( присвячується Тетяні Мирошниченко)

Торкнулась ніжна жінка срібних струн
І полилась мелодія чудесна.
Чаклує, наче звук епічних рун,
Відлунюють в душі джерельні весни.

Єство наповнює дзвінка краса,
Тремтить у грудях птахою надії.
Прекрасна пісня творить чудеса,
Зворушує сльозою - щем на віях.

Проймає теплий голос чарівний,
По шкірі до мурах серця бентежить.
Мов падає з небес у світ новий
Квітучий спів із золотої вежі.

Талантом щедро Бог обдарував -
Вродлива, життєдайна, не спесива.
Вплітає у віночки серед трав
Музичні перла - осяйна, щаслива!

Закохана в божественний мотив,
Що розчиняється у дивнім слові.
Її Господь дороги освятив
Свяченою водою та любов'ю!

11.07.2021р.

Лізуть п’яні орки у святий Дніпро,
щоб на Водохрещу гріх із дупи змити.
А ти, українцю, брате, тут ніхто.
Твою славу й віру топчуть московити.

Розіп’яли душу на своїй землі.
За свободу й волю видають кормигу.
Україна-ненька триста літ у млі,
а попи московські кажуть: «Й далі клигай!»

Вибір за тобою, йти до них чи ні.
Але кров братів не змити їм водою.
Пів країни наче в летаргічнім сні.
Пам'ятай, що вибір за тобою.
19.01.22р.

На зміну забарвленням сивим,
З’явились вгорі голубі, –
Неначе в дитинстві, щасливим
Сьогодні здаюся собі.
Нарешті урвались хуртечі,
Лишивши згромаджений сніг, –
Немов би в часи молодечі,
Не чую прискорених ніг.
Сміюся, біжу, доганяю
Сердитого вітру потік,
І радості хвиля безкрая
Старанно подовжує вік.
Спиняюся, бігом зігрітий,
Зробивши нараз відкриття, –
І в серці моєму, і в світі
Міцніє й ясніє життя.
19.02.22

Що у житті тобі не додала?
Перцю, чи солі, медової ласки?
Чорною відьмою я не була,
не одягала зрадливої маски.

Вміла знімати мігрень з голови,
доторком пальців рубці лікувати.
Стерви вам вішають роги, а ви
равликом лижете стоптані п'яти.

Пізно встромляти у серце голки,
ницо плювати у душу в розмові.
Крихти канючити, як жебраки,
у крематорії страти любові.

Кліть золота поржавіла, лечу
крила розправивши в сині простори.
Вільна... туди, де шовкову парчу
стелить планида на Божі престоли.

Міцно тримав, наче небо Атлант,
і називав, — ти, моя кришталева!
Думала справжній знайшла діамант,
а з'ясувалось — підробка дешева.

12.01.2022р

Все повернеться на круги своя
і відповіді будуть, і дилеми.
Хай не змовкає пісня солов’я
та про кохання пишуться поеми.
Ми, звісно, в Божім світі не святі.
Можливо й нам вготовані Едеми?
Ніщо так не цінується в житті,
як чай гарячий і тепло взаємин.
18.01.22р.

Вже світанок у висі чарівній воскрес,
Усміхнулося сонце ласкаво.
П’ю любов осяйну, як дарунок небес,
Як солодке ранкове какао.

Чи це Божа, погляньте, із хмари рука -
Піднялася вгорі величаво?
Шоколадно-молочна цілунків ріка
Потекла, наче денне какао.

Танцівниця індуська — вечірня зоря -
Підморгнула спокусно, лукаво.
Переплавились любощів теплі моря
У вечірнє медове какао.

Я тону у кохання вершковій імлі,
Не кажу тобі, серденько, “Чао!”
Перед сном насолоджувались королі
Як обіймами щастя, какао.

Чи не можна, о небо, зробити хіба --
В шоколаді хай буде все - “Вау!”
І для людства усього настане доба
Раювання, як свято какао?!

16 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Не помітив, як вимахав син
І дочка розпустилась, мов квітка, –
Та відчув німотою сивин,
Що для них я лиш пам’ятна мітка.
Нехай так, аби тільки не гірш,
Аби далі іще не штовхнули,
Бо і так невеселий цей вірш,
Бо все краще упало в минуле.
Не щипає вже син жартома
І донька не лякає сльозою, –
Почалася з мовчання зима
І зосталась до скону зі мною…
12.01.22

Завше знайдеться хтось кращий!
Та хіба у цьому річ?
Зникне марень день вчорашній,
як ота духмяна ніч,
що губила зорепади
у некошену траву.
Ти ж зі мною в небо падав
не у снах, а наяву.
Віч-на-віч переливали
з серця в серце таїну,
на яскравім карнавалі
розпізнав мене одну.
Пестив так, що місяць в повні
підглядав з рожевих мрій.
Ми таки невиліковні
і залежні, любий мій,
від блаженної любові —
одне в однім, Ян та Їнь.
Щастя ловим на півслові
в поцілунках шепотінь.

11.01.2022р.

Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Зацвіли, неначе квіти навесні.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

У нічному небі гомоніли зорі,
Повний місяць виплив, наче коровай.
Тішились любов’ю ми у млосній зморі,
За життя відкрився нам небесний рай.

ПРИСПІВ:
Небеса кохання, небеса кохання --
Огорнули хмари, мов перини пух.
О яке солодке диво-раювання,
Музика любові пестила наш слух.

10 січня, 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Сніг летів з небес на доли,
На бруківки і дахи.
На стежки, дороги, поле
Шив із вовни кожушки.

Клен засніжило і в'язи,
І кринички димарів.
Морозець мережки в'яже...
В діаманти ліс забрів,

Річка студиться драглями,*
І втрачає береги.
Твердь земна із небесами
Поєдналась навкруги.

Грудки снігурів червоні,
Наче ябка на вербі.
В хмаровинні білі коні
Чешуть гриви голубі.

Крильця білять голубочки,
ледве видно на снігу.
Вечір котиться клубочком
В алебастрову пергу,

В чисте молоко туману.
Повно щастя намело...
А уранці сніг розтанув,
Ніби й казки не було.

Драглі* — холодець

09.01.2021р.

Щось собі собака лиже.
Сніг немов ягня бліде.
Їде головний на лижах…
А у нас війна іде.

Буковель – то вам не Альпи
тут потрібен капітал.
Хай країна зникне з мапи
це все висміє «Квартал».

Вбили воя, ой, як смішно,
ги-ги-ги – йде сиротюк.
Господи, прости нас грішних!
Чи це може вже каюк?

Всі якесь чекали чудо
і воно таки прийшло.
Тільки жити стало худо
і не радує зело.

Короля не обирають.
Ну, а блазня? Інша річ!
Он віслюк всю вовчу зграю
тягне у болото пріч.

Посміялися, телята?
Слуги служать та не тим.
Кожен другий в «слугах» – вата,
а не тільки вошдь один.

Ми загралися в актора.
Може й досить нам уже.
Коломойський. Свято. Гори…
Лиже Бобік фаберже.
10.01.22р.

Два Голуби не поділили Небо,
Так чубляться, що лускаються ребра.
Синиця роз'єднати їх хотіла,
Отримала по дзьобу — відлетіла.
Всі Горобці зібрались на подвір'ї
Позирить, як втрачають гулі пір'я,
І чим закінчиться двобій кривавий.
Хто переможе — лівий, а чи правий?
— Ти, сірий, сміливіше бий у воло! —
Підтримує Зозуля друга вголос.
Загомонівши роблять ставки Гуси.
— Спиніться, врешті-решт!!! — волає Бусол,
— Один кульгає, інший вже загинув...
Ворона доїдає мертвечину...
В гіллі притихла Солов'їна зграя...
Ніхто у високості не літає.
Спостерігає Грак за дійством збоку.
На всю іванівську тріщить Сорока.
— Сова сказала, поки не голодні,
Літайте де завгодно, як завгодно!!!

Мораль: всім Неба досить і Світила!
Лише від люті не зламайте крила.

08.01.2022р.

Колись гули джмелі в розлогій кроні,
і медоносні бджоли навесні.
Купала в сонці яблука червоні,
дощами полоскала запашні.

Гойдала сни у сніжній завірюсі,
улітку в дуплах пестила стрижів,
хоч почала точити листя гусінь,
і копирсатись хробаки в душі.

Та ожила, вражаючи красою,
В долоні сипала смачні плоди.
— Смакуйте люди, заховайте зброю,
щоб не було ні горя, ні біди.

Я дерево життя, що із зерняти
заврунилося у травневий день.
Та в когось піднялась рука зрубати,
із деревини вироблять — мішень.

Стрілятимуть здаля, аж зойкне вітер,
душа затріпотить у ковилі.
А так хотілось чепурити віти,
і пити роси матінки землі.

Вдивлятися у небеса блакитні,
в гіллі плекати солов'їний спів.
Бог із любові та краси світ виткав,
та цілить дідько в лань серед хлібів.

06.01.2022р.

Дорогому другові Олександру

Як Чорногуз чудовий майстер, геній,
Ну а Сушко — він пише сам, що ні!
То треба Чорногуза — не в варенні,
У графоманськім утопить лайні!

8.01.2022

Березові сни потривожить відлига
та ще замете всі стежки до весни.
Насупиться небо у колір індиго,
але промовчить, бо поснули громи.
І тільки вітрами завіє завія
уложить у заструги білі сніги…
Ярило про сонце високе помріє.
Але ще зарано. Зима навкруги.
08.01.22р.

Мій вірний друг давно — поет кохання,
Малює райдуги з яскравих слів.
Його поезія і сповідальна,
І мелодійна, як пташиний спів.

Митець від Бога і шляхетна постать,
Душа — криниця і блакитні сни.
Там чистої води і сонця вдосталь —
Черпай ковшем, лише не оскверни.

Всотав природи калинові грона,
І сам співає ніби херувим.
Органові звучання баритона
Подарувало небо тільки тим,

Хто має чорногуза крила дужі.
Лети в країну мрій, лети, лети,
Мій обдарований, прекрасний друже,
І не втрачай натхнення висоти!


06.01.2022р.

Хай новий вітер сміття все змете,
Новим салютом вибухне мортира.
Подякуймо “сатирику” за те,
Що він не знає, що таке САТИРА.

Сатира — як цілюща та трава,
Горить, пече, та не веде до краю...
Покликана стигмати* лікувать,
В Сушка у пазурах — лиш убиває.

І суть я вам на блюдці піднесу,
Аби було всім зрозуміло, ясно.
“Сатирик” цей ненавидить красу,
І все, що є у світові — прекрасне.

Природа, лірика йому — ніщо,
Миліш — стоячих запашок онучів.
Щоб ми жили усі — поміж трущоб,
Повітрям задихаючись смердючим.

Таким, як лексикон “віршІв” його,
Де всі слова, як в носі булька — хворі.
І хто засуне носа в них свого --
Учадіє, бо душить лютий сморід.

Сушко ж це нюхає аж залюбки,
Прищеплює любов до блювотиння,
Йому смакують кізяки під тином...
Він — особливий збоченець такий.

Подякуймо ж “сатирику” відтак,
За це він має ордени й медалі,
Що вижив Стиркіну і Залізняк -
За нього кращих. А тепер що далі?

Подякуйте! - Цю істину несу -
За те ви, поетеси і поети,
Що знищено красу на сайті всю,
Й прирівняно його до туалету.

Мовчать усі, мов настає вже край!
Бо “хата скраю” в кожного запекло.
Невже пощезне із ПееМу рай,
Й залишиться гидке сушкове пекло?!
*Стигмати — рани.


6.01. 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Повчав сатирик ліриків поетів
як треба їм заточувать перо,
яких торкатись тем, плести сюжети —
порад бридких набралося цебро.

Не милував нікого, вперто, грізно
задка гриз тому, хто лиш про любов
і про красу природи пише слізно.
Аби дурниці щемні не молов,

міг в гріб загнати, кров пустити з носа,
пародію створити з блекоти,
в святій душі гасити папіросу.
А хто ж є ти, сатирику, хто ти?

Не дочуваю, салюти гуркочуть,
і перехожі тлумлять звуки фраз.
Знаю, слова мальовничі, пророчі
ти промовляєш в цей зоряний час.
Біля ялинки тримаєш за руку,
щоб не згубитися в шумній юрбі,
не послизнутись на мокрому бруку.
Я усміхаюся сонцем тобі,
сяю прикрасами. Цвітом півоній
іскри леліток у далечині.
— Дякую, рідний, за те, що сьогодні
подарував дивну казку мені!
Ніби й нічого не сталося з нами —
в жмені насіяв ясних зоряниць,
і огорнув у блаженство словами.
Тану від ніжності...Всесвіте — цить!

05.01.2022р.

І
Гортає ніч альбом життя,
Чудові кадри.
Та ти ідеш без вороття,
В далекі мандри.
Душі забутої —струмок
Бринить жаданням.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сповідання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

ІІ
Пливе за обрій білий птах,
На вишні пір'я.
Тебе я бачу тільки в снах,
Ясних сузір'ях.
Зроби назустріч щастя крок,
Здолай вагання.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сподівання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

26.12.2021р.

Січень. Ніч новорічна сіра.
Сніг торішній з дахів тече,
Вітер з виєм лихого звіра
Ніби вирвався із печер.

Двоє тихо гуляють садом,
Уникають відкритих площ,
Довгі тіні повзуть позаду –
Їх минуле змиває дощ.

Як для січня занадто сиро
І затемно, хоча вгорі
Височіють, немов сокири,
Перекошені ліхтарі.

Все одно вже. Нехай і страта –
В долі висмикнута чека.
Ешафотом стоїть естрада,
Місяць дивиться наче кат.

Їм би тільки на мить єдину
Повернути, чого нема,
Щоб завівся навспак годинник
І повстала ота зима…

Все б забути і йти додому,
Де гірлянди, камін, вино,
Щоб усе як сто років тому…
Та не йдуть, їм обом відомо,
Там на кожного попри втому
Жде хтось, дивлячись у вікно.

Той лютий розпочавсь з лихих завій.
Як завірюха вила сокровенне,
та ти прийшов, і сонечком з під вій
озолотив моє життя стражденне.
В руках троянди, марочний коньяк,
і райська насолода шоколаду.
Наосліп йшла на осяйний маяк
твоїх сапфірових очей принадних.
Торкався губ малиновим вином,
дурманив поцілунками блаженства.
А за сльоти мережаним вікном,
під керуванням вітру-диригента,
звучала тарантела хуртовин,
сніжинок рій заполонив безмежжя,
І ти, моєї мрії спритний Джин,
розпалював жаги ясну пожежу.
Сповна бажання виконав усі,
та навіть більше, ніж того хотілось.
Я відчувала, як в моїй душі
твоя душа дзвіночками бриніла.
Щоб відбиватися у дзеркалах
ввімкнули люстри кришталеве світло.
Хотів побачити, як від тепла
твоїх долонь я мальвою розквітла.

30.12.2021р.

Де ти, жалюча метелиця?
Де ти, тріскучий мороз?
Поза оселею стеляться
Тільки тумани чогось.
Мжичка густа за віконнями
Вдень краєвиди псує
І переповнює сонною
Млостю все тіло моє.
Міряю поглядом закути,
Бавлюся радо з дітьми,
Поки Всевишній оплакує
В січні відсутність зими.
02.01.22

Плела вінок із пелюсткових мрій,
Дзвіночків, льону, зірочок маруни.
Волошки, маргаритки, деревій
Нанизувала на кульбаби струни.

Чудесні мальви, мак для почуття,
Чортополох колючий від пристріту,
Полин, безсмертник — оберіг життя,
Любисток, м'ята, щоб кохав до віку.

Для вроди, чистотіл і сон-трава,
Чар зілля, щоб навік зачарувати.
І пристрасті жагуча кропива,
І ніжності фіалок білі банти.

Величний лавр, щоб фарт не обминув,
Дурман п'янкий від болю, туги, смутку.
І щоб мене ніколи не забув,
Вплітала синьооку незабудку.

Вінок по хвилях острівцем тепла,
Пливе у даль, і радісно збагнути,
Що в темній хащі я таки знайшла
В купальську ніч червону квітку рути.

29.12.2021р.

Полетіла монетка. Під нею іскрить балюстрада,
Вже нема вороття. Ми останні зайшли у метро,
Це жетон в один бік, і тому я невпевнено рада,
Переїхати міст, що могутньо впокорив Дніпро.

Тут пливли кораблі. А сьогодні все сковане льодом
Хай монетка летить, хай би решка була, чи орел –
Не спинити її, не змінити маршруту польоту
І не нам визначати, який вона бік обере.

Скільки в місті людей і було це напевно із кожним,
Щоб в останній вагон ув останній день року, і все.
Хай монетка летить, їй одній так літати і можна,
А мене цей состав на край світа мого віднесе.

Ти лишився вгорі, водоспадом тікав ескалатор,
Новорічна естрада глумилася над усіма,
А монетка … монетка… мабуть, це і є моя плата,
Наче постріл услід, лиш курок я спустила сама.

Долетіла донизу, в решітку упала й навіки.
Хоч ніхто не стріляв – поміж ребер вгвинтився патрон...
Не збагнути тепер, ким ця жінка була чоловіку,
Перехожим в метро.
Може й так,
Перехожим в метро.

А ти була така красива,
Художник-Бог, здається лиш
Міг змалювати щастя диво -
Переді мною вся стоїш...

І бачу — блідне Афродіта,
Псіхея в’яне у журбі...
Не знав, куди себе подіти,
Хотів молитися тобі.

Та сукня, золотом розшита -
Вечірнє небо у зірках -
І оксамитовим самшитом -
Звабливі очі — просто Ах!

Ніг найстрункіших — дві колони
П’янили захмелілий зір,
І шовком ніжного нейлону
Здіймали пристрасть аж до гір.

Не міг ні їсти, а ні пити -
Що хоче жінка — хоче Бог.
І тільки шал несамовитий
Гойдав, як океан, обох...

Ця ласка неба — пишна врода --
За муки всі страждань тяжких --
Мені прийшла, як нагорода,
Як світла смуга в ці роки.

Щось більш за Дантове величчя
Дарує небо голубе.
Він був у мріях з Беатріче,
Я ж наяву любив тебе.

Взаємного кохання диво
Дарує почуття нам злет.
Хоч раз в історії — щасливим
Спромігся, врешті, буть поет!

1 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Хмари плакали дощем,
По даху - стокато.
Це - Житомир? Не Донецьк?
Постріли,як з "градів".

Небо різали ножем
Спалахи салютів.
Серце крається...То вже
Миру мир усюди?

На Різдво чи Новий Рік
Шум і гам.Бо свято.
Звикли так до протиріч:
"Моя скраю хата."

Небо плакало дощем .
Ангельськіі сльози...
Що посіяли-пожнем...
Ми по Долороса.
01.01.2022.

Святкові вогники – закличні маячки.
Вдягає місто настрій новорічний.
Не в тому суть – нема чи є сніги,
Допоки в вікнах променять зірки,
Надходить час опівнічний, магічний.

Чекають див дорослі і малі.
Ретельно перетрушують бажання.
По всіх усюдах, на усій Землі,
В зануреній в святковій блиск імлі
Формуються завітні сподівання.

Якісь з них справдяться, якісь, мабуть, що ні.
Вони з причин незнаних нежиттєві.
Та не повинні гаснути вогні,
І ті, у серці пещені, пісні
Змовкати через прикрощі миттєві.

Святкові вогники – надії промінці.
Світ вже зготовив гарні подарунки.
І намистинки снігу – посланці,
Що тануть на простягнутій руці,
То майбутті чекаючі цілунки.

31.12.21

І не здогадувалась ще тоді,
що десь моє кохання недалеко
із щедрих рук годує голубів
у ляпавицю і нестерпну спеку.

Гуляє тихим парком, і щораз
кидає щемний погляд в сині далі,
де бурштиновий світиться алмаз,
огранений сяйною пектораллю.

Сидить на лавочці із олівцем,
оспівуючи благодать природи,
вслухається довкола, як тихцем
лілейна королева колобродить.

Хмарини бригантинами пливуть
над містом запорошеним снігами,
розхлюпуючи металеву ртуть
у чисті небеса обітовані.

Як тане у Дніпрі іскристий лід,
і вруниться у піднебессі слива.
Я там була, дивилася услід
коханого — замріяна, щаслива.

28.12.2021р.

Ти вільний, Майстре, тільки пам'ятай,
що ланцюгом пов'язані ще дужче,
і обміняли на кохання-рай
заблудлі душі.

Хоч на Голгофу хрест важкий несла,
як не судилося — не вознесешся.
Та притуляю два ясних крила,
до твого серця.

Плескаюся в тобі, як в молоці,
закохана по вінця і щаслива.
Не варта й нігтя на твоїй руці...
усе можливо.

Бо врода відцвітає день за днем,
у білім — чорний біль — сніг у волоссі,
і ніжних не жаліє хризантем
холодна осінь.

В моїх очах ти більше не шукай
упевнену в собі, несамовиту.
У казці не старіють — Герда й Кай.
Я — Маргарита!

27.12.2021р.

Напередодні лиш зими,
(Давно не бачилися марно.)
Зустрілися, мов друзі ми,
У тихій, затишній кав'ярні.

Розповідала щось тобі,
Й ти інколи вставляв ремарки.
Дивилась в очі голубі,
Там жодної сніжини, хмарки.

Бузкова синь і льоноцвіт,
Прожилками довкіл нефриту.*
Як спромоглася стільки літ
Без тебе на цім світі жити?

Купалася у небесах,
Мов у глибокій річці щука.
Лелітки сяяли в очах
І ти мене уважно слухав.

Бадьорився і молодів,
Пронизували наскрізь очі.
Я знаю точно, що тоді
Невмисно** ти мене зурочив.

Нефрит* — чорний мінерал.
Невмисно** — ненароком.

25.12.2021р.

Стан вродливої пані скрипковим ключем,
Груди пишними булками в блузі.
Чом вуаллю жалоби покрите лице,
Відвернулись і недруги й друзі?

В книзі не вистачає абеткових слів?
Зажурилась, як верби плакучі,
Занедужати ладна, щоб хто пожалів,
Рукавом витер сльози пекучі.

Остудив жар чола у спекотні жнива,
Взимку вислухав, як семиструнну.
Матіолою пошепки в ліжку назвав,
Огорнувши печаль в теплі руна.

Крил торкаються кучері ясно-руді,
Погляд — м'ятно-зелених самшитів.
Кажуть люди, що друг пізнається в біді,
А не в щасті та зоряній миті.

Ні, не правда, бо заздрість, як гостра коса,
Полосне, аж до крові проколе.
Все пробачиться, та виняткова краса
Не проститься цій жінці ніколи.

24.12.2021р.

Зима мела дороги помелом,
Нудьга шугала протягом по хаті.
Я ж принесла тобі: душі тепло,
Іскристий сніг на комірі пухнастім.

Надію... дещо із рожевих мрій,
Шампанське, соковиті мандарини,
Очей п'янких смарагдовий завій,
Бентежні подихи бажань нестримних.

Пшеничного волосся водоспад,
І загадкову посмішку Джоконди.
Звабливий кошик чарівних принад,
Блакитний безмір моря насолоди.

Заграву, що у серці струменить,
І місячного сяйва сполох дива .
Аби спинити неповторну мить,
На циферблаті стрілку зупинила.

Спокусливо здіймала уночі
Над океаном пристрасті — тайфуни.
Лишивши на неголеній щоці
Коралову помаду і парфуми.

22.12.2021р.

На тебе, любий, схожа дуже,
Така ж нестримна і зухвала,
Вряди-годи тепла замало,
А навкруги одна байдужість..

Така ж замислена, сердечна,
Як лине пісня понад степом,
І упиваюся сонетом
По самі вінця безкінечно.

Терпляча, віддана, дитинна,
Подеколи відверта, надто.
Дивлюсь на світ підсліпкувато,
Ховаюсь в мушлю, мов перлина.

А інколи, буваю птахом,
Що гасить зорі світанкові,
За вірші сповнені любові,
Кладемо голову на плаху.

Губами гоїмо стигмати,
Коли пірнаємо у ніжність.
Два береги таки сумісні —
Дай Боже, їх не роз'єднати.

21.12.2021р.

Пам'ять відроджує спогади ті,
Що не пішли забуттю на поталу, –
Ти, мов ялинка, в зеленім пальті
Обіч дівочого гурту стояла.
Очі яскраво зоріли в пітьмі
І на волоссі сніжинки іскрились, –
Ти так раділа раптовій зимі,
Що гнів образи змінила на милість.
Руку безпечно мені подала,
Мрії довіривши та поривання, –
І посвітлішала сніжна імла,
І обірвалося довге мовчання.
Ми аж до ранку топтали сніги,
Пестощі множачи на витривалість, –
Свідченням вірним тієї снаги
Теплі цілунки на щічках лишались.
Більше нічого ніхто й не хотів
Серед холодних завій незчисленних, –
Чом, як ялинка, в зеленім пальті
В згадках узимку приходиш до мене?
22.12.21

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише їй у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
й твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поруч густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…
Юлія Івченко. 2016. грудень.

Висиха душі криниця,
І життя як не було,
Якщо раз чи два на місяць
Не поїду у село.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

Сяду з Вами на порозі,
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як Природа,
Як вечеря на столі.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

І хоч так мені привітно,
Та щемить душа сама:
Я ще літо, я ще літо,
А батьки — уже зима.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

***
Буває, гірше – краще тим, що інше...
тлумачити найлегше білі вірші,
тому, напевне, стиль Аполлінера
поети копіюють найчастіше.

***
Оспівується іноді на сайті,
які чудові вірші пелехаті...
а що... якби на двоє поділити
і всю кострицю зайву причесати?

***
Хто має очі й вуха – бачить, чує,
як мовиться у Біблії... і всує
надіятись, що ти усім цікавий...
як є молитва – буде й алілуя.

***
Із епітафій мого житія
найцікавіше те, що я – не я...
«я не співець чудовної природи...»,
але живе поезія моя.

***
Ми ідемо і їдемо як зайці,
зациклені на мові та ерзаці,
але займають ніші і місця
зозулі й півні, коміки й паяци.

***
Не бажано плювати у криницю...
хоча усе водою освятиться,
та най відображаються у ній
живі фізіономії і лиця.

Висіяне
Чи бути, чи не бути – не дилема.
Собою будь – і висіється тема...
у топі бути – не обов’язково,
бувай усюди, але йди окремо.

12/21

І кошти копичу потроху дарма,
І маю даремно іще якісь цілі, –
Бо осені стала на зміну зима,
Бо цвітом весняним життя пролетіло.
Бо з плином років нестихаючий бій
Для мене природно закінчиться крахом, –
Щоденно вливається річка надій
У море безмежне постійного страху.
20.12.21

Наложнице одвічної журби,
Заложнице медової спокуси,
Не приставай на пристрасті юрби,
Бо я тебе утратити боюся.

Мій жар в чужих багаттях догоря,
Я обпікався тяжко і пекельно
І сплачував рахунки лихварям,
Хоч жив у світі майже паралельнім.

А ти, а ти - зуміла перейти
З дороги честі на стежину зради,
Та я прийму усі твої світи,
Лишень світи для мене зорепадом.

Вікна́ картина непримітна:
зима, немовби й не зима –
якась несміла і тендітна,
якась волога і німа.
Ні заметілі, ні морозу, –
чорніють в далечі гаї.
І по безлюдному узвозу
дощів булькочуть ручаї.

Блукає десь у хмарах сонце,
у мряці даль дрижить бліда.
А у зволожене віконце
неждана сутінь загляда.
Тьманіють барви в краєвиді,
і погляд мій отам закляк.
Ще тільки-тільки пообіді,
а вже – дивлюся – смеркло як.

Зникає видиво розлоге
ось-ось – і блиснуть ліхтарі.
І крапель плетиво вологе
запалахкоче угорі.
Кап-кап! – краплини все лункіші! –
немов тупочуть сотні ніг…
Я б зримував цей дощ у ві́́рші,
але до «ніг» пасує – «сніг».

17.12.21

Згадай же Варну, пам’яте моя,
Болгарії красу, морську перлину.
Як від нещасної любові я
Ледь в хвилях чорноморських не загинув.

Був молодий і вперше закохавсь
У дівчину-болгарку божевільно.
І доленька не зовсім ще лиха,
Дала мені випробування сильне.

Сварились мама й тато дуже так...
І батьків друг, це Ви були, поете,
Сказав: Збагніте, він же ще юнак!
В любовних вперше опинивсь тенетах!

Пригода не повториться хай знов,
Ми вип’єм за пориви дерзновенні.
А ти — живи, й борися за любов,
Про неї вірші сотвори натхненні.

Ми обнялись, і стали, мов брати,
Пораду не забув я Вашу й досі...
Мистецький шлях мій дуже непростий,
Коли в літа вже завітала осінь,

Тоді в естраді спробував себе,
І почалася молодість мов друга.
Мені відкрилось небо голубе -
Підтримку давнього відчув я друга.


Мов другим батьком стали мені Ви,
Відчув я силу одного з атлантів,
Що небо підпирають. А нових
Вже скільки Ви підтримали талантів!

Під Вашим виростаючи крилом,
Багато з них — заслужені, народні.
Велике серце віддало тепло,
І почуття великі, благородні.

Хай будуть завше Ваші дні ясні,
Створили з композиторським бомондом
Чудові, і народні вже пісні,
Що увійшли до золотого фонду

Естради української. Живіть,
Творіть нові ще многі, многі літа!
Хай тчеться в радості життєва нить!
Уклін Вам, і обійми, й пишні квіти!

Ярослав Чорногуз,
Заслужений артист естрадного мистецтва України, поет,
автор-виконавець, лауреат “Пісенних вернісажів — 2014, 2021”.

16.12. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Так далеко до втішного серця,
як зіркам до земного тяжіння.
Кінь у яблуках в небі пасеться,
грива цинкова — дивне створіння.

Він толочить снігів луки білі,
з-під копит креше місячні зорі.
Від печалі давно посивіли
турмалінові* очі пречорні.

Проглядає з сумного графіті
і минулих утіх білосніжність.
Чи достатньо блаженної миті,
аби нею впиватися вічність?

Серед зір мироточать ікони,
кінь у яблуках голову хилить.
У долоні краплини солоні,
щось в мені надірвалося, милий.

Турмалін* — чорний камінь

15.12.2021р

Які обереги, то й доля така,
які береги, то така і ріка...
а дні і літа, наче листя беріз,
несе течія ручаями зі сліз.

Несе і вертає у рідні краї,
осінні дощі поливають її...
і падає злива із неба туди,
де зі́йде зело із роси і води.

І поки повіє хуртеча зими,
стихію її не зупинимо ми,
а як завітає ще й осінь сама,
надії на долю щасливу нема.

У цю течію не ступає ніхто,
хоч мріє роками прожити за сто,
і в’яне як зілля його ворожби
усе, що потоне у вирі судьби.

Щезають у піні прибою човни,
опала береза оплакує сни
і душу охоплює тиха жура,
що гіллю її усихати пора,
і тільки лозина у ранок ясний
шмагатиме вітер нової весни.

12.2021

Звіром шугаєш по хаті,
Гасиш надії свічу.
Інколи краще мовчати,
Та не мовчиш... не мовчу!
Знаю, що біла ворона,
І не така, як хотів.
Але ж і ти безборонно
Не повисав на хресті.
Кров упирем пив із мене,
Я не пила з джерела.
Краще б у серце шалене
Влучила гостра стріла.
В шафі скелетів багато,
Гримнув у просторі грім.
Що нас тримає затято
На роздоріжжі отім.
Лютість — вуста розв'язала,
Б'є лихоманка, болить.
Не затуляла дзеркала
Навіть відтоді, коли
Смерть зазирала у очі,
Вищир у неї, мов ніж,
Погляд розлитої жовчі.
Вбий... Тільки навпіл не ріж!

Беріть мечі, брати ортодоксальні,
за віру в Бога треба лити кров!
Убийте немовля в опочивальні,
руйнуйте стіни ворога церков,
насилуйте жінок, дівок – у рабство
вони іще послужать вам – ого!
Вперед! У бій! Вельми шановна паство:
один за всіх і всі за одного!
Нічого не змінилось за сторіччя.
Картина маслом на печальнім тлі
Насилувати – справа чоловіча.
Така в нас віра в Бога на землі.
12.12.21р.

Зачаруй, “Софіївко”, мене,
Як Софія, вродою і станом.
Та людська краса колись мине,
А твоя — цвісти не перестане.

Захвату судома на устах,
Весь любов’ю сповнений по вінця,
Поглядом своїм, неначе птах,
Обніму тебе, о яснолиця!

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


Он сміється красень-водограй,
Лебеді хлюпочуться в озерах.
Водоспади, гроти — справжній рай,
І Орфей співає з Бельведера.

П’ю натхнення з Гіппокрени вод,
І лечу над парком повносилий.
Йдуть плакучі верби в хоровод,
Весь кохання острів оповили.


ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.



Тут — суцвіття світове культур,
Греції і Польщі, і Китаю...
Між погрудь і різьблених скульптур
І козацький дух орлом літає.

Граф Потоцький, Метцель, Оліва
І Заремба, садівник чудовий,
Сотні трударів оці дива
Сотворили й творять нині нові.

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


12 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Невдовзі ранок… До світання
очей склепити не вдалось…
Погасла зіронька остання,
й запі́ють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна.
А за вікном – передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загускла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані.
І ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда.
І обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат…
А тихий ранок за околом
несміло топчеться між хат

11.12.21

Розбираю на цитати дощ.
Ось вона – поезія від Бога.
Чую в кожній краплі силу прощ,
що відлунням долітає з площ
і знаходжу ліки від знемоги.

Прийде час під хвищу ми заснем.
Кажуть у негоду краще спиться.
Із душі не випалиш вогнем,
слів мені нашептаних дощем…
Бо вони тверді неначе криця.

Хай сьогодні буде досхочу
і романсів дощових й сонетів…
Я печаль із серця відпущу,
бо люблю поезію дощу
й не стрічав сильнішого поета.
11.12.21р.

Моя ти крихітко вродлива,
Моя красуне осяйна...
Твого кохання справжнє диво
Хмелить мене сильніш вина,
Моя ти крихітко вродлива.

Життя мойого ти оздоба,
Найбільша радість у журбі,
Мов золота найвища проба,
Що вабить погляд на тобі,
Життя мойого ти оздоба.

Кохання справжнього нірвана
І млосних пестощів розмай,
Душа, красою осіянна,
Зігріта ласкою зима -
Кохання справжнього нірвана.

В тобі тремчу, в тобі — згораю,
Богине ніжності й тепла.
Горить вогонь земного раю,
І нас він спалює дотла,
В тобі тремчу, в тобі — згораю!..

11 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)