Колись перегорнуть останню сторінку
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб звершить роковану путь.
Колись переллється потужне творіння
У море безкрайнє, до вічних основ.
Ростуть крізь папіруси ніжні пагіння,
Які надихають велику любов.

10 квітня 2026

Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.

Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Списи зупинять, мов німі.

Краса тендітна, швидкоплинна,
Вразлива, трепетна живе
В жорстокім світі понад млином
Нагадуванням про нове.

Її беззахисна самотність
Укрилась цвітом навесні.
І відступає хижий морок
Перед красою у вогні.

10 квітня 2026

Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.

Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
І корінь, де чаїться зло.

Цей лик пронизує століття
Зі зморшками старих рядків.
І опадатиме суцвіття
В долини дорогих листів.

Він пропікає до основи,
Вкриває тернами віків,
Ламаючи міцні закови,
Потужність замків і мостів.

6 квітня 2026

Розгулявся північний, та так уже кріпко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.

Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і мокра дорога і чорна земля.
Те, що з літа узяв теплий вересень, все мені вишептав:
Листям пружним і травами ніжними день звеселяв.

Та змарніло зело, а за мить пожовтіло в піднесенні.
Вітру втіха була - розв'язати з дощами міхи.
Намокали листи і ставали усі безадресними,
Устеляли дорогу й ріллю, не відкриті ніким.

І відразу буріли на тлін послання листопадові.
Абрикоса трималась до вчора у затишку туй.
У вікно заглядала: там слоїки повні цукатами.
- Бачиш свій урожай? Ну а листя скидай, не жалкуй!

Пробачай міжсезоння капризи - вдоволення вітрові.
Хай сьогодні минуща калюжа відчує кураж.
Ти осінню негоду і зиму безжалісну витримай,
Зацвітай навесні! Та за листям опалим не плач.

Стукає промінчиком сонце у віконечко:
— Вставай з ліжечка мерщій, подивись на сонечко!

Вже прокинулись Карпати і хмаркам всміхаються,
Клени, буки та вільха у жовте вдягаються.

Он ялинка і смерека, золотаві шишки,
Білки в гості поспішають на смачні горішки.

Беркут в небі вже кружляє, гору колом огортає —
Ніхто не зуроче.

А гора сміється радо, тягнеться до неба щиро —
На рученьки хоче.

Як тут чарівно, мамо, як чарівно,
У жовте листя увібралася царівна!
Кленовий лист, тонкі вербові віти,
Вільха і буки прагнуть золотіти.
Краплини срібла на багрянім листі,
Думки прозорі, стишені і чисті...
Мережки хмар - тендітне павутиння,
І павучками сонячне проміння...
Як тут прекрасно, мамо, як прекрасно!
Карпатська осінь усміхнулась красно...

Підійде понеділок, і для битви
Здійматися напружено пора.
Запеклим бути в боротьбі й молитві.
Під натиском розсиплеться гора.
У круговерті боротьби і смутку,
Тріумфів, катаклізмів і невдач,
У круговерті радощів і муки
Заглянь у серце, зрозумій, пробач.
У круговерті розуму й безумства,
Кохання, пристрасті і німоти
Здіймайся на висоти вільнодумства
І зрозумієш душу висоти.
А в понеділок на арену битви
Під шум юрби і вереск ворогів
Ти вийдеш гладіатором молитви
Так, як ріка виходить з берегів.

29 березня 2026

Я в море заходжу, у розум кипучий
Для вищого смислу і вічних благань.
Заходжу у задум потужний, сліпучий,
У поле безмежне надсадних волань.

Візьму у долоні солоні печалі,
Солоні розлуки, солоні гріхи.
В цю мить у затоці невтомно кричали
Минулі тривоги, забуті роки.

Візьму у долоні самотню безмежність,
Фатальну приреченість, подвиг і крах.
Потоне у хвилях стійка обережність,
Сп'янівши в далеких запеклих гріхах.

Візьму у долоні невтілені вірші,
Які протікають між пальців униз.
Їх легіт несе, як невтомлена вічність.
Ці вірші допишуть самотність і бриз.

28 березня 2026

Палісандрами прикрашений,
За часів доби гнітючої,
До прихованого простору
Віднеси мій барельєф!

Там співати стану голосно
Міфи давнього блискучого
Для забутого півострова —
Кантилени між дерев.

В надрах марення і злагоди,
Над нудьгою неосуджений,
Полином у руті з м’ятою,
Як непевний конокрад,

Смуток свій з калини-ягоди
Занесу,як слід засушений
Сліз під стріхою кирпатою
У дівочий виноград…

Такий посивилій юнак передчасно,
Самотній мислитель, творець і поет.
Так брили віків напосіли, мов гасло
Забутих, але невиправних прикмет.

Юнак молодий весь укрився снігами
Важезних страждань і глибоких думок.
Він жертву віддав перед злими богами,
Але не засвоїв пекельний урок.

В соліднім костюмі, доцент чи професор,
Іде коридором у гулі понять.
Попереду шум демонічних процесій
І галас невпинних, запеклих проклять.

Його стереже костомаха з косою
На всіх перехрестях, незнаних шляхах.
Чоло укривається млосно росою.
Мислитель іде, як поранений птах.

27 березня 2026

Там, де очi закритi вiд свiту,
Замурованi всi почуття,
Я iз сонцем могла говорити,
Як маленьке, наївне дитя.

Нiч i день зупинилися в часi,
На годиннику стрiлка стоїть.
Бились хмари i свiтло в екстазi,
Щоб вiдчути емоцiї мить.

Затремтiла схвильовано стеля:
Не витримує зболений дах.
Озирнувшись навколо - пустеля..
Я її залишила у снах.

Спокійне кохання у зрілому віці
Тече, як ріка повноводна і тиха,
Без вибухів і катаклізмів сторіччя,
Ховаючи у позапросторі лихо.

Спокійне кохання прийнятне людині
Таке, як є. Не потрібні прикраси.
Пливуть, як човни, тихоплинні години
І тонуть у плесі, далекі від маси.

Та раптом на рифи любов наштовхнеться,
І човен здригнеться, покинувши розум.
Постануть, як сіті, натягнені нерви
На сцені, де правлять безглуздя і розмах.

27 березня 2026

Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати:
Пожовкле листя вiддавати,
Де били вiтру батоги.

Самотньо дивляться луги,
Їх також можна привiтати.
Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати.

Стоять безлюднi береги.
Можливо трохи почекати,
Бо буде сонце зiгрiвати?
Помилують усiх Боги.
Осiннiй холод навкруги.

Дощ бавився із вітром цілу ніч,
Дзвенів по блясі, шурхотів у шибку,
То цівкою наспівував мені,
То булькав у трубі сердитий хрипко.

Він безліч раз міняв відтінки тем:
Тужив за літом, шепотів про осінь,
Замріяно дзюрчав мені про те,
Як сад квітучий пам'ятає й досі.

Між яблунями, змоклими за дня,
Що мітлами похмурими темніли
За мокрим склом, де вітер сум ганяв,
Пило великі краплі листя пріле.

А тьмяним білооким ліхтарем
Цідився скупо промінь у безсиллі.
Безсонність осідала тягарем,
І падали метелики безкрилі.

Жовтень ступає у шо́вкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.

Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Після лункого недільного хору.

Вітер витає в гіллі́, мов у ризах,
Сонце торкає чоло, як вінець,
Сонце церковні стіни розписує,
Небо округлює золотом хрест.
10.10.1026

Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
І бруньки щось устами промовлять,
Подолавши у нас глухоту.
Шелест лісу, як гомін пробою,
Схопить сутність легку на льоту.

24 березня 2026

Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил південний, сонцем обігрітий,
Перецідити остаточно дні
На сито сонця в небі мовчазнім.

Торкати вітру сонно трав підсохлих,
Спокійно примостившись під кущем,
Лише до миті, як порушать сойки
У небі тишу, і вона стече
В колючий гвалт зі стрекотів і зойків,
Розсиплеться чи виском, чи плачем,
Лякатиме осоння, аж допоки
Не скаламутить весь дрімотний спокій,
Що стане післязавтрашній дощем
І трансформується в передзимовий щем.

Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.

На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Гуляє в теренах душі.

На місці повені лиш пустка
Від нездійсненних островів.
У вічність розміром відпустка
Колише тугу берегів.

На місці повені розлука
Із юним континентом снів,
Тривала позачасна мука
В обіймах трепетних вогнів.

24 березня 2026

Я нічого не зміг роздивитись
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.

Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
Даленіє забуте ім'я.

Все втрачає обличчя понуро
І зливається з царством пітьми.
В темноту відпливає минуле.
І панує жорстокість зими.

Зупинюся на гранях зникомих
Між пітьмою і світлом ясним,
Не упавши в безпам'ятства кому,
Подолавши ненависті дим.

21 березня 2026

Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Я подолаю цей розвал,
Цю ентропію і руїну.
Над нами стане не Ваал,
А тиша первісна, наївна.
Постане із багнюки сад,
Урочий, світлий, неповторний,
Де проспіває виноград
Пісень під музику валторни.

19 березня 2026

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх пнів.
Розсипалися срібняки травою,
Укриті забуттям і бур'яном.
Вони постануть сірою золою,
Яка убила у собі біном.

16 березня 2026

Ховаючи свої веснянi роси,
Блукаючи у лабiринтi сну,
Душа губила свої довгi коси
I випадково вiднайшла луну.

Гудуть навколо голосами оси
Та свою ложку меду облизну.
З усiх сторiн летять чутки, доноси
I цю сторiнку я перегорну.

Цвiтуть сади, дерева розквiтають,
I пальцi нiг, вже трави вiдчувають.
Раптово прокидаєшся - туман.

Немає сил пiднятися на ноги:
Навколо розбiгалися дороги.
Здiйняла крила, крiзь самообман.

Ще не торкнула сивина осіння
Брюнета-осокора темних скронь ,
Рудої вільхи не горить вогонь
І соковиті під вербою тіні.
Смиренне у прощальнім омовінні
Росою, що тримається до півдня,
Стихає літо в царині осонь.

Та обійнявши поглядом округу,
Озноб тремкий відчую на плечі -
Так, ніби бас в металі зазвучить,
Коли прийдешня студені напруга
Струни торкнеться невловимим рухом
На мить звібрує і повільно стухне,
Іще зеленим листям тремтячи.

Спокійне сонце з неба волошкового
Тепло зливає до мілкого полудня.
Та не встигає вщент його наповнити,
Як тінь густа бджолині крила сковує,
В омані дня, що обернулась холодом.

Зніміння пересилити чи станеться
В погожім завтра тихооксамитовім,
Де знову сонце промінь з неба литиме?
Чи тінь вчорашня у німій фатальності
Передрікла останній помах літові?

Ластівки у небі хороводять,
Ніби наглядають за гніздом,
На відліт запитуючи згоди.
У осінній першій прохолоді
Бересклет, умочений в бордо,
Привертає погляд при нагоді.

Розгубила осінь бризки перші,
На городах - диму палантин.
Всадовив горобчика на плечі
Серпень, стиглим соняхом зіпершись,
Трохи захмелілий вже, на тин -
Певно, пригубив бордо нарешті.

Полинами й чебрецями кличе
Пересохле розмаїття трав.
В обрій сонце скочується швидше.
Синьої набравши в плесо тиші,
Глибшає і примовкає став,
Блиски зір ховаючи у брижах.
Вмощує на крила літо крижень...

Коли твій спокій обриває
Бійців розлючених табун,
В житті панує лютий варвар,
Перед яким слабкий трибун.

Так, слуги зла стійкі, невпинні
В досягненні своїх підлот.
Тече життя спокійним плином.
Порушить спокій ідіот.

Свобода думки і прогресу
Спиняється об вістря зла.
З'являються нові Дантеси,
Після яких - лише зола.

І Герострати повсякденні
Вриваються у дні твої.
Забутий навіжений дервіш
Потопить в морі кораблі.

15 березня 2026

І
Пов’язує нас долею одною
широкий світ на колії вузькій,
а інша не об’єднує... на цій
із одиноких залишилось двоє,
розлучених у молоді роки
над берегами синьої ріки...
зустрілися, радіємо обоє,
бо пізно умиватися сльозою,
що доля, як медаль – на два боки.
То спомини, то міражі між нами,
остання одіссея до межі,
де два човни гойдаються так само
як і тоді, коли не мали тями
і розминулися на віражі
у різні боки. Іншими словами,
як за одною сохнути роками,
зів’яне мрія юної дущі.

ІІ
Оглянешся – доріг було чимало,
і помилок, і почуття вини,
що ми на мілині як і човни –
які лише сирени не співали,
які каліпсо не причарували,
які були надії до війни...
минули сни, немає ні кобіти,
ані її аскета і раба.
Сміються зі стіни дереворити.
Немає ради. У такому світі
не оминають туга і журба
нікого, хто обручений дожити
без тих, із ким навіки не судьба.
О, наші леді – юні, та уперті,
кому могли служити королі,
не перші, приурочені на третє...
в ріці русалки, мавки на селі –
ви ще живі у пам’яті і в серці,
сором’язливі і веселі, з перцем,
із ким ділив і радості малі,
і маю нерозділені жалі
як вічні миті за життя до смерті.

ІІІ
Перегоріли наші каганці.
Утнула крила гонорова мила
в чужому ореолі при вінці –
почервоніли іншому вітрила.
А загалом – усі ми молодці,
що із низин дивилися високо,
і грішні, і святі, і одинокі...
.................................................
як Діоген зі свічкою в руці
блукаю і шукаю манівці,
а доля усміхається із боку, –
це селяві, та не таке жорстоке
як має бути у його кінці.

09.2026

Голова болить від безсоння,
В голові поселився туман.
Я шукаю далеке осоння,
А навколо панує дурман.

Напливають утоми хвилі
І пустельність небачена днів.
Як узяти буденність на вила
І спалити у шалі вогнів?

Напливає туман у макітру
І злютовує відчай і біль,
Досягаючи стійко маківки,
Як збурунені вершники хвиль.

14 березня 2026

Так схожий на старовинні,
Я замок повітряний звів.
В ясній мальовничій місцині,
Із хитросплетінням ходів.

Заходимо вдвох ми у замок. –
Тут гарно, лише придивись:
І стіни – дзеркальний спалах.
І зали - смарагдовий блиск.

Поселимося з тобою
В хоромах оцих назавжди.
І ти, щаслива, освоїш
Усі потаємні ходи.

І всі почуття призабуті
Відродиш душевністю ти.
Зуміємо повернути,
Що кожний із нас упустив.

Та раптом настало прозріння
І замок повітряний зник.
Непрохане це видіння
Розтануло, мов сніговик…

24.09.2026

Колись доводиться прощатись
Із домом, книгами, людьми.
Не дочекаєшся пощади,
Хоч упади на дот грудьми.
Колись приходить час останній
І вирішальна дивна мить.
Всі непромовлені питання
Не можна в серці утопить.
Слова останні ти промовиш
Знайомим, родичам, краям.
Слова безкрайні, наче море.
Слова долинам і полям.
На дні у грудях відпочине
Важливе слово, що тепер
Ти не промовив. Цей учинок
Загине у танку химер.

12 березня 2026

Він біг у даль, отримавши свободу,
Після заков тривалих і крутих,
Пірнаючи в найбільшу насолоду
Без нагород минущих, золотих.
На березі морському співи чайок
І плескіт хвиль, а він біжить кудись,
Звільнившись від умовностей і часу,
Пірнаючи у незглибиму вись.
Біжить, захекавшись, уже спітнілий,
У пошуках незримої мети,
Утомлений, упертий, сполотнілий,
Закоханий у мрію назавжди.
Мета - ніщо, важливий тільки вектор,
Потужний рух, свободи дужий плин.
Крізь брили часу вічно юний Вертер
До нас іде у шепоті долин.

10 березня 2026

Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.

Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі лелеки.
Ледве чується голос мадам Помпадур.

Ця надмірність води, безумовно, потрібна.
Ліпше надлишок, ніж безкінечність пустель.
Ми впіймаємо в озері втрачену рибу
І побачимо хмари у ролі гостей.

Повноводність чуттів пролилася на горло,
Затопила свідомість, безмежність подій.
Повноводність озер долинатиме горном,
Як загублений в часі поет-чародій.

9 березня 2026

Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
Поет розмазує стосилу,
Енергію, великий дар
І перетворює на силос
Величне сяєво Стожар.
Він розливається у текстах
Для Телеграму, соцмереж.
Він - мовби трікстер, раб у темах
Новітніх віянь і пожеж.
Це не поет, а тільки блазень,
Прислуга і придворна рать,
Яка співає в шалі лазень.
Їй вічність замінила знать.

8 березня 2026

Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.

Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
І чим він мене так зворушив?

У ньому уперше Тебе я зустрів.
Раптово збагнув, що Ти – Доля…
Не склалось… Та збурює вал почуттів
Побачення нашого колір…

17.09.2026

Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.

Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Хтось плекає білий виноград.

Подивись на обрій, подивися
У розгулі злоби і війни
І звернися до мелодій висі
У відлунні давньої вини.

Хай несе дитя, немов Мадонна,
Жінка у великій чистоті.
І любов безмежна і бездонна
Колихає хмари в доброті.

8 березня 2026

Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.

Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
І не дадуть упасти в забуття.

Новітній сніг упав на ніжне серце,
Зморозивши надію і любов.
Добро і зло у невідступнім герці
Зіткнулися без сяєва заков.

Новітній сніг зерном повільно сипле
Хвилини незабутні й дорогі,
Укривши землю невблаганним ситцем,
Де потонули спогади благі.

6 березня 2026

Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.

А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в тиждень разів зо три
Бігає Василько нагострити ніж.

На паркані півень реп співає вранці,
На ровері хлопці випасають кіз.
Буде бабі клопіт, ніц не має шансів —
Літо вже рушає, бо дали безвіз.

Так ся має бути, так нам брешуть люди,
Що блукають світом в пошуках основ.
Пес Сірко ліниво визирає з буди:
Мабуть, осінь вчасно завітає знов.

Не сумно, ні! — палає бовдур,
Тарган ховається під ковдру,
Тютюн димить, чорніє стовбур,
Годинник грає в стусани.

Хвилеподібно та без зброї,
В лататті білому, героєм,
У сінях сходи брав без бою,
Як одягав лляні штани.

Бувало, битву програвали,
Бувало, билися недбало,
Пороги дурно оббивали
Вони, чи я, за довгий вік.

Але, не підкорившись правді,
Почутій від в’юнкого зайди,
Дурниць і хайпу, кліпам, слайдам,
Радію Сонцю — бо не втік…

Нехай гряде оновлення весни,
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.

Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
Дійти, немов паломників у житі.

Новітні вірші крапають з дахів,
Нові поеми поле породило.
Новітні зерна у степах віків
Впадуть, немов надійні побратими.

Нові романи у гучних струмках
Дописує оновлена епоха.
Злітає в небо для свободи птах,
Як оберіг провидця і пророка.

3 березня 2026

Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Потонули дерева у кризі,
Ледве чуємо голос глибин.
Та мороз у жорстокій мармизі
Не відходить, немов паладин.
Крига всі голоси закувала,
Ув'язнивши у мареннях днів,
Сотворивши нового Ваала
Із уривків замучених снів.

2 березня 2026

Відшуміла епоха на нас поглядає здаля.
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.

Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас покидає і руки здійма.
Залишаються тільки розмови у залі й на кухні.

Відшуміла епоха, немовби старий контрабас.
Голос часу охрип. Не рятують античності хори.
Проривається звідкись стривожений, пристрасний бас.
Більше нам не дозволять банальні повтори.

28 лютого 2026

Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…

Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Серце повне жагою творче.

Почуття засліпило очі,
Перед ними твій лик щомиті.
Найсвітліша зоря щоночі
Стала йменням твоїм зорити.

Залишився щемкий лиш спомин -
Не згасити у серці пломінь…

3.09.2026

(собі у вересневій порі. В день уродин)

Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься,
Жар-птиця з поля принесла два перевесельця…
Жар-птиця з поля принесла достигле житечко…
Згоряє літечко дотла… Згоряє літечко…
Так осінь в шатах золотих листочком бавиться –
А як там Мавка у лісах?.. А як там Навиця!..
Мо’ танцюватиме танок із Перелесником…
(А Час блукає між зірок лукавим щезником!..)

Нехай собі у цій добі в добрі потішиться –
Злетить у висі голубі, то й вірш напишеться…
Рядки мов зернятка в житах під ноги стеляться…
Мов намистини у літах – у серці селяться…

Вже й серце в повені зірок – рахманній повені…
До неба – крок… До неба – крок… А в небі – промені…
Все промине… Все промине… Та вірш зостанеться…
(У лісі Мавка промайне… Осіння Навиця!..)

Займуться полум’ям слова… З вогню іскристого –
«Я ще жива!..» Почну жнива з листка… із чистого…

4 вересня 2026 (майже Імпровізація)

Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?

Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
Далекi спогади мої з тобою.

Пихата тиша, кiт би її з'їв,
Немає, що тобi розповiдати.
Фантазiї губу хтось прикусив,

Неначе хоче з нею воювати.
Лунає пострiл, знову в небi взрив -
Це зорi почали вже танцювати.

І
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.

ІІ
Догорає за вікнами серпень,
блякне золото білих беріз
і печаль допікає нестерпна
гіркотою непроханих сліз.
У майбутнє повірити – годі
і минуле уже не вернеш...
літо, літечко – тучі на сході
і у мене дощитиме теж.
Не порадує бабине літо
мою долю в моєму саду...
за помилки очікую мито,
а за щастя – у гості біду.
А коли із бідою до пари
завітає нечуване зло,
хай закине усе це за хмари
Божа ласка або Його кара,
щоб і сліду ніде не було.

ІІІ
У ясній позолоті блакиті
вистачає таємних подій
і спокутою грішної миті
давні мрії мої не прожиті
повертаю на крила надій.
І тоді не оросить сльотою
сива осінь дорогу мою,
не омиє скупою сльозою
неповторні мої дежавю...
..........................................
не ридатиме осінь за мною,
тільки вітер у ріднім краю
ще «раптово повіє весною»,
щоб і я упізнав за імлою
запізнілу розраду мою.

09.2026

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.

Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Так з'явиться небачена снага.

Енергія здолає всі заслони,
Увірветься в будинки, як вогонь.
Не створено для неї перепони.
Вона збирає полум'я долонь.

Загати розтрощилися, упали.
Ніщо уже не може зупинить
Ту силу, що не купиш за опали.
Крізь простір проривається ця мить.

22 лютого 2026

Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Сміється і качається на линвах.

Ці нагороди я візьму до рук
В енергії потужнім пульсуванні,
Відчувши силу нездоланних мук,
Яка щодня торкає на світанні.

Впадуть бурульки знаками небес,
Розбившись, як останнє сподівання.
Зі слів банальних немічний протез
Нам не замінить силу поривання.

21 лютого 2026

Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і тривожний термін.
Хай клени не затулять дороге,
Те, що в житті у тонусі тримає.
Стоять кленки, як військо у каре,
Чекаючи майбутнє, мов трамваю.

19 лютого 2026