переступи
забудь
про всі закони
і доторкнися плоду
заборони

відчуй
відчуй
прекрасну насолоду
життя
його корону
одягни

переступи
довірся
повір
і до небес сягни
до зір

переступи
забудь
довірся
і
кохай

дощ крізь неба брудний плафон
можливо тіки сон
під кайфом
всю ніч вікно
азарт
обдерте золото іконне
зневірений народ здає в ламбард
всю ніч вікно взираю
шлюхоподібні очі міста
зализане до біле ліжко раю
цифри часу тісно
останній поверх дощ насправді
сталої дії
всю ніч вікно збирає краплі
міліграми подіяли
останній поверх де я
ось хмарачос впаде
як згвалтована містом ідея
всю ніч
дощ іде

ти
їхатимеш здалеку
я стану при дорозі
повним колодязем
щоб
напився мене
розкину віти
рясною яблунею
аби
скуштував мене
вимережу радістю стежку
до дому мого
хочеш -
смійся з мене
а я
намащу душу
трунками запашними
словами зрозумілими
щоб
сп’янів від мене
і
замкнув у колі рук своїх

не вирватись...

Так всё не просто и лукаво.

Так всё не просто и лукаво,
Он смотрит на тебя,
В желании застыв игривом,
И невозможно не поддаться,
И начинаешь с ним играть.
Азарт игры тебя пленит.
И лишь от боли возглас иногда,
Царапины следы игры,
И промывая раны, злишься на себя,
Жалея, что поддался его взгляду.
Он нагло смотрит на тебя,
С желанием игру продолжить.
Но видя раны на руках,
Ты сдерживаешь, желание ему поддаться,
И вновь, и вновь с котёнком поиграть.

Николай Блоха 8 января 7517 года (2010)

Снег, зима.

Снег, зима.
С ночи, до утра.
Мороз и лёгкая пурга.
Мороз щепает, за лицо,
Блондинку и брюнетку, кодека и нимфетку.
И для тебя не делает он скидки,
Ты прячешься за воротник,
Но память греет сердце согревая,
Когда в такую же погоду,
И брёл в надежде, ждал и верил.
Сегодня всё ещё люблю,
Вот только что? – я не пойму.
Мороз щепает, слёзы мёрзнут на щеках.

Николай Блоха 8 января 7517 года (2010)

Гей,
море зеленого співу,
бурхливе і трохи сумне,
до нас завітай, бо ми ще щасливі,
образ не торкайся, а краще –
захлюпай мене.

Яка павутина навкруг заснувала
емоції, нерви і жили Землі?
То десь під горою
навік налякала
богиня Героїв
тупих ковалів.

Це
чудовисько – жінка,
це –
плетиво з дивного дива,
це –
кості і гори шинки,
це –
море зеленого співу.

Гей,
море зеленого співу,
бурхливе і надто сумне,
ти схоже на кисле пиво,
що мимо відра промайне.

Якась абсолютна невдача
в житті покохала мене,
підійде до серця, заплаче,
і – мимо відра промайне.

Тоді я вважаюсь померлим,
складаю чудові пісні,
мішками скуповую перли,
як ті жебраки навесні.

Тримаюсь поважно, як пава,
відбльовую кислий нектар,
моєю коханкою – Слава,
і сам я тоді – Божий Дар.

1994

У чорних відбитках
сирої повісті
Стоять
митники
моєї совісті
І якщо взяти
й зламати
лиха годинник
щоб було тихо
Почується рівний скрип
гільйотини
Що відділяє від решти
частку
А я шукаю думки
закваску
Боже, будь-ласка!
Бо хто помітить
Бліде в історії?
Хто відчинить ворота
країни Нової?
Або тараном проб’є їх
чи головою...
* * *
Стіною зі сміху
Червоною цеглою
омріяних
заповітів
Ціною покладених
квітів
Паперів
Перлів
Плів одну за одною думку
Щоб донести
гіпотетичному
онуку
Здатність
воскреснути
Й вбити гадюку,
Випекти місце,
де гніздиться туга
Перша – помре,
та залишиться друга
Дешевша – Говерла,
дорожча – Ніл
Молодість – серце з мішенню для стріл.

1994-2003

в голові як оси в кулевому паперовому гнізді
живуть лише думки про тебе
лоскочуть зсередини лапками і крильцями
не дають тебе забувати
нестерпно далеку тебе

хто шлях між нами виміряє, якщо він в глибини нас простягається?
хто цих ос випустить, якщо мед тебе так далеко, що вони повмерзають навічно
у це осіннє повітря а не долетять..?

був би я лікарем — вигадав би трансплантацію ос
зі своєї голови в твою
вигадав би хірургічне видалення відстані
шляхом кохання

а поки —
ти нестерпно, болюче відсутня
а оси — з голоду і розпачу — їдять одна одну
так що моя голова — легке паперова гніздо —
відлетить за вітром
із масивного дерева тіла зірвана

сподіваюсь вітер пронесе її поряд із далеким твоїм вікном
і бодай так я побачу тебе

спіши любити
бо люди відходять
бо
хтось втупився в газету з самими лише некрологами
хтось вчить комп'ютер віртуальної любови
хтось в чужих обіймах заливає горлянку
хтось параноями розмальовує стіни
хтось у смітнику роздумів порпається
хтось Бога загубив
а когось Бог звільнив врешті від нього самого
хтось чекає прощення
хтось чекає твого прощення
спіши любити
бо завтра
буде пізно

зі всієї павутини часу що обкрутила нас нарізно — у відрізаних коконах міст -
можна було би сплести одіж кожній істоті — і китам, і комашкам, і нам з тобою
так би ми стрілися зовсім скоро десь на вокзалі під проникливим дощем
і злиплися би павутиною до павутини, попадали би смішно в калюжі, біля кинутих сумок

“лежати, не підводячись, цілувати усе твоє обличчя, волосся
незграбно виплутуватися з часу, що тане від води, мокнути
стискати тебе в обіймах, під лушпинням мокрого одягу знаходячи тепло”
саме так описане поняття “щастя” в наймудріших із древніх рукописів


2009

Які люди дурні бувають:
Тікають від реального щастя...
Відпускають рибину думаючи,
Що більшу впіймають.
Важко на це дивитись...

Процес відрікання від реалії
І падіння в ілюзії, в якій нема щастя.
Нерозумно ти чиниш!- скажу я тобі.
Ти йому подобаєшся;
Повір- це важливо.

А ти чиниш як мала дитина,
Яка боїться темноти..
Можливо тебе ніхто не покохає,
А ти граєшся з почуттями.

Чого ти хочеш?
Гарний голос, високий, веселий-
Думаєш цього достатньо для щастя?
Якщо "так",- ти дуже помиляєшся...

2009

поночі
могилу дідову шукали

казок — не слухали
кашлю — не чули
тютюном і не пахло...
як знайти, діду?

опам'яталися -
за дубом розчахнутим
стежка

Христос народився!
і правнука маєш

куті поклали
Різдвом перехрестилися
світла
в дорогу
набрали

спи...

2010

троє царів
постукали
у мої двері

зірку шукали

я хотіла
залишити її собі
щоб
завжди знати дорогу
а вона
благала не розпинати
її променів

царі пішли

моя
надія
світилася
у їхніх долонях

Скельця


* * *

Промінці ковзнули галявиною і збудили маленьке звірятко, що нібито чекало на їх пестощі.
А ти посміхнулась ледь-ледь, заплющила очі. Я ж хотів милуватись на їх глибину, в якій так багато.
Мила моя малеча!
Вже перші зморшки з’явились у куточках твоїх очей, стигла важкуватість в рухах.
Мила моя, які лагідні в тебе руки, як добре розчинитися в теплі твого тіла, забути все-все, що чигає чорнотою, і врешті-решт склепити повіки в солодкому сні, сховати обличчя в тобі. немов цуценя ховає писка в маминій ласці.
Промінці ковзнули галявиною і збудили звірятко, що ніби чекало на їх пестощі.


* * *

Вони ніби кохались.
А кохати – це пити трунок до нестями, бо закохані завжди гіркі п’яниці. Це властиво не всім, бо пристойні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Тож кохала вона, він пристойно сприймав це кохання.
І коли він мився, розтираючи тіло, то ловив її погляд і йому було неприємно. Бо порядні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Вона, певне, не вміла інакше, помічаючи порцелянову тверезість рухів, відчуваючи, як він нудьгує, пестячи її.
Вона, певне, не вміла інакше, кохала бурхливо, весняно, вогненно, як діва цнотлива, мов краля, що цноти не знає.
Вони ніби кохались.



* * *

Друже, сумно.
Чи буває життя без смутку?
Ми невиправні діалектики, що бачать біле та чорне, біля вірності завжди зраду і завжди щось там – навпроти.
В тому світі немає горя, то значить і радощів, якщо ми не помилились в подвійності сущого.



* * *

Травень скоро злине, а гризота кублиться, як і раніше. Ні друга поруч, ні коханої. Два роки кохати в порожнечу. Дві панни, що байдужі.
Треба переломити це нидіння, сміятися, жадати, як воду спраглий, радості, і пити, пити.
Кульбаби стають жменьками пуху. Вітер рознесе їх світом, щоб знов прокинулось злото на зелені.
Скільки рядків! Скільки рядків, напоєних вересневим смутком. Ці рядки – єдине, куди я можу викричатись. Та хто прочита?



* * *

Зализані, охайні хлопчики з ознаками поважності, що проступає над ремінцем.
О, які ж ви впевнені та гідні! Ви гідні всього-всього в цьому світі, бо ви є. Своїми пещеними, але все одно липкими долонями ви хапаєте плоди пізнання, щоб жерти їх, пишаючись плямканням. Але то не гріх для вас, то не гріх, бо скінчиться клозетом і тільки.



* * *

Ваші гроші переповнили поважністю жести й слова. Тепер нічого не буває намарне, бо ви майже над істоти.
І повинні канючити старі голодранці, яких ви обікрали, бо гроші переповнили поважністю жести й слова.
Ви добре знаєте, що за життя на цій землі Суд Вищий діє вибірково, то чого стримувати себе. І завтра, поплескуючи по плечу, зверхньо зиркнете в очі достойного та стримаєте відрижку свого минулого.



* * *

Прийде той день,
коли Ваше серце розірветься від шалених бажань
і його скельця поранять сіру буденність –
відображення Вашого я.
Навколишнє завмре на мить, подумає:
“Ця медуза померла, як птаха в годину весняного співу”.



* * *

Прийшли й возвістили, що все загине,
тож повинні знайти праведника,
аби отримав прихисток в інших світах і людство продовжилось.
Шукали його, сперечались, аж воювали за своїх висуванців.
Коли таки знайшли, той запитав:
“Як же я покину вас на одинці зі злом?”
І Господь пожалів людей.



* * *

Моя Україно!
Я не хочу називати тебе ненькою, бо син ніколи не скаже недбалій матері правди про неї.
Краще будь мені подругою, дружиною чи сестрою, щоб глянути в твої карі очі покірливої тітки і запитати, чому кинула напризволяще свого Мазепу, а інших нерозумних цькувала на нього, як на лиходія.
Ти напувала молоком чужих пащенків, що кололи тебе голками презирства, і старою, спитою шльорою йшла за кожним, хто мав батіг і срібло.
Твої пророки оспівали материнський стогін, прокльони й приниження, твої вибухи шаленства, коли сини гризлися поміж собою, зраджуючи і оплакуючи доленьку ще до початку війни.
Народи ще одну дитину, аби виросла в мужа, який навчить платити за зраду й безхребетність, а блазням від свободи підсипле гарячих, щоб знали – свобода не привід для блазенства.



* * *

N.N.

Повна відсутність думки, будь-якої думки.
За кілька кроків від мене засинає дівчина,
подих якої я відчуваю, немов стою поруч.
І справа не в стінах, котрі між нами,
а в тому, що комаха летить на світло ліхтаря
і б’ється об скло,
залишаючись плямою на цнотливій прозорості.



* * *

О. В.

Поруч на болоті співали жаби,
зорі мерехтіли,
здавалося, що то пульсували тисячі сердець,
переганяючи, мов кров, тьмяне світло.
А я стояв на балконі,
вслухаючись у далеку дівочу сварку
й плакав, переповнений буттям,
дякував Господові за ці сльози
і цю тиху радість життя.
Коли ж це було?



* * *

Знаєш, друже, у нас таки великий народ. Такий великий, що годі намагатись зрозуміти його в справах його.
Іноді мені здається, що напівбожевільний майстер, щоби втілити чудернацький світ своєї уяви, вигадав химерні ляльки, які зрештою виліпив, і став бавитись.
Отож на килимку, що зветься українською історією, з’являється час од часу щось подібне до держави, постають велетенські армії, галасливі трибуни та герої в тогах дивують простір, щоби невдовзі розчинитися в безбарвності холопства та з пихою лакеїв гризти жовту кістку ницого жевріння, забувши себе і своє.
Чи бачив ти ще суспільство, котре вірить відвертим брехунам та покидькам, суспільство, в якому зрада – річ звична і дає зиск.
Наші безбатченки під завивання і регіт танцюють на трунах своїх пращурів, ляскають в бубни, втішаючи веселого пана.



* * *

Ні, мій друже, я не хочу, мавпуючи інших самовпевнених, передбачати вчинки нащадків.
Лише кілька думок про наше сприймання прийдешнього.
Дивитися через сторіччя – справа поетів та провидців, аж ніяк не політиків, яким доволі сутужно зрозуміти сьогодення.
Було б добре, якби ці романтики від прагматизму не мурували ілюзорні світоустрої, намагаючись втілити свої химери, а опікувались одним-двома поколіннями, як батьки опікуються дітьми, а діди – онуками.
Якщо ти фаталіст, то скорися думці: що має бути – збудеться, попри всі твої намагання перешкодити, і буде не так, як ти думаєш.
Якщо ти впевнений у своїх можливостях змінювати , – пам’ятай, що схожих на тебе досить, щоб результат виявився не тим, про який ти дбав.
Згадай Леніна, що бачить наслідки своїх дій і бачить не те, що хотів бачити.



* * *

Яка наївна впевненість – здолати розумом час!
Один рядок поета скаже про майбутнє більше, ніж всі оті фоліанти патентованих сивіл.
Тільки в одному можна бути певним – все зміниться.
І коли волають про невідворотність подій і форм буття, пророкуючи їх вічність, посміхнись.
Бо ніхто не збере всього: ні багатій, ні володар.
А якщо таки збере на певний час, то чекай найбільшої зміни, про яку писав Іоанн.



* * *

Нехай мої вірші на пожовклих папірцях погниють у вогкій тиші погрібів, та все одно на вістрі меча я втримаю терпіння й страх.
Терпіння, щоб не приклеїтись до слави. Не вірю її облудній плоті, тимчасовій владі, що нагадує весільну ляльку на капоті авто. На ранок після гульбища пожмакана цяцька, наче напівзабутий сон. Пам’ятають лише дзенькіт чарок та чари жінки, що пішла.
А страх – страх фальшивої ноти. Він не дає зрадити себе.
Краще втрачати й втрачати, ніж жити й писати без душі.


* * *

Газетна мудрість свинцевою осугою подразнює шкіру ануса.
Ціна слова мудреця та невігласа у цьому випадку приблизно однакова.
Найдорожче ж – не дурень, не мудрий, а той, хто влаштувався.
Отож обмацуємо голу Катерину Пікуля, але не читаємо Гомера.
Так і має бути, бо природа турбується про рівновагу –
і Моцарт, і недужий хворобою Дауна перебувають на протилежних полюсах.
Слава Богу, що абсолют не має повної влади.
Уяви абсолют рівноваги.



* * *

Все мине і тисяча миттєвостей з’єднаються в одно, щоб залишитись в спогаді про тебе, квіткою серед січневого небуття.
Ми приречені на втрату і усвідомлення минулого щастя не притишує біль від солі, що нею посипано рани нашої пам’яті.
Ми приречені на втрату. Отже не сумуй. Смуток не змінить нічого, бо кат на ймення Час не знає жалю.
Все мине, але зараз цілуй мене так, ніби нам судилася вічність.



* * *

Стати малюком, загубитися в лісі, рюмсати злякано й тихо, відчуваючи найбільше бажання – зустріти людину.
Тепер я боюся людей, боюся їх байдужості, липкуватих поглядів та настирливих вимог бути тим, ким я не хочу бути.
Втікаю в самоту, аби знову і знову шукати людину і знаходити розчарування.



* * *

О. Г.

Я поспішаю до тебе золотою дорогою.
Трамвай, мов човен фараона, лине кульбабовим морем.
Ти чекаєш мене в Едемі,
що має форми дев’ятиповерхового хмарочосу.
Я Маленький Поет Великої Жаги,
ти – кошенятко з очима стрімкої пантери.
Моя дика Єва, я пливу в човні між кульбабових хвиль,
серце моє –
то пелюстка яблуневого цвіту,
що принаджує силу проміння.
Одне лише мене турбує – відчуття перебіжності,
якого не спекатись ні за які гроші...



* * *

Прив’яле листя в керамічній вазочці, залишки морозива, твоє задумане чоло і непотрібна музика.
Я зрозумів, що кохаю тебе, що ми спізнаємо розлуку, що настане осінь з її дощами, а травень залишить по собі золу згаслого вогнища, сміття в спорожнілій домівці та морську піну, всотану піском.
Ти уявляєш, ніби спинила вічність. О ні! Смуток нашого завтра через відчинене вікно зазирає в наші очі..



* * *

Ми заблукали в місті, над яким палахкотить сонце.
Ми забули шукати дорогу. Сидимо та чекаємо поводиря.
Іноді з’являються молодики в жовтих шкарпетках і пропонують напрямок руху. А сонце палахкотить, зігріваючи та осяваючи всесвіт. Наша дорога давно відома. Але слабкість плекає довіру до жовтих шкарпеток та нових напрямів руху.



* * *

Сонце, коли воно на сході, нагадує малюка, який верещить від захвату, готовий увібрати цей світ, це безмежне диво, що нуртує глибинами своїх кольорів.
Сонце, коли воно на сході, наче перша кульбаба. Ще все попереду. І навіть немає що пригадати.
Але настає пора і вітер зриває насіння і несе його в безвість, в майбутнє. А ти залишаєшся стеблиною, стеблинкою, що згадує розпал травневого цвіту.



* * *

Я бачив крилатих людей.
Я бачив, як втрачають крила:
В одного їх відрізають,
в іншого вони палахкотять,
Мов смолоскипи.
Буває, що крила просто всихають, –
Найстрашніший різновид втрати.



* * *

Там, де немає кохання,
Там без радості дім твій і успіх, і мить відпочинку.
Там будь-яка праця – сізіфова завжди.
А всі сподівання, бажання та мрії
Існують, аби існувати,
в ніщо проростаючи мляво.
Там , де немає кохання...
І порятунок єдиний –
Це звичка жувати буденність,
Перетравлюючи добу за добою,
Як шматки засмаженого Фаетона.
Тільки сни – волоцюги,
прозорі та світлі,
Безжальні, як Правда,
Псують нам ранковий настрій.

Шукаєш нагоди
самотности
як рукавичок
в мороз лютий
серце розхристане
тріпоче
чого вартий горіх
без шкаралупи твердої
під якою ядро смачне
спів пташки
дзвінкий
у неволі
бачиш
хтось так дотепно
почепив місяця
до небозводу
зісподу
і навіть вночі
світло на землю
ллється
крізь мільйони дірочок
хмари наших сумнівів
колись розійдуться
відпусти на волю
пташку
що б'ється
в грудях.

Мертві несказанні слова,
Втомлений вигляд, печаль,
Чому все не так як хочу я?
Мені жаль. Хочу бути собою та я вже не я.
Мені жаль. Світ перетворився на ілюзію й обман.
Мені жаль.Люди втратили своє я.
Якби хотілось подивитись вгору,
Відлетіти високо вдаль.
Мені жаль. Мене поглинає світ у свій пекельний рай.
Стояти на обриві й дивитись вниз,
Затамувавши подих спостерігати за всім,
Хотіти німими слова сказати досить усім,
Відступити назад та нема вже куди,
Ніхто руки не подасть в час лихої біди.
Мені жаль.Хочу бути собою та я вже не я.
Мені жаль.Світ перетворився на ілюзію й обман.
Мені жаль. Люди втратили своє я.
29.05.07

Прийду до тебе вночі,
Візьму під опіку сон твій у долоні свої,
І шептатиму спи.
Спи, я ніжно тебе цілуватиму,
Тихо над вушком казки розповідатиму.
Спи, я пригорнувшись тебе обійматиму,
Теплом свого серця зігріватиму,
Доки сонце не зійде розвіявши чари,
А я не зникну як марево.
Спи, бо проснувшись відчуєш холод одноразових нових почуттів,
Що лежать біля тебе протягом багатьох днів.
Спи...
Я завжди у думках з тобою,
Хоч завдав мені ти болю,
Прийнявши невірність і зраду як долю.
Спи, бо згодом проснувшись чекатиме розпач,
Що відрікся кохання,
Обравши вітряне дранття.
Спи, бо вже не повернеш мене,
Лиш кара - марево переслідуватиме тебе,
А я життям своїм житиму і кохання у сльозах топитиму.
07.10.07

Легкий говір вітру,
Тихий шепіт морських хвиль,
Десь, де не видно стає берегів,
Пливе корабель моїх-чужих надій.
Десь, де не видно стає берегів,
Хтось стоїть на роздоріжжі доріг,
Долаючи сотні, тисячі миль,
Керуючись неспокійними хвилями нездійснених мрій,
З допомогою небесних зір,
І дальніх, ледь помітних маяків,
Шукає берег моєї душі,
Краєчок серця, щоб зігріти своє,
Таке холодне, без кохання пусте.
Десь, де не видно стає берегів,
Пливеш ти - кохання моє,
Виглядаєш пристань-чекаючи мене...
Та чи побачиш, впізнаєш?
Чи просто підеш?-
Туди, де не видно стає берегів...
21.08.09

1
Цей комар, наче докір з мого минулого, не дає заснути.

2
По небу, спотикаючись об сонце, гуляла підпила хмарка.

3
Збуджено нявчать коти, а мені байдуже, бо тебе немає поруч.

4
Я маленький мухоморчик, що виткнувся на полі, де товчуться бегемотики.

5
Сіре море стелить білу піну, що на мить скляніє біля ніг.

6
Тиша засипала втомлене місто, тільки кроки випадкового перехожого не коряться ночі.

7
Зморений день випив кухоль темного пива і сутінками поклав руку на плече старого майора.

8
Вода за вікном дзюркоче, треться кіт об ноги, посміхається мила, додивляючись ранковий сон.

9
Через прочинене вікно на пожовклий папір падають сніжинки, немов химерні рими.

10
Я бачив розумника, що плюндрував своє життя, спотворюючи коментарями думки генія.

11
Я сумував, я малював тебе на тихім плесі олівцем зітхань.

12
Два гідроплани кружляли над бухтою, наче бабки, що виконують танок кохання.

13
Гуляла віхола у лісі. А я у віхолі гуляв.

14
Тяжко, о Кірне, бути в юрбі, одна частина якої в іншу кидає каміння, та ще важче закликати до милосердя, стоячи поміж ними.

15
Вона була найкращою, тільки я не міг їй відкритися, бо гріх таку душу вихолоджувати відчаєм.

16
Навколо мене вирувала тиша, бо люди все писали казочки одне на одного, як у часи минулі. А втім, часи однакові завжди. Отож навколо тиша вирувала.

17
Все, що є – від Нього. І сонечко зранку, і тістечок смак, і почуття полегкості після покаяння, і сльози – рідкі гості.

18
Ми приречені на втрату, бо нас мало, надто мало одне для одного.

19
З узбіччя дороги відкривається плесо степової річки. На воді доріжки ліхтарів, а небо, мов галявина вкрита кульбабами.

20
Жінки усі на дотик, як запах розквітлих півоній. Розплавився шлях і навіть мухам ліньки літати.

21
Вона була першою, хто освідчився мені в коханні, і не останньою, хто збрехав.

22
Дурна епоха.
Годинники живуть своїм буттям, а час розгубився і щось жалюгідно белькоче.

23
Солодкий вульгарний запах сімнадцятилітніх панянок. Я стояв на сходинках старого тролейбусу, що подарував мені цілу зупинку з мого минулого.

24
Є прості істини, майже банальні в своїй простоті. Але на них стоїть світ людський.


25
Літає листя, мов перелякані птахи. І небо таке голубе, аж крижане. Ця осінь, як межа, переступивши яку треба давати відповіді і бути собою. Народжується епоха гекзаметру.

26
Вища мудрість життя в позначеному смертю. Вища мудрість смерті в позначеному вічністю.

27
Прегарні мрії не приносять дива, бо дійсність – здебільшого зрада порцелянових мрій.

28
Люблю серпневі зорі, що сяють обіцянкою щастя. А зараз ці зорі сховалися за хмарами, неначе їм соромно за мої розбиті надії.

29
Ця епоха навчена вбивати. Ти можеш пролити хоч цебро чужої крові, але пам’ятай: у святих і душогубців одна дорога до вічності. Тільки вічність у них геть не однакова.

30
Із дорученням зворотнім написав собі листа, але втік від листоноші.

31
Переповнений прихожанами той храм був порожнім.

32
Гори жевріли, наче велетенські вуглики. Ще мить до заходу сонця.

33
Моє минуле і моє сьогодення докоряли мені в моїх ранкових снах, а моє завтра дивилося на ліхтарик крізь келих червоного вина і посміхалося ледь помітно.

34
Тримав на руках її сина і згадував перше дитяче кохання, схоже на травневу квітку.

35
Над урвищем голі дерева,
Схожі на в’язнів перед розстрілом.
Січнева відлига.

36
“Пить піду!” –
Співає перепілка.
Цикад цвіркотіння.

37
Ковил – трава тріпоче.
І кленів шепочеться гілля.
Липневий вітер.

38
Згадуючи дитинство.
Через річку червоний міст
Збудувало вечірнє сонце.
Виспівують жаби й цикади.

39
Зорі, наче стиглі абрикоси.
В полі чути шерехтіння:
Крадуть кукурудзу.

40
Рвучкий квітневий вітер.
І дітлахи розправляють плащі
У марних спробах злетіти.

41
Перед малюнком.
Зал збільшився від світла,
Що заклякло перед шматком паперу
З його притлумленими кольорами.

42
Метеорит пролетів.
Абрикоса упала
І злякала стару мишу.

43
Я приніс з морозу величезне яблуко і підніс до твого обличчя. Від запаху, свіжого запаху ти прокинулася і посміхнулась щаслива.

44
Кульбаби, кульбаби всюди, ніби Крез вирішив позбавитись золота, а Сущий перетворив те золото на пух і розвіяв.

45
Дивлюсь на тебе і завмираю так, наче вийшов з хащі на галявину, де цвітуть сотні папоротей. Дивлюсь на тебе і гублю слова, бо не можу скласти думку, щоб передати свої почуття.

46
Цуценя налякало метелика,
Що злетів над пахощами півонії
І зник у ранковій прозорості.

47
Сміється море.
Вітерець над водою
Грається з чайками.

48
Містечко на схилах гори, наче сімейка червоноголовців, що визирають з трави. Над теракотовими дахами, над покрученими соснами і аквамарином заливу лине дзвонів передзвін.

49
Після пожежі.
Із каменю гори стирчать обгорілі кипариси, схожі на чорні шпичаки, що проштрикнули небо. Марне Зефір намагається їх оживити.

50
Якби ж то люди так вперто прокладали дороги спасіння, як цю дорогу в скелях…

51
Обгорілі дерева на схилах гори схожі на плем’я чорношкірих, яке поспішає до бою. Над самою кручею кілька сосен, вцілілих при пожежі. Ці сосни, наче вояки, що готові достойно зустріти смерть.

52
Південний вітер розправив прапорці моторних катерів. У білій сукні темноволоса панна чекає на причалі.

53
Буденний крах.
Вершину почуття вже пройдено, а все здається, що вершина.

54
Я прокидаюсь, думаю і помічаю, як неважливе, дрібне та сіре стає сутністю нашого життя, а ми віримо, що це вбоге пищання – вишукана симфонія.
55
В павутинні нудьги заплутався квітневий вечір. Накрапає ледащо дощ і равликами повзуть хвилини, немов зупинився час.

56
Спека невтомна, як монологи радіоприймачів. Червневий вечір.

57
Ковток нічної тиші, що гуде розмірено, як трансформатор, що тече цівкою води з крану на кухні. Ще мить і тебе не стане: розчинишся в порожнечі своїх думок, загубитися назавжди в неможливості протистояння.

58
Метелик на мить закляк на камені дивною квіткою і зник в гущавині ближнього дерева.

59
Тліє листя, як останні тижні в місті, де мешкає твоя пам'ять. Розлука схожа на листоношу, що помилився адресою.

60
Який мороз!
Чуже місто гріється в дешевій забігайлівці доброю старкою.

61
Далеко потяг. Собаки валують. Хочеться спокою, сосен скрипу. Настрій вирівняти, як доріжку в сквері, щоб не вибоїв.

62
Три місяці чекали парасолі
Цей вересневий дощ.
Всміхається грибник.

63
На сонечку вовнянки
Акації торішній лист.
Південний вогкий ліс.

64
Між небом і землею
Три тисячі ниток.
Пожовкле листя падає в калюжу.



65
Затужавілий час.
Ранкова сутінь
І бубоніння жовтневої зливи.

66
Зірки, як звільнені серця
Ледь тріпотять під вітерцем.
Я знову пригадав червневі ночі.

67
Над жовтим полем
Завмирає сонце
І проміння чеше об стерню.

68
На перший сніг лягає листя жовте. Який чудовий килим, подивися, гаптує листопад.

69
Волога волосся грабує хвилини сну. У думок якась протиприродна прозорість, немов би слова розчиняють у кислоті до стану єдиного звуку.

70
Листопад, як гола правда, чорнів грязюкою похмурий та непривабливий.

71
Перша птаха над озером Басів Кут. Старий жебрак збирає пляшки після нічної гульби веселих компаній. А водоспад шумить і вдень і вночі.

72
На чорній гілці горобець зустрічає зиму, наче безпритульний жалюгідну старість. Місто принишкло в передчутті першого снігу.

73
Пелюстка осінньої квітки лягла на хвилю і злякала маленьку рибку, що хотіла побачити сонечко.

74
Напрочуд теплий вересневий вечір. В імлі зникає жінка світлокоса, і підлітків веселі голоси.

75
Шерехтіння листя, що опадає долі, наче згадка про наше минуле, в якому були павутинка на лівій щоці і вологий запах грибів.
76
Могила схимника.
У присмерку надгробку поруч
Жовтіють чорнобривці.

77
Немов зимове хутро, сніг сповзає і відкриває непривабливість околиць. Труп безпритульного із люку дістають.

78
В запустінні оселя серця і в недбанні. Дух Святий віддалився, а засмучений Ангел терпляче чекає за дверима очищення захланного обійстя.

79
Без діла лежу цілий день. Розсудливий скаже, що лінивий схожий на мерця. Неправда: милуюся фіалкою на підвіконні.

80
Світло вуличних ліхтарів сотнями променів пронизує авто, а небо аж срібне від сяйва місяцю, що причаївся за хмарою.

81
Вікна сусідського будинку виблискують під сонцем – безшумна пожежа жовтневого вечора.

82
Тихий хрускіт снігу під ногами.
Зорі мерзнуть в порожньому небі,
А обличчя червоне, як вогник.

83
На квітці кульбаби маленька пір’їна і крапля роси.

84
Самотня ворона в сірому небі пригнічує настрій.
Брудна вода хлюпотить під ногами.
Зіпсований грудень.

85
Зв’язки поміж темрявою, переповненою морем з його пароплавами, і світлом маяка. Стоїш за штурвалом і відчуваєш, як цей вогник утримує гармонію простору.



86
В старому селі, де зруйновано церкву, де люди замордовані буденністю, смерть така звична.

87
Північно – західний вітер кидає на промерзлу землю лапатий сніг. Буденно з’являється зима, і відчуваєш сповитий смутком спокій.

88
Поет спочиває.
Сосни скриплять під вітром,
Падають голки на тіло,
Що в гамаку спочиває.

89
Над обрієм ранкова зірка. В імлі дві постаті рибалок: їх кроки розчиняються в переспіві жаб і цикад.

90
В яблуневому саду гріємося навколо вогнища. Перша ранкова паморозь.

91
Згадуючи дитинство.
Сиджу на підвіконні старої мазанки. За шибкою бабуся несе оберемок дров, залишаючи сліди на килимі першого снігу.

92
В тумані над похмурим дачним селищем кружляє гайвороння. Напівголі берези, перелякані пташиним граєм, втрачають залишки жовтневого вбрання.

93
За вікном шумить марудний дощ, а старенька кутається в плед, зігріваючись спогадами.

94
Запах цієї дівчини – перукаря, як привід для нищівної поразки у війні за власну цноту.

95
Над тихою рікою діброва майже гола. За дібровою заводські труби утримують чавунне литво хмар, наче хочуть зберегти волошкову незайманість обрію.



96
Господь Володар вічностей та часів силами своєї благодаті і любові береже безгрішні дитячі усмішки, як найкращі згадки про наше минуле.

97
В башті старого замку дівчинка грала на клавесині. О, якими ж недоречними здавались сучасники, авто і цистерни з пальним.

98
Вистукує годинник, підганяючи найкоротшу ніч. Прохолода не встигне приспати мою втому.

99
20 сторіччя.
Цей перстень на вітрині антикварної крамниці двічі знімали з мерця, один раз конфіскували і тричі крали.

100
На пероні в Конотопі продають вареники і картоплю. На пероні в Конотопі я надихатись не можу словами і запахами Вітчизни.

101
Пролітаючи над Шепетівккою, так хотілося стати вітром, щоб шугати понад лісами, аж поки вечірнє сонце не зникне за небосхилом.

102
Земля – це чабрець, що п’є бензин замість води і відчуває пестощі розпеченої гуми коліс авто. Ми впевнені, що настане завтра, а якщо не настане, то відчуємо лише звірячий жах, і нічого, крім жаху.

103
Нічого не хочеться, тільки дивитися в небо, мовчати, і думки не мати, і навіть бездумністю не хвилюватись. Просто дивитися в небо, мати маленьку надію, що думка народиться зовні, і стане раптово моєю.

104
Мій день вже злинув. Я не бачу сонця. Дивлюсь на двір, самотній без конвалій, що повсихали ще торік.

105
Чого це ви завели про кохання? Кохали б так, як я у ті роки, коли душа ятрила, мов жарина, а серце кричало жабою в пащеці старого вужа.



106
Ісидор Петрович пояснює вірші – такий у сердеги фах. Він розтлумачить мої думки, і чому я не думав інакше. Його вироки більш реальні, ніж Рим на семи пагорбах.

107
Як добре всміхатися зранку і всміхатися, засинаючи. Якби позбутися пекла в своєму серці, то може і кінця світу ми б не спізнали?

108
То що нам Гекуба? Невтішна стара, котрій не вистачить сліз, щоб оплакати своїх дітей. То що нам Україна? Чи вистачить у нас мужності, щоб любити її, тамуючи свої печалі і свою слабкість?

Коли в спеку заходиш в прохолодний під'їзд,
Коли перетинаєш фінішну лінію,
Коли у твоїй заліковці вимальовують 5,
Коли після чекання твої надія і терпіння торжествують;

Коли у твої голові драйвують позитивні думки,
Коли наступаючи тобі на ногу просять вибачити,
Коли читають написаний тобою вірш і захоплюються,
Коли після розлуки настає довгоочікувана зустріч;

Коли настає твій День народження - тя вітають,
Коли гарна погода сприяє твоїм планам,
Коли ти зустрічаєш людину зі схожими мріями,
Коли після лежання на дні, піднімаєшся на поверхню;

Коли виймаєш з печі вдалу випічку,
Коли наповнюєш простягнуту руку прохаючого,
Коли чхаєш від застуди і тобі бажають здоров'я,
Коли після відчаю до тебе повертається надія;

Коли у темноті вмикається світло,
Коли рідні тебе підтримують,
Коли дізнаєшся правду,
Коли після війни настає мир,-

Ти радієш і блаженствуєш.

Коли...


2009

Як Вони кажуть:
- Банзай!
Розбитися вщент,
Розповзтися по чиїхось будинках
вогнем і нещастям,
наробити дірок у всіх головах, грудях і нижче,
пропасти у крик,
стиснутися в вічність.

А хто встоїть?

2009р.

я в молитву одягну тебе
бо холод надворі
бо вітер навіює спокуси без страхового полісу
бо на обрії чорні хмари відчаю
бо краєвид покликання затьмарений дощем ілюзій
бо сонце випалює щойно народжені мрії
бо мороз щипає обіцянками без покриття
бо гроза надто легко знаходить беззахисну жертву
бо град пастки обману розкинув
бо блискавка б'є коротко але точно
в саме серце
тому я
в молитву одягну тебе

Жил был кот.

Жил был кот,
Нельзя сказать, что Бегемот,
Но тоже чёрный и пушистый,
Правда, не всегда игристый.

Но в момент, когда игрист,
Квартира просто, вверх и вниз.
Летает чёрное пятно по мебели и шторам,
О остепенить его нельзя,
У бегемота есть сестра.

Дует сестра и брат опасен,
Она легка и пролетает,
А он за ней как танк промчится,
Ну, невозможно в это не влюбится.

Николай Блоха 29 декабря 7517 год от сотворения мира. (2009).

Сегодня.

Она сегодня умерла,
Она сегодня не дала,
Она сегодня лжёт о боли,
Она сегодня вновь ушла в астрал.

А мне сегодня одиноко,
А мне сегодня очень больно,
А мне сегодня вспомнилась она,
А я сегодня сижу, грущу, удив её.

Ему сегодня поменялось всё,
Ему сегодня решение пришло,
Ему сегодня стало безразлично,
Ему сегодня всё безлично.

Он сделал всё, чего хотел,
Он сделал даже много больше.
Он написал прощальное письмо,
Он выбил табуретку из под ног.

Она лежит красивая в кровати,
Он одинок висит.
А мне плевать, пишу видь скучно.

Николай Блоха 30 декабря 7517 год от сотворения мира. (2009) в 18:53.

заслоню фіранку старого року
замерзлі грона моїх мрій
заглядатимуть у вікно
а я складатиму
подячну пісню життю
бо воно
дало мені очі
коли розплющую їх
можу відрізнити
чорне від білого
і побачити зорі
а у натовпі чоловіка
якого кохаю

дякую життю за те
що дало ходу
моїм втомленим ногам
ними пройду міста і моря
гори
оази
пустелі
і через Твою вулицю
і через подвір’я Твоє
і через життя Твоє

подякую життю за сміх і плач
бо вони
це
радість і сум
дві матерії
які творять мою пісню

і ваш спів який є тим самим співом

і спів усіх який є співом моїм

Ты как принцесса.

Ты как принцесса, как мечта,
Но я с тобою не был не когда.
Ты миф, признание чужое,
Мне не дано пройти с тобой.

Сиюминутностью одной, болею я,
Тобой, тобой, уж не знакомой и чужой.
Забытый образ, пару фоток,
Всё что осталось, для чего?

Ты как принцесса, как мечта,
Но мне сегодня не нужна,
Иллюзия твоей любви,
Ты извини, прости кусочки памяти любви.

Николай Блоха 30 декабря 7517 год от сотворения мира. (2009) в 13:43.

Затиснутий…
постійно з дня в якому стало сонце,
я затиснутий..
між небом та землею,
мов бекон між тостом
Я затиснутий…
В думках та образах, у снах та трактуванні,
Хе.. затиснутий
Мій мозок між кістками, прямо вприскнутий,
Аа.. затиснутий…
Хоч, що би не робив, це не умисно, вже,
Затиснутий…
У горизонтах й небокраях очі рискали ...
Затиснутий….
В бетонних стінах чудернацького міста,
Затиснутий…
Затиснутий..
У сірих тонах непотрібних перегород квартири,
Затиснутий….
В словах, які не сказав,
Затиснутий…
В лепеті думок, який треба було промовчати,
Затиснутий..
В нервовій напруженості від невпевності,
Затиснутий…
В лабіринті почутів до себе,
Затиснутий…
У пошуках власного его,
Затиснутий…
Від сподівань на майдутнє,
Затиснутий…
Бо моє місце відсутнє,
Затиснутий….
Від того, що завтра наступний день
Затиснутий…
Між ангелом та сатаною,
Затиснутий…
Де я? Як бути собою?
Затиснутий..
Не знаючи справжньої мети,
Затиснутий…
Хоч бери та в центрі міста кричи.
Затиснутий….
Між місцем, де був та пунктом призначення,
Затиснутий…
Між своїми кутами світобачення,
Затиснутий…
Між свободою та любов ’ ю
Затиснутий…
У тілі власною кров ’ ю,
Затиснутий…
Умовами та своїми обмеженнями,
Затиснутий…
Власним накопиченям й збереженням,
Затиснутий…
Між головним болем та алкоголем…
Затиснутий…
У морі між брасом та кролем,
Затис нутий…
Двома берегами ріки,
Затисни…
Моє серце у своїй маленькій руці..
Затисни..
Усю мою увагу на тебе
Затисни..
І більше нічого не треба,
Затисни…
Затисни..
Затисни..
Заливай…
І більше нічого не проси,
Заливай..
Солодке вино наших тіл, З
Заливай…
Щоб не бачити шляхів кіл,
Заливай..
Й напивайся до криків,
Заливай..
Не мордуй, скіки випив?
Не питай…
Не рахуй живої води!
Не питай..
Просто далі зі мної іди.

У провулках свідомості
блукають жебраки
з фальшивими шрамами
з порожніми очима
просять на хліб
- Люди добрі вибачте
що я такий молодий...
Голодні собаки
шукають недоїдки снів
вовтузяться на смітниках
шкірять останні ікла
У провулках свідомості
вогко і холодно –
не світять ліхтарі
з побитими скельцями
Танцюють привиди
вальс дикого півмісяця
регочуть сови
а кажани – пурхають безгучно
У провулках свідомості
сонця не бачили віками
за кров розплатившись
сріблом нечистим –
під Чорним каменем
знайденим у ніч на Купала
У провулках свідомості
крихтами здорового глузду
ніхто не поділиться
ховаючи за пазухою
уламок старої зради
хижо посміхаючись
промайне за спиною тінь
а пам'ять відмовиться
що-небудь знати
зберігаючи собі
право на виживання...

2009

Розцвітає весною
Зелений бузок
Зеленою ковдрою
Покрився лісок.
Сурми заграли
Далеко в селі
В тумані пропали
Вітри снігові.
Сонце весело
Крізь хмари пробило
Чудо між травами
Воно наробило.
Троянди сплели
Пелюстки чудові
Бджоли впилися
В квіти медові


Спеки не було,
бо сонце за хмари
тоді лиш зійшло.
По ранішніх росах
спішив він додому
ночував у скирті,
забившись в солому.
Дорога додому
не легка була
позаду залишилась
тюрма – Воркута.
Усе як було,
усе пригадав, як поїзд
по безмежним просторам
у воркуту мчав.
Побратимів по боротьбі
з ним не було
там вурки – злодії,
там було все зло.
Дорога не легка
додому була
до рідної хати,
рідного села.
Прийшов до села
до рідної річки
на тім берегу
хатина Марічки.
не знайшов кладки-
перейшов у брід.
Тут рідне село,
тут його – рід.
Хатини над річкою
не має ніде
знайома стежина
До села веде
село у тумані його зустрічає
Посеред села
церкви уже немає.
А колись від сонця
блискотіли хрести.
Кожному судилось
свій хрест пронести.
Мчався додому
до рідної хати
(звідки міг знати),
що в тайзі сибірські
померла мати.
Двадцять літ в тюрмі
не мав він листа,
прийшов до хати,
а хата пуста.
Вікна без стікол ,
покосився дах
у кожнім куточку
смуток і страх.
Хоч таку хатину
застав він, і рад.
і почав у хатині
наводити лад.
Вийшов із хатини
подався у ліс.
на могилу (де була криївка)
свічку він поніс.
Проминула весна
опав з яблунь цвіт
пробудились люде,
пробудився світ.
Збулася мрія
борців за свободу
година настала,
свобода народу.
Серце забилось
не дарма воював
із схованки прапор
жовто - блакитний дістав.
його у спокої влада залиши.
На хаті жовто - блакитний прапор
вітер колише!

цей сніг
втомився танути у грудні

йому наміткою полежати б
отак
в пустелі днів холодних
до тих часів
коли весна волого очі
вмить розплющить
бо
снігу снігове -
зігріти
зимном
землю
пробачивши теплу
непроханий
прихід

хтось мені над ліжком
вікно поставив
тепер можу роздивлятись
небо
зорі
особливо цю одну
самотню
що будить мене
у зимовий прохолодний ранок
здається
простягну руку
і
вона буде моя
аж раптом
кілька
світлових років

біля мене
на ліжку
ти
здається
простягну руку
і

пересуваюся канатом життя
і
обережно жонглюю думками
складаючи їх у запитання

чому
вперті яблука
не хочуть падати у небо
і ставати
запашними плодами
впевненості
що
не минає

чому
трагічний кінець
початку
стає продовженням
світлого тривання
у просторі
твоїх
рук

чому
порозвішувані
на павутинках днів
сльози
не висихають
а протяжно бринять
забутою на покосі
косою

чому
Різдво з роками
сивіє

чому
неправильно
поставлені
запитання
залишаються
без
правильно
сформульованої
відповіді

чому...

А у нашого Дажбога багато дверей відчинено
Він світиться великою вогняною кулею
над землею наших очікувань.
У ньому кватирки – навстіж
І кожному у свій час казати йому: «Добридень»,
Несміливо зазираючи всередину Бога
Як у велику хату, сповнену веселим здогадом,
Що ось він і знайшовся, цей шуканий-перешуканий дім…

Щодня росту
з деревом серця всередині
Аж раптом -
назріває Осінь-
наливаються яблука,
застряваючи в горлі.
І падає з шумом листя надій,
ненароджені діти Віри.
Падає… падає…
торкаючи гілки-струни...
І дзвенить в мені все –
плаче дерево…
Надривно і жалісно
Рветься на волю,
Роздираючи груди…горло…
…вростаючи в скроні,
дерево волі...
Противиться серце холоду.
Переростаю зиму,
Сподіваюсь на цвіт весною.
Звичайно, якщо й цього разу виживу.

11.05.2009р.

Сніг на яблуках –
А ми й досі не зібрали плодів Любові!
Життя розриває нас
Холодним вітром невчасностей,
Неначе два листка, що склеїлись під дощем -
А я, наївна,
вважала, що душі з’єднались навіки.
Арифметика зовсім не бреше:
Одна самотність плюс ще одна –
Одна Велика Самотність.
Тільки що нам з нею робити,
Коли сніг накриває собою яблука?

13.10.2009р.

я зрадив дружину
мрією
вона відштовхнулася
від кухонної плити
де варився недільний борщ
і полетіла
високо
прямо у небо
добре що
ангел хоронитель
був на місці
він зупинив її
і професійно
без метушні
повернув
у тарілку з борщем
коли я глянув
у неї
побачив обличчя
не своє
дружини

І тріскає амфора осені
Вибухом сирості,
Без квітів, сонця, вогню
І подиву.
Ніщо не народжено
в тобі.
У амфорі спить ще дитя.
Не завадь своєму спокою –
Хай все міниться
З шалом зими.
Ти у закутку милості,
Посередині Осені...
Т-с-с...

2003

Трилогія – прем’єра «Забуття».
Щось нове, щось взяте із комори.
Інтоксикація майбутнього існування,
Яке скоро закінчиться…
Другий розділ – «Сором».
Близько розташований до серця,
Давить в груди, хочеться плакати,
Але не вмирати …
Третій том – «Слабкість».
Носить на голові – «Забуття» та «Сором»,
Тупо вірить, не вагаючись,
Але не надовго…
Останній – «Спокій».
Рівний квадрат під Малевича,
«Біла ворона» серед друзів,
Сам по собі,
Навіки.

Чек.

Чек на столе, забыт, не убран,
Сегодня я узнал, твои покупки,
Но мне не жалко, только вот…
В нём нет, заботы и любви,
Лишь эгоизма, крупные шаги.
И создаётся впечатленье,
Что больше, нет, игры и страсти.
В горящих пустотой глазах.
Проходишь мимо и за стол,
Но не улыбки не вопроса…
Ты вновь спешишь, куда не ясно.
Как будто на работе я, начальник ты,
Холодный взгляд пустой,
Как будто я придаток твой.
И только чек товаров уйма,
Но не чего для дома и семьи.

Николай Блоха декабрь 7517 года (2009)

Влюблённый взгляд.

Влюблённый взгляд,
Тревожит вновь,
Котёнком нежным и игривым.
Вот только я сегодня между строк,
Призрение к себе, и отношеньям нашим.
И взгляд влюбленный он уже не мой,
Подаренный кому-то рядом…

Николай Блоха декабрь 7517 года (2009)

Не моя це поезія -
Я лише пензлик у Божих руках.
Поезія - це не моя власність,
Я лише нею користуюся.
Сьогодні через мене,
Завтра можливо через когось іншого
Бог відкриє нам істину.
Я лише пензель у Божих руках,
Бо Бог - Єдиний Художник.

2009

Ти береш велику склянку кави
І дивишся на неї, не знаючи чому.
Споглядаєш, як піна обпадає на стінки фарфору,
І година пролітає у цьому мовчанні.
Далі відкрила пустий холодильник
Не знаєш, що далі тобі робити,
Подивитися можна на нього, а можна щось взяти,
Але що брати, якщо там пусто.
Пролетіла четверта година мовчання,
А ти охолоджуєш чорний напій.
Та навіщо - він вже давно холодний,
А ти все голодна -
Депресія…

Трава залишилась без листя,
Сонце згоріло в холодній Антарктиці
Померло серце без очей Бога,
Людина одягнула рожеве щастя.
Символ – найкраще з найгіршого,
Нудота з вірусом пам’яті злилась,
Твій день променем покрив ніч,
А я загубила своє листя.
Опір, мов дим розвіює сон,
Він носить маску реальності.
Крок за кроком ідемо до цілі,
Наша ціль – світлий Всесвіт.

порпаючись у коморі виловлюючи спадок чужих родин
обвішаний несвоїми регаліями зостається затим один
на один зі своїми фактами фобіями фуріями і теде
розмішує в горняті своє безсоння кольору каркаде

видає за своє випадково надибаний секонд-хенд
пропахлий пахлавою чужими тілами цигарками Kent
купуючи сухе «завтра» в пакеті з етикеткою do not eat
пробивається через вухо у мозок набридливо як москіт

очі жовті наче мімози як міазми розмазані слова
субтильна ідилія суцільна єдність - образна і стильова
знайоме знамення: прийшла пора пильнувати свої тили
закопати глибше свої секрети аби хтось їх не попалив

аби хтось їх не перекроїв під себе і не перекривив у тлін
крутить жорна п’яний мірошник запускає пекельний млин
гострить леза кравецьких ножиць тисне у пальцях своїх п’яти
чуєш на розі його оплакує душа відрізана від п’яти

Фотокартки мого дитинства,
Відображення пустих буднів,
Якоїсь жорстокої несправедливості,
Нерозгаданих нічних снів.
Хочу забути байдужість,
Немає сили відчути реальність,
Вона сіра з відблиском сліз,
Серце мерзне від сяйва.
Фотокартка народження та смерті,
Ерос та Танатос людської сублімації,
Двері відчинені для нового життя,
Життя з елементом мудрості…

Триумф желаний.

Триумф желаний,
Приделом жизни, подведёт черту,
Испив до дна бокал вина,
Букет желаний исполненья не забыть.

Желаний нет, и хмель прошёл,
И ходьбы каплю вновь испить,
Смочить мозги, остывшие,
Похмелье, что не погасить.

Депрессия, тоска и поиск,
Порошок, трава и в водке смысла нет.
Алкоголизм, система смерть,
Триумф желаний – суицид.

Декабрь 7517 год (2009)

Усі поети зараз немов сказились!
Пишуть шалено про сніг…
Намагаються увічнити кожну сніжинку
На білосніжному тлі паперу

А навіщо?
Сніг все одно розтане!
Не можна впіймати у теплі долоні холодний сніг
Так, щоб він не розтанув…

А він тане…
Розтікається брудними сірими потьоками,
Як сльози по нафарбленому обличчі заплаканої дівчини…

Вони пишуть… скажені!!!
А навіщо?
Поясніть нерозумній!
22.12.2009

Осінь чарівна. Загадкова. Прекрасна. Вічна. Багряно печальна.
Сонце у долонях вже не таке гаряче, як було колись.Давно.
Більше хризантемної ніжності... Більше жовтогарячого пафосу!Гарно...
Так хочеться купатись у пожовклому листі, згадати, як колись було....

Чути музику далекої гітари із ментоловим подихом свіжого вітру...
Блукати сонячними ,але холодними вулицями старого міста...
Необережно печаль і радість вдихаю із легким повітрям.
Ціла вічність є в мене і в цього старовинного вуличного ліхтаря...

одного дня
насмілюєшся померти
очевидно
над твоїм вибором
зарегоче
найближчий ближній
спинившись неподалік
твого ще живого
тіла

викинеш
непотрібні речі
бо для чого
тримати при собі
зайвий тягар
коли й без нього
летиш донизу
гарматним ядром

забудеш думати
позбудешся залежності
від розуму
він знає
що завжди може
тебе зупинити
перед отим
невідомим
відомим

напишеш тестамент
для порожніх мрій
а може ілюзій
поцілуєш у вуста
самоту
посмієшся з неї
кинувши через плече
байдуже
“бувай, сестро”

звільнишся від усього

підеш уперед

і повернешся

бо

щоразу коли насмілюєшся померти
повертаєшся до життя

Дожилася до того, що читаю чужий щоденник
найгірше - не відчуваю вини
Дожилася до того що нереальність ілюзії
пронизує
Ніби серце - гудзик, і якась скотина намагається пришити його до хребта,
щоб не рухалось
Для загальної відомості, ця скотина мій мозок,
мозок дівчини з пшеничним волоссям,
це вже, щоб не принижуватись.
Скептична посмішка без очей...

Мій мозок...
завжди сперечається
обзиває наївною
сопливо-сентиментальною
дурепою

біль не гострий
це, ніби чуєш цей звук ножицями по склу

тільки більш глухо
серце не має вух
а нитка не гостра
більше як волосяний черв'як через шкіру
а голка.... це ніщо, мізер
вже стільки мій мозок зміг добитись

від цього тупого болю зростає роздратування
серце починає битись
як баскетбольний м'яч під м'зистою рукою завзятого гравця,
який намагається зрівняти рахунок

і ще більше болить
всі шари накладених швів пронизують

парадоксально

сьогодні мало не плакала
тримала в руках книгу рідною мовою
почала читати і всі ці звуки, такі м'які й прозорі,
відчуття ніби доторк до примарноі хмари
зіниці розширились
наче від хорошоі трави
і мало не пережила синдром Стендаля
Стендаль мабуть був геєм
та хто тоді не був геєм?
а зараз хто не гей? все аж кишить ними
як броколі в окропі, як черв'яками після дощу, які з'являються всюди
навіть на асфальті
хто зараз не гей?
What else should I say
Everyone is gay

він завжди був правий
і я вірю, де б він не був зараз
його небесно-волошкові очі не бачать папарацці
...жахливе діло пресса
жовч, рідка зтухла жовч

Жовтий завжди здавався мені зрадницьким, ніяк не сонячним

Солнечный круг небо вокруг
цей круг завжди був помаранчевим в уяві
я так мало звертала уваги на помаранчевий
завжди думала це дикість

дурна була, знов каже мені він
Привіт, давно не чула твоє привітне мугикання,
знов скептична посмішка, одної сотоі обличчя

дурна, який банальний епітет

еееееее......

От так от
загортаєш їм подарунки
вибираєш гарний папір
чекаєш усмішки

а вони
дозволяють тобі

читати їхні щоденники

веселого різдва америко.


copyright 2009