«АХІЛЛЕС: Кров на вівтарі Стріловержця»

(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)

«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер, «Іліада»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
АХІЛЛЕС (Пелеїд) – син смертного царя та безсмертної німфи Фетіди. Меч Ахеї, чиє ім'я тридцять літ сіяло попіл і смерть. Сонце, що заходить у пурпурі власного гніву, але шукає земного прихистку в обіймах ворога.

ПОЛІКСЕНА – троянська царівна, донька Пріама. Тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі Іліона. Земля, що готова прийняти попіл свого губителя; втілення жертовної та очищувальної любові.

ПАРІС – троянський царевич, месник за кров царевича Гектора. Сліпе знаряддя в руках німого Сонця-Аполлона. Тінь, що виходить із жертовного диму зі срібним луком божого гніву.

МОЙРА – невблаганна пряха людських доль. Безпристрасний голос Фатуму, що тримає в руках пурпурну нитку людського безсмертя та залізні ножиці неминучого кінця.

ХОР ТРОЯНСЬКИХ ТІНЕЙ – голос попелу, пам'яті та Вічності. Свідки кінця доби титанів, які оплакують крах великих міст і народження нової долі.

ПРОЛОГ: Голос Фатуму
(Повна темрява. Звучить низький, глухий гул струни, який поступово переходить у шум далекого прибою. На сцену виходить Хор у чорних плащах. Обличчя приховані. По центру, у промені холодного срібного світла, з'являється Мойра. У її руках – важке веретено та залізні ножиці).
.
Хор Троянських Тіней:
Слухайте попіл... Слухайте землю, що пила кров царів і титанів.
Там, де Скамандр котить свої червоні води, де море б'ється об скелі Сігею, заходить велике сонце Еллади. Закінчується час героїв, що були рівними богам, але лишилися смертними у своїй гордині.
Погляньте на вівтар Стріловержця: там уже горить вогонь, але дим його пахне не ладаном, а жертовною кров'ю. Хто йде туди? Наречений чи жертва? Переможець Трої чи бранець власного серця?
Слухайте тишу, бо зараз заговорить та, чиє ім'я старше за самого Зевса.

Мойра
(Її голос рівний, безпристрасний, позбавлений людських емоцій):
Я не маю очей, але бачу кінець кожної дороги.
Я не маю серця, але знаю вагу кожного подиху.
Ця нитка – пурпурна. Вона пахне морем, пожежами та безсмертною славою Пелеїда. Тридцять років я пряла її з люті та заліза. Тридцять років світ здригався, коли ця нитка натягувалася на ковадлі війни.
Але погляньте: на самому кінці пурпур стає білим, мов сукня троянської царівни. Вогонь прагне земного спокою. Лев шукає миру в обіймах ночі.
Я заносила залізо над тисячами міст, але сьогодні моє залізо слабше за подих любові. Мить наближається. Колесо Фатуму робить останній оберт.
Я відкриваю завісу. Дивіться, як заходить ваше сонце.

(Мойра різко перерізає тонку нитку на веретені. Звук металевого клацання ножиць відлунює у темряві. Спалахує тьмяне пурпурне світло Сцени 1).

СЦЕНА 1: Межа нитки МОЙРИ
(Намет Ахіллеса. Тут немає побуту, лише тіні. Тьмяне світло ллється крізь важкий пурпур тканин, наче кров, що загусла на сонці. Ахіллес сидить нерухомо, мов гранітна стела, витесана на березі вічності. Поліксена стоїть навпроти — тонка біла тополя, вирощена на цвинтарній землі).

Ахіллес:
Суха ця слава, царівно. Руки мої – то жорна, що тридцять літ мололи людські кості, обертаючи царства на попіл і порох. Я випив Аресову чашу до дна, але на денці знайшов лише солоний мул.
Тепер я дивлюся у твої зіниці. Бачу в них не вогонь Іліона – бачу спокійну заплаву Лети. Ти не полонянка, царівно. Ти – ніч, що прийшла заколисати моє закривавлене сонце. Мій гнів, який колись підпалював ріки, тепер стікає безсилим воском біля твоїх ніг. Навіщо мені золотий обладунок, якщо він став моєю живою труною?

Поліксена:
Ти шукаєш миру в серці бурі, сину Фетіди. Але коріння нашої зустрічі глибоко вросло в підземні володіння Аїда. Твій меч зрізав колосся мого роду. Гекторова тінь усе ще стоїть між нами – прозора, холодна стіна з криги.
Але дивно мені: я дивлюся на твої долоні, і замість заліза бачу нитки сивих Мойр. Вони сплели наші душі в один трагічний вузол. Ти – вогонь, що пожер мою батьківщину, але я – земля, що приймає твій попіл. Ця любов не для життя, пелеїде. Це – поховальний плач, який ми співаємо один одному вдосвіта.

Ахіллес:
Нехай колісниця Геліоса спалить світ! Нехай Мікени й Троя стануть єдиною пустелею! Якщо Терези Зевса дозволять мені зважити подих твій проти всієї моєї слави – я виберу твій подих. Я розіб’ю свій щит об скелі Скамандра. Завтра, під оком Аполлона, ми переступимо межу, де закінчується війна.

Поліксена:
Аполлон не прощає тим, хто затінює його промені своїм хижим блиском. Ти йдеш у його храм як наречений, але Стріловержець уже готує жертовний ніж. Любов ворогів – це солодкий отруєний мед. І ми п'ємо його на порозі пітьми.


СЦЕНА 2: Кривавий приплив
(Одинока скеля над Сігейським мисом. Море вирує, кидаючи на берег сиву піну. Небо кольору стиглого граната. Ахіллес стоїть на краю, його плащ тріпоче, мов крило пораненого грифона).

Ахіллес:
Чуєш, мамо?..

Хвилі твого Понту сьогодні плачуть срібними сльозами. В кожному сплеску я чую передзвони крилатих коней. «Короткий вік – але зірковий спалах!» – так співали німфи біля моєї колиски. Я вибрав блискавку, що сліпить очі вікам. Тепер ця блискавка спалює мене зсередини.
Повітря пахне асфоделями. Повітря пахне іржавою міддю.
Патрокл уже там, на блідих луках тіней. Він простягає до мене безкровні руки, і поклик його гучніший за сурми ахейців. Поліксена подарувала мені земну мить, але золото моєї Долі вже переплавляється на свинець.
На вежах Іліона я бачу не Паріса. Я бачу саму Смерть. Вона сидить на мурах із натягнутим луком божого гніву.
Я не боюся заліза, бо сам я – залізо! Але як важко випускати з рук земну нитку, коли вона пахне коханням...
Колесо Часу завершило свій оберт. Земле, тримай: я готовий повернути тобі твій запозичений вогонь!..

СЦЕНА 3: Вівтар німого Сонця
(Храм Аполлона Фімбрейського. Величні колони губляться в піднебессі. Горить жертовник, але дим від нього повзе по підлозі, мов туман. Ахіллес опустився на коліно, спираючись на держак меча, як на посох мандрівника. З його п'яти сочиться темна, майже чорна кров, в яку впилося крилате жало стріли. З глибини святилища, наче згусток тіні, виходить Паріс. Його срібний лук світиться фосфоричним блиском).

Ахіллес:
Ось воно... Останній вузол моєї Мойри.

Не в груди, де серце стукало в такт ковадлу Гефеста... Підступний лучнику! Ти – лиш сліпе знаряддя в руках німого Сонця. Твоя стріла знайшла ту єдину краплю смертної глини, яку не омив священний Стікс. Моя єдина земна слабкість... Тепер вона палає підземним вогнем, розчиняючи мою силу.
Світло згасає. Колони храму стають кипарисами Аїду. Поліксено... ми хотіли перехитрити долю, але доля перехитрила нас.
Та я не проклинаю цей день. Я закриваю очі, пізнавши найвищу таємницю: сильніший не той, хто сіє смерть. Сильніший той, хто здатний згоріти від любові.

Патрокле, лови мій дух, що відлітає...

(Ахіллес падає. Звук його падіння глухий, мов руйнування вежі).

Паріс:
Погляньте на цей згаслий метеор, безсмертні олімпійці! Оце і є той страшний Пелеїд, чиє ім'я змушувало здригатися мури Трої?
Величний кедр, що затіняв усю Азію, впав від одного поруху срібної струни. Ти шукав тут шлюбного ложа, Ахіллесе, але знайшов жертовник власної пихи. Ти думав, що кохання змиє кров з твоїх рук? Ні. Тіні вбитих героїв взивають про помсту.
Божественний Феб сам висвітив ту єдину шпарину в твоєму безсмерті, куди могла увійти людська кара. Твоя сила була дарунком богів, але твоя слабкість виявилася твоїм істинним корінням.
Спи, Леве!.. Твоя слава стане їжею для майбутніх поетів. Але сьогодні Троя вдихає чисте повітря, вільне від твого смертоносного дихання. Океан твого гніву висох, залишивши на дні лише одну бліду перлину нездійсненого кохання.

(Паріс розчиняється в тумані за вівтарем).

Далі буде.

***

ЦИКЛ V: АНТИЧНИЙ СВІТ (ТРОЯ-ІЛІАДА)

ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду.
Андромаха – його дружина-царівна, горлиця на спалених мурах, жива пам'ять Кілікії.
Хор троянських жінок – відлуння Пергаму, голос тривоги та скорботи міста.

СЦЕНА 1: Вежа кривавого світла
(Скейська брама. Захід сонця стікає по каменю, наче жертовне вино. Гектор височіє на мурі, закутий у бронзу, мов мідний ідол. Поспіхом, ламаючи кроком тишу, заходить Андромаха. На руках її, мов блідий пагін, засинає дитя).

Хор троянських жінок:
Багряне око Геліоса тоне у мірнім гойданні солоних хвиль. Коні Пеліда копитами крешуть іскри із чорного праху, котять під мури залізну темряву. Жах, наче плющ, обплітає високі вежі Пріама. Чий спис розітне цю ніч, що повзе з ахейського табору? Хто заступить поріг перед кроком блідого Танатоса?

Андромаха
(Припадає до його правиці, пальці її шукають тепла серед холодного металу):
Гекторе! Опоро моя, обмита сльозами! Навіщо ти знову вінчаєш чоло цим шоломом гривастим, що дихає смертю? Твій дух, цей несамовитий Арес у грудях, стане твоїм же катом. Твоя доблесть – то гострий жертовник для власного сина і для мене, приреченої на плач. Невже ти не чуєш, як у полі вже гострять ахейські списи на твою самотню вдову, на твоє беззахисне пташеня?

Гектор
(Обличчя його нерухоме, погляд прикутий до заграви, де димлять грецькі кораблі):
Андромахо! Слова твої падають на серце важким свинцем, розпікаючи душу. Але як мені пити прохолоду фортечних стін, коли мої люди падають горілиць у пил під мечами данайців? Я вигодуваний хлібом великого Пріама, я вчився першим стрічати залізну бурю і сіяти смерть у лавах ворожих. Сором випалить очі моїм нащадкам, якщо я сховаюсь під крило твоєї тривоги від суворого блиску ворожої криці.

Андромаха
(Притискає немовля до його грудей, закриваючи сином дзеркало мідного панцира):
Поглянь на цей пагін, Гекторе! На Астіана́кса, нашого маленького володаря міських мурів! У мене немає більше прихистку під цим холодним небом Олімпу. Батько мій зійшов у Аїд через лють Ахілла, сім братів моїх у єдиний день захлинулися кров'ю серед білих овець. Ти для мене тепер – і батько, і свята мати, і брат мій ніжний, і солодкий мій чоловік! Заклинаю тебе живою кров’ю цієї дитини: не виходь на рівнину, де панує Смерть, лишайся на вежі, будь нашим живим муром!

СЦЕНА 2: Обіцянка небу
(Гектор лагідно дивиться у вічі дружині. Повільним, майже ритуальним рухом він знімає свій важкий мідний шолом із грізною кінською гривою і кладе його на випалені сонцем камені бастіону. Малий Астіанакс, упізнавши обличчя батька, перестає боятися, посміхається і тягнеться рученятами до його плечей. Гектор бере немовля на руки і високо підіймає його над безоднею світу, ближче до вечірніх зірок).

Гектор
(Його голос звучить розлого і міцно, котячись над мурами, мов далекий грім):
Зевсе пресвітлий, великий володарю Олімпу, та інші безсмертні боги, що тримають небо! Почуйте гарячу молитву батька на цих кривавих порогах. Зробіть так, щоб цей хлопчик, мій кволий пагін і спадкоємець троянського роду, став першим серед мужів Іліона. Нехай його рука тримає залізний спис міцніше, ніж моя, а серце ніколи не знає холодного страху в запеклій битві. І коли він повертатиметься з поля слави з кривавою здобиччю, нехай вороги німіють, а свій народ каже: «Він набагато кращий і славніший за свого батька Гектора!»

Хор троянських жінок:
Але мовчать безсмертні боги на Олімпі, важкі свинцеві хмари затягують небосхил. Горючі сльози матері падають на холодну бронзу лат, а палка молитва батька летить у порожнечу згасаючого дня. Мойри вже тримають занесені ножиці над ниткою цього життя.

Гектор
(Повертає дитину Андромасі, ніжно торкаючись долонею її вологої щоки):
Іди додому, Андромахо, під захист рідного склепіння. Пряди тонку вовну зі своїми служницями, доглядай за священним вогнищем і тримай веретено. Ніхто в цьому підмісячному світі не втече від своєї долі – ні блідий боягуз, ні запеклий герой, якщо Мойри вже випряли і зважили його нитку. Війна – це сувора справа чоловіків, які народилися під сонцем Іліона. І моя доля – бути першим серед них. Я мушу йти на рівнину. Син Пелея – Ахіллес – вже чекає на мене біля палаючих хвиль Скамандра.

Андромаха:
(Робить крок назад, притискаючи сина до серця; сльози її світяться в останніх променях заграви)
Я йду, мій царю, мій єдиний володарю... Але душа моя навіки залишається тут, на цих каменях. Позаду тебе – пустеля. Якщо ти впадеш завтра під ударом ахейської криці – весь Іліон згорить до попелу, а нас поженуть у ганебне рабство за солоне море. Прощавай, Гекторе. Прощавай, мій єдиний захиснику і мій останній прихистку.

СЦЕНА 3 Сонце, що тоне в Скамандрі
(Минуло кілька днів. Фатум здійснився: Гектор поліг у пилу, зраджений богами. Андромаха стоїть на тій самій кам'яній вежі, проте простір навколо невпізнанний. Золоті палаци Пріама палають, важкий чорний дим застилає Олімп, а натовп троянок б'ється в істериці під ударами загарбників).

Хор троянських жінок
(Їхні голоси зливаються у суцільний гул поминального плачу):
Горді мури Пергаму впали, розбиті залізним тараном! Колісниці чужинців гуркочуть по наших брукованих вулицях, чавлячи костями мертвих! Священна кров старця Пріама окропила сплюндровані вівтарі, ненажерливий вогонь Гефеста пожирає наш тисячолітній Іліон! Де тепер твій надійний щит, нещасна Андромахо? Де твій богорівний муж, що обіцяв спинити цю залізну хуртовину?

Андромаха
(Одягнена у розірване жалобне шмаття, її тонкі зап'ястя безжально стягнуті грубою мотузкою; грецькі найманці силою виривають немовля з її ослаблих рук):
Одіссею, хитромудрий крутію, нещадний хижаку із суворих скель Ітаки! Не торкайся мого чистого пташеняти, він же лише беззахисне немовля! Ця дитина нікому в житті не вчинила зла, він лише лагідно посміхався вечірньому небу! Навіщо ви тягнете його, мов жертовне ягня, на найвищу вежу палацу? Гекторе! Почуй мій шалений крик із темних глибин підземного Аїду! Устань із праху, розірви кайдани смерті та захисти свого єдиного сина!

Хор троянських жінок
(Закривають обличчя руками, падаючи горілиць):
Страшний падіння політ... Глухий, важкий стук об прадавній камінь... Крик маленького Астіана́кса захлинувся і навіки обірвався в гарячому повітрі. Останній паросток великого роду Гектора знищено нещадним Фатумом. Живий щит Трої розбито на тисячу дрібних шматочків.

Андромаха
(Повільно падає на коліна, її погляд приковується до багряного неба; крик стихає, і голос стає крижаним, моторошно спокійним):
Все скінчилось. Моє земне сонце назавжди потонуло у кривавих хвилях Скамандра, як колись потоне сонце і слава всіх великих міст землі. Везіть мене, царівну Андромаху, в залізних ланцюгах… везіть у ваш далекий Епір, жорстокі сини невблаганного Ахілла! Там, у темному рабстві, я у спогадах серця відбудую нову, невидиму Трою. Я назву чужі річки іменами моїх замордованих братів та свого маленького сина. І до останнього подиху це зранене серце належатиме тільки йому – моєму мужеві Гектору, який залишився лежати під цим величним попелом.

Хор троянських жінок:
Чорний попіл засипає очі живим і мертвим. Ахейські кораблі, важкі від здобичі, відпливають на далекий Захід. Місто зникає, але історія великого кохання стає безсмертною піснею Вічності.

Далі буде.

«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – його молода дружина, чиє серце передчуває біду.
Хор помпейців – уособлення безтурботного міста, голос ситості та золота.
Гай – старий раб-грек, філософ у кайданах, що читає мову стихій.

ПРОЛОГ: Чорна пінія пам'яті
(Рим. Багата кубікула через багато років після катастрофи. Ніч. Горить єдина масляна лампа, вихоплюючи з темряви стіл, завалений сувоями папірусу. За столом сидить Пліній Молодший. Його обличчя пооране зморшками, погляд спрямований у порожнечу, ніби він дивиться крізь стіни самого Часу. Його рука з очеретяним пером завмерла над чистим пергаментом. Він говорить повільно, ритмічно, наче сповідається перед Вічністю).

Пліній Молодший:
Чорнило висихає швидше, ніж людські сльози, але повільніше, ніж лава...
Мене часто просять описати той день. День, коли світло зрадило Кампанію, коли сонце сховалося за чорним щитом, а море відступило, злякавшись власного гніву.

(Він опускає перо, підводиться і підходить до вікна, дивлячись на нічний Рим).

Я заплющую очі – і знову бачу ту гору. Вона не вибухнула одразу. Вона піднялася в небо гігантським чорним деревом – середземноморською пінією з диму та попелу. Її гілки закрили небосхил, розсипаючи на голови живих гарячі кам'яні сльози.
Багато хто тоді піднімав руки до богів. О, як палко вони молилися у своїх розкішних триклініях та мармурових храмах! Але більшість... більшість шепотіла, що богів уже ніде немає. Що Олімп згорів. Що для всесвіту настала та остання, вічна, безпросвітна ніч, про яку колись попереджали нас похмурі філософи.

(Повертається до столу, торкається сувоїв):
Я вижив, щоб пам'ятати. Але там, під попелом, залишилися тисячі життів, застиглих у своєму останньому, безтурботному крику. Там залишилася розкіш, засліплена власною величчю. Там залишилося кохання, заковане в кам'яні лати.
Послухайте ж історію про місто, яке пило вино з золотих кубків, не знаючи, що земля під його ногами вже готує свій смертельний вирок.
Послухайте про останній день... Помпеї.

(Світло повільно гасне. Лампа Плінія згасає, і з темряви починає доноситися ледь чутний, тривожний гуркіт фонтана…)

СЦЕНА І: Безтурботне літо під тінню гори
(Помпеї. Атріум вілли Марка. Сонце заливає мармур спекотним, майже задушливим золотом. Дзвенить фонтан, але його струмені пульсують нерівно. На стінах – свіжі фрески: хмільний Вакх сміється крізь виноградні грона. Гості напівлежать на ложах, п'ють Фалернське вино з Кампанії. У повітрі стоїть важкий аромат амбри та пролитого вина. Хор співає пісні):

Хор помпейців:
О, благословенні Помпеї! Колиска богів, заколисана теплим прибоєм!
Тут час застиг у золотому кубку, тут сльози перетворюються на перли, а вода – на солодке вино.
Погляньте на Везувій! Він височіє над нами, як лагідний титан, одягнений у смарагдові шати виноградників.
Його тінь дарує нам прохолоду, його схили годують наші лози грішним затінком.
Море мовчить, небо ніби кришталь, життя тече, як чистий мед у чаші порцеляни!
Радуйся, Марку, улюбленцю фортуни!

Марк (лежить на ложі, тримаючи кубок):
Наливайте вино, друзі! Сьогодні ми святкуємо завершення збору врожаю!
Нехай у Римі плетуть інтриги, нехай імператори змінюють один одного, а у нас в Помпеях завжди панує спокій.
Юліє, люба моя, прекрасна моя німфо, чому ти весь час дивишся на вершину гори? Вона стоїть так століттями…
…Втомлене серце старого лева!..

Юлія (тривожно пригортає до себе тогу):
Марку, хіба ти не відчуваєш? Земля сьогодні вранці глухо зітхала...
Вода у нашому фонтані стала гарячою й гіркою на смак, а птахи раптово замовкли й полетіли в бік моря.
Мені здається, що ця зелена гора на горизонті ховає в собі якусь темну, страшну силу…
Вона дивиться на нас, як хижак перед стрибком!

Гай, старий раб (вбігає до атріуму, його руки тремтять, туніка розірвана):
Владико Марку... Послухай старого грека. Море біля порту закипіло, риба дохне на березі.
З вершини Везувію піднявся дивний чорний стовп диму, схожий на гігантську середземноморську пінію.
Боги гніваються! Потрібно тікати, поки ворота міста ще відчинені!

Марк
(сміється, його сміх звучить зухвало на тлі наростаючого підземного гулу):
Тікати від хмаринки диму? Гаю, ти старий дурень. Твій розум висох від старості та грецьких книжок. Це просто подих підземних кузень Вулкана.
Боги не зруйнують місто, де мармур під жертовником омитий кров’ю і вином, де куряться найкращі фіміами!
Бенкет триватиме!.. (До музикантів) Гей, грайте голосніше!..

СЦЕНА 2: Огненне пекло денного затемнення
(Раптом лунає страшний вибух, від якого здригаються стіни. Земля здригається у конвульсіях, мармурові колони атріуму вкриваються тріщинами. Фонтан висихає за мить. Небо стає чорним, як ніч. З неба починає осипатися білий попіл та важкі гарячі камені – лапілі. Паніка охоплює місто).

Хор помпейців (в жаху кричить):
День зник! Сонце згасло! Боги обрушили небо на наші голови!
Гора розкололася навпіл, і з неї тече вогняна річка смерті!
Рятуйтеся, хто може! Храми рушаться, дим виїдає очі!

Юлія (падає, задихаючись від сірчаного чаду):
Марку! Я не можу дихати... Повітря стало гарячим попелом!
Навколо темно, я не бачу твого обличчя! Тримай мою руку, не залишай мене!

Марк
(його розкішна тога обпалена, він закриває обличчя краєм плаща і падає біля Юлії, намагаючись підняти її):
Боги... Чим я завинив перед вами?! Моє золото, мої палаци – усе стає прахом… Юліє, вставай! Ми мусимо бігти до моря!
Але каміння падає так рясно, дах нашої вілли вже тріщить... Гаю, де ти?!

Гай (раб)
(його фігура вимальовується в глибині атріуму крізь завісу попелу; він стоїть дивно спокійно, не намагаючись бігти, його голос звучить тихіше за інших, але прорізає загальний хаос своєю крижаною ясністю):
Кожен сам за себе тепер, римлянине... Перед цим вогнем немає ні рабів, ні господарів.
Гора зрівняла всіх одним саваном.

СЦЕНА ІІІ: Кам'яна вічність
(Стіни вілли рушаться під вагою попелу. Марк і Юлія падають на підлогу атріуму, міцно обійнявши одне одного. Потік гарячого попелу та газу накриває їх повністю).

Марк:
Я тримаю тебе... Я тримаю...
Хай рушиться світ, хай гаснуть зірки – ти моя остання твердиня.
Обійми мене... Це кінець нашого дня...

Юлія:
Прощавай, мій світе... Моє тіло засипає камінням... Марку!..
Я засинаю... в твоїх руках... Назавжди.

(Помпеї замовкли. Вогняна лавина вкрила руїни будинків, театрів, храмів і людей посеред тих руїн саваном смерті. Вогонь спалив життя мешканців Помпей, але законсервував їхні останні обійми. Місто заснуло на довгі вісімнадцять століть під триметровим шаром попелу.)

Далі буде.

ЦИКЛ IV: РИМ

«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Марк Ліциній Красс – претор, золотоносне серце Риму, уособлення залізного закону.
Хор повсталих рабів – відлуння Капуї, стогін і лють скореної Ойкумени.
Хор римських легіонерів – мідний голос Сенату, невблаганна хода залізного фатуму.

ПРОЛОГ: Багряні тенета ночі
(Ремарка, що читається перед завісою під глухі, ритмічні удари тимпанів):

Час занімів на зламі епох, де кров людська стала найдешевшою монетою Римської республіки. Перед очима постає Апулія – випалена сонцем, розтерзана залізом колісниць земля півдня Італії. Небо над нею не синє, а важке, багряно-свинцеве, наче набрякле невиплаканими сльозами мільйонів рабів. Простір дихає смородом гару, пилом нескінченних доріг та залізом.
У цьому просторі стикаються два світи, дві невблаганні сили. З одного боку – залізна машина Сенату: монолітні, заковані в мідь та холодний розрахунок легіони Марка Красса. Це світ Закону, Імперії та невблаганного рабства, де людина лише інструмент або розвага для пересиченої юрби амфітеатрів. З іншого боку – Хор Повсталих: строката, розірвана відчаєм та люттю лавина людських доль, що вирвалися з кайданів Капуї. Вони не мають обладунків, але мають спільне дихання волі, яке їм подарував Везувій.
Посеред цієї бурі, на межі буття і небуття, височіє постать Спартака. Він живий міф, фракійський лев, чиє тіло вкрите рубцями гладіаторських арен, а дух піднесений вище за Капітолій.
Настає остання ніч перед великою січею.

Завіса піднімається, відкриваючи задимлене поле, де важиться доля людської свободи…


СЦЕНА I: Ніч перед фіналом
(Апулія. Земля, що заніміла в передчутті крові. Табір повсталих під покровом передсвітнього туману. Поодинокі багаття вихоплюють із темряви обличчя людей, які гострять коси та уламки заліза. Спартак стоїть на вершині кургану, наче скеля, вдивляючись у холодне мерехтіння зірок).

Хор Рабів
(Голоси звучать глухо, наче підземний гул):
Землю італійську ми сходили босими ногами,
і жах сіяли в гордих очах консулів римських!
Кайдани Капуї розбили ми об камінь свободи,
грудьми дихали вільно на кручах вогненного Везувію!
Та нині кільце залізне замикає Красс навколо нас,
і море за спиною дихає зрадою піратів...
Спартаку, пастирю наш на пасовиську смерті!
Куди веде нас цей задимлений, останній світанок?

Спартак
(Повільно повертає голову; голос його важкий, мов удари молота):
Він веде нас туди, де зорі падають у вічний морок, мої брати.
Рим – це вовчиця, що не знає жалю до тих, хто вирвав ланцюг із її пащі.
Шість легіонів привів золотий Красс, аби засіяти наші поля хрестами.
У нас немає міст, загорнутих у мармур, немає золота, немає куди ступити назад.
Але ми маємо те, чого Сенат не купить за всі скарби Азії, –
право зустріти Смерть із мечем, що дивиться їй у вічі.
Право померти вільними!

Сьогодні ми не звірі, зацьковані в цирку на потіху ситій юрбі.
Сьогодні доля Італії важиться на терезах нашого гніву!

СЦЕНА II: Жертва коня
(Ранок. Золоте сонце сходить над Апулією, відбиваючись від тисяч мідних щитів. Легіони Красса стоять нерухомо, мов суцільна залізна стіна, готова рушити вперед. Навпроти них – розрізнені, але непохитні лави повстанців. Нукері приводять Спартаку його вірного фракійського скакуна, який гаряче б'є копитом землю. Вождь повільно оголює свій короткий гладіус).

Хор Легіонерів
(Звучить у ритмі важкого, невблаганного маршу, під акомпанемент сурм):
Знову підійме крила кривавий орел Квіри́нів!
Хрест і колодки чекають на тих, хто повстав проти волі Сенату!
Свято заліза гряде, мідь пробиває фракійську шкіру!
Зухвалість рабів упаде в пил під копита нашої кінноти!
Спартаку! Твій бунт – лиш піна на хвилях часу,
Твоє ім'я застигне прокляттям уздовж Аппієвої дороги!

Спартак
(Підходить до коня. Кладе ліву руку на його гарячу шию, вдивляючись у велике темне око тварини. Його голос звучить тихо, але лунає над усім полем бою):

Ось він – мій свідок і мій летючий вітер у степах Фракії...

(Раптовим, невблаганним ударом гладіуса вражає коня в саме серце. Тварина падає на коліна і затихає. Спартак витирає закривавлене лезо об гриву і повертається до свого війська).

Якщо боги Аресу сьогодні подарують нам тріумф –
я матиму тисячі найкращих коней, загарбаних у римських вершників!
Якщо ж нитка мого життя урветься на цих полях –
мені не потрібен швидкий скакун, щоб ганебно тікати від своєї долі!
Дивіться на мене, мужі, що хрещені залізом і волею!
Мій шлях лежить тільки вперед – крізь ліс римських списів,
туди, де в золотому наметі б'ється сполохане серце Красса!
Хто прагне носити тавро та лизати руки господаря – падіть ниць у пил цієї битви!
Хто прагне увійти в царство Аїда вільним – крокуйте за мною!

Хор Рабів
(Багатоголосий гул, що переростає в єдиний громовий крик, супроводжуваний ударами мечів об щити):
Воля або Смерть! Твій шлях – наш шлях, Спартаку!
Нехай наш смертний крик розірве небо над Капітолієм!

СЦЕНА III: Безсмертя в пилу
(Кульмінація битви. Шум січі: брязкіт металу, стогін помираючих та сурми легіонів зливаються в один пекельний звук. Спартак, стікаючи кров'ю від ран, прорубує собі шлях крізь залізні когорти, намагаючись дістатися Красса. Його щит розбитий, ліве коліно підкошується від удару списом, але він спирається на меч і продовжує тримати оборону, наче поранений лев серед зграї гієн).

Хор Легіонерів
(Звучить у шаленому, рубаному ритмі атак, голоси зриваються на крик):
Валіть його на землю! Кров'ю стікає фракійський ідол!
Списом у груди дикі! Мечем залізним – по жилах і берцях!
Він дихає люттю, він страшний у своїх смертельних ранах!
Удар! Ще удар! Нехай захлинеться земля цим бунтом!
Хай упаде звір, що посмів замахнутися на велич Риму!

Спартак
(Крізь хрип і кашель, піднімаючи закривавлений гладіус до багряного сонця):
Смертні... Ви можете розірвати моє тіло...
Можете засіяти Аппієву дорогу лісом із шести тисяч хрестів...
Та хрести ваші стануть маяками! Вони світитимуть у темряві віків!
Дух повстання вже вирвався на волю!
Віднині кожен раб, дивлячись на розп'яття, знатиме: це очі смертного Риму.
Рим тремтів... перед тими, кого вважав пилом...
Я паду в цей пил... Але паду царем свого духу!
Спартак... ніколи більше... не одягне... ваше тавро!

(Він робить останній відчайдушний випад. Легіонери стіною накочуються на нього, ховаючи героя під лавиною мідних щитів та залізних пілумів. Коли завіса пилу спадає, на місці бою залишається лише криваве місиво. Тіло Спартака безслідно зникає у надрах розтерзаної землі).

Хор Рабів
(Звучить піднесено й скорботно, наче хорал, що лине над хмарами):
Земля поглинула його плоть, аби не дати ворогам на наругу.
Немає могили у вождя, бо могилою його стала вся Італія!
Тіло зникло в пилу, але воля спалахнула нетлінним вогнем.
Віками, крізь морок і камінь, Рим здригатиметься від одного лише подиху імені...
Спартак! Спартак! Спартак!

ЕПІЛОГ: Сонце, затоплене кров’ю

(Минуло кілька годин після січі. Сонце сідає, фарбуючи Апулію в колір розлитого вина й гнилої міді. Серед тисяч тіл, посічених залізом, ступає Марк Ліциній Красс у золочених латах. Центуріони його заніміли; вони перевертають мерців, але руки їхні безсилі. Хор римських легіонерів стоїть, схиливши списи, мов залізна хаща).

Марк Ліциній Красс
(Повертає обличчя на захід, де небо палає пожежею):
Кажете ви, що поліг він, списами пробитий, наче кабан у гущавині лісу?
Де ж тоді кості його, де шолом фракійський, де розірване серце?
Він переміг мене в смерті своїй, бо тіла немає – немає й тріумфу для Риму!

В міфи пішов він, у пісню рабів, став він духом, що бродить по світу.

Хор Римських Легіонерів
(Звучить урочисто й монотонно, як погребальний гімн)

Залізо скорило плоть, та страх оселився в мурах Квіри́нів.
Він зник у пилу Апулії, щоб стати безсмертним у пам'яті смертних...

(Повна темрява під три удари мідного щита).

***

Далі буде.