Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.

Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Даруючи лиш посмішки криві.

Химерні трунки лиш беруть за горло,
А душу не лікують, не спасуть.
Ідеш у ніч, як виснажений Гоголь,
Ковтаючи лиш мутну каламуть.

Ідеш у ніч, немов на вірну плаху,
А кат зачитує усі гріхи.
Слова злетіли невловимим прахом.
Стоять апостоли і пастухи.

14 квітня 2025

Як я люблю оці простори ночі,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.

Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
Пророчий дар чи берло супостата.

Диктує ніч закони й одкровення,
Диктує письмена неопалимі
І протікає, як жага у венах,
Втикаючи списи в болючі рими.

Диктує ніч свою палку сваволю,
В гортані слова спалюючи все,
Дарує волю небесам і полю,
Куди сваволя долі занесе.

12 квітня 2025

Я хованка, донечка домового,
уся золотиста, і трохи рудого.
Живу поміж поверхами і світами,
достатньо далеко від тата і мами.

Мій колір – відтінки, смаки – розмаїті,
умію складати події і миті.
Готова виходжувати й чаклувати.
Люблю гарні запахи й світлі кімнати.

Охоча до знахідок і дивування.
Ціную у інших тонке виховання.
Тому поміж люду не часто буваю,
хоч є і такі, з ким сідаю до чаю.

А як затихають цікаві розмови,
із кішками бавлюсь у хованки й лови.
А там і мандрую по сяйних доріжках
в плащі на застіжках і з крильцями в ніжках.

Цілком товариська й легка, наче пташка,
не злопам'ятли́ва, і не барабашка.
Але як трапляється несправедливість,
то не сподівайтесь від мене на милість!

У світі моєму тому все і добре,
що в кожної хованки серце хоробре!
А що через це хлопці в нас лінькуваті,
то лиш тимчасові мінливості статі.

Удома вдягнуся в індиго - достоту,
за звичну миліше воно теракоту,
весняними звабами задухмянію,
подавши своєму обранцю надію.

О, я ще чимало могла би додати
усе ж бо не так, аніж звикли гадати -
бо ми із одної великої казки,
де зайві страждання, покрови і маски.

Що значить - опинитися в ніщо,
Де світ бере невидимий початок,
Де пустка пануватиме без щогл,
Де розквітатиме поляна згадок?

З нічого не народиться цей світ,
Здоровий глузд підказує лякливо.
А з того Бог передавав привіт
Людині, ніби лозунги прориву.

З нічого народилися буття,
Вселенський задум і космічний виклик.
Тепер іде в ніщо без каяття
Те, що зродилось у всесвітній вирві.

9 квітня 2025

Так бракує постійно часу
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.

Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
Прикладаючи сіль до ран.

Час змете тимчасову марноту,
Спорудивши умить нову.
Він розіб'є об стіл позолоту
І розсипле слова у траву.

Час - суддя невсипущий, грізний,
Чатовий біля стін тюрми.
Він буває безбарвно різний.
Невіддільні від нього ми,

Ніби в'язні у казематах,
У кайданах німі раби.
Перетворює на автомати
Час людей, утворивши горби.

У пустелі палючій, нещадній
Порятунку від нього нема.
Прийде віхола, ніби щастя.
А в душі поселилась зима.

9 квітня 2025

Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.

Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
Які породжують криві дзеркала.

А зранку все прозоре і німе,
Немов старі запилені картини.
В спіралях часу прокричить земне
Й божественне призначення людини.

Не хочу прокидатись у дощі
І навіжений, невблаганний вітер,
Що проникає до глибин душі,
Руйнуючи призначення і віру.

7 квітня 2025

Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Небачених, нечуваних благань.

Продує вітер вичахлі ідеї
І вогнище розпалить бунтівне
Із попелу всесвітньої Вандеї,
Яка своїм мечем не промине.

6 квітня 2025

Зазирнути в безодню ніщо, а безодня на тебе
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.

Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних світів,
Подолавши споруджені небом товсті перепони,
А земні подолавши упевнено і поготів.

І пізнавши до дна небуття, ти пізнаєш цвітіння
І буяння життя, невтолимий і ясний порив.
Вип'єш часу вина, увійшовши в палке безгоміння
І відкинувши сумніви, наче болючий нарив.

Увійшовши у білий налив невідомих історій
І вдихнувши їх пахощі, мовби небесний нектар,
Ти здолаєш тенета ненависті, злоби, апорій
І відчуєш страждання, як посланий Господом дар.

6 квітня 2025

Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.

Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
Те янгольське крило стосиле.

Куди години відпливуть?
В яку безодню чи у прірву?
Не зрозуміємо ми суть,
Таємну, дику, богорівну.

Спливли години в нікуди,
У небуття. А їх нам жалко.
Пірнають мрії назавжди
У Стікс, який ударить жалом.

4 квітня 2025

(роздум)

Демократія вмирає в темряві,
коли людство живе в брехні,
коли істини втрачені терміни
коли слабне народу гнів.
Ось наразі, як приклад, зі Штатами:
проковтнув той народ брехню,
проти клану не зміг повстати він,
і живе по його меню.

Ближчим прикладом є партократія
там де гетьмана гетьман з’їв,
де чужа із своїх кланократія
тих партійних мерзот-крадіїв,
де корупція влади є нормою,
як і норма – провладний суд,
влада кланова змістом і формою
на корупції варить суп.

Демократія, як кланократія –
не розумніший спосіб життя.
Кланократів прожерлива братія
незабаром піде на сміття.

Хто на зміну прийде світом правити?
Гегемон із рабів, чи панів гегемон?
Чи мудрець, якій буде орати і ралити
поки виростить «миру закон»,
в який кожна повірить держава і нація?..

Та спасати чи буде нам рація
світ, який перейде рубікон?..

Бо до того все йде… тими кроками,
що спинити не може і Бог,
та й народ побіднішав пророками,
а правителі – вбивця та лох*.
Не зупинять і віри… всі тисячі,
коли світом заграється псих,
не важливо хто свЯтіші, ці чи ці,
спасе ВІРА ОДНА І ДЛЯ ВСІХ .

З цього можна почати очищення
душ забруднених брудом брехні.
Цим ми зможем уникнути знищення
у останній всесвітній війні.
Ми не будемо бавитись війнами,
зрозуміємо дурість війни,
і на вільній землі будем вільними
з правом не визнавати вини,
ту, дитяті присуджену вірою
до народження, людства вину.
У єдиную віру всі «Вірую»
скажем Богу, хто правду збагнув.

Всім суспільством у людство повіримо,
(не суспільство тварин, а суспільство богів).
Будем вдячні і лісу і звіру ми,
і не матимемо ми ворогів.
І всесвітній зберемо консиліум,
якій владу розумну знайде
із людей, для людей і як мінімум
із розумних і чесних людей.

Якщо ж в тисячу вірувань вірити,
тобто в тисячу різних богів,
будем віру по злочину міряти,
перед злочином мати борги.
Ще до цього додасться монархія,
диктатура і цар-комуніст,
його віри зміцніє єпархія,
і добро мати злочину зміст.
………………………………..

Післяслово

Роздум має і користь і висновок,
вже ніхто не врятує від нас
окрім нас, ту планету, що високо
нас підносить в неспокою час.

Грудень 2025

*Путло і Трамп.

Лютий залишив мороз,
Наче відгомін погроз.

Навздогін штовхає сніг,
Ніби доленосний сміх.

Він з собою забере
Все нікчемне і старе.

Не спинити часу біг,
Мовби усевладний гріх.

Час усе перепере.
І розумне, і дурне,

Божевільне і нове,
Зруйнувавши реноме.

Не спинити цей потік,
Що нас вічністю пропік.

Не здається часоплин,
Наче невблаганний млин.

3 березня 2025

Я іду крізь незміряне поле
Несходимих і вічних снігів.
Я шукаю вселенської волі,
Що не має стійких берегів.

Ген далеко у полі безмежнім
Постає споважнілий монах.
Він здолав маяки обережні
І обмежений, бережний страх.

Він покличе у далі зникомі,
У нестійкість, несталість морів.
І проляжуть шляхи невідомі,
Плинна мудрість легких кураїв.

Так нестале набуде конкретність
І слова набуватимуть плоть.
Так буття переможно і ревно
Входить в те, що призначив Господь.

23 лютого 2025