ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.05.21 19:44
Каже внук: - Прийшов кінець роздраю,
Керівник держави - вищий клас!
Гетьман цей країну об'єднає,
Ощасливить кожного із нас...

Кличе дід онука до порога
І у лоба гепає перстом:
- Будеш ти гигикати недовго,

Світлана Майя Залізняк
2019.05.21 14:59
Як же ми?.." - нашіптує художник.
Приблукав укотре, обійма.
Музонька ошлюблена, тривожна.
Близнюки лепечуть: "...моні... ма..."...

Повагався, розстелив єдваби,
кликав за тополі, став, дуби.
Знову стан русальний зрадця вабив.

Іван Потьомкін
2019.05.21 14:19
Якби Ісус не зупинив Павла
Винищувать усіх його ревнителів у Сірії,
Не знать, чи церква загалом була,
Чи варвари в Христа повірили б.

Марія Дем'янюк
2019.05.21 13:03
Люблю тебе усіма барвами багряних кольорів:
палітрою ніжно-рожевою,
пурпуровими хвилями червоних морів,
відтінками клена порою листопадневою.

Люблю тебе глибокою синявою:
пірнаю у небо, біжу волошковими долинами,
в обіймах твоїх розтікаюся блакит

Олександр Сушко
2019.05.21 12:13
Знаю, гарно у тебе між цицями,
Бо вродливиця ще молода.
Та не кліпай на мене очицями,
На книженцію грошей не дам.

Взяв за жінку освічену бестію,
Норовисту,- не тиху вівцю.
- Хочеш видати мудру поезію?

Любов Бенедишин
2019.05.21 12:09
Знов зустрілись на межі доречності.
(Час портали спрощує і звужує).
Примха долі. Чудеса у решеті…
Ти – мій сон. А я – твоя ілюзія.

21.05.2019

Ніна Виноградська
2019.05.21 08:09
Бузковий час, травнева заметіль,
Серед смарагду – золоті кульбаби.
Гуде святково від нектару джміль,
А від весни повсюди зваби, зваби.

Уже не спить пухнаста сон-трава,
Конвалія видзвонює в дзвіночки.
Під сонценебом отакі дива,

Ігор Деркач
2019.05.21 07:24
Уперте серце не зворушу,
а доля милує мене...
У неї небо ще ясне,
а я уже чекаю стужу.

Якщо недоля омине,
то завоюю юну душу,
зігрію кам'яне.

Серго Сокольник
2019.05.21 01:10
Як у серце вповзає печаль,
І сльоза застигає в очах-
Повернутися хоч би на час
У реальність минулого чар!..
Переглянеш ти фотоальбом,
Від якого так віє теплом,
Ніби мама цілує чоло,
І повернеться, що відійшло...

Віктор Кучерук
2019.05.21 00:02
Може щастя побачу,
Може стріну біду,
Як не буду ледачим
І до тебе піду.
Ти така балакуча
Й так співаєш увись,
Що і я неминуче
Заспіваю колись

Віктор Кучерук
2019.05.20 23:50
Ясніє сонце між повік хмарин
Чи жевріє, як жар у теплому горнилі, –
Залежить і від нагромадження годин,
І від чуттів невсипних у душі та тілі.
Напрочуд ясно нині в небесах,
І світла радість переповнює людину, –
Кохання ніжність і жіночності краса

Олексій Кацай
2019.05.20 18:24
зіграємо у зоряний бейсбол?
хай я сьогодні буду на подачі
на орбітальній base тримаю ball
для беттера який у цьому матчі
стискає замість битки зореліт
і гатить так по цій малій планеті
що та черкається в мільярди біт
всіма комп’ютерами а поети

Любов Бенедишин
2019.05.20 16:36
Є, здоровий. Не мрієш про іншу.
От і добре. Все решта стерплю…
Не сумуєш? І я серце втішу.
Розлюбив? Так і я не люблю.

Просто, щоб не боятися злету
В цьому світі безодень і меж,
Маю вірити – дихаєш десь ти.

Іван Потьомкін
2019.05.20 16:32
Літа не перефарбуєш, як волосся.
Мов шило у мішку, то тут, то там
Защемить серце, перехопить подих,
Дедалі важче перейти на біг,
Раз по раз спиняєшся,
Як підіймаєшся на поверх...
То що ж? Лиш нарікати на літа,
Що не підвладні жодній фарбі?

Олександр Сушко
2019.05.20 14:48
Перший крок у вічність, зиму, тишу...
Перший видих в сум і самоту.
Я сьогодні трішечки вже інший,
Менше світла, більше сірих дум.

З юності ступив у сиву старість,
Коси, наче біле молоко...
Над минулим пройденим печалюсь,

Володимир Бойко
2019.05.19 18:07
Молоти язиком отак не кожен втрапить,
Оскаженіло, аж до хрипоти.
«Безбашенний» совок, ядрьоний «русскій лапоть»,
Лише в Донбасі міг таким зрости.

В паРаші б виступав – в сортірі б замочили,
Якби патякав що наперекір.
А тут – гуляй, Васьок, валуй,

Адель Станіславська
2019.05.19 17:03
Вечір до ночі хилиться.
Дощ... Опівнічний час...
З ним опадають китиці
Цвіту, що тихо згас...

Ніч майова... Відквітнули
Буйні дзвінкі сади
Полудень ось залітує,

Ігор Деркач
2019.05.19 08:52
             І
Уже й не знаю, із якого краю
дарується оказія така –
явитися на Банковій гультяю
на інаугурацію Сушка.

Даруйте, але я не уявляю
подію дня без мого п’ятака,

Віктор Кучерук
2019.05.19 08:34
Вчепився дощ у сіру хмару
І поночіло на землі,
І грім протяжливо ударив,
Вслід сяйву блискавки в імлі.
Води нестримної краплини,
В одне єднаючи тіла, -
Мутили бачену картину
За тьмяним світлом шпарки скла...

Ванда Савранська
2019.05.19 08:21
Бузок, ви скажете, не диво,
Та поєднання – дивина:
Гранітні скелі,
Рось грайлива,
Бузок,
кохання
і весна…

Тетяна Левицька
2019.05.19 07:57
Життя складається з осколків вітражів.
Іду по них на пальцях обережно.
Якби ж то я змогла, і ти також зумів
перевернути світ мого безмежжя.

Іти вперед, не озираючись назад,
де залишилися румовищ вежі,
і дикий виноград, і безпритульний сад,

Микола Дудар
2019.05.18 19:56
Пекельний дощ вже кілька діб...
Хмаринний гнів - буденна святість
А на печі сторічний дід
Щасливий що у своїй хаті…
І не біда, на самоті
Плететься краще павутиння
Ще невідомо хто спотів
Чи він, чи сховане у скрині…

Надія Тарасюк
2019.05.18 19:51
Химерний автобус на віддалі зонтика.
Автобус…
Химерний…
У сонця на тлі.
Де тихим таким, ледь схвильованим дотиком
Сміялась тут я, і цілунок твій тлів…
Химерний автобус без кінця
І без простору,

Ярослав Чорногуз
2019.05.18 15:33
А небо знов таке сумне,
Укрите сірою габою.
І огортає враз мене
Вселенська туга – за тобою.

Вистрілює Амура лук,
Стріла у серці, у моєму.
Кривавлять рану сто розлук

Світлана Майя Залізняк
2019.05.18 14:43
Трохи правди в оман заміс
не завадить,
але ж не хоче...
Друг чи недруг мені приніс
опаперене проти ночі.

...вихваляли...
казали: ню...

Вероніка Новікова
2019.05.18 11:31
І хотіла би все сказати, але мовчу.
Ця весна, ти зважай, не кожному по плечу.
Де спадає з очей не морок, але ріка,
Там моя у твою впадає, як рід, рука.

Я сказала би: будь до мене, опісля теж.
Всі, хто мають піти — підуть. Але ти поклич.
Десь у мар

Олександр Сушко
2019.05.18 11:13
В душі любові сяє чистий промінь
Веселкою в квітучому саду.
Гармонія та лад живуть у домі,
Хоча писалось інше на роду.

Лихої долі вилито причастя,
За спиною ніхто вже не кляне.
Вгніздилася у серці пташка щастя

Любов Бенедишин
2019.05.18 09:28
Усміхаюсь, а серце плаче,
вечори – в самоті й журбі.
Я кохаю тебе.
Це значить –
я бажаю добра тобі.
Тож, відрадо моя травнева,
слів не треба і стріч не треба.
І даремні мої печалі,

Тетяна Левицька
2019.05.18 06:59
Будь зі мною, коханий,
Зачаровуй мене,
Хай блаженство відрадне
Щастя не омине!

Затріпоче метелик
У душі золотій,
Теплі ковдри постелить

Віктор Кучерук
2019.05.18 05:05
Коли пощерблена лопата
В куток тікає від руки, -
Ловлю очима пелехаті,
Понад городами, хмарки.
Мандрую подумки за ними,
До мрій причетними, туди,
Де з давніх пір рояться рими
І втоми губляться сліди.

Вячеслав Семенко
2019.05.17 23:36
Вечір, перегнавши час,
увірвався набуянив,
з диким воєм перебіг
поміж стін.
І завчасну чорну тінь
гонить низько над полями...
Передмістя вже стріча
громобій.

Іван Потьомкін
2019.05.17 22:28
Не нарікаю на свій народ український. Знаю, як Господь Бог покарав Мойсея, коли той наваживсь сказати про братів по крові, немовби нінащо вони не годні. Як серафим підлетів до Ісаї з палаючим смолоскипом, коли пророк у розпачі насміливсь: «Нечистий я і с

Галина Гулієва
2019.05.17 17:53
То чаша чи таця? Причастя, а чи пожертва?
Посрібнені вінця. Натільна липка іржа.
Лежиш мені, сину, як сіль – на устах пошерхлих,
Як пальці на струнах/ на вістрях тремких лежать.

Не виберу крику – спливає гортані свічка.
Тьмяніє у чаші світанку вино

Надія Тарасюк
2019.05.17 15:32
Я люблю одинокі вежі, —
Мох урісся м’яким кублом.
Їхні очі за мною стежать,
Їхня втеча — обставин лом.
Денне світло святить рамена,
Вечір заздрістю обійма.
В’ється хмелю пучок — богема, —
А у стеблах течуть дива.

Тетяна Левицька
2019.05.17 14:37
Відтоді, як кольнуло
нестерпно у печінку
і нирки розболілись,
що хоч на стіни лізь,
миттєво пригадалось,
що є у нього жінка,
онуки підростають
і як чудово скрізь.

Петро Скоропис
2019.05.17 13:18
Не зле огородившись від людей,
я б спекався й себе, аби спомігся.
Не тину жердя, тесане на те,
а дзеркало наразі знадобиться.
Я споглядаю хмурі типажі,
щетину, бугорки на підборідді...
Трельяж – годяща шлюбної межі
перетинка – у ліпшім її виді
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Світлана Пасенюк
2019.04.24

Ірина Залюбовська
2019.04.22

Ростислав Стадницький
2019.04.22

Вігілант Вігіланттт
2019.04.10

Зоя Войтович
2019.04.04

Євген Чорний
2019.04.01

Юлія Савіцька
2019.04.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Петро Скоропис - [ 2019.05.17 13:30 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Не зле огородившись від людей,
    я б спекався й себе, аби спомігся.
    Не тину жердя, тесане на те,
    а дзеркало наразі знадобиться.
    Я споглядаю хмурі типажі,
    щетину, бугорки на підборідді...
    Трельяж – годяща шлюбної межі
    перетинка – у ліпшім її виді.
    До неї влізе морок у вікні,
    рілля зі здоровенними шпаками
    і озеро – зі пройм в стіні,
    увінчаній хвоїною з шишками.
    Ачей бо зі озерних задзеркаль
    і взагалі – калюж і сяєв повні
    сюди сторонній світ і проника.
    Або сочиться цей назовні.




    -----------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  2. Вячеслав Семенко - [ 2019.05.16 04:05 ]
    * * *
    Поволі усміхнись, і - в дім. Такий розлив
    глухої темряви навкруг, що сліпнуть очі.
    Та перших рим ознаки у строфу лягли
    під час найдовшої у цьому році ночі.
    Спроквола усміхнись. Рівнинний круговид
    під кригою озер, під співом сніговиці.
    Десь одинокий потяг з ночі заблудив
    і крик його у цій порі неначе сниться.

    З-під крану краплі відсікають кожну мить,
    невпинний стукіт, як мелодія чекання.
    Мій телефон такий ображений лежить -
    він до країв наповнений твоїм мовчанням.
    Манить прихована за цифрами межа,
    як блудного мандрівника вогні досвітні.
    Яким би смутком камінь в грудях не лежав,
    я голос твій знайду у мережі всесвітній.


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.54)
    Коментарі: (4)


  3. Петро Скоропис - [ 2019.05.15 12:10 ]
    З Іосіфа Бродського.
    Тобі, коли мій голос відбринить
    отак, що ані згуку, ні відлуння,
    а усміх – спеленає і стлумить
    у пам’яті прогалина супутня,
    моє життя, за дуги вік і брів
    сторонячи, етерові на радість,
    і округлить зіниці так, що гріх
    ті вибачать (не вірність, а затятість),
    і мій сонливий взір на циферблат
    привабить дещо, тіканням у лад
    казна чому, що від твоїх вагань
    частило і лукавинок зі смутком,
    куди – і до, і після понукань
    так гнало, що кортіло хутко
    бодай опівніч те угомонить
    і притьма – мірою приливу крови
    і пожадань, гадала ти, любить,
    рівняти – цю любов й твої любови.
    І кине дріж повік тоді на кін,
    що годі міри, мірити цей гін, –
    ба, не дзиґар – а той хіба не пріч
    частити? Ось опівніч він і брякне…
    а темінь у твоє віконце зв’якне
    і достеменно виснує, це – ніч.







    -----------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  4. Нінель Новікова - [ 2019.05.15 11:44 ]
    Сум'яття Анна Ахматова Переклад з рос. мови


    1
    Спекотно від світла палких очей,
    Ніби проміння – погляди.
    Я здригнулася: саме цей
    Може мене приборкати.
    Схилився – він щось мені скаже…
    Від обличчя відринула кров.
    Хай могильним каменем ляже
    На життя моє ця любов.

    2
    Не любиш, не хочеш дивитись?
    Який же ти красень, клятий!
    І я не можу злетіти,
    Хоча з дитинства крилата.
    Застилає очі туман,
    Зливаються речі і лиця.
    Тільки червоний тюльпан,
    Тюльпан у тебе в петлиці.

    3
    Наче просто чемна людина,
    Наблизився, ледь посміхнувся,
    Напівлагідно і ліниво
    Поцілунком руки торкнувся –
    Загадкових, прадавніх ликів
    Подивились на мене очі…

    Десять років тамованих криків,
    Всі мої недоспані ночі
    Вклала я в одне тихе слово
    І промовила його – марно.
    Відійшов – на душі ізнову
    Стало порожньо і безхмарно.

    2019



    Примітки: Оригінал вірша Анни Ахматової

    СМЯТЕНИЕ

    1
    Было душно от жгучего света,
    А взгляды его – как лучи.
    Я только вздрогнула: этот
    Может меня приручить.
    Наклонился – он что-то скажет…
    От лица отхлынула кровь.
    Пусть камнем надгробным ляжет
    На жизни моей любовь.

    2
    Не любишь, не хочешь смотреть?
    О, как ты красив, проклятый!
    И я не могу взлететь,
    А с детства была крылатой.
    Мне очи застит туман,
    Сливаются вещи и лица,
    И только красный тюльпан,
    Тюльпан у тебя в петлице.

    3
    Как велит простая учтивость,
    Подошел ко мне, улыбнулся,
    Полуласково, полулениво
    Поцелуем руки коснулся –
    И загадочных, древних ликов
    На меня поглядели очи…

    Десять лет замираний и криков,
    Все мои бессонные ночи
    Я вложила в тихое слово
    И сказала его – напрасно.
    Отошел ты, и стало снова
    На душе и пусто и ясно.

    1913




    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  5. Таїсія Цибульська - [ 2019.05.11 14:57 ]
    Шилопоп ПЕРЕКЛАД
    ШИЛОПОП

    Я шилопоп! Имею честь!
    А это - сами знаете
    - Коль в вашей попе шило есть
    Вы целый день гоняете.

    Диваны, стулья и столы –
    Мои аэродромы.
    Конечно, есть еще полы,
    Они мне так знакомы.

    Магнитом тянет пол меня,
    Но я не унываю,
    Упал, поднялся и опять
    По комнатам гоняю!

    И пусть мой исцарапан нос,
    На лбу большая шишка,
    Мне абсолютно все равно!
    На то я и мальчишка!

    Автор: Митлина Мария


    Шилопоп (ПЕРЕКЛАД)

    Я шилопоп! Привіт усім!
    А це – я певен, знаєте,
    Якщо для шила - попа - дім,
    Ви день увесь гасаєте.

    Стільці, дивани і столи –
    Мої аеродроми,
    Звичайно, ще підлога є,
    Що теж мені знайома.

    Мене притягує вона,
    Та зовсім не журюся,
    Хоч падаю не раз щодня,
    Я знову підіймуся!

    На лобі ґуля від борні,
    А ніс в подряпин рисках,
    Усе це байдуже мені,
    На те я і хлопчисько!

    Таїсія Цибульська
    2019


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.45) | "Майстерень" 5.5 (5.4)
    Коментарі: (12)


  6. Петро Скоропис - [ 2019.05.11 13:44 ]
    З Іосіфа Бродського.
    У селах Бога доста, крім покуть,
    усюди, – далебі, даремні кпини.
    Він святить крівлі, горщики із глини,
    і хатні двері ділить навпіл тут.
    Його в селі – надміру. В чавунці
    він щосуботи варить сочевицю,
    танцює на пічному пломінці,
    підмигує мені, як очевидцю.
    Горожі зводить він. Благословить
    дівицю за лісничого. В підначку
    влаштовує, як завше, недоліт
    об’їждчику, що цілиться у качку.
    Оказія ж на вічі уповать
    і осені дослухатися свисту,
    єдина, вочевидьки, благодать
    в селі, що випадає атеїсту.



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (5)


  7. Петро Скоропис - [ 2019.04.27 13:49 ]
    З Іосіфа Бродського. Ісаак і Авраам
    “Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи”.
    У відповідь – “Іду” – між гілок мокрих
    пірна у гущу темені й сльоти,
    як пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.

    Розмовне Ісаак втрачає звук.
    Ні тінь його, ні дух(стріла в падінні)
    не ремствують з поталою у букв
    в пустих устах (оплоті тої тіні).
    І більш катма – іди, шукай–свищи.
    Нівроку, маєш – краплі, крихи, малість.
    Ісак – уже недопалок свічі,
    що дотіль Ісааком називалась.
    І звук насилу виголосить крик:
    Ісак! Ісак! – і млу дійма відлунням:
    Ісак! Ісак! – і гніт курить, іскрить,
    і спалах повістить про сніп огню в нім.

    І геть осібним робом – Авраам.
    Горби, кущі, друзяк, вражин – огребом
    в хори зібгати, цвинтар, віти, храм –
    і щоб волав той гурт до нього ревом –
    їм відгуку не буде. Ніби слух
    у пелені червоній мізків зрікся,
    тоді, як голосний згубився звук
    і приголос з вимови поглумився.
    Затятий в кривді, замість граду стріл,
    він шле на них мовчанку горла, мозку.
    Не свічка, а корчак дотла згорів.
    Пук галузок. І нащо відра воску?

    “Ходімо, Ісааче”. – “Вжеж, іду”.
    “Додай ходи”. – І згук несе за вітром.
    “Чого ти там застряв?” – “Зажди”. – “Я жду”.
    (Свіча горить і нітить морок світлом).
    “Ходімо, не барись”. – “ Іду. Заждіть”.
    Зі сходу суне хмар німотне військо.
    “Чого ти став?” – “Пісок січе. Сліпить”.
    “Не відставай”. – “Ні-ні”. – “Ходи, не бійся”.

    В пустелі Ісаак та Авраам
    четверту днину з досвіту допізна
    бредуть самі, згубивши лік горбам,
    на спит – глевкій, в’язкій подобі тіста.
    Та то – пісок. Цупкий-цупкий пісок.
    У нім трава (торкни – кривавить палець),
    чий корінь, – був чи ні, – давно відсох.
    Повзком в піску конати їй зосталось.
    Безбарвні в неї парості, бліді.
    Казати зайве – відки взятись соку
    у парості? У цім піску – воді?
    На смак трава нагадує осоку.
    Довкіл піски. Горби пісків. Поля.
    Горби пісків. Ні ліку їм, ні міри.
    Точніш – моря. Внизу, на дні – земля.
    Так глибоко, що годі йняти віри...
    Горби пісків. Барханів. Дюн. Могил.
    Над ними неба випукле склепіння.
    Крокує Авраам. Долає схил
    за батьком Ісаак. На захід з півдня
    вертає сонце, світить зі спини.
    Кружля пісок. Набрався вітер сили.
    Горби, горби – лише у множині.
    “А хмиз пильнуєш, сину?” – “Онде, цілий”.
    Нахлине хвиля з піною, й – назад.
    Як балачки пусті – вщуха одразу.
    Від берега поцупить ріні п’ядь,
    уривком думки, ні – мов куцу фразу.
    І де той брег? – дрібні хіба сліди
    двох подорожніх, – мара, примха ока
    в оздобі стрічки щирцю край води.
    Ба, нетривка, оманна пінна кромка.
    Лиш кручі хвиль і хлані глибини.
    І – справа, зліва – світло, темно, мутно.
    І двійко мандрівців – човни, човни,
    імла кренить, здіймає дибки судно.
    “А трут у тебе, батьку?” – “Онде, – трут”.
    Зникає тінь, не видно проти світла.
    Горбатячи обох, їм спини труть
    крізь одягу тканину в’язки віття.

    Крім віття, Авраам несе ще міх
    з густим вином, а Ісаак – у кожній
    криниці воду брав, черпав, де міг.
    Пізнаєтé обох у млі дорожній?
    Зі сходу хмари застять неба звід.
    Висмикує з них вітер піки, шпички.
    Зубчастий фронт, лапаті мітли віт
    над Ісааком, – в праліси завбільшки...
    Згасає просвіт, мов у нім зійшлись
    потвори лісові, – спина у спину.
    Тепер вони додолу – стрімко вниз –
    помчать в піски, – крилаті тіні кинуть.
    І ліс росте. Зубці уверх повзуть...
    І мандрівців, як лоді в морі, зносить,
    здіймає і глитає мли могуть...
    І огнище освітить їх невдовзі...

    ...а ще я пам’ятаю: є гора,
    там є стежа, над нею вишень арка
    квітує, п’є тумани спозарань:
    там озеро в її підніжжі, largo
    хлюпоче хвиля, шарудить трава.
    Стежа пуста, на ній години поспіль
    на слід ні листя тінь не упова,
    ні лист, що восени лягає окіл.
    Туман крадеться. Зблискує мисок.
    Мишва гризе білене стовбурище.
    І віти, пильно вдивлені в пісок,
    схиляються до нього ближче, нижче.
    Яса така їм буцім на роду –
    шукати кревну тінь у сонмах тіней.
    Висять додолу, туляться – впритул,
    як до посестер в тузі обопільній.
    Дзумить оса, озерна гладь блищить,
    осяє повня гіль тонких корогву,
    дволиста тінь, як цифра 8, – вмить
    в шалений раж лічби жбурля діброву...

    Зненацька Авраам набрів корча...
    Стелились його віти низько-низько.
    Змикався обрій, ніби означав:
    у часі добіга кінця мандрівка.
    “Це недалеко”, – вчулося йому
    за крок, та Авраам, незрячий наче б,
    зробив ще кроків декілька у тьму.
    І дійсно, – Ісаак цього не бачив.
    Він бачив тільки небо, – там, вгорі,
    де вниз корінням висіли огроми
    дрімучих нетрів – поблиском зорі
    мигав униз(крізь них) прозорий промінь.

    Ще однієї. Здалека, повз них
    грудки “землі”, чіпляючись в “корінні”,
    повзли за обрій. Ліс химерний зник...
    Нарешті небокрай над ним розвиднів.
    Лише тепер (о, подив у хлоп’я ...)
    і він узрів корча (...в очицях жвавих).
    Він кинув хмиз, укляк як стій і м’яв
    знічев’я жмут листків, стояв і м’яв їх.

    Корч, власне, потурав роям видінь.
    На тінь шатра скидався він, на ризу,
    на вибух, дельти рік, снопи промінь,
    на колесо, – лише із віссю знизу.
    Не кажучи про плоть, – він плоті свій.
    Кинь погляд – вбачиш руку в змійках судин.
    Візьміть нарід – всього його розвій,
    а він зі свистом мчить з усіх усюдин.
    З рукою схожий він, на сотні рук.
    (на всяку плоть, – безмовну ніби зовні,
    а дався зростом, має виднокруг).
    Усі їх весни свіч пухнастих повні.
    “Ходи, не стій”. – (під шапки темний дах).
    “Мерщій ходи”. – (сховати кожне око).
    “Ходи”. – “Зажди”. – “Ходімо, чуєш?”. – “Так”.
    “Ходімо хутко”. – “Зараз”. – “Вже не довго”.
    Він схожий на гніздо, чиїх пташат
    окрилене єство вітають віти.
    Ще з кров’ю схожий він – у той же кшталт,
    і кров,і пагін – конче мусять бігти.
    А над усе – не плоті вторить він.
    Усі стежки душі, – смутні, осяйні
    наслідує і трепет гіль, і гін.
    Біжать стежки... А ким і нащо звані?..
    Біжать гуртом, біжать на власний лад.
    І жодній жодну годі перетнути.
    Бодай вночі зімкнутись норовлять.
    В них зігнуті суглоби, лист зігнутий.
    Змикаються і притьма пріч спішать.
    Пірнають в порожнечу, в голу поніч,
    а ті, що прагнуть геть, – тріщать, тріщать,
    І падають – і онде – хмиз для огнищ...
    І вже горішні вітер торса вниз.
    І решта – рвучко – щойно ближче свисне,
    сахається назад – зростись, сплестись,
    немов яка пружина в жмут їх тисне.
    Все прагне жити – тут і досхочу:
    в подобі гіль, пустелі дивовижній,
    не гілля вітровій тріпнув корчу,
    а вид життя – по всій землі розбіжний.
    Не просто образ гіль, – о, ні – увесь,
    весь білий світ у їх подобі, ними
    піднісся до обвітрених небес.
    “Чув, Ісааче. – Чом стоїш? – Ходімо”.
    Хто? Корч. Що? Корч. Більш коренів – катма.
    Один керунок – чин питомих значень.
    “К” з “Ч” – гілки (“Ч” – падає сама).
    Над “О”, над “Р” – витає рій тлумачень.
    У гілки “К” – у дві лозини хват,
    а гілка “Ч” – одним чіпа суглобом.
    Та ось урок: час вивчити слова
    буквально, з їх основ, що стануть словом.
    “Чув, Ісааче”. – “Вжеж, – іду, іду”.
    (Хлопчина наздогінці розпалився,
    пригубив глек, попити на ходу,
    але спіткнувся – той упав, розбився).
    Ніч. Обік Авраама Ісаак
    ступає по бархану в довгім платті.
    Сріблится сяйно місяця мідяк,
    гаптує їх сліди в сипучім златі.
    Горби, горби. Ушир, удалечінь
    катма ознак вречевленого в тверджах.
    Усе хитке, тремке, – як батька тінь.
    Неясний гул росте в небесних свердлах.
    Блищать зірки, синіє гуща мли.
    Суцільна тінь; ущух наразі вітер.
    “Далеко, батьку, йти?” – “Вважай, дійшли”, –
    той одповів і спраглі губи витер.
    З бархана на бархан і знов – униз,
    частіш, пильніше зиркаючи обіч,
    бредуть вони. Корчі простерлись ниць,
    але німують: люди зовсім поруч.
    Та Авраам збагнув оте умить:
    вони дійшли, він ямки мітить капцем.
    Трава у млі до нього шарудить.
    Він сина квапить: конча є нужда в цім.
    “Чув, Ісааче? Чом пристав? Я жду”.
    Той так напружив зір, що дивні речі
    привиділись йому. Аж ось – „Іду.
    Я щойно чув: це кущ до мене шепче”.
    “Ходімо”, – Авраам прискорив крок.
    Налився місяць, виткались сузір’я
    між решти оку видимих зірок.
    Запала тиша... В ній – бринить повітря.
    Пісок. Пітьма. Корчі простерлись ниць.
    Взнаки далась утома. Край знеможу.
    Йдуть згорблені. Не видно навіть лиць.
    ...І Авраам до ніг скидає ношу.

    Вони сидять... Над огнищем – етер
    ядучий дим ковта. Ненатлу пащу
    бездонний простір іскрам розпростер.
    Ламає Ісаак сухе гілляччя.
    Навколішки, подавшись наперед,
    ворушить хмизу вутлі головешки.
    Та батько за рукав його бере:
    “Дрівця на ранок, – втям собі, урешті.
    Зірви трави”,– спроквола, Ісаак,
    непослух ніг укоськуючи й зору,
    бреде туди, де млою діл набряк,
    відтіль, де дим цівками вивсь угору.
    ... Відламані гілки в задумі: смерть
    здогнала їх, уже близька на часі
    утрата не того, що плоть, а твердь;
    не тямлячи усього жаху в гадці...
    ... Відтяті гілі сплять і бачать сон,
    тривалий сон в пісках зігрітих, світлих.
    Та сон от-от припиниться, – вогонь
    охопить їх, поглине, спопелить їх.
    І геть лише як попіл їх зітруть
    піски пустелі весь і змелють в жорнах,
    тоді вони достоту, справді вмруть,
    загинуть, щезнуть, стануть прах і порох.
    Без жодних обопільних скріп і пут,
    далеку свого лісу зграю вовчу
    розсіє уві млі її розпуть,
    і дрож пройма гілчасту поторочу.
    ...Вернувся Ісаак, приніс траву.
    На пальці Авраам накинув шматку:
    “Подай сюди. Я сам її порву”.
    Язик вогню лизнув долоню батьку.
    Ледь висвітліло. Вивітрився страх.
    По тому вітер углики роздмухав.
    “А хмиз навіщо зрана?” – Ісаак
    у батька запитав, окріплий духом.
    “На те, що і вело обох сюди
    (ти плівся, здоганяв назирці бігма,
    тепер ми тут – у кроці до біди)
    ягня закласти маємо завидна.
    Не бачив олтаря, – між тих горбів,
    де рвав траву?” – “Ба, ні. Одні піски лиш
    чорніють так, що я оторопів.
    Один пісок”. – “Гаразд. Вина не зіп’єш?”
    І Авраам стиска в правиці міх,
    і горлом цебенить вже вільга тепла;
    до неба вічі звівши, син притих:
    усе гучніше відти скрегіт свердла.
    “Достатньо бо”, – схилився до вогню,
    рот п’ястуком утер, обважнів якось.
    Хилити почало з тепла до сну.
    Він мляво роззирнувся: “Де тут агнець?”
    Жар углів дав поживу очесам.
    У відповідь почув він (вихрип, клекіт):
    “В пустелі цій... Бог милостивий... Сам
    ягня укаже... Бог... Еге ж… угледить...”
    Горить вогонь. І віч отця янтар
    вилискує вогнем, вогонь – як погляд.
    Блищить зоря. Все ближче сонний цар
    до Ісаака. Ось він, майже поряд.
    “Там требище днедавнє... І віки
    споруді цій… І зведена хто-зна ким...”
    Пітьма гойдає здиблені піски,
    нікому ніби кущ не стався знаком...

    Хмиз вижеврів, зотлів. Лише чадить
    натужно дим до зоряного неба.
    Усюди покій. Все довкола спить.
    Не спить лиш Авраам. Бо є потреба.
    Спить Ісаак і бачить сон такий:
    до нього корч у тиші хилить гілі.
    Ба, ледве він простяг обі руки,
    як ті сахнулись геть, затріпотіли...
    Хто:Корч. Що:Корч. Більш коренів – катма.
    Берім крупніш – буквальніш, докорінніш.
    “К” з “Ч” – гілки („Ч” – падає сама).
    “О” з “Р” – за жодну згадану не приймеш.
    Ці віти всі, всі відрухи душі
    змикаються вві сні, товпляться, б’ються.
    У моторошній тиші, в метушні
    скидаються німі і горі рвуться...
    І ось до нього шпичку корч підніс.
    Він далі бачить: там, де темно, млисто,
    нанесений сюди докупи хмиз
    до гіль живих приріс, укрився ли́стом.
    Ось гілля в гін пустилось навсібíч.
    Ось листя до лиця все ближче, ближче.
    Земля блищить і корч над нею – в ніч
    підносить перед ним своє величчя.
    Що ж “О” та “Р”? – а КОРЧ рвонув до хмар.
    Що ж “О” та “Р”? – в шалений ринув танець.
    Нарешті він збагнув: ОлтаР, ОлтаР,
    і “О”– лежить на “Р”, немов той агнець.
    Так ось що КОРЧ: К, О, і Р, і Ч.
    Гілки кренить горішнім звієм вітру
    у всі боки, як раптом – шарпа сТОРЧ,
    судомить, КОРЧить зламані допіру...
    Бере належне ТРебищу і квит.
    Тут сни гілок – суЧКам взірець і приклад.
    Тут буква “Т” – од випростаних віт
    над сонмом олТарів – що хресТ на вигляд.
    І віття обійма його, зове...
    І віти, бачить він, все довші, довші...
    Земля блищить, над нею – він пливе...

    ... Тьмянішають зірки. Кончину ночі
    край неба повістив, а морок – зблід,
    і Авраам, зв’язавши сонне тіло,
    несе хлоп’я у місце, відки слід
    сюди петляв, – де віття ледве тліло.
    Туди він хмиз давно переносив,
    і верхи нього сина в смертне ложе
    поклав за мовчазної згоди снив,
    ба, – жодна ява з цим була не схожа.
    Вернувся, жмуток вовни вуглям ткнув.
    Той спалахнув, обдав долоню жаром
    і смаленого смородом війнув;
    і Авраам – ножа з коротким жалом
    узяв до рук (отам, де кілька діб
    лежав той ніж – у теплім хлібнім лоні,
    після, як на скибки покраяв хліб).
    Узявши ніж, поглянув на долоні:
    в одній – кинджал, у другій – рідна плоть.
    Сказав “Пора...”, – і остовпів, нетяга,
    заледь прошепотів: “Рятуй, Господь”...
    Із-за бархана хутко вийшов янгол.
    “Не треба”, – наказав його руці.
    І Авраам, заскочений належним,
    спітнів ураз, од ліктя у правці;
    ніж долі впав і блимнув тьмаво лезом.
    “Доволі, Аврааме. Міцно втям –
    усе позаду. Небові у радість
    твою випробу справдити життям.
    Кінчимо з цим. Потрібно повертатись.
    Ходім туди, де сум серця щемить.
    Нехай усяк вас бачить і радіє.
    Ходім туди, де поблиск рік затьмить
    твого ножа, та ран не заподіє.
    Ходім туди, де зелені долин
    удоста для отар, а в сновидіннях
    ошатних шатер – день, число коли
    дітей твоїх сягне числа піщинок...”
    А ще я памятаю: є гора,
    ручай збігає з кручі, в’ється гаєм.
    Береться зранку парою кора
    дерев, а вітерець їх обвіває.
    Трава в підніжжі з русла шумно п’є.
    Повіє вітер – гне гаї додолу.
    В сирій землі торішній лист гниє,
    а зелень угорі нуртує вволю.
    Шумують весни літеплом дощів.
    Гайнуть роки – гай визеленить гілі
    вкорінених в землі дерев, кущів.
    Хуткі хмарки майнуть на небосхилі.
    В пітьмі нічній блищать зірок рої,
    оздобою склепіння, часто, густо.
    Сюрчать у зелен-луках ручаї,
    туман досвітній каже, де їх русла...
    “Ходім туди, де всі кущі мовчать.
    Де віт сухих нема, де птахи звили
    гніздо з трави, а віти для багать
    беруть в куща нечасто, ще живими.
    Імла сповила мозок твій – ще б пак!
    Се – барви смерті. Тут вони не чинні.
    Тут кожен кущ явля пустелі знак
    стремління горі, всупереч рівнині.
    Розгледь небесний кущ: на ньому квіт.
    Глянь горі, Аврааме, – морок витлів.
    Поглянь, як діл убрався в розмаїт.
    Скажи мені – ходімо”. Знявся вітер...
    “Ходімо, Аврааме, до твоїх
    країв, де твій нарід і віра кревна,
    де все, що є – є плоттю й духом їх,
    бодай стократ усе мінить імена.
    Їх більше стане, кріпше їхню в’язь
    пов’яже слідом тіні денній сутінь.
    Та всяке слово знати ясно дасть,
    чия у нім зернина першосуті.
    Спаде роса відлунь з імень, з кущак,
    з трави полів, і ліс на тлі блакиті
    майне, як Авраам, як Ісаак...
    Ходімо. Ти діждав цієї миті.
    Ти, Аврааме, іспит склав. Мовчи.
    Ножа я взяв – хліби він справно крає.
    Уже світанок висріблив кущі.
    Ходімо, Ісааків сон збігає...
    Доволі, Аврааме. Без вагань.
    Ти іспит склав. Кінчімо. Годі. Крапка.
    Не бійся. Відкривай обличчя. Встань.
    Ходім уже, розбудиш Ісаака”.

    Біліють шатра, окіл – тьма овець,
    їх тьма і тьма – отар усюдисущих
    тут товпиться – між тими, що з небес
    одіб’ються із вівцями в калюжах.
    Димлять багаття. Вариво бурлить.
    Кісток ждуть пси. Птахи піють ранкові.
    З червоних лиць тече гарячий піт.
    Лунає відусіль гортанний говір.
    На схилах вівці. Обіч – тіні туч.
    Керуються по сонцю їхні гýрти.
    Збігають ручаї з лискучих круч.
    Під кручею сплять стомлені верблюди.
    Довкіл багать рояться хмари мух.
    Сокири цюкіт. Ґедзь дзумить щось вівці.
    З гори в долину дивиться пастух.
    Біліють шатра; легшить труд зіниці
    білена повсть під цівками промінь.
    Жіночі руки видні в світлі білім.
    Воно сочиться з просвітів, щілин.
    Усюди – цівки світла мішма з пилом.
    Де дошка трісне, – протяг узнаки.
    Всихає дерев’яка – здовж і втовшки.
    А ледь зітнуться в розбраті сучки,
    потали не зазнають гірше дошки.
    Яких порід та дошка не була,
    пусте усе, що падає у вічі.
    Коли у ній безумствує смола,
    геж, кепські її справи, геть невтішні.
    Смола усохла геть, або ж уся
    пішла назовні. Годі стало місця
    для порожні, що в щілі заповза.
    І годі знати – де вона чаїться.
    А увіткнеш ножа (аби ж – углиб),
    і втямиш, що над ним не маєш влади.
    Збагне і він – в яку халепу влип,
    затнеться, стане сіпатись, виляти.
    А ледь посміє вістрям цей бідак
    чіпати суччя, явлене надрізом,
    як лезо миттю випише зиґзаґ
    і дошка розчахнеться навпіл з тріском.
    І тріщинам не менше гіль кортить
    розбігтись, розплестись, явити норов:
    щодня тріщить одна – “мерщій пустіть”,
    і прах смоли заліг у чорних порах.
    Їх зовні ніби сніг припорошив.
    Одна чи дві чорніють в онімінні.
    І “вхід” в цей “дім” – погуба для ножів,
    серед пітьми волокон, в деревині
    вичікують сучки, тамують гнів.
    І ніж завжди (що цей, що – перший-ліпший)
    холоп на побігеньках – двох панів –
    долоні й дошки (себто – хто сильніший).
    Умовчимо, однак, в чиїх очах
    сі цівки світла згодом одіб’ються.
    Отам, де сплять верблюди, Ісаак
    бесідує із ватагом прибульців...
    Чадять багаття, кружать сотні птиць.
    Казиться ґедзь, кричить вівця з галяви.
    Від лиць розчервонілих жар пахтить.
    Діл вибілили шатер білі плями.
    Отари розбрелись. Могильний дім
    стирчить собі. Ручай траву колише.
    Він стрепенувся: там, де в’ється дим,
    (він не обчувся, – ні) його хтось кличе.
    Він бачить: шатра вітру лопотять,
    товпиться люд, зі сходу сунуть тучі.
    Кружляють псячі зграї круг багать,
    шумлять кущí, обставши білі кýщі.
    Він бачить поле; одалік шатра
    жінок у тіні смокв. Рука далека
    махає гіллю, кличучи царя:
    “Ходімо, Ісааче”. – “Так, Реввеко”.

    “Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи”.
    У відповідь – “Іду” – між гіль намоклих
    пірна у гущу темені й сльоти,
    мов пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.
    “Ісаче, не відстань”. – “Ні-ні”. – “Ходім”.
    Берези віть негайно розпрямилась.
    “Ісаче, пам’ятаєш, де твій дім?”–
    “Авжеж, найду”. – “Не відставай”. – “Не бійтесь”.
    “Ходім”. – “Стривай”. – “Ходімо, чуєш?” – “Так”.
    “Мерщій ходи” – (сховати кожне око).
    “Ходи, не стій” – (під шапки темний дах).
    “Ходімо хутко”. – “Зараз”. – “Вже не довго”.

    Розмовне Ісаак втрачає звук.
    Одначе не одну набуде якість,
    якими звуки “букві” замість “букв”
    заплатять втричі, раючи сховатись.
    Сполучник “І” не сходить з наших уст.
    Він числа чину-дії в мові множить.
    Він уникає наслідків, як плюс,
    яких доданків крики не тривожать.
    Ще б пак – ніяких вух не пройняло
    тим гуком і не пройме жодне вухо.
    Що значить “С” – відомо букві “О”:
    Олтар з хреСтом вузли в’язали туго.
    А буква “А” між букв – стара, що світ.
    Гортанний звук, з сусідами відвертий.
    Геж, узнаки добірний родовід:
    зойк немовляти, стогін передсмертний.
    З’єднай їх – вдвоє, втроє – А–А–А,
    то, нехтуючи реченнями, звуки,
    на всі лади кидаючи слова,
    зійдуть непогамовним криком муки:
    “У полум’ї тріщать суглоби “К”,
    прямцем на “А” іде страшна заграва”.
    Та жодна не здійме ножа рука –
    покласти мукам край – катма Абрама.
    Із уст іще півімені стирчить,
    як решту встигло полум’я пожерти.

    І СоннА жертвА в полум’ї Кричить.
    Упізнає, хто-небудь, ім’я жертви?

    Періщить дощ, вода в яру дзюрчить,
    мов хто плачем зайшовся, милосердий,
    невидимий. – “Агов!” – усе мовчить...

    “Ходім, Ісаче”. – “Чув, як я гукав?
    Не відставай. – Поквапся якомога.
    Де тебе носить? – Годі цих забав.
    І квапся, – чуєш?” – “Чую”.– “Вже недовго”.

    Дощ ллється прямовисно. Струм води
    по стовбурах збігає, миє кіпоть.
    Весною сонця листю, як завжди,
    перепадає більше, аніж зіп’ють
    листки улітку з повені промінь,
    хоч літньої блідіші трави нині.
    А там, де нависає листя тінь,
    вони допіру – майже, як у липні.
    Тамує спрагу парості земля,
    видніша, де трава не так яскрава.
    Безшумний потяг мчить і тне поля,
    похилені до рейок – спершу справа,
    по тому – зліва – зранку, день і ніч,
    димами стеле нить стальної вісі –
    і кажуть з вікон вирази облич,
    що їй нема кінця, як цифрі 8.
    Він утинає здовж її вінці
    в яругах, нивах, сіл у огорожах.
    Об рейки хвиль обрубані кінці
    злітають до небесних піль порожніх.
    Крізь цифру 8 – крила вітряка,
    крізь лопаті стальні гвинтів небесних
    він мчить вперед – керує ним рука,
    і світла сніп січе пітьму по кресах.
    Те саме світло б’є, нуртує в нім,
    та він мов знавіснів, знесамовитів
    в прожекторовій чаші, мов сп’янів:
    у сніп джгутом поклав себе скрутити.
    Мчить потяг в ніч, він повен снів-химер.
    Однак не мара – пагори під ними...
    Як хвилі, перед ним – униз, уверх
    січе імлу проміння ламп рівнини.
    Не угаває дощ, січе навскіс,
    віконниці полоще, в шиби косить.
    По ринвах цебенить і хвище вниз.
    Кути підмоклих стін дахи підносять.
    Одна свіча горить у тім вікні.
    Холодний дощ тонку періщить раму.
    І, мов із-під води, при самім дні
    б’ють сполохи свічі в скляну мембрану.
    Огонь тремтить, і морок все зробив,
    щоб він померк, почез, лишився плоті.
    Порожній двір о цій порі доби,
    німує в цеглі стін вікно напроти.
    Двір замкнений, двірник п’яний, як чіп.
    Гойдає дощ замки воріт холодних.
    Горить свіча у пошуках ключів.
    Як води повеневі, гасить огник
    залізо хвиль, – защіпок, клямок флот
    гойда це море, в мірному мінорі
    співають засув, гак, гайки і болт,
    лише медуз-ключів – не чути в хорі.
    Нехай там що – а пломінь тне пітьму
    крізь пелену дощу, крізь цеглу й дошку
    всю ніч зове у поміч всіх – тому,
    що в нім тепер палає – воску, воску.
    Паркан дощатий. Три замки в дверях.
    Шпарин катма. Ніхто ключа не витяг.
    Не видно дна імлі в її морях.
    Відкрий вікно – утонеш в їх обіймах.
    І ти не подолаєш цих воріт.
    (Замок у люті стисни якомога)
    Та хай там що – вона горить, горить.
    І палить дещо більш життя самого...
    Прийшла лисиця. Струми водяні
    збігають склом, масні очиці гасять.
    І видно їй – горить свіча на дні,
    і довжелезні тіні стіну красять.
    Стоїть лисиця. Зирка з-за плеча.
    Посвистує, і чутно в тому свисті
    подобу слів. І тут горить свіча.
    Посвітачеві личать бджоли, листя.
    Усюди бджоли, крильця, квіти, пил,
    а центром усьому пейзажу з міді
    корзина, і лежать у ній плоди,
    у бісері чеканки ледь помітні,
    як зерня груш. І сам язик свічний,
    не певен, осінивсь, чи ні спасінням,
    тремтить і жде кінця у млі нічній,
    як літній лист в гаю пустім, осіннім...

    © "Всесвіт" №9-10, 2011 рік
    редакція 2019р.
    ---------------------------------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати: