Своими поцелуями сладкими, жаркими,
Объятиями головокружительными,
Полынным запахом тела сильного
Ты меня словно заклинаешь,
Пеленая в ткани прозрачные,
Прочные, невесомые,
Легкие, лучезарные,
      И ничто не проходит сквозь них,
Чтоб нарушить
Мое ощущение счастья,
Мою наполненность тобой,
И этой, такой долгожданной, близостью.

А когда дни идут без тебя,
       Пролетают или еле движутся,
И теряют рубины надежд,
И уже называются
       неделями,
Без тебя
Я стаю уязвимой и слабой,
Ни во что, ничему я не верю,
Среди снов, как в траве густой, путаюсь,
И боюсь подать голос,
       И страшусь замолчать,
Никогда с тобой больше не видеться.

Но ты снова приходишь.
Вбираешь меня глубокими глазами,
Теплый и земной,
Прижимая к колотящемуся сердцу,
Как в последний раз,
Завораживаешь, зачаровываешь,
        Обвиваешь защитным коконом,
Заклинаешь от бед...

И опять –
        Меня отпускаешь,
Оставляешь одну,
Идти по кругу...





30 июля, 2011

вчора я писала про море, але ж його не випити
і не перевернути догори денцем як склянку,
а ти так любиш спостерігати, як останні краплі
помаранчевого соку безпомічно злітають униз
і їх злизує піниста губка у моїй руці, а
ти змушений рятуватися, і вкотре обіцяти,
що більше так не робитимеш.я вірю і згадую море

ти пам'ятаєш нашу першу зустріч? надвечірнє узбережжя
мій погляд витав у далекій далечині, вишукуючи щастя,
а воно стояло зовсім поряд і не попереду, а позад мене
і благально просило вітру, сильнішого і дужчого, ніж той,
що грався полами легенького халатика.ти заздрив хвилям

бо вони могли заглянути у мої очі знизу, торкнутися ніг
і відчути легке тремтіння, було холодно і я озирнулася


2012

Ти, ймовірно, мені не напишеш...
Ти, ймовірно, мене не напишеш
У горнятку духмяної кави
Молоком по гарячій піні
Хвилі спогадів і печалей,
Ніби гілкою по воді.


Ти, ймовірно, мене не почуєш...
Ти, ймовірно, в мені не почуєш
Галасливу мелодію весен,
Що вирує березовим соком
Під атласом тонкої кори,
Наче соло струмка на осонні.


Ти, ймовірно, мене не відпустиш...
Ти, ймовірно, мені не відпустиш
Незамолені, покаянні, несвідомі й свідомі...
Мабуть, не наповниш мої долоні
Сяйвом тихої благодаті,
Мов пелюстками диких яблунь.


Та з тобою приємно мовчати
І дивитись на срібний вітер.
Буть свічадом, буть білим світом,
Бути поруч під спільним небом,
Що приспало в суворій хмарі
Ніжні проліски...


2012 р.

Різдво. Саморобна церква.
Колись це була сільська водонапірна башта,
Потім – бібліотека, що гніздилася (від слова «гніздо»)
Під самісіньким дахом цієї башти,
А тепер ось –

Маленька кімната, білена крейдою.
Стеля нависає низько; дивно, чому
Саме прямокутність цієї кімнати
Так не відповідає моїм уявленням про церкву?
Ми із сестрою стоїмо під самою грубкою,
Але ноги мерзнуть. Святкова літургія
Триває години три, ми запізнились.
Отець Василь наверстує упущене – говорить довго.
Його святкове вбрання, шите синіми нитками
Однією з прихожанок громади,
То виникає, то зникає за голубою фанерою
Маленьких царських врат. Паперові голуби і янголи
Звисають із паперових ікон, що їх позносили прихожани,
Пришпилених до паперово-крейдяних стін –
Уся ця саморобна церква, навіть сам отець Василь
Нагадують орігамі, складене із білого паперу
Людьми, що називають себе «громадою»…

Ноги мерзнуть, літургія триває.
Та ось нарешті – «Вірую».
Наш сусід хутко зникає за дверима –
Там стоїть дзвін, єдиний дзвін цієї церкви,
Підвішений до перекладини,
Із занадто високим голосом, що тяжіє до фальцету.
У нашої молитви з’являється музичний супровід:

Вірую
Дзень!
в Бога Вседержителя, Творця неба і землі.
Дзень!
І в Ісуса Христа, Сина Його єдиного, Господа нашого,
Дзень!
який був зачатий від Духа Святого…
Дзень!

Це ж треба – у сусіда майже музикальний слух,
Лише раз не потрапив у такт.

Я дивлюся на нього і знову пригадую:
Його батько послав на смерть мого прадіда,
Доносом у 37-му.
Як йому дивитися на мене?

Я виходжу і стаю на його місце,
Я входжу до його тіла,
Я відшукую поглядом у натовпі свою власну постать,
Я б’ю у дзвін:

Мій батько
Дзень!
послав на смерть її прадіда.
Дзень!
Що робити маю?
Я вибив для її баби й діда
краще місце на нашому кладовищі.
Дзень!
Бог свідок, простіше було вибити кращу ділянку
під будівництво у нашому царському селі.
Дзень!
А тепер ось будую церкву…

Вона, ця нова церква, лише за сотню кроків звідси.
Велика, двохкупольна,
Кажуть, наступного року стане до ладу.
Перенесуть до неї начиння із саморобної церкви, де краще,
І все це орігамі перетвориться
На розігнутий лист паперу
У зморшках і згинах…

Це якесь закляте місце вічних метаморфоз.
Колись тут стояла інша церква –
У 30-х її зруйнували, коли до школи ходив мій дід.
(Він казав: коли розібрали попівський сарай,
Звідти посипалися людські пожертви – хліб,
Попи віддавали його свиням;
Дід до смерті не сприймав священників та релігії,
Для нього це було одне і те ж).

Церкву зруйнували, а церковноприходську школу залишили –
Мою школу.
Вона загинула в 90-ті, її розтягли по цеглині,
І на половині шкільного подвір’я
З’явився котедж нового жителя царського села.
А на іншій половині – нова церква.

Це закляте місце вічних метаморфоз:

Водонапірна башта → Бібліотека → Церква;

Церква → Школа → Котедж → Церква;

Навіть сусідній клуб не оминула ця доля:

Клуб → Фабрика → Склад → Пустка…

Це закляте місце вічних метаморфоз.

…Господи! Чому ти в’яжеш такі міцні вузли?
Чому вдягаєш мені на ногу Свого ланцюга
І тягнеш мене до цього клятого місця,
Наче пса?...

А на подвір’ї моєї школи – тепер церкви
Свого часу відкопували рештки священників;
Про мого однокласника говорили,
Що він знайшов у ямі череп.
Той Віталик постійно був у чомусь винний,
І на це не впливали ніякі метаморфози клятого місця.
Малолітній хуліган…
Його вже кілька років, як немає,
Він повісився у сусідньому садку,
І його мати, що торгувала при дорозі поряд,
Навіть не змінилася на лиці від цієї звістки –
Так спилася,
Його батько давно, як помер від туберкульозу,
Його сестра вийшла заміж і втекла звідти,
Їхня хатка розлізлася по швах,
І тільки сусідка запитувала час від часу:
«Віталику, ти не голодний?..»

Господи,
Я могла би продовжувати цей вірш безкінечно,
Певно, це вже навіть не вірш – це проза,
Це вже мало не Прохасько –
«з цього можна зробити кілька віршів»;
Отак би й писала далі –
Без абзаців, без розділових знаків,
Слово за слово, наче кільця того ланцюга,
На якому Ти мене тримаєш,
Господи.

17.01.2010

віршована дитяча п'єска на одну дію.

Новорічна пригода

В ролях: Дід Мороз, Снігуронька, Русалка Лісова, Лицар, Баба Яга, Заєць(він же - чортеня), Білочка.

Декорації зимового лісу. На галявині – новорічна ялинка. Входять Дід Мороз і Снігуронька.

Снігуронька:
Дідусю, подивись! Який красивий ліс,
Немов до свята вбрався нарочито!
Ялини в білому вбранні - як наречені,
Нас із тобою радісно чекають.
Дід Мороз:
Споконвіків, як Новий Рік надходить,
Природа завмирає урочисто,
Бо для зими це є найбільше свято.
Снігуронька:
А де ми будем Новий Рік стрічати?
Дід Мороз:
Тут, недалечко. Вийдемо із лісу,
А там стоїть ошатний дитсадочок.
Нас дітвора чекає з нетерпінням,
Щомиті у віконця виглядає,
Готує вірші, танці і пісні.
А я несу їм подарунків торбу!

(Вбігає білочка):
Як добре, що сьогодні вас зустріла!
Дозвольте всіх із святом привітати,
І дітям подарунок передати:
Ось ці смачненькі лісові горіхи.
Скажіть, що це від білочки…
Дід Мороз:
Ой, білочко, яка ж ти молодчина!
А ще до того щедра й працьовита.
Нехай тобі щастить у Новім Році!

(На прощання потискає білочці лапку, і вона біжить геть).

(Вбігає зайчик):
Шановний Дід Мороз! Від імені всіх зайців
Вітаю я тебе із Новим Роком!
Від зайчиків приніс я подарунок:
Ці шоколадні імпортні цукерки.
Ми так подумали: малятам ти даруєш
Цукерки, іграшки, всілякі сувеніри,
Та я не чув ніколи й ні від кого,
Щоби тобі хоч щось подарували.
А ви ж, мабуть, з дороги зголодніли…
Просила дуже заяча спільнота,
Щоб тільки вам віддав цей подарунок.
Дід Мороз:
Спасибі, зайчику, рости ж бо здоровенький!
Ми по одній цукерці покуштуєм,
Щоби на нас зайці не ображались.
(Гладить зайчика по голівці. Заєць низько кланяється і біжить геть).

Дід Мороз:
Давай, Снігуронько, підкріпимось хутенько,
На цім пеньочку трохи відпочинем,
Та й знову в путь…

(Дід Мороз і Снігуронька відкушують потроху кожен від своєї цукерки).

Снігуронька:
Ой лишенько, що діється зі мною!
В очах темніє, й дуже хочу спати. (позіхає)
Ти йди, Дідусю, Новий Рік стрічати,
А я отута… трошечки посплю.
(Позіхає, сідає на пеньок і міцно засинає).

Дід Мороз:
Снігуронько, негоже спати в лісі!
Зима таких помилок не прощає.
А раптом напосяде вовча зграя?.. (позіхає).
Дива!.. В яку ж це ми потрапили халепу?
Бо я і сам… страшенно хочу спати.
Посиджу трохи, а тоді
Снігурку розбуджу…

(Вмощується на пеньку і засинає міцним сном).

(Навшпиньки входить заєць. Підходить до Діда Мороза і Снігуроньки, пильно вдивляється в їхні обличчя, потім зове когось жестом).
(З-за сцени):
Ну що?

Заєць: (гучним шепотом):

Вони вже сплять!

(Входить Баба Яга)
Баба Яга:
Сплять? Йес! Усе іде по плану!
(«Заєць» скидає маску зайця, під нею маска чортеняти. Смикає за бантик, що на короткому заячому хвості, бант розкручується і перетворюється на довгий хвіст чортеняти. Кривляється до глядачів).
Чортеня:
Ну! Всі побачили, хто в лісі найсильніший?
За п’ять хвилин вона обох приспала!

Баба Яга:
Я ж недарма зовуся Бабою Ягою,
Бо я розумна, хитра і підступна!
Чортеня:
Якими чарами ти їх зачарувала?
Баба Яга:
Не вистачало на них чари тратить!
Купила он в аптеці клофеліну,
І непомітно всипала в цукерки,
А ти, дурне, обох їх пригостило! (насмішкувато дає потиличника)
Чортеня:
Ти ба, а я й не здогадався…
Баба Яга:
Мене цікавить торба подарунків.
Заради неї я й пішла на діло!
В цій торбі є, напевно, шоколадки,
А ще ляльки, машинки, ведмежата…
(мрійливо):
Як я люблю їм відривати лапки!..
Чортеня:
І голови поскручуємо теж?
Баба Яга:
Еге ж! (гладить його по голівці).

(Баба Яга підходить до Діда Мороза, штовхає його ногою, забирає торбу).

Ану, розлігся!

Чортеня: (штовхає ногою Снігуроньку).
Ну, розляглась!

(Баба Яга і чортеня спішно розв’язують торбу, смикаючи її кожний до себе, похапцем дістають цукерки, жадібно їдять, викидаючи з торби іграшки, топчуть і футболять їх ногами, голосно плямкають, щось вигукують, по-дикунськи регочуть).

(Входить Русалка Лісова).
Я молода Русалка Лісова.
Он там я у дуплі спокійно спала,
Але прокинулась від гамору якогось.
І бачу я, що ця нечиста сила
У діток хоче Новий Рік відняти.
Не можу я стерпіть це неподобство!

Баба Яга(глузливо):
Ти ба, вона стерпіть таке не може!
Іди вже спати у своє кубло,
Бо я тебе перетворю в ялинку,
А лісники тебе зрубають завтра!
Чортеня:
Чисто в натурі, на кого батон крошиш!

Русалка Лісова (із сумом):
Не зможу я перемогти цю нечисть…
(Через деякий час вираз її обличчя змінюється із сумного на радісний)
Заждіть! Я Лицаря покличу на підмогу!
(гукає до лісу):
Гей, Лицарю, агов, приходь хутчіше!
(Заходить Лицар)
Ти кликала, моя прекрасна панно?

Русалка Лісова (схвильовано):
Мій Лицарю, ти сильний і сміливий.
Чи ти зумієш цю Ягу прогнати?
Лицар:
Я все своє життя зі злом боровся.
Боровся, і завжди перемагав!

(Підходить до Баби Яги)
Баба Яга:
Пацан, ти що, посмів змагатися зі мною?
Тебе я з світу ізведу одною лівою рукою!
Я зараз чари напущу, й перетворю тебе на мишу.
Сама ж в кота перевернусь,
Тебе я з’їм, і кістки не залишу!
(Чарує):
Летіла сова, шалена голова, та й сіла на дишло.
А я ворожу, тебе ворожу, перетворись на мишу!

(Лицар, усміхаючись, іронічно дивиться на Бабу Ягу).

Баба Яга: (розгублено)
Ти ба, сьогодні щось не вийшло…
Лицар:
Не вийшло, і не вийде!
Бо я тебе ніскільки не боюся!
Баба Яга (злісно):
Ах ти бридкий паршивий лицаряко!
Та я ж тебе ворожною мітлою заколю!
Чортеня:
Так його! Мочи!

(Тримаючи мітлу в обох руках держаком уперед, наче списа, вона, розігнавшись, кидається на лицаря. Лицар робить швидкий крок убік і Баба Яга, розминувшись із ним, з розгону встромляє мітлу в декорацію, що стоїть на сцені. З причитаннями і прокльонами вона намагається вивільнити мітлу, падає. Підходить Лицар і виймає меча).Лицар:
За всі лихі діла, що ти творила,
Тобі кінець прийшов, нечиста сило

Баба Яга (жалібно):
О, добрий молодче, помилуй, не губи!
При всім народі чесно обіцяю,
Що злого я вже мислити не буду.
Мені й самій набридло зло творити:
Робити підлість, порчу насилати –
Я свою душу (каюсь!) занедбала,
І втратила моральну чистоту.
Іще в дитинстві так мені кортіло
Образити, штурхнути, насміятись,
Аби когось довести до плачу.
З поганих звичок виросли злі чари,
Й мене перетворили на Ягу.
Але це зло я вижену із себе!
Я хочу усміхатися привітно.
А ще я добре знаюся на травах,
І буду ними лікувати хворих…
Оці дарунки я віддам негайно,
І Дідуся Мороза розбуджу. Добре?
Лицар:
Ну, добре!

(Баба Яга поспіхом збирає іграшки, ласкаво звертається до Діда Мороза):

Дідусику Морозику, вставай!

Чортеня: (робить реверанс)
Снігуронько, шановна панно, прокидайтесь!

(Дід Мороз і Снігуронька підводяться, труть очі, позіхають)
Дід Мороз:
Мені такий чудний наснився сон,
Що ніби в нас украли подарунки.
Так ось вони…
Снігуронька:
А я клянусь, що бачила в ві сні,
Як Лицар переміг нечисту силу.
Русалка Лісова: (до себе)
Так і було.
(до лицаря) Ходімо, друже, ми своє зробили…
Снігуронька:
Не йдіть! Давайте разом Новий Рік стрічати!
Баба Яга:
Візміть і нас! Я покажу вам хвокуси й шаради!

Дід Мороз:
Ну от і добре! Спільним товариством
Дітей на святі будем веселити.
Тихіш! Ви чуєте? Там в лісі голоси!
Снігуронька:
Та це ж назустріч нам спішать малята!

(На сцену вибігає малеча. Звучить музика. Починається Новорічне свято.)

У твоїй душі недовіри більше, ніж любові.
Ти не віриш жодному моєму слову. А ні доказу.
Варто тільки відійти від тебе на день
І тобі вже здається, що я зрадив, що я з іншою,
Що став чужим і вже вічність ти не відчувала
Ні мого тепла, ні моєї ніжності.

У твоїх руках любові більше, ніж у душі.
Бо коли повертаюся – руки тягнуться до мене,
Обіймають, пригортають, пестять…

А душа залишається холодною, аж поки я
Диханням своїх пальців не зігрію її.

Я ж ніколи не знав,
Що між твоєю душею і моїми руками -
Пряма залежність.


2011

Сонячний промінь
крізь відчинене вікно
увійшов до кімнати,
погладив твоє
сонне тіло
і притулився до
розніжених ніг.
Потім розтікся
спраглим цілунком
по плесу
персів –
видно він
теж
мужчина.


2011

Ось вони стоять обабіч дороги –
Твої свідки, Господи.
Вони знають кожну літеру Твого наймення.
Поглянь, як воно пурхає довкола їхнього язика,
Наче метелик.
Вони прийдуть сьогодні до мене додому,
Вони постукають – і я відчиню їм,
Вони прокажуть своє пророцтво – і я почую.
Той, хто знає Твоє ім’я, не може
Свідчити марно.

Пробач, Господи,
Що не називаю тебе на ймення –
Я його не знаю.
Хочеш, я одягну найчистішу сорочку й краватку
І подамся із проповіддю по квартирах?
Або стану побіля вокзалу з Твоїми журналами
І почну закликати:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»
Даруй мені тільки
Найменшу літерку з власного імені,
Закинь мені її до рота, наче льодяника,
Дай мені нею прочистити голос!..

А сьогодні мені знову наснилося,
Що я стою на краю провалля.
Господи, Господи – де ж Твої свідки,
Де Твої ловці,
Чому вони не ловлять мене у цій безодні?
Ось вони стоять – обабіч дороги.
І кожна їхня сторінка волає:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

І я прокидаюсь.

одного ранку була осінь
ти привів мене сонну й босу
на кухню

старезні ночви
виноградом нагодував
нічносинім
що вистоявся і обважнів
у терпких туманах

той виноградник
вже півстоліття вкорінюється
разом із дідовими зморшками
у нас на подвір"ї

голі ноги занурюємо
у ротище ночв
і сині душі витікають із грон
дотягуються обіймами до колін
пустують лоскочуться між пальцями

вино зачате у танці
вже набирається сили
почастуєтеся
у день зав"язі обручок
бо написано нам тисячі ранків
щоб дотанцювати босоніж
до краю вічности

Свіжий затишний вечір, що збігся до собачого гомону та лязгу цеберка -
і ти слухаєш.
Павутиння, туго заплетене лише для поторку роси.
Відро, підняте і тихе, до краю повне - це дзеркало,
що спокушає першу непорушну зірку до коливання.

Череда повертається додому там, по завулку, накидаючи на огорожі
кільця свого теплого подиху -
темна ріка крові, численні брили,
що гойдають непролите молоко.
"Місяць!" - раптово скрикнеш ти, - "Місяць! Місяць!"

І місяць поступається назад, як художник, вражений творінням,
що зображає його власний подив.

"Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
«Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?»
«Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?»
Українська народна пісня


«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне...
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов...на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Пересохлими губами літо
Цілує мене у спину
І на місці поцілунків
Виростають крила.
Волелюбним соколом
Піднімаюся в небо
Щоб показати тобі
Красу світу і власну силу.
Перетворююся під хмарами
На білого лебедя,
Щоб ти, задоволено,
Побачила вірність
У моєму серці.
Потім стрімголов
Падаю аж до самої землі
І, на рівні твого вікна,
Стаю голубом,
Щоб воркотати тобі
Про свою ніжність
І розповідати
Про таємниці кохання.
Сідаю на підвіконня
І стаю синицею,
Щоб ти могла
Зловити мене у жменю
І відчути свою владу
Над моїм життям.
А коли розтулиш пальці
Я випурхну у кватирку
І перетворюся на бузька,
Бо я так хочу
Зробити тобі подарунок
До Дня Матері.


2011

***

Якщо я забажаю
Змалювати своє життя,
Чи написати про це музику,
Створити поезії,
Почну з покритої кригою річки.
Але у Бердичеві подібне є дуже рідко,
Коли ще снігу нема, а мороз вже пропік
Воду сантиметрів за п’ять.

Так, я – річка,
Котра має своє існування
І не буває холоднішою ніж
Плюс чотири градуси за Цельсієм.
Бо мені потрібно жити.
Мені подобається жити навіть так!
Як там у класика:
«…И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит?..».

за законами жанру
щоб стати крутою дівою ще й поеткою
я мала би бути схожою на Жанну
чи Анну чи Ліну чи хоча би дружити зі Свєткою
цілуватись з тобою плюючи в Сену
перевертати гондолу горлати пісні у Венеції
смажитись до непристойності на пляжах древньої Греції
виходити в астрал коли закінчився алкоголь
і шукати поміж солоних скель лукаву посмішку Алголь

та я не вживаю алкоголю не спокушаюсь лукавим
єдина моя згубна пристрасть - надто міцна кава
у мене природньо відбілені яблуком зуби
нема силікону а-ля Анджеліна у губах
не пахкаю кальяном укупі з іншою трутизною
і не ламаю крила ганяючи за крутизною
нема у друзях онлайн фейків Коельо ані Борхеса
не шепочуть услід "це та сама…
кажуть вона трохи поетеса"

зате коли я попросила "скажи що я хороша бо я зараз розплачусь"
ти написав "знай ти найкраща"

08.06.2011

Які б дива не виробляли в цирку коні,
Бачу пару гнідих з воєнного дитинства...
...Востаннє скошують червоно-карими очима.
Мовляв, недарма вибігали в полі зимову ніч –
Не здійметься в зловіснім висвисті
Нагайка супостата.
Нерозпряжених підстрелять їх і нацькують собак.
Довго калататиме селом стогін-іржання...
...Стоять передо мною ті розумні коні
Незрушним знаком запитання:
«Хто їх навчив різниці поміж добром і злом?»
Це ж і не кожній людині до снаги.

твого болю гойдлива лодь
у морі незримої любові
виношує своє дзобасте скигління
витрушуючи хвилебій
дріботить у розбитому дзеркалі сонця
виринаючою з тепла долонь
солонкуватістю уст
небо боготочить
вогнебіситься
скрапує додолу
розгубленим чорнилом на папір
і застигає у закарлюччі
ніким ненадпитим
шумовинням промовності
скоро легені гавані спокою
вдихатимуть неквапливо
крислатий шлях судна
і незримість залюструє
розшиті язики всесвіту
коли пришвартована тінь
поглинатиме темінь
безсмакового забуття
але жодне місячне сяйво думок
не у стані утримати
новонародженого леготу
згадки про те
що доки пливеш
відтворюєш дотичну
між любов'ю і відчуттям світу
залишаючи за собою згоїну
перевістряного сонцем
серця
твого болю гойдливої лоді

8 Березня 2011

...падає сніг,
падає сніг у сутінках –
чисто і невмолимо падає,
мільйони та мільярди малюсіньких крижаних камікадзе –
летять безголово,
помирають безжурно...
...а пам'ятаєш – інший сніг, у іншому місті:
де вікна високі, як почуття,
де арки округлі, як груди?
...він тоді падав під музику –
а може, то музика підігравала йому,
наче актору невдатному?
Не знаю, але виходило в них достобіса гарно,
гра у чотири руки і два серця –
пронизливий вальс про лагідного звіра
і завіконний сніг на тлі індустріальних пейзажів...
... і ти – унизу –
вирізняю тебе у натовпі
і реву,
притулившись носом до задубілої шибки,
від ніжності нестриманої реву,
від любові неопалимої –
під музику і під сніг реву –
а ти йдеш, отам,
чотири_поверхи_під,
і сніг падає тобі на голову,
і музика падає тобі на плечі,
а за мить – я падаю тобі на груди,
і вибираю з волосся білого ледве живі сніжинки,
і шрифтом Брайля читаю Тору твого обличчя,
і шепочу-шепочу
похапцем через сльози
боса
навшпиньках
із двома миршавими хвостиками
про любов ще таку зелену,
яка розцвіте весною...

Гіркі плоди терпіння,
Але солодко буде тим,
Хто терпить.
Тяжка праця упокорення,
А віддяка на Небесах.
Вузькі шляхи Господа:
В тісняві та вибоїнах.
Шляхи лукавого
Для восьми колісниць.
Душа моя, де твої сили?
Серце моє, де твої сльози?
Тіло моє, де твій тягар?

Коли падає білий-білесенький сніг,
Колискову вітер співає жаркому вогню,
А дерева бачать, примруживши гілля, в вісні
Теплий подих весни,
Талі води та синь
Високо-глубокого неба…

Коли пише на вікнах шедеври мороз –
Пустотливо – грайливий, неначе дитяча уява,
А ковдра лікує, і голос різдвяних казок
Стає все більш явним,
Феєрично -яскравим
Та кличе до себе…

Синім птахом тоді щастя в руки твої
Прилетить і осяє життя. Стане іншим усе
Корабель попливе в новорічному морі буття…
Посміхнешся собі,
І поринеш в краї
Де щастя – усмішка твоя…
02.12.2010

коли ми разом
наші руки нагадують
два кінці канату
зв’язані
морським вузлом

коли ти біля мене
я дихаю тобою
як цілющим повітрям

коли ми поруч
наші серця
ніби два бокали
і грайливе шампанське
переливається
з одного
в інший

а наші очі
у благодаті
п’ють колір неба
із вічності

з тобою я
поза зоною досяжності
для всього світу
для всесвіту

а нині

відстань між нами
створює простір
для смутку
для роздумів
для печалі
для спогадів
для надії
для фантазії
для творчості

бо я без тебе
думаю про тебе
вигадую і створюю
тебе


2011

Метелики летять на полум’я
І згорають у ньому – істина.
Метелики хочуть грітися.

Та є серед них романтики,
Які обминаючи вогники,
І вибирають квітку,
Красою заховану в ніч.

Летять вони тихо і впевнено
На запах нічної фіалки,
На поле нарцисів,
Під Хуст.

Фіалки любов’ю пахнуть
І розкривають ночі
Чари свої і тайни.

Маленькі білі суцвіття
Наповнюють ніч ароматом
І кличуть до себе, звуть.

Метеликів вабить запах –
Вони обнімають квітку
Мереживом ніжних крил.

Вдихають на повні груди –
Цілують свою загибель
І мертвими падають.

Так
Цвіте орхідея-любка,
Чарівна нічна фіалка,
Бо любить коли в любові
Падають їй до ніг.

2011

...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
ліжка незастелені, шпалери кольору неба,
книги, де бути чи не бути – уже не питання,
постери на стінах поблякли,
недоїдене яблуко на долівці

...зайде раз на рік, присяде на ліжку – дивиться,
пам'ять як павутиння – кутками завісилася
пилу вже на два пальці – а стирати не можна –
неділя ж бо
...торкнеться фото у рамці –
зворушення тепле, як великодній кролик,
сльоза солена, як огірки вагітні...
сміються до нього сонячно
дітки нечемні:
Адамко – солодкий первісток,
Меншенька Єва – смішлива руда вивірка...

...відколи вони пішли –
(то не він їх вигнав насправді, бо – як?)
бунтівники, діти-квіти, що неодмінно хотіли знати:
що є там, поза брамою золотою?
що є мудрість і що є терпіння?
що хотіли на смак відчути
на зуб скуштувати
тугу шкірку
і солодке лоно
яблучного кохання...

...дивиться з неба, пантрує внуків –
дрібонькі мачинки в обох долонях
подихом зігріває
(до весни би діждати)...
Рай на замку тримає –
а мо повернуться –
а все як і було...
чекає досі
дзвінка
листа
есемески
бодай колись
бодай на Різдво:
- Ми тебе любимо, татку...

Ціна кожного з нас
Пропорційна ціні нашого слова.
Саме тому українця
Вирізняє виключний нахил
До неухильного виконання своїх зобов’язань.
Найбільша чеснота лицаря — вірність.
Вірність українця — скривавлене простирадло цноти,
Одяг жерця без жодної плями зради.
Сила держави в чесності громадян.
Наших патриціїв не торкнеться сморід підозри.
Наші плебеї радше помруть від голоду,
Ніж візьмуть чуже сало.

Ми попрощалися на березі моря.
У твоєму сні.
Десять секунд,
Десять хвилин,
Десять вічностей прощання.
Яка різниця?..
Все, що я міг сказати по тому,
Здавалося блідою тінню невисловленого
Чи навіть цитат з твоїх улюблених поетів.
Тоді, коли я більше
Не чув твого голосу,
Не бачив твого обличчя,
Не торкався твого волосся
З солодко-терпким запахом магнолій,
Залишалося тільки
Дякувати
За тисячу любовей, які прожив би з тобою;
Вибачатися
За одну-єдину, на яку так і не наважився.

Дякувати і вибачатися.

Мовчати.

Останнє ти мала відчути найкраще.
Я не міг не дати тобі вирости,
Забуваючи, що й сам –
Лише зернина
В руці Всевишнього

В очікуванні засіву.


24-25 грудня 2010 року

© На березі моря, 2011

Місто втомилося всотувати вологу дощів.
Вода марне шукає шпарин,
Завмирає калюжами,
Поволі стікає в низини,
Де сморід ряски
І флегматичні роздуми зелених ропух.
П’ятнадцятилітній прищавий Ромео
Без парасольки простує вулицею,
Всміхається своєму коханню.
І від шалу його серця
Краплини стають парою.
Поглянеш здалека:
Чимчикує двонога хмарка.

...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш: – чи злякався Яків?
Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого?
Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих?
Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого – «Не бiйся, бо то Я тебе викупив, Я покликав iм'я твоє, ти – Мiй»?...
...і коли почали збуватися всі обітниці – йому та їй дані, – коли слова їхні стали кров’ю та тілом, а речі набули форми, а формі повернули колір, і коли світ їхній здійснився, як осінній ранок – як ти думаєш: – чи злякалася вона?
Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті...
Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ – удруге сотворений! – починається з найпершого листочка?
Чи вірила голосу незнайомому, що летів срібною павутинкою бабиного літа, і шепотів їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано. Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо первородство, Серце, дається не за правом закону, а за правом любові»?...
...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем – світові сотвореному і - Тобі.

якось чоловік уперше вбив мою тишу:
вистрелив у рожевого фламінго
приніс мені накидку на плечі
й поцілував груди в рожевому сяєві

чоловік удруге вбив мою тишу:
устромив спис у тіло савани -
приніс мені бивні слона
тепер я маю розкішне намисто
браслети й персні
чоловік цілує мої руки аж до суму;
я й сама - ніби зі слонової кістки
чи порцеляни

чоловік утретє вбив мою тишу:
вирвав лілеї на ріці
білі лілеї з золотими коронами -
я не понесла їх додому
побачила на чашолистиках
душі ненароджених предків;
спинила човен і виклала лілеї на тілі
підставила тіло сонцю
та не рукам коханого
щоби побачили душі
куди сховане тепло світу
золото світу
пекло світу
(ліліеї зів'яли
а тіло залишилося неторканим -
ти більше не брав човна)

чоловік востаннє убив мою тишу
коли задушив соболину сім'ю
в рокитнику
залишивши соболеня
і тепер я вдягаю до тебе
коханий
дороге хутро на голе тіло

хтивий мисливче
зробив усе щоби я була лише тобі
але казки з мого серця належатимуть
рожевому фламінго
слонам савани
лілеям на ріці
та соболенятам

і тільки тіло в тиші - твоє
коханий...

2010

Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
Стоїть собі скіфська баба, бачить байдужих, в серцях яких задихнулась цікавість. Прищаві підлітки погладжують її холодне черевце і сміються, не зважаючи на акінак при поясі.
Душа царя плаче за летом коней, за своєю забутою славою, за гуком вершників, що невдовзі зійдуться в кривавому бойовищі. Дощ травневий змиває ті сльози, що напувають кульбабу, яка нудьгує за сонцем. Старий сторож приходить вечорами розрадить самотність царя, звертається, наче до померлого брата, розказує бувальщини, від яких здригається камінь.
Коли помре цей сивий поліщук, то стане брилою і вітер віднесе обох старих далеко на південь і залишить на межі лісу і степу, і полетить далі, аж до Понту, будити привид Назона Овідія, щоб оспівав цю дивовижну природу.

Де ти був
коли я залишилась сама вдома
коли вітер північний стукав у шибку
коли гупали яблука в саду
наколюючись на гостру суху траву
коли періщив дощ
на бездоріжжі кричали сови
і загас вогонь у грубці
де ти був
коли я одягла сукню
з червоного шовку
такого тонкого
що й через перстень можна перетягнути
розпустила волосся
заварила чаю
і постелила свіжу постіль
де ти був?

хто сказав, що земля кругла
вона має форму глечика
а дощі вливаються в неї, як молоко
а ми - маленькі-маленькі - чеберяємо ніжками по дну
і мріємо, що коли виростемо
неодмінно подивимось на землю зверху
а коли виростаємо
глечик з молоком порядна господиня зав'язує марлею
і продає на базарі
і ми все ходимо і ходимо...

Мої губи досі болять від твоїх поцілунків
Солодко і пристрасно ти проникаєш в мою сутність
Розпанахуєш мою душу навпіл
І п"єш кров з присмаком авантюри
Кров, насичену високоякісним мартіні
І дешевим пивом з найближчого кіоску
Ти випиваєш, наче йогурт, мою плазму,
Мої кров"яні тільця,
Мої судини перетворюються на трубочки з фаст-фуду
І ти їх скручуєш у вузлики
Ти пожираєш мою сутність
Так солодко й пристрасно
Так несамовито й жорстоко
Що серце стає волейбольним м"ячиком
Легені перетворюються на повітряну кульку
Тіло - на статую грецької богині
У якої губи червоніють від твоїх поцілунків

ніч - полінезійка
з валізою

привели її до хати -
посадили коло;
преромантичне слово
чекати

тим часом
пальчиками
збираємо срібну каву:

нам не буде соромно
фарбувати лоно
одне одному
ложечкою
рано-рано

дивися нічко:
ось я дозволяю йому
цілувати стулки долонь

відчуваю
ніби вотчину
стриножену вигадку -
чоловічу жилку;

кішка ласки - як я;
чорна - червона - біла
схилися нижче
над світом
над білим тілом -
на світло
(ти й сама - біла)

ліжко дістає до обруса:
русло зветься тобою

дивлюся на дихання -
прикладаю до нього серце -
пацьорки кави

як буде війна
зверху буду
царем-подорожником
рани твої гойдати

ніч запам'ятовує:
то зіниці
стратили морок -
люблю
торкаюся
роздягаю

петриківський розпис
сумує тобі на щоці
за калиновими дітками -
листочки бальзаміну бгає...

але по тому
шовково знову
тебе - мене - липкі зорі-мачинки -
солодкі навички
вбирає

2010

Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!
А цей день такий хороший,
В синім небі сонце світить
Сонце світить, а світ Божий
Славу Господу співає.
Заспівали славу ріки
І струмки, і моря хвилі,
В полі кожная стеблина,
Кожне дерево у лісі.
Вся земля вславляє Бога,
Бога Господа Живого.
Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!

...конверти –
в архівних женевських папках
марки –
в музейному ліхтенштейні
а тут
за півкроку
до урвища
спинилася древня хатина
і листоноша не ходить
та вже ж і адреси немає
тільки
клята цивілізація
оманливо щирить ікла
бо знову
у пащі принтера
біло-пустельні аркуші
А-4
байдуже чекають
(їх не торкалась Твоя рука)
зранку емейлом
транс
портуєш серце
трансліт вмикаєш
щоб зрозуміти відповідь
написану мовою
планети Відчаю
що мандрує еліптичною орбітою
навколо зірки Байдужості
сузір’я Неминучості
... а в перших рядках...
... і в останніх рядках...
сльозинка розплавила літери
це так по-земному банально
аж оскомина
на душі

я больше НЕ
скучаю люблю хочу зеленого чая
я больше НЕ
серчаю тебя с улыбкой встречая
я больше НЕ
а для тебя старая истина о вине
стала непостижима
печень не выдержала нажима
отказав в самый нужный момент
отвалилась как хвост у комет
а твое слишком живое ядро
больше не примет на грудь ведро
и не договорится с белкой
о полюбовной сделке
после шальных посиделок
с кучей халявных телок

я снова ТАК
сжимаю душу в кулак
чтоб не рвалась в палату
не умоляла врачей
вспомнить что обещали они Гиппократу
прячу продажную слезу
говорю на неделе тебя увезу
в наш шалаш на берегу реки
и что вздор что теперь далеки
друг от друга и что вопреки
расстояньям и небесам
ты не будешь отныне сам

я снова НЕ
могу отыскать покой в вине
могу осознать истину обо мне
что открылась случайно на жизненном дне
ты любил не жалея сил
что ж ты истину утопил

16.08.10

Між сторінками книги буття
Покладу квітку наших мрій,
Нехай вона зберігає там
Запахи днів, кольори радості,
Пелюстки бажання,
Доторки вітру…

Неповторну квітку надії
Висушу теж.
Із недосяжного космосу
Висмикну коріння її
Невидиме,
Поріжу скальпелем
Необезболену
І, склавши віялом, вкладу між буквами.

А віра висохла давно на корені…
Така історія,
Такі реалії…
Із книги спогадів
Лиш смуток виросте.
І, може,
В лютому,
У день закоханих
Я подарую тобі, невпійманій,
Гербарій щастя,
Що пахне пошепки.


2008

пристрасть
як пташеня, затиснуте в кулак
тривожно б'ється
вбити шкода
а випустиш
зміцніє, виросте
великим хижим птахом повернеться
щоб видряпати очі

Неохайні елегії
В. К.
1

На заході сонце – розпечене серце.
На заході, де блукає моя душа.
Що там мені на тому заході,
Крім самого себе?
Хіба що посмішка старого Леонтія,
Котрий водить на прощу мою душу.
Хіба що могила молодшого лейтенанта – солдата Великої Імперії.
А також,
А також, друже, твої байки,
Перев’язані мотузками поліщуцької правди,
Кінчики яких тримає
Святитель Микола.

2

Август шанує цноту.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Крім слів, з яких
Сплітаються його елегії.
Цезаріанці розбили Помпея,
А згодом і республіканців,
Жалюгідних в своїх удаваних чеснотах,
Зацькованих потенційними переможцями,
Покидьками та меткими фаворитами.
А всі разом будують сьогодення,
Сьогодення, схоже на едем,
В якому не знають Бога.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Бо в нього не має підстав
Щось шанувати
В світі,
Де Август шанує цноту.


3

За Феогнідом

Мінлива доба, як доріжка у синьому морі,
Що за кормою зникає, лишивши піняву.
Хто зрозуміє, навіщо усталений устрій
Зруйновано, наче очеретяну хатину?
Хто зможе побачить майбутнє в такому хаосі
Шахрайських прозрінь
І лукавих повчань безупинних?
Але для відчаю, Кірне, немає причини,
Допоки на вічне надія у слові Господнім.



4

Занадто життя, занадто...
Ні, занадто хоті
Буденних турбот і шлунку,
Що виразку носить, як орден.
Занадто промов і планів
Покращення доброго людства,
Що тисячі літ добріє.
Так мало у мене часу
Лежати, дивитись вгору
На сосен зелені крила
І слухати скрип цих сосен.
Так мало у мене волі
Мовчати, мовчати, мовчати
У гаморі, гомоні, граї
Пристойного марнолюбства.


5

Згубилась рима. Світ не знає ладу
Скрипкових струн. Володар барабанів
Трима чужий смичок. Правічне слово
В сучасному втрача первісну сутність.
Натомість розповзаються слівця,
Промовки, мовки, бовкання, скавчання,
Мізерне, хтиве, ферт і черв і ять.
Панує охлос визначень убогих:
Прогрес, тусовка, рекет, споживач.
Це не слова, це тільки недослівки.

А я така вся гола без прикраси жодної на комірі
Без спокуси жодної у спідньому
Без очей такий німих й привітливих
Без мовчання босого й неМого
Без тебе такого аж такого
До біса квітнього й палколітнього
Впиваючись у ковдри травневого повнолуння
Вию маленькою вовчицею
На всі ваші –іці –іці де ж ті зіниці?
Де ж наші киці? Твої й мої киці?
Солодкі полуниці - вуст твоїх криниці…
Боса, гола, квола чиясь спроквола надходить ніч…

квітка 2010

Скажи, чи достатньо тобі моєї душі, аби писати свої вірші?
Моє тіло, а скільки воно важить рядочків?
Позувати? Ставати у пози? Кидати грози
Аби тебе заливало потом та било чоло градом?
Чи просто мовчати і не видихати,
Щоб повітря стало до дива прозорим…
я - вмію кохати, я - вмію жити –
впивайся! впадай у залежність!
я вже мрію, я вже млію і фа-на-тію від биття твого серця…
Підпис: Твоя Муза.

квітка 2010

… сині пальці продавців чорниць
старі садиби у тіні ще старіших дерев
«Планета секонд-хенд» на півфасаду
пляж на бетонних блоках поруйнованих берегових укріплень
квітники і фонтани

Щороку з місця регулярно-обов’язкового відрядження я виїжджаю, ніби на прощу,
у місто моєї любові та пізнання
без карт і планів.
І так само щороку отримую індульгенцію,
особливо щедру й дощову тоді,
коли мене супроводжував ти.
Нам доводилося ховатися у першім-ліпшім кафе,
робити якесь мінімальне замовлення,
довго сидіти після його випивання та з’їдання
(ах, облиште ваші погляди, любі кельнери,
ви чудово розумієте, якби не дощ…),
потім іти калюжами,
і поділ спідниці все одно ставав мокрим від начебто останніх крапель...

Зовсім поруч із ним, та не відразу наважуюсь туди податись
і насолоджуюсь передчуттям майбутнього сповна,
залишаючи право відтягнути зустріч
з постійними корками на розі Галицької і Дністровської.

Очікування чи очікуване.
Живу першим.
Друге живе собі, зі мною чи без мене.
Хоча, може воно теж чекає?..

2009
© На березі моря, 2011

О самітня біла вороно
ти живеш у місті митників і контрабандистів
щодня крізь чотири кордони чотири виміри
у фурах ліфчиках чемоданах баках і ще в дечому
везуть несуть ліс-кругляк метал цигарки “Мальборо”
солярку горілку “Кайзер” безпачпортних дівчат
косооких китайців і ще... ще дещо

але твоя найризикованіша контрабанда це слово
тільки слово

щодня з європ у європи
і ще далі на схід захід північ південь
тече шарудить зміїним хвостом
бруднозелена ріка міняйли
ошалілі шепочуть трансвеститними голосами
розімлілі м’які поліціянти перелопачують липку бірюзу процентів
пальцями однеієї руки

але твоя найвідсотковіша контрабанда це слово
тільки слово

о... зет’с ґуд... все файно...
всьо харашо... а ще: іґен*... добже**... біне***
всі: повії боси збирачі пляшок податків
президенти оліґархи клієнти ґенерали
“афганці-бригадири” з протезованими мізками
ситі благодушні раді-радісінькі
і ти... ти мусиш бути щасливим

бо твоя найоптимістичніша контрабанди це слово
тільки слово

його не висвітлить радіоактивною руркою рентґен
гострими гвіздками пальців
не простукає зачеплений за живе митник
воно наче наркотик сховане найретельніше найглибше
у формулі крові візерунку душі
кольорі очей насмішкуватій губі
найзаплутанішій звивині мозку

так...так... твоя найзахищеніша контрабанда це слово
тільки слово

їдеш автостопом на велисопеді
у запльованому вагоні запалюєш свічки в зіницях невдах
ворушиш попіл людської гідності
на бетонних “зебрах” шлаґбаумах камерах стеження
трощиш наче факір шкаралущу зневіри
тисячі митників ментів спецнаглядачів беруть під козирок
дивляться на тебе з ненавистю зазадрістю любов’ю

бо твоя найвибухонебезпечніша контрабанда це слово
тільки слово
______________

* ,**,*** Добре (угор., польск., рум.).

Подошли сроки
отошли воды

тужилась Природа
дышала в лицо
теплом земли

Первые волны жизни

Первые зелёные капли крови


2010

може це не самотність
а просто чекання
на поїзд
з мріями
ще не померлими
і вже не наївними
як колись

може стояння
на пероні
застеленому
зоряним пилом

може просто
споглядання годинника
що крихтами любови
не часом
а душею твоєю
мандрує

може слухання
голосу
що звіщає
прибуття слів
так довго очікуваних

може прагнення
зайняти
призначене тобі місце
з квитком в один бік

може це не самотність
а просто чекання
на когось
хто поруч мовчить
заслуханий у самотність
яка є
просто
чеканням

Володимиру Павлишину, художнику

У місто моїх снів
Приходять вчорашні страхи.

Мов птахи
Сідають радісно
Й викльовують очі.
Боляче
Втрачати себе у світлі
А світ у собі.

Повіки,
Якби ж ви були залізні!

Залізе під шкіру вітер,
Обітре повітрям холод
І піде під воду погляд…
Погладь мене, музо,
Може,
Я буду з тобою поряд
Рядниною вкривши небо
Під стінами сірих храмів.

Цей танець кохання й тріо,
І погляд з далеких францій
На це обважніле тіло,
Що хвилею вкриє спогад…

Погода у нас… Негода.
Негоже життя прожити
Під стінами сірих храмів.

Під хмарами стін. Неславо,
Хоч спробуй мене родити!…

В долоні зібравши щастя
І пензля втопивши в лоні
Я знову забув про сонях
У місті мого безсоння.

22.02.10

Прославимо ж вільну працю!
Не ту, що зводила піраміди,
Не ту, що мурувала акведуки
Римських водогонів.
Прославимо вільну працю,
Плоди якої –
Чепурні мазанки,
Охайні вишневі дерева,
Ікони в сільських церквах.
Прославимо працю пращурів,
Що залишили нам
Не стіни й рови фортець.
А дивовижний краєвид
З осокорами та ставками.

Про пристрасть до підлесливості.

Сідниці наших вождів
Відшліфовані, наче поверхня діаманту,
Можуть віддзеркалити світло,
Якщо потрібно.
Нарід – це організація ювелірів,
Що вправляються своїми язиками.
Звідки воно береться:
Ненавидіти своїх володарів
І лизати, лизати, лизати.
А наші володарі – також майстри
Влестити під самі гланди:
Вправно припадають до світової громадськості,
Чіпляючись до кожного,
Від бельгійця до конголезця.
Але, коли випадає нагода,
Як же радіє наш брат,
Принижуючи голодного в’єтнамця
Чи дикого курда, чи селюка з Молдови.
Ми, наче твікс – два в одному –
Сержант і холоп.

Острови

1

Десь далеко острови
Із лисими скелями
І горбоносими жінками.
Десь далеко та пора,
Коли пінявою смугою
За кормою теплохода
Вигравала моя юність.
Десь далеко в різних краях
Проростають зелом горбочки,
Під якими спочили прадавні надії.
Лише мрія,
Залишилась квола мрія:
Жити в затишній хатині
На острові з лисими скелями
Та горбоносими жінками.


2

Гідроплани, наче бабки,
Кружляють над містом
Шановного Архімеда.
Спека сміється над часом,
Роздягає дівчат та їх кавалерів,
Певне, бажає довести,
Що люди однакові завжди.
Справді, хіба ж ці карабінери
Не крокували в когортах Траяна?
Хіба ж не ці кралі
Затуляли долонями обличчя,
Вгледівши голого Архімеда?




3
Осокори, осока, стежина,
Ще стежина – і весь острівець.
Острівець як загадка, згадка
Про затишок, спокій, дитячі сни.
Висихають річки.
Заростають їх русла.
А острови відлітають у вирій,
Відлітають назавжди,
Разом з осокою, затишком
Та стежинами.
Лише осокори не можуть
Звільнити коріння,
Не можуть розправити крони
І податися за островами.


4

В Ленінграді масний листопад,
Що звив кубло на Канонерськім острові
В квартирі пропащої п’янички,
Яка гендлює горілкою
І занапащає тринадцятилітню доньку.
Листопад не знає просвітку,
Гуляє в кафе “Асоль”,
Обіймає чергову в бойлерній
І випиває з нею на брудершафт.
Листопад втомився від себе,
Від бруду на вулицях
І неприкаяності берегів
Фінської затоки.
Найсумніший острів похмурого міста,
Де квартирує масний листопад.

сміюся чи посміхаюся
я світло тобі дарую
наче зоря зорю
променем пестить
так на твоєму серці
усміх мій
ніжності квітку малює

він пахне травами
що луки між собою
перевеслами зв’язує
з літом про тебе
розмовляючи

я посміхаюся тобі
і сіре світло моїх очей
тонкою ниткою в’ється
між твоїми пальцями
візерунки дотику
виплітаючи

сміюся чи посміхаюся
я_просто_світло_тобі_дарую





*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Сонце"