1.ТАНКА галицько-пуерто-риканська.

Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?

2.ТАНКА святково-резюмуюча.

Орхідеями
Ми тішимо коханих
У свята різні.
Це ж ліана-паразит.
Все квітуче є таким?

3.ТАНКА весняно-стратегічна.

Сніги розтали,
Пропали знов дороги.
Розою вітрів
Розцвів напрямків букет.
Вкраїна-бездоріжжя...

4.ТАНКА оптимістична?

День нових надій?
Інавгурований нам
Черговий гарант.
Та чи настав таки край
Епосі альфонсизму?

5.ТАНКА недотрастова.

Складав він пальці.
У день голосування
Народ склав дулю.
Нездорове суспільство
Бджолами не лікують.

6.ТАНКА лицемірно-гігієнічна.

Епідемія.
Вдягнули усі маски.
Дивне суспільство -
Чи не заважким буде
Для обличчя новий шар?

2007-2010

Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога –
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких – і моя нехолонуча тривога.

Вона гостро пронизує мене –
і згасає в регістрах невгамовної німоти,
Не торкаючись наших прагнень –
І ті зійдуться замість або раніше нас.

Щовечора входимо в ночі, не нами омріяні,
Такі не потрібні обом, а сильніше – мені.
І наші відбудуться з нами – сміливі, як місія.

Про них вищі сили любові ми просимо –
І справдяться мрії високі, як зоряні розсипи.
Не віриться майже, що місія спільна – impossible.

В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу,
Що й не поміча нікого.
А як молиться, то байдуже йому –
Є міньян чи ні».
«Поклич його до мене».
«Нізащо дивак цей зі шляху свого не зверне..
Хай би й імператор кликав».
«Замов у нього шкарпеток пар із чотири».
І ось невдовзі майстер простягує раббі товар.
«Скільки ж за пару просиш?»
«Півтора злотих».
«Гадаю, що й одного стачить».
«По-твоєму хай буде».
«А де ти продаєш свої шкарпетки?
Нелегко, мабуть, збути?»
«Та ні. З господи я виходжу тільки в синагогу.
Замовники самі приходять за товаром.
А дехто й вовну гарну приносить».
«А що ж ти робиш уранці перед молитвою?»
«Звичну свою роботу та псалми співаю»
«А які ж, цікаво б знати?»
«Ті, що напам’ять знаю».
І попрощавшись, майстер пішов додому.
А Бааль Шем Тов учням,
Що були свідками тої розмови:
«Сьогодні пощастило вам
Побачить наріжний камінь,
На якім тримається наш Храм,
Допоки не прийде Месія».

Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумʼї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріти,
обпалитись, перегоріти…
І наступного разу
летиш, відданий мріям –
підданий цієї дитячої країни
без назви.

Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрелився, я гучно сказав: "Я буду першим!"

Зі штанин дістаю друкарську машинку,
У кишені стискаю дулю.
Його поцілувала не жінка -
Його поцілувала куля.

Лишився я єдиним генератором
Поезії малоросійського народу.
Та я усіх переноваторю!
Не сумнівайся, Володю!

Пишу свій вірш, на крапки багатий,
Неначе цвяхом ґвалтую скло.
Подумав: я - справжній новатор!
А це вже все колись було...

Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
телефонує муза
в образі завідувачки бібліотеки
(у неї коньяк і старі фоліанти)

професор зітхає
не можна образити ближнього свого
не скуштувавши його трунку
це антигуманно
і суперечить канонам
герменевтики

і тоді він бере чисту склянку
дивиться крізь неї на сонце
і розпадається на три іпостасі

перший професор іде в деканат
тримати фасон і марку
другий біжить до аспірантів
цитувати антології поміж тостами
третій летить у бібліотеку
бо там істина
яка ніколи не буває сухою

а ввечері
три професори сходяться в одну точку
хитаються як три тополі на вітрі
і намагаються з’ясувати
хто з них сьогодні
написав геніальну передмову
а хто просто закусив
літописом

метафізика панове
це коли печінка одна
а приводів для радости
незліченне число.

1.05.2026

Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.

Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водоспадів,
кожний камінець або брила – все стелить
ложе фатальних історій насправді;
а ти не у зв'язці зі смертю, з тобою блаженство.

27 березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного масштабу.

Ти, мій друже, як є - видатна фігура!
Прибитий важкістю буденних справ,
Пам'ятає радянський народ, як Юра
Космосові цноту зламав.

Я теж, як справжній моноліт
На поетів твердих форм вчиняю сафарі.
Позбавляю цноти сучасну укрліт
Майже, як космос - Гагарін!

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом і Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі.

Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги 
колись молодої води.

Гудки привітань суднам,
що йдуть назустріч,
випереджаючи обриси,
немов бойові оліфанти Ганнібала,
трублять, лякаючи янголів
у їхній незримій приявності,
будячи птаство наших снів.
І те здіймається, кружить
між тишею і мороком,
сьогоднішнім і минулим,
сідає, повертаючись,
або розчиняється
в нічному повітрі
забутості.

Солонішає повітря,
гірчить вода,
розходячись хвилями
згасаючого гласу,
і море чує:
– я вже тут.

Ще тримається 
ця дивна звичка ‐
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами 
шукачів артефактів
і прахом вогню
згаслих смолоскипів.

Утрати наші -
велосипеди, золото,
оргтехніка,
розум...
Вибачте, ми були
неуважними -
і до руху планет,
і до наших коханих.

І цей час одного разу
може настати.
Про нього я думаю,
лягаючи на смужку
порожнього ліжка,
як про диспетчера
наших утрат,
і прокидаючись,
втрачати знову,
в'язнучи у сумнівах.

Не трушу клепсидрою,
у ній потопає і –
випливає час.
Яка глибинність
замкненої системи!
Ха! В ній вічність?

А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

О чи ще не перевелася на цьому світі людина
що зі мною на ти
О звичайно
моя бабуся й мої батьки
як там у вас справи
голови вище і бажано за двома стінами
обіцяю
наступного разу коли повернуся
привезу із собою нову квартиру
бо ви ж знаєте цю казку
нічого я вам нове знесу
навіть краще
я їх вам видаватиму як конвеєр

але навіть конвеєру треба
людина що з ним на ти
бо коли в них питають
¿пані конвеєре як ваші справи
пані скрипить немов заіржавіла залізяка

ОООО де ти людино
що зі мною на ти
в якому місті? в якій капіта- або соціалістичній країні?
я тебе шукаю
тепер під лупу
тебе я хочу вже
не лише серцем
добре нехай ти будеш ніякий не ПРРРИНЦ
на моїй новорічній зірочці
що посипалась мені на одяг
а мама випрала у ваганах

і неважливо наскільки ти будеш цілий
наскільки нормальний
чи теж голова — циганський оркестр
наскільки здоровий наскільки хворий
наскільки вразливий як кошеня
чи настільки ж чутливий
як і стіна з залізобетону

може ти будеш подруга
може ти будеш друг
але я підозрюю ти не знаєш
що таке коли хтось із тобою на ти
і як від цього добре
бо для тебе скоріше за всього я буду
you

але ти для мене
може і не надовго
просто ти

Як не втомивсь ти на роботі
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто на ринг її перетворити хоче,
Та тих, хто в захваті над мовою батьківською регоче...
...Одвічне горе України – на булаву надмір охочих.

 білий брудний голуб
 із тьмяними рожево яскравими
 лапами
 сторожкий мов отруювач
 у якого при собі
 отрута і намір
 скрадається підскоком
 межею тіні й осоння
 роззирається круглими
 очима параноїка навсібіч
 іржаві трамваї
 сунуть іржавими рейками
 неподалік
 дотлівають недопалки
 догнива хвіст плотви
 стоять зношені черевики
 в тих черевиках
 стоїть зношений чолов’яга
 на позір байдужий до всього
 за тим чолов’ягою
 хвилинний гармидер і лемент
 тінейджерів
 за ними виття сирен
 стіни панельних будинків
 давно занедбаний і зачинений
 заклад mozzarella
 декілька ще поки безлистих
 тополь і небо квітневе
 на позір байдуже до всього
 стогін сирен уривається
 зблискує шибка
 прочинена кимось на осонні
 і в мить зблиску голуб
 набирає висоту
 все далі від стін будинку
 тінь голуба
 віддаляється стрімко
 у протилежному напрямку
 нагадуючи скидання каба
 із бомбардувальника
 

 ось поет на променаді
 проминає повію
 мова тут не
 про молодих поетів які
 те саме що повії
 або старих повій
 котрі чим не поети
 отже
 абстрактний поет
 проминає абстрактну
 повію
 вони можуть навіть
 перепихнутися
 поглядом
 у чім
 кульмінація тексту
 чи суть
 той самий поет
 одразу
 уважає презирство
 в очах тієї повії
 і сама вона
 у той самий час
 уважає презирство
 в його очах
 теж
 але чому би
 не перепихнутися
 поглядом
 на променаді
 

Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.

Я шукав Істину
Серед провулків, де чорні птахи
Дзьобають черствий хліб –
Скоринки буття нашого,
А знайшов тільки іржаві цвяхи,
Якими колись прибили
Руки до сухого мертвого дерева
Нещасному блукальцю Христу –
Пророку віри, добра й милосердя.

Я довго йшов вулицями
Міста гріхів і мідних шелягів,
Доки тьма не ковтнула
Сліпі будинки і німих двірників,
Заґратовані поліційні ділянки
І розмальованих хворих пoвiй.

Далі йшов з ліхтарем,
Що блимав жовтим вогником
Забутих красивих слів.
Бородатий відвідувач шинку
Хотів пригостити чаркою
Нудного гіркого віскі,
Яке колись накурив
Старий чоловік у спідниці –
Картатій, як його нещасна земля,
Що ховає залізні мечі
В глибинах торф’яних боліт.
Та я був без того сп’янілий
Цвітом старої вишні,
Що цвіла у моїй пам’яті
Білими квітами смутку.

Голос віків звучить
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
розсиплеться в порох,
його джерело пересохне,
тоді настане
усесвітня пустеля.
Голос віків стане оракулом
небаченої історії.
Від нього багато чекають,
тому і багато спитають.
Голос віків стане галасом віків.

18 жовтня 2025

Скільки можна битися
об стіну байдужості,
об стіну мовчання,
натикатися на браму відчаю,
на колючий дріт ненависті,
мінні поля сумніву,
читати партитуру вагань,
пити вино забуття?
Це Сізіфова праця,
яка штовхає тебе
у безодню страху,
у прірву безнадії.
Камінь із гори розчавлює
будь-які паростки творчості,
сором'язливі квіти,
які виросли в пустелі.
Я йду під амбразури парадоксів,
під амбразури безумства.
Мене косять
черги апорій.
Я підриваюся на мінних полях
пасток розуму.
І цей рух є вічним.
Це спопеління
і відродження з попелу
не знає меж.
Тому я буду розбиватися
об стіну,
як уламок слів пророка.
Я буду спопеляти
свій розум
у безжалісній пустелі.
Рух до мети нескінченний,
а мета
поступово даленіє.

11 жовтня 2025

Лиця українські у юдеїв...
Юдейські лиця в українців...
Неважко тут і заблудиться,
Часом питаєш: «З ким і де я?»
Не заблуджусь. Дороговказом
Узяв собі одне-єдине:
Шукать не мову і не расу,
А звичайнісіньку людину.

***
Persons are Ukrainian in Jew..
Jewish of person for Ukrainians..
Undifficult here and get lost.
Sometimes does ask: "With
whom and where I"?
Not get lost. By a pointer
Took to itself one-only:
Look for not language and not race,
And the most ordinary man.

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів,
що кидались свиньми в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш служить мені?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справжніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумить Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я,
а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть.
Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль,
як миєш руки, чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»

Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».
Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.
















Д

І, вийшовши звідти, Ісус відійшов
У землі тирські й сидонські
Євангелія від св.Матвія. 15:21
На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку.
А вона ж була найперша християнка серед гоїв.

Узяв з собою Петра та Зеведеєвих синів.
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що чути за версту…
Їм байдуже , що діється зо мною.
«Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись»:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…

 покинуті тексти
 що їх
 фоліанти
 та я
 записую далі
 слово за словом
 на кухні чи
 сидячи на унітазі
 гріючи їжу
 курячи бозна-що
 ще
 на балконі
 собі
 який почистити би
 дійдуть руки колись
 якщо буде завтра
 дійдуть
 руки
 чого би не сподіватися
 що буде завтра атож
 якщо завтра
 буде
 якщо буде воно
 якщо