покинуті тексти
 що їх
 фоліанти
 та я
 записую далі
 слово за словом
 на кухні чи
 сидячи на унітазі
 гріючи їжу
 курячи бозна-що
 ще
 на балконі
 собі
 який почистити би
 дійдуть руки колись
 якщо буде завтра
 дійдуть
 руки
 чого би не сподіватися
 що буде завтра атож
 якщо завтра
 буде
 якщо буде воно
 якщо
 

Із дзеркала витікає смисл,
поступово, повільно, невблаганно.
Із дзеркала тече кров
воєн світу.
Свічадо показує язик
новітнім тенденціям і теоріям,
які порвав на шматки час.
Дзеркало стало відображувати
наші внутрішні боріння,
сумніви, гризоти,
мов кадри чорно-білого кіно.
Люстро із винаходу людства
перетворилося на ката,
на вартового з батогом,
який періщить підсвідомість,
освітлює потаємні глибини.
Дзеркало корчить гримаси
страждання і болю,
уселенського абсурду,
фарсу століть,
вічного повернення історії,
циклічності катаклізмів.
Дзеркало розіб'ється
на безмежні острівці
розуму, які неможливо зібрати,
на уламки серця.
Дзеркало і задзеркалля -
це світ і антисвіт,
світло і темрява,
вічні антиномії,
між якими не буде
примирення,
кордон між якими
став полем бою.
Ми занурюємося в антисвіт
своєї підсвідомості,
мов у катакомби
первісних християн.

4 жовтня 2025

безглузді питання запитують те що не варто
метушаться і тягнуть за руки як діти
чому питають
чому поясни
небо тут не блакитне
чому колючі дерева-сітки й приціли вікон
краплі-снаряди і сонце-снайпер
чому квартири пробиті шини
дитсадки і шкільні будівлі крихкі іграшки
діти і підлітки
тихі холодні й обвітрені

чому паркани мостів автоматна черга
гільза серця відстрелена
не в мене
над головою шрапнельне небо

чому я не знаю
ви помітили що тут квіти
стоять без бронежилетів
чому янголи
чому із двохсот лише сім
чому гілки квітнуть а не сивіють
вони ж бо як люди не сплять уночі
чому хмари титанові пластини
всередині тіла
тиша порізана
на автівках і на сітківках скло-павутина

чому питають
жодної відповіді
надто ж на це
чому і навіщо
ну навіщо
я ціла

одне лише
мені хтось казав
в кожній людині в легенях посаджене дерево
тому що йому треба рости
дихай ним дихай ним
ця бронхіальна інфекція
з деяких пір всюдилюдна
тож дихай всією силою
розправивши альвеоли гілок
вичекай три секунди

три

два

один

тепер

здається колись у мені була хороша людина
так от її з деяких пір немає
загубилась напевно
це нічого страшного звісно
так як втрачаються окуляри
залежно від того скільки у вас діоптрій
ви або підсліпувато можете бачити тіні у переході
або вже давно живете в навушниках

і якщо у вас без окулярів залишилися якісь друзі
то ви скоріше за всього не бачили повідомлення
в календарі про їхні дні народження
а якщо пам’ятали самі і не привітали
то вітаю у вас на додачу склероз
чи можливо що пам’ять відпала впала в наркоз
за необхідністю чи добровільно
і квіти без окулярів для вас то не квіти
дерева не дерева
небо-гантеля
руки-мотузки
шия-тростина
очі-судоми
зводить
спину у мене
як подумаю як воно стрімко падало
а я безокулярна не бачила

хороша людино ти де
я тебе шукаю

довгі й глибокі руки озера
вже давно не пускають
тягнуться з-за обвітрених трав
як крики воронів

що би я не робила
я буду там

хоч не варто боятись
це лише привид
що зачепивсь за волосся стрічкою
з обіцянкою не відпускати
скільки їх буде завтра
можливо сотня
можливо тисяча?

привиде ранку
чим я тобі завинила
як змусити тебе всміхнутися
всміхнутися
тільки не так

вкладаються спати в мене
під очима
їхні сльози то привидна вода
не випити ні вилити
ні втопитися
можливо хіба що
-люватися
у цю привидну музику

саме так
гойдайся разом зі мною
у скляній півпрозорій кульці
де привиди голубів розлітаються у повітрі
над привидним сонцем розталим в озеро
де привиди гілок і привиди-хмарини
шиють довкола привидний день
прозорі квартири виліплені з бавовни неба
перезираються з вікнами
шлють їм шлюпки невидимих гуків
і коли ти йтимеш вулицею
дороги всміхатимуться тобі
своєю привидною крейдою
залишеною привидними дітьми
ні для кого іншого
ніж для привидів перехожих
що колись стануть самі як крейда

єдиний не привид тут це
тривога

Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Що летять в пошуках липкого меду
У глибинах квіток-глеків
Вздовж доріг-батогів,
Лише аромат анемон –
Тимчасових як все весняне.
Послухайте,
Як щебечуть знаки оклику
Серед лісів модернових текстів
Пісню сухих цитат
На кожній суміжній сторінці
Повісті анархіста Сократа****:
Всі лідійські пісні про повернення,
Всі тракійські легенди про зникнення,
А мені їдка курява –
Все що лишилося наостанок:
Посуха на фрігійських пасовищах,
Ніби Асканія, але вкрита пилом –
Гірким як полин-євшан.
Крез запросив музик з кіфарами,
А їм на тому масному бенкеті
Тоскно.
Краще б слухали плач цикад*****,
Доки не зацвіте нестерпне пижмо
У долині нечемної річки Галіс,
Що червона як кров.

Примітки:
* - один китайський узурпатор (хоч мудрий, але підступний) - Чу Чжуан-ван (правив у 613–591 рр. до н. е.) якось розпитував про триноги. Він погано закінчив. І всі його діяння пішли прахом.
** - я Аристофана теж вважаю філософом. Тільки не кепкуйте з цієї думки.
*** - як сказав колись один філософ і дивак: «Завершилась епоха синіх колібрі, починається епоха жовтих колібрі». Про білих колібрі він нічого не знав. А то колібрі-альбіноси.
**** - тільки не кажіть, що він був республіканцем! Його вбила демократія!
***** - під час сієсти. Коли не віршується…

Ти ще єси і хліб їси насущний,
Та, мов павутина, висить життя майбутнє,
А хочеться ж на світі цім іще пожить, хоч сили тануть,
Тож молиш Господа, щоб день оцей не був останнім,
Бо ж стільки ще не звідано довкола див:
Не уторопав, про що воркують голуби,
Як горобці змагаються із ними за кусник хліба,
Як трясогузка приліта, щоб про негоду сповістить,
Як сперечаються бабусі за те, що знають і не знають,
Як дітвора на всі голоси кричить, немов пташина зграя…
…Ну, як цю крихітку життя байдуже обійти?…
Тож у Всевишнього після сердечного «Прости»
Вимолюю ще день і щоб він не був останнім.

Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Від одної швидкої ріки до іншої –
Спокійної, наче сон черепахи.
Передчуття майбутніх стигматів,
Передчуття зливи,
Що змиє все:
Солом’яні хижки і цегляні зикурати,
Передчуття гніву ягняти,
Що сидить на престолі.
А тим часом босими ногами
Злими степами з колючим тереном,
Злими лісами з отруйним плющем
Злими берегами гірко-солоними
Блукати:
Бо вигнані, бо чужі.
Порожній Едем
Губить стиглі плоди Істини
В густу траву марева,
Яку ніхто не лоскоче пальцями
І не падає обличчям
В зелену гущавину
Втомившись від цяток зірок.
Як стало порожньо
В заквітчаному Едемі,
Як порожньо в злому світі,
Де блукають лише двоє,
Будуючи очеретяні хапупи,
Ховаючись від нещадного Сонця
І зубатого вовкулаки вітру.

Зродилася калина як тужлива пісня
В далекій від України північній чужині,
Та, мабуть, з туги добилася до батьківщини,
Де стільки здавна сестер і посестерей її,
Що молодики співають обійнявшись
Про долю тих, хто звик лиш гратися в любов,
Та як обдурені перемагають щастям ,
З Божою поміччю Божою віднаходять єдиного свого.

все що від тебе є — це вітер
і тінь яку зрізало сонце зі свого паперу
сдуло й пустило на землю
як новорічну сніжинку
а вона літає обривком тепер з дерева на дерево

все що ти є – нескінченна траса
пульс вимірюваний стовп за стовпом
очі за тим поворотом
кроки закладені під ногами в бруківці
дні що зам’ялися в тріщини кедів
і пожовклий голод

коли ти без мене сюди приїдеш
вікно автобусу сфотографує твою обвітрену посмішку
надішле мені
ця фотографія з тих про які кажуть
що на них є привид

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
перші спалахи осяяння,
мов останні слова
вирішальної поеми,
як залишки динозавра,
який не здійснив
щось важливе.
Коли впіймаєш
ящірку за хвіст,
знайдеш те, що шукав
усе життя,
остаточну правду,
голос совісті.
Ящірка зливається з травою,
як правда з брехнею,
їх уже не відрізнити.
Ти заплутався
у багатоманітних виявах
творчості буття,
творчості Бога
та його антагоніста,
які злилися
у ящірці.

8 вересня 2025

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
повертаючись додому.
Навіщо потрібне відбиття?
Воно нічого не пояснює.
Відображення різне
у різноманітності свічад.
Ти поринаєш
у тривалу рулетку буття.
Кожне дзеркало
підхоплює і гіперболізує
якусь твою окрему рису,
а цілісності
досягти неможливо,
вона розбивається
уламками скла,
які розлітаються.
Марно шукати у відображенні
істину, це всього лише
інтерпретація,
це відбиток
непобудованих палаців
чи трагічність
нескорених руїн.

14 серпня 2025

Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
а чистим першоджерелом
вона обпікала піднебіння
наче гостра рецензія на слабку збірку
і вивільняла слова
що роками кисли у шухлядах
вона підіймалася вгору
прямо до мозку
перетворюючи сухі правила
на живий потік свідомости
де кожен вигук — це метафора
а кожна еруктація —
глибокий філософський
підсумок буття

13.03.2026

За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.

PS: Якби Ви, пане Сергію, дожили до наших днів, то замість музики почули б завивання ракет, побачили б руйнацію довкола.

Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на ядерну війну,
Щоб танцювати на крові й руїнах.
Що ж, порадійте Іроде й Адольфе,
Гарного учня з-поміж них добрали.
Що концтабори на тлі того, що робить Путін?
Стирає до камінчика міста, по людях лупить.
Та ще й глузує в бункері своїм над цілим світом:
Мовляв, де долар горує понад здоровим глуздом,
Там можна чинити все і якомога несусвітнє .

Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
Хто йому відчинить?
Лише хтось ризикований.
Він іде у подвір'я без паркану,
зазирає у вікно,
але не хоче турбувати сім'ю,
тому йде далі.
Подушкою подорожнього
стала трава,
вона читає йому псалми
і розлогі поеми.
Ковдрою став вітер
із нічим не скутим духом.
Його вічною дружиною
стала тиша,
думки перейшли
у безмежність степів,
пристрасті -
у буйство трав.
Шлях у нікуди
єдино правильний,
єдино надійний.
Він ніколи не зрадить.
Шлях у розверзнуту безодню,
яка тебе поглине,
від якої не буде пощади.
Жодної метушні.
Лише тут ти можеш
заглибитися в мудрість полів,
у розуміння лісів,
у непорушний спокій світобудови.
Маєстатична мелодія розставань
навіє вечірню нірвану.
І самотність стане
тією голкою,
яка надломиться в тиші,
порушивши рівновагу космосу.

24 липня 2025

Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
В колодязь оксамитової ночі,
Їжаки малюють кроки ієрогліфами,
Наче пишуть вони – колючі
Книгу осінніх сутінків,
Коли гублять свої жолуді
Дерева Перуна-Зевса:
Наче все вже достигло,
Наче час гризти горіхи Істини,
Наче ми заблукали,
А не просто заплющили очі,
Наче епоха занепаду
Лишила залізний слід
Іржі.
Античний тепленький дощ
Був скупим Крезом-тираном
Для землі оливкової посухи
І козячих пергаментів-палімпсестів,
І для білого мармуру
З якого змивав недоречні фарби
І малював веселки
Як знаки майбутнього,
І як посмішки безтурботних богів,
І як квіти попечених Сонцем скель.

Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Як тупіт копит синього однорога,
Бо сповнилося пророцтвами –
Сліпих трибунів голоти).

Будівничі готичної вежі
Гадали, що мурують не вікна,
А стільники для захмарного меду
І що вони не вільні муляри,
А гомінкі бджоли,
Що віднайшли нектар вічності
І принесли його у вулик Космосу.

Будівничі готичної вежі
Зберегли таїну здивування,
Вдягнувшись у фартух алхіміка,
Шукали незвідане,
Пізнали музику дзвонів
(Бо квітень:
Навіть тоді – в час чуми).

Будівничі готичної вежі
Цвяхували дошки
Мідними вістрями стріл,
Бо лаштунки – це теж корабель –
У вічність.

Примітки:
Ведмежий мед навесні збирають на квітках ведмежої цибулі волохаті джмелі-трубадури. Так було в середньовіччя і так буде, доки не згине світ у вогні. Штукарі казали, що ведмежий мед лікує від клаустрофобії.

Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
її тепер ніде не знайдеш.
Яка трагічна помилка!
Яка пастка диявола!
Я втратив
величезну брилу духу.
Навіть нові видання
цих творів
не замінять її.
У ній був аромат доби,
пахощі творчого процесу,
акт її створення.
А тепер її попіл
майорить скрізь.
У цій книжці
для мене явлена
ціла Олександрійська бібліотека
з її неозорою мудрістю,
із глибиною смислів.

15 липня 2025

Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на праведне,
Стократ помножить і радість мать щоднини.
…Палають небеса… Із них не дощ,
А зливою смерть ллється безперервно.
І кінця краю не видно в перспективі.