очі хитаються роблячи кроки на лініях
збиваючися з рахунку на пішоходному переході
знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш

ти вкотре шукаєш поглядом ручку
чи хоча б телефонний дзвінок раз на тиждень

приїхала б до дитинства спитала би скільки йому зараз років
я би дізналася у приїжджих місцевих в якому воно заховалось підвалі
не нагадувала би за тих котів
чи за тих сусідів і за ту вчительку
я би з ним говорила я би можливо його крадькома вивела
пограти у бадмінтон
та там завжди напевно такі вітри
ракета воланчика прилітає туди де не треба
бо на що ці ракети ще здатні

а потім спитала би скільки йому залишилося
я б йому на руках погадала
дитинство чхає дитинство кашляє
дитинство – то вічно хворий хлопчик
каже воліє давно розчинитися в стінах
увійшло би у цегли як відповідний пазл

але завжди те саме
лежить потерте
по ту сторону пішоходного переходу
ти знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш
і якщо в тобі дійсно живе дорослість
то як усі дорослі ти не зачепиш погляду
не здіймеш ні звуку

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!

***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою,
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

коли дім прокидається
потягується сонно стінами
нишпорить у своїх жовтогарячих кишенях
шукає шукає
дім посміхається заховавши зіниці під темні очі
дому дитинно

чи тобі чутно
як у нього запали в кутках монетки
там у його жовтогарячих кишенях
монетки звичайні монетки мідні
тепло подзвонюють
а для нього більше
для нього завжди більше

дім ними ніколи не платить
хоч у дома немає давно чим розраховуватись
дім не хоче казати що він придбав мені життя у кредит
дім хитається
хитається сходинами і кімнатами
дім не спить
йому хочеться але він не відпускає з рук мідні горстки
дім плаче
у нього кишені діряві
та він радий він посміхається жовтими зубами
бо одна закотилася під чийсь чобіт

Я народилася там, де небо спирається на плечі Ай-Петрі, що велетенською тінню зависає над бірюзою моря. Пам’ятаю маму – молоду, ясну, вродливу, з тонким грецьким профілем, ніби висіченим із античного мармуру самим сонцем. Вона тримає в руках важкий дзбан, по якому стікають краплі, і вода в ньому – кришталева прохолода самих гір.
Я була зовсім крихітною, немовлям у її теплих долонях, коли вона вперше занурила мене у лагідну морську піну – це було моє перше хрещення сіллю, вітром і світлом. Над нами лопотіли чайки, кружляючи над набережною, білі, як усмішка мами, вільні, як моє перше дихання.
У Нікітському ботанічному саду, де були мої перші ясла, повітря стояло густим, нектаринним маревом. Квітучі пальми розносили пряний, солодкий дух пізнього літа, що лоскотав ніздрі й обіцяв: щастя триватиме вічно. Молода мама ступала босоніж по гарячій кримській землі, не знаючи страху, не чуючи тупоту чужинських вершників чи свисту ворожих стріл.
То був час чистої свободи, не потьмареної тінню зайд. Мій Крим пахне магноліями, маминою ласкою і тою прохолодною водою, що втамовує спрагу життя. Це мій рай, зачинений у серці на золотий ключ, де сонце ніколи не заходить за край обрію.

– (мотив колискової голосом мами під тихий перегук хвиль)
«Спи, моя доню, під шепіт прибою,
Ай-Петрі схилилась до нас із тобою.
Море гойдає твою колисанку,
Спи, моя квітонько, аж до світанку.

Спи, поки гори і море дрімають,
Стріли ворожі хай нас не займають.
Тут твоє небо, тут твоя хата,
Спи, моя радосте, щастям багата!»
***

І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.

ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Вночі – прихисток для зірок, що падають у море.

ІІІ. Нікітський ботанічний сад
Тінь магнолій і пряний дух пальм.
Тут час спинився у дитячих яслах,
Щоб літо тривало вічно.

Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
істинне оновлення?
Оновлення епох, світоглядів,
декорацій, сутностей,
масок і облич,
тіл і душ.
Оновлення, яке здригатиме
землю. Коли відбудеться
карнавал літа,
оргія літа,
яскравий фестиваль?
Свято втонуло
у плесі річки,
мов язичницький бог.
Свято згоріло
на первісному вогнищі.
Воно розсипалося
давнім ідолом.
Свято, на яке
нікого не покличуть,
на якому будуть
лише відшумілі тіні.

5 червня 2025

На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вже чути, як пульсує жива вода.

Там, у самій глибині дому, де стіни пахнуть сухим полином,
Прокидається Берегиня -- тиха, як досвітня зоря.
Вона не в золоті, вона в зморшках рідного обличчя,
Вона в руках, що тримають горня кави, мов чашу причастя,
І в очах, де відбиваються всі, хто пішов, і всі, хто зостався.

«Стійте, стіни, -- шепоче вона, -- тримайте небо на кроквах,
Нехай кожна спогад-цеглина стане бронею проти орди.
Я замикаю цей поріг словом, що старше за саме залізо,
Я засипаю рани сіллю пам’яті та попелом рідних печей,
Щоб жодна невинна душа не блукала у темряві без вогню».

А піч дихає жаром, ніби в ній кується нове сонце.
Це не просто вогонь -- це гнів і любов, сплавлені воєдино.
Берегиня кладе на стіл хліб, і в тому жесті -- ціла вічність,
Бо поки пахне в хаті життям, поки рідні сидять плече до плеча,
Доти жоден зимовий привид не вистудить наше коріння.

Сад за фіранкою сниться цвітом, хоч гілки ще вкриті льодом,
Але Берегиня вже бачить, як крізь сніг проступає світло.
Вона пряде нитку долі -- тонку, але міцнішу за кайдани,
І веде нас крізь Голгофу весни до світлого Воскресіння,
Де плач серця нарешті стане піснею переможного ранку.

чи ти думаєш там тепло
за тюлем неба
чи там теж як і тут немає опалення
чи достатньо води щоби напитись
я би пила зі свого дна
пила слухом пила очима
пила диханням
я би звідти певно би і не пішла навіть якби дозволили
адже тіло це мушля у якому якщо до нього припасти
можна вловити що інколи не вистачає дмухів
як тоді як на руку сідало сонечко
а воно не хотіло червоне злітати
ти думала може воно не прокинулось
може в нього зламані крила
може втома
може напилось води і багато важить

сонечко що ж ти робитимеш
як не будеш висіти на небі
тобі так до вподоби тут спати
тут де здіймаються тонкостінні трави квартир
крізь них виринає голос проміння
і голос проміння нагадує сопілку
голос проміння кличе
ти не знаєш чи тебе
чи взагалі когось

я вже намагалась сховати тебе у долонях
але всі сонечка
завжди опиняються там де положено
і знаєш тепер вони світять
я би весь час дивилась як вони світять
та від них треба відводити вколені очі
я мушу від тебе відвести очі

сонечко
часами я більше ніж хочу аби ти не летіло

та хтось виллє подмух на тебе
як положено
я не встигну тебе побачити
за тюлем неба

Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Завірюха божевільних метафор
(Бо смерть – справа самотніх)
З хуртовиною зранених слів
Я завжди наодинці,
Як сніговик, що вдає людину,
Вдягнувши овечий кожух відлиги,
А хтось почувши сопілку спалює Масляну*,
Начебто це не Масляна,
А британський єретик Джон**,
Що хотів врятувати Рим (як гуси колись),
А всі думали, що спалити.
А я все чекаю,
Коли зацвіте бруслина,***
Що нагадує мені тінь самогубця,
Що зависла між світами яви та мрій,
Що ковтає вино повітря –
Холодне, як дошка Ковчегу
На горі Арарат,
Де апостол лиманів
Приносить устриць і мідій
На стіл патріарха Ноя****,
Якому Хтось підказав,
Що світ має бути різноманітним.

Примітки:
* - дехто думає, що Масляна, то відьма-зима, але то неправда. Колись замість Масляної спалювали язичники солом’яного божиська минулого.
** - а може і не Джон. Хоча єретиків з ім’ям Джон було чимало.
*** - вона обов’язково зацвіте навесні, але цього ніхто не зауважить.
**** - я знав цього сина Ламеха, теслю і поціновувача доброго вина колись, в одній зі своїх реінкарнацій.

Ось я не сплю о друга ночі
Я не спав до дванадцятої
Я прокинувся серед ночі
мої товариші думають,
що у мене безсоння

Я близько до смерті кожен день
Я кричу від сліз
тряска не
Припиняється

навчи мене водити трактор
так я можу танки відігнати
навчи мене водити трактор
так я можу танки відігнати

Чому не можуть бути всі люди хороші?
Ненавиджу, що деякі люди воріженьки
Мир у всьому світі, Блін,
Мир у всьому світі, Блін!

Мій брат може скоро померти
вчора загинув товариш мій
Я висипаюся наполовину
але коли я сплю, мрію допомогти ЗСУ

навчи мене водити трактор
так я можу танки відігнати
навчи мене водити трактор
так я можу танки відігнати

Ненавиджу ніч,
коли протікають,
ніби чорна смола,
страхи і кошмари.
Ніч - оаза для відпочинку -
стає темним лісом,
у якому поселилися
злі духи. Ніч стає
утіленням зла,
ненависті, розбрату,
тривоги. Ненавиджу те,
що мав би любити.
Ніколи не полюблю пору,
коли вилазять
потвори минулого,
тіні помсти,
злочинці, психопати.
Те, що створено
для відпочинку,
стає камерою тортур,
вишуканих, середньовічних,
безжалісних, ненаситних.
Коли ж ми вийдемо
із концтабору ночі,
із її нескінченних ґрат?
Коли ми дочекаємося світанку,
який розтопить страхи,
який поверне примарливий берег,
що ледве-ледве
майорить у тумані?

21 травня 2025

що тій лавці видно
коли вона так сидить відкинувши спину
можливо дитячий майданчик
що хотів би погратись в сніжки чи спуститися з гірки
та не може не взяв рукавичок примерзли до льоду ноги та руки
не біжить не може зірватись
лавці напевно трохи від цього сумно

чи вона може бачить вогники вікон
там є щось що люди звуть домом
а дім вона знає це порцелянова чашка
в якій бовтається розігріте пряжене молоко
б’ється об стінки переливається через край

лавці я думаю зовсім не холодно
може лише час від часу у неї дрижать непомітно бруси
бо коли сонце зливає своє пряжене молоко
воно б’ється об стінки квартир
хлюпоче калюжами під ногами
і оскільки ноги у лавки також примерзли
єдине що їй залишається – потонути
у чашці цієї вулиці

і коли вона чує як тоне очі у неї такі спокійні
дивляться в порцеляну віконець
вона стисло мовчить
їй геть не шкода
бо ця глибина нагадує ковдру
надто сонячна і надто густа
коли на глибині всі голоси вигасають
вона заринає глибше
і залишається слухати до останнього
заплющивши очі

густі сонячні хвилі
загойдують її у сон
з якого їй не прокинутися

Вибухи дронів...
Сон - мовби випалена земля
у вирвах від снарядів
і віспою від розривних куль.
Вибухи дістануть тебе
де завгодно,
як наймані вбивці,
як небачена пошесть.
Після будь-яких вибухів
настає нірвана тиші,
оргазм тиші,
розливне море тиші,
штиль духу.
На спокійній гладіні води
пишуться найвидатніші поеми,
симфонії тиші.
А найгучніші вибухи
відбуваються в серці,
розриваючи міокард спокою,
аорту крикливих гасел.
Чи повернеться світ
у первісну точку творення,
коли запанує
остаточна тиша?

20 травня 2025

І кажуть всі мені,
що добрий я –
дивуються…
А мені ж смішно! –
Злують.
А я добрий – хай кажуть…

20 червня 1989 р., Київ

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
«Наспіви циганські» з Сарасате .
А поки настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима і відчув відсіч наставниці:
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє,
А Яша Хейфец, як-от і ви,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Арчі —
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
і вся філософія собачого роду.
Він не шукав серветок,
не чекав на папір «Обухів»,
він просто підійшов
і витер свій досвід
об мої улюблені штані.
Це був його автограф.
Стислий. Теплий. Липкий.
Тепер ми з ним —
одне ціле,
бо я несу на собі його тягар,
а він біжить далі,
легкий,
як непрочитаний верлібр.

31.01. 2026

Чи може бути
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
у розлогій кімнаті,
де відбувалися
палкі дискусії.
Обличчя мовчання -
мов поле битви
із горами поранених
і вбитих.
Обличчя без виразних рис,
безлике обличчя
або лице, спотворене
глибокими шрамами і віспою.
Обличчя мовчання
заростає бородою,
заростає колючками спогадів,
мохом примирення,
лопухом забуття.
Обличчя мовчання
вибухне великим криком,
гейзером слів
або поставить
остаточну крапку
у богословській суперечці,
у споконвічному диспуті
протилежностей, антиномій
і єдностей.

7 травня 2025

коли ліхтар прокреслює у кімнаті білі смуги крізь штори
чи ти чуєш
як кімната росте й витоншується наче дерево
дерево це високе дерево це глибоке
закинуте в саме небо
спочатку дивитися й слухати було лячно
кожного разу на стінах лишалися білі смуги
коли я засинала
коли я не засинала
ті дивились на стінах і на підлозі

ліхтар ніколи не спить і різьбить кімнату
чуєш як з його дерев’яних гілок
злітає чийсь голос
о я знаю
я знаю що це за пташка
але не відаю скільки смуг
вона прозозулить

Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на ядерну війну,
Щоб танцювати на крові й руїнах.
Що ж, порадійте Іроде й Адольфе,
Гарного учня з-поміж них добрали.
Що концтабори на тлі того, що робить Путін?
Стирає до камінчика міста, по людях лупить.
Та ще й глузує в бункері своїм над цілим світом:
Мовляв, де долар горує понад здоровим глуздом,
Там можна чинити все і якомога несусвітне .

хлопчик хороший акварельними фарбами намальований
і божим натхненним пензлем
хлопчик хороший глибоководні очі
теплі як два молочні озера
волосся то не волосся волосся сосновий ліс
загубилась ...
знайдіть мене знайдіть
а хоча...
не треба

хлопчик хороший впав з неба
виплив на мене з глибин метрополітена
сонячна усмішка довгі-предовгі руки
шкіра на колір (й не тільки) кокосова стружка
вуста наче дві мандаринові дольки
з-під пальців сиплються водоспадами ноти

зубки
отара овець що виходять з купальні
волосся
небосхил як на нім спочиває місячне сяйво
тіло
сопілка що нею видмухує небо пісеньки
**зірочки зірочки**
***в голові одні зірочки***

хлопчик чому ти такий хороший
хлопчик чому тебе до сих пір земля носить
як добре що тобі не видно моїх какафоній
коли так в голові гучно дзвонить
по всій території
то значить
когось нема вдома
або то значить
там хтось непритомний

такий він ми-ми-милий
я-я-я не в-в-вмію
сказа-аза-зати як млію

як помру то закопайте
мене не подвір’ї…

хлопчик/парубок/хлопець/легінь/мужчина
(необхідне підкреслити)
чому ти такий святий і красивий
стоїш тут на зупинці
серед дементорів
в особливості цього
клич по допомогу маму і тата
тата з ременем
поки не пізно

такий добрий
по-янгольськи посміхається
і говорить до власних товаришів
ви знаєте
я б її ще раз тр*хнув

Бородатий мен (у міру сентиментальний)
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Бородата вумен
Смакує кольорові льодяники
Солодкі як ніч Напередодні Імболку
(Поганського, як все, що кліпає)
Чи то напередодні Стрітення
У пісках Міцраїму (безбородого)*
(Бо зима – час завірюх, доба омелюхів)
(Холодна як міланське морозиво).
Бородаті діти
Говорять бородаті цитати,
Сміються
З бородатих анекдотів
Республіки Вчора
(Бо Ломбардія – там, де пахощі**).
Бородаті птахи літають колами
Над містом білих дерев і скель***:
Ти сьогодні ховалась під ковдру
І мріяла смакувати густий мед
Трипільців:
Назбираний в кольорові глеки
Прямісінько з дупла-вулика.
Бородатий світ
Ковтає несмачні дні зими
Наче вони зроблені з тіста
Пшеничного.

Примітки:
* - У Міцраїмі всі голили не тільки бороди, але навіть голови – всі, навіть жінки. Хоча деякі жінки періодично чіпляли собі накладні бороди (наприклад, Хатшепсут). Але то збоченство.
** - Ломбардію правильно називати Лонгобардія – Країна Довгобородих. Вона справді запашна. Хто там бував – не дасть мені збрехати. А ломбард тоді правильно називати лонгобард. Я вчора туди відніс три золоті соверени короля Генріха VII.
*** - білих міст нині доволі – не тільки у снах.

а десь та колись так було легко
розставити руки немов парасольки
і стрибаючи на ногах-пружинках сказати
не турбуючись чи повірять
я в домікє

десь та колись де будівлі зітхали
здіймаючи важкі пледи тіней
накриваючи голови перехожих
десь та колись де дерева мружили очі
сонцем засліплені

я тільки зараз помітила
у них були годівниці у кронах
де гніздилася ця всюдипроникна пташка

десь та колись де дорога сміялась
сміялася торохтячи камінчиками
як нею котилась очкаста голівонька на своєму велосипеді
а у батьків на подвір’ї була мальовнича картина
що називалась
мала і її драндулєт

десь та колись
ложка сонця розмішувала озерце
додавала власного меду до нього
там на поверхні бовталась якась чаїнка
і вважала її ніхто не утопить
у цій утопії
а тепер

десь та колись
що зараз нагадує крашанку зусібіч помальовану
розписану у заквітчані візерунки
діти ходили вдягнуті в чорно-біле
хтось почув їх здалеку і сказав
справжні клавіші
замість очей

і що тепер зробиш
коли дуже гучно

десь і колись а не тут та водночас і тут але
там і не зовсім чи зовсім не там і в мені й не в мені вгорі і внизу і в усіх і ні в кому і просто ніде
тому вона так перекладається

а в батьків на подвір’ї та ж сама картина під затертою назвою
мала і її драндулєт
тільки де подвір’я де ж
і найголовніше
куди це цікаво вона так збирається їхати

я їм кажу
туди де дороги сміються камінчиками

але небо
чи ти досі повіриш
коли я простягну руки немов парасольки й промовлю
я в домікє
але небо
чи ти повіриш
коли я розставлю палатку спини
і скажу
що стала доміком

колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
учілка на приводі торохтілка

така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості тих хто на першій парті
та ми звикли у цьому ставку до подібних щук
як у них добігає термін придатності
вони перетворюються на уху
і чим далі тим менш в них обличчя вміщається в зум
і тим більше з ротів та зябер у них чутно одне
буль-буль
бо коли їм щось скажеш вони ні бум бум

учілку не бачиш ніколи самотню
бо йде вона за руку з бандероллю
в неї на кожну дівчинку і на кожного хлопчика там портфоліо
і нотатки нашкрябані в нокіа
інколи у віршованій формі

у неї у сумці живе із паперу своя корпорація
і коли вона починає із нею щоденну маніпуляцію
то виглядає це наче якась махінація
якась агітація
якась ахінея

а інколи все ж учілка так схожа на фею
помаше крильцями (смаженими)
всім скаже дванадцять
і яка це сьогодні на неї найшла з її іпостасей…
сам бог того не скаже
адже з огляду на неспростовні вікові зміни
на пемеес це не схоже
ні ні це не пемеес
я знаю ще з першого класу це ка ел ем ен
йо пе ре се те

а по суті усі учілки
це несвіжі рогалики без повидла
що нам продавали за п’ять чи шість гривень в столовці

та когось опрокинуло як яєчню на скавародкє
на ожеледиці й той сказав
ох ти ж бог ти ж та це ж виявляється я!
але знаєте як мені часом шкода
що учілка вийшла із мене погана