Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Ходить Га́рбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи жи́ві, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
«Слава Богу, що здорові
всі родичі Гарбузові.»
«Так!» — сказав Порей лапатий,
що при владі депутатом. —
«Поки жи́ві та здорові
всі родичі гарбузові!»
Оприлюднили Томати:
«Нас послали воювати —
Гинуть молоді, здорові
Не родичі гарбузові!
Нещодавно, десь під тином,
Героїчно Кріп загинув!
Безвісти пропав Часник,
Кабачок в Донецьку зник.
Підірвався Біб на міні.
Безлад, паніка в країні.
У полоні Бараболя,
Топінамбур і Квасоля.
Смерть літає біля хати,
А немає чим збивати.»
Розійшовся гострий Перець,
Підняла Цибуля вереск:
«Не пускають за кордон,
Бо нас там уже мільйон!!!
Благодійні внески банків
У кишенях олігархів.
Кавуни від ТЦК
Заховались в будяках.
А Редиска білолиця
Заробляє на в'язниці.
Коку нюхають Бобові, —
Теж родичі гарбузові.
Баклажани — погань сита,
Полуниця соковита
Продали ракети й дрони,
Хрону, Моркві, Патисону,
І нема на них закону.
Гроші вкрали і до бою;
Заїдають смерть ікрою!»

А ще хочемо... Та ну!
Швидко виграти війну?

29.11.2025р.

З висоти долинає дивний звук. Де лісове листя яскраве і падає, немов клаптики світла, на землю, підсвічуючи своїми променями небесну та земну поверхню.

Якщо ми зможимо чесно, допитливо, сміливо зазирнути всередину себе, то знайдемо легку цятку на листі, яка горить незалежно від усіх наших інтриг.

Якщо ми зможеио ближче зблизитися з цим світлом, бути більш відкритими до нього, воно почне бути нашим провідником.

Там, де колись ми шукали зовнішнього світла для листя душі, тепер ми будемо дивитися на це світло. І чим більше ми можемо бути відкритими, тим більге воно буде рости. Спочатку буде здаватися, що воно згасає і зникає. І це буде важкодосяжне. Але поступово, з часом, це стане звичкою. Чим прозорішими ми будемо для цієї енергії, тим менше нам потрібно буде маніпулювати своїм життям. Або ми відчуємо зв’язок з цим світлом, або відчуватимемо себе не на своєму місці, і це буде нашим провідником. І навіть у нашій найнижчій точці є промінь світла, який вказує нам шлях. Але якщо ми дійсно зможемо померти в цьому світлі, воно проведе нас крізь мережі реальності. Ми побачимо, що втратив зв’язок з ним, ми опинемося у пітьмі нашого маленького «Я». Коли ви опиняєтеся в темряві: будь - якій ситуації ви робите усе можливе, щоб світло ніколи не виходило із середини тебе на зовні.

Раптово опинилася у темряві, відчуваючи себе замкненою у чотирьох стінках. Це гірше, аніж перебувати уві сні. Сон може перерватися, або ти можеш перервати, щоб він переключився у інший сюжет. Цю темряву нічим і ніким, навіть власними силами не перервеш. Але я бачу: темний коридор, який біжить у перед кудись у вічність. В ситуації, в який опинилася, заставляє замислитися. Вона грає зі мною в гру. Її правила прості: можеш піти назад, але у перед ти наврядче підеш. Можеш іти уперед й поглинутися вічну темряву та првернутися назд також можеш. Тільки оберти вірний напрямок.

Звідкілясь холодний вітер дме щодуху. Звичайно, я замерзла. Потроху зрушивши мене з місця. Хоч і чинила опір, але я опинилася на декілька кроків попереду. А подумками думала: «я не хочу жити у вічній темноті. Хочу хоч трошки побачити світло. А ось як засвітити світло всередині себе - і освітити все зовні у цей момен. Мені було невідомо». З’явилися побоювання, що якщо холодний вітер знову дуне, я залишуся у вічеій пітьмі. Я знаю, що мушу повернутися назад. Застрягну там і не вибратися звідти. Мені спала на думку пограти з нею в гру. Набравшись сміливості я вирішила подорожувати йти темним лабіринтом. Тобто зазирнути у нього і дослідити кожний його куточок, щоб розкрити таємницю «чорного церця», якщо я хочу втекти з цієї темної землі. Мені доведеться розкрити темні стежки, які ведуть у невіданє та потаємне місце, з якого я можу вийти з чорного лабіринту.

Почувши ледвий подих вітру. Я зрозуміла, що у темряві ще хтось присутній. Попереду себе, я побачила напис з пари: «Що ти побачиш зараз такого, чого не бачила раніше? Як дивитимися на стіну, яка тебе оточила, і коли ти загубилася за стіною чи без них?

Я побачила у темряві, що кроки переплітаються з минулими стежками, і в цей момент почувся чийсь шепіт: «все одно йди».

Я все ж несу в собі щось потужне. Тягар минулих прогулянок, яких необхідно вилікувати - йшовши далі, я часто зустрічала тінь холодного вітру на протязі довгого періоду. Ось чому я йду, щоб вилікувати свою присутьність в минулих шляхах, і щоб зруйнувати стіну, на яку я дивлюся постійно. І коли настане момент і стіни зруйнуються, не губитимуся за стінами чи без них. Кожна дорога повторюється, щоб освітити погані вчинки молитвами у откровенні із самим собою. Бо я розумію, що щось відбудеться знову і потягне за собою минулі моменти, тобто це знак, що минуле повертається тим же шляхом, тільки у майбутньому, тому і повертаюся у минуле, і починаю все спочатку та хтось не допускає мене у майбутнє. А це значить, що мені необхідно самостійно повернутися у минулі спогади, і почати все з спочатку, заліковуючи кожну ранку у будь - якому напрямку. Бо мій шлях відображає мої наміри та потреби, тільки в минулому. Як зробити так, щоб відкрився доступ у майбутьому і залишити тільки слід минулого. Просто дозвольте освітленій стежці вести вас, щоб ті хто входить зустрітися з тими хто виходить. Просто довгий час йшла і не побачила світла, а тепер хочу світитися від щастя.

Раптом теплий вітер дме підштовхуючи мене йти далі і не втрачати віру у себе. Він грався зі мною, то дув, то зникав, то йшов уперед зупинявся, повертався і своїм видихом образ білим туманом малював. Наразі я відчула щось тепле всередині себе, і навіть коли віддалявмя вітерець, даючи можливості напитися самостійно світлими силами в собі, а це значить я повірила в себе, побачивши маленьку точку світла, який почав збільшуватися і перетворюватися у образ. Спочатку вимальовувалися пальці ніг, ведучи і закликаючи йти далі, і не зупиняйся. Ви спитаєте, де ти побачила саме таке світло? У потаємному місці. Де рідко з’являлося, але якщо навчитися бачити маленьку крапку світла увсередині своєї темної душі і йти уперед, не оглядаючись назад, відразу ж, зрозумієш ти на вірному шляху. Це яскраве світло поступово зігрівало мою темну душу. Я зрозуміла, що відбувається важливі зміни всередині мене - настав час народитися новому світлу, дозволивши йому жити в собі; я точно знаю, що він ніколи не згасне, а горітиме і освітлюватиме все навколо, і ще яскравіще сяятиме, аніж раніше, коли я потрапила у темряву. Я не тільки можу прогледіли спогади минулого у всіх куточках лабіринту, в якому світиться світло від мене. Я можу всі темні стежки пройти без страху, навіть якщо знаходжусь у темряві те, що недосліджене і досліджене мною. Ви думаєте, що я полишила темну гру, яку я грала. Звичайно ні. Я продовжила грати, тільки темна гра змінилася на світлу, використовуючи відповідне світло, освітлюючи ним у найтемніших дорогах темного лабіринту.

Розпочавши обстежувати шляхи. Кожний поворот ліворуч, або праворуч, або прямо будуть для мене: кроками випробування. Моя місія - вилікувати минулі стежки, і поки не вилікую все до останку - не піду далі.

В цій грі якщо порушу правила: опущу руки. Підніматися стане ще ввжче і запалювати світло в собі, також буде не легко, а це значить вихід буде втрачено. Тобто шукатиму світло і запал його довгий час. Є ризики, що вітер знову поміняє направлення. Потроху вітер намалював ноги своїм паровим подихом. І знову, закликаючи йти далі і не боятися нічого. Я продовжила лікувати все наболіле, осяюючи темні плями, як тільки поверну чи направо, чи наліво, як тільки піду прямо чи навкоси, знаєте мені хотілося все-таки ризикнути і піти трохи назад, і як тільки я наважилася, я побачила що чорні плями були погано освітлені. Довелося повернутися назад до входу і розпочати все наново, гортаючи сторінки болю. Зашиваючи наболіле, ставало делалі лешге дихати і вітер своїм паровим подихом поступово вималюввв повністю образ, який яскраво світився. Паровий образ показував напрямок і я йшла за ним - освітляючи мені дорогу. Стало чутно мені, що хтось щось промовив. Мені не здалося, йшовши вперед, я побачила, що йду вже за сяючим тілом з крилами, світився як ангел світиться вночі, який говорив зі мною. Він мене вивів з темного лабіринту. Пройдений шлях вилікуваний світлом, а спогади минулого залишили легкий спогад. Тепер я точно знаю, що в темряві світло може і повинно існувати. Існують можливості повернутися у темний лабірин, лікуючи наболіле.

Світло лилося крізь листок, який дивився на небо з власного сонячного куточка. Воно очищає темний бік цього освітленого листка. Раптом, вітру здавалося, доромагав рухати листя. І яких ти торкаєшся його своїм крилом.

Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
Він загубив не лише
учорашній день,
а ціле тисячоліття,
не лише Атлантиду
чи Вавилон,
а щось глибинніше,
цивілізації у нас самих,
міста, затоплені страхом
і підлістю, розчавлені
потоком історії,
зарослі травою безпам'ятства
і байдужості.
Стоїть під вікном чоловік,
мов жебрак
перед вічністю
і просить угамувати
тисячолітній голод
і уселенську спрагу,
у його цеберці
немає дна,
туди провалюються
цілі епохи,
грандіозні ідеї
і потоки енергії.
Чоловік із бородою,
розпатланий,
із посохом, мов пророк,
у якого закінчилися
слова.

6 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
З шматочків обрію,
Щоб прикрити оголене тіло
Метафізичних красунь
З металевими поглядами.
Антени скляних будинків
(Все прозоро, навіть люди прозорі)
Міста, що розійшлось колами
По воді часу марних надій
Антени, що нагадують щогли
Кораблів мідноголових етрусків
Кораблів, на яких пливуть
Сірі щурі зляканих поглядів
До Америки дідуся Клена.
Черевики жителів міста
Білої кози Пенелопи –
Це вартові , що крокують опівночі
До вежі омелюхових снів
(Жовта шпиляста ратуша).
Місто закручених речень
(Ніби число «пі» не придумали),
Місто над Нілом минулого
(Ніл Армстронг) –
Воно пам’ятає Місяць оповні
І риб, що зачудовано
Дивились на зорі
Крізь воду, крізь химеру вигадки «Я».
Обгорілі колоди хати
Дерев’яної, наче ліс містики.

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

1982

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
який співає останню пісню
і хоче повернути
давнє ммнуле.
На останньому осінньому
листку можна нвписати
вірш і послати
у невідомість.
Цей вірш, написаний
розмитими, кострубатими
літерами, по крихтах
відтворить нашу добу.
Останній листок -
це останнє зітхання осені,
останній плач дощу,
острів любові
у пустелі ненависті.

1 грудня 2024

Я йду вночі під дощем
крізь ліс. Мені в обличчя
хлище вода, як небесна кара.
Так сторінки історії
вдаряються болючими кинджалами.
Непізнані події
б'ють ляпасами.
Гострими стрілами
мене пронизує
мудрість неба,
краплі в'їдаються в шкіру
кров'ю минулих битв.
Мене чекає невідомість
чи підступний напад,
але я продовжую йти.
Пробила північ годинником ката.
Я йду крізь ліс,
як через морську бурю.
Я йду крізь ліс,
ніби через лабіринт Мінотавра.
Я йду крізь ліс,
як через поле бою,
у війні, де не можна
здобути перемогу.
Я йду крізь невідомість,
крізь павутиння галактик,
крізь пута диявола
і випробування Бога.
Я заплутався в сітях пліток
і життєдайній воді пророцтв,
у безумстві геніїв
і безмежній несамовитості.
Я йду крізь ліс,
розсуваючи гілки,
як вхід до Едемського саду.
Я бачу найвеличніші палаци
і найжахливіші притони,
наднові зірки і чорні діри,
туманності,
як мудрість пророка.
Первісний вибух,
ніби сперма космосу.
Я йшов крізь ліс, а потрапив
у всесвітній катаклізм,
на шахівницю
магів і юродивих,
на роздоріжжя, де кожен шлях
грозить смертю.
Я забрідаю
у глибини духу.
Я йду крізь ліс,
ніби через парад планет,
ієрогліфи фатуму,
письмо провидінь,
аби дістатись
у точку неповернення.

22 листопада 2024

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

***
А пацієнти шостої палати
московії і найнятої вати
готові до війни,
та тільки не пани,
а пацієнти шостої палати.

***
А мафії не писані закони
і на брехню немає заборони,
осуджують месьє,
що євро не дає,
а мафії не писані закони.

***
А блюдолизу є кому служити,
коли у владі урки і бандити,
і їх небитих – тьма,
і битих ще нема,
а блюдолизу є кому служити.

***
А мафію Алі-баба курує.
Розбійники розбіглися і всує
лишається один
в сезамі Аладін,
а мафію Алі-баба курує.

***
А менеджери підвели паяца,
будуючи йому й собі палаци,
але якщо по ділу,
то не якісь дебіли,
а менеджери підвели паяца.

***
А у Європі дують на холодне,
їх об’їдають гнані і голодні...
не українці, ні,
то коміки русні,
а у Європі дують на холодне.

Досьє
А сучі діти і її сини
це одночасно слуги сатани,
та маємо і їх переконати, –
не окупанти
вибрали ґаранта,
а сучі діти і її сини.

11.2025

Ти - ніжна квітка орхідеї.
Ти - місток
між земним і небесним.
Коли закипить любовний шал
у розпеченій пустелі,
будуть написані
найпалкіші вірші.
Ти для мене -
найскладніша загадка,
непізнаний Сфінкс,
письмена небес.
У твоєму лоні
відкривається простір
для космічної катастрофи,
у якій гинуть галактики.
Ти - безумство пустелі
і невтоленість оази.

22 листопада 2024

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
Пилюка.
Сморід.

У гірському селі.
На околиці лісу, понад ставком.
Без сусідів та огорожі,
Губиться в зелені
Наш рай.
Будинок з терасою, на дві спальні
Під старим горіхом та молодим каштаном
У безкрайньому морі польових квітів.
Садом з плутаними стежками.
Яблуками, сливами й черешнями.
Це так гарно, що здається сном.
Та насправді, все ще краще.
Бо тут, у раю на околиці лісу, є ти.
Жінка, яка не чекає
Зими.

Цієї спекотної днини
Ти пройдеш босими ногами
Прохолодною бетонною долівкою
Затіненої тераси.
Ми зовсім одні, тому не обтяжені одягом.
Тільки твої улюблені плавки.
Помаранчеві стрінги, шкіра кольору карамелі.
І великі окуляри у білій оправі.
Я готовий споглядати це без перерви на сон.
Зупинити літо і проживати його на повторі.
У хатинці на околиці лісу, де є ти.

Кожного вікенду нас відвідують друзі.
Замучені спекою, містом, кар'єрою і побутом
Розумні люди.
У них є ми - розрада на один день і одну ніч.
На більше нас не вистачить. Їх також.
Тому ми п'ємо просекко з м'якоттю персиків
І говоримо про любов та секс.
До самого ранку.
Потім вони їдуть.
Бо насолоди не можна одразу багато.
Як і турбот.

Щоб картина була досконалою, ми маємо басейн.
Ти лежиш на його краю, позираючи у вранішнє небо.
Однією рукою пестиш траву.
Іншою погладжуєш воду.
Сонце спрагло злизує вологу між твоїх грудей
А вітер пристрасно лащить стегна.
Виглядає так, ніби це початок зародження світу.
Створено тільки літо, тебе і мене.
І здається, ти знаєш що робиш.
І що буде далі.
І чим все закінчиться.

Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
Він не встиг залишити сліди
у Книзі Буття.
Не можна написати
на розсталому снігу
видатну поему
зі щасливим кінцем.
Сніг перейде в ручаї,
ніби гучні промови.
Перший сніг обпік
ніжне тіло землі.

3 листопада 2024