Прибігла мала зі школи, горять оченята.
Похвалилася одразу і мамі, і тату:
- А ми нині на уроці про пташок вивчали
І багато цікавого від вчителя взнали.
- А яких пташок вивчали? – запитує тато.
- Соловейка і зозулю…та й других багато.
А ви знаєте, зозуля гнізда не звиває.
Свої яйця в чужі гнізда вона підкладає.
А зозуленя візьметься із гнізда чужого
Яйця пташок викидати усі до одного.
Одне сидить та тішиться у гнізді отому,
Бо ж пташки приносять їжу лиш йому одному…
Тільки я не розумію, як могло так стати,
Що зозуля собі гнізда не хоче звивати?
Думала про те спитати на уроці. Але
Пролунав дзвінок. Не встигла і не запитала.
- Так я скажу, - мовить мати, - від бабусі чула.
То давно уже, не знати, коли й саме, було.
Кажуть люди, як розп’яли Христа злії люди,
За ним брати-християни плакали усюди.
Поки їм благую вістку не прислало небо,
Що воскрес Христос, по ньому плакати не треба.
Тож відтоді день той люди святкувати стали,
Благовіщення від того його й називали.
У той день ніхто на світі не мав працювати,
Навіть, пташки не бралися гнізд собі звивати.
Ото одна лиш зозуля слухати не стала
І у свято гніздо вила. За що й покарали.
Сказав Господь: раз для неї такий день не свято,
То їй гнізда вже ніколи в житті не звивати.
Тож відтоді і не може звити гнізда свого,
Мусить яйця відкладати до гнізда чужого.
Тато то усе послухав й каже: - Може бути.
Та мені зовсім інакше доводилось чути.
Дідусь мені ще малому про таке повідав,
А він казав, що почув то ще від свого діда.
Отож, було - колись люди гріхів безліч мали,
Що аж Господу від того за них сором стало.
Раз по заповідях люди не бажають жити,
Рішив їх усіх потопом страшним потопити.
Лише праведному Ною про те повідомив,
Щоб з сім’єю врятуватись можна було йому.
Ще й тварин порятувати чистих і нечистих.
Всіх по парі відібрати до ковчега, звісно.
Як усе було готове, з неба полилося.
Сорок днів безперестанку. Де й води взялося?
Вкрила вода усю землю по гірські вершини.
Рід людський у тім потопі майже весь загинув.
Лиш ковчег по воді плавав, шукав, де пристати.
Але скрізь вода навколо. Знайшли Арарата
І пристали. Та ж землі там для усіх замало.
Та й насіння від вологи вже попроростало.
А вода все не спадає, хвилюється морем.
Уже з голоду загине усе живе скоро.
Нема куди воді дітись, всі пори закриті.
Нема, окрім Арарату, більш суші на світі.
Тут зозуля і згадала: як гніздечко вила,
То здорову в землі дірку тим гніздом накрила.
Полетіла пошукати, гніздо знайшла скоро.
Гілочки порозкидала і вода в ту нору
Стала бігом утікати. Скоро світ звільнила,
Лише моря, океани й озера лишила.
Усі дякують зозулі, що світ врятувала.
Аж Господа своїм вчинком вона схвилювала.
За таке її усердя, за рятунок світу,
Стала вона за ключами вирію глядіти.
Дав Бог ключі золотії, довірився птасі,
Щоб вона ще влітку перша у вирій неслася.
Відчиняла туди браму. Як пташки прибудуть,
Вони вже спокійно в вирій залітати будуть.
Відпочинуть вони зиму, на весну зберуться
Та і знов до свого краю усі подадуться.
А зозуля зачекає, як злетять останні,
То тоді вже вона й браму зачиняти стане.
Поки то вона зачинить, в свій край повертає,
Уже всі пташки у гніздах яйця відкладають.
Коли їй гніздо те вити? Нема часу того.
Отож, яйця й відкладає до гнізда чужого.
Самій треба ж сил набратись, скоро знов злітати,
Бо ж у вирії їй браму першій відчиняти.
Тож, не від своєї ліні чи натури злої
Відкладає в чужі гнізда вона яйця свої.
Поки другі пташеняток годують, навчають,
Вона також свого часу дарма не втрачає.
Летить туди, де багато шкідників у лісі.
За годину може й сотню гусіні поїсти.
Цілий день вона літає, поживу шукає,
А, як знайде, то трудиться, поки не здолає.
Поїдає і велику гусінь волохату,
Яку інші пташки в лісі бояться чіпати.
Бо ж вона отруйна, може наробити шкоди.
Та отрутою зозулю зупинити годі.
Як комах не вистачає та й гусіні мало,
То зозуля й черв’ячків би, й слимаків збирала.
Набереться вона сили, Петрівка минає
І зозуля знову в вирій, браму відчиняє.

Стоїть спекотне літо надворі.
Білизну вітер у дворі полоще.
Сидять діди в тіньочку. Два старі –
Петро й Микола. Інші три – молодші.
Микола – той здебільшого мовчить,
Бува, іноді яке слово вставить.
Петрів же голос увесь час звучить,
Немов до всього є у нього справи.
Дійшли якось в розмові й до скарбів.
Петро й говорить: - Тут їх скрізь багато
Зарито ще із часу козаків.
Але ж закляті – спробуй їх узяти.
Один з молодших: - Я таке ще чув:
Щоб взяти скарб, то треба одмолитись
На стільки літ, як той заклятий був.
Тоді до нього можна підступитись.
- То так, можливо. – голос знов Петра,-
А то іще, говорять, що буває –
Він сам виходить із землі нутра,
Коли великий празник наступає.
От ми колись, ще молоді були…
Микола от не дасть мені збрехати…
Учотирьох зібралися й пішли
В ніч Великодню, щоби скарб дістати.
У нас он горб високий за селом.
Там, кажуть, козаки його зарили.
Вже стільки літ з того часу пройшло,
Але дістати так і не зуміли.
Отож, зібрались ми в вечірній час:
Я був, Грицько та ще Павло з Овсієм.
Лише Овсій жонатий був із нас,
А ми утрьох безвусі, холостії.
Шкода, нікого з них уже й нема,
А то б вони потвердили. Тож, значить,
Пішли ми в ніч. Хто лом в руках тримав,
А хто лопату. От, підходим, бачим,
Аж, наче, пагорб світиться увесь.
То скарб з землі виходить, не інакше.
Нам то ще підігріло інтерес –
То, значить, не пропаща справа наша.
Взялись ломами пагорб ми довбать,
Що стукнемо – аж гулом віддається.
Тоді пішли лопатами копать,
Воно бряжчить, мов об залізо б’ється.
Напевно, скриня кована лежить.
Ще трохи і, напевно б докопались…
Аж глядь – а щось на камені сидить.
Поглянуло. – Копаєте? – спиталось,-
А голову покласти принесли?..
То,значить, замість скарбу у ту скриню,
Щоби спокійно взять його могли,
Ми чоловічу голову повинні
Були покласти. От воно й пита.
А нам би його взяти й розпитати,
Якою саме має бути та:
Чи християнська, а чи супостата?
А ми заклякли, стоїмо, мовчим,
А потім все поки́дали і драла.
Не дивимся під ноги, навіть – мчим.
Нечиста сила так порозкидала,
Що тільки я додому і добрів.
Овсія відшукали десь під тином,
Грицько і погреб у чужий влетів.
Павло в болоті ледве не загинув.
Похорували тяжко ми тоді,
Ледь одвалали знахарки недужих,
А то би неодмінно буть біді.
Ти ж пам’ятаєш то, Миколо-друже?
Микола тільки голосно зітхнув:
- Зізнатись хочу. Досі ще вагався.
То я із вами штуку ту утнув,
Як тільки-но про намір ваш дізнався.
Лиш ви пішли, я вила прихопив,
Одя́г кожуха ще й хутром нагору.
На голову макітру начепив.
До пагорба дістався зовсім скоро.
Ви так тим скарбом зайняті були,
Мене і не помітили одразу.
До мене обернулися, коли,
Я кинув вам оту зловісну фразу.
Я ж думав – просто так посміємось
Над жартом. Зовсім не чекав такого.
Оговтатись й самому удалось,
Коли ви дружно взяли в руки ноги.
Я вслід кричав вам, що пожартував.
А ви не чули…Де там озиватись.
А вранці, чим скінчилося, узнав
І уже страшно стало зізнаватись.
І голову Микола опустив.
Мовчали всі і почувались скуто.
Петро, як рот відкрив, так і сидів,
Мов все не міг повірити в почуте.