Хризантеми запалюють осінь:
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.

Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
Ув іржавому осені лоні.

Починається ними світанок.
Задивляється небо розкосе.
Хризантеми запалюють осінь.
Аромати вже ллються духмяні.

 безперечно святково
 і пристрасно
 хоч би навіть через утому
 підноситься географічне
 топонімічне тобто
 при своїй винятковій митниці
 пан матвій звісний
 всім вам відомий
 головне не питай ізвідки
 і хто він оце
 і чого він
 ні трикрапковості
 ані окличності
 не потрібно при цім анікому
 припусти на підставі
 швидкості
 що столиця його житомир
 пуп земний
 для усяких дітей війни
 що агонізують натомість
 у чернігові чи у вінниці
 але марять
 житомир
 житомир
 

У квасолі джміль гуде:
Квіти там ще де-не-де.
А плоди дозріти встигнуть?
Так! Квасоля зветься вігна.

В серпні квітне - в самий раз!
Буде смакота у нас!
То ж старайся, джмелю милий,
Кожну квіточку запилюй.

Звично лапкам волохатим
Золотий пилок торкати.
То ж до осені стручків нам
Надарує дивна вігна.

Я не хочу уже прокидатись.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.
Я не хочу вертатись у прозу,
У банальність, стандартність, кліше,
У знайомі набридлі погрози,
Що лишають оскому лише.
Хочу барви у світ повернути,
Карнавал замість сірих мармиз
І порвати ненависті пута,
Що скували ідею і смисл.

23 березня 2026

 
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
 
Ось повзу на підвіконня
Із високих трав
Повзтиму все, хоча би я умирав
Змій-Король, тут
У кублі своєму
Віддай мені, що я бажаю
Щоби я більше не повз
 
Ось повзу я, бейбі
Через двері вповз я
Бачити усе, що хочу
Тут, на підлозі
Я повзаю
По кублі своєму
Нумо, дай, чого бажаю
Щоби я більше не повз
Оу, повзай, ладо
 
Атож, повзай
Атож, повзай
Еге, на долонях і колінах, бейбі
Повзи через мене
Немов павук по тій стіні
О, повзімо, линьмо
 
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
 
 
 
 
 
 
 
 

 іще палітурка сезонна
 при вогкій стіні цегляній
 у досвіт
 фабричні освітлені вікна
 залізнодорожні вогні
 і цвинтар за переїздом
 останній притулок мерця
 під ґрунтом жорстким
 що каміння і глина
 і вічная памʼять оця
 й попри
 асфальтом розбитим
 розношуючи дермантин
 сповзаються
 до робочої зміни
 тіні одноманітні
 до холодних цехів
 і каптерок
 в переробці брудних мастил
 до смердючих друкарень
 і пошти ген
 доставки газет і листів
 до будь-яких дір промислових
 бюро і контор убогих
 із їх прибиранням
 хлорованим
 до лікарень і стоматологій
 зі страхом і болем їхнім
 болотним відтінком штор
 кипʼятити чаї
 працювати щось
 непоспішно
 ретельніш
 суворіш
 

Поспішав Славко до школи,
запізнитись не хотів:
мав здавати реферата про
породистих котів.

Біг охоче і бадьоро,
хоч портфель був заважкий.
Ось і школа, перший поверх,
клас, як завжди, гомінкий.

...По дзвінку зайшов учитель,
став тлумачить про ссавців.
Враз спинився на півслові й
на хвилину онімів.

Із Славкового портфеля показався...
сонний кіт,
нявкнув двічі до присутніх,
що в перекладі — «привіт».

У Славка аж дух забило:
як же він туди заліз?
«Випадково, — каже стиха, —
я кота сюди заніс».

Усміхнувся тут учитель.
Засміявся дружньо клас:
отакий живий посібник
на урок прибув до нас.

2016

Оксамитами квітчана Панна
Самобутньо вкривала поля.
І ліси, і водойми старанно
Ніжний усміх вбирали здаля.

Не списати словами пейзажі
І прекрасні, барвисті вбрання
Сонцесяйних блискіткових пажів
Легіт теплого, світлого дня.

Апогей сподівань, мрій та планів.
Всім сезонам вершина надбань –
Наповняла невидимі грані
Ізохронних, прийдешніх бажань.

07.10.2026

У вогняні знемоги дні - провіщені, наснажені,
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, дороги біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.

І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де літ неспішних тане лік, і з небом тільки ми повік.
І у собі, у цій добі, цілком земні, життям нові -
ми подихи височини над плесами старовини.

Врочисті ноти світові, наспівані, даруй собі,
бо то не бог, не долі смак, а ми самі обрали так,
бо перекочує жива мелодія тремкі слова,
бо днів коротких - ярий лік, і з небом тільки ми навік.

Я нічого не зміг роздивитись
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.

Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
Даленіє забуте ім'я.

Все втрачає обличчя понуро
І зливається з царством пітьми.
В темноту відпливає минуле.
І панує жорстокість зими.

Зупинюся на гранях зникомих
Між пітьмою і світлом ясним,
Не упавши в безпам'ятства кому,
Подолавши ненависті дим.

21 березня 2026

 що сказати що написати друже
 чи дістались ми суті й тиші нарешті
 або нами оволоділа байдужість
 хоч ми і продовжуєм вештатись
 цими вулицями та майданами
 веселощами у примарних мандрах
 чудуванням чуттєвим у розкошах
 бодай на хвильку отож-бо
 і христос приглядає за нами
 чи хто у піжамі строкатій
 претендує несе її стяг немов
 на пожовклому тлі бездумному
 все в тій самій намоленій хаті
 час від часу незламно знеструмленій
 при багатті жовтневім агов
 помережаним снами примарними
 ледь інтимними інколи інде
 

Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Я подолаю цей розвал,
Цю ентропію і руїну.
Над нами стане не Ваал,
А тиша первісна, наївна.
Постане із багнюки сад,
Урочий, світлий, неповторний,
Де проспіває виноград
Пісень під музику валторни.

19 березня 2026

 
Старий розповідав казки
 
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
 
Корабель, поміж морських страхів
І скеля під водою
За хвилями таїться
Як чайка поруч пролітає
Враз корабельний курс міняє капітан
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
Нізвідки
 
Одчай, знемога світу
Для старого – радість
Утіха в цьому світі
Непотрібна, безплідна
А випадковість – шанс
Старий розповіда казки
 
Фермер, не знає, коли сіяти
Старому платить, щоб
Дізнатись, а старий
Плечима знизує, всміхаючись
Гроші взявши, фермера лишає
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
Нізвідки
 
Одчай, знемога світу
Для старого – радість
Утіха в цьому світі
Непотрібна, безплідна
А випадковість – шанс
 
 
 
 
 
 
 
 

 натуралісте
 йди в дива
 і видива осоння
 де листя облітає із дерев
 у сірій зоні
 чи у мертвій зоні
 яка різниця хто
 і чим живе
 ретельніші думки
 мов у дорозі
 у церкви що на косогорі
 сяє хрест
 у жоднім ракурсі
 не театральний жест
 ідилія комусь
 і меланхолія при дозі
 черлені мальви дві
 за ними трави
 за ними квіти
 блякло-голубі
 ворони
 сіро-чорні кралі
 в любові а не то в журбі
 твій текст утім
 у жоднім разі
 не повчальний
 твої рядки
 що золоті зірки
 на полотні небеснім
 лагідно хупавім
 

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

 поза вічним і тойбічним
 позираючи до тем
 що відмічено загальним
 нехімічним олівцем
 подорожі та їдальні
 світлий зустрічі момент
 і за певний час прощальний
 щем а може і не щем
 де улюблену трикрапку
 у кінцевому рядку
 треба чи не треба
 ставлять
 звичкою чи нашвидку
 і врочисто обіцяють
 списуватися щораз
 забуваючи звичайно
 геть з очей
 на серці вальс
 всяко щиро і сердечно
 оум мані падме хум
 хтось тебе кохає десь там
 нагорі чи наверху
 

Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх пнів.
Розсипалися срібняки травою,
Укриті забуттям і бур'яном.
Вони постануть сірою золою,
Яка убила у собі біном.

16 березня 2026

Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горілиць.
У нас ще все попереду, у нас
Ще стільки планів на життя і мрії.
Ми ще такі наївні і не вмієм
Сприймати світ реально й без прикрас...
А світ уже давно натис на газ,
І відлік розпочав: три...два... І раз...

 вітрисько вщух
 запала тиша
 мов стороння дивна
 поети люблять тишу
 як-от звук
 а ще негоду і свободу
 в риму
 бо приязне
 із відстані рідніше
 теоретичний бог
 його тріумф у вишніх
 філософ діоген
 із верш виймає щук
 верба ізжовкла
 похиливши чуб
 милується на берег
 так-от вийшло
 якщо не бачив хто
 або не чув
 вона в ресурсі
 в образі
 у притчах
 облишимо
 вернімося назад
 у недосказане
 щоразу недослівне
 у мить сяйливу ту
 в естетику
 телепатичний ізмарагд
 під зорепад
 на маскарад
 не конче пишний
 однак
 химерний
 і бешкетний
 досхочу
 

Незбагненна таємниця,
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
Нині так,
завтра сяк —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Ти й для себе таємниця,
мрій покинутих темниця,
у якій
цілий рій —
лиця, лиця, лиця, лиця.

Тобі навіть до лиця
таємниця ця.

(2026)

Танцюючий блазень прийшов потішати
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.

До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство, мов Лазар,
Воскресне, долаючи згублений прах.

Він виконав номер з останньої сили,
Зібравши ненависть і волю в кулак.
Та вже проступають слова, наче стигми.
Він - космосу вічний і вірний жебрак.

16 березня 2026

В юрбі знайти його не можу,
У інтернетних чатах теж.
Скажи мені, далекий Боже,
Де віднайти могильний хрест?
Можливо, син спочив у гаю
Чи на заплавині ріки?
Я полечу і позбираю
Його стражденні кісточки.
Чому мовчиш, не обізвешся,
Та не припинеш цю війну?
Не пригорнуть до свого серця
Небес холодних далину.
Молись, кріпись, а кирпа* косить,
І молодих кладе у гріб.
Життя благає, Боже, досить
З нас горя лютого і бід!!!
Не знаємо, куди подітись —
Ми скрізь чужі – і там, і тут.
У сховищах голосять діти
І сподіваються на суд.
Горять склади, лікарні, школи,
Лютує ворог, наче звір.
Хіба не бачиш, що довкола
Керує світом бузувір?
Не відаєм, як далі бути,
Чи сухарі сушити нам,
А чи на мінному розпутті
Звести зі сліз кривавих Храм!

Кирпа* — смерть

03.10.2026р.

 ось побіжний віршик
 зліплений експромтом
 без використання
 інструментів ші
 щось подібне пишуть
 радше у вівторок
 тексти для суботи
 вишуканіші
 ось мистецький простір
 у жовтневій рамі
 на столі картопля
 сир і житній хліб
 вірні мої гості
 самота і памʼять
 ми не проти казусів
 інцидентів хиб
 у житті у цьому
 праця та робота
 за яку не платять
 чи якісь понти
 все це нестосовно
 на автопілоті
 навіть небо кажуть
 можна перейти
 

Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.

Пишу, пишу життя, немов роман,
Пишу у порожнечу, безнадію.
Пишу я у майбутнє. Я - Ремарк,
Що загубив у темряві подію.
Я бачу танець навіжених мавп,
Та птаха нагодую і зігрію.

І порожнеча матиме свій лик.
Ніщо постане привидом могутнім.
Нехай сміється демон і двійник.
Слова укрили вістря злобних гунів.
Хай твориться незримий материк,
Будується, мов дійство незабутнє.

16 березня 2026

 
як у дитини печалі дрібні
усе, що захочеш, я куплю тобі
грай кокетку, та знай мила все ж
між рук мені, легко, не утечеш
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
я помічав твій біль неясний
знаю, бажаєш те саме й мені
ані інтриги, ані провал
мене не гнітили би, не гнівали так
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
 
мій тобі вирок ~ гріх і брехня
нині я вільний, але часу нема
віру розбито, сльози в очах
все треба жити, мертвим хоча би
 
навіть коні не відтягнуть мене
помчімо, коні, нехай іншим днем
 
 
 
 
 
 
 
 

Рядки лягають на папір
легким курсивом,
творю з думок чутливий вірш
у ніч вразливу.
Заповнюю шрифтами лист,
тло порожнечі —
цвяхами у блокнот вп'ялись
сюжети речень.
Вплітаю літери, тире,
двокрапки, коми,
уява човником пливе
у рі́чки спомин.
Холодні зливи із цебра
небес фатальні,
натхнення скрапує з пера
у спочивальні.
Лампада тьмяно мерехтить
в очах Мадонни,
поезії лірична мить —
хмільним безсонням.
Гортає тиша сторінки
моєї долі —
яскраві образи — гірким,
пекучим болем.
Спалахують мільярди сонць
в сумній поемі,
немов здійснився віщий сон
видінь рожевих.

02.10.2026р.

Ми одне від одного далеко.
Сон змінився на ранковий крах.
Ти очолюєш бібліотеку
Кращу за усі - на Небесах.

Дивиться на місто біла хмара,
І спостерігає добрий Бог,
Як старанно пишеш формуляри
Та ведеш натхненно каталог.

Там тепер все справедливо й чесно,
Світяться блакитні вітражі.
Бо бібліотека ця небесна -
Нагорода втомленій душі.

В галасі земного карнавалу
Всі надії вигоріли вщент.
До читального, Матусю, залу
Випиши мені абонемент!

 гуляє вася
 пожувавши тирси
 а що ото лишається робити
 йому
 життя зужита пісня
 звісна
 слова ті й самі із тих самих літер
 він випив би
 але нема із ким тут
 немає грошей і нема кохання
 життя блюзнірське
 і парадоксальне
 ані для чого але треба жити
 холоне осінь
 бронзово-брунатна
 каштани облетять за ними липи
 час не спинити
 час немовби вітер
 що обриває листя без поняття
 у жовтні всяк
 вертається додому
 курити мак читати керуака
 дивитись із вікна
 чи ще жива розкладка
 де фрукти й овочі вже починають
 гнити
 ще перехожі у поспішнім
 контр-дансі
 минають свіжі комунальні ями
 ще мухи лізуть в монітор
 поодинокі панни
 роман читаючи очікують
 на щастя
 ще хтось емігрував загостювався
 лише не вася
 вася завше з нами
 

Я відчуваю борг святий, несплатний
Перед полями і перед людьми.
Я - ніби лицар у залізних латах,
Вкриваю вічність сильними грудьми.
Я світові явлю слова закриті,
Слова, заховані у тайниках,
Слова, що небесами оповиті
Там, де ширяє нескоримий птах.
З глибин я дістаю премудрість,
Уламки втрачених світів,
Слова, заховані за муром,
Слова у реготі вогнів,
Слова оспалі, скам'янілі,
Забуті, немічні, сумні
І замуровані у тілі,
Укриті листям давніх снів.

16 березня 2026

Не знаю, чи кохав мене завжди,
чи розважався у жазі нестримній,
спиваючи із губ моїх меди,
солодкі, наче ночі лебедині.
Напевно, хто б там що не говорив,
для тебе я була палким натхненням,
веселкою посеред теплих злив,
п'янким дурманом, словом незбагненним.
Тим маяком, що кличе кораблі
із мороку бурхливої стихії,
ромашкою на зораній ріллі,
ковтком повітря, променем надії.
Оазою в пустелі таїни,
сльозою ніжності та вістрям леза,
блаженством щастя, каяттям вини,
натільним хрестиком на грудях неба.

01.10.2026р.

 осяяно вітражний
 фірмовий день осінній
 оспіваний у римах
 стрункіших за мої
 засипаний плодами
 а поруч – все у квітах
 яких ти не купляєш
 і я так само ні
 із легшими чуттями
 займись нарешті ділом
 мені би прогулятися
 найти іще інсайт
 уже в неділю певно
 по бабиному літу
 а декому потрібно
 принести вірш на сайт
 казковий чи примхливий
 дотепний чи приблизно
 нехай собі гадають
 у чому саме сміх
 вважай їх читачами
 які мовчать – і файно
 бо що усім до тебе
 і що тобі до всіх
 

 
Частина I: Принц Руперт Пробуджується  (0:00–4:31)
 
Прощавайте, дзвони майстра храму
Його кіоск і чорний кмин
Ґречність вибраного слова
Едем обіцяний
Принц Руперт при скляних сльозах
Шафран шабат кров із повік
Дряпай віск у письменах
Що ящірок живить
 
Розбуди порожній голос
Убери наряд зимовий
Запали і міст, і човен
Ящірку скарай на горло
 
Йди, Полонію, чи вклякни
Жнива призначено на досвіт
Тьмяні сатанинські ложки
Зіжнуть іржу околиць
Ведмеді в принцівськім городі
Самана тінь як раз навпроти
Кості ящірки оглиніють
І лебедя народять
 
Розбуди порожній голос
Убери наряд зимовий
Запали і міст, і човен
Ящірку скарай на горло
 
На-на-на на-на-на-на. . . .
 
Пайпавдеровський суд придворний
Ганчірні ящірки на продаж
Візій пастві на покорм
Про райдуги до злота
Казкує Руперту павич
Про мури й сотні сурм у хорі
Волхви за підпал в тюрмі
Снива розвиті згортки
 
 
Частина II: Болеро – Казка Павича  (4:32–11:04)
[інструментальна]
 
 
Частина III: Битва Скляних Сліз  (11:05–22:06)
 
III a: Досвіткова Пісня  (11:05–13:25)
 
Ніч розгорне плащ дірявий
Понад луки місяць
Ще опромінює плуги зламані
І колеса без спиць
Вартовий на спис оперся
На руки дмуха, назира схід
 
Спалений снами, страхом стятий
Покрив мли у досвіт
За три горби великі армії
Присягай, кляни день
У лініях коней та сталі
Парні ярди, марш, похід
 
 
III b: Останній Скірміш  (13:26–19:32)
[інструментальна]
 
III c: Ламентація Принца Руперта  (19:33–22:06)
[інструментальна]
 
 
Частина IV: Велике Звершення  (22:07–23:20)
[інструментальна]
 
 
 
 
 
 
 
 

Води ніколи не нап'єшся
З криниці чистої сльози.
Не зіграна на сцені п'єса.
Надірваний фагот грози.

Ти не пізнаєш цю криницю,
Її глибини, таїну.
Ідеї епохальні й ниці
Оголять шпагу, як вину.

Не осягнеш ти щастя й муку
Безмежності сумних морів.
В них причаїлися розлука,
Таємна туга кораблів.

Початок у сльозі чаїться.
Вона породить океан.
У сльозах спалах розмаїтий,
Гармонія і ураган.

У сльозах альфа і омега,
Війна і мир, добро і зло,
Єрусалим, Тибет і Мекка,
Укрите тернами чоло.

15 березня 2026

Захлинаюся зболеним віршем —
у сутемряві місяця німб.
Задивляюся в небо частіше,
щоб побачити Бога у нім.

Та пітьма затуляє Світило,
сіллю вкрила чумацький мій шлях.
Я колись божевільно любила
пасти равликів у споришах.

Утікати від зору лихого,
босоніжки губити в саду,
запрягати у шори гнідого
стрибунця, щоб летіти чимдуш.

Де поділа щасливу підкову,
кучеряві, нестримні літа?
Вітер хилить галузку вербову,
на засмаглих губах — гіркота.

Птаха струшує листя червлене,
і спалахують зорі в імлі,
та немає притулку для мене
на розчахненій ралом землі!

30.09.2026р

 ввійти у розповідь зненацька
 заримувати бруд і брют
 провести паралель між спрутом
 і містом вулиць і споруд
 неони ліхтарі вечірні
 помножити на світ зірок
 дощем заштрихувати тіні
 а звідки дощ – не зна ніхто
 скрипаль зі скрипкою на розі
 звучить елегія массне
 навпроти притуливсь пʼяниця
 засне проснеться знов засне
 їх проминають перехожі
 несуть своїх дітей кудись
 дітиська недовольні ниють
 вони б самі ганяли скрізь
 у брамі поруч мордобій
 на каїна бикує авель
 отримавши по голові
 та це нікого не цікавить
 за розкладом – пора гульби
 де всякий режисер собі
 у радості чи на журбі
 чи хтось у пароксизмі навіть
 ще десь джульєтта і ромео
 проникливий фінальний штамп
 стоять мовчать і їм нормально
 стояти і мовчати там
 

Коли твій спокій обриває
Бійців розлючених табун,
В житті панує лютий варвар,
Перед яким слабкий трибун.

Так, слуги зла стійкі, невпинні
В досягненні своїх підлот.
Тече життя спокійним плином.
Порушить спокій ідіот.

Свобода думки і прогресу
Спиняється об вістря зла.
З'являються нові Дантеси,
Після яких - лише зола.

І Герострати повсякденні
Вриваються у дні твої.
Забутий навіжений дервіш
Потопить в морі кораблі.

15 березня 2026

СИН:

Нарешті, Мамо, сталося! Зустрів!
Привіт, рідненька! Скучив за Тобою!
О, скільки, мила, виплакав рядків
Та окропив рукописів сльозою!

Ми підемо у затишок гаїв,
Мене погладиш ніжною рукою.
Для нас червоним обрій заяснів,
Застигнувши між літом і зимою.

Приходить усвідомлення: це — сон.
Забравши ночі срібний медальйон,
Світанок розстріляв зі злістю ката.

Немає більше спокою душі!
Прошу, Матусю, Ти мені скажи:
Коли прокинусь, де Тебе шукати?

(С)Артур Курдіновський
______________________________________

МАМА:

Шукай мене, синочку, в дивних снах:
Герані, що милує підвіконня,
Блаженних, незрадливих голосах,
Каштанових зіницях беладони.*

Тремтять повіки, болісна сльоза
Меланхолію до порога горне.
Розвіють чорні хмари небеса,
Аби творив натхненно неповторне.

Хоч захлинаєшся від горя, вись
Сонети віншуватиме колись —
Наразі щебенем шляхи Господні.

За тебе молиться увесь наш рід,
Щасливе майбуття віщує світ —
Не стій, благаю, на краю безодні!

Беладона* — рослина, сік якої закапували в очі, щоб розширити зрачки і надати погляду блиску.

(С)Тетяна Левицька

29.09.2026 р.

 з дассеновим
 лєтé індьєн
 вагон вповзає до столиці
 іще зачинено крамниці
 але хлопчина продає
 із трейлера
 нормальну каву
 пірнути в метрополітен
 бульваром
 і проспектом прямо
 ятки намети шаурмʼяу
 магнітики
 хав мач / комбʼєн
 і рандка наша незабаром
 навколо обережних тем
 десь-аутичного розряду
 поблизу спогадів
 примарних
 імен
 і потім ще
 на кухні між твоїх речей
 в напів-
 розібраних коробках
 чим вийняти
 із пляшки корка
 шукаючи
 роздумую оце
 про зустрічі
 не для розмови
 чи замальовок або сцен
 порою що несправжня мовби
 про обіцянки і закови
 про одіссеїв
 і цирцей
 

СИН:

Нарешті, Мамо, сталося! Зустрів!
Привіт, рідненька! Скучив за Тобою!
О, скільки, мила, виплакав рядків
Та окропив рукописів сльозою!

Ми підемо у затишок гаїв,
Мене погладиш ніжною рукою.
Для нас червоним обрій заяснів,
Застигнувши між літом і зимою.

Приходить усвідомлення: це — сон.
Забравши ночі срібний медальйон,
Світанок розстріляв зі злістю ката.

Немає більше спокою душі!
Прошу, Матусю, Ти мені скажи:
Коли прокинусь, де Тебе шукати?

(С)Артур Курдіновський
______________________________________

МАМА:

Шукай мене, синочку, в дивних снах:
Герані, що милує підвіконня,
Блаженних, незрадливих голосах,
Каштанових зіницях беладони.*

Тремтять повіки, болісна сльоза
Меланхолію до порога горне.
Розвіють чорні хмари небеса,
Аби творив натхненно неповторне.

Хоч захлинаєшся від горя, вись
Сонети віншуватиме колись —
Наразі щебенем шляхи Господні.

За тебе молиться увесь наш рід,
Щасливе майбуття віщує світ —
Не стій, благаю, на краю безодні!

Беладона* — рослина, сік якої закапували в очі, щоб розширити зрачки і надати погляду блиску.

(С)Тетяна Левицька

29.09.2026 р.

Голова болить від безсоння,
В голові поселився туман.
Я шукаю далеке осоння,
А навколо панує дурман.

Напливають утоми хвилі
І пустельність небачена днів.
Як узяти буденність на вила
І спалити у шалі вогнів?

Напливає туман у макітру
І злютовує відчай і біль,
Досягаючи стійко маківки,
Як збурунені вершники хвиль.

14 березня 2026

Запросив він мене на побачення-
Ніби з виду нормальний мужик,
Ми зустрілись,як і було зазначено,
І я відчула, що він їв часник.

Так, він їв часник!
Так, він з'їв часник!
Так, він їв часник,
А на вигляд - нормальний мужик!

Хоч побачення було на цвинтарі,
І навколо була глупа ніч,
Незрозміло, навіщо часник він їв,
Ми ж були лиш удвох, віч-на-віч.

Але він їв часник!
Але він з'їв часник!
Так-так, він з'їв часник,
А на вигляд - нормальний мужик!

Хоч не було в ту ніч повнолунія,
І з-поза хмар стирчав Місяця ріг,
Я його з усіх сил приголубила,
І часник той йому не поміг!

Так, він їв часник,
Так-так, він їв часник,
Хоч був він розумний мужик-
Та ніхто не почув його крик!

Тепер він ласує кров'янкою,
А часник знелюбив, як і я,
Ми ночами гуляєм по цвинтарях,
В нас зразкова вампірська сім'я!

А колись він їв часник,
Колись любив він часник,
Тепер він не любить часник,
Став нарешті нормальний мужик!


29.09.2026

 у старовиннім королівстві
 всілякий має свій костюм
 і певну роль і власну гідність
 а музиканти королівські
 уміють альбу та ноктюрн
 щодня в корчмі гуляки всяко
 спивають вайн лікери ссуть
 хай за вікном осіння мряка
 їм принесуть гарячі фляки
 і ковбасу і сирний суп
 відтак ідуть розмови ревні
 про мита і про лихварів
 про тих євреїв ізнічевʼя
 що гірші від циган напевне
 про їхній первородний гріх
 як ті крадуть дітей невинних
 на жертву демонам а ще
 гряде навала сарацинів
 де виживуть хіба що свині
 від стріл поганих не втечеш
 а сам король давно хворіє
 і претенденти є на трон
 й усі одверті лиходії
 хоч молодії хоч старії
 спаси о боже нас боронь
 

Проходить час крізь пальці, мов пісок.
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і вірність.
Епохи пил вкриває черевик,
Слова і недовивчені поняття.
Якщо до буревію часу звик,
То не страшні тобі його закляття.
Змітає шапку, куртку і слова,
Несе у даль туманну, незбагненну.
Беззахисна від часу голова
Схилилася, вчуваючи геєнну.

14 березня 2026

 
До підніжжя дістанусь, і вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
Аж допоки дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
 
Хіба ти проти, щоб тебе любили?
Я мчу із гори на відстані милі
 
Дай мені, авжеж-бо
Свою відповідь звісну
О, ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Оу, Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Ей!
 
Бажаєш, хочеш, щоби ми зустрілися?
Я мчу униз, лиш би не розбитися
Дай мені, дай-но відповідь звісну
Ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Агов! Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер, ох
 
Вважай! За поворотом!
 
До підніжжя дістанусь
І вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
До підніжжя дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
 
Бажаєш, хочеш, щоб ми зустрілися?
Я мчу униз, лиш би не розбитися
Дай мені, дай-но відповідь звісну
Ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Агов! Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
 
Агов!
Дриґом-дзиґом!
Вона буде за хвильку!
Уже вона мчить
О так, мчить
 
 
 Рінґо: В мене пухирці на пальцях!
 
 
 
 
 
 
 
 

Наче Генделя фуга -
стогін щемних бемолей, -
насувається туга,
розтікаючись болем.

Вщент спалили мости.
Зупинили струм.
Самота.
Саме ти.
Сум.

2026 рік

 на тлі віконних рам
 і панорам засмучених
 ні зовсім не канкан
 і не кордебалет
 багаторічний хлам
 нехитро порядкуючи
 повіщо грати як
 все рівно програєш
 добивши баклажани
 або стегенця курячі
 хто ж нагострив ножа би
 натер би той паркет
 пропалений піджак
 підтяжки перекручені
 бавовняна піжама
 і сам ти мов
 предмет
 

У березні тепло таке непевне,
Як подих свічки чи легка печаль.
Слова банальні, стерті і даремні
Нас не зігріють, як сумний причал.

Крізь товщу льоду і завали снігу
Прорветься сонце і торкнеться нас
У метушні і невгамовнім бігу,
Немов забутий вигаслий Пегас.

А слово довгождане і зникоме
Прорветься також крізь палку югу,
Долаючи пеньки, яруги й коми,
Самотність осоружну й дорогу.

У березні слова до нас прорвуться
Крізь хащі і розбійницькі ліси,
Крізь чаклунів, тиранів, ляльки вуду
У сяєві небесної краси.

14 березня 2026

 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
знаю про твої
справи там і тут
де тебе найти
із ким гуляєш ти
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
і потаємніші страхи
і потаємніші страхи
 
я шпигун
про усі
твої дії
знаю-от
 
 
 
 
 
 
 
 

 а хтось же вимикає ліхтарі
 і зачиняє час від часу брами
 на самоті
 без драми чи дорами
 ймовірно без думок
 без особливо мрій
 яке їм діло далебіг
 чи ти поет
 недопоет або
 письменник–псевдо
 й що ти вигадуєш собі
 навіщо фантазуєш себто
 есей верлібр
 іще проєкт ет це
 вони ж
 працюють за готівку
 нема дотичності у них
 автівка і домівка
 і жарівка
 вечеря та постеля
 їм не треба книг
 

Розбитий необачно телефон -
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у Лету.
Зі світом так обірваний зв'язок,
Ти кинутий на острів, ніби Крузо.
Залишився невивчений урок.
Твої слова обплутали медузи.
Розбились твори з кольоровим склом,
Минулого уламки розлетілись.
Панує пекло із тлетворним злом.
Здіймається із хвиль античне тіло.

14 березня 2026