Буденність відходить
Наче покірна валіза,
Яку несуть в руках
Подорожні вічного шляху,
Затискаючи пальці до щему,
До синяви під нігтями,
Які шкрябали в двері самотності
Дому, що стоїть на вулиці Сліз
Міста, де не збудували храм Гефеста
(А так хотіли, а так жадали
Вони — апостоли черні),
Де дослухались до шаленства апокрифів,
Бо минули те, що мусило проминути.
А я був колись невагомим,
Ширяв над бруківкою того міста,
Де австрійські будинки
Співають псалом Кіприді,
Між якими достигає твориво
Старих як світ думок,
Що дозріли терпким вином
У підземеллях таємного.
Лишив за собою пострах -
За межею туману вивільги -
Жовтого, наче ліхтар ностальгії,
Що запалюють щоночі над воротами -
Важкими й чавунними
Обителі, де живуть сажотруси
Димарів безнадійних текстів.

Я
вважаю
себе *** можете сперечатися
на погляди мені нехудожньо
плювати - слово
яке вживалось
уже тож
треба було би його замінити еквівалентом.

Як той
що коли йому казали
що пише нездарливо
переставляв коми і бадьоро питав
чи стало значно краще.

Це
нехудожній твір я сказав би
що це й зовсім не твір
але як же ти ся
здихаєш.

Якби пись
мо мо
гло во
лати на весь го
лос я би пи
сав ли
ше ви
гуки й су
цільне "аааааааааааааааааа"

Це все дурня.
Дурня це все.
Холодно мені.

Ніякі слова не
відганяють морозу.
Я стою тут стовпом
і - з
тугою дивлюсь на
оспини люків, що оточили мене
і парують що є сили, жарко, пекельно і
мертвороджений вітер
рве та смикає
пасма пари,
роблячи мороз
іще мерзотнішим.

Ліг би тут
зараз просто на
тротуарі під ноги перехожих
пихато чи весело вбраних у гроші -
лягти б мені
(як це роблять)
щокою на самим же
запльований асфальт, розкинути
руки і грітисягрітисягрітися...

P.S.
= "себе *** можете сперечатися". Зірочки тут значать "поетом". Непристойне слово, в будь-якому випадку.
= "що пише нездарливо". Реально мені відомий випадок на засіданні літстудії.
= "і - з". Мені приватно подобається цей рядок. Воно почасти писалося за принципом, щоб ускладнити "ковзання аутоматично байдужого погляду згори по тексту" (звідси й, частково, слова, розвалені складами). Аби затягнути до близького читання.
= "Ліг би тут". Зафіксована та в собі втямлена хвиля "клясової свідомости".

Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
І закопували їх на три ліктя в чорнОзем,
Щоб дзвонили вони, а ми слухали,
Коли вершники мчать і гупають,
Копитами чорних огирів
Між гірким полинОм та євшаном -
По землі якій боляче:
А над цим надміром білих зірок ріка
В якій втопилося нас небагато,
А решта так, розчинилися
В чорноті минулого,
в тумані майбутнього.
Тільки вози
Скрипіли як цвіркуни дерев’яні
За хвилину до сутінок
За годину до меду Стожар.
Ми навіть не птахи,
Що гнізда мостили на стріхах
Чи то в дірявих урвищах
Над рікою Вічності,
Де тільки глина і не росте нічого,
Навіть сама Німота
Не росте.
Ми пастухи тіней
Потаємного.

Він прокидався в лісі,
у покинутому будинку
і дивився у туманну даль,
виглядаючи майбутнє
чи нових, небачених потвор
і привидів минулого.
Він жив у своєму
гармонійному світі.
Гармати стріляли
десь далеко. Їхні відлуння
ставали пуантом твору.
Гармонія - квітка,
яка може цвісти
на потворних смітниках.
Гармонія проростає
крізь болото, розбиті цеглини,
зношене взуття, іржу.
Невидимий лицар минулого
розбився об виклики часу,
об неподоланні мури доби.
Тепер лежить
купа іржавого заліза.
А поет готує каву
і створює гармонію там,
де вона неможлива,
де все стає проти неї.
Він вирушає на берег озера
у лісі і п'є тишу
усіма фібрами душі.
Тиша поставить крапку
у його поемі.

25 березня 2026

Закортіло бабці втіхи,
Тож говорить чоловіку:
— Поки ми іще не в раю,
Буйну молодість згадаєм.
Що для неї літні роки? —
Одягла нові панчохи.
Чаклував дід так і сяк,
Та не впоратись ніяк.
Хоч старався, а не вийшло,
Мабуть, заржавіло дишло.
Сатаніє не на жарт
— Винен в тому супостат!
Розійшовсь: «Щоб Путін здохнув,
Хай у нього в штанях всохне.
Сучий син, такий, сякий,
Йолоп, імпотент гидкий».
Бабця витріщила очі:
«Може, винні поторочі,
Бо до чого Путін тут?»
— Хай його чорти візьмуть!
— Злиться дід: «Облиш, Маріє!
Як, дурна, не розумієш,
Що при Брежнєві у нас
В ліжку все було гаразд!

10.10.2026р

Я продаю тишу
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
Дві мірки тиші потрісканої,
Осінньої, як гостре турецьке лезо,
В яке дивились як в дзеркало
Дві венеційських кралі
В зелених платтях Ломбардії -
Країни довгобородих варварів
І торговців солоною рибою
(Трохи сардиною, трохи колючою).
Я продаю тишу
На площі сріблястого лева,
Що крилами торкався синяви
І пазурями гортав книгу -
Не мою, якогось блукальця
У часопросторі, що пахне трояндами
І на смак наче смородина.
Я продаю тишу
За крейцери, що вийшли з ужитку,
Ще не варті нічого,
Навіть гірких горіхів -
Не варті.

Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву мою шпарку
Як і раніше, заглядали вірші.
Байдуже – римовані а чи верлібрні.
Р.S.
Ніхто себе не зна так досконало, як він сам.
Тож і не варт чекати побажань торішніх.
Будучину я почасти передовірю Небесам,
І сам до чого прагну долучуся ліпше.

Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосніжну сторінку та вишуканих друзів поруч. Безголосо (голос мають лише оприлюднені вірші) волав до автора:
— Допиши-и-и!
Наполягав:
— Збігай до джерела. Умийся холодною водою. Прозирни крізь пітьму. Стань душею до світу. Відчуй себе знову поетом.
Автор здригався уві сні, схлипував від жалю до нещасного, поривався шукати слова, а вони розбігалися, мов зайці, й ховалися за терням. Чоловік кидався на перешкоду, терпів подряпини, та коли тернові шпичаки заходились видирати з душі втаємничене, відступив. Подався в обхід. Наразився на кропив’яні зарості. Відчайно замахав дубцем навсібіч. Упіймав таки серед збитих бур’янів кілька потрібних слів. Припасував їх до вірша. І пустив його, ненасиченого енергією любові та з обірваним логічним ланцюжком, кульгати, спираючись на тростину, сірими сторінками.

Вірш поетові вже не дорікав, лише інколи, зустрівшись із ним очима, ніби нагадував, що за кожною фразою стоїть поетова відповідальність на все його життя.
А може, й далі.

2018, листопад

Давно,
коли ми були не дорослі,
але вже не занадто малі,
ми часто з тобою бачились,
але не спілкувалися.
Через певний час ти почав до мене підходити.
Я сам не знаю чому,
але ми почали ділити їжу,
часто розмовляти —
це була нібито проста дружба.
Але настали погані часи.
Часи, коли кожен думає сам за себе.
Часи, коли тисячі людей вмирають щодня.
Ми не бачились
і не бачимось навіть зараз.
Але ти — єдина людина, яка в мене осталася,
і щонайважливіше —
наша дружба стала тільки міцніше.
Зараз я пишу і пригадую ті часи,
коли ми ставили плани:
як будемо далі жити,
де працювати...
На жаль, все сталося не так, як ми хотіли.
Проте тоді ми були просто друзями,
а зараз, напевно,
я можу казати — брат.
Деякі люди кажуть, що є різні типи дружби.
Деякі думають, що дружба — це просто про спілкування.
А я вам скажу:
дружба — це те, що ви маєте саме для себе зрозуміти.
Тільки коли ви зустрінете багато людей,
і деякі стануть для вас важливими —
ви зрозумієте, що таке дружба.
4 жовтня 2026 року.

Мокрого , як кажуть, не залякать дощем,
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його підступні недруги – коти…
І от пори такої, немов цар негоди,
Павлик-равлик виповза .Не поспіша,
Бо нікуди спішить: свято його тільки почалося.
І свято це на відміну од літа - Осінь ...
…Немов у дитинство поринаю, як бачу цього мандрівника.
І як у дитинстві промовляю: «Павлик-равлик, вистав ріжки».

PS
У пам’яті немає вікових обмежень,
Щоб спогадом зненацька зринуть.

Холодно.
Холодно мені.
Як мені холодно.

Такі морози, що
всередині
вся моя
брехня -

замерзає
та розширюється при замерзанні.
І мені холодно.

Холодно, що б я не вдягнув.
Дві куртки пухові, два светри,
сорочки, числом три,
на шиї шарф, на руках
лижні рукавиці,
в які запхано ще одні, в'язані, тонші, але
також подвійні.
І все одно.

Мені тісно й важко під
такою купою одягу. Але не
тепло.
Холодно мені.
Холодно як.
Як мені холодно.

А брехня замерзає все
глибше і глибше і глибше і глибше -
уявити не міг, що в мені стільки
жовтої брехні, хоча
це й байдуже, на це
плювать
з високого шпиля,
такого високого, що слина
замерзне в польоті ще на середині
дороги до землі, закутаної в асфальт.

Замерзне в польоті - і розшириться.
Може й мені б облитися
смолою?

*
Розірвеш тенета власного страху,
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.

Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
не занесли деінде.

*
Катаємося велосипедами
на вигоні, по заглибинах.
З одного боку пірнаємо,
з другого — вилітаємо, як на крилах.
Смішно. Цікаво.
— Що то за ями веселі? — питаю бабусю.
А вона:
— То вирви, дитинко. — І замовкає.
А тоді, мов сама до себе:
— Не загоїла ще земля рани.

*
Свободу виборюють сильні
і, виборовши, тримають її, наче стяг.
Слабкі ж, не завдавши собі клопоту змінитися,
ностальгують за своїм паном,
щоб знову шапкувати,
гнути спину
і…нарікати на долю.

*
Тітка взяла собі в голову,
що має зобов’язання перед вищими силами
за всіх у своєму близькому оточенні.
Спрут її опіки стиснув кожного з нас поодинці
аж до потьмарення світу в очах
і каліцтва особистості.
Сподівання на тітчине переродження немає.
Може, втомиться.
Тоді ми виприснемо у вільне плавання.
Та як залишиш рідну тітку самотиною?

*
Яблунька-самосів, як на лихо,
вродилася на межі.
Коли неврожайний рік, то ще нічого,
а коли врожайний — баби-сусідки сваряться
ледь не всю осінь.
Не витримав якось Василь: схопив бензопилу
та й зрізав красуню під самісінький корінь.
Стоїть чолов’яга — серце плаче,
а совість, як і в дружини, мовчить.

*
Випірнув із хмільного моря неборак —
і таке бажання охопило:
як овець в отару, думки докупи зібрати.
Та де ж їх візьмеш?
Ані двійко овець, ані двійко думок.
Лише бажання.
З тим і день розпочав.

*
Світло вимкнулося посеред суцільних гараздів
і безтурботності.
Тепер — цілковита темрява.
Руки навпомацки наштовхуються на горнятко,
кинуте на стіл намисто, печиво, годинник —
усе непотрібне.
Лише найбажаніше — сірники,
що завжди брались автоматично,
ніяк не знаходяться.

*
Учора стояв яскравий, спекотний день.
Сьогодні зранку звідусіль поповзла сірість.
Примовкли галасливі горобці.
Принишкли кури.
По обіді, наче дід січе гарбузи,
застукотів дощ.
Город — недовправлений.
Паркан — недофарбований.
Радість — недовідчута.
Уся надія на бабине літо.

*
Завіконний безум почався на світанку.
До опівдня потрощив наміри,
заходився біля можливостей.
Не зачепив лише бажання —
причаїлися на денці.
Згодом вони, неушкоджені,
зібралися в коло
й запалили багаттячко.
Тепер сидять, знічев’я підкидають хмиз.
Душа печеться.
Негода не вгамовується.

*
Є слова лагідні, як каштанчики,
коли їх шурхітливо ворушиш пальцями.
Є слова колючі, мов будяк, —
від них набігають сльози.
Є такі, що жалять зненацька,
мов кропива, —
тоді спалахує обурення.
А бувають — як листя очерету:
ріжуть вуха.

Ось і ходжу з порізаними.
Хтось підкаже де загоїти?

*
Її душа притулялася
до кожної зустрічної рани,
бо не мала жодного бар’єру:
ані щита, ані бодай плівочки.
Здавалося, Творець навмисно
дав їй таку душу,
щоб подивитися,
скільки болю вона може прийняти.
З’ясувалося — багато.
Тільки ходить та зболена душа
тепер не поміж людьми,
а за хмарами.

*
Весні до снаги лікувати рани
лагідним сонечком,
пташиним цвірінчанням,
м’яким моріжком.
Як вправна майстриня,
вона дрібними стібками штопає серце,
залишаючи всередині біль утрати.

Вийдеш на люди —
і ніби така, як усі.
І ніхто не обпечеться твоїм болем.

2018-2019

Глиняні люди
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
Гаю евкаліптів -
Трохи сакрального
Ледь-ледь потойбічного,
для людей бумерангів),
Ці посохло-потріскані люди
Рахують зорі сурмами,
А час піщинками,
Що спадають як краплі -
Вниз.
Глиняні люди,
Пам’ятають пахнючі години
(Доби хоралів латаття),
Коли вони ще не висохли,
Були гнучкими й м’якими
(Наче живими, наче водяниками),
Мислили пісню вужа,
Ще не бачили Сонця,
З ряски робили одяг
(Бо соромно),
З очерету робили факели,
З жабуриння — годинники,
Вальдшнепів вважали дороговказами,
На чайок дивились очима волошок
І говорили гнучким чаплям:
«Сумніви — це фіалки гордині».

Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.