ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2018.06.25 00:25
Купальський вечір холодом війнув
І всю природу трохи запечалив…
Лише далеку хмару осяйну
Лишив світити усміхом опалу.

А буйнотрав`я обійма навкруг
В оцих місцях, красою осіянних.
І сонце вже завершує свій круг,

Анастасія Поліщук
2018.06.24 22:19
Не дивись, що небо непокоїться,
І не думай - не твої гріхи
Змушують і блискавки, і рокоти
Грозове полотнище прясти
Без перерви.
Ти не перший вигадав
Крок за грань, у простори без меж,
Де немає правил - там невидано,

Володимир Бойко
2018.06.24 19:08
Владарюють наддержави,
Світ провадять до могили,
Де немає сили права,
Домінує право сили.

Олександр Сушко
2018.06.24 16:33
Пегас над сажем описав криву
Й чкурнув зі мною в небо як ракета.
Вдягну смирення каптур на главу,
Відстану від "блискучого" поета.

Для тонусу зробив йому укол,
Але сатира сказ не поборола:
Із вим'я вже не крапле молоко,

Олена Лоза
2018.06.24 13:21
Ми були в селі у діда.
В літній полудень жаркий,
Чи то пак, перед обідом
Прилетів на липу рій...
В діда часто гостювали
І, коли не мали справ,
Завжди ми спостерігали,
Як дідусь наш працював.

Олена Лоза
2018.06.24 13:19
На Свят - вечір
У душах поселяться
Спокій і мир,
І любов переможе,
Загояться давні рани.
У будинках сільських
І мільйонах звичайних квартир
Однією надією світлою

Микола Дудар
2018.06.24 11:21
Коли я віз ЇЇ в лікарню
Посеред вимушеного страху
Мені нашіптували: - Марно…
Ні, вам не сюди, це - Божа птаха
І я повіз ЇЇ на цвинтар
Відносно дозволу релігії
Мені сказали: - Ось вам бритва
Пройдіться трохи понад віями…

Олександра Камінчанська
2018.06.24 00:45
шалений вік летовищ і торговища –
кудись летять, крамують, десь крадуть.
між молитов набожника і покруча,
немов гриби, святилища ростуть.
і невідомо Боже чи не Богове,
оте усе в золочених вбраннях.
то лиш до свят – поезіями, догмами,
а далі: хто ку

Ярослав Чорногуз
2018.06.24 00:31
Неначе в задницю оса,
Вкусила, мовби хмар омана.
Поблякли раптом небеса,
Немовби очі в графомана.

Йому неначе, мовби, мов
І наче стало - ніби мати...
Збагнув - дурницю він впоров -

Ігор Шоха
2018.06.23 21:28
Я уночі чатую площу.
А ти сльозу мою утри,
коли дощі мене полощуть
і не висушують вітри.
                                    Кого,
кого побачу на світанні,
коли твої розтанули сліди?
                                    Чого,

Володимир Бойко
2018.06.23 20:42
Хазяїн мій мене на шанував,
Не чув, не бачив, не хотів і знати,
Проте мене він, як вогню, боявсь,
Ненавидів похмуро і затято.

Як перед ним я голову схиляв,
Йому здавалось: посмішку ховаю,
Як плакати мене він спонукав,

Микола Дудар
2018.06.23 20:20
Не жури і пробач, що проліз крізь затвірок
Екскурсійний заплив на столичну красу
Хай загнали у стрій і водили як звіра
Хай крутили по колу наче літо осу…
Ти гнучкий як і батько, як мати, як Травень…
Свій окремий підручник… і свій Поводир
Ти злітаєш

Леся Геник
2018.06.23 16:55
Цей дощ затягнувся надовго.
Небесний розгойдано дзвін.
Втонула в калюжах дорога.
І річка набрала розгін.

Вдягнулися гори в корону
важких нерозчесаних хмар.
З горішнього стиглого лона

Олександр Сушко
2018.06.23 15:02
Кохану муха укусили,
Чи, гейби, зголоднілий гедзь.
Од гніву стала синя мила!
Вже думав, що ухопить грець.

Сказав: - Дружино, годі, пробі!
Не варто брать пера до рук!
Немовби, начебто і мовби

Світлана Майя Залізняк
2018.06.23 08:59
Приклади гінким подорожником,
шепочи: "Не для всіх... о ні"...
Тектонічними, надтривожними
проростають рядки в мені.

Ти - то птах з-понад Псла, то ящірка.
Рань циноброва... явори...
Як же сіро поміж путящими

Сергій Гупало
2018.06.22 21:11
Вгамуй себе, коли проходиш поруч.
Я більшого у тебе не прохав.
Ніщо твоя таємна непокора,
Бо знаю: скрізь незмигні очі ґав.

Навколо нас оземлено кружляє
Цей дивосвіт, де від початку ми.
І подорожником, і молочаєм

Іван Потьомкін
2018.06.22 18:56
Такого ще не знали в цьому краї...
З гори, що підпирала крайні хати.
Каміння покотилося... Поповз ядучий дим.
Ряднину начебто накинули на небо.
Впали люди на коліна непритомні...
І раптом гуркіт стих. Небо заясніло.
Настала тиша: гуркіт сердець лиш

Наталка Пілігрим
2018.06.22 12:43
Квадрат апельсинного сонця у рамі моєї кватирки
Сполохує тінь в зіницях, цяткує полотна щік,
І полудень згорда дивить, і вечір з-під лоба зирка,
А стіни, вуста і очі заляпав сонцевий сік.

Так липко і мляво-жовтаво стікає по тілу повітря,
Здається,

Світлана Майя Залізняк
2018.06.22 10:50
Жертовна зона розрослась...
Тебе спонукують до вчинку.
Вовки - між тлустих вань та ась -
деруть сім шкур... одну овчинку.

За що загинули оті,
що мали б чистити картоплю -
десь у солдатському куті

Кристіан Грей
2018.06.22 09:06
Твоє тіло – наче пахлава медова,
Про яку я вперше почув на кримських пляжах,
Але так ніколи і не спробував.
Як і твоє тіло.
І ніколи вже не спробую, бо
Крим забрали окупанти, а
Ти мені сказала, що я втратив свій шанс.
І твої жорстокі слова

Ярослав Чорногуз
2018.06.22 08:13
Неначе диво в Божім раю,
В гаю троянду я стрічаю...
Не відвести очей, та й годі!
Таку красу не бачив зроду!

Коханням серце зайнялося
І до троянди потяглося...
Душа, та й тіло, аж тремтіли.

Олександр Сушко
2018.06.22 07:28
Без фітнесу сьогодні пропадеш,
Не знає люд ні рала, ні лопати.
У руки чоловік стромляє кеш:
- Іди качати жир! Шуруй із хати!

В сучасників хороший апетит,
Дитятко увіпхнути важко в двері.
Півкабана – легесенький обід,

Серго Сокольник
2018.06.21 23:49
Золотом сонця слід
Зблисками по воді.
Сколоте донце від
Чари минулих діб...

Світлом зоріє день.
Світло стіка у ніч.
Де відшукати, де

Микола Дудар
2018.06.21 18:23
Страшне видовище. Гроші на вітер…
Вкотре з граблями цілуємось лобом
Сонце нагадує кролячий клітер
У давнину підстрелили б дробом…
Обрій туманний, одні негативи
Хмари і ті, відсунулись, зникли
Чом ти, юначе… від чого ти сивий?..
Убий мене, Боже, нія

Олена Багрянцева
2018.06.21 17:09
Привіт, мала. Ну як твоє життя?
Чому втекла, ні слова не сказавши?
Я лиш хотів по-чесному, без фальші.
Я відганяв лихі передчуття.

Та спалахнула ця чужа війна.
І я пішов сумлінно і свідомо.
Бо не волів лишатися удома,

Світлана Майя Залізняк
2018.06.21 17:04
Чистиш рибу зраночку -
сім котів...
Ліпиш забаганочку -
син хотів...

А на завтра толоки,
мармелад...
Снива, мрії - волоком.

Ігор Шоха
2018.06.21 13:03
Ми герої і солдати, бо іде війна.
Україна – наша мати. І вона одна.
Стоїмо у світі цьому за її дітей,
і на варті свого дому для усіх людей.

Полонили нашу віру змії-упирі.
Заслужили вищу міру ті, що угорі.
Запалили нашу хату люті москалі

Адель Станіславська
2018.06.21 11:25
Не суди
й незасудженим будеш, -
кажуть.
Та засудять тебе -
повір...
І гріхи нанесуть
чорнотою сажі
мастехіном

Маркіяна Рай
2018.06.21 11:04
Залиш собі мої присвяти.
Покинь на мене нашу вічність.
Ніхто не здатен подолати
Такої вирви часової.

Я навчена собі брехати -
Найнепомітніша погрішність.
Найдосконаліша поразка, -

Микола Соболь
2018.06.21 06:01
У поліклініці – «совок».
Гниє чи догнива система?
Бо черги це болюча тема.
Із неї (черги) – ні на крок!
Жінки зчепилися в дуелі
Словесні поки що шрапнелі…
Ось – рукопашного урок.
У хід пішла війна сумками

Олена Багрянцева
2018.06.20 21:57
Ти рахуєш до ста. Я ж ховаюсь у тиші липневій.
Одягаюся в ніч і чекаю, що скоро знайдеш.
Я покірно стою у космічній густій атмосфері.
Без обмежень і меж.

Усміхаюсь тобі. Ти рахуєш до тисячі спритно.
Повний місяць ясний видає мене. Ну і нехай.
Я зн

Іван Потьомкін
2018.06.20 20:57
– Возвращаюсь я как-то электричкой в свой Энергодар – городок строителей и эксплуатационников Запорожской атомной станции. Вагон почти пустой. Редкие пассажиры уже готовятся к выходу, как вдруг подходит ко мне сельского вида пожилая женщина и спрашивает,

Олександр Сушко
2018.06.20 16:53
Вікно закрито. Човга тінь за склом,
Неситий погляд ковзає по шипці.
Вже не болить одірване крило,
Поніс в зубах трофей писака-гицель.

У нього голоднеча й ціль нова,
Плете зі слів міцні облавні сіті.
Кровиця жертв п'янить, немов первак,

Ігор Шоха
2018.06.19 22:32
Десь помандрував і ти, Іване.
Зав’язався калиновий цвіт.
Сходить сонце, як гаряча рана.
Сонях доганяє білий світ.

Синє небо відкриває браму.
Там і Щек, і Либідь, і Хорив...
Дядько Кий узяв тебе на раму

Микола Дудар
2018.06.19 18:32
Розваги виніс ти за дужки
Годиник вимкнув, телефон
Позвав із роздумів Забужко
Який не є, а камертон
І горизонти й паралелі
Позеленіли геть в журбі
Ще й споглядає хтось зі стелі
Невчасно, байдуже тобі...

Наталка Пілігрим
2018.06.19 16:34
Весна насипає у горло пилу,
усе навколишнє вбирає у сірість,
дороги і люди – ти вирви, вирви…
Твоя й березнева самотність стрілись.

Лице сполотніле, прообраз дому,
їм промінь жахкий домалює зморшок,
у тебе із містом одні геноми –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Зоріна Головатюк
2018.06.14

Александра Макуха
2018.06.14

Наталія Навроцька
2018.06.13

Готра Ян
2018.06.12

Оксана Мишанич
2018.06.08

Ясен Лад
2018.06.08

сергій порицький
2018.06.07






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія - Вибрані твори


  1. Шон Маклех - [ 2018.05.10 22:09 ]
    Крейдяне лезо
    Нанизую сонця
    На ниточку майбутнього:
    Доречне космічне намисто
    На шиї Кібели-Галактики,
    А крейдяні скелі
    Моїх островів кельтських
    Як леза:
    Ріжуть плоть волоцюги Часу.
    Мені колись дарували Вічність,
    А я запхав її до кишені
    Мого пінджака твідового.
    Вони досі там валяються
    Хустинкою-непотребом,
    Якою бородатий Бог
    Витирав своє чоло втомлене.
    Мені колись дарували безсмертя:
    Якась дівчина
    З Країни Вічної Юності,
    А я його наче плащ чорний
    Повісив собі у хаті на вішалку,
    І пішов пити чай заварений
    На пічці вогню предковічного –
    На грані вогню Всесвіту,
    Що досі у грубці моїй палає.
    Розкажіть мені
    Про Тір на н-Ог* казку,
    Бо я по землі Ерінн** сивої
    Тинятися вже втомився,
    Черевиками своїми дірявими докучило
    Мені топтати каміння Тір Конайллу
    (Їм же боляче).
    Мені колись дарували пісню:
    Ту – заборонену, ту – недоспівану,
    Що люди Фір Болг*** собі мугикали
    Над скелями своїми останніми,
    Свою землю назавжди втративши.
    А я ту пісню собі в серце голкою,
    Так і ходжу з болем навпомацки
    По землі, де верес цвіте-заколисує
    Мертвих дітей моєї пам’яті.

    Примітки:
    * - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
    ** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
    *** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
    Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (2)


  2. Маркіяна Рай - [ 2018.05.01 14:03 ]
    Осипаються липи
    Осипаються липи в одвічному розрізі днів.
    Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
    Написали мені уже з двадцять щорічних томів
    Ці пахучі коври, що окутують втомлені ноги.

    Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка -
    Віддавати красу на засмічення і на поталу.
    Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
    Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

    Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
    Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
    Перехожим дарують все нові і нові куплети
    Чарівливої пісні про долі віддавна відомі.

    Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
    Хтось зламає гілля і начхає на цвіт їх духм'яний,
    А відхреститься тим, що не може ковтати повітря,
    Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

    Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
    Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
    Пригадаються всі небайдужі і бажані люди
    У хвилини, як липа розпилює золото в очі.

    І тамуючи голод долонь і очей безнадійний
    Віддається навіки людина людині думками,
    А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
    Оживляючи в пам'яті втіхи покриті роками.

    06/2013


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.33) | "Майстерень" 5.5 (5.4)
    Коментарі: (7)


  3. Василь Кузан - [ 2018.04.05 10:32 ]
    ці
    ***
    ці
    паль
    ці
    неземної твоєї ніжності
    розтікаються по пульсації
    скроні
    у бездонній скрині
    пам’яті
    впорядковується рух нейронів
    нерони
    вгамовують жадобу крові
    пилатам
    відрубують зимні руки
    бо найбільший гріх
    у вмиванні

    яблука
    котяться по стінах спальні
    давні
    рани розсмоктують тіло
    фарбуючи ніч
    на біло

    невагомість
    це коли разом
    почалося і відлетіло

    а потім
    реінкарнація плоті
    віддзеркалення воскресіння
    тіні

    повертаються вівці спокою
    у ранкове вологе стійло

    засинають
    твої
    о
    бій
    ми

    05.04.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.69)
    Коментарі: (6)


  4. Олена Кіс - [ 2018.04.01 22:44 ]
    Напровесні
    Напровесні пахне талою водою,
    Набубнявілою вербою,
    Пряними поривами потеплілого вітру
    Та чимось тривожно терпким,
    Що ось-ось має настати,
    Обвалитися на голову пташиним галасом,
    Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
    Крихкістю небесної голубінні,
    Сторукими блискавицями і першими
    Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
    «камінь-голова, камінь-голова» –
    Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
    А груди – напнуті вітрила,
    А в них – горнило серця
    Роздмухане сімома вітрами
    І незбагненним прагненням
    Непізнаного і небезпечного
    Та конче потрібного
    Тут, зараз, саме в цей час,
    Швидко тріпоче,
    Бо здається саме тепер
    У тому є вищий смисл
    Буття… Будь – Я!
    Безневинність і дитяча безкарність весни…
    І тобі тут є місце.
    Про наслідки думатимеш пізно восени,
    По запахах прілого листя.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (6)


  5. Ірина Вовк - [ 2018.03.27 22:16 ]
    "Співай, соловейко..."
    Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
    Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
    Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
    Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
    Співай!..
    …Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
    Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
    Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
    Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
    А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
    Співай!..
    …Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
    …І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
    Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
    Пронизує морок осяяним німбом кохання…
    Співай!..
    Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
    І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
    Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
    Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
    Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
    В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
    Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
    Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
    Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
    І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

    …Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
    І розкаже камінню про пісню натхнення…

    ...СПІВАЙ!..

    27.03.2018


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.75)
    Коментарі: (3)


  6. Василь Кузан - [ 2018.03.25 22:24 ]
    сонце
    ***
    сонце
    яйце зварене
    жовтком назовні

    шкаралуща хмар
    дозволяє богові
    складати пазли

    вітер
    відриває сторінки
    щоденних спокус

    спустошення
    вливається у вечір
    по лезу шаблі

    коктейль готовий
    встромляй у небо
    соломинку променя

    бо променад
    уперся нині
    в сонцестояння

    19-21.03.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.69)
    Коментарі: (16)


  7. Галина Михайлик - [ 2018.02.20 10:17 ]
    ...один крок...
    НЕНАВИДЖУ!!!!

    Усім серцем своїм!

    Усією душею своєю!

    І….

    ДЯКУЮ!!!

    Бо

    ЗРОЗУМІЛА

    нарешті,

    ЯК

    треба

    ЛЮБИТИ…

    20.02.2018


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.61) | "Майстерень" 5.5 (5.72)
    Коментарі: (19)


  8. Шон Маклех - [ 2017.11.11 13:18 ]
    Довершено: Місто Старого Саду
    Він давно не з’являвся:
    Ні в своєму саду
    Ні на вулицях міста,
    По якому блукають сновиди-люди.
    Його старі черевики подерті
    Забули якого кольору бруд
    Болота із-під груші старої,
    Яке воно на смак –
    Блідо-брунатне болото
    Старого саду сакур та сосен,
    Він давно не блукав
    У своєму плащі білому,
    Давно ніхто не бачив
    Його постать сиву й сумну,
    Його бороду білу,
    Що завжди чіплялась
    За квітучі кущі троянд
    Колючі,
    Заіржавіли двері
    Кованої залізної хвіртки,
    Засипало жовтим листям
    Стежки давно не метені,
    Важкі мовчазні камені
    Споглядають мертві дерева,
    Що стали сухими запитаннями
    В книзі байдужого Неба.
    З того самого дня
    Господар закинув свій сад,
    З того самого дня
    Господар забув про людей,
    З того самого дня
    Сліди його стер вітер,
    Лишилась тільки іржа
    Пустки.


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (6)


  9. Василь Дениско - [ 2017.09.18 12:39 ]
    * * *
    на розгіллі
    своєї долі
    знайшов
    загублену підкову
    здавалось
    ніби веселку спіймав у долоні…
    і обпився
    п’янкими медами надій
    і молився
    зорі на вечірнім небі
    і ще не здогадувавсь
    про утрати прийдешні…

    2017


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.46) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (16)


  10. Любов Матузок - [ 2017.08.12 13:07 ]
    ***
    Розпечений серпень –
    і зовні, й всередині нас.
    Вночі піднімаються трави достиглих бажань.
    Це – серпень,
    і пальці твої – найніжніші серпи,
    жнуть солодко повне колосся
    налитих грудей,
    а руки – мов коси,
    що стан без жалю підтяли,
    знялися налякано перепелята цілунків.
    Я падаю, падаю в трави гарячі, де ти,
    з єдиним бажанням –
    з тобою, мій серпню,
    почати вогненні жнива.
    А там, на світанку,
    останній серпневий дарунок –
    роси прохолода живильна,
    щоб знову воскресли
    ще тліючі пристрастю,
    й досі гарячі тіла.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.45) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (4)


  11. Анна Віталія Палій - [ 2017.07.26 09:43 ]
    , , ,

    Сестро моя, жаринко серця,
    Любов’ю засвіченого,
    Самовіддана ти – безконечно.
    Життя твоє усміхнене зникоме.
    Джерело світла твого – з тобою.
    Так є. Так буде.
    15.05.16р.

    , , ,
    От же й біло
    під чашечкою конвалії!
    А пахощі
    загусли чистотою.
    06.05.16р.

    , , ,
    Дерево дихає листям,
    задихається вітром
    радісно,
    як у купелі.
    У життя
    біжить.
    Cонячно.
    27.06.2016р.


    Рейтинги: Народний 6 (5.47) | "Майстерень" 6 (5.48)
    Коментарі: (2)


  12. Ірина Вовк - [ 2017.06.16 08:07 ]
    Скіфіє...
    Скіфіє, скули твої суворі пропахлися степом
    на роздоріжжях перекотиполя,
    твій меч переламано, лук твій уховано прахом,
    а ти стоїш, наче горда наречена,
    серед мужів норовистих,
    все така ж недоступна...
    Хто ти? – Жона, відданиця, чи блудлива
    коханка...
    Що принесла в офіру ти скіфам, своїм нареченим?
    Твоя шлюбна сорочка – шолом і кольчуга,
    а у лоні – дитя,
    що народиться теж
    у кольчузі –
    і не матиме стриму, ні віддиху,
    кінні згубивши підкови,
    налітаючи з лютим оскалом
    на шатра сарматів –
    ревучи по-звіриному, свистом дерева пригнувши,
    відвороту не знаючи,
    кривду, як стяг, перейнявши...

    Ти, царице хмільних полинів, розімлілих під сонцем,
    гіркоту своїх сліз у чарівне вино заваривши,
    із привідцею-князем різдвяного пива відпивши,
    навернула його на дорогу, порослу євшаном,
    аби вмів тебе муж, наче матір свою, шанувати,
    о величная Вершнице, Дика Лошице Гнідая,
    що нікому з достойних не далася себе загнуздати,
    одягнувши собі на чоло лишень обруч мідяний
    та із Місячним Серпиком в серпні навік заручившись,
    Заповіт своїм кревним на грудах землі начертала,
    у туманах курних, наче пара легка, розчинившись,
    у дарунок нащадкам на щастя пославши підкову...

    „ – Тримайтеся, браття наші,
    плем’я за плем’я, рід за рід,
    і бийтеся на землі нашій,
    що належить нам і ніколи іншим...
    Се ж бо ви є р у с и н и, сини богів наших!

    Співи наші і танці, ігрища і видовища
    на славу їх!

    Се ж бо сідаємо на землю
    і беремо пучку землі до рани своєї,
    і товчем до неї,
    аби по смерті міг стати
    перед Матір свою, М а т и р е с л а в у,
    і щоб сказала:
    „Не маю винити того, хто є повен землі,
    і не можу його відділити од неї,
    хай у ній і пребуде!”*

    *Тут цитується дощечка "Велес-книги", літопису язичеський жреців 6 ст. до н.е. - 9 ст. н.е.

    (Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001).


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" 5.5 (5.75)
    Коментарі: (2)


  13. Нінель Новікова - [ 2017.05.07 17:34 ]
    Свічі
    Ці білі свічі
    У свічниках зелених
    Запалив каштан…

    2017





    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.42)
    Коментарі: (6)


  14. Ярина Чаплинська - [ 2017.03.24 17:56 ]
    ***
    Ми не станем
    травою.
    Ми не будем
    камінням.

    За нами
    дороги.
    Під нами
    небо.

    Ми тепер
    птахи
    у милості
    Бога.

    Позбираєм
    в бесаги
    свою чорну
    Чорногору

    і степ,
    і поле,
    і тебе, чорне
    Чорне море.

    Полетимо
    за Чумацький —
    від війни
    якнайдалі.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (4)


  15. Тетяна Добко - [ 2017.03.04 10:21 ]
    Це все було
    Це все було –
    Перехоплений погляд і подих.
    Я знаю, що ти скажеш сьогодні
    І що я відчую завтра.
    Нестримність весни.
    Замисленість осені.
    Синє небо крізь білі ночі,
    Чари дощу у сутінках душі,
    Полуничні галявини…
    Веселка, як підкова на щастя.
    Це все було…
    А відчуваєш, як вперше.
    Говори зі мною.

    2016


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.38) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (6)


  16. Шон Маклех - [ 2017.02.16 21:58 ]
    Часопростір
    Життя – це потріпана книга
    З видертими сторінками
    (Бракує найцікавіших розділів)
    Життя – це драма,
    Яку написав схоласт Сорбони –
    Компілятор літописів
    Війни Столітньої,
    Трубадур шляхів розбитих,
    Драма чи то мелодрама
    З трагічним початком,
    З фіналом незрозумілим
    Чи то з його відсутністю,
    З тьмою замість завіси.
    Життя – це верлібр
    Поета-сухотника з Парижа дощу
    Чи то скрипаля сліпого,
    Що не знає нотної грамоти
    І грає свої мелодії –
    Свої нескінченні ноктюрни
    Тільки по пам’яті ночі
    (Не своєї навіть)
    (І то уривками – все уривками).
    Життя – це роман
    Без кінця і початку
    З дірявою обкладинкою
    (Миші прогризли),
    У якому герої
    Свої імена забувають
    (А яке воно – імено моє?)
    І вже ніколи не згадують,
    А я мандрую з одного століття
    До іншого – такого ж приблудного,
    То в одному човні-тілі,
    То в іншому.
    А тіні навколо ті самі,
    Що в часи Чорної Моровиці,
    Що в часи перших птахів залізних,
    Що в часи ковалів-анахоретів.
    Тіні (чи то душі)
    Змінюють свої тіла-шати,
    Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
    І все лишаються тими самими.
    Все забувають, все марнують
    І гублять слова намистини
    В морі.


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (6)


  17. Ольга Гаврилюк - [ 2017.01.29 17:17 ]
    * * *
    час живе у зозулях
    що в’ють гнізда
    із хвилин та секунд
    під стріхою
    старих годинників

    прикидаються віщунками
    струшуючи на перехожих
    іржаві спогади
    і бавляться у піжмурки
    із вічністю

    допоки у їхніх
    механічних серцях
    ще б’ється
    восьма нота

    2017


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.25) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (1)


  18. Олексій Кацай - [ 2017.01.28 10:59 ]
    Рятувальний зонд
    Небо: згущається планетою
    з ультрафіолету.

    Простір: місяцями скочується з апогею
    перигеєм гір,
    лілово застиглих, наче потоки
    зниклих енергій.

    Прірва: зціплюється й пружна порожнеча
    чавучить імлу
    до синявості туману.

    Вже стихли голоси, вже катафоти
    згасли в темряві,
    й прибульці стали деревами
    у нетрях розплесканих…

    З них, мов остання думка, зонд рятувальний
    ви-
    вертається до світла.

    2017


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.34) | "Майстерень" 5.5 (5.33)
    Коментарі: (3)


  19. Шон Маклех - [ 2017.01.26 00:33 ]
    Літопис синього неба
    Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

    А я вписую літери хмар
    У літопис синього неба,
    Пишу про лордів гонору,
    Про графів торфовища гиблого
    (Гибій, писарю, гибій!),
    Про горобців замку зруйнованого
    (Цвірінькайте, вам то що...)
    А я пишу пером крука –
    Того самого, що Каханна Фіах,
    Занурюючи в чорнильницю
    Ірландського моря:
    Тому й слова мої прозорі,
    По синьому писані,
    Ніхто їх не прочитає
    Крім птахів легких як вітер,
    І то лише лебедів – тих самих –
    Золотим ланцюжком поневолених,
    Яких шукав Мак Лір, але марно,
    Бо все в наших літописах
    Намарне,
    Навіть якщо вони писані
    Не на синьому небі,
    А на шкірі корові білої.
    А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
    У прозорість гіркосолону –
    До лускатих срібляників –
    Холоднокровних мовчальників,
    А день, як завше, гасне –
    Кельтські бо сутінки,
    А бруківка з наших надгробків мощена,
    А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
    Старця сивобородого
    (Йому в торбу, а Землі в скриню),
    Добре хоч вона не прозора,
    Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
    Чи то танцювалося...


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (3)


  20. Ірина Вихрущ - [ 2017.01.23 14:41 ]
    *****
    Час потрібно пропускати як
    Повітря крізь легені. Дихати
    Спогадами не травмувати
    Себе роками. Є вірші котрі
    Повторюють а все одно не
    Запам’ятаєш. А є що зростаються
    В серці. Колють сухими гілками
    Дряпають до крові. Не дають
    Цвіту. Просто сохнуть зліва.
    Забирають уміння радіти.

    30.10. 2016


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.38) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Прокоментувати:


  21. Ольга Гаврилюк - [ 2016.11.29 19:34 ]
    * * *
    канатоходцю
    що натягнув мотузку
    між вавилонською вежею
    і станцією метро

    якщо твою долю
    вже написано
    то навіщо вдивляєшся
    у зорі

    мойри не сплять

    і ти не спи

    бо колискові
    проспівані рибами
    присплять в тобі тебе

    і навіть найспритніші
    ловці снів
    що днем ховаються у житі
    не вернуть тобі втраченого

    канатоходцю
    не балансуй на межі світів

    впади

    впади вниз снігом
    впади вниз зі сміхом

    лише так ти прокинешся

    20.11.2016.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.25) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (1)


  22. Олександра Камінчанська - [ 2016.10.22 22:02 ]
    ***
    Жінка-янгол, жінка-богиня, невіста.
    Помежи істин
    Вальсує із вітром… вітряна панна,
    Осінь, осанна…
    Крила білого птаха, що ніби вросли у небо.
    Чи треба
    Любити осінь – діву, жінку, невісту?
    Вечір і місто,
    Розгублені зорі, вітрини, клени,
    Учора зелені.
    М’яко торкаю рукою ніч,
    Що зіткана зі свіч,
    Що пахне сном, кардамоном, єлеєм
    …я поруч із нею,
    Вдихаю її – прозору осінню ніч
    …поклич…
    Крізь осінь і ніч – клич!



    Рейтинги: Народний 6 (5.48) | "Майстерень" 6 (5.54)
    Коментарі: (4)


  23. Анна Трепез - [ 2016.10.14 01:18 ]
    Жінка змієлова
    Дівчино з чорними квітами у волоссі
    досить лежати схрестивши руки
    на старенькій канапі
    і плакати
    чекаючи що світ от-от зникне
    ти замість отрути
    випила сніг минулорічний
    Твій коханий був у захваті від того снігу
    дуже хотів зберегти його
    і напхав у маленьку скляну пляшечку
    до того в ній була отрута вкрай небезпечна
    але твій коханий вирішив
    що згадка про зиму
    значно важливіша
    за колись упійману змію

    Якби ж він знав
    що чергове полювання
    буде невдалим
    і природа відплатить йому
    за всіх змій і не тільки
    то він все одно
    виміняв би здобич на сніжку
    яку ти в нього кинула
    Може ти зрозумієш це згодом
    коли не діждешся смерті
    а потому сходи на цвинтар
    і принеси на могилу квіти




    13.12.2013


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.25) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (1)


  24. Віта Парфенович - [ 2016.09.30 11:23 ]
    Пошуки
    Не можна наповнитись кимось –
    Розшукуй себе,
    У пошуках цих
    не заплутайся і не згубися,
    Ти зараз, можливо,
    неначе надтріснутий глек,
    Але віднайди,
    на півшляхові лиш не спинися.
    Розшукуй,
    Дивися довкола, на повну вдихай
    Себе у моменті теперішнім,
    обраній миті,
    Крокуй чи лети, але все ж – розшукай,
    Розшукай –
    оте, що тебе зробить
    найщасливішим у світі!


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.36) | "Майстерень" 5.5 (5.27)
    Коментарі: (2)


  25. Вадим Василенко - [ 2016.09.21 15:16 ]
    Із сірого зошита
    1
    Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік поразки, болісного (з обдирання шкіри, з переломом кісток і свідомості) падіння, не менш болісного випрямлення (хребта й помилок). Рік, який залишив по собі більше шрамів, ніж слів, більше відчаю, ніж утіхи, смугу приречення, а не надії. Утім, шрами – ознаки ініціації (пройденої і відбутої – «збережи і згадуй»), відчай – знеболювальне від ілюзій, а приречення – щит від міщанської кіптяви (людей із брудними черевиками та ще бруднішими душами). Рік, що навчив міцно стискати кулаки та гордо тримати голову, відходить (лише не зарубцьовані шрами продовжують нити, нагадуючи про неминучий відхід). Я не виходитиму за двері, аби прощатися з ним, як і не тамуватиму радості, що витримав іспит (може, далеко не найскладніший у своєму житті), адже знаю: найкраще прощання – без слів і рукостискань.
    2
    Коли Святвечір надходить у спорожнілу кімнату, ти приростаєш до вікна, за яким сходить та ж зоря, що й дві тисячі років тому. Вуха ріже гул мегаполіса, і з’являється туга за давнім, святим і великим – тим, чого вже ніколи не буде у часі, відведеному тобі. Може, ти опинився не в тому часі, не в тому місці, не з тими людьми? Відчуваєш себе малим, безпорадним і кволим, як пастух, що розгубив отару й не може ні повернутися в кошару, ні йти на пошуки, тому сідає на камінь і не знає, на кого чи на що чекати. Може, святе і велике розсіялося, як рідкий сніг, схожий на стружку, розсипалося між офісів, торгових центрів, машин, подібних до людей, і людей, подібних до машин? Тисячоокі будинки, схожі до химер, обступають тебе звідусіль, без’язикі, як і ті, що живуть у їхніх нутрах. Тисячі очей виміряють тебе з висоти, й від них стає тепло, ніби ти не в кімнаті, де кублиться тиша, й не на вулиці, де кипить рев машин. Ти ще не знаєш, де ти, але певен, тебе там чекають.
    3
    Не полишає враження, що досі я перебував на тренуванні, готуючись до рішучого стрибка, а сьогодні, добігши до трампліна, зупинився: стрибати чи ні? Чи є право на сумнів і вагання? Чи є час на пошук відповідей, які неможливо знайти? Яке з питань, що визріли, найістотніше? Вочевидь, усі сумніви, вагання і запити, що виникли, можна звести до найістотнішого: пошуку власної, а не накинутої зовні ідентичності. 25-річне тренування нервів і м’язів, скоріш за все, було часом пошуку власного Я – з обдиранням шкіри, ламанням рук і ніг, але майже ніколи себе самого, власної самості й сутності. Часом першовідкриття та називання речей власними іменами. Може, останнє не здавалося б таким визначальним, якби не довелося усвідомлювати, що всі цілі – це приводи для самоозначення. Може, перше не було б таким неминучим, якби кредит довіри, отриманий за час тренування, не виріс до такої критичної позначки. Може, тон і тембр варто було б змінити, якби час не витікав так невблаганно, а в одну й ту саму річку можна було зайти двічі. Може, відчуття власної приреченості не було б таким пристрасним, якби істина не полягала в тому, щоб бути готовим іти за покликом щоразу ніби вперше. При цьому не важливо, чи вичерпався час запитань і пошуків, чи ще не починався – стрибок мусить відбутися, хай би там що!
    4
    Ті ж закладки на недочитаних розділах у книжках або в соцмережі, не викреслені позиції у списку на сьогодні, та ж думка – щоби мене ніхто ніде не чекав. Зранку пробіг на стадіоні і вибір сорочки, з обіду розмова на радіо про свіжу книжку чи культурну акцію, під вечір повернення з мистецької виставки чи футбольного матчу, заковтування порції новин, під ніч безпорадні зусилля вилущити пару речень і ще більше безпорадне намагання заснути. Заступаєш у сон, ніби стаєш на інший берег, відсутність сну відчуваєш як провалля у смерть. Над ранок ті ж ілюзії про втечу від фальшивих гримас і награних тонів у студії чи на кухні, слів, до яких звик так само, як до затертих джинсів або облич із телеекранів. Втечу? За межі дійсності, себе самого?
    5
    Чи можна виміряти біль? На якій мапі накреслити його частоти й амплітуди? Як вивести шкалу? Може, ти сам собі його створюєш, і не потрібно шукати нічого того, що лежить за межами уяви? Може, біль – це фантом, навіяний безпорадністю, страхом або соромом за страх? Відчуття того, що якась частина твого Я померла, інша – балансує між тим, що сталося, і тим, чого могло би не статися (усе, що поза цим – простерта пелена туману). Те, що світ учинив із тобою чи ти вчинив зі своїм світом і з собою? Що корениться у глибині твого Я, куди ти волієш не зазирати.
    6
    Дощ стугонить по шибках, і кімната звужується або розширюється як зіниця. На столі невикористані квитки, напіврозібрана валіза, розкидані сорочки. Як довго добирав я колір і тон! Ти кажеш: даремно шукати кольору й тону, аби виповнити ними дощ. Він живе у тобі, столикий, стоголосий, а може, безликий і німий? Все, що мені зостанеться, – сліди від крапель. Ти відійдеш мовчазно, не озираючись, як тінь, що покидає тіло. Дощ піде за тобою, чи з тобою. Я вимкну світло і слухатиму зойк пораненого телефону.
    7
    Як визнати втрату, коли все, що є у тобі, чинить спротив? Не чути того, хто мав би бути деінде, але оселився в тобі, як у крипті, і кричить зсередини, або зривається і ходить, що все у тобі тремтить, а гуркіт відлунює так, що міг би оглухнути. Як описати те, що перебуває за межами мови? А мова болю безсила сказати про відчай і тугу, які виповнюють тебе. Може відповідь існувала б, якби у світі зникло те, що ніколи не зникне.
    8
    Мертвий, що оселяється в тобі, не може померти. Він стає живим померлим, дихає, говорить, страждає. Слухачем-лицеміром із закритим лицем, твоїм двійником або братом. Твоє єство перетворюється у вмістилище мертвого – склеп, оточений стінами, з якого він не знайде виходу без тебе та до якого тобі нема входу. Ти стаєш померлим живим, не спроможним відрізнити тіло від тіні, і сам поволі перетворюєшся в тінь, що тривожить прозорість, невиразний, непроникний відбиток у дзеркалі. Дисоціюючись від безпорадності чи люті, придушеної в горлі, зводишся на ноги і стаєш біля себе. Дивишся, як на ліжку, зіщулившись, здригається тіло, відібране тим, хто не може померти, але не має сили жити. Заціпеніння минає. Ти повертаєшся і відчуваєш: стіни невпинно ростуть, але шпилю все ж не побачиш.
    9
    Чи відчували ви коли-небудь, що час ущільнюється? Що будинки, які перед вами, це не ті будинки, які ви бачите, а ті, що бачили раніше. Що відчуття, знайомі вам, повертаються у ваш слух, зір, нюх, дотик. Що той, хто давно чи недавно пішов од вас, аби не повернутися, незримо йде поруч, тими ж вулицями, повз ті ж будинки. Що реальність стає невловимою, а місто перетворюється у фантома, який поглинає вас, ніби згусток повітря. І єдине, що нагадує про похибку, - це дата, видрукувана на залізнчному квиткові.


    Рейтинги: Народний 6 (5.42) | "Майстерень" 6 (5.48)
    Коментарі: (4)


  26. Шон Маклех - [ 2016.09.18 00:27 ]
    Кроки леді Ізабель
    У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...

    Кроки у темряві:
    Леді білого шовку,
    Леді темних ночей одкровень,
    Леді епохи шовкової
    І кораблів вітроплинних,
    Господиня старого замку.
    Мій келих наповнений віскі –
    Терпким і старим як ці стіни:
    Повиті гілками-руками
    Чіпкого плюща-повзуна.
    Колись в самотній кімнаті:
    Холодній як камінь-свідок
    На березі моря сумного
    Я слухав стогін вітру –
    Свого старого друга
    Такого ж філософа вічності
    Як всі ми – старі ірландці.
    Нині в порожньому замку
    У мене цікаві гості
    Для бесіди-одкровення
    Довгої як зима:
    Наша дощава і мокра.
    Сьогодні в мою кімнату
    Тиху, як межичасся
    Завітали дві леді незримі
    З шурхотом плаття шовкового:
    Леді! Ви тут господині:
    Сідайте в м’які крісельця,
    Будемо слухати стукіт годинника,
    Гомоніти про вічність…

    Примітка: На світлині замок Баллігаллі.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (2)


  27. Катерина Каруник - [ 2016.08.30 12:28 ]
    А потім поїдемо в Аккерман
    … а потім поїдемо в Аккерман
    до Йоана Сучавського
    Там особлива вода

    Ти ще віриш у зцілення?
    Скільки їх понівечено в цій нескінченній боротьбі за свободу?
    Ти дійсно віриш у їхнє зцілення?
    Усіх життєдайних і живосильних джерел світу
    всіх славних храмів і ікон
    чи стане на те
    щоб вигоїти їхні болі

    По наших степах виростають нові могили
    нові насипи
    нові хрести
    нові кам’яні виродки
    що по черговій сотні літ набуватимуть міфічного значення
    Чи хтось коли-небудь спиниться
    чи поклониться химерному безіменному стовпові
    самотньому боввану посеред білого гречаного поля?
    Чи хто наважиться витягти цебер води з закинутого колодязя
    чи дозволить тій темній як фортечні нутрощі і прудкій як ящірка воді
    відживити власну пам’ять
    наповнитися нею
    наче ріка навесні?

    По наших степах річки повсихали
    повсихали й живильні джерела
    й суха-сухезна пожовкла стерня
    задихаючись від пилюки
    снить себе розбуялим колоссям
    і вірить у весну
    вірить у дощ
    вірить у власне зцілення.


    Рейтинги: Народний 5.38 (5.24) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (3)


  28. Леся Геник - [ 2015.10.25 17:10 ]
    Одна
    Одна... супроти світу.
    А інколи й супроти себе самої...
    Благає прощення в осені
    за те, що прийде зима.
    А скільки ж їх -
    застуджених,
    загублених,
    невідмолених...
    Одна...
    поза межею
    доступності і зрозумілості.
    А може...
    може, й розумності...
    Перші жовті листки
    падають на чоло.
    Перший вітер цілує
    пошерхлі губи.
    І... перше відпущення
    тулиться до розпашілого серця:
    може й нічого страшного
    нема в тому,
    що на кожному кроці - межі,
    що за кожною осінню - зими,
    що...
    одна...
    супроти світу...
    а інколи й супроти себе самої...

    (8.09.15)


    Рейтинги: Народний 5.42 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.62)
    Коментарі: (3)


  29. Катерина Ляшевська - [ 2015.06.18 20:50 ]
    агрус
    той хлопець хотів вуса так
    що вони йому виросли
    кущем агрусу

    і пишався він садом
    садом квітнув
    ним же і пах

    дивіться які вуса
    дивіться який агрус

    і родив агрус
    намистинами повнився
    намистинами пад

    лише сивочолі верби
    матерями плакали

    чи то бачилися їм вуса
    кущем терену

    чи багато було поховано
    агрусу

    2015р.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (2)


  30. Тетяна Ріхтер - [ 2015.02.05 17:22 ]
    Будинок біля озера

    Мені здається, що ми з тобою герої кіно «Будинок біля озера» -
    знаходимося в одному місці, але у різний час.
    Залишаємо одне одному послання під дощатою підлогою,
    цілуючи при цьому листки паперу.

    І відбитки наших губ перетворюються на прекрасних метеликів,
    що снують туди-сюди у цій сірій будівлі часу.
    І простір здається нічим іншим, як вокзалом чекання потягів із повідомленнями
    з минулого-майбутнього-теперішнього
    на крилах яскравих метеликів.

    А як ти думаєш, що таке взагалі час для того, хто чекає?
    Мабуть, це важезна петля, що закидає зашморг на годинники.
    Це розмінна монета планет, яка насправді для них нічого не варта.
    Адже що значить час у космічно-безкінечному просторі?..

    А для звичайної людини, чекання – це біль зіниць,
    які невтомно дивляться у даль.
    Це страх та відчай одинокості…
    і невимовно солодкі секунди при наближенні листа.

    Ось він у твоїх руках.

    Він пахне солодким цілунком адресанта та твоїми сльозами стомлених зіниць.

    16.12.2014


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.33) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (2)


  31. Олександра Камінчанська - [ 2014.10.24 22:50 ]
    Осінь
    Парашутом осінньої хмаринки
    Опустився на землю смуток.
    Заснути б.
    Ненадовго, на мить,
    Щоби прокинутися весною.
    Нагою
    Душею і тілом,
    Як немовля.
    Щоб земля –
    Без війни, горя і фальші.
    А дальше?
    Підійнятися і піти,
    Почати життя з білого листка…
    Хитка
    І прозора мрія,
    Мов павутинка бабиного літа.
    А ще трембіта,
    Далеко в горах,
    То голосила, то вмовкала.
    Повні бокали
    Терпкого шафранового напою
    Що пахне осінню.
    І досі я
    Стою на перехресті вітрів,
    Закохана в жовтогарячий смуток
    Ні, не зможу заснути,
    Прийму все, що судилося долею.




    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" 5.5 (5.54)
    Коментарі: (6)


  32. Владислав Лоза - [ 2014.08.03 00:04 ]
    Один мій знайомий
    він спитав мене чим я сприймаю книги

    я відповів – очима

    він сказав що тоді слова зостаються на оболонці очного кришталика та не йдуть далі

    і зробив заяву що ніхто ще не вкурив Шевченка так як він

    я відвідав його брудне забите лігво біля шиномонтажу
    у тьмяному світлі що йшло через хвіртку він вирвав сторінку зі старого томика Кобзаря від якого пахло загадково-запиленою чорнильністю радянських бібліотек та похилим брунатним деревом книжкової полиці

    він порізав пошерхлу жовту сторінку на дрібні шматочки
    зсипав їх на чистого тонкого папірця
    скрутив з нього щось на кшталт косяку
    підпалив і затягнувся

    так слова осідають на стінках легень, сказав задоволено він і почав робити затяжку за затяжкою
    поки я дивився на підлогу засипану недопалками з Хемінгуея Кафки й Жадана
    і думав:
    слова на оболонці кришталика
    слова на стінках легень

    а глибше?
    як погнати їх ще далі, ці слова?

    я спитав його про це

    ну це взагалі для обдовбишів, одповів мені він і розповів
    як один чувак намутив десь підходящого шприца
    заправив його випареними чорнилами чи то з Теліги чи то з Костенко
    і пустив їх по вені

    воно вдарило йому в дитяче серце
    серце облилося кров’ю і зупинилося

    інший після нього теж спробував
    не вмер, але закам’янів
    загубився десь у холодних загрубілих пустелях
    і лишився таким назавжди
    але він був останнім хто захищав бункер Фульхенсіо Батісти
    потім він крутився серед палестинських повстанців
    долав манівці Тибету, які оминав Реріх
    і сім разів обійшов Кос-арал по периметру
    маючи за товаришів лише ящірок та флягу

    а той, перший, жив з батьками
    писав пафосну громадянську лірику
    і вчився на відмінно в агрономічному коледжі
    зарозумілий ідіот

    не можна, коротше, катати у ширку такі слова
    звичайним смертним стачить очних кришталиків та стінок легень

    він закінчив говорити і фігурно випустив дим до стелі

    01.08.2014







    Рейтинги: Народний 5.5 (5.33) | "Майстерень" 5.5 (5.42) | Самооцінка 5
    Коментарі: (4)


  33. Тетяна Олещенко - [ 2014.06.22 22:14 ]
    Пігмеєві сни
    Пігмей із руками кривавими,
    з такенною в мІзках вавою
    пірнає у сон мерця
    одраз в сорока двірцях
    на пишно убраних ліжницях
    і видить на кожній із них
    окремішній сон – лиця
    тьми-тьмущої люду, покійних,
    одні – спотворені,
    інАкі – суворо-спокійні.
    Приходять в його палаци
    ночами герої і вбивці,
    мізерну душицю промацують,
    говорять слова убивчі.
    …в холоднім поту прокинеться
    пігмей-душогубець-соціопат
    і, мо’, заплакати схоче – не вийде.
    Не вміє плакати кат.
    2014


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.33)
    Коментарі: (4)


  34. Шон Маклех - [ 2014.06.10 20:18 ]
    Розірване намисто
    Наш світ зруйновано.
    Намисто днів і слів розірвано.
    У жмені перли істин.
    Міста людської віри
    У руїнах. Тліє прах надій.
    Свою містерію безглузду правлять
    Тиран і лицедій.
    Наш сад порубано.
    Священних манускриптів попелище.
    І дим гірчить
    У стійлах скотарів.
    Світ нетривкий.
    Вервечку часу й молитов
    Розітнуто. Розпалась
    На ноти пісня Всесвіту.
    Молись. Епоха зла
    Прийшла дочасно.
    Над світом душ панує мла.
    І про останні дні святі
    Пророчить сивочолий старець –
    Монах, скрипторій і скрипаль.
    І я цю казку слухаю, нажаль…


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (14)


  35. Владислав Лоза - [ 2014.06.09 22:07 ]
    Рецептура певної дії
    ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
    як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
    берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
    кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
    з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
    насправді ж сидіти над римами банально ліньки
    затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
    пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
    якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
    може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

    зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
    а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
    інтер’єр помешкання також зазнає змін
    хай це звучить наче кпин
    та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
    повісьте Леся Подерв`янського
    у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
    і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
    про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
    над Єсеніним і Симоненком

    07.06.14


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.33) | "Майстерень" 5.5 (5.42) | Самооцінка 4
    Коментарі: (3)


  36. Шон Маклех - [ 2014.05.28 20:53 ]
    Острів млина
    Острів, який виринув з туману «нічого»,
    Який з’явився на видноколі ранком,
    Що називався в календарі осені «можливо»,
    Ми побачили млин з крилами приречення.
    Похмурий мельник з поглядом «бути»
    Сказав голосом глухим як обкладинка
    Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
    В його глухих стінах святого Кіарана,
    У круглій вежі сліпого короля,
    Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
    Сказав словами, гідними літер огама,
    Говорив, наче кидав слова-каміння:
    «Тут мелеться половина хліба
    Вашої сумної вересової Ірландії,
    Що дивиться очима повними сліз
    На похмурий обрій майбутнього,
    Тут мелеться все, що горе чорне
    Приносить на ваш острів сумних пісень,
    Візьміть цього сірого борошна,
    Наповніть ним ваші трюми,
    Цього корабля – чорного пса вітрів,
    Може відвезете його кудись за море,
    А не на вашу землю неорану,
    Де скорботи більше ніж очерету
    На болотах Монтех Хларай,
    Тільки не просійте його крізь пальці
    Бо море і так скорботне…
    Ви – блукальці одвічні…»


    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (9)


  37. Віталій Ткачук - [ 2014.01.19 23:52 ]
    не питай
    мої неточні рими
    такі не-німецькі
    як печаль у твоїх очах

    мої очі
    кольору твоїх
    сірозеленяться при згадці

    моя відповідь
    така ж очевидна
    як танення снігу
    така ж близька поверхні
    як підземні води
    моя відповідь
    така ж неминуча
    як смерть
    тому не питай
    чи люблю


    2014


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.45) | "Майстерень" 5.5 (5.37)
    Коментарі: (8)


  38. Олександр Олехо - [ 2014.01.05 15:02 ]
    Хтось
    Хтось кілька тисяч літ назад
    у тиху гладь погідної водиці
    жбурнув запекло камінь що є сили.
    Діяння те словами супроводив,
    якими ганив яро всіх і все,
    бажаючи погибелі живому.
    Донині плинуть чорні ті круги,
    торкаючись і серця, і душі,
    та збурюють на зло людей безумних.
    А інший хтось у ті ж самі часи
    нужденному віддав останній одяг свій
    і мерзнув біля згаслого вночі багаття.
    Нікого не судив, бо щиро вірив:
    люди – браття
    і не годиться брата у нужді кидати.
    Жага діяння просто не зникає.
    Тож кожен атом доброти чи люті,
    посіяний у натовпі життя,
    колись увійде в сущі почуття,
    щоб запалити в серці
    Божий дух любові
    чи нечистю ожити
    у лихому слові.

    2008-2014


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.51) | "Майстерень" 5.5 (5.6)
    Коментарі: (15)


  39. Шон Маклех - [ 2013.08.27 20:01 ]
    Олівець в руках
    Сон. Коли хмари кольору горобців,
    То марево, як кіно, проектується в небо.
    І не знати, де блукаєш ти –
    Старий птах на сухому дереві предків:
    Чи то в світі, який називають «реальність»,
    Чи то у журливих снах чорної черепахи.
    Ти забув, що дзеркало – це двері
    Між двома снами водяного щура.
    Ти розбив дзеркало
    І намалював на стіні дерево
    Там – де лишилася порожнеча.
    Ти блукав лісом
    В якому крім мертвих дерев небо,
    Ти розмовляв з круком,
    Що вивчив з усіх людських слів
    Тільки слово одне – «небуття».
    Ти подумав: «Як солодко
    У його нескінченності,
    У його глибокому колодязі,
    У його м’якій чорноті…»
    Ведмедик наповнений ватою.
    Дитяча іграшка.



    Рейтинги: Народний 5.75 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (4)


  40. Сашко Шкурупій - [ 2013.04.16 18:34 ]
    Якщо завтра гаплик усім
    Якщо завтра гаплик усім
    Хто буде дивитись
    На химерні лінії долонь
    Небесних, мріючих,
    Хто буде митись
    У сяйві Сонця
    Від щоденного бруду
    Скорюченних вулиць.

    Хто запхне своє «я»
    У далеке місце
    Заради правильності
    Заради, чогось
    Що сліпі звуть «життя»

    Якщо завтра гаплик усім
    То поставте мені самогон
    І я буду вважать себе
    Людиною
    При цьому як стара свиня
    Купаючись у калюжі лайна
    Не буду ні кого обзивати
    І злитись теж не буду.

    Проміняйте свої мрії
    на ще один сірий день.
    Павутину сну.
    Нікчемності.
    І назвіть це мистецтвом
    У якого немає
    ні рими
    ні душі.


    Рейтинги: Народний 5.5 (0) | "Майстерень" 5.5 (0)
    Прокоментувати:


  41. Василь Голобородько - [ 2013.03.06 15:26 ]
    Золоті глечики груш
    Груш натрусили з матір’ю у садку
    і я набрав повну пазуху
    маленьких золотих глечиків,
    повних меду,
    і поніс підбігцем у поле,
    де батько пшеницю косив.

    Підійшов –
    комбайн стоїть
    червоним безкрилим птахом.
    Підійшов,
    кличу батька – нема.
    Я заглянув у пшеничне колосся – нема.
    Я заглянув на дно дороги – нема і сліду.
    Я заглянув під одежу дерева – нема.
    Я спитав у щуки,
    яка хотіла проковтнути сонце, – не бачила.
    Я спитав у річки – не бачила.
    Комбайн стоїть
    червоним безкрилим птахом
    і немає ніде батька.

    А батько у землі іще од війни:
    його тіло стало землею.
    Його груди орють навесні плугами.
    Його ногами ходять трактори.
    Його руками росте калина у лузі.
    Його волоссям довшають стебла пшениці.
    Його очима дзвенять кринички під деревами…

    „Батьку, а я тобі груш приніс!
    Ми з матір’ю натрусили у нашому садку.
    На, батьку, бери…

    А мати тебе, батьку, усе виглядає
    у вікно причілкове,
    каже: куди пішов, звідти і прийде, –
    усе виглядає…
    А я ж тебе, батьку, і не бачив навіть,
    тільки на збільшеній фотокартці у рушнику,
    та хіба ж то ти?..
    От якби ти був удома та косив,
    а я допомагав би тобі –
    я був би твоїм помічником:
    ми удвох слухали б хлюпіт ниви,
    шурхіт пшеничного зерна у бункері
    та нетерпляче очікували б зерновозок із току,
    а іще я збігав би до криниці по воду
    і приніс би тобі холоднячку.
    А ополудні ми обідали б
    у затінку крил комбайнових.
    І знову косили б, косили…

    А увечері нас би зустрічала біля воріт мати…

    Батьку, чому ти не вдома?
    Батьку, чому ти в землі?..

    Я не оратиму землі – бо тобі ж болітиме!
    Я не сяду на трактора – бо тобі ж важко буде!
    Я не коситиму пшениці – бо то ж твоє волосся!
    А дівчата бояться ходити по калину у луг,
    кажуть, що то твої руки.
    А кринички заростають, бо, кажуть,
    ти ними дивишся!

    Батьку, чому ж ти в землі?..”

    Падають додолу
    золоті глечики груш
    і розбиваються
    з тихим дзвоном.

    1964




    Рейтинги: Народний 6 (5.5) | "Майстерень" 6 (5.5)
    Коментарі: (6)


  42. Шон Маклех - [ 2013.02.22 10:58 ]
    Дикi гуси
    Вітер з океану
    Холодним віскі
    У мій дірявий келих.
    Роса на траві
    Як сльози Ірландії –
    Старої вдови.
    Біля білого каменю
    Якому поклонялися
    Люди мого клану,
    Тінь мертвого короля Кормака*
    Загубила мішок з туманом.
    Отож ми і журимось
    Збираючи з того туману росу**…
    Країна холодних каменів
    Країна сумних пісень
    Країна п’янкого вересу
    Країна гордих королів
    Країна червоної охри
    Країна…
    Де ти?

    Примітки:
    * - мається на увазі Кормак макАрт (Cormac macAirt) (204 – 244) – верховний король Ірландії, онук короля Конна Сто Битв (Conn Cetchathach) (116 – 136).
    ** - натяк на давню ірландську пісню «Роса туману», яка стала гімном ІРА.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.57) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (3)


  43. Оксана Барбак - [ 2013.02.02 21:34 ]
    Маремухи
    Наснився знову Чорний ліс
    ще сонце не піднялося
    ще пахне ліс вологою нічною
    дрімає досі
    і я у ньому сонна
    на пару з мамою маремухи збираю
    по правий бік галявина
    а вздовж дубина
    така пречиста і покірно тиха
    лишень прислухатись на мить
    і чути
    як спраглі комарі дзинчать
    вигострюючи списи у польоті
    як перешіптуються трави
    тлумачать сни
    що нині ночували
    як вітер дуба чухає за вухом
    а той від задоволення вуркоче
    як випаровується вранішня роса
    і невагомо повертається до раю
    як дихає земля
    на вдих мене притягує донизу
    на видих вгору ледь не підіймає
    і поки я до всього прислухаюсь
    я забуваю
    що я маремухи збираю


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.34) | "Майстерень" 5.5 (5.22)
    Коментарі: (3)


  44. Тетяна Роса - [ 2012.11.28 22:10 ]
    Віщунка
    І ходити тобі по лезу гострому ногами босими,
    із грудниною, на усі чотири боки розчахнутою,
    бо серце палаюче не відає ні шляху іншого, ні засобу,
    бо доля не дає на те ні ради, ні вибору...
    Молох побіля правиці твоєї скрадатиметься,
    офіри жадаючи.
    Очі його у душу тобі вдивлятимуться порожниною,
    бо відатиме кров аїдова про зброю твою невидиму,
    за промінь місяця невагомішу,
    за сіль у рані болючішу.

    А жити тобі у світі жалості удаваної та двоєдушної,
    бо з усіх жалоб ієреміада по собі є найцукровішою,
    у світі, що воліє не пам’ятати про праву щоку,
    зате про «око за око» ніколи не забуває.
    І заходитимуть у розверсту душу усі бажаючі,
    не переймаючись чистотою ходи своєї,
    бо на те твоє серце і палає,
    аби біля нього грілися,
    на те його оселю і відчинено,
    щоб заходили.

    Лишатимуть гостювальники сліди свої,
    малі і великі, бажані і небажані,
    осяйні, наче дитяча усмішка,
    і темні, як зіниці Мороку,
    бо принесені вони з течії бігучої,
    розмаїтої у суті плину свого,
    з життя скороминущого,
    дивного єдністю міцності та вразливості.
    І тобі вирішувати,
    розум чи серце годувати тими відбитками.

    Єдину осторогу для тебе маю:
    як забудеш живити серце своє жагуче,
    стануть слова твої кажанами гострозубими,
    що вкриють тебе замість одягу,
    аби тілами своїми сірими
    таїти справжність твою.
    Та, зачувши дзвони сполоху,
    здійматимуться вони угору,
    І, з вереском пронизливим навколо шугаючи,
    відкриватимуть очам спустіле твоє міжребер’я.

    А невгамовне полум’я осереддя твого
    завжди проситиме поживи свіжої,
    але перегодуєш його –
    і сягне воно аж до розуму,
    і зробляться твої думки магмою киплячою,
    готовою спопелити усякого,
    хто всупереч тобі стане.
    І обернешся ти змією отруйною,
    мамбою чорною, на безборонних полюючу,
    аби вдовольнити серце своє - жертовник Молоха.
    ***
    Тож не проси мене видаляти заваду із горла твого,
    жалами слів у грудях її стезю тобі випікаючи,
    бо не було на горі Елеонській праведника,
    котрому належало камінь кинути.
    Інші - мені не указ.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (12)


  45. Ірина Вихрущ - [ 2012.11.07 14:16 ]
    ***
    Жовта стіна чужого будинку
    Навпроти наших вікон.
    Нерухомо лежимо на краєчку,
    Ти гладиш руку, вимальовуючи коло,
    Я дихаю і така тиша, ніколи б
    Не знати, що буде далі. Кімната
    на чотири кути в кам’яниці
    не стане нашим домом.

    Жовта стіна вбиває сонце,
    За нею – ні неба, ні - далеких
    Венецій-Флоренцій, ми – у фортеці.
    Давай почекаємо вечора. У жовтій стіні –
    Теж є живі і для них наші стіни – така ж
    Безвихідь. Увімкнемо світло для них,
    а вони для нас, бо навіть мури, милий,
    навіть жовто-брунатні стіни
    Повинні дарувати надії.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.38) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (1)


  46. Богдан Чернець - [ 2012.10.30 07:30 ]
    кава на двох
    мужчина
    коли розлюблений
    не рве волосся
    не розпинає спогадів

    мужчина
    споглядає
    свічу
    що витанцьовує мінори
    під музику вечірнього свічада
    і слухає
    серцебиття пустелі
    яка проситься у дружину
    вірність обіцяючи

    мужчина розлюблений
    плаче мовчанням

    зшиває будні молитвою
    перебирає чотки
    недогорілих питань
    і вже не кличе душу
    на двобій

    мужчина
    варить каву
    на двох
    собі
    і Богу
    щоб разом за столом
    розсудити
    тайну любови


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.45) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (18)


  47. Ольга мацО - [ 2012.10.13 16:46 ]
    зозуля
    на годиннику захід сонця
    в серці стрілки о пів на тебе
    зозуля скоро вимовлятиме твоє ім,я
    а я відкладатиму на завтра вчорашній день

    у нас попереду трошки минулого
    і розвернуті стрілки о пів назад
    неначе сніг що падає у осінь
    неначе листя опадаюче у літо

    на годиннику ніч
    стрілкам закрутилось у голові
    зозуля заснула
    і я замість неї шепочу твоє ім,я

    у нас попереду трошки вічності
    весь цей час не вміщається у годинник
    зозуля кличе тебе
    і її крик губиться в мушлях твоїх вух

    на годиннику вже світанок
    в серці стрілки о пів на іншого
    перекрути їх будь ласка на себе
    зозуля все одно знає лише твоє ім,я

    2008


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.46) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (5)


  48. Ганна Осадко - [ 2012.09.25 18:38 ]
    у добрi руки
    Поверталась сьогодні з роботи
    У фаршированому людом автобусі,
    Бачила із вікна,
    Як цибата дівчинка в синіх гетрах
    Шукала «добрі руки» для семи кошенят –
    (Чотирнадцять добрих рук,
    Які простягнуть своїх сім золотих сердець
    До цих одно-, дво-, триколірних щасливців)…
    Думала –
    От би й в людей – отак,
    Раз і назавжди,
    З усіма блохами і калюжками,
    Без права повернення,
    Без похибки на зраду,
    Першого ліпшого із коробки – «мій…»

    Так Бог простягає кожного з нас цьому світові,
    Малих і наляканих:
    Російська рулетка випадку:
    «візьмуть-не візьмуть»;
    похапцем занотовані приватні історії
    на полях книги Любові.


    Рейтинги: Народний 6 (5.65) | "Майстерень" 6 (5.62)
    Коментарі: (7)


  49. Василь Голобородько - [ 2012.07.29 18:04 ]
    Чистила мати картоплю
    Хлопчик на гармоньці грав,
    грав на гармоньці хлопчик.
    „А де мій тато?” – запитував хлопчик,
    хлопчик запитував: „А де мій тато?”

    Мати картоплю чистила,
    чистила мати картоплю,
    нахилилася, не знайде ніяк картоплину,
    картоплину ніяк не знайде, нахилилася.

    „Он Миколці тато купив велосипеда,
    велосипеда купив тато Миколці.
    А мій тато чомусь не купує,
    не купує чомусь мій тато.”

    На гармоньці п’ять гудзиків білих,
    п’ять білих гудзиків на гармоньці.
    Мати ніяк не знайде картоплину,
    картоплину ніяк не знайде мати.

    1963


    Рейтинги: Народний 6 (5.5) | "Майстерень" 6 (5.5)
    Коментарі: (3)


  50. Неля Ковальчук - [ 2012.07.23 11:04 ]
    ***
    Гицлі влаштовували облави на людей, щоби потім вивозити їх до Рейху.
    Ви, бабусенько ясочко, ховалися із молодшою сестричкою у ріці.
    Заходили по груди у воду, вростали у пісок між віт вербових,
    мавками ставали – коси течія розплітала, пальці біліли, морщились,
    губи синіли від холоду і страху.
    А мати вдома казали тим, хто по вас приходив, що не знає, де її діти.
    І всю війну не знала. Бо – не врятувалися. Коли ішли із сусіднього села
    (де сапали буряки) через поле додому – нагнали та відправили на чужину.

    Коли вас,бабусенько, разом з іншими одягнули у тісну труну вагону,
    ви билися у дерев’яній клітці, як наполохана пташина,
    а люди довкола стояли по груди у трясовині розпачу.
    Замість сердець у них були опустілі лелечі гнізда,
    у які укорінювався страх. А ви тихенько молилися і вірили.

    Ніхто не знав, яким буде завтра і ви,бабусечко, не знали:
    що повернетесь додому через багато років
    разом із лелеками
    і небо у той день буде синє-синє, як ваші очі;
    що будете навчати онуку любові до Бога,
    який врятував вас і вашу сестричку од смерті,
    помилував у війну од наруги, не дав загинути од голоду,
    дав вам доброго чоловіка (офіцера-фронтовика,
    що повертався із Берліну на рідну Луганщину,
    та так і залишився у нашому селі).
    Ви тоді не могли знати, про трійко гарних діточок,
    про те, що переживете сина і чоловіка.
    Що то Чорнобиль одбере у вас онука, а потім і сина.
    Не знали, що ті книги, які ви мені подаруєте перед смертю,
    будуть довго пахнути особливим запахом чистенької хати.
    Що коли я писатиму ці рядочки –
    буду плакати і сумувати за вами, ріднесенька,
    як ітиму до святого Причастя, завжди згадуватиму вас із дідом.

    Бо Господь є добрий.

    «18. Бо велика мудрість Господня: він сильний владою і всевидющий.
    19. Його очі на тих, які його страхаються, і сам він відає кожне діло людське.
    20. Нікому не велів він бути нечестивим, нікому не давав він дозволу грішити.»


    2012


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (13)



  51. Сторінки: 1   2   3