Сунеться хмара волосся,
блискавка б’є з очей.
Від зливи втекти вдалося,
а від кохання ще.

Чи вартий твій подих гнівний
сніжних цнотливих вуст?
Якщо я у чомусь винний –
може ж, чомусь навчусь?

Хочеш ти біса торкнутись,
чути як шерсть росте,
в незаймане тіло вткнутись,
пити тепло просте?

Хочеш, я вийду із себе
звіром, що кинув ліс,
як з музики б вийшов Вебер,
як схимник з печер ліз?

Бажаєш найняти вітер –
гніву вже повен млин!
Легені мої відкриті
тільки на п’ять хвилин.

Далі ця злість недоречна,
далі один лечу.
Далі розмова сердечна
з тим, кого сам навчу.

7 липня 1996 р., Богдани́

У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.

Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Мов крик німотного одчаю,

Що переповнював ущерть,
І душу випікав од болю.
І вже, здавалось, хижа смерть
За цю розлуку - вирок долі.

Без тебе білий світ зчорнів,
В безодню кинув підземелля.
А ти всміхнулася мені
Ясних очей сяйливим хмелем.

І я воскрес у мить святу,
Від того - з піднебесся - знаку,
Кохання, Боже, порятуй!!!
Найвищу склав тобі подяку!

11 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Весна ніяк не переможе
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.

Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
Як невловимий нелюдим.

Проб'ється крізь погрози, травми,
Крізь підступи, отруту зрад.
Проб'ється, як великий трагік
На велетенський маскарад.

Так пробивається ідея,
Непереможна і свята.
Так не зламалась Іудея.
Весна проб'ється, як жита.

8 квітня 2025

сумно і безнадійно палає хміль
вірші тривожать менше аніж роки
все що ще майже поруч–розчинна сіль
вийдеш у двір до шляху–самі піски

не заховати себе назавжди в оцет
лиси знайдуть уночі по сліду обмов
стануть скакати пищати лизать лице
гучно питати чи тепла ще в тебе кров

щоб відійти і вернути у рідний дім -
те що уже не впізнати в лихі часи
там де щасливої миті солодкий дим
раптом проб’ється у пам’ять струмком сльози

Коли ми молоді були-
Ми двічі їздили в Хорли.

Це близько: п'ять годин - і там,
І ти вже з морем сам-на-сам.

А особливо в травні. Ще
Із неба сонце не пече.

Усе цвіте. Пахне бузок.
І чистий напрочуд пісок.

Рожеві ракушки. Полин.
Відблиск дівчачих голих спин.

Увечері-похід в село
За молоком. Ото було...

І запах перших полуниць,
І хвиль морських ласкава міць,

Нінусь-Вітусь звабливий сміх,
Нема нічого, що б не зміг!

Як не Вітуся- то Світлана,
Як не Нінуся - то Оксана...

Від згадок закипає кров-
Якби ж в Хорли вернутись знов,

Знов почуватись молодим.
Хорли-Хорли... То ж майже Крим...

Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.

Я прокинуся в лісі в новому бутті,
А старе відшумить жовтим стишеним листям.
З новим поглядом, силою в серцебитті
І з новітнім пробудженим, вранішнім Лістом.
Опадають із кленів листи в каятті,
Мов останні акорди стихій падолисту.

3 квітня 2025

Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?

Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Стослово на гострих і грізних вітрах?

Давайте долати цю сірість нікчемну
В полоні гіркої, страшної мети,
Мов гостю нав'язливу, грубу й нечемну
В хустині безмежної самоти.

31 березня 2025

Шукаю ялинку у березні,
Шукаю шляхи у розлук.
Шукаю на тихому березі
Прадавніх і здавлених мук.

Шукаю я влітку хурделиці,
А взимку - цвітіння й тепла.
Шукаю захованих демонів
У снах, де цвіте ковила.

Шукаю я сенсу в безглуздості,
Шукаю безглуздя в словах.
Шукаю я вічної мудрості
В шинку, як поранений птах.

Шукаю порядність у циніках
І спитих, продажних повій.
Шукаю надії у цінностях,
Які не знесе буревій.

26 березня 2025

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Нитки́ – не волосся!
Лещата – не руки!
Клейонка – не шкіра м’яка!
Стіна – не людина!
Самотність – не стукіт,
а відстань тебе́ від вікна.

Мов лампочки – очі.
Душа – холодильник.
Увесь, ніби мокре щеня,
я ще сторожу тут
себе і будинок
щороку щоночі, щодня.

Тебе ще чекаю,
ще дні помічаю –
паркан з сірників городжу.
Коли їх не стане,
я, згідно звича́ю,
кохання вогнем розбуджу.

Що встигла ти я́кось
торкнути чи брати,
усякий окремий предме́т
захопить мій пломінь,
крізь кожну кімнату
до мене проходячи вщент.

Згориш, мов ікона:
нитки́ – не волосся,
папір – не обличчя святе.
У домі моєму
нам гірко жилося –
негайно з’їжджаю в готель!

3 жовтня 1996 р., Київ

Відшуміла трепетна гітара
Під бузком шаленим і хмільним.
Нині реп заходить в шумні бари,
Як розбійник в пеклі молодім.

Наш романтик зачаївся в сумі
І зачах у навісних димах.
Тільки шльондра грає бугі-вугі
На його колінах, ніби маг.

Вже гітара спокоєм покрилась,
Ніби завірюхою доби.
Замість лиць панують тільки рила,
Не лишивши знаків боротьби.

Та гітара, мов лиха бунтарка,
Все не йде на пенсію ніяк.
І здіймається могутня чарка,
Мов непереможний зодіак.

Лиш пісні всечасні і безсмертні
Прозвучать над сценою завжди.
Спалахи сердець не будуть стерті,
Залишивши шрами і сліди.

24 березня 2025

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмо́ю?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??

Два білі олені блищать очима в стужу,
дві згорблені сови промчали проти вітру,
і пара голубих песців злилася
в осніженій нудьзі на пір’ї двох куріпок…
Навіщо ж ми не ра́зом, а в розлуці
зимові ка́зки дві розказуємо дві?

Зігрівши над нічним багаттям руки,
згорівши весь у полум’ї багатства,
зійшовши сходами крізь захід, схід аж з півдня
сюди, у північ старості своєї,
хто́ я один, коли дружина – Холоднеча,?
хто Теплота мені, коли мені вже смерть?..

…Тепер не впали неба оксамити, –
спадуть тоді, коли небес не стане…
…Життя – ґротеск, чи інша дивна форма,
забава, за́бавка, угода з Тим чи Іншим,
розпитування про погоду, їжу й нежить…
…Затьмарюється ж розум, а не тьма?

20 грудня 1996 р., Київ

Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
Їх промовляє хтось натхненно.
І линуть вдалечінь слова
Від тих часів нещадно-темних,
Від правди, що тоді сховав
Рік 25-й, в грудні сніжнім...
Та явним все стає колись.
Бо сяє каменем наріжно:
Життя - святиня, сенсу вись.
Не прощавай, живий у мові
У кожному своїм рядку,
Такім легкім і світанковім,
Даруй поезію палку.

8 січня 2024 року.

Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.

Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
мурахів стадо проповза.

З безмежності прийшла довіра,
танок і дотик – хоровод,
і Всесвіт як велика ліра,
як звук весняних повних вод.

Яке ж все гарне тої миті,
як сяє миром голова,
назустріч душі як відкриті –
нема закону, є права.

Дай Боже мати почуття ті,
дай радо відчувати мить,
о, Боже, будь на цьому святі,
сприяй кохати і любить.

26.12.2025р. UA

Замерехтіли трояндові свічі,
Мов розлились аромати весни.
Ти подивилася ніжно у вічі,
Мов пелюстками усипала сни.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Переливалася сукня вогнями,
І вогняну розпалила жагу.
Що вибухала вулканно між нами,
І молоду розбудила снагу.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

Ні, не забути ті пестощі милі,
Крила любові у небо несли.
Вітру попутнього радісні хвилі
Нам усміхалися тепло з імли.

ПРИСПІВ:
Вечір кохання, вечір кохання,
Іскри, як зорі, летіли увись,
О насолодо сяйна раювання,
Щастя красою нам знову явись.

25 грудня 7533 року (Від Трипілля) (2025)

Ці паростки весни проб'ються безумовно
Крізь кригу і сніги, крізь сумніви і страх.
Вони здолають підступи і мову,
Якою говорив зими старий монах.

Вони здолають забуття і змову
Ненависті і зла, потворної тюрми
І так здобудуть певну перемогу
Над царством нескінченної зими.

Ці паростки проб'ються, ніби слово,
Яке чекали всі, яке врятує всіх,
Яке здолає брехні і полову.
До нас іде весна, мов первозданний гріх.

21 лютого 2025

Ти розчинилась у глибинах,
У місті страчених доріг.
Ти розчинилась, як рибина,
Яку впіймати я не зміг.

Ти розчинилася у текстах,
У манускриптах небуття.
Ти розчинилася у сексі,
У лабіринтах каяття.

Ти розчинилася неждано,
Немов нірвана, як порив.
Ти розчинилася, кохана,
У магмі дивних вечорів.

Ти розчинилася у спермі,
У першовитоках, у снах.
Ти розчинилась, як уперше,
В палких розлогих берегах.

13 лютого 2025

Ми так відвикли від зими.
Вона ж вернулася раптово.
Так серед поля ковили
Слова вриваються у мову.

Події увірвуться враз
У тихоплинний рай розмаю,
Здіймаючи в новий екстаз,
Мов шторм в безмежжі небокраю.

Так вибух у душі твоїй
Розірве плани і прогнози.
Слова підніме буревій,
Як неба здійснені погрози.

Так напад люті чи біди
Змітає очманілий розум.
Лише очей не відведи
Від бурі, що набрала розмах.

6 лютого 2025

Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Про те, що може трапиться й з тобою.
Собі доводиш, що не час кохати,


Що стільки є життєвих і довкола
Проблем всіляких, що часи непевнії...
Кохана знай: шлях до зірок ніколи
Не йшов, минаючи колючі тернії!


Злетить кохання наше над часами,
Над негараздами, такими ницими.
І почуття, поміж земним і нами,
Щитом постане і засліпить крицею.


І не залізну, а солодко–сонную
Запещену в обіймах, заціловану,
Чуттєву жінку, від кохання втомлену,
Я віднесу в Едемський сад прихований.
2006

Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Як раб після недремної роботи.

І снігові потвори і божки
У рай жаданий точно не пропустять.
Коли втрачаєш слова маяки,
Ідеш у шторм чи у примарну пустку.

Тебе зима підніме на списи
І понесе в полон святої далі.
У бурі ти втрачаєш голоси,
Які ведуть до смерті чи медалі.

26 січня 2025

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
моїм холодним вбивцям завдяки.

Я оживу у дотиках твоїх,
як не змогло б ожити жодне мертвородне.
А отже чуєш, як мій перший вдих
обпалює вуста і все холодне.

Я хочу вийти з гойдалки-труни:
і роздягаю серце, роздягаю.
Люби його сильніш, аніж вони,
хто заміж йде, лягає і вбиває…

Медову ніч у пригорщах несім,
мов краплю над водоймами надії.
Цілуй мене, хай передасться всім
моя любов через вуста повії.

23 червня 1994 р., Київ

Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
Дати сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.

Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.

Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.

Куди вона діла сакральні сніги?
Давно загубились її береги.

Про зиму величну забули давно.
Її ми побачимо лиш у кіно.

І посох могутній зими загубивсь.
І канула думка в непізнану вись.

22 січня 2025

Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.

Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Що тримає Всесвіт у руках.

Не сховаєшся в далеких далях,
Не сховаєшся у пралісах,
Не сховаєшся в легких печалях,
Не сховаєшся у злих вітрах.

Тільки серце тихо відгукнеться
На мандрівку дивну без кінця.
Тільки голос тихо озоветься
На саму безмежність без лиця.

6 січня 2025

Моя терапія -
Я бачити вмію...
Я бачити вмію красу.
Як можу - радію,
Хоч важко - все ж мрію,
Любов до життя в світ несу.

У міцності віри
І в посмішках щирих
Є магія кожного дня.
Так, хочеться більше -
Так хочеться миру!
Надія - кришталь чи броня?


2025 рік

Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.

Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
І печаль одженуть, як осу?!

Відчуття - не потрібен нікому,
Рідним, друзям - і без вороття.
І здається, що втрапиш у кому --
Безпросвітну пітьму забуття.

В атмосфері пекельній гнітючій,
І затиснутий кліщами зла,
У імлі безкінечних відключень
Душу спалює нечисть дотла.

Тільки ти в цьому світі, кохана,
Є той промінь, що в пеклі сія,
І розрада й небесная манна,
Рятівна соломинка моя.

О прийди, як лебідка із раю,
Ніжне слово промов мені ти.
Хай зима ця блідюща засяє,
І розвіє содом самоти!

9 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…

Пішов мезозоєм,
пройшов мимо Зої,
озброєний воїн
із зоряних воєн,
бо Зоя без зойків –
це зойки без Зої…
не буде ніколи вже Зої
такої
смішної,
такої
смішної.

22 липня 1992 р., Київ

Засніжені вершини гір -
Шпилі, що пронизають небо.
Куди лише сягає зір,
Лечу я поглядом до тебе.

Засніжені вершини гір
На вістрях доброту тримають.
Ти зачаровано повір
В любов, що гори обіймає.

Засніжені ясні шпилі
Щось тихо й голосно говорять.
Сягає сивина землі
І лине далі, аж до моря.

Сягну глибокодумність скель,
Хоч їх збагнути я не можу.
Торкнутися небесних стель
Думками, що на гори схожі.

3 січня 2025

Роздягали небо очі,
Зорі-гудзики блищали,
Верби з вітром загравали
Ніжним шепотом дівочим.
Місяць воду цілував
Сяянням своїм сріблястим.
Ранок хоче зорі вкрасти
В тих, хто ніч не марнував.
Видноколо вже світліше,
З бережини холод йде.
Тиша стрімко пропаде,
Але трішечки пізніше.


2025 рік

Мене тягне чомусь у минуле,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.

Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
Як засніжений зморений сон.

Мене тягне у буйство тиранів
І в геройство повстанців без меж.
Прикладу я століття до рани
У заграві величних пожеж.

Мене тягне в забуті століття.
Певно, спокій лиш там віднайду.
Забреду у зарослі порічки,
Щоб знайти доленосну біду.

30 грудня 2024

Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.

Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
своїми мініпромінчиками.

Тобі стало холодно й весело.
Воля тепер! Ти ж мріяла…
Але ніч не вічна, як і цигани.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Усе погане робить вітер.
Вітер – це я.
Я дав тобі волю.

Але ніч не вічна, як і вогнище.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Найбільша в житті зірка – Сонце.
Та й вона діє зле.
Сонце – це я.
Я дав тобі очі.

Тепер ти бачиш, яка воля,
коли ти жарина з циганського вогнища…

Краще б тебе розтоптали дикі коні,
аніж ця холодна воля тебе гасить –
і не робить крицею…

14 січня 1991 р., Київ

Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
Вам братися до справ нагальний час.

Коханая! Мене ви не любили,
Не знали, у тенетах самоти
Я загнаний, неначе, кінь у милі,
Що вершником осідланий не тим.

Не знали Ви, як у диму подій,
У побуті, що бурею сповитий.
Я мучусь без опори і надії,
Не відаючи, що мені робити?

Ви, звісно, пам'ятаєте, о мила!
Як мовчки я стояв обіч стіни
Схвильовано кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.

30 червня 1994 р., Київ

Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.

Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Свого немає серед нас пророка.

І тільки понтовиті брехуни
Злетілись на шабаш, як ті ворони.
І в пащу ненаситної війни
Кидають кращих: і синів, і доньок.

Лишаються не люди, а людці,
Життя пристосуванців наплодило.
Сповив туман кальянових курців
Всіх мареннями сивої кобили.

І тільки зрідка в юрмах, придивись --
Трапляються ясні розумні лиця.
І аура дурману йде кудись,
І вже світліє ніжністю столиця.

Шляхетні в них -- і вчинки, і слова,
І ліхтарі ллють барви веселкові.
Й зима незвичні творить там дива --
Зворушена - розтанула з любові!

1 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Чи дрімають коли водоспади?
Ні, здається, від створення світу
Вони пісню свою співають
Безтурботно, неначе діти…
Скільки мудрості й сили в їх жилах!
Не сумуйте, люди, зрадійте!

У тій пісні про сонце весняне,
І про грози теплі, липневі,
І про ос в гронах винограду,
Про сніжинок серця кришталеві.
І ні слова про біль чи безсоння!
Простягають вам водоспади покривала шовкові!

У тій пісні — вся радість і ласка,
Без хворіб, утрат й ворожнечі,
Повнять силою водоспади,
Обіймають легенько за плечі.
І дарують свій час — найдорожче!
Ти подякуй їм словом і подумки!

Амазонки ніжні й відважні,
доки сонце призахідне світить
поринають в холодну купіль,
Й вони знову — маленькі діти.
Діти гір й водоспадів цілющих,
Їхня одіж єдина — сутінки…

Водоспади в цю ніч — тихо, шепотом…
Й на світанку пісню переможну заспівають!
18.08.2024

Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.

І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Дозволь тобі подарувати небо!

Дозволь тебе узяти - не зломити,
Не стиснути, моя рука - надія.
Тебе безпомічну, у білий шовк сповиту,
Пантрує жовте око лиходія.

За мить проснувся хижий звір у тому,
Хто пильнував свою подушку днями,
Хто не виходив за поріг із дому.
Ти ж, пташко, привела його до тями.

То ж не пручайся, воля там, де вітер,
Лети, і не збивайся із дороги.
Колись і я хотіла так летіти,
Та зрозуміла - прийде час для того...

Все мине туманами, снами і безсоннями,
Не минає тільки справжнє, щире, світле.
І як дуже хочеш, і як дуже мрієш,
То усе задумане — здійсниться, розквітне.
Ні за які гроші, скарб, відвагу й силу
Ти не купиш справжні почуття й дива.
Лиш як дуже хочеш і як дуже мрієш,
Буде твоя мрія — мов весна нова.
І яке всім діло, що надворі осінь,
Що на всьому полі — споминів гербарій.
Головне, що мрія так цвіте натхненно
З нею — по дорозі нам. Далі, далі, далі...
2017

Говорили їй: ти не цвіти, не квітни,

ще будуть пекучі морози,

ще будуть вітриська і грози.

А вона зацвіла, мов вселенська молитва —

За тих, хто дожив до цієї весни,

За тих кого не дочекалися з війни,

Й у кого завтра буде перша битва.

Говорили їй: ти не зеленій, бо ще рано,

А вона вбралася, мов на свято

Щедра так, пелюстками багата

Досі так не духмяніла-не ясніла ––

Відчайдушна! Бо постала із імли

Й зацвіла, щоб інші теж цвіли,

Сльози втерли і серця відкрили.

Пустоцвіти мовчать. А черемхи — сколихують тишу

у морози-дощі, де дим боїв і де батьківська хата,

В чужих країнах снять дорослим і малятам…

І кожен з нас черемхою іще раз зацвіте,

як ягоди терпкі удома буде куштувати,

як спом’яне про всі набутки й втрати,

як у садах небесних проросте.

2023

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Сипле осінь так щедро з долонь,
Що земля вся – неначе світлиця.
Сивину прикладу я до скронь –
Хай і в мене вона золотиться.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Обліта сивина, обліта,
Мов пір`їни із сонця жар-птиці.
Золоті мені, щедрі літа
Знов дарує пора світлолиця.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

17.10.7523 р.( Від Трипілля) (2015)

                І
У мене дуже мало часу
до неминучої біди,
та поки-що і цього разу
як Перебендя у Тараса
ще вештаюсь туди-сюди.
Зів’яло бачене раніше.
Не ті часи і біди інші:
у небо падає земля,
палають луки і поля,
і уві сні не веселіше,
і наяву усе частіше
минуле кличемо здаля.
Надію маю особливу
на кучеряву і красиву
як ворожили янголи...
ще пригадаємо, коли
були обоє ми щасливі,
тому що юними були.

                ІІ
Напевно, є чого радіти,
коли чекає тепле літо
і ще нічого не болить...
вертаю ті літа на мить,
аби на вік помолодіти
і, може бути, на цей раз
не розминутися у полі,
заночувати у стодолі
і зоряний піймати час...
наперекір війні, нещастю
зіграти наші ролі кращі,
які писалися для нас.

                ІІІ
Жартує доля недолуга,
а душу огортає туга,
то ностальгія, то печаль,
що першою не стала друга
і не найкращою, на жаль.
Лишається радіти нині,
що наші душі не чужі,
але від зайвої гордині
піском сипучим у пустині
розвіялися міражі.
До ирію не так далеко
як і до неї... у раю
узрію пасію мою,
що уявити дуже легко
як неймовірне дежавю.
Такі у Хроноса гримаси:
у неї его на умі,
у мене сяйво у пітьмі...
........................................
не у раю, але наразі
на цьому світі для оказій
є час, а ми ще не німі.

11.2025

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.

Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.

Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.

Навіки заховані спогади в ній,
Любов і страждання в шаленім вогні.

Піднімеш, як вірші, промерзлу траву,
Оспалу, утомлену, ледве живу.

Вона продиктує тобі письмена,
Такі ж невблаганні, як люта війна.

20 листопада 2024

Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.

Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.

Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.

Народиться злобний Ваал
Між вилиць незміряних скал.

Народиться в муках божок,
Який піднесе нам урок.

Ти прийдеш в пустелю віків,
Зламавши могуття замків.

19 листопада 2024

Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один

Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
З’їдають кілометри мою машину

Make yourself at home again
Долинає з колонок, як духовне зваблення
Your body will be whole again
І швидкість вже не має жодного значення

Весь простір стиснуто до розмірів шосе
Співай, американська дівчино, співай про все
Ця поїздка не має початку і не має кінця
Співай, ця музика для тих у кого є душа

Стан піднесення і стан вмирання
Так почуваються ті хто пізнав кохання
Так почуваються зовсім молоді і трохи старі
Розчиняюсь у музиці і в цьому путі

One more night. One more night.
Співає чорний хлопець
I'll be right in the day. I'll be alright.
Підспівую йому мовчки,
Тримаюсь за своє кермо
Співай британцю! Виймай моє серце.
Плаче, бачиш? Оце воно!

Пара? Па-ра-па-пара. Парап.
Пара? Па-ра-па-пара. Пара-п.

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Ті гасла, що упали в полі.

Зима настане, ніби смерть,
Неждано і несамовито.
І упаде, неначе смерд,
До ніг їй кожен посполитий.

Зима іде на вістрі зла,
Ненависті, наруги, помсти.
Воскресне спалена зола
І простягне зі снігу повість.

6 листопада 2024

Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.

11.11.2025р. UA