Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.

Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Це ж таке меню розкішне!

18.03.2026

Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.

Я їбабель
Твою бабель.

                    І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Ото й гадаю, що воно за трясця:
не плаче Ярославна на валу,
у декого швидка,
                 звиняйте, Настя,
богема сатаніє на балу...
лишається лупати сю скалу
комусь одному, поки всі бояться.

                    ІІ
У супроводі пильної русні,
де не ховайся, лихо не минає
і соромно, і боляче мені,
і холодно у будь-якому краї
чи то удома, чи на чужині.
Політика Євразії дволика
як на гербі династії орли.
Вертаємо туди, де вже були:
що не ординець, то не в’яже лика,
куди не глянь, а виглядає пика
московії – злодії і козли.

                    ІІІ
Не знаю, чи настане мить прозріння
після війни хоча б за сотню літ,
коли прийде наступне покоління
у руслі сепарації еліт.
На кожного значного самодура
чекає викриття його вини,
що не поможе рятувати шкуру
тупими оправданнями війни.
А поки-що міняють у столиці
відомі пики на нові обличчя
і кожне сяє як новий п’ятак...
За масками ховають підлі лиця
то офіґіле (*)іцо «во язицех»,
то ліво-правий ор*ан, то пацак
і перший на московії убивця...
.......................................................
головоломка головна така –
нема куди поставити ні штампа,
ані клейма на морді *удака
у вигляді карикатури **ампа.

03.2026

                    І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
котить по інерції вперед,
бо життя у погребі не мед.
На путі розлуки і печалі
доля нажимає на педалі...
не гальмує цей велосипед.

                    ІІ
Ну, а я вимахую сапою...
непомітний у часи застою,
не усе помітне я люблю
і душі презирливої, злої
погляди зачаєні ловлю.
Маю очі й вуха, пам’ятливий
забуваю те, що не забув,
не помітив у часи щасливі,
поки поза очі не почув,
що зарано, нібито, посивів.
Нині озираюся навкруг
і навколо... ні душі немає.
Іноді у душу заглядає
уві сні із юності мій друг,
а реально – всує не питаю,
як на тому світі між папуг.

                    ІІІ
Ну, а що Європа? Помагає
витерпіти офісну брехню
та боїться раші і китаю
із ракетою на avenue.
Візії такі нема де діти
на людьми угноєній тропі,
де як сонцем управляє світом
циган і юродива еліта,
жадні юди, іроди сліпі.
Ще уміють покручі ховати
у мутній воді усі кінці,
та не шут, а воїни-бійці
вимітають ворога із хати
і зі сцени...
................... підуть і людці,
й окаянні неуки-сатрапи,
що не зупинили люту мавпу
з ядерною бомбою в руці.

03.2026

                    І
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.

                    ІІ
Блукаю, наче, менестрель
край того поля, лісу, неба,
а як у тому є потреба,
то недалеко до осель,
які навідувати мушу,
щоб оплатити зайвий борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
із ким життя уже не миле
на паралельній колії,
якою пре нечиста сила
на терикони нічиї,
із ким нема куди тікати
од холоду, окрім села,
де завірюха пелехата
усі дороги замела.

                    ІІІ
На цьому сайті, в цьому світі
чи любиш ближнього, чи ні –
усі ми будемо кипіти,
та не в одному казані...
...............................................
в теплі чистилища – одні,
у бочці зі смолою – ситі
чужою кров'ю, у кориті –
колаборація ру*ні.

03.2026

                    І
І живу, й виживаю окремо
від юрби, що заковтує сир
мишоловки. Лякає дилема –
чи герой, чи фальшивий кумир,
чи дрімуче, чи дуже зелене
Україну веде у ясир?
І стає, навіть дуже, помітно,
як ціною великих потуг
подає і вирубує світло
починаючий наш деміург.

                    ІІ
І стає заборонною думка, –
чи юрба, чи бездумний народ
за обіцянки і подарунки
возвеличує плем’я заброд?
Є надія, що це не зараза,
і повірте на слово, не сказ,,,
у населення інший діагноз –
когнітивний... але дисонанс.
І мовчи – виглядає як зрада,
і кричи – поговір не мине,
що умисне видумую вади
безголовій юрмі клоунади,
що як вирок її не мине.

                    ІІІ
І як точки над і у цій темі...
що воно за одно цей упир:
непомітна нікому нікчема...
лялька вуду... тату на тотемі
у війні за свободу і мир?
Не у всіх опускаються руки,
та ніяк не пояснить наука
одночасно смішне і сумне...
...............................................
їжаку зрозуміло одне –
своїм іменем названі речі
промивають уми у малечі,
а старе покоління – чумне.

03/26

                    І
Сьогодні що не авгур, то поет.
І як не засміятися на кутні,
вичитуючи опуси майбутні,
де що не автор, то авторитет,
і що не геній, то анахорет
окремої і запашної кухні.

                    ІІ
І штучний інтелект уже допер,
що нині на слуху Аполлінер,
а не якісь дударики-писаки...
у моді злоязикі і ніякі
грамотії, яким і дотепер
ще заважають розділові знаки.

Поезію диктує нам життя –
з одного боку ангел зі сльозою,
а з іншого – мара із кочергою,
одне кує шедеври зі сміття,
а інше перевіює полову...
і се, і те, виношуючи слово,
вихлюпує і купіль, і дитя
в угоду неугодної любові.

                    ІІІ
Не кожному на фоні житія
болить самоіронія моя,
та іноді й аматору видніше,
кому сутяга адресує вірші...
..................................................
Образити нікого не хотів
ані тепер, ані колись раніше...
та упізнали? Чайник, що кипів
і бризкав
               слиною
                                  отруйних слів,
нікого, сповна розуму, не тішить.

03/26

                    І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!

                    ІІ
Слуги слуг також не винуваті,
що наблизили такий кінець –
не хотіли НАТО, ось вам – нате
вашого героя між овець.

Це і є та іскра для пожежі,
що втягнула божевільний світ
в боротьбу за надра і за межі
найманців розбещених еліт.

Кінчились розумні і вродливі,
то на черзі клоун і тиран.
Видно, що проснувся Тамерлан
і зійшлися на кривавій ниві
європейці богобоязливі
проти богохульних росіян.

                    ІІІ
– Ну, а що піїти?
                    – Солідарні
з підлими зоїлами тому,
що вони усе ще незугарні
опустити бевзя у пітьму.

– Ну, а як зоїли?
                   – Йдуть на сповідь.
Запрягають воза поперед
дохлої коняки та у мед
запасають баночку на дьоготь...
......................................................
бозна-що у біса пієтет,
а (в)у кого має бути совість,
ті радіють, що змиває повідь
їхніх мух і залишки котлет.

02.2026

Я вигляну з віконечка –
маленька замальовочка!
Не там, а тут
увесь наш театральний інститут
розсівся в рамки портретів
відомих акторів і пасивних поетів.
Що вже тут їм викривати,
коли вже видно й так,
хто батько чи хто мати?
Хотілося б навіть Богу суперечить,
а не те, що чорту, –
за таку коґорту!
Дехто запроданець.
Дехто христопродавець.
Один я тут манівець,
як у роті палець!
А за вікном, на тій стороні,
бігають люди сумні,
а по першому поверху
псують удих маніяки-керівники.
І тільки з віконечка,
манюсінького віконечка,
я визираю тебе, моє сонечко.

13 квітня 2004 р., Київ

                І
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.

                ІІ
Природа нам являє чудеса
творіння від амеби до людини,
що нібито, пороблена із глини...
тоді чому в руці її коса
наточена, куди в лиху годину
подінеться невимовна краса
у морі, на землі, у небесах,
не кажучи про перса половини
Адама у гріховному раю?
Боюся цю містерію явити
як слабину, звиняйте, не мою
але не розумію, хоч убийте, –
чому не на словах, а у бою
та ще й за мать невідомо чию
ми маємо укоськати бандита?

                ІІІ
Усюди все однакове – ліси,
моря і ріки, гори і дороги,
але створіння, розумом убоге,
ще хоче дармової ковбаси...
................................................
О, Господи, у небі ти єси,
то забери це пугало безроге.

02/26

                І
Позаростали чагарем стежки,
барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
покликавши у вирій за село.

                ІІ
Коли стає незатишно і тісно,
дорога кличе у велике місто,
на кращі села. Ми такий народ,
що нам подай і город, і город,
аби лише було коли присісти
у холодку на призьбі із колод.
Якби ж було дано передбачати,
що то і є твоє яйце-райце,
що кура-ряба інше не знесе
та і жар-птиця має іншу хату.
Не напоумив нас Омар Хайям,
що купина неопалима там,
де пуповину закопала мати,
куди уже приречений тікати
останній з могікан у свій вігвам.

                ІІІ
Отак от, за іронією долі,
вертаюся і я на битий шлях,
де ще стоїть на курячих ногах
моя обитель у чужому полі
за чагарями на краю села,
куди лиха біда не завела...
................................................
на когось ще чекає бараболя,
гаряча піч, солома у стодолі,
вода з криниці, чашка зі стола –
усе, що треба, Богові хвала.

02.2026