

Сум'яття: не склалось, мабуть,
їх, істинних, все таки мало
в епоху, порожня де суть
щоденною данністю стала.

Де б'ють гуманізм повсякчас,
де мислення в шорах і путах,
де підлість почута не раз,
а совість відверто забута.

Де слову всяк вчинок не брат,
а дружба у спогадах лИше,
Де золота дзвін у стократ
життів міліонів цінніше.

І де голоснішими ті,
яким би мовчати, несила...
Як часто в людській маєті
себе почуваю безкрило.


Та все ж я продовжу маршрут,
і йтиму вперед, без упину
за мить осіянну: вже тут!
Земляни! Стрічайте Людину!


9-12 січня 2026 року

Я все чекаю дива з невідомості,
Немовби пароксизми випадковості.
Впаду у сніг чи в зелень-мураву,
Впаду в надію ледь іще живу.
І стану крапкою у дивній повісті,
Немов непогасимий спалах совісті.

Я дива жду в задушливій буденності.
Шукаю знаки вищої натхненності.
Вони ж пропали в безнадійнім дні.
Лише чигають ворони сумні.
Виходжу в поле, повнім неозорості,
В насиченій божественній прозорості.

11 квітня 2025

Мільйонами світять у небі зірки,
Освітлюють і умирають.
Кохання всевишнє пройде крізь віки -
Без нього життя немає.

У небі яріє там зірка твоя -
Дощ, хмари, туман пробиває.
Вона мені денно і нощно сія -
Без тебе життя немає.

До тебе, я знаю, не жив - животів,
Як дерево, що усихає.
Коріння коханням мій Бог напоїв -
Без тебе життя немає.

Ти скрізь: і у місті, в селі, у гаях -
Твій подих мене овіває.
У наших найкращих у світі піснях -
Без тебе життя немає.

Розпусним, зрадливим я був наяву,
Ти вірила в краще, я знаю -
Прощала, і ось лиш тобою живу -
Без тебе життя немає.

Прокляття горілці пошлю й Сатані -
У сварку нас люту вганяє.
І хочеться вмерти без світла мені -
Без тебе життя немає.

Коли умліваєм в обіймах удвох,
То більшого щастя не знаю!
Немов на Олімпі - Богиня і Бог,
Без тебе життя немає.

Стою на колінах, немов на межі -
Молюся, Богів заклинаю -
Кохання до смерті моє збережіть -
Без нього життя немає!

14 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

Сунеться хмара волосся,
блискавка б’є з очей.
Від зливи втекти вдалося,
а від кохання ще.

Чи вартий твій подих гнівний
сніжних цнотливих вуст?
Якщо я у чомусь винний –
може ж, чомусь навчусь?

Хочеш ти біса торкнутись,
чути як шерсть росте,
в незаймане тіло вткнутись,
пити тепло просте?

Хочеш, я вийду із себе
звіром, що кинув ліс,
як з музики б вийшов Вебер,
як схимник з печер ліз?

Бажаєш найняти вітер –
гніву вже повен млин!
Легені мої відкриті
тільки на п’ять хвилин.

Далі ця злість недоречна,
далі один лечу.
Далі розмова сердечна
з тим, кого сам навчу.

7 липня 1996 р., Богдани́

У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.

Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Мов крик німотного одчаю,

Що переповнював ущерть,
І душу випікав од болю.
І вже, здавалось, хижа смерть
За цю розлуку - вирок долі.

Без тебе білий світ зчорнів,
В безодню кинув підземелля.
А ти всміхнулася мені
Ясних очей сяйливим хмелем.

І я воскрес у мить святу,
Від того - з піднебесся - знаку,
Кохання, Боже, порятуй!!!
Найвищу склав тобі подяку!

11 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Весна ніяк не переможе
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.

Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
Як невловимий нелюдим.

Проб'ється крізь погрози, травми,
Крізь підступи, отруту зрад.
Проб'ється, як великий трагік
На велетенський маскарад.

Так пробивається ідея,
Непереможна і свята.
Так не зламалась Іудея.
Весна проб'ється, як жита.

8 квітня 2025

Коли ми молоді були-
Ми двічі їздили в Хорли.

Це близько: п'ять годин - і там,
І ти вже з морем сам-на-сам.

А особливо в травні. Ще
Із неба сонце не пече.

Усе цвіте. Пахне бузок.
І чистий напрочуд пісок.

Рожеві ракушки. Полин.
Відблиск дівчачих голих спин.

Увечері-похід в село
За молоком. Ото було...

І запах перших полуниць,
І хвиль морських ласкава міць,

Нінусь-Вітусь звабливий сміх,
Нема нічого, що б не зміг!

Як не Вітуся- то Світлана,
Як не Нінуся - то Оксана...

Від згадок закипає кров-
Якби ж в Хорли вернутись знов,

Знов почуватись молодим.
Хорли-Хорли... То ж майже Крим...

Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.

Я прокинуся в лісі в новому бутті,
А старе відшумить жовтим стишеним листям.
З новим поглядом, силою в серцебитті
І з новітнім пробудженим, вранішнім Лістом.
Опадають із кленів листи в каятті,
Мов останні акорди стихій падолисту.

3 квітня 2025

Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?

Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Стослово на гострих і грізних вітрах?

Давайте долати цю сірість нікчемну
В полоні гіркої, страшної мети,
Мов гостю нав'язливу, грубу й нечемну
В хустині безмежної самоти.

31 березня 2025

Шукаю ялинку у березні,
Шукаю шляхи у розлук.
Шукаю на тихому березі
Прадавніх і здавлених мук.

Шукаю я влітку хурделиці,
А взимку - цвітіння й тепла.
Шукаю захованих демонів
У снах, де цвіте ковила.

Шукаю я сенсу в безглуздості,
Шукаю безглуздя в словах.
Шукаю я вічної мудрості
В шинку, як поранений птах.

Шукаю порядність у циніках
І спитих, продажних повій.
Шукаю надії у цінностях,
Які не знесе буревій.

26 березня 2025

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Нитки́ – не волосся!
Лещата – не руки!
Клейонка – не шкіра м’яка!
Стіна – не людина!
Самотність – не стукіт,
а відстань тебе́ від вікна.

Мов лампочки – очі.
Душа – холодильник.
Увесь, ніби мокре щеня,
я ще сторожу тут
себе і будинок
щороку щоночі, щодня.

Тебе ще чекаю,
ще дні помічаю –
паркан з сірників городжу.
Коли їх не стане,
я, згідно звича́ю,
кохання вогнем розбуджу.

Що встигла ти я́кось
торкнути чи брати,
усякий окремий предме́т
захопить мій пломінь,
крізь кожну кімнату
до мене проходячи вщент.

Згориш, мов ікона:
нитки́ – не волосся,
папір – не обличчя святе.
У домі моєму
нам гірко жилося –
негайно з’їжджаю в готель!

3 жовтня 1996 р., Київ

Відшуміла трепетна гітара
Під бузком шаленим і хмільним.
Нині реп заходить в шумні бари,
Як розбійник в пеклі молодім.

Наш романтик зачаївся в сумі
І зачах у навісних димах.
Тільки шльондра грає бугі-вугі
На його колінах, ніби маг.

Вже гітара спокоєм покрилась,
Ніби завірюхою доби.
Замість лиць панують тільки рила,
Не лишивши знаків боротьби.

Та гітара, мов лиха бунтарка,
Все не йде на пенсію ніяк.
І здіймається могутня чарка,
Мов непереможний зодіак.

Лиш пісні всечасні і безсмертні
Прозвучать над сценою завжди.
Спалахи сердець не будуть стерті,
Залишивши шрами і сліди.

24 березня 2025

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмо́ю?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??

Два білі олені блищать очима в стужу,
дві згорблені сови промчали проти вітру,
і пара голубих песців злилася
в осніженій нудьзі на пір’ї двох куріпок…
Навіщо ж ми не ра́зом, а в розлуці
зимові ка́зки дві розказуємо дві?

Зігрівши над нічним багаттям руки,
згорівши весь у полум’ї багатства,
зійшовши сходами крізь захід, схід аж з півдня
сюди, у північ старості своєї,
хто́ я один, коли дружина – Холоднеча,?
хто Теплота мені, коли мені вже смерть?..

…Тепер не впали неба оксамити, –
спадуть тоді, коли небес не стане…
…Життя – ґротеск, чи інша дивна форма,
забава, за́бавка, угода з Тим чи Іншим,
розпитування про погоду, їжу й нежить…
…Затьмарюється ж розум, а не тьма?

20 грудня 1996 р., Київ

Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
Їх промовляє хтось натхненно.
І линуть вдалечінь слова
Від тих часів нещадно-темних,
Від правди, що тоді сховав
Рік 25-й, в грудні сніжнім...
Та явним все стає колись.
Бо сяє каменем наріжно:
Життя - святиня, сенсу вись.
Не прощавай, живий у мові
У кожному своїм рядку,
Такім легкім і світанковім,
Даруй поезію палку.

8 січня 2024 року.

Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.

Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
мурахів стадо проповза.

З безмежності прийшла довіра,
танок і дотик – хоровод,
і Всесвіт як велика ліра,
як звук весняних повних вод.

Яке ж все гарне тої миті,
як сяє миром голова,
назустріч душі як відкриті –
нема закону, є права.

Дай Боже мати почуття ті,
дай радо відчувати мить,
о, Боже, будь на цьому святі,
сприяй кохати і любить.

26.12.2025р. UA